Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка5/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 3.3. Релігійна етика, як форма регуляції людської поведінки. Сутність девіації та її причини
Основна суспільна функція релігійної етики та її моралі, яка визначає специфіку її соціального буття, – це функція регуляції людської поведінки та між людських стосунків.

Жодне суспільство не може скластися й існувати на ґрунті хаотичного зіткнення сліпих егоїстичних інтере­сів, нічим не нормованого й не впорядкованого. Такий гіпотетичний стан нульової впорядкованості суспіль­ного життя англійський філософ Т. Гоббс (1588– 1679) охарактеризував як «bellum omnium contra omnes» («війну всіх проти всіх» – лат.). Нестерпність такого стану суспільства змушує людей, на думку Гоббса, ук­ласти між собою своєрідну угоду, соціальний договір, який, обмежуючи на засадах взаємності права кожного індивіда, тим самим має гарантувати реалізацію основ­них серед них, передусім права на життя і його захист (що передбачає виникнення держави й закону).

Втім, ще до Гоббса ідею соціального договору висували мислителі пізньої античності; в XVI ст. ми знаходимо її в нідерландського соціолога й правника Г. Гроція (1583– 1645); згодом її розвивали такі видатні мислителі, як Дж. Локк, Б. Спіноза, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо. Це уявлення відбивало переконання в іманентності (внутрішній притаманності) суспільному життю людей певних форм його нормативної регламентації.

Реально ми бачимо, що вже в первісному людсько­му колективі в міру його виходу за межі загально-біологічних детермінант поведінки – інстинктів стад­ності, збереження виду, материнського інстинкту – починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя, тобто такої, що в той або інший спосіб звертається до людської свідо­мості.

Набуваючи інколи у конкретних проявах осмисленого характеру, первісні поведінкові норми являють приклади такої жорстокості, що подібні ми навряд чи знайдемо в усій подальшій історії людства. В примусовості цих норм синкретично (нерозчленовано до майбутнього розмежування) поєднувався вплив магії, звичаю, міфу, а також того, що пізніше дістало назву моралі, «мононорми» первісного життєустрою.

Яскравим прикладом таких «мононорм» є виробле­на в родовому суспільстві система заборон – табу або табуація (з полінезійської). Те, що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого – категорична заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні» об'єкти, що збуджують відчуття смертельного жаху, загрози – й водночас благоговіння, принадності, якщо не звабли­вості.

Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало, як не було там і чистого мистецтва, чистої філософії чи навіть чистої релігії, чистої духовності загалом – панував магічний синкретизм. І все ж про­тягом усієї первісної історії людства відбувалося посту­пове нагромадження елементів і ознак, що згодом утво­рили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, своєрідна дисципліна праці й співробітництва, певна культура людських стосунків, усталена система виховання, зокрема й морального.

Палеолінгвістика свідчить, що вже в давньому кам’яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов'язок, совість та деякі інші фундаментальні мо­ральні категорії. Так, у мові тасманійців – народу, який жив за умов палеоліту ще в минулому столітті, аж поки не був винищений колонізаторами, – дарма що ця мова налічувала лише кількасот слів, уже присутні терміни «добрий», «злюка», «сором» та ін.

Суттєві «передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки лю­дини.

Проте власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли роз­кладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня «мононорма» поступається місцем ди­ференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації, що народжується. Саме з розвит­ком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, що підривали замкне­ність традиційних родоплемінних колективів, форму­ванням власне суспільних станів і класів, появою дер­жави, що закріплює і каталізує всі ці процеси, – виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов'язаних з єдиним родовим або племінним центром.

Коли ж така потреба виникає (для південної Європи це в основному епоха пізнього неоліту й бронзовий вік – кінець III – початок І тисячоліття до н. є.) – в житті людського суспільства відбуваються знаменні зміни. Концентрація релігійно-магічних функцій у певних пунктах соціального часу й простору звільнює місце для розгортання раціонально-світських регулято­рів людської поведінки. В цій останній сфері виникає й утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави. Як відомо з історії, перші систе­ми права утворювалися звичайно шляхом відбору і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв («звичаєве право»), загальнообов'язкових релі­гійних норм тощо.

Кінцева мета етики світових релігій, та її моралі поведінки полягає в тому, щоб дати найбільшу можливість здійснювати ідеал.

Що є критерієм моральної поведінки людини? Альберт Ейнштейн вважав:

«Найважливіше з людських зусиль – поривання до моральності. Від нього залежить наша внутрішня стійкість і саме наше існування. Тільки моральність у наших вчинках надає красу та гідність нашому життю. Зробити її живою силою і допомогти ясно усвідомити її значення – головне завдання освіти»29.

Осмислений характер моральності поведінки людини передує спонукання, пізніше вона стає звичною, ще – добровільним підкоренням, і, насамкінець, майже інстинктом – тоді вона, як і все звичне і природне, зв’язана з задоволенням і називається чеснотою, писав Ф. Ніцше30.

Яка сутність девіації і основні точки зору на її причини.

«Девіація» у перекладі з латинського означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття «норма».

Етико-релігійні, соціальні норми – це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність сус­пільства: Норми втілюються в юридичних законах, моралі, ети­кеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона підлягає соціальним санкціям – від суспільного осуду до кримінального покарання.

Соціально-релігійні, моральні відхилення – є не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві. Для того щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:


  • однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;

  • близькість причин, які викликають ці відхилення;

  • повторюваність, стійкість зазначених явищ.

Слід зауважити, що не завжди просто кваліфікувати той або інший вчинок як девіацію. Справа в тому, що норми, стан­дарти в суспільстві рухливі, відносні, по-різному сприймають­ся різними групами.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспільних норм. Причому вона буває не тільки зі знаком "–", а й зі знаком «+» , як прогресивна, що випереджає цей стан суспільства. В основному випадку вона виступає як засіб розвитку суспільства (наприклад, дисидентство). Пригадаємо діяльність академіка А.Д. Сахарова, що виходила за межі прийнятих серед респектабельних радянських учених норм поведінки. Тут дуже доречно навести тезу відомого дореволюційного російського юриста П.А. Олександрова. Він говорив, що обличчя державних злочинів часто дуже мінливе. Те, що обличчя державним злочином, сьогодні або завтра стає високошановним показником громадської доблесті.

Негативні форми відхилень – це релігійно-соціальна патологія: злочинність, наркоманія, алкоголь, азартна гра тощо.

Відомий американський лікар і психолог У.Шелдон встановив зв'язок між будовою тіла і характерними особис­тими рисами. Ендоморфу (людині помірної повноти з м'я­ким і дещо округлим тілом) властиві товариськість, уміння жити в злагоді з іншими людьми і потурання своїм бажанням. Мезоморф (той, чиє тіло відрізняється силою і струн­кістю) виявляє схильність до неспокою, активний і не дуже чутливий. Ектоморф (відрізняється тонкістю і крихкістю будови тіла) схильний до самоаналізу, наділений підвище­ною чутливістю і нервозністю. З цих трьох типів найбільш схильними до девіації вважали мезоморфів.

Активно розроблявся психологічний напрям у поясненні девіації. Вже в XIX ст. зверталася увага на значення таких станів і характеристик особистості, як "розумові дефекти" "дегенеративність", "дебільність", "психопатія". З.Фрейд зап­ропонував гіпотезу, згідно з якою девіація зумовлюється внут­рішньою конфліктністю, властивою самій особистості. Він ввів поняття "потенційний злочинець з почуттям провини". Є люди, які хочуть, щоб їх піймали і покарали, оскільки вони відчувають себе винними. Проте навряд чи серед злочинців знайдеться багато таких, які по своїй волі прагнули б потра­пити до в'язниці.

Велику увагу девіації приділяв класик релігійної соціології Е. Дюркгейм (його праця «Самогубство» (1897)). Він ввів поняття «аномія», яке означає:



  • стан суспільства, за якого для його членів втратили значущість соціальні норми і цінності; старі норми вже не працюють, а нові ще не склалися;

  • як наслідок цього для членів такого суспільства не існує еталонів, стандартів порівняння з іншими людьми, які б дали можливість оцінити своє соціальне становище і виб­рати взірці поведінки; індивід не відчуває солідарності з конкретною групою, перебуває у невизначеному стані;

  • невідповідність, розрив між універсальними цілями і очікуваннями (які схвалюються в цьому суспільстві) та соціально прийнятними, "законними" шляхами досягнення їх; внаслідок практичної недосяжності таких цілей для всіх членів суспільства це штовхає багатьох людей на незаконні шляхи їх досягнення.

Сучасне українське суспільство, на жаль, є ідеальним при­кладом стану аномії. За останнє століття воно переживає вже другу докорінну ломку цінностей та норм. Спочатку вікові підвалини суспільної свідомості, сформовані релігією, були порушені під час революції 1917р. Потім упродовж життя кількох поколінь, склалися нові, соціалістичні цінності. Тепер вони оголошені неправильними. Суспільство знову втратило орієн­тири. Заклик до індивідуального успіху в підприємництві та інших сферах суспільного життя для абсолютної більшості гро­мадян України поки що звучить як щось нереальне. Багато лю­дей шукають шляхи реалізації своїх прагнень поза законом. Склався фунт, дуже придатний для різноманітних форм девіації.

У соціологічній теорії конфлікту є пояснення, згідно з яким девіація – результат того, що ця поведінка заснована на нормах іншої культури (автор американець А.Коен). Злочинець розглядається як носій певної субкультури, конфліктної по відношенню до домінуючого в цьому суспільстві типу культури. Наприклад, революціонер не вважає свою діяльність злочинною, а для правосуддя вона є саме такою.

До вияву девіантної поведінки негативних форм «прояву девіації» належать:

Злочинність. Свого часу П. Сорокін зробив дуже цікавий аналіз спроб юристів дати визначення, що таке «злочин». Він знайшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть такі, здавалося б, очевидні види діянь, як вбивство, зґвалтування, дітовбивство, батьковбивство, у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння.

Не вирішує проблеми і "небезпечність" вчинків для суспільства. Дуже часто злочином вважалося те, що суспільству великої шкоди не завдавало. У деяких народів злочином вважається, коли хтось наступав на тінь іншої людини. В Індії злочином вважалася купівля молока браміном (представник вищого стану), за це він переводився до нижчої касти. Водночас вбивство людини тим самим браміном могло бути непокараним. Сорокін визначає злочинні або заборонені акти як такі, що суперечать "дозволено-належному" шаблону поведінки.

Треба зазначити, що і в демократичних суспіль­ствах, де все, здається, стає надбанням гласності, в цій сфері багато залишається поза увагою громадськості. Наприклад, у США під час обстеження суспільства президентською комісією з охорони правопорядку виявилося, що серед населення тих, хто потерпів від злочинів, у 2 рази більше, ніж повідомляло Федеральне бюро розслідувань.

Тепер у нашій країні злочинність за якісними показника­ми наближається до загальносвітових тенденцій, але темпи її зростання вищі. "Дикий ринок", первинне накопичення капіталу породжують масову злочинність. На світову арену виходять групи організованої злочинності: торгівля наркоти­ками, рекет тощо. Виникло і стало швидко наростати таке по­творне і небезпечне для суспільства явище, як мафія, що ще зовсім недавно здавалося більше вигадкою кінорежисерів, ніж фактом реального життя.

На жаль, суспільно-економічне становище в Україні під­тверджує соціальну обумовленість злочинності. Інтенсивно по­ширюється кримінальна база за рахунок люмпенізованих груп населення – безробітних, бездомних, жебраків. Навіть на селі крадіжки стали масовим явищем. Апріорно можна стверджувати, що таких "злодіїв" штовхає на ці дії голод та скрута. Водно­час поширилась злочинність "нагорі" суспільства: діє "тіньова" економіка, процвітають посадові злочини, хабарництво тощо. Поширився такий вид злочинності, що був "закордонною" екзо­тикою, – вбивства на замовлення, політичні вбивства.

Особливо швидко зростає злочинність серед молоді. Пи­тома вага молоді (у віці до ЗО років) в Україні складає постій­но більше 50 відсотків від усіх засуджених. Близько 8 відсот­ків – це неповнолітні від 14 до 17 років. Майже кожний дру­гий злочин неповнолітніх – тяжкий. Більше половини молодих злочинців на час скоєння злочину не працювали і не навчалися. (Див.: Стат. щорічник України. 1998. – К., 1999, с. 486). їх девіантна поведінка не підпорядковується ряду закономірностей "дорослих" девіантів. Так, кримінологія пояснює порушення злочинцями загальноприйнятих норм поведінки наявністю у них специфічної системи цінностей. Що стосується юнаків, то вони в принципі не відкидають ці норми, але навіть визнаючи протиправний факт, скоєний ними, не визнають своєї особистої провини. Для пояснення цього феномену існує теорія нейтралізації. Сутність її в тому, що неповнолітній стає правопорушником, засвоюючи прийо­ми нейтралізації загальноприйнятих норм, а не моральні ви­моги, протилежні цим нормам. Інакше кажучи, молода лю­дина прагне підсвідомо розширити по відношенню до себе дію пом'якшуючих обставин, виправдати свої вчинки. Більшість молодих злочинців вбачають причину своїх проступків у зовнішніх обставинах. Багато з них упевнені, що в аналогічній ситуації кожний зробив би те саме. Свою провину вони не відчувають, жалкують тільки з приводу того, що у них тепер зруйновані плани на подальше життя". Це показник високо­го рівня інфантилізму, вузького емоційного горизонту, неспроможності співчувати, жаліти.

Повертаючись до питання про походження, коріння злочинності, можна сказати, що існує нерозривний зв'язок при­родних рис різних злочинців із соціальним середовищем, яке трансформує ці риси в певному напрямі і призводить до тих чи інших злочинів. На це ще в XIX ст. вказували такі видатні судові діячі, як А.Ф.Коні, Ф.Н.Плевако, В.Д.Спасовач, КФ.Хартуларі, В.І.Жуковський, П.А.Олександров та інші.31

Алкоголізм – термін, який запровадив шведський лікар М. Гусс у 1849 р. Розглядаючи цей вид девіації, можливо, доречніше застосовувати термін "пияцтво", оскільки алкоголізм має крім соціального також біологічний та медичний аспекти.

Алкогольні напої відомі людству з глибокої давнини. Гре­ки один час ставили статуї бога вина Бахуса і богині мудрості Мінерви поруч (пізніше їх розділили богинею води Німфою, оскільки при споживанні вина його розбавляли водою). Спо­живання вина було частиною релігійних обрядів. Вакханалії спочатку були святами на честь Вакха (римського аналога Ба­хуса), лише з II ст. до н. є. їх почали вважати злочином (що підтверджує відносність, рухливість соціальних норм).

Міцніші напої люди навчилися виготовляти значно піз­ніше (лише в XI ст. в Італії одержали з вина спирт, в Росії горілку із зерна почали робити в XIV ст;). Для більшості на­селення алкогольні напої тривалий час були малодоступні як дорогі. Це був, по суті, предмет розкоші. Лише промисло­вий спосіб одержання етилового спирту зробив можливим масове споживання алкоголю. У XVIII ст. пияцтво було по­ширеним у Великій Британії, Німеччині, Швеції. У цей час горілку почали широко вживати і в Росії. У XIX ст. алкого­лізм вже став складною проблемою цивілізації, яка ще більше загострилася в Х ст.

Опитування виявляють цікаву картину:



  • переважна більшість респондентів вважають, що пияцтво – велике зло, але ця сама більшість або п'є, або "випиває, як всі";

  • близько 50 відсотків опитаних не хотіли б мати серед друзів людину, яка не споживає алкоголю;

  • 33 відсотки респондентів образилися б, якби господар під час зустрічі не "пригостив" спиртним;

  • 40 відсотків вважають, що споживання спиртного в ме­жах норми не є шкідливим, не позначається на їхній працездатності;

  • 20 відсотків опитаних вважають цілком припустимою по­яву в нетверезому вигляді на вулиці, в транспорті, в місцях відпочинку.

Алкоголь став атрибутом усіх соціальних ритуалів, офіцій­них церемоній, свят, засобом розв'язання особистих проблем. Однак це явище дорого обходиться суспільству: 90 відсотків хуліганства, 90 відсотків зґвалтувань, майже 40 відсотків інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Тяжкі злочини – вбивства, пограбування, розбійні напади, завдання тяжких тілесних по­шкоджень – у 70 відсотків випадків здійснюють люди в не­тверезому стані (СПН журнал, 1993, №4). З пияцтвом пов'я­зана приблизно половина всіх розлучень. Слід зазначити, що алкоголь є причиною передчасної смерті багатьох людей. Зок­рема, від 20 до ЗО чоловік на 100 тис. населення працездат­ного віку вмирає від отруєння алкоголем (див.: Статист, що­річник України 1998. – К., 1999, с. 342).

Розрізняють три моделі споживання спиртного: винну, горілчану і пивну. Вони складалися історично і виявляються в традиціях різних народів.

Наркоманія – це захворювання, яке виражається в тому, що життєдіяльність організму підтримується на певному рівні тільки за умов постійного приймання наркотичної речовини, що призводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій людини. Різке припинення приймання наркотика спричиняє порушення багатьох функцій організму.

Про наркоманію у нас тривалий час говорили як про щось далеке, іноземне. Тепер з наркоманією впритул зіткнулося і наше суспільство. Заданими Національної координаційної ради по боротьбі з наркоманією, у Міністерстві охорони здоров'я України на обліку перебувають 86 тис. наркоманів, серед яких, насамперед, нікотинових тисяці підлітків; 0,5 млн. – вживає наркотики; в 1999 р. померли 1000 чол. (Київські відомості – 2000 р. –6 квітня); (77 відсотків) – прилучилися до зілля під впливом – друзів, знайомих); (67 відсотків) – оцінюють свої дії негативно)32.

Проституція. Під проституцією розуміють позашлюбні статеві відносини за плату, що не мають в своїй основі почут­тєвого потягу, особистої симпатії. Проституція – явище дуже давнє. УIII – II ст. до н.е. в Греції та Римі було багато публіч­них будинків (лупанаріїв). Навіть у середньовічній Європі все­могутній церкві доводилося миритися з нею як з неминучим злом. Різко зріс рівень проституції в буржуазному суспільстві, що викликало серйозну занепокоєність правлячих кіл. У остан­ній третині XIX ст. було розроблено заходи щодо її регламен­тації (медичного і поліцейського нагляду) з метою упорядку­вати і, по можливості, обмежити це явище. З початку 20-х ро­ків нинішнього століття в Західній Європі і Північній Америці відбувається помітне скорочення проституції. Цьому сприяли поліпшення економічного становища і емансипація жінок.

У Росії боротьба з проституцією розпочалася після рево­люції 1917 р. Ця проблема спочатку активно вивчалася соціологією, але згодом дослідження були припинені й відно­вилися лише в 60-ті роки. Оприлюднювати результати дослід­жень почали лише в останнє десятиріччя.

Порівняно з 20-ми роками соціальна база проституції істотно змінилася: тоді на цей шлях жінок приводили голод і убогість. Головна маса повій рекрутувалася з осіб з низькою освітою, вихідців із села. Сьогодні різко розширилася соціальна база проституції, в тому числі вікова.

Лише матеріальними причинами пояснити проституцію як соціального явища неможливо. Деякі автори намагаються і розглянути цю проблему з точки зору психології. Вони вважають, що тут діє цілий комплекс умов. Передусім, як і у всіх інших видах девіантної поведінки, слід ураховувати аномічний стан суспільної свідомості. Норми моралі перестають стриму­вати природні інстинкти.

Проституцією займаються переважно ті жінки, які відчу­вають невпевненість, неспокій, тривогу з приводу свого соціаль­ного становища і статусу в зв'язку з неможливістю забезпечити себе матеріально, виглядати "на рівні", відповідати певним со­ціальним очікуванням, у тому числі своїм власним. Інакше ка­жучи, матеріальні умови мають пройти через призму специфіч­ного психологічного складу жінки.

Ще одна дуже характерна риса публічних жінок – відчу­ження свого тіла від своєї особистості. Вони не відчувають особистої цілісності. Тіло сприймається як якийсь сторонній предмет, яким можна маніпулювати у своїх цілях. Вони не відчувають страху перед венеричними захворюваннями, перед фізичними ушкодженнями. За даними досліджень, лише 6 відсотків повій відчувають себе приниженими у зв'язку зі своєю "професією". Деякі з них можуть любити якогось чоло­віка, і як самі вважають, не зраджують його у тому розумінні, що більше нікому не віддаються безплатно. В "роботі" не бе­руть участі їх почуття, серце, душа.

В історії існувало три основні форми політики щодо прос­титуції: заборона, регламентація (реєстрація і медичне спосте­реження) і профілактика (роз'яснювальна робота при відсут­ності заборони і реєстрації).

В Україні діє заборона проституції, але вона є досить по­ширеним явищем. Крім того, загострилася проблема з так званою експортною проституцією.

У багатьох країнах світу існує регламентація проституції. Першою серед країн колишнього СРСР легалізувала прости­туцію Латвія, але водночас і регламентувала це явище. Повії регулярно обстежуються у лікарів згідно з наказом міністра охорони здоров'я, а місця їх "стоянки" надаються меріями міст. Причому діють також такі правила:


  • реклама секс-послуг дозволена тільки у порновиданнях;

  • повіям заборонено об'єднуватися в групи;

  • заборонено займатися проституцією в чужих квартирах та невідведених для цього місцях;

  • заборонено займатися проституцією неповнолітнім, недієздатним, "гостям" країни, а також тим, хто не має медичної картки;

  • заборонено організовувати повій для вивозу за кордон.

За порушення правил – штраф в 5 тис. доларів США, а в разі повторного – кримінальна відповідальність. Що цікаво, держава ніяких податків з повій не бере (щоб не звинувачува­ли в сутенерстві), а самі повії, якщо їх хтось образить, можуть звернутись в поліцію за захистом. Подібна регламентація прос­титуції існує і в багатьох країнах Західної Європи.

Суїцид – намір позбавити себе життя, самогубство. Ця форма девіації пасивного типу є способом втечі від невирішених проблем, від самого життя. У різних народів, у різні епохи це явище оцінювалося по-різному. Християнство за­суджує самогубство як тяжкий гріх. У Індії в середні віки са­моспалення вдів вважали обов'язковим.

Чинником, що провокує суїцидну поведінку, є специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціаль­ний та сімейний стан.

Треба відзначити, що в багатьох країнах показники самогуб­ства перевищують показники вбивств. Іноді ця різниця досягає десятикратної величини і більше. Наприклад, в Австрії чоловіки кінчають життя самі в 17 раз частіше, ніж їх вбивають, а жінки – в 6 раз; у Норвегії – в 14 раз чоловіки, жінки – в 5 раз.

Серед чоловіків самогубців більше, ніж серед жінок. Єдина країна, де чоловіки більш "стійкі" перед життєвими проблема­ми, – Китай. Тут жінки випереджають чоловіків за показни­ком самогубств. Самі ж показники самогубств у різних країнах дуже відрізняються, про що свідчать дані табл. 7.3.

Світовий досвід виявляє основні закономірності суїцидної поведінки. Суїциди більшою мірою характерні для високорозвинених країн, і тепер існує тенденція збільшення чисельності їх. Суїцидна активність має певні часові цикли. Ще Е. Дюркгейм встановив факт її весняно-літнього зростання і осінньо-зимово­го спаду. Кількість самогубств зростає у вівторок і знижується в середу та четвер. Кінець тижня "небезпечний" для чоловіків.

У будь-якому суспільстві різні форми девіації неминучі, і воно прагне звести їх до мінімуму. Розрізняють чотири меха­нізми соціального контролю, які сприяють зменшенню девіантної поведінки:


  • прямий контроль, здійснюваний ззовні, передусім за до­помогою покарань. В цьому разі індивід боїться нега­тивних санкцій з боку суспільства за порушення загаль­ноприйнятих норм поведінки;

  • внутрішній контроль, заснований на інтеріоризованих нормах і цінностях. Індивід здійснює самоконтроль, самооцінку вчинків на основі суспільних уявлень, що стали його внутрішніми переконаннями, нормами, яких він дотримується добровільно, без тиску страху пока­рань;

  • непрямий контроль, пов'язаний з ідентифікацією, само-ототожнюванням особистості з батьками, друзями тощо. Особистість наслідує поведінку своїх близьких, свого кола спілкування;

  • контроль, заснований на широкій доступності різних способів досягнення цілей і задоволення потреб. Інди­віду немає потреби шукати обхідні шляхи вирішення своїх життєвих проблем, оскільки суспільство для цьо­го надає йому достатньо законних можливостей.


Контрольні запитання і завдання


  1. Що означає термін "девіація"?

  2. За яких умов поведінка визначається девіантною?

  3. Які є теорії девіантної поведінки?

  4. Назвіть головні вияви девіантної поведінки.

  5. Розкрийте зміст поняття "аномія"?

  6. Які є форми контролю за девіантною поведінкою?

  7. Хто заснував біологічний підхід у поясненні девіації?

  8. Як пояснює явище девіації конфліктологія?

  9. Назвіть причини девіації згідно з поглядами Е. Дюркгеііма.

10. У чому полягає актуальність вивчення девіації в нашому суспільстві.
Теми контрольних робіт
1. Релігійна етика, як форма регуляції людської поведінки

2.Конфліктологія як наука.

3.Моральні аспекти вирішення конфліктних проблем

4. Девіантна поведінка людини.

5.Вплив релігійних цінностей на розвиток особистості.

6. Алкоголізм та шляхи його подолання

7. Профілактика наркоманії серед молоді.

8. Шляхи подолання суїцидальних схильностей особистості

9. Профілактика шкідливих звичок серед молоді.

10.Духовні засади існування суспільства




Список використаної та рекомендованої літератури
1.Антонян Ю. Проститутка глазами психолога//ОНС. – 1993. №2.

2.Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения как специаль-ная социологическая теория//Социс. – 1991. – №4.

3.Кудрявцев В.Н. Правовою поведение: норма и патология. – М., 1982.

4.Ленцова Л.А., Шурупова М.Ф. Социологическая теория девиантно­го поведения//Социально-полит. журнал. – 1993.– №4.

5.Нейл Смелзер. Социология. – М., 1994. – Гл.7.

6.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.

7.Социология. Конспект курса лекций. Укр .юрид. академия. – К., 1992.

8.Философский знциклопедический словарь. – М., 1983.

9.Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросьі огіределения норми и отклонений). – Донецк, Сталкер, 1998.

10.Кудрявцев С.В. Изучение преступного насилия: социально-исихоло-гические аспектьі//Психол. журн. – 1988. – №2.

11.Кузнецова Н.Ф. Проблеми криминологической детерминации. – М., МҐУ, 1984.

12.Реан А А. Агрессия и агрессивность личности//Психолог. журн. – 1996. - №5.

13.Фромм 9. Анатомия человеческой деструктивности. – М., 1994.
МОДУЛЬ 2

Розділ 4. ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка