Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка7/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24
Тема 4.3. Етична проблематика в творах представників української культури XV–XVII ст.
Розвиток духовної культури України в цей період відбувався в досить несприятливих умовах. Спочатку Україна перебувала під владою Польщі та Литви. Утворення єдиної держави Речі Посполитої (1569р) призвело до відходження більшості українських земель, що призвело ще до більшого погіршення становища України. Починається повна полонізація, де вся адміністративна влада переходить до польської шляхти, яка нав'язує українському народові свої погляди, права, звичаї. Посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний діяльністю єзуїтів і наступом польської контрреформації. Православній церкві протиставляється католицизм, а після прийняття Брестської унії (1596 р.), вона загалом визнається залежною від Римського Папи. Саме прийняття унії було досить складним явищем і не можна його однозначно трактувати лише як зраду своєму народу з боку православних владик. Вищі православні ієрархи бачили послаблення і занепад православної церкви в Україні, але не могли нічого вдіяти, так як не мали державної підтримки. Католицизм же навпаки почав активно проникати на українські землі. Тому щоб, хоча б зберегти самостійність і самобутність своєї церкви в обрядності, мові, звичаях, традиціях, православні діячі були змушені піти на прийняття унії. Крім того, православні ієрархи сподівалися, що безпосереднє підпорядкування Папі Римському внаслідок значної відстані буде мати лише номінальний характер, але позбавить диктату польської держави. За умов польської експансії і переходу частини верхівки українського суспільства в католицизм це був своєрідний компроміс, який залишав надію на майбутню незалежність не тільки своєї церкви, а й творення своєї державності.

В цей час в країні активно розвивалися братства, протидіючи польській експансії. Вони здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Братства зароджували нове письменство, творили ідеологію і піднімали свідомість мас, вони були основою формування православних морально-етичних цінностей і підтримували на належному рівні національну самосвідомість українців. Перші братства з'явились в другій половині ХVст., найбільш активно розвивались в кінці XVI – поч. ХVII ст. у той час як магнати, значна частина шляхти і православних ієрархів прийняли унію або католицизм, саме братства стають ідейними центрами опору іноземному поневоленню, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського народу, використовуючи гасло боротьби за віру прикриттям соціальної і політичної боротьби. Вони відстоювали політичні, майнові, духовні інтереси українського народу, захищали його право на ремесло і торгівлю. Вони здійснювали активну просвітницьку діяльність шляхом ознайомлення із світовою духовною спадщиною, зокрема із творчістю давньогрецьких філософів, насамперед, Арістотеля та Платона. Захарія Копистенський зазначав з цього приводу (1621): "І ми, россаве, якщо для наук в краї німецькі вдаємося, не по латинській, але по грецький розум вдаємося, де як своє власне... відбираємо, з обачністю однак сміття відмітаємо, а зерно беремо, вугілля зоставляємо, а золото виймаємо". Тут наявне прагнення творчого засвоєння античності з урахуванням потреб національного розвитку. Так зароджується академічна філософія в Україні, її розвиток відбувається в релігійній формі. За доби середньовіччя філософія невіддільна від теології. Але слід пам'ятати, що той чи той філософ, незважаючи на однакове віросповідання, може належати до різних напрямків – до неоплатоніків чи Арістотелізму.

В цих умовах в Україні поширюється ідея ренесансного гуманізму та реформації. Представники ренесансного гуманізму в своїй творчості спирались на ідею відродження античної духовної культури, користувалися давніми мовами, вбачаючи як надійні орієнтири міжнародні зв'язки, республіканські вчення, дотримувались принципу релігійної терпимості. Дещо іншими ідеями, які мали свій вплив на розвиток філософської релігійної думки України ХV-ХVІІ ст. були ідеї неоплатонізму, аріопагітики та вчення ісихазму. Останнє це релігійне вчення релігійне вчення, що зародилося у IV – VII ст. нашої ери, було обновлено в XV ст. і поширювалось в Україні. В основі його лежить положення, що осягнення Божественного у собі можливе тільки через віру, через очищення серця сльозами, через молитви. Між людиною і Богом немає ніякого опосередкування, тому шлях до єднання з Богом можливий через зосередження свідомості людини на самій собі, через самозаглиблення.

Поширення цих ідей відбувалося також через філософські твори, які у ХVІ ст. з Європи йдуть в Україну разом із протестантизмом. Вихідці з України не лише вивчали філософські твори за кордоном, вони були також професорами. Так, наприкінці XVI ст. Юрій Котермак із Дрогобича викладав у Болонському та Краківському університетах, львів'янин Матин Шмиглецький у 1585–1599 рр. працює професором Віденської академії. Його підручник із логіки кілька разів перевидавався в Західній Європі.

Вищі школи з викладанням філософії з'являються в Україні в другій половині XVI ст. У 70-ті роки XVI ст.. відкривається Острозька школа (академія), в якій викладали Арістотеля, був укладений посібник із діалектики; у XVII ст. – Львівська братська школа, де серед творів філософів були грецькі та латинські видання творів Платона та Арістотеля.

Вагомий внесок у розвиток філософської освіти зробила Замойська академія, відкрита 1595р. у Галичині (на східній околиці української етнічної території тодішнього Руського воєводства у м. Замості). Взірцем для неї став Падуанський університет, програмами якого вона послуговувалась. Значну частину навчальних програм займали філософські дисципліни – метафізика, фізика, етика – з їх орієнтацією на засвоєння елементів Арістотелізму, в якому вбачався шлях до формуванню власних інтелектуальних позицій, започаткування основ професійної філософії. Саме із Замойської академії вийшло немало відомих діячів культури і освіти з широкою філософською підготовкою К.Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Й. Кононович-Горбацький, С. Косов, І. Гізель та ін.

Отже, професійна філософія в Україні започаткувалась в XVI ст. і набула розвитку у XVII ст. у братських школах та Києво-Могилянському колегіумі, а пізніше – академії. У філософії помітний слід залишає протестантизм. Він позначається на творах Т. Ставровецького, Петра Могили та Інокентія Гізеля.

На початку XVII ст. в українській філософській думці виділяються дві тенденції – Арістотелізм та неоплатонізм. Представники Арістотелізму намагаються довести, що розумом, так само як і вірою, людина осягає Бога через пізнання всього, що ним створено. Неоплатоніки ж стоять на тому, що осягнення Бога можливе лише через використання алегорій – символів. Те, що осягається розумом, лише певні фігури, в яких прихований певний смисл. Належним чином витлумачити його можна тільки через символи. Ці дві позиції помітні в тлумаченні призначення людини І. Вишенським, Ю. Рогатинцем, С. Оріховським-Роксоланом та іншими.

Розглянемо погляди діячів цього періоду і основні морально-етичні цінності, на які вони спиралися в своїй діяльності. Станіслав Оріховський-Роксолан був прихильником просвітницьких та гуманістичних поглядів. Історичний процес він пов'язував з розвитком науки і освіти, значну увагу приділяв їх популяризації з метою удосконалення особи, розумової здібності людини. Поняття "Бог" він виводив з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити тільки поєднанням вчення Христа з цією наукою. Філософ постійно підкреслював роль і значення науки, наголошуючи на тому, що як поле, хоча й родюче, без обробітку залишається безплідним, так і людина, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. У своїх листах, "Напученні польському королеві" він переконував короля дбати про освіту, виховання своїх підлеглих, розвиток науки. Він вважав, що історія – це, скоріше, дія реальних людей, ніж промисел божий. Людина, як творець історії рівна з Богом, і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі.

Видатний представник Острозького культурно-освітнього центру Клірик Острозький говорив, що потрібно досягати внутрішньої сутності людини. Сутність внутрішньої людини він вбачав в умі, зовнішньої – в розмислі або в розсудливості. Ум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу. У світлі давньоруської традиції ум визначається Кліриком Острозьким як самовладна безсмертна сила, страж вічного життя, невидимий образ Бога, тоді як "розмисел" (розсудок) трактується як те, що ззовні надходить у людську душу, тобто знання, яких набувають у процесі навчання, аналізу чуттєвих даних. З його точки зору, як істина подвійної природи – людина одночасно належить до двох світів, постійно перебуваючи у внутрішній боротьбі між добром і злом, нею оволодівають різні прагнення, несумісні високі й низькі бажання. Саме це і використовується неприятелями для того, щоб ошукати і звести людину, а потім згубити її, що, власне, і роблять уніати. Якщо людина забуде про свою справжню духовну сутність, або ж піддасться своїй тілесній природі, принадам земного світу, то залишиться у потоці хаотичних змін і не досягне нічого, крім страждання. Лише життя, підпорядковане вищий цілі, дає можливість знайти себе, виявити свою справжню людську сутність, заслужити собі спасіння. Вищою метою постає знищення у собі "старої, ветхої, або зовнішньої людини" і перетворення себе у "нову людину".

На думку Клірика Острозького, як і більшості діячів Острозького центру, досягти цього можна глибокою внутрішньою перебудовою, яка ґрунтується на самопізнанні, пошуках у собі Бога, правди, тобто на цілеспрямованій пробудженості у собі голосу власного сумніву совісті, що пропонує відчайдушну боротьбу з собою, подолання користолюбства, зрадництва, безпам'ятності. Особливу роль в процесі цього пробудження філософ відводив індивідуальному осмисленню Святого письма, глибокому проникненню у його зміст кожного віруючого, засвоєнню у текстах істин і перетворенню їх у внутрішні переконання індивідів, активній діяльності у земному світі, спрямованій не на пошуки "прожней хвали", а "вишней слави". Під "вишнею славою" він розумів розвиток освіти, проповідництва, національної культури, підняття народу на боротьбу за свої права і віру. Коли йшлося про розвиток освіти, то Клірик Острозький, посилаючись на православні традиції, накладав заборону на досягнення таємниць Святого Письма, підкреслюючи, що для проникнення в божественні істини немає потреби завертатися до силогізмів, розумного проникнення в ті чи інші таємниці буття, а тим більше пояснювати їх даними природознавства. Висновок тут однозначний: можна бути зовнішньо мудрим, а душу мати не научену, бо пізнання тільки зовнішнього світу не робить людину корисною для свого народу.

Всі ці ідеї відображалися у творчості багатьох діячів української культури. Прихильником ідеї ісихазму, досягнення духовних істин через віру, був І. Вишенський – фігура досить неоднозначна в нашій культурі. Діячі Братських шкіл звинувачували його в тому, що він зрадив інтереси українського народу, говорив, що землі Українській «уготован бо сосуд гнъви Божия». Але, щоб зрозуміти його позицію, потрібно розглянути як соціально-політичну ситуацію того часу, так і його вчення.

Філософ поділяв весь світ на Божественний світ – світ істини і добра, і світ земний, де панує в основному зло. Бог – вища творча сила, основи буття, якій підпорядковане все у світі. Бог у трактуванні Вишенського – саме у собі «глаголена» істина, то як істина розкрита у своїй «тайні» через «Логос»-Христа. Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його законів, а й набуває статусу ідеалу добра, справедливості, мудрості, ідеалу усіх найвищих моральних чеснот та принципів суспільного буття, які поставляють людину і до яких вона повинна прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було праведним та благородним і тим самим підготовляло її духовне безсмертя.

Людина – істота, яка має в собі подвійне начало – дух і тіло, вічність і тимчасовість. Для людського духа вічність має дві можливості." посмертне вічне страждання або посмертне вічне благо.

У поглядах Вишенського проблема тимчасового і вічного має виняткове значення у трактуванні сутності людини. Адже можна існувати у земному житті, але водночас не жити, бо існування може означати й відсутність життя (смерть), коли людина живе за покликом тимчасового, смертного тіла, а не вічного, безсмертного духа. Віддавши себе земному життю, захопившись його принадами, розкошами, багатствами тощо, людина омертвіла. «Смерть єсть рожденому се, иж мир сей любят и тому мысль свою приковали суть и водлуг тъла живут и мудруют, которие трупа своего боготворят и, як идола, разными фарбами, так и сего трупа разными шатами пьстрьми украшают... и на том мечтании всю мысль свою истощили сут, ко богу же и ко будущему въку, – шикакого же позръти, ани позръти не могут» [14,61]. Людина істинно живе, якщо вона живе за покликом духа, тобто здійснює вимоги добра, справедливості, чесності тощо. Така людина праведна на землі, такою вона буде по смерті, за що чекає її вічне благо. Народившись на світ і «дошедши досконалого възрасту, коли юж мысль розсуждати злое от доброго силу мает», людина «розсудит, як скоро от жития сего преходит и вся красная мира сего, если и не хочет отставити, мусит и з собою ничтоже не понесет тут теж их уживати и мысль свою в них погребсти безсмертне погубит и от живота въчного и славы божия отпадет».[ 14,61] «Смысливши і розсудивши в собъ» усю нікчемність захоплення земним життям, людина «възмет мир сей и в нем всъ красоты, пестроты и прелести повержет и възненавидит славу, чест и достоинство мира сего обезчестит, поплюет, потопчет и посмъет с помыслом своим, якож з нъкой темници на свът свободи к богу смотръти и о жизни въчнъй поучатися и мыслити вырнет... с той ямы широкое на ровнину выскочит» і з Богом «в въки церствовати будет».[14,62]

Оскільки тілесне життя минуще, людина, віддавши себе лише земному життю, прирікає себе на тимчасовість, а отже, на загибель. Тільки у дусі, наділеному вічністю, а отже, безсмертям, вона може знайти вічне блаженство, підпорядковуючи його пошукам земне життя. «Таковый на живот в мир сей родился и тут о Бозь жизнь живет и по смерти с Богом въчне жити будет».[ 14,62]. Духовний ідеал повинен освітлювати земне життя людини, але й земне життя повинно спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

Висунувши питання про примат духовного над тілесним, вічного – над тимчасовим, Вишенський, водночас, бачить можливість осягнення ідеалу вічного блаженства у самій людині як єдності тіла й духа. Оскільки ідеал людського буття мав основу у сфері духа, а не тіла, ясна річ, духовне буття було основоположним, визначальним, на протилежність тілові, яке повинно йому підкорятися. Відношення між тілом і духом за їхньою природою характеризуються не гармонійною злагодженістю, а принциповою протилежністю та взаємовиключенням. Що утвердиться – дух чи тіло – залежить від того, що переможе, а перемога наступає внаслідок непримиренної боротьби. Духовна чистота, ідеал блаженства осягається, на думку Вишенського, тільки у непримиренній боротьбі духа й тіла, необхідність якої закладена у самій суті кожного з них. Посилаючись на апостола Павла, полеміст писав: «Съяй, – рече, – в плоть, от плоти пожнет тлю». Что ест «тля»? Се ест изчезновение, безплодная жизнь, свинское питание и скотское несміслство о будущих. «А сіяй в дух, от духа пожнет живот въчный». Что ест «дух»? Се ест чистота, пост, воздержание, молитва, внимание, память божия, боязнь суда, мысль смертная».[59,143]. Тіло – це земне, яке «диявол-миродержець» використовує для зваблення людини. Захопившись земним, вона впадає в обійми зла і сама стає злом. Дух – це небесне, ідеальне, джерело шляхетності, праведності людини. «... Наше тъло – от землъ земля – земленого тя тяжару и покарму прагнет; дух зас горъ витягнутися с того мяса ищет, але его тот гной и сласти телесныя связали и не пущают и еще больший прагнути придавляет»[14,143].

Боротьба двох світових сил – Бога і диявола, духа і тіла – ведеться постійно: в природі, суспільстві, у душах людей. Це дві протилежності, суперечність між якими є непримиренною, а розв'язання її можливе лише шляхом перемоги одного над іншим, бажано, звичайно, божественної істини над дияволом, бо це й є кроком уперед в утвердженні добра, справедливості як у кожному окремому випадку, так і в житті суспільства загалом. У поглядах Вишенського на світ чітко виявилися категоричність і максималізм, він не визнавав взаємопроникнення протилежностей. «Дух воюет на тъло, а тъло на дух», і ця боротьба ведеться, «аж которые з тых звытяжство над котрьм приимет: или тъло над духом или дух над тълом»[14,144]. В уявленні Вишенського боротьба тіла й духа може розгортатися із змінним успіхом, як це трапляється «двом борцем боручимся: то тому, то сему наверъх вискочити, а того под себе подгибатии, то тому зас зыспаду вимкнутися и верхового наспод перевернути»[14,73].

Людина наділена свободою волі і може вибирати між добром і злом. У вітчизняній науковій літературі зазначається: "Іван Вишенський цілковито відкидає будь-яке ототожнення свободи волі і свавілля, тобто дії. Для нього свобода волі – це мудре і правильне використання дарованої Богом свободи, яка обмежується сферою вибору між добром і злом, тілом і душею, земним і небесним.

Найвищим рівнем свободи волі володіє Бог, і нею він обмежує волю людини тільки тим, що створює людське для людини. У твердження духовного ідеалу шляхом перемоги духу над тілом на основі свободи волі і є щастя в земному житті. Щастя не дарується Богом, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Людина може досягнути щастя тільки тоді, коли її життя буде підпорядковуватися істинам божим. Через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані, злиття з духовним абсолютом, самоочищення, йде самовдосконалення людини. Розглядаючи людину як істоту двоїстої природи, Вишенський вбачав її справжню сутність у духовності, досягнути якої можна тільки за умов ретельного вивчення священних текстів і проникнення в них та в процесі самопізнання через заглиблення суб'єкта пізнання у внутрішню, духовну людину".[161,197].

Відстоюючи ідеал щастя, заснований на божественних істинах добра, правди, справедливості, рівності тощо, Вишенський водночас викрив видиме «мирське» щастя, засноване на злі. Розгляд проблеми щастя він тісно пов'язав з соціальними питаннями, боротьбою проти католицизму та уніатства.

«Мирському» щастю Вишенський протиставляв благословення боже, «божий розум», який треба пізнати духовною сутністю людини. «Чему ся лакомиш на щасте убываючее? Лакомся на благословенне божие живячее!»[14,67]. Хоч Вишенський відмовився від слова «щастя», оскільки воно набуло «надворного» («мирського», «поганського») змісту, проте суть поняття справжнього щастя він поєднав з «божим розумом», «божим благословенням», до яких як до справжнього щастя повинна прагнути людина. «Чи не лъпше ж от благословення божия, если и мало што мъти и со Богом всъгды быти, нижли мирским щастем ся обогатити и бога, тут во миръ и по смерти, въчне ся отлучити?»[14,67]. З точки зору Вишенського, вибір може бути тільки один, якщо людина хоче стати праведною і здобути щастя. «Чем ся лакомиш на щасте, не от Бога данное, а не лакомишся на благословенне божие, от Бога исходящее на достойних? » [14,68].

У боротьбі духа й тіла людина за свободою своєї волі повинна обрати дух і з позиції його настанов відкинути «надворное щастие». Вишенський прагнув елімінувати із людської сутності тілесне, матеріальне («надворное», «дияволске»), як кумир, якому людина поклоняється у своїй життєдіяльності, нагромаджуючи багатства, розкошуючи, експлуатуючи і обдурюючи бідний люд. Щастя людини не у тому, щоб нагромаджувати численні багатства і жити у безмежних розкошах, свавільно панувати і гордо підноситися над своїми підданими й усім світом. Все земне, з одного боку, минуще, набувається і ще легше втрачається, а з другого – з моменту свого виникнення і протягом усього існування пронизане злом: багатство і розкіш, панування і зверхність окремих одиниць є водночас поневоленням, приниженням усіх інших людей, насамперед трудового люду. Отже, по-перше, на тимчасовому будувати щастя неможливо і, по-друге, земне щастя окремих одиниць є нещастям загалу. Таке щастя – це злодіяння, за яке лиходій повинен нести якнайсуворіше покарання в «геєні вогненній».

Вишенський повертав людину в бік духовних цінностей: добра, правди, справедливості, рівності, які збагачують і облагороджують сутність людини, вводять її у світ справжнього щастя. Ґрунтуючи власне щастя на божественних істинах, людина здобуває вічне і безсмертне, постійно вдосконалює свою духовну сутність і тим наближається до божественного ідеалу.

Проте слід мати на увазі й те, що Вишенський відкидав тілесне, матеріальне просто не тому, що воно є абсолютним злом. Воно є зло у світлі ставлення людини до нього. Адже матеріальне не само себе абсолютизує, його абсолютизує людина, вона перетворює його в кумир. Тільки після цього дається оцінка матеріального як такого, що несе у собі зло.

Не всяке ставлення людини до матеріального, земного є утвердженням зла. Можна зовсім відкинути матеріальне, але тоді людина фізично не виживе, загине. Можна користуватися матеріальним для поміркованого задоволення фізіологічних потреб, підтримуючи біологічне існування. Можна, нарешті, перетворити матеріальне в кумир, «золоте теля», у самоціль життя. У випадку поміркованого використання матеріальних благ потенційне зло матеріального, мирського само собою не розкривається і тим не веде людину до гріха, нещастя, оскільки ставлення людини до матеріального не стимулює цього (людина перебуває у стані поміркованості, життєвої міри, яка визначається домінуванням духа над тілом). Земне, матеріальне приносить зло саме тоді, коли людина робить з нього кумир, всесильний абсолют, самоціль, нехтуючи духовними цінностями. Усвідомлення людиною місця і ролі матеріальних благ, усього мирського, а також духовних цінностей в її існуванні та існуванні світу загалом має принципове значення для вибору добра чи зла.

Намагаючись піднести людину до рівня морально-етичного ідеалу, Вишенський настоював на тому, що людина саме під час земного існування повинна оволодіти найвищими чеснотами, моральною досконалістю та душевною чистотою і все це багатство духовної сутності покласти в основу своєї життєдіяльності, підпорядковуючи «житейське» домінуючому началові духа. Тільки в лоні духовного ідеалу, що став провідним дороговказом у земному житті, людина досягає істинного щастя, перемагаючи принади і спокуси, викриваючи нікчемність та облудність «надворного щастя».

Проблема щастя посідає чільне місце в поглядах Вишенського. Щастя завершує духовну сутність людини. Яка мета того, що людина володіє свободою волі і, здійснюючи свободу вибору між добром і злом, розгортає свою життєдіяльність у боротьбі духа і тіла? Що людина має цим досягнути? Вишенський чітко бачив цю мету у щасті. Адже перемога духа над тілом і його торжество – це величне свято добра і правди, що йде «отвнутр божия разума». Досягнення щастя – це піднесення духовної сутності людини до рівня божественного початку, тобто оволодіння істинами правди, добра, справедливості, любові до ближнього тощо, як основоположними принципами земного буття і подолання земного кумира, зречення земних насолод, спокус «диявола-миродержця».

Але досягнення вищої істини і духовності можливе тільки через містичне осяяння душі. Дійти божественних істин – значить пізнати «таїнство правди», яке, на думку Вишенського, у силу своєї надприродності недосяжне для людського ока. Людський розум не може цього збагнути внаслідок свого безсилля перед всесильністю, обмеженості перед безмежністю, тимчасовості перед вічністю. Мова, поняття, категорії як форми людського мислення, філософія і світська наука як результати творчості людського розуму не можуть відбити і передати у всій повноті «правды таинство»: «Их же язык, по Павлу, излагати не может и не довлъет и не постигнет» [14,154]. «Таїнство правди» осягається шляхом містичного осяяння душі, тотожної своєю духовною природою божеству.

Для людського розуму божественна істина трансцендентна, отже, недосяжна. Осягнення цієї ірраціональної основи покладається на містичний екстаз, а не на логічне мислення. Але ця божественна істина досяжна для людської душі так як перебуває в її глибині. У вітчизняній науковій літературі зазначається: "Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в ній самій і може бути відкрита нею, тим паче, що Бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності, а тільки дає можливість самостійно обрати собі той чи інший спосіб життя, який її влаштовує. Осягнення ідеалу правди, добра й справедливості, перетворює його в суть духовного єства людини та втілює в життя – це і є найвища мудрість, яка виражена у внутрішній філософії Вишенського"[161,197].

Уважаючи, що «таїнство правди» пізнається духовною сутністю людини, шляхом безпосереднього психічного переживання, містичного екстазу, Вишенський розкрив особливості цього шляху, тобто «слъд к постижению и изучению художества, приводящаго к царствующей безсмертной и въчной правдъ»[14,153]. Він проходить через відношення духа й тіла, де в пошуках «правди таинства» беззастережна перевага надається духові. Ставши бідним, як Христос, і взявши «ярем креста Христова», придушивши «любов і пам’ять мира сего», відмовившись «во мысли и плоти» від диявольських спокус, людина повинна «тъснотою алчбы и жажды со вниманием непресъкомое молитвы иисусовы тиснуться», «заповъди Христовы от всего усердия и любве хранити», тобто своєю духовною сутністю пізнавати божий розум"[14,154].

На відміну від схоластиків, які бачили можливість осягнення Бога засобами логічного мислення, Вишенський відстоював надприродне споглядання, осяяння душі як шлях єднання з Богом. «Прекраснъйшую и свътозарнъйшую правду» [14,154] не можна висловити, її можна пізнати лише духовним шляхом, що веде до єднання людського духа й божественним єством.

Це основа його вчення, яка сформувалась в умовах досить несприятливих для культурного й національно-суспільного життя України. Все більше посилювалось раціональне та соціальне гноблення нашого народу. І.Вишенський досить гостро виступав проти жорсткого поневолення української нації, і пропонував досить незвичні шляхи виходу з цього становища – пустельництво. Тому його не всі розуміли на Україні, зокрема, представники Львівського братства досить гостро критикували погляди філософа. Іван Вишенський відповів братчикам у листі до стариці Домнікії. Описуючи стариці Домнікії свої враження від ближчого знайомства з діяльністю братства, Вишенський перш за все обрушився на тих самих шкільних «казнодъев» (проповідників), в середовище яких розраховували ввести його львівські братчики. «Присмотрися, госпоже, что пользуют их чернилом хитрости (а не Духа святаго словесы) воспитанные школьные казнодъи, – писав він Домнікії, – которые, з латинской ереси себъ способ ухвативши, зараз школы, бают, проповъдают и учат, а полъровнаго и безстрастнаго жития не хочют»[14,154].

За спостереженнями Вишенського, ці «казнодъи», «латынских басней ученицы», «трудитися в церкви не хочют», тільки «байки риторские знают та «комедии строят и играют»[14,155].

Таким чином для Івана Вишенського найвищу цінність становить небесний світ, краса якого є єдиною і абсолютною. Шляхи досягнення духовного світу для нього є постійне самовдосконалення і досягнення ідеального завершення в момент повного злиття з духовним абсолютом. Цього можна досягнути завдяки "духовного розуму". Але не зовсім правильним є заперечення Вишенським краси цього світу. Хоча духовність – це вища реальність, але не можна говорити, що досягти її можна тільки шляхом повного відчуження від всього земного. Людина народжена, щоб сіяти у цьому світі добро і світле, і таким чином наближатись до світу Божественного.

Підсумовуючи підрозділ, можна зазначити, що філософська думка на Україні XV–XVII ст. розвивалась під впливом ідей неоплатонізму, Ренесансу, просвітництва, Аріопагітики та вчення ісихазму Щодо відношення до процесу пізнання та формування системи духовних цінностей, то ми можемо прослідкувати дві тенденції. Згідно першої процес формування цінностей здійснюється за допомогою здебільшого віри, аскетизму, внутрішнього осягнення душі. Лише відмежовуючись від зовнішнього світу, який є осереддям зла, ми можемо досягнути спасіння. її яскравими представниками були І.Вишенський, Й.Княгинецький та інші. Представники протилежної тенденції більшу увагу приділяли просвітницькій діяльності та розуму як інструменту пізнання світу. Цим здебільшого займалися братства, які стали активним осередком культурного розвитку українського народу, формування національної самосвідомості населення та його православної морально-етичної спрямованості. Підриваючи монополію духовенства на зайняття наукою та інтелектуальною працею, вони закладали тенденцію до вивільнення знань із конфесійного контексту, розмежування філософії та теології. Основними представниками братських шкіл, які відстоювали дану тенденцію, були С.Зизаній, К.Т.Ставровецький, Й.Борецький, І.Копинський та інші.


Контрольні запитання.

  1. Коли почала розроблятися теорія цінностей?

  2. Які цінності є головними при розбудові громадянського суспільства?

  3. Етичні погляди представників Київської Русі?

  4. Які основні шляхи досягнення істини та віри виділяли І.Вишенський, Й.Княгинецький?

  5. Назвіть основні етичні та філософські ідеї І. Копинського?

  6. Які основні завдання виконували братські школи?

  7. Вклад І.Вишенського в розвиток української культури.


Контрольні роботи.

  1. Етичні цінності як основа духовно-національного відродження України.

  2. Софійність мислителів Київської Русі.

. 3.Духовні цінності в творчості мислителів Київської Русі.

4.Етична проблематика в творах представників української культури XV–XVII ст.

5. І. Вишенський - видатний український мислитель.

6. Братські школи як осередки збереження української культури.



Рекомендована література

  1. Андрущенко В.П. Духовне оновлення суспільства. – К.: Либідь, 1990. – 200с.

  2. Антична культура і вітчизняна філософська думка (Авт. кол.: В.С. Горський та ін.). – К.: Т-во "Знання", 1990. – 48с.

  3. Бондарь С.В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов./ АН УРСР. Ін-т философии / – К.: Наукова думка, 199О. – 352с.

  4. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. / АН УРСР. Ін-т археології / – К.: Наукова думка, 1988. – 261с.

  5. Виговський М., Філоненко С. Києво-Могилянська академія в XVIII ст. // Київ. старовина. – 1992. – №6. – С.34.

  6. Вишенський І. Твори. – К. : Держлітвидав,1959. – 270с.

  7. Вишенський І. Твори. – К.: Дніпро, 1986. – 247с.

  8. Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – началаХПвека. – К.:1989. – 243с.

  9. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наук, думка, 2004. – 286с.

  10. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. К.: Наук, думка, 1993. – 163с.

  11. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1991. – 398с.

  12. Іларіон. Слово про закон і благодать // Київ, старовина. – 1992. – №1. – С. 15-32.

  13. Ільїн В.В. Український гуманізм: тотожність раціонального та ірраціонального. К.: Наук. думка, 1999. – 412 с.

  14. Історія філософії на Україні: у 3 т. АН УРСР. Ін-т філософії. К.: Наук, думка, 1987. – Т.І. – 399с.

  15. Історія філософії України. Підручник. /М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В.Бичко та інші/ – К.: Либідь, 1994. – 416 с.

  16. Історія філософії України. Хрестоматія./Упорядник М.Ф. Тарасенко та інші/ К.: Либідь, 1993. – 560 с.

  17. Яворський С. Філософські твори. – К.: Пам'ятки філософської культури українського народу, 1992. –Т.І.- 629с.

  18. Ярмусь С. Кордоцентризм – підстава української духовності й філософії // Збірник праць ювілейного конгресу у 1000-ліття хрещення Руси – України. – Мюнхен, 1988/1989. – С.4 – 20.


Розділ 5. Пізнавальні та морально-етичні аспекти філософії П.Могили, Г.Сковороди,П. Юркевича.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка