Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка9/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
Тема 5.3. Кордоцентризм як провідна риса української філософії. філософські та етичні ідеї Г. Сковороди
Кордоцентризм – явище досить унікальне в історії світової культури, яке найбільш повно проявилося тільки в філософсько-етичній думці українського народу. Це пов’язано безпосередньо з особливостями нашого національного характеру, його основоположними рисами. Д.Чижевський виділяє такі основні риси психічного укладу українця – емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм. Найяскравіше ці риси проявляються в естетиці українського народного життя і обрядовості. Наші далекі предки сприймали навколишній світ через свої органи чуття, але ці сприймання характеризувались глибиною і повнотою проникнення в природний світ. Тому основним органом душевного чуття для них було серце, яке і стало головною сполучною ланкою між ними і довкіллям, проявом вищої сутності людини, осереддя духовного. Саме, з тих часів у свідомості нашого народу почали закладатись основи «філософії серця», які потім відобразились у творчості багатьох представників нашої культури. Цю ідею ми вже можемо зустріти у мислителів Київської Русі, (Митрополит Іларіон, Данило Заточник та інші), потім продовжується іншими діячами нашого народу і найбільш яскраво і повно розкривається у творчості наших видатних українських філософів – Г.С. Сковороди і П. Юркевича.

Слід зазначити, що на творчість Г.С. Сковороди активно вплинули як ідеї німецької містичної традиції так і античні традиції, зокрема ідеї пантеїзму та неоплатонізму, які ми можемо зустріти і в попередній українській філософській думці.

Пантеїзм – це вчення, яке вважає, що Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог – всюдисущий, невидимий безкінечний. Він ототожнюється з природою. Бог є в усьому і все виходить з нього, у Бозі усе і усе з нього. При цьому, Бог як світ, складаючись із протилежностей, не залишається без руху, не стоїть статично в протилежностях і суперечностях. Навпаки, він перебуває постійному невпинному русі, що є своєрідним рухом протилежностей, антитез.

Неоплатонічна проблематика: єдине – душа – Бог проходить наскрізь українську філософію починаючи від "Діоптри"(1612р.) Віталія із Дубно і закінчуючи творами Сковороди. Універсум тяжіє над людиною і проявляє себе в її двонатурності як скінченність (тілесність) і нескінченість (духовність). Свобода волі людини – це вираз її нескінченості. Прояв вічного, а отже, й свободи, виявляється як людська самодіяльність, як праця. Г.Сковорода поглиблює цю ідею до положення про "сродну", зріднену працю. У "Діоптрі" зріднення людини з універсумом відбувається через її прагнення пізнати саму себе, звертаючись до світу духу. Заглиблюючись у нього, людина поєднується з Богом.

У гуманістичній лінії української філософії універсум постає не як вічний розум, царство порядку (таким він мислиться просвітникам), а як початок і кінець усього, як безумовний нурт, аналогом якого є людська духовність, а в ній – сфера почуттів, оцінок і цінностей. Осереддям всього цього і є серце. І саме в серці формується духовність людини, система морально-етичних цінностей.

Г. Сковорода, продовжуючи цю традицію вважав, що тільки через серце, через віру людина може осягнути свою Божественну сутність. Але Сковорода не протиставляє віру і розум. Розум повинен прагнути відшукати істину, яка не дана людині готовою. Цей пошук і є вищою метою і вищою насолодою для кожної людини. Сковорода порівнював думку з птахом – істиною. Про нього він навіть склав байку. Цей птах постійно сідав біля нього і кожного разу немов би вже був у нього в руках, але потім знову зникав. «Не сумуй друже мій, – сказав птах, – що не можеш мене піймати. Ти будеш увесь вік мене ловити, щоб ніколи не спіймати, а тільки розважитися» [164,45].

Розумові як джерелу пізнання Сковорода надавав першорядну вагу в пізнанні всіх трьох світів – великого або космосу, малого або людини, символічного або Біблії; в цій останній розум мав знайти глибоке духовне розуміння. Але без віри розум не може піднятися на височінь духовності. «Віра є око прозорливе, серце чисте, уста отверстая. Вони єдина бачить світло, що світить у стихійній пітьмі. Бачить любить ти віщує прихід його...»[164,45]. Там де закінчується розум, повинна починатися віра. Тільки через віру можна пізнати істину. Пізнати істину, за Сковородою, – пізнати Бога в людині. «Один труд в обоих сих, – познать себе и уразуметь бога, познать и уразуметь точнаго человека... А ведь истинный человек и бог єсть тожде»[128,47].

Найвищий розум за Г.Сковородою має невидима натура, або Бог, що охоплює і проблему начала універсуму, і проблему потаємних божественних смислів, що розкриваються через символіку біблійних книг, а також поряд із багатьма іншими, проблему духовності людини. Підносячись щаблями духовності і віри над світом тілесних речей, людина єднається з Богом, отже проблема Бога у Г.Сковороди є великою мірою і проблемою людини. Цікаво те, що за Сковородою, церква не відіграє жодної ролі у наближенні людини до Бога. Це єднання може відбутися лише як результат напруженої морально-духовної праці кожної людини.

Щодо самого Бога, до якого має стремління піднятися кожна людина, то філософ говорить, що «...У христіян знатнейшие ему имена следующія: дух, господь, царь, отец, ум, истина. Последния два имена кажутся свойственнее протчих, потому что ум вовсе єсть невеществен, а истинна вечным своим пребываніем совсем противна непостоянному веществу. Да и теперь и в некоторой земле называется Бог иштен. Что касается до видимой натуры, то ей также не одно имя, например: вешество, или матеріял, земля, плоть, тень и проч.»[128,146].

І надалі, коли Сковорода торкається «промысла особенного для человека», він впритул підходить до тієї мудрості, яка «во всех наших всякого рода делах и речах душа, польза и краса, а без нея все мертво и гнусно. Родимся мы все без нея, однак для нея... Она-то єсть прекраснейшее лицо божіе, котрим он со временем, напечатуясь на душе нашей, делает нас из диких и безобразних монстров, или уродов, человеками – незлобивыми, воздержанными, великодушними и справедливыми»[128,144].

Відштовхуючись від загальної характеристики божественної мудрості, Сковорода підводить читача до самої людини, її душі, що повинна вбирати максимально цю мудрість. Лише та душа, що увібрала цю мудрість, або стоїть на шляху до неї, єдино може розкривати себе у сродній праці, відчути необхідність своєї діяльності, тобто реалізувати своє людське єство повною мірою, без чого важко уявити собі подальше просування людської душі, людського серця до джерел морального існування. Без такого просування правдива мета духовного самовдосконалення у пітьмі химерних явищ, символів безслідно губиться і спотворюється, оскільки «... без нея все мертво и гнусно».

У питанні моральної поведінки людини Г.Сковорода обирає положення, що розміщенні на ґрунті віри божественної, викладені ним у коментарях до Божих заповідей. До цього ж він закликає і читача або співрозмовника. Ось деякі з них: «Я глава твоего благополучия и свет разума. Берегись, чтоб ты не основал житія твоего на иных советах, искусствах и вымыслах, хотя б они из ангельских умов родились. Положись на меня слепо. Если же, меня минув, заложиш век свой на иной премудрости, то она тебе будет и богом, но не истинным, а по сему и щастіе твоє подобно будет воровской монете. А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строится на видимостях. Всяка видимость єсть плоть, а всяка плоть єсть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое»[128,150]. Чи не є ці слова застереженням від хибного шляху, відхиленням від істинного вчення, на якому і зупинив свій вибір філософ?

Але, обираючи шлях, треба йти впевнено і спокійно, памятаючи про труднощі-випробування на дорозі кожного, хто самовдосконалюється.

Користуючись благами божественного вдосконалення, не слід забувати і самого Бога, який дбає про кожну людину та підтримує її у скрутну хвилину. Цьому присвячений коментар до ІV-ої заповіді «Сіє ты повсюду и внутрь тебе кроющееся величество божіе с верою и страхом в день воскресннй прославлять не забывай, а поклоняйся не пустими только церемоніами, но самым делом, сердечно ему подражая. Его дело и вся забава в том, чтоб всеминурно промишлять о пользе всякой твари, и от тебе больше ничего не требует, кроме чистосердечного милосердія к ближним твоим.»[128,151].

Філософ-гуманіст був упевнений та глибоко переконаний, що «справжнє щастя людини полягає не в багатстві чи в тілесній насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних потреб і духовних, душевному спокої, корисній праці, гармонійному поєднанню того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу»[138,52].

Неодмінною умовою саморозкриття та реалізації вищих потенцій як особи, так і суспільства в цілому Сковорода вважав свободу. Він багато уваги приділив обґрунтуванню думки, що «свобода – це вищий дар і благо людини, притаманні їй за самою природою речей, але через злу волю відняті в неї гнобителями... Свобода – головна мета, до якої повинні прагнути трудящі люди. Сам мислитель називав свободу «плавною мерою» у своєму житті»[138,53].

Знаючи, що вона вільна, людина не може залишатися одна без надійного духовного притулку. Вона починає зважувати найрізноманітніші спокуси і постає перед чи не найважливішим аспектом у своєму житті – проблемою вибору і цей вибір повинен керуватися серцем людини, яке і є осереддям віри.

Все, що твориться навколо людини, сприймається її серцем. Саме серце є осереддя віри людини. Щось пройде без усяких перешкоджань, над чимось людське серце замислиться, зважуючи на доцільність прийняття цього «чогось», а щось відразу ж відкине як непотрібне і чуже своїй істоті. Що обиратиме, людина, на що спиратиметься в цей момент? Відповідь, мабуть, залежатиме від того, наскільки ця конкретна людина та її серце близькі до Бога.

Кожна людина зобовязана пізнати себе, тобто своє серце, щоб з тлінної тіні перетворитися на духовну субстанцію. Процес цього перетворення, яким би тривалим він не був, увінчується духовним переродженням: опанувавши життя власного серця, людина не може вже жити інакше, ніж її серце, її людська сутність зливається з її духовною сутністю. При цьому старе серце, з яким людина йшла до духовного переродження, вже не може вмістити божественну істину, яка в результаті відкрилася, і тому людина стає володарем нового серця. «Ио єсли не приближишся и нє сопряжєшся з тъм, кой єсть твоєй головъ головою, то останешся мертвою тънью и трупом. Єсли єсть тъло над тєлом, тогда єсть и голова над головою, и вышшє старого новоє сердцє»[128,168]. Власне весь процес пізнання, за Сковородою, зводиться до надбання нового серця, бо переродження людини – це переродження серця. Нове серце – це те саме старе серце, яке відкрило свою таємну глибину людському спогляданню. Але тотожність ця суто умовна, бо нове серце дарується людині ціною знищення старого серця в результаті природного еволюціонування духовності індивіда. Це глибоке, нове серце в істинній людині є центром Всесвіту, його видимої і невидимої частини, воно рухає світом і тільки в напрямі цього руху можливий прогрес.

Якісні характеристики глибокого серця та шляхи до його опанування – то зміст філософії Сковороди. Спробуємо з'ясувати семантику глибокого (чи нового) серця, його основні параметри. В ньому виявляється згорнутим весь світ, злиті воєдино всі смисли і акценти духовного життя, як у міфічному яйці, за переконанням наших предків. Для того, щоб пронести цю ідею, Сковорода використовує категорію зерна: «... Всъ внъшніи наши члєны закрытоє сущєство своє в сєрдцъ имъют, так как пшєничная солома содєржится в своєм зєрнъ» [128,173], «сєрдцє єсть зєрном»[129,20]. Розгортання всього прихованого змісту серця і є процес пізнання, який Сковорода мав за основний напрям діяльності людини.

Умовою для початку оновлення серця філософ ставить доторк духу Божого, від якого серце людське має прокинутися і прозріти. «И єсли подунул на твоє сєрдцє дух божий, тогда должєн ты тєпєрь усмотрєть то, что от рождєния не видал»[128,175]. Цей новий зір спрямований у серце і здатен виявити його таємні глибини. Тільки-но людина навчається бачити світ по-новому, вона ступає на шлях самопізнання і духовного перетворення. Новий зір дає людині змогу піднятися з праху, в якому вона перебувала, і побачити світ самого Бога. Але тут, власне, треба застерегти: Сковорода услід за християнським віровченням вважав, що пройти до кінця дорогу самопізнання людина не здатна і тільки Бог володарює її серцем без меж. У «Книзі Псалмів» читаємо: «Таж про те Бог довідається, бо він знає таємності серця». Але гностицизм Сковороди урівноважується суто життєвим трактуванням земної долі людини як відрізку на шляху пізнання божої істини. Обмеженість земного перебування і не дає змоги кожному пройти шлях пізнання до кінця. Але множинність таких спроб гарантує перевагу духовності над безладдям. Утаємниченість власного серця є для людини поштовхом для нових і нових роздумів, неможливість же пізнати його до кінця робить пізнання безконечним, а рух божественних сутностей невпинним і вічним.

Куди ж спрямований цей рух? Яка його мета? І на це питання знаходимо відповідь у Сковороди: «Сєрдцє, парящєє на пространство высоти небесныя, люблящєє свът и вперяющєє зъницу очей во блєск полуденних лучєй, в самоє солнца солнушко оноє: «В солнцъ положи сєлєниє своє»[128,279]. Тож кінцевою метою сердечного руху є сонце, воно одне може стати його притулком і тільки в ньому серце набуде спокою і тихої радості.

Солярний культ має багатовікову історію, відбився він і на християнстві, для якого сонце невіддільне від духовної чистоти, але для Сковороди сонце – не язичницький символ, не культовий напівбог, а релігійно-філософське втілення абсолютної сублімованої божественної сили, начала начал, в якому духовне набирає специфічної матеріальної сили і досягнення стану якої є взірцем для смертних.

Коли людина ступає на шлях релігійного самовдосконалення, вона повинна дотримуватися кількох сковородинівських заповідей: берегтися від усякої нещирості і спокуси, дослухатися до власного серця, реалізуватися у «сродній праці». Тільки в цьому випадку вона може досягти веселія сердечного, а з ним – божого спасіння. Сковорода говорить: «Веселіє сєрдєчноє єсть чистий свът вєдра»[128,75]. Тобто воно є небесною світлістю і чистотою, поняттям «горнім», і його опанування пов'язане з обов'язковим відреченням від попереднього ницого існування і передбачає неабияку духовну працю над собою, безліч зусиль при правильному спрямуванні думок. Все, що сприяє досягненню веселія сердечного, повинно стати об'єктом зосередження.

Веселіє сєрдєчноє може відкритися тільки людині з чистим серцем: «Сіє чистоє сєрдцє верх всєя дряни возлътєвшєє, єсть голуб чистий, єсть дух святый дух въдънія, дух благочєстія, дух прємудрости, дух совъта, духнєтлънныя славы, дух камень втъры»[128,280]. Таке серце від народження дароване людині, тож маємо клопотатися над збереженням цього подарунка. Чисте серце Сковорода ще називає благим і тихим: «Он вродил мнъ благоє сєрдцє...» [129,107]. «Плоды блажєнныя жизни суть радость, вєсєліє и удовольствиє; корєнь жє их и дрєво благолиствєнноє єсть тишина сєрдечная, а корєню зєрном єсть благодарность» [129,107]. Таке серце подароване людині для того, щоб вона йшла божим шляхом пізнання, і горе чекає на того, хто занедбає цей божий дар. Тим самим він позбавляє себе можливості самопізнання, життя його перетворюється на беззмістовне маяття. Філософія Сковороди побудована задля навчання серця людського, яке бажає піти шляхом самопізнання і розчинитися у божественній субстанціональності.

У Сковороди можна знайти багато думок про «соблазн» серця, про нечисте та «неблагодарное» серце. Все це роздуми з метою застереження. Якщо людина згубить цноту свого серця, вона втратить надію на спасіння, на щастя, на любов. Найвищим гріхом Сковорода вважає невдячне серце. В темному світлі йому уявляється маяття серця («мятежность сердца»). Найбільшу небезпеку для людяності, для Бога становить нечисте серце: «Сєй єсть архисатана, нєчистая сєрдєчная бездна, раждающая во мгновєніи ока бєзчислєнныє легионы духов и тмы мыслєных мєчтє во мучєниє всъм»[129,95-96]. Нечисте серце не просто втрачає здатність до самопізнання, воно негативно впливає на розвиток духовності, дисгармонуючи з абсолютом краси, воно розхитує струнку божественну будову світу, його маяття затьмарює священну мету духовного розвитку. Нечисте, невдячне серце ще може відродитися, навернутися до святого джерела духовності – до істинного Бога. Горе тим, хто втратив своє серце. Це втрачене, пусте серце як символ бездуховності перебуває у владі демонів.

Сковорода визнавав існування двох сердець: «А є бо два рода тварей и дъл суть, тогда и два сєрдца. Ащє жє два сєрдца, тогда и два духи – благій и злий, истинный и лєстчій...» [129,126]. Концепція двох полярних сердець – пустого і духовного – увінчує філософію Сковороди. Оскільки «бездна сердечная» є основою світу, вістрям людини, то залежно від її спрямованості (на добро чи на зло) з'являється і відповідна будова світу, людина певного типу світобачення. Боротьба цих двох сердець і двох світів є основою духовних сутичок у світі, а не боротьба видимої й невидимої природи, антагонізм всередині якої просто неможливий, бо видиме й невидиме – то два плани одного об'єкта, явища тощо. Видиме, будучи тлінним прахом землі, лише частково й опосередковано відображаючи невидиме, не обов'язково є хибним. Його другорядність щодо невидимого не обов'язково є конфронтацією, адже воно може й не заважати розвиткові невидимого. Справжні бої відбуваються між злом і добром на духовних полях людського серця. Воно єдине спроможне на такий двобій.

Серце – корінь і суть людини, центр життя людини. Воно заключає в собі вищу силу, яка виходить за межі душі і людського розуму. «Кожен є тим, чим є його серце. Основою всьому в людині є серце людини. Воно і є істинною людиною»[ 129,23 8]. «Шлях істинної людини проходить через перетворення душі в розум і розуму в серце»[ 129,205]. «Суть усіх наших членів у серці» [129,94]. «Зовнішність людини є нічим іншим, як маскою, що прикриває кожен член, схований у серці, як у зародку»[129,171]. Серце – основа людського існування. «О серце! Безодне більш широка, ніж усі океани й небеса! Яке ти глибоке! Ти обіймаєш і розумієш все, але ніщо не може тебе утримати»[129,88].

Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Те саме і з серцем: «Думки сердечні не видимі, як ніби їх немає, але від цієї іскри вся пожежа, заколот і розорення; від цього зерна цілком залежить дерево нашого життя»[129,207]. І.Сковорода продовжує: «А що є серце, якщо не душа? Що є душа, якщо не бездонна безодня наших думок? Що є думка, якщо не корінь, сім'я і зерно всього нашого тіла, всієї нашої крові, всієї нашої зовнішності?.. Думка – це таємна пружина всієї нашої тілесної машини»[ 129,248]. Сковорода не вдовольняється лише розмовами про те, що серце залежить від глибинного шару, від глибинного розуміння людини, він уточнює свою думку. Серце – це божественна частина. Воно – божа іскра в людині. Серце, як і бог, не відділяється, і воно не підвладне ніякому аналітичному розуму.

Серце – це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Воно ніде в просторі не існує, але водночас воно є скрізь, в усій людській істоті. Тіло є реальним символом людського розуму, а в серці виявляється вся людина. Серце -поняття, що відображає всю повноту людини. Воно означає реальність, яка виникає ще до появи відмінності між тілом і душею. Серце – першородна єдність духу і матерії, але єдність, яка передує різниці між матерією і духом, між тілом і душею, сутністю й існуванням, дією і силою, індивідом і особою. Тіло, безперечно, виявляється через розум, а розумові потрібне тіло, щоб проявити конкретну дію, але цей прояв здійснюється в гармонії кордоцентричної єдності всієї людини. Людське тіло – це тілесність людського розуму.

Так єдина людина проявляє свій розум через тіло і проявляє своє тіло через розум. Адже тіло – це продовження і доповнення розуму, і навпаки. Де є серце? Воно в усій людині. Серце – це загальне онтологічне буття людини. Іншими словами, «серце – це вся повнота людини і воно представляє собою всю людину, бо саме вигляду повноти і бракує емпіричній людині»[129,238]. Ця істота, це серце не підлягає ні емпіричному, ні просторовому пізнанню, ні аналізові за допомогою поверхневого розуміння. Серце символізує всю діяльність, не роблячи різниці між тілом і душею. Серце символізує вогонь, іскру в людині. Для Сковороди досконала, повна людина – це вічна, єдина людина, людина серця, кордоцентрична людина. Серце є єдиною людиною. Істинна людина – це водночас людина серця, єдина, вічна, постійна людина. «Homo cordatus est homo totus» – кордоцентрична людина – це єдина людина. «З кордоцентричних глибин б'ють джерелом наші думки, приводячи в рух наше зовнішнє, тілесне, фізичне єство»[1б4,111] .

«Kardia» – значить серце, центральний орган тіла людини. Греки вживають слово «серце» і для позначення джерела інтелектуального й духовного життя людини. Словом «kardia» позначали центр існування розуму, первісну і повну єдність внутрішнього життя.



Як і Паскаль, Сковорода надає серцю раціональної форми, прирівнюючи іноді думку до серця. Для Паскаля серце справді є джерелом пізнання в такій же мірі, як і когнитивна думка. «Ми пізнаємо істину не тільки завдяки розумові (міркуванням), а й завдяки серцю: саме з допомогою останнього ми пізнаємо перші моральні правила. Розум повинен спиратися на знання серця та інстинкту і на них він повинен створювати основу для своїх міркувань»[128,123]. Серце у Сковороди стає також раціональним принципом пізнавального «мислення» і людського «міркування». «Думка – це наша основна, центральна точка. Тому ми іноді її називаємо серцем» [128,119]. Отже, серце – це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. «Голова (глава) людини є серце. Серце – це людина в людині, а все решта – це зовнішність... А що є серце, якщо не душа? // Що є душа, якщо не невичерпна думок безодня? Що є думка, якщо не корінь, сім'я і зерно всієї нашої видимої плоті, крові, шкіри і іншої зовнішності" [128,81].

Отже, серце пізнає через любов. «Як можна любити, не проникнувши? Як же можна проникнути, не люблячи. Що хто полюбив, у те він і перетворюється»[128,28]. Серце більш як всяка інша частина людського тіла спроможне прокласти шлях до сприйняття повноти людської особистості (Ното гоїш). Але трапляється, що серце діє задовго до пізнання. Адже серце примушує людину діяти і спонукає її до життєво необхідної і швидкої дії. У серця більш широке поле діяльності, ніж у розуму та інтелекту. Таким чином, переконання, а не пізнання спонукають до дії. Тільки Бог може пізнати глибоке серце. Кордоцентричне «я» – це величина, яку не можна виміряти, тобто, воно є таємницею в собі. Серце дає змогу нашому мисленню усвідомлювати єдність і зв'язок; серце – це щось таке, що передує пізнанню. Суб'єкт, який пізнає, не може бути пізнаним, інакше він був би об'єктом, пізнаним іншим суб'єктом. Саме в цьому розумінні серце є суб'єктом, який не можна виміряти і пізнати, бо воно є загадковим суб'єктом. Першим основним аргументом на користь такого підходу до людини за допомогою самопізнання і символіко-метафоричного тлумачення є відкриття внутрішнього світу людини, який Сковорода називає безоднею її серця. Це також відкриття серця людини, як його розуміє Сковорода відповідно до біблійної традиції. «Як учив нас пророк Єремія (а ми йому віримо), що істинною людиною в людині є глибоке серце, яке може бути пізнаним лише богом і є нічим іншим, як безоднею наших думок»[129,67]. Як би глибоко людина не пізнала себе, вона не може пізнати всю глибину свого серця. Лише бог спроможний повністю пізнати серце людини.

Таким чином розум і віра у Г. Сковороди це два аспекти людського духу, які нерозривно пов’язані між собою, пізнаючи як зовнішнє буття так і внутрішній світ людини. Але глибинне осягнення своєї божественної сутності можливе лише через віру, осереддям якої є серце.

Застосовуючи своєрідний символіко-філософський стиль мислення і вмістивши в серце "внутрішню" людину, Сковорода започатковує розвиток національної символіко-антропоцентричної "філософії серця". Щоправда, ця думка має своїх противників. "Теза, що українська філософія "кордоцентрична", – пише Т.Закидальський, – не витримує критики: по-перше, тому, що тема серця обмежена лише до кількох мислителів; по-друге, тому, що навіть в тих кількох мислителів, віднайдених Чижевським, це не головна тема їхніх міркувань, і, нарешті, тому, що ці мислителі не складають філософської традиції: їхні вчення про серце не пов'язані між собою, і кожний з них підходить до цієї теми з іншої перспективи і з іншою метою. Та й годі сподіватись, щоб якась одна тема, ідея чи течія представляла собою філософську творчість певної нації, навіть якщо ця ідея становила б оригінальний внесок у світову науку"[34,95].

Так, кожний підходить по-своєму до теми серця. І бути по-іншому не може, оскільки "серце", тобто душевний світ – завжди свій, самобутній, індивідуальний, особистісний, оригінальний і не може йти в руслі певної однозначності й одноманітності. Сковорода і звертається до "серця" як до єдиного джерела, яке може надихнути на дійсне пізнання і творчість. Перлини світової поезії і літератури стали свідченням злету людського духу саме тому, що звертались до глибини людської душі, до серця, за допомогою якого – можна осягнути велич і безмежжя Всесвіту, перейти від "нікчемності" буття до усвідомлення своєї величі. Саме в цьому протистоянні державінського "Я раб, я цар, я черв, я Бог" і народжуються Сократи, ті величні постаті, які силою свого духу показують, що означає бути самим собою, тобто людиною. Вони не проповідують тезу: роби, як я, а є вогнем, сяйвом, дивом, яке змушує людину завжди ставити перед собою одвічне філософське питання: "Хто я? Навіщо в цьому світі"?

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка