Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка6/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 4.1. Етичні цінності як основа духовно-національного відродження України
І сотворив Бог небо голубе, родючу землю і зелені трави,

Дніпрові води й жито золоте, іранських птиць, що звуться солов'ями.

Людей чудових тут він оселив, і дав їм мову, що в душі співає.

І вільний дух в серця їм поселив. І рай назвав цей -

Українським краєм
На сучасному етапі розвитку українського суспільства все з більшою гостротою постає проблема відродження національної культури та духовності, що базується на формуванні потужної системи глибинних морально-етичних цінностей. Всі ці складні питання підштовхують вітчизняну етичну та філософську думку до нового осмислення таких понять як культура, духовність, цінності.

Цінності це певні загальні норми та принципи, які визначають направленість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Теорія цінностей почала розроблятися ще за часів античності. Буття і цінності тоді ще не були розділені і Платон, наприклад, вважав, що знання цінностей і їх реалізація в реальному житті – це одне і те ж. Тобто істинно доброчинною і мудрою є та людина, яка знає що таке високі духовні цінності і та, що діє відповідно до них. На відміну від Платона Арістотель вважав, що знання цінностей і реальна поведінка людини це не однопорядкові явища. Вищими для Арістотеля є діаноетичні цінності – істина, мудрість, моральність. Родоначальник німецької класичної філософії Кант також розробляв своє вчення про цінності. Він вважав, що цінності самі по собі не мають буття, вони є вимогами, які звернені до волі особистості, до цілей, які вона ставить перед собою. Згідно поглядів видатного неокантіанця В. Віндельбанда, цінності – це ідеальне буття, буття норми, яке співвідноситься не з емпіричною, а з трансцендентальною свідомістю. В якості цінностей у нього виступають істина, добро і краса, а наука, мистецтво, релігія розглядаються як цінностні блага культури, без яких людство не може існувати. Цінність, згідно Віндельбанда, є ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу. Цінність – це не реальність, це ідеал, носієм якого і є трансцендентальна свідомість. Інший неокантіанець Г.Ріккерт також розробляв теорію цінностей як основу істинного знання і моральної поведінки. Цінність, на його думку, є щось повністю безвідносне, і в цьому розумінні трансцендентне як по відношенню до буття, так і по відношенню до пізнаючого суб'єкта. Згідно Ріккерта саме цінності визначають ступінь індивідуальних відмінностей, вказуючи в багатоманітті рис і властивостей різних предметів і явищ на сутність, індивідуальне, унікальне. Він виділяє шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособистнісну святість, моральність, щастя і особистісну святість. Ріккерт підкреслює надсуб'єктивний і надбуттєвий характер цінностей, визначаючи їх як основу буття, пізнання і людської діяльності.

Представник філософської антропології М. Шелер вважав, що цінності можна осягнути лише через переживання. Серед актів переживання цінностей дослідник виділяє співчуття, любов, ненависть. Бог для Шелера – це вища цінність, а любов до Бога – вища форма любові і фундаментальний феноменальний акт. Переживання цінностей – це не психічний, а космічний акт. Носієм цінностей є дух. Він протиставляється життєвій силі і прагне до споглядання вічних абсолютних цінностей. Людина повинна розвивати в собі духовне начало, щоб досягнути царства вічних цінностей.

В сучасному розумінні цінності – це ідеї, норми, процеси, відносини матеріального і духовного порядку, які мають об'єктивну позитивну значимість і здатні задовольняти певні потреби людей. Кожній особі притаманна своя специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв'язуючою ланкою індивідуального і суспільного життя. Особистісні цінності відображаються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій – найважливіших елементів внутрішньої структури особи, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і відмежовують значимі, істотні для даної людини від неістотного, незначимого. Таким чином, система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків.

Україна переживає нині досить скрутні часи. Складна економічна та політична ситуація призводить до подальшого зубожіння населення. І весь цей комплекс соціально-економічних проблем ускладнюється все більш глибокою культурною кризою, яка спричиняє духовну деградацію суспільства, втрату ціннісних орієнтирів і подальший моральний занепад нашого народу. Відомо, що культура і духовність це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності приречена на загибель і це лише справа часу. Тому в цих умовах дуже важливою є активізація зусиль з підвищення духовного рівня українського народу, формування у нього стійкої системи глибоких морально-духовних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому. Те, чим керується окрема людина чи певна спільнота в своїх діях, досить чітко висвітлює її глибинну сутність. Якщо особистість чи суспільство сповідує високі гуманістичні цінності, то цілі і засоби її досягнення також будуть досить високими і гуманними. Тільки таким чином ми можемо досягнути поступового економічного, політичного й духовного піднесення нашої країни, оскільки ці сфери досить тісно переплетені і взаємозв'язані.

Глобальні зміни в політиці призводять до потрясінь в економіці, що зумовлює ще більш катастрофічні явища в культурній сфері. Низький культурний рівень суспільства в цілому й усіх його структурних елементів, зокрема, призводить до створення системи утилітарних цінностей, виходячи з яких людина чи певна спільнота турбується тільки про свої власні корисливі інтереси, не цінуючи потреби інших людей і суспільства в цілому.

Очевидно найвища духовність для нас – християнська. Важливими християнськими цінностями є смирення, терпіння, страждання. І.Христос пройшов цілу низку страждань і мук, щоб врятувати людство від загибелі і дати йому шанс до порятунку, до вічного спасіння. Все наше життя наповнене безліччю різноманітних подій і явищ, і багато з них приносять нам біль і розчарування. Але ми повинні усвідомлювати, що тільки проходячи через страждання і випробування людина загартовується і здобуває необхідний досвід життя. Але головне полягає в тому, що саме подолавши біль утрати людина починає внутрішньо рости і розвиватися, формуючи вищі духовні цінності. Саме страждання є потужним стимулом до духовного розвитку людини. Давні мудреці говорили: «Те, що примушує нас страждати, вчить нас мудрості». Істинно мудрою є та людина, яка пройшовши великий життєвий шлях, побудувала цілісну картину світу, в основі якої лежить глибинне розуміння сутності явищ та процесів світу, що витікає із системи високих морально-етичних цінностей.

Але основною цінністю будь-якого суспільства є людина. В більшості політичних систем значна роль відводиться саме особистості, її участі в розбудові й розвитку як громадянського суспільства так і держави. Лише в тоталітарних системах роль людини як вільної особистості нівелюється, вона перетворюється у гвинтик, який повинен виконувати тільки певні функції. Нормальне громадянське суспільство повинно насамперед прагнути до створення умов, за яких можлива реалізація людиною усіх своїх задатків і потенцій. Тому основні цінності, які панують у такому суспільстві – це свобода, справедливість, солідарність, рівність, демократія.

Свобода – це основоположна риса людини як творчої особистості. Вона дає кожній людині можливість вибору: вибору певних можливостей, певного шляху, добра чи зла. Згідно християнської точки зору, добро є одним з основних атрибутів Бога, а зло – це відхід від Божественного, спотворення його волі. Теодіцея вчить, що світ є досконале творіння, бо створений досконалим Богом, а зло – неминучий супутник і умова добра необхідна для блага людини. Зло – це допущений Богом засіб випробування віри людини, або напоумлення грішників

Свобода тісно пов'язана з такими поняттями як необхідність та відповідальність. Спіноза говорив: "Свобода – це пізнана необхідність"33, тобто свобода людини пов'язана з пізнанням, чим більше вона знає, тим більше її свобода, але тим більша і її відповідальність. Але не можна плутати свободу з анархією. Свобода це не лише повне задоволення всіх своїх інтересів і прагнень, але й увага і повага до свободи інших. Ж-Ж. Руссо говорив, що людина створила суспільство, віддавши частину своєї свободи й отримавши гарантію безпеки. Тому реалізувати свою свободу можна лише через врахування волі і прагнень інших людей. Свобода – це дуже велика відповідальність і за себе, і за ближніх, і за світ в цілому.

Свобода з християнської точки зору це те, що даровано Богом людині. Вона вільна обирати сама по якому шляху йти, по шляху добра чи зла, але вона також повинна чітко усвідомлювати ті наслідки, які матиме цей вибір. Тому основна свобода для людини це внутрішня свобода, свобода її духу, яка ґрунтується на певних духовних цінностях добра, істини, красоти. Відомі філософи підтримували цю думку. І. Кант вважав, що в основі людських вчинків повинен лежати так званий моральний категоричний імператив, що звучить так: «Максима твоєї волі повинна відповідати основі загального законодавства»34. Тобто, людина повинна діяти і ставитись до інших людей так, якби хотіла щоб ставились до неї.

Із поняттям свободи пов'язані такі цінності, як толерантність, терпимість, які витікають із християнських цінностей – милосердя, співучасті, співстраждання. Людина це істота недосконала і потрібно з розумінням і терпінням ставитися до її недоліків і помилок. Слід поважати політичну точку зору і політичні погляди інших людей. Але жодна політична теорія не може претендувати на виключну істинність і самовпевнено вважати, що тільки вона є правильною і вірною, адже це неминуче призведе до конфронтації і конфліктів.

Важливою етичною цінністю є також солідарність. Солідарність це насамперед уміння правильно жити у суспільстві, допомагати іншим, усвідомлювати свою єдність з власним народом. Вона базується на розумінні людиною самої себе як частинки певної спільноти, даного народу чи світової цивілізації взагалі. Солідарність дуже тісно пов'язана з любов'ю, як любов'ю до ближнього, так і любов'ю до світу. Саме любов перетворює світ. Саме з цього почуття випливає можливість людини наблизитись до Бога, оскільки сам Деміург це любов, а людина, творячи з любов'ю, стає подібною до нього. Любов – це пронизуюча і всепроникаюча сила, яку ще давні філософи називали загальною космічною енергією, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов'ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Навіть пізнає людина настільки, наскільки любить. Немає істини, де немає любові. У своєму устремлінні любов може бути спрямована на Бога, людську сутність, ідею, інші явища та предмети. Вона одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому любов визнається вершиною морального ставлення до особистості. Е.Фромм говорив: «Любов це сила, котра руйнує стіни, що відділяють людину від її ближніх, котра єднає її з іншими»35. Любов дає можливість глибше осягнути ту сутність (Бога та людину) на яку вона спрямована. Пізнаючи іншого людина також поглиблює і своє власне глибинне розуміння і пізнання всього навколишнього світу.

Любов до Бога – це головна християнська заповідь. Завдяки цьому життя людини наповнюється сенсом, набуває причетності до вічності. Віруючий повинен постійно перебувати в любові як до свого творця, так і до ближнього, яким є всі без винятку люди, оскільки Бог один і всі беруть початок від однієї людини. Влучно визначив сутність любові видатний німецький філософ Г. В. Ф. Гегель: "Любити значить відмовитися від обмеженості серця своїм особливим моментом, сприйняти любов Бога у своєму серці – значить сприйняти всю розгорнутість його духу, який охоплює собою всілякий істинний сенс і в такій об'єктивності перемагає своєлюбність серця"36. І в іншій праці: "Істинна сутність любові полягає в тому, щоб відмовитися від свідомості самого себе, забути себе в іншому "Я", проте в цьому щезненні і забуванні вперше опанувати самого себе"37. Як жодний інший моральний феномен любов являє людині повноту її душевної організації, повноту смислових і творчих потенцій буття, вона акумулює позитивну моральну енергію, що допомагає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини ніколи не буває забагато, головне, щоб вона слугувала внутрішньому розвитку.

Любов і мораль повинні бути у душі кожної людини, але особливо у серцях людей, які вибрані народом і керують державою, так як на них лежить відповідальність за долю нації. Коли політик несе у своїй душі любов до Бога, любов до ближнього, любов до тієї справи, якою займається, то він ніколи не буде використовувати надану йому владу на шкоду іншим людям. Висока внутрішня культура спонукає його до праці на благо свого народу.

Із солідарністю тісно пов'язана така цінність як справедливість, рівність усіх перед законом і Богом. Кожна людина повинна мати рівні можливості для реалізації своїх задатків: навчатися, займатися тією чи іншою діяльністю, брати участь у громадському і політичному житті. Справедливість загалом це насамперед розуміння людиною своєї відповідальності перед суспільством, перед іншими людьми. Кожна людина повинна знати свої права і обов'язки і поважати права інших людей. Але істинна абсолютна справедливість у людському суспільстві неможлива, вона може бути тільки у Бога. Тому головна відповідальність кожної людини, кожного політичного діяча – це насамперед відповідальність перед голосом своєї совісті, перед Богом.

Реалізація усіх розглянутих цінностей можлива лише у громадянському демократичному суспільстві. Демократія це така форма організації суспільства, де кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а індивід сприймається як політична цінність, вища за державу та її інститути. Піднісши окрему особу до рангу найвищої політичної цінності, демократичний принцип базується на тому, що розвиток і розквіт суспільства залежить від рівня розвитку індивідуальності її громадян. Тому найважливішими ознаками демократії є свобода та політична рівність, які забезпечуються політичним плюралізмом; свободою вибору громадянами своїх представників до органів державної влади; свободою преси та інших ЗМІ; міцним правовим захистом громадян від свавілля державних органів влади, інших політичних структур і посадових осіб; реальним функціонуванням принципу поділу властей.

Таким чином саме загальнолюдські релігійно-духовні цінності лежать в основі існування як суспільства в цілому, так і окремої особистості. І саме від того, чи керуватиметься дане суспільство чи конкретна людина такими цінностями як добро, свобода, справедливість, солідарність, любов, демократія, залежатиме як її особиста доля, так і майбутній добробут всього народу. Тому істинно багатим і процвітаючим суспільством може бути лише те, яке базується на загальнолюдських цінностях.

Науковці стверджують, що для успішного функціонування суспільних інститутів країни рівень моральності керівної еліти повинен бути значно вищим ніж у простого народу. У нас це на жаль не завжди так. Деякі можновладці, займаючи високі посади, здійснюють протиправну діяльність задля власного збагачення.

Рівень масової культури також дуже низький. Культ насилля і розпусти практично заполонив наші екрани, де мало не на кожному каналі ми можемо побачити аморальні чи агресивні сцени. Потім ми дивуємося, чому наша молодь така агресивна, задурманена алкоголем і наркотиками. Звичайно кожен має право дивитися те, що він забажає, але для молоді потрібно вводити певні обмеження, так як психіка у неї досить нестійка і не завжди проводить межу між уявою і реальністю. Вона починає агресивні сцени впроваджувати у життя, що ми спостерігаємо на прикладі американських підлітків, які розстрілюють своїх однокласників чи навіть близьких. В нашій країні ми не повинні цього допустити. Тому особливі вимоги постають перед навчальними закладами, які повинні здійснювати завдання виховання молоді на вищих зразках загальнолюдської моралі, на основі національно-патріотичних та релігійних цінностей, створення у неї нового планетарного мислення. Саме така молодь і зможе побудувати високорозвинуте суспільство, яке б максимально орієнтувалося на розвиток особистості як такої, реалізацією нею всіх своїх потенцій і яка б в свою чергу докладала максимум зусиль для економічного і культурно-духовного розвитку рідної країни.

Головна причина всіх цих та інших негативних явищ полягає в тому, що суспільна мораль ще не достатньо розвинута, так як базується на радянських тоталітарних цінностях, які вже відійшли у минуле. Тому саме в нинішніх умовах є дуже важливим становлення нової системи морально-духовних цінностей, нового світогляду, який би базувався на глибоких культурно-духовних традиціях нашого народу. Духовні, моральні релігійні цінності – основа суспільства, його живе коріння. Якщо вони є, якщо вони наповнюють душі людей – ніякі кризи не страшні, люди можуть впевнено дивитися у майбутнє. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доти, доки не знайдемо спасіння від спустошення в умовах і серцях. Економіка і політика вторинні відносно культури, духовності та моралі. Спочатку потрібно відродити і сформувати національну культуру, »дух народу», а потім уже на основі цього розвивати економіку. Згадаймо, наскільки швидко змогли розбудувати свою економіку Німеччина та Японія після поразки у другій світовій війні. Перед ними постало дуже важке завдання, а саме, як у понад тяжких економічних умовах не дати цинізму, бездуховності, розпачу заволодіти душами, пригнічених жорсткою поразкою, народів. І вони зуміли вийти із цієї кризи. Зокрема на батьківщині Гете і Канта на заміну нацистської ідеології ввели релігійне виховання. В статті 7 Головного Закону ФРГ від 23 травня 1949 року постулювали принцип:" Викладання релігії в державних школах, за виключенням неконфесійних, є обов'язковим. Навчання проводиться відповідно з принципами релігійних організацій". На Україні викладання релігієзнавства проводиться поки що тільки у вузах, хоча бажано було б ввести цей предмет у школах і поряд із вузівськими викладачами запрошувати представників різних релігій, залежно від бажання дітей. Це мало б велике значення у плані морального виховання дітей. Крім того у громадян Німеччини та Японії було дуже розвинуте почуття національної самосвідомості, повага до своєї культури, власних цінностей. Ці народи вірили у свої сили і їх керівна еліта тільки підтримувала це прагнення і направляло його у потрібне русло.

Цілком слушно відмічає український дослідник Г.Косуха, що «в основі духовно-національного відродження мають бути цінності, які зрозумілі і близькі кожній людині, незалежно від її політичних, релігійних та інших поглядів і переконань, становища в суспільстві»38. Саме такими можуть і повинні стати загальнолюдські цінності, вироблені протягом всієї історії світової цивілізації і, які, зокрема, були освячені християнською релігією. Відкриття українському народу такого роду цінностей і становить головні завдання сучасної культури, сенс того, що можна було б назвати новою духовністю, більш універсальною, ніж всі попередні її форми. Не слід применшувати цього надзвичайно складного і важкого завдання.

Важливою складовою цього процесу є відродження національного духу, національної самосвідомості, основою якої є національна ідея, яка і повинна піднести рівень гідності українців і сприяти формуванню у них усвідомлення значимості і цінності нашої держави як невід'ємної складової європейської та світової цивілізації.

Проблема відродження духовності та моралі є досить актуальною в даний час також і на глобальному рівні, коли у світі поширені насилля, тероризм, наркоманія, поширення СНІДу і всі ці проблеми витікають здебільшого з низького рівня розвитку етичних та духовних цінностей, чи неправильного їх розуміння, коли наприклад терористи вбивають невинних людей, вірячи, що це богоугодна справа і вони після смерті потраплять у рай до Аллаха. Але ж в мусульманстві вказується, що тільки коли правовірний захищає іслам, свою батьківщину, рідний народ, родину чи своє життя від

озброєних ворогів, то він може їх убити. А хіба діти, жінки чи інші невинні люди, яких захоплюють терористи, є озброєними. Крім того не можна застосовувати насильницькі методи для вирішення деяких політичних питань, коли деякі країни вважають що можна використовувати зброю для покарання тих політичних режимів, які не подобаються урядам цих країн. Насилля може породжувати тільки насилля, а у відносинах між країнами завжди потрібно прагнути до толерантності, взаєморозуміння та взаємодопомоги. Приклад Другої світової війни показав до чого може привести прагнення якоїсь нації панувати над іншими, насильницьки їх знищуючи. Ті хто розв'язав цю війну самі ж були й покарані. Якщо виникне Третя світова війна, то переможців у ній уже не буде, так як використання ядерної зброї призведе до ефекту ядерної зими, коли вся планета зануриться у темряву і холод і все живе може загинути. Тому краще використовувати ненасильницькі методи, які значно ефективніші. Згадаймо приклад Індії, яка мирними методами через демонстрації протесту здобула свою незалежність. Тому підвищуючи моральність кожного суспільства і людства в цілому можна поступово вирішувати ці проблеми.

Формування морально-етичних цінностей може здійснюватися на основі гармонійного поєднання розуму та віри. Сучасне суспільство все більше раціоналізується, що призводить до подальшого нівелювання культурних цінностей. Голий розум, який не обмежений ніякими моральними чинниками, веде все до більшого загарбницького втручання людини у природу, коли вона, не замислюючись над наслідками, намагається насильно відібрати у природи її таємниці з подальшою експлуатацією їх для власної користі. Численні техногенні катастрофи та природні лиха, що спричинені надмірною діяльністю людини і є беззаперечним доказом цього. Багаточисельні арсенали зброї масового знищення, що взагалі можуть призвести до загибелі всього живого на планеті також є витвором людського розуму. Звичайно, не можна заперечувати значення розуму в процесі осягнення світу, але тільки розум, який йде поряд із вірою може дати справді позитивний результат, коли людина буде жити в гармонії з природою і буттям, не тільки забираючи, але й віддаючи. Тільки розум, який спирається на віру може дати справжній стимул для активного розвитку та самовдосконалення людини, як у плані осягнення своєї власної сутності, так і пізнання навколишнього буття. Саме така традиція і прослідковується в українській філософській думці, де поєднання розуму та віри формує високу духовність і глибоку культуру нашого народу.


Тема 4.2. Витлумачення морально-етичної проблематики діячами філософської культури україни XI – XVII ст. Духовні цінності в творчості мислителів Київської Русі
Формування духовної культури Київської Русі залежало від суспільно-політичних умов, які панували в той час. Київська Русь Х-ХІ ст. була ранньофеодальною державою типу централізованої монархії, яка прагнула до зовнішньої експансії, до ствердження в тогочасному світі.

Важливою особливістю ствердження Київської Русі як феодальної держави було прийняття християнства, яке стало причиною об'єднання слов'ян під егідою єдиного Бога. Цей процес був неоднозначний, так як більшість простого народу лишалося (вірним своїм язичницьким віруванням. Хоча в літописах і стверджується, що хрещення всієї Русі відбувалося одночасно, але це не зовсім відповідає дійсності. Більшість простого народу, як Києва так і інших міст противились прийняттю нової релігії. Зокрема, у Новгороді, постійно спалахували повстання, які змушені були придушувати, як Добриня так і Путята, хрестячи новгородців вогнем та мечем. Тому християнська релігія хоча й почала поступово входити в народ, однак тісно переплітаючись з язичницькими віруваннями, формуючи при цьому двовір'я. Навіть християнські свята переплітаються з язичницькими: новорічне свято з церковним святом Різдва і Хрещення, день Трійці з святом бога Ярила, день збирання врожаю з днем Успіння Богородиці, що 15 серпня. Загальне прийняття християнства було явищем досить тривалим, однак мало багато позитивних елементів.

Християнство зуміло принести на Київську Русь новий світогляд, основою якого стало сприйняття значущості людини та людства в навколишньому світі.

Людина тепер може управляти природою, так як природа – творіння Бога, і через неї людина отримує матеріальні блага, які необхідні для нормального її існування і волевиявлення Бога, який створив людину і весь світ.

Одним з найважливіших наслідків прийняття християнства – є принесення нової візантійської культури на руські землі. Саме ця культура дала поштовх для духовного розвитку Київської Русі.

Абсолютним ідеалом етичної думки того часу поставав Ісус Христос, тому більшість києворуських мислителів звертались до Біблії та інших священних книг. Переосмислюючи християнські традиції, руські книжники закликали до милосердя, взаємодопомоги, взаємопрощення, любові до ближнього. На практичному рівні це реалізувалося через пожертвування для бідних, створення притулків для слабких та немічних, прощення боргів, послаблення податкової системи. Були відмінені жорсткі закони – смертна кара, покарання каліченням. Вищими цінностями для русичів були християнські чесноти, дружба, честь, гідність, хоробрість, патріотизм, прагнення до правди та щирості, шанування старших і батьків, повага до жінки. На основі таких цінностей формувалася нова людина – духовно досконала, чиста в помислах і вчинках, яка всіма своїми думками і ділами прагнула до Бога, до примноження добра і любові на рідній землі. Згадаймо "Слово о полку Ігоревім" в якому зображується героїзм і трагедія походу війська руського, коли більшість руських воїнів загинули за свою рідну землю, за свою віру православну, але не підкорилися ворогам. Як можна не захоплюватися подвигом Бориса та Гліб, які з глибоким християнським смиренням, свідомо пішли на зустріч смерті від найманих вбивць і пробачили свого брата, який послав цих вбивць. Для них християнські цінності, любов до Бога і до ближнього були набагато важливіші ніж влада, багатство, навіть саме життя. У "Повчаннях Володимира Мономаха" також постулюються християнські цінності, ідеї соціальної справедливості, рівноправності всіх людей. Великий цар закликає своїх дітей бути мудрими правителями, шанувати свій народ, керуватися милосердям та справедливістю при здійсненні свого правління, прагнути до мира, злагоди та взаєморозуміння. Саме ці принципи було запорукою могутності Київської Русі, так як коли правитель турбується про свій народ, а народ шанує і любить свого правителя, то вони єдині і ніхто не може їх здолати. Всі негаразди у Київській Русі виникали тоді, коли князі нехтували цими принципами і починали боротися між собою за владу, знищуючи один одного та свій народ і приваблюючи до своїх земель зовнішніх ворогів, які захоплювали Руські землі, ослаблені князівськими чварами.

Давньоруські мислителі, активно висвітлюючи у своїх творах морально-етичну проблематику, особливо увагу приділяли шляхам формування духовних цінностей, якими були розум та віра. Тільки через гармонійне поєднання розуму і віри у людини може сформуватися потужна система цінностей без надмірного фанатизму чи раціоналізму. Якщо людина керується тільки вірою і ідеями, сліпо довіряючи певним догмам, то вона може втрачати критичність розуму і ставати фанатиком, якому сліпі ідеї заміняють життя і заради них вона може навіть знищувати інших людей. Якщо ж людина буде керуватись тільки розумом без віри та моралі, то цей чистий нігілістичний розум може принести великі руйнування.

Києворуські мислителі, вивчаючи питання співвідношення розуму та віри, звертались до візантійських християнських джерел, а також до представників еллінської культури. Вони не протипоставляли віру і розум, але вважали, що з допомогою розуму пізнати божественну істину неможливо. Багато з них досить глибоко були знайомі з античною спадщиною, але вважали філософську мудрість античних авторів "неістинною", уявною мудрістю, яка відкривається через розум, а справжню мудрість можна пізнати тільки через віру. Такий мотив можемо простежити в "Успенській збірці " XII – XIII століття, в оповіданні, де зображуються два ченці. Один з них володів істиною "Божественного писання", а інший – філософією і риторикою, але змушений був визнати хибність свого філософствування. Подібні ідеї можемо зустріти в "Житії Феодосія Печерського" і в "Синайському патерику". В цих творах філософська мудрість зображується як мудрість зовнішня, яка не дає істинного розуміння суті речей. Досить негативно ставився до еллінської мудрості пресвітер Фома. Він взагалі вважав, що філософія – це хибний шлях, що відволікає від осягнення істини, яка закладена у священних книгах і пов'язував цю філософію насамперед з грецькою філософією. Але інший представник давньоруської традиції, Климент Смолятич, зазначає, що книги містять "сладость словесную и разум", і через інтелектуальне осмислення змісту книжок можна дійти до пізнання істини.

Ці дві точки зору прослідковуються потім і в подальшій філософській культурі того часу. Слід зазначити, що ці традиції виникають не на голому ґрунті. Сучасний вітчизняний дослідник культури Київської Русі професор В. С. Горський відзначає, що ці напрямки беруть свій початок ще у Візантійській культурі, де прослідковується чітке розрізнення двох тенденцій відносно давньогрецької духовної спадщини [31,142].

Одна з них досить жорстко протипоставляє розум і віру, постулюючи негативне відношення до еллінської мудрості. Ця тенденція знаходить свій розвиток в творчості Ісаака Сірина (VII ст.), Симона Нового Богослова (X ст.).

Іншу тенденцію представляють діячі Капподакійського гуртка – Григорій Назіанзін, прозваний Богословом, Григорій Нісській та Василій Великий, які упорядкували систему християнської думки на базі неоплатонізму і заклали основи Апофатичного богослов'я.

Спираючись на ідеї, що містило послання апостола Павла, вони розвивають погляд на християнство не лише як практичний спосіб життя, що ґрунтується на вірі, а й як життя духовне, що передбачає інтелектуальну рефлексію про предмети віри. Якщо Тертуліан повністю відкидав філософську мудрість, стверджуючи, що християнські істини набагато її перевершують, то капподакійці все таки вважали, що античну спадщину можна використовувати для більш глибокого розумового осягнення християнства. Голова капподакійців Василій Великий роз'яснював у "Бесідах на Шостиднев", що мудрість духовна звичайно вища від мудрості світської, але тим не менше останню можна використовувати для тлумачення Біблійних текстів. Григорій Назіанзин стверджував, що християнська мудрість є прямою спадкоємницею мудрості філософської, хоча в останній потрібно здійснювати суворий відбір, який би вилучав все неприйнятне християнинові. Третій представник цієї школи Григорій Нисський вважав, що звернення до античної філософії необхідне, так як допомагає викрити облудність єретичних вчень, які насамперед звертались до античної традиції. Крім того античну мудрість можна використовувати при побудові проповідей на користь християнства.

В цілому ми можемо стверджувати, що східній патристичній традиції характерний більш софійно-плюралістичний підхід до світу, звернення до внутрішнього світу людини, сприйняття її як унікально-неповторної особистості. Так саме цей підхід досить активно сприйняла давньоруська традиція, творчо переосмислюючи і продовжуючи в подальшому на якісно іншому рівні. Представниками даної традиції у культурі Київської Русі були митрополит Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші.

Потрібно насамперед зазначити, що для культури Київської Русі характерне особливе ставлення до розуму, до мудрості, до віри, як джерел формування етичних цінностей, які не протипоставлялися, а навпаки доповнювали одне одного. Якщо в творах деяких авторів ми й спостерігаємо дане протипоставлення, то тільки в контексті еллінської мудрості, яка не відповідала тим чи іншим аспектам християнського вчення. На території Київської Русі панував культ книжкового слова. Та людина, яка мала глибокий розум, високі морально-етичні норми і була закохана в книгу, називалася книжником. Книжниками були високоосвічені люди того часу: літописець Нестор, митрополит Іларіон, Феодосій Печерський та інші. Були серед них і деякі руські князі : Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші. Провідним напрямком розвитку духовної культури Київської Русі був принцип софійності – уподібнення вищого нижчому. Провідною ідеєю його була думка про те, що цей земний матеріальний світ створений Вищим Творцем – Богом, і що саме через його творіння, якими є природа, людина, людська спільнота, можна наблизитись до пізнання сакрального світу, поєднуючи віру та розум. Істинна мудрість це не тільки осягнення навколишньої дійсності і творця, але й активна діяльність по перетворенню світу відповідно до законів добра, істини, любові. Тобто потрібно не тільки знати божественну мудрість, а й жити відповідно до неї, жити в ній. Слідувати мудрості – це означає жити і чинити доброчесно згідно з Святим письмом, яке є відображенням Божої премудрості через слово. Тому книга завжди була уособленням мудрості і книжники завжди користувались великою повагою серед народу.

Книжне слово або інші продукти дійсності сприймалось нібито як посередники в пізнавальній діяльності, котра розгорталась як перехід від "царства мертвих" до "царства живих" у формі життя в істині. Таке сприйняття, зазначає М.В.Попович, зумовило специфічний символічно-космологічний спосіб мислення, який характеризується філософською рефлексією над пізнанням у годину Київської Русі.

Ця традиція була безпосередньо пов'язана з творчістю видатного християнського богослова Іоанна Дамаскіна, який даючи визначення філософії говорив, що "вона є уподібнення Богу, яке здійснюється через мудрість, тобто через істинне пізнання блага. Філософія є любов до мудрості, але істинна премудрість – це Бог, і тому любов до Бога є справжня філософія"[68,41].

З погляду християнства, пізнання це – насамперед, наближення до Бога. Способом "зустрічі" з богом в акті пізнання вважають молитву або "хрещення святим духом", котре навіюється "горно", "з неба". Християнське вчення про пізнання набуває при цьому значної варіативності внаслідок пристосування до конкретних умов людського буття. Воно здатне виступати у формі нібито санкціонованої богом раціональної ідеї чи відкриття, у вигляді юродства чи поклоніння, у формі аскези чи, навпаки, – перенасичення.

Будь-яку пізнавальну ініціативу "поганських" віщунів і знахарів, що продовжували існувати й користувались підтримкою населення Русі, засуджували й офіційно переслідували. "У повістях Печерського монастиря, – зазначає М.І. Костомаров, – знання і земна мудрість є дарунком чортів"[62,45]. Цей монастир відіграв провідну роль у поширенні християнства та захисті його ідей в Україні.

Формується разом із впровадженням християнства і відмінне від міфологічного тлумачення мудрості як форми досвіду, заснованої на пізнанні світу. Ще в "Повістях минулих літ" Нестора трапляється думка про те, що основа мудрості – земна, "мирська". її запитують у книгах. Водночас, зауважує Нестор, книга є джерелом мудрості не тому, що відображає мудрість життя, "благодатність", а тому, що використовується проти "поганства", отже, проти місцевої староукраїнської міфології. Руське починає мислитись "немудрим", а мудрість, виходить, має бути завезеною з-за кордону в книгах або створеною місцевими книжними богословами.

Відомий Український мислитель Станіслав Оріховський – Роксолана про мудрість висловився ще категоричніше:"...Справжня мудрість і правдива наука тісно пов'язані з освіченістю, уникають титулів, керуються благородством і нехтують чужими справами" [152,133].

Після введення християнства, таким чином, у Київській Русі стикаються дві тенденції в світоглядному тлумаченні пізнання – міфологічна й релігійна. Національно-міфологічна тенденція переростає в погляд на пізнання як процес порозуміння зі світом, здобування нових знань з допомогою розуму, долання сил зла й досягнення мудрого життя. Християнсько-схоластична тенденція, з свого боку, розглядає пізнання як засвоєння тексту "Святого письма" і вимагає життя згідно з вимогами цих текстів і керуючись вірою. Відповідно розвиваються і два погляди на істинність пізнання.

Пізнання як порозуміння зі світом вимагає, щоб істини людина "доходила", бо істина не дана їй заздалегідь, а відкривається тільки під час її пізнавального відношення до світу. Схоластична ж тенденція виходить з того, що істина вже відома, вона сформульована в Біблії, тому людині лишається тільки "прочитати" істину й використати в житті. Далі національно-міфологічна тенденція в світоглядному осмисленні пізнання вимагала, щоб вершину пізнання – людську мудрість – розглядали як уміння людини співмірно, гармонійно ставитись до світу і його складових, тим часом як релігійно-схоластична тенденція орієнтувала на пошук мудрості в особливому стилі життя, присвяченому Богові (в чернецтві).

Розглянемо творчість діячів культури Київської Русі, які формували морально-етичні цінності у часи Київської Русі. Головним джерелом осягнення духовних цінностей для них є віра та розум. Вперше тематику цієї проблеми ми зустрічаємо у "Слові про закон і благодать" митрополита Іларіона. Як зазначають у вітчизняній науковій літературі "віра і розум стають у філософа майже тотожними, віра для Іларіона є результатом особливо чистого розуму. Місцем локалізації пізнання, розуміння світу та діяльності в світі, Іларіон вважав серце, в якому сяє розум, і з яким пов'язана воля та бажання, котрі, як і розум, відіграють вирішальну роль у діях людини" [102,39].

Велич князя Володимира, що ввів християнство на Русі, на думку Іларіона, передусім полягає в тім, що розум його "вищий розуму земних мудреців". Володимир, роз'яснює "Слово", велич Бога "тільки від благого розуміння і від розуму гострого утямив".

Але ідеальний історичний діяч, на думку Іларіона, не лише обдарований гострим розумом. Важливо, щоб він був здатний також передати знання істини, яка відкрилась йому, тим, хто не відає її. Він має бути просвітником, вчителем істини. Володимир Великий, вважає Іларіон, почувши голос Бога, "не на поговір лишив сказане, а ділом справдив", він "наш учитель і наставник". Продовження Ярославом справи, започаткованої Володимиром, вбачається в тому, що він створив у Києві "дім Божий великій Святій Його Премудрості" – храм Софії, що мислиться як образ обжитого і впорядкованого світу, в якому панує розумне начало.

Зрештою, ознакою справжнього історичного діяча є не лише високорозвинений інтелект, що дозволяє осягнути істину, не лише здатність передати іншим знання збагненної істини, а й готовність власним життям неухильно слідувати цій істині. Ідеальний історичний діяч виступає втіленням єдності слова і діла, він не лише навчає доброчинному життю, а й сам живе відповідно до вимог істини, що відкрилась йому.

Ось чому гідність Володимира, якого оспівує Іларіон, полягає не лише в гостроті розуму, а в здатності бути "учителем і наставником", а й у властивому йому милосерді. Володимирові "щедроти й милостині і нині людьми поминаються" – підкреслює Іларіон[45,15]. Не менше важать і такі якості князя як звитяга, міць і сила, мужність, що він її виявляє, захищаючи від ворогів землю. Зрештою, до цих доброчеснот належить піклування про церкву та її служителів, благовірність.

Дану традицію також продовжує і Климент Смолятич, який визнає пізнавальні здібності людського розуму, але за обов'язковою умовою збігання доказів розуму з вимогами канону. Климент Смолятин – другий після Іларіона митрополит русин, автор «Послання пресвітеру Фомі». Климент був досить освіченою людиною того часу, знайомий з еллінською мудрістю. Головною справою свого життя вважав вивчення і трактування священного Писання. Духовність в його розумінні може розвиватись через любомудріє, прилучення до божої премудрості. Адже премудрість і є найважливішою ланкою, що пов'язує людину з Богом. Не випадково він звертається до надзвичайно популярної на Русі їх притчі Соломонової «Премудрість созда собі храм і утверді седмь столпов». Тлумачити значення її Климент акцентує увагу на догматі втілення, олюднення Бога, уявляючи тим самим Премудрість як саморозкриття сокровенного Бога в людстві. Ісус Христос, олюднений творчий логос, за думкою Климента, і є Премудрість, що реалізує єднання людського і Божественного, забезпечуючи спілкування між ними. «Премудрость, – роз'яснює він, – єсть божество, а храм человечество, аки во храмі человечество, аки во храмь бо вселися вь плоть, ибо владнчици богородица истинньш наш Христось богь»[151,284].

Суттєво, що для Климента прилучення до Премудрості виступає як акт інтелектуальний, як розуміння діяння. Для того, щоб розуміти, слід розумувати, – ось позиція Климента. Інтелектуальну діяльність, спрямовану на виявлення смислу слова, він порівнює з дією вогню, в якому золото чи срібло очищується від всіляких домішок, виступаючи в усій своїй дійсній цінності. Образ вогню, що очищає, згідно зі спостереженням В.В. Колесова, співзвучний деяким міфологічним уявленням східних слов'ян. Відмітимо близькість цього образу також до кирило-мефодієвської традиції. Адже відповідний фрагмент «Послання» виявляється надзвичайно близьким тексту «Пространного життя Константина-Кирила Філосова», досить поширеного у Київській Русі. В главі XI устами Філософа автор житія проголошує таку сентенцію: «Вогонь випробовує срібло і золото, а людина розумом неправду від істини» [126,84].

Така ідейна співзвучність дозволяє залучати Климента до тієї гілки християнської думки, що репрезентує раціоналістичну тенденцію в ній. Представником цієї лінії був Константин-Кирило Філософ, його вчитель Фотій. На Русі фундатором її виступає Іларіон. До неї належать і Климент Смолятич. Завершуючи міркування щодо вогню, який очищає все, він підкреслює: що той вогонь було створено «на службу умну, и смьюлену, и словесну человеку» [105,286]. Визначаючи провідну роль розуму, Климент вказує на роль чуттів, що є опорою душі, керівником якої виступає розум. Витлумачуючи притчу про самаритянку, він зазначає, що самаритянка є образ душі, п'ять чоловіків її – це образ п'яти відчуттів, а шостий чоловік – це розум, який вище чуттів, оскільки керує душею. До речі, цей фрагмент дає можливість нагадати ще про одного яскравого представника зазначеної «раціоналістичної» лінії в філософській тогочасній думці. Це Іоанн, екзарх Болгарський, «Шостиднев» якого, по суті, утверджує позицію, тотожну щойно описаному тлумаченню співвідношення розуму й чуттів.

Власне, говорячи про «раціоналістичну» тенденцію в давньоруській думці, яскраво репрезентовану в тому числі й Климентом, слід зауважити на той ракурс, в якому взагалі проблема розуму вирішувалася в середньовічній культурі. Різні підходи до тлумачення розуму, місця й ролі його зумовлювалися зрештою єдністю в розумінні співвідношення його з вірою, де розум як «активний фактор пізнавальной діяльності свідомо протиставлявся психологічному стану мислителя, замкненого в межі віри» [89,134].

Середньовічний тип мислення приймає безсумнівним постулатом істину як характеристику знання, вже сформульованого і проголошеного ззовні. Розходження починались під час обговорення питання про прийняття цієї істини – чи то в безпосередньому акті віри, чи то в результаті розумного аналізу, який веде до усвідомлення віри. Якщо перший шлях бере початок від принципу, сформульованого папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – то другий, як я вже зазначав – від принципу Ансельма Кентерберійського: «Не лише вірити, а й розуміти!» Саме цей, другий, принцип й виявляється співзвучним тенденції, до котрої належить і Климент Смолятич і яку, мабуть, точніше за все було б охарактеризувати як «сакральний інтелектуалізм» (С.С.Аверинцев). Спираючись на розум, Климент розглядає текст Священного Писання як дидактико-алегоричний твір, в якому закладено «премудрість» -наявне, перш за все, моральне повчання, що має бути виявлене. Стосовно цього «приточний» метод, проголошений Климентом Смолятичем, демонструє тяжіння скоріше до традиції Антиохійської школи герменевтів, аніж до витонченої символіко-алегоричної екзегези Александрійської школи.

Аналіз філософської традиції Климента Смолятича, якою вона вимальовується на підставі вивчення його «Послання», дозволяє розцінювати її як співзвучну передовим тенденціям сучасної йому середньовічної думки. В цьому відношенні звернення Климента до спадщини античних мислителів аж ніяк не дозволяє ототожнювати погляди його з давньогрецькою філософією чи тлумачення їх як пряме наслідування античності. Вірніше розглядати Климента представником типу мислення, протилежного античному. І все ж цей новий тип мислення утверджувався на ґрунті ідейного базису, закладеного в тому числі й античною культурою. В кращих проявах він зберігав сліди спадкового зв'язку з давньогрецьким лоном, в якому зароджувалося християнське світорозуміння. Ось чому, мабуть, у вирішенні складної проблеми співставлення різних типів філософської культури – давньогрецької і давньоруської, – однаковою мірою однобічними будуть спроби як неправомірного зближення, так і однозначного протиставлення їх. Шлях до більш глибшого усвідомлення сутності цієї взаємодії полягає через подолання, на жаль, тривалий час пануючої в нашій історико-філософській свідомості точки зору, згідно з якою розвиток думки взагалі осмислювався як стан перманентної війни, що ведеться за принципом «Хто не з нами, той проти нас». Звичайно ж історія філософії дає приклади й гострої боротьби протилежних таборів, напрямів, течій, філософських систем, типів філософського мислення. Але боротьбою не вичерпувався зміст процесу розвитку філософської думки. Були і взаємовплив, і засвоєння точки зору суперника, хай не в прямій формі, а «як певний рефлекс на аргумент захисту слабкого чи недостатньо вмотивованого погляду» [90,95]. Таким чином розум, на думку К. Смолятича виконує службову функцію відносно віри. Він, і фундована на його ґрунті філософія покликані сприяти з'ясування сутності християнських догматів. Істина ж вважається даною в одкровенні і викладеною у Святому Писанні. Премудрість, на думку філософа, – це найважливіша ланка, що пов'язує людину з Богом. Вона – це саморозкриття сокровенного, Бога в людстві. Ісус Христос – олюднений творчий Логос, який і є премудрістю, що реалізує єднання людського і божественного. А прилучення до премудрості виступає як акт інтелектуальний, як розумове діяння.

Визначним культурним діячем Київської Русі був також Кирило Єпископ Туровський, який активно розробляв дану проблематику, продовжуючи традицію софійності мислителів Київської Русі. Весь світ, на його думку, це сукупність символів, зрозумівши глибинну сутність яких, можна наблизитись до пізнання Бога. Тому в своїх роботах він активно звертається до притчі, як засобу символічного тлумачення світу. Притча завжди двопланова; перший план оповідальний; другий – переносний, який містить в собі смислове ядро притчі. З допомогою розуму людина, аналізуючи зовнішній оповідальний ярус, зможе прийти до глибинного смислового плану. Тому, пізнаючи світ, потрібно насамперед осягати його сакральну сутність, яка й наближає нас до Бога. Деякі дослідники вважають К.Туровського ірраціональним мислителем, але не можна повністю згодитися з цією думкою. Хоча значну увагу він приділяє вірі, як прямому шляху осягнення Божественного, але не заперечується і роль розуму. Завдяки розумові починається осягнення Божої істини. Дуже поважно філософ ставиться до книжкового знання. Відсутність "стройна розуму"[ 151,342], як він стверджує, призводить до єресі.

Осягнення Божественного активно здійснюється, на думку філософа, особливо під час церковних свят, коли небесний світ проявляється у земному. Церковне свято просякає веселощами й радістю весь універсум – небеса веселяться, прикрашаючи свої світила, земля радіє, все живе «красуєтся», люди свято прикрашають «песніі, яко цвети» – так передає цей стан захват)' перед духовністю, сприйняття духовної сфери як вищої краси Кирило у своїх «Словах».

Зрозуміло, така тональність зумовлювалася специфікою жанру урочистої проповіді, присвяченої найбільш світлим, пасхальним святам церковного календаря. Але ж не випадково саме ці «Слова» Кирила зберігались наступними поколіннями й протягом багатьох віків користувались незмінною популярністю у вітчизняній культурі. Глибинний ґрунт цього складає співзвучність емоційної насиченості цих творів Кирила фундаментальним характеристикам давньоруського стилю мислення взагалі. У Київській Русі під впливом християнства, яке вступало тут у взаємодію зі східнослов'янською народною культурною традицією складається особливий тип світовідчуття, що просякнутий глибоким релігійним ліризмом, відчуттям вищого одкровення, світоносності, оточуючої людину божественної дійсності.

Залучення до християнського світогляду давало змогу давнім русичам здійснити вихід за жорстко окреслені кордони світу повсякденного буття. За межами природного світу, в якому протікав весь цикл земного буття людини, їй відкривався інший, незмірний у своїй безкінечності світ духовного. Кругозір людини суттєво розширювався, він проривався у незвідані далі, нехай недосяжні, чудесні за своєю суттю, але тим не менш органічно пов'язані зі світом щоденного буття. Ось таке відчуття дотичності до незміримої, несповідної безкінечності світу божого й просякає, передусім, творіння Кирила: «Неизмерна небесная висота, ті иситана преисподняя глубина, ниже свідомо Божня смотрения таиньство». Великі чудеса, що творить їх Бог, «несповедимо бо суть ни ангелом, ни чоловіком» [150,419].

Причому, попри всю несповідимість світу Божого, він виявляється органічно пов'язаним зі світом земним як його творінням. І саме на цю причетність світу тварного до світу божественного й робиться наголос в давньоруській культурі.

Світ, який оточує людину, природній світ одержує нові виміри. Він сприймається не лише як безпосередня даність, а й заданість, що визначається божим задумом, який просвічує у ньому. Так закладалися основи специфічної для вітчизняної духовності ідеї софійності світу як властивої тварному світові причетності до свого ідеального першообразу – Софії. В певному розумінні тут знаходяться підстави, що зумовили виникнення в давньоруській культурі філософського підходу до світу як такого. Адже філософія взагалі народжується з прагнення подолати зовнішню оболонку світу речей, з устремління до розкриття їх глибинної сутності, прихованої за видимістю явищ. Філософія у Київській Русі народжується на ґрунті усвідомленого прагнення осягнути прихований за несофійною оболонкою бування софійний ґрунт буття.

Для вітчизняної традиції в даному разі характерним є наголос, що робиться на ідеї краси як одному з головних визначень Софії. Софійність сприймається як гармонійний лад речей, що протистоїть несофійним тенденціям хаосу, ворожнечі, розпаду. Усвідомлення софійності світу збуджує чисто естетичні чуття радості, захвату, насолоди. У цьому зв'язку особливе місце в давньоруському духовному житті посідає церковне свято, через яке здійснювалося прилучення до священної історії як сфери духу. Саме цю властивість, що характеризує давньоруський стиль мислення й світочуття, передають «Слова» Кирила Туровського, який оспівує духовну красоту, «праздници святий». В світлі сказанного зовсім не випадковим є й та переважна увага, що приділена в «Словах» Кирила Туровського святам «пасхального циклу». Характеризуючи притаманне давнім русичам світовідчуття, де «світ сприймається, як весь осяяний й про­сякнутий світом Божим», В. Зеньковський відзначав: «Не випадково свято Пасхи, це святкування перемоги світла над темрявою, одержало виключне місце у богослужебному житті руської церкви... Сприйняття світу у сяйві пасхальних переживань лежить в самому центрі руської релігійної свідомості – без цього не зрозуміти її»[39,34].

Цей напрям давньоруського світосприйняття яскраво відображає Кирило Туровський, який адресує свої «Слова» прочанам, що є «снігове світа причастници царствня небеснаго»[149,336]. Ідея причетності до світу Божого знаходить свій вираз і в своєрідності викладу Кирилом Туровським в його «Словах» численних епізодів біблійної історії. Вони передаються ним не як сторінки далекої минувшини, не як пам'ять про події священної історії, а як актуальна подія, що переживається нині. «Поидьм же и мьі ньнь, братиє, на гору Елеоньскую умомь и узрим мисльно вся прьславьная створивьшаяся на ней!» – закликає Кирило в «Слові на вознесіння господнє». Не випадково він при описі новозавітних подій вдасться, як правило, до сучасного часу: «Днесь Христос от Вифания в Єрусалим вьходит», «Заклася ньше от священник агнец божий Исус за спасеньє всего мира и всероднаго Адама от ада изведе» [150,409].

Тут відображається притаманне давньоруській філософській думці розуміння того особливого місця, що відродиться в середньовічній системі часу подіям вітхо- й новозавітної історії. Хоча вони стосувались минулого, але в певному розумінні належали й сучасному. Тропологічне тлумачення Священного Писання передбачало інтерпретацію описаних в ньому подій як вираз того чи іншого стану людської душі. Душа наче містила в собі весь світ. «Душа – це весь світ, вся Історія, все «Писання», і в ній знову й знову прокладається шлях від Адама до Христа». [73,181]. При чому, вершиною, в якій події священної історії відтворюються в душі, переживаються як актуальний стан, і є богослужіння, що здійснюється під час християнських свят.

Отже православний естетизм, що розцвічує все філософське світоспоглядання в світлі, радісні тони, захват від залучення до духовного світу, яке досягається шляхом віри – ось особливості, що відрізняють творчість Кирила Туровського.

Дану тематику ми можемо простежити також і в "Ізборнику Святослава 1073 року" та "Ізборнику 1076 року", які містять широке коло філософських ідей. В " Ізборнику Святослава" прослідковуються висвітлення таких основних цінностей як віра, премудрість, розум. Розум – це те, що даровано людині Богом, тому вона повинна правильно його використовувати для пізнання оточуючої дійсності, але чітко усвідомлювати наслідки своєї діяльності, і не суперечити Божественному промислу. З допомогою розуму людина повинна осмислити своє положення в світі і дійти до осягнення Бога через усвідомлення доцільності і гармонійності його творіння – навколишнього світу. Таким чином людина приходить до істинної мудрості, яка включає не стільки знання про зовнішній світ, скільки рефлективне усвідомлення глибин своєї власної сутності, сенсу свого буття. Завдяки цьому мудрець звільняється від полону земних пристрастей і звертається до пізнання самого Бога. В "Ізборнику 1076 року" мудрість розглядається як сутність, що веде своє походження від Деміурга.

Тому потрібно насамперед слідувати заповідям, що викладені в Святому Письмі, оскільки Божа мудрість діє через слово Бога. Мудрості можна досягнути не стільки читаючи Священні книги, скільки втілюючи високі ідеї в своєму повсякденному житті. Тільки постійна робота над собою, постійне подолання труднощів на шляху до пізнання істини приведе до позитивних зрушень. Йдучи шляхом мудрості, людина отримує спокій і радощі, неперехідні духовні цінності. Але основна умова досягнення мудрості – це насамперед глибока віра, якій в цих творах надається провідна роль порівняно з розумом.

Своєрідним було відношення до цієї проблеми у ігумена Феодосія Печерського. Він зробив неоціненний внесок у діло побудови Києво-Печерського монастиря. Феодосій створив досить суворий монастирський статут, де, проповідуючи ідеї християнської моралі, закликав ченців до повної відмови від світу і всього, що йому належить – власності, почесті, слави, до дотримання суворої дисципліни, участі кожного з монахів у фізичній праці.

Феодосій Печерський протипоставляв світ земний, як світ, де досить активно проявляється зло, світу небесному, який можна досягнути шляхом не стільки читання Священних книг, скільки – шляхом постійного служіння, праці, постійного прагнення у помислах, словах і ділах до цього трансцендентного світу. Священик вважав, що світ складається з видимих і невидимих явищ. Якщо з допомогою чуттєвого сприйняття відображаються матеріальні властивості земних речей, які потім аналізуються з допомогою розуму, то невидимі явища, які більше належать сакральному світові, з допомогою розуму і звичайних почуттів неможливо пізнати. Тому цей невидимий світ можна осягнути тільки з допомогою певних духовних почуттів, які досягаються у результаті глибокої аскези. Тільки таким чином можна досягнути глибинного одкровення, дійти до пізнання трансцендентної істини, яка є в Богові. Тому для людини головним є глибока віра, високі морально-етичні цінності, доброчесність у вченні і активна діяльність на благо інших людей. Це і дає істинне спасіння людині і праведне життя у святій вірі.

Інший видатний представник культури Київської Русі літописець Нестор дуже поважно ставився до книжного знання і восхваляв тих князів, які несли мудрість в простий народ. Церкву Святої Софії, яку побудував Ярослав Мудрий, він розглядав як образ Божої премудрості, храм книги і знання. Але мудрість в Несторівському розумінні це не тільки глибоке знання про світ, а це насамперед прагнення до пошуку істинного начала, що є в основі світу і що упорядковує його хаотичну розмаїтість. Тому вищою мудрістю для нього є Божа премудрість, яку можна знайти в Святому писанні, пророчих бесідах, апостольських повчаннях, житіях Святих отців, і яка осягається тільки через віру.

В творах політичного і церковного діяча Київської Русі Никифора також зазначається, що розум потрібно розглядати разом з вірою. Людина повинна прагнути до досягнення мудрості шляхом встановлення гармонії розумового і чуттєвого начала. А це можливо шляхом поєднання розуму з моральними діяннями, оскільки він може бути спрямований як на добро, так і на зло. А розрізнити добро і зло можна лише завдяки вірі.

У Києво-Печерському Патерику ми також простежуємо позитивне ставлення до книжкового знання і розуму, з допомогою якого це знання можна досягнути. Але все таки, на думку авторів, це не головне для людини. Набагато важливіше мати глибоку віру і здійснювати добрі справи. Про Феодосія – одного з засновників Києво-Печерської Лаври – автори Патерика говорять: "З молоду життям чистим прикрашений і добрими ділами, вірою ж і смислом найбільше"[55,21]. Тому ставлення до книги, до писемного слова у Патерику дещо двоїсте, що відображає тогочасне християнське ставлення до світу.

З одного боку весь світ сприймається як написана Богом книга, повчальний зміст якої людина покликана збагнути за допомогою розуму. Але, з іншого боку своїми глибинними підставами світові процеси і події не піддаються розумовому осмисленню, вони не підвладні обмеженому людському розумові. Розум, воля людини, спотворені гріхопадінням, вважались недостатніми для того, щоб людина своїми власними силами здатна була обрати вірний шлях до спасіння. Тому обов'язково була потрібна Віра і Православна Церква, через які здійснювався зв'язок з Божественним. Читання книг може давати духовну радість, але не стільки завдяки інформації, що одержується при цьому, скільки в силу можливої причетності до духовності, до сакральної мудрості, не підвладній до кінця розумовому осягненню. Книга несе не стільки радість пізнання, скільки духовне просвітлення від дотичності до вищих духовних цінностей. Слово в Святій книзі, розповідаючи про нескінченність реальності, безпосередньо вказує на неї. "Слово мовчазне в найглибшій своїй основі, воно не стільки висловлюється про буття, скільки живе і пульсує в ньому. Замість того, щоб моделювати безкінечність реальності, воно актуалізує її своєю присутністю, означує й просякає її багатоманітністю своїх практичних життєвих застосувань"[162,101].

Оригінальним мислителем часів Київської Русі був Даниїл Заточник, хоча немає остаточної думки чи це справді історична особа, чи збірний літературний образ. Його перу приписують видатну пам'ятку того часу «Моління Даниїла Заточника».

З точки зору проблеми, яку автор досліджує в своїй роботі, цей твір важливий саме тим, що в ньому чітко вказується на основні шляхи формування моральних цінностей і насамперед через взаємодію розуму і віри, осереддям якої є серце.

Д. Заточник досить високо ставить розум людини. Як зазначає професор В.С. Горський, "розум в "Молінні Даниїла Заточника" підноситься чи не до найвищих, найпріоритетніших якостей людини. Розум – вище багатства, вище військових доблестей – відваги і хоробрості" [87,394].

Багатство можна здобути, бідності можна позбутися – це цінності відносні. Вони взагалі можуть мати негативну спрямованість, так як багатство може спонукати людину до гордині, бідність – до розбою. Розум – це абсолютна цінність. Він – як золото, яке не можна втратити, так як воно завжди з нами. У русичів досить високо цінувалися воїнські доброчинності – сила, сміливість та інші, але не завжди тільки хоробрістю можна виграти битву. Часто тільки завдяки розуму досягається перемога.

Розум відіграє суттєву роль в реалізації суспільного ідеалу – досягнення міцної князівської влади. Адже завдяки йому реалізується самовладдя князя. Запорукою княжої мудрості є мудрі мужі – порадники, дослуховуючись до яких князь буде справедливо правити. Такими порадниками могли бути книжники, хоча й самі руські князі в своїй більшості відзначалися глибоким розумом, згадаймо Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Але в творі філософа розум не протипоставляється вірі. Він не складає основу буття людини. Центром фізичного, душевного і духовного життя визначається не розум, а серце. Звернення до серця – як сутнісної підвалини буття людини становить основу кордоцентричної традиції української філософської культури, яку започаткував ще митрополит Іларіон в "Слові про закон і благодать".

Центром фізичного, духовного і душевного життя визначається не розум, а серце. «Надзвичайно характерна особливість східного християнства, – відзначав Б. П. Вишеславцев, – полягає в тому, що для нього розум, інтелект, розсудок ніколи не є останньою підставою, фундаментом життя; розумування про Бога не є дійсно релігійне сприйняття. Східні отці церкви давали настанову для дійсно релігійного досвіду: «треба розумом в серці стоять» [16,69]. Особливої ваги надає серцю українська духовна традиція, що дозволяє визначати як специфічно притаманну саме українській філософській культурі властивий їй «кордоцетризм» (від лат. согсііз – серце) [176,4].

Судячи з тексту «Моління» тлумачення серця як істинного Я, як самості людини цілком поділяється автором. Він вважає, що опорою серця є мудрість і краса. Між іншим таке поєднання раціонального й естетичного начал, ідея «краси мисленого» – досить типові для світосприйняття діячів культури Київської Русі. Тим самим зміст інтелектуальної діяльності не обмежується словесно-логічним процесом, який представляє співвідношення слова і речі, він адресується душі людини, збуджуючи в ній відчуття піднесення, радості, насолоди прекрасним.

Таке єднання раціонального й емоційного начал лежить в основі тлумачення мудрості як єдності слова й діла. Мудрець – це не той, хто лише має знання про істини і сенс життя, а той, хто, володіючи цим знанням, засвоїв його як внутрішній стимул до відповідної діяльності. Мудрість передбачає не лише знання істини, а й втілення його практикою власного життя. Поряд із таким загальним розумінням мудрості в давньоруській культурі функціонує принаймні два неоднозначних підходи до тлумачення її, що відрізняються передусім розумінням шляхів до здобуття знань, які лежать в основі мудрості.

Один з них ґрунтувався на християнській моделі культурної людини, яка прагне до одержання вищого, божественного знання, що міститься в авторитетних книгах, зокрема у Святому Писанні, в творах святих отців тощо. Це рефлективне знання, знання книжне. Причетність до такого типу знання автор «Моління» демонструє не лише опосередковано, насичуючи текст численними цитуваннями авторитетних джерел, а й прямо заявляючи, слідом за псалмоспівцем, порівнюючи себе з бджолою, що збирає з багатьох книг «сладость словесную и разум». І посилаючись на авторитет Давида й Соломона, закликає князя збирати «слажше меду словеса усгь моих»[133,394].

Але поряд із таким розумінням мудрості існує й інше, що, спираючись на традиції народної культури, розробляє уявлення про розум як житейську досвідченість, «смисленість», хитрість, практичний розум, який здобувається не з книжок, а на ґрунті досвіду. Як правило, ці два типи мудрості протиставлялись один одному як вища мудрість і нижча.

Таким чином розум і серце між собою активно поєднуються в "Молінні Данила Заточеника". Пізнаючи навколишній світ через розум, людина також пробуджує свою душу, збуджуючи в ній відчуття піднесення, радості, насолоди прекрасним. Опорою серця є мудрість і краса. Таке єднання раціонального та емоційного начал лежить в основі тлумачення мудрості, як єдності слова й діла. Мудрець – це не той, хто лише має знання про істинний сенс життя, а той, хто володіючи цим знанням, засвоїв його як внутрішній стимул до відповідної діяльності. Мудрець повинен не тільки знати істину, а й жити відповідно до неї, втілюючи її в життя. Саме він повинен найбільш гармонійно поєднувати віру і розум, коли розум наближає до осягнення глибин віри, а віра підсилює розум і наповнює його духовним змістом. В культурі Київської Русі більшість мислителів прагнуло досягнути такої мудрості, і їм це вдавалося. Вони ставали справжніми взірцями як висоти людського розуму, так і глибини християнської віри.



Отже давньоруські мислителі звертали увагу на формування морально-етичних цінностей через розум та віру, через які людина осягає Божественного, а основним органом, де відбувається долучення до Божественнного є серце – центр зіткнення і взаємодії сил добра і зла, світа благодаті, світла і безодні темряви. Але не можна протиставляти серце і розум. Серце – це орган віри, а розум – це пізнання божественного через слово. Слово повинно відображати ту опосередковану сутність, що забезпечувала б комунікацію між Божественним і земним, Божественним і людським. Саме така роль і відводиться Слову. З одного боку, через свою конкретно-чуттєву даність Слово мислиться як належне земному світові, а з іншого – виступає представником, знаком трансцендентного, позачасового, Божого. На цьому ґрунтується своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як витлумачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові. Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхнених» книжках. Проблема в тому, що текст, який містить істину, – таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини – у витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за ними істинного смислу. Способом такого пізнання виступає «притча». Автор «Послання пресвітеру Фомі» Климент Смолятич (ХІІ ст.) пояснює, що є два способи пізнання трансцендентного – «благодатний», властивий лише святим і апостолам, яким Христос безпосередньо відкрив таємниці небесного царства, і «приточний», доступний всім смертним, які реалізують його в акті «розумного» тлумачення «знамень», і «чудотворень» Акцентування ролі розуму у пізнавальній діяльності людини притаманне яскраво виявленій києво-руській духовності тенденції до інтелектуалізму, започаткованої в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона і продовженої митрополитом Никифором, автором «Послання» Володимирові Мономаху, а в більш пізній період репрезентованої творчістю Климента Смолятича, Кирила Туровського, автора «Моління Даниїла Заточника» та ін.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка