Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка4/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 3.1. Сенсожиттєві проблеми як релігійно-моральне самовизначення людини
Під час засвоєння цієї теми студент повинен усвідомити, що ли­ше людина здатна ставити собі запитання про своє місце та призна­чення у світі і, залежно від відповіді на це запитання, обирати з-поміж можливих варіантів власний життєвий шлях. Але сьогодні з'ясувалося, що наші безвідповідальні дії та вчинки призвели до ба­гатьох проблем щодо довкілля і власне духовного стану особистості XXI ст.

Відповідальність як категорія етики тісно пов'язана з уявленнями про свободу людини. Оскільки, не маючи свободи, людська особис­тість не була б спроможною відповідати за свої вчинки, вони поста­вали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої є дана особа, або ж як результат сліпого випадку, вияв байдужої гри природних сил.



Відповідальність – відношення залежності людини від чо­гось або від когось, що сприймається ним як визначальне підґрунтя для прийняття рішень, здійснення рішень, прямо чи опосередкова­но спрямованих на збереження іншого або сприяння йому. Відо­мий німецько-американський філософ Г. Йонас розрізняє природну і контракторну відповідальність. Відповідальність, що обґрунто­вана статусом, усвідомлюється людиною як покликання; обумов­лена домовленістю – як обов'язок. Відповідальність може бути двоякою: а) що накладається груповими, корпоративними, службо­вими або будь-якими іншими локальними обов'язками, і це, швид­ше, підзвітність; б) такою, що самостійно приймається особистістю як особистий і універсалізуючий обов’язок; але в цьому разі зберіга­ється той вимір відповідальності, який фіксується в модальності «Відповідальність перед», на відміну від модальності «Відповідаль­ність за».

Ступінь свободи людини прямо залежить від ступеня її відпові­дальності за свої вчинки, які залежать від значення фундаментальних понять релігійно-моральних цінностей, насамперед, що таке:



Любов – у найзагальнішому значенні– відношення до когось чи до чогось як безумовно ціннісного, об'єднаність і з'єднаність з кимось (чимось), що сприймається як благо (одна з найвищих цін­ностей). У більш вузькому значенні любов є відношенням до іншої особистості (якщо не брати до уваги різноманітні емоційні стани, що зв'язані з прихильністю або пристрастю до різних речей, станів та досвіду і т, ін.). У європейській традиції, від Піфагора і Емпедокла до А. Бергсона і П. Теяра де Шардена, любов найвеличніший принцип світового (космічного), життєвого зв’язку.

Ідеал – а) найбільш загальне, універсальне, як правило, абсолю­тно мюральнісне уявлення про благе і повинне; б) досконалість у відносинах між людьми; в) найвищий взірець моральнісної особис­тості.

Сенс життя – поняття, що розкриває самоціннісне значення людського життя, його моральнісну виправданість.

Етика переконання – це абсолютна етика самовідданої спря­мованості до досконалості, такою є будь-яка релігійна етика в її найбільш суворому визначенні. Прихильник етики переконання стур­бований піднесеністю цілей і не береться відповідати за характер результатів своїх зусиль.

Етика відповідальності – це етика практичної, зорієнтованої на об'єктивні результати діяльності; вона потребує необхідного вра­хування можливих результатів зусиль, що здійснюються, і відпові­дальності за них. В етиці відповідальності світ сприймається зі всіма його недоліками, і тому прихильник такого типу етики приділяє особливу увагу засобам реалізації цілей і повністю готовий відпові­дати за ті наслідки своїх дій, які повинен був би передбачити. Етику відповідальності вважають більш досконалою формою етики цінно­стей.

Біоетика – галузь прикладної етики, що формується на стику медичної етики та етики науки. Предметом біоетики є ціннісна про­блематика взаємовідносин лікаря і пацієнта; етичні проблеми експе­риментування на людях та тваринах; етичні аспекти розподілу ре­сурсів на охорону здоров'я й медичну допомогу.

Глобальні проблеми – проблеми, від вирішення яких залежить подальша доля цивілізації. Австрійський учений та філософ К. Ло-ренц виділив 8 «смертних гріхів» сучасної цивілізації, якими є її глобальні проблеми: перенаселення планети; руйнування природно­го середовища; прискорений розвиток техніки; нетерпимість до дискомфорту (розбещеність людини); зростання дитячої фізичної та ро­зумової патології; нівелювання й уніфікація поглядів людей; розрив із традиціями; розповсюдження і застосування ядерної зброї.

Евтаназія – навмисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не підля­гають лікуванню наявними методами і засобами медицини. Розріз­няють активну (прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта) і па­сивну евтаназію (відмова від використання таких методів у лікуванні невиліковно хворого, які лише подовжують страждання й період умирання і, як правило, знижують якість його життя).

Екологічна етика – напрям міждисциплінарних досліджень, предметом яких є моральнісні й духовні аспекти ставлення люди­ни/суспільства до природи. Екологічна етика є усвідомленням того, що кризові процеси тісно пов'язані з моральними, соціальними і по­літичними проблемами, які стоять перед людством.

Етика наукисистема моральних вимог, норм і правил, спря­мованих на моральні аспекти як суто наукової діяльності, включаю­чи взаємовідносини всередині наукового співтовариства, так і взає­мовідносини науки й наукового співтовариства із суспільством в цілому. У добу НТР особливої гостроти набула етична відповідаль­ність ученого, що виражається у прагненні передбачити небажані для людини й суспільства наслідки, потенційно закладені в резуль­татах досліджень вченого, а також в інформуванні громадськості про можливості такого роду наслідків, у пошуку і вивченні шляхів їх уникнення, мінімізації та ліквідації.

Хоспіс (англ. hospice – первісно «постоялий двір» для ослабле­них і хворих мандрівників, що утримувався релігійним орденом) – медико-соціальний заклад, в якому лікарі та сестри, знаючи, що хво­рий приречений, заклопотані усуненням його фізичних та душевних страждань, тобто пацієнти в екстремальних станах можуть провести останні дні життя у домашній чи наближеній до домашньої обстанов­ці і при цьому будуть максимально вільними від болю й страху перед стражданнями, що супроводжують смерть.

Після великого занурення в глибини життя людина виявила, що єдиний пошук усіх душ полягає в тому, щоб пізнати сенс життя. Вчений шукає його у своїх дослідженнях, у царині науки, а худож­ник знаходить його у своєму мистецтві.

Яку роль відіграє релігійно-моральний ідеал у житті людини.

Суфія Лар-Вілайята Інайят-Хана зосереджує увагу на те, що:

«Ми вважаємо, що наша в'язниця – світ, а насправді в'язниця – це наші почуття і образ мислення. Потрапивши у хибне коло відчаю, ми відмовляємось від надії у втілення своїх ідеалів. (...)

Якщо хтось запитає мене, що проливає світло на шлях життя і що надіє інтерес, я відповім одним словом: це ідеал. (...) Безсила і не осяяна світлом людина, що живе і не знає ідеалу. Чим величніший ідеал, тим величніше людина, чим ширше ідеал, тим ширша людина, чим глибший ідеал, тим глибша людина, чим вищий ідеал, тим вища людина. Без ідеалу, яким би він не був у житті, людське життя не має цінності»17

Все, що ми називаємо живим, – живе, але й усе, що ми назива­ємо мертвим,– також живе. Лише для зручності ми говоримо «предмет» чи «сутність». Насправді це не так, усе навколо живе. Є тільки поступове пробудження від аспекту, що свідчить, до аспек­ту, що розпізнає. Немає такої науки, якою б матеріалістичною вона не' була, яка б заперечувала цю істину, оскільки ця істина реалізу­ється на основі всього, що є на цій землі: релігії, філософії, науки, мистецтва, ремесла – всього сущого. Єдина різниця полягає в тому, що один іде коротким шляхом, а інший – довгим; один іде шляхом, що кружляє, а інший обирає пряму дорогу.

Що є багатство людини? Воно в її знанні. «Якщо багатство всього лише лежить у банку, а не визнанні самої людини, в неї немає цього багатства, воно– власність банку. Все найкраще і велике, цінності й титули, посади і власність – де вони? Зовні? Ні, поза нами тільки те, що обіймає те знання, яке всередині нас, а відповідно, реальна власність набувається не поза нами, але всередині нас. Тому слід розвивати саме внутрішнє «Я», серце наше »18

Думки мислителів різних напрямів, щодо обговорення сенсу життя людини:

– «Людина стає тією віссю, навколо якої обертається мікро- і макрокосмос, причому цілісність характеристики останнього знов-таки визначається шляхом співвідношення з людиною, а саме: чи добро це для неї, чи зло.

Волю людина дала сама собі, оскільки воля – це власне людина. Розум – це благо, що дароване їй небом, вічною, таємною долею, необхідністю, в межах якої людина – іграшка».
Шопенгаузр А. Афоризмы житейской мудрости. – М.: Интербук, 1989. – С. 9.
– «Людина свободна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає у розмірковуванні не про смерть, а про життя».

Спииоза Б. Этика. – М.: ЗКСМО, 2003. – С. 80
– «За допомогою нерелігійних форм суспільної свідомості не мож­на вирішити питання про сенс життя. Серед цих форм підпадають під нищівну критику мистецтво і наука. Недоторканною лишається тільки релігія, яка не поглиблює безвихідь «світового зла». Краса відкидається тому, що вона перемагається потворством смерті. Тво­рчість визнається живою до тих пір, поки символи її мають релігій­ ний сенс – більш глибокий, ніж естетичний».

Мережковсмй Д. Не мир, но меч. К будущей критике христианства. – СПб., 1908. – С. 6.
– Зіставте виспів Ф.М. Достоєвського: «Потрібно любити життя більше, ніж його сенс» і Ювенала: «Не можна заради життя втрачати сенс життя».

– Чому всі класичні види духовних практик, методики моральнісного вдосконалення починаються з «послуху» наставникові, навчання змирятися перед вищим? Адже цим, на перший погляд, підривається наріжний камінь моральності – свобода вибору.

– А. Швейцар: «є люди, для яких не існує проблеми сенсу жит­тя, або ж будь-яке життя є відповіддю на питання про його сенс?»

– Що виступає «дієвою силою», яка здатна спрямувати свободу волі до життя, яке проживається правильно.

У глибинному мікро- і життєствердженні я відчуваю благого­віння перед життям. Свідомо і по своїй волі я віддаюся буттю. Я починаю служити ідеалам, які пробуджуються в мені, стаю силою, по­дібною до тієї, яка так загадково діє в природі. Таким чином я надаю внутрішнього сенсу своєму існуванню.

Благоговіння перед життям викликане впливом безкінечної, не­вичерпної волі, на якій тримається все суще. Вона підіймає нас над будь-яким пізнанням речей і уподібнює нас до дерева, що не боїться ніякої засухи, бо воно посаджене біля джерела. Будь-яка життєлюб­на покора бере початок у цьому благоговінні перед життям і в його наповненості ідеалами. В благоговінні перед життям криється і смиренність у найелементарнішому і найглибшому сенсі, що не обтяжений ще пізнанням світу. Почуття світлого сприйняття народжу­ється тільки внутрішньою необхідністю і тому не питає про кінець. (...)

Якщо де-небудь і якимось чином моє життя діє на благо іншої людини, то моя безкінечна воля до життя переживає єдність з безкі­нечним, в якому будь-яке життя єдине. Я відчуваю радість, яка збе­рігає мене від животіння в пустелі життя»19

Поміркуйте, чи може релігійна віра бути сліпою?

«Віра є здійснення того, що очікуєш, і впевненість у невидимому» (Посл. До євреїв СВ. Апостола Павла CII : I). Яку роль відіграють віра, надія та любов у процесі становлення індивіда і особистості:

«...велика мета всякого людського єства – усвідомити любов. Любов – не в іншому, а в нас самих, і ми самі її в собі пробуджує­мо. А ось для того, щоб її пробудити, і потрібен той інший. Всесвіт набуває сенсу лише в тому випадку, якщо нам є з ким поділитися нашими почуттями»20

Розуміння німецького філософа Ф. Ніцше: «Допомагай самому собі, тоді тобі всякий допоможе». Такий принцип Ніцше любові до дальніх і любові до ближніх з біблейською заповіддю Христа:

«Полюби ближнього свого як самого себе»:

«Ви тиснетесь біля ближніх, і у вас є для них красиві слова. Але говорю вам: ваша любов до ближніх є вашою дурною любов'ю до самих себе.

Ви спасаєтесь у ближніх від самих себе, і вам хотілось би зроби­ти з цього для себе доброчинність, але бачу наскрізь вашу «безкори­сливість». (...)

Ви не уживаєтесь з самим собою і недостатньо любите себе; те­пер вам хочеться спокусити ближнього любов'ю і позолотити себе його помилковістю.

Мені б хотілося, щоб ви не витерпіли всілякого роду ближніх і їх сусідів; тоді ви повинні були б створити з самих себе свого друга і його серце, що виливається.

Ви запрошуєте свідка, коли маєте наміри говорити про себе хо­роше; і якщо ви спокусили його думати про вас добре, то ви й самі думаєте про себе добре.

Але тільки той говорить неправду, хто говорить навпаки своєму знанню, але, дійсно, і той хто говорить всупереч своєму незнанню. І ось так ви говорите про себе при стосунках з людьми і дурите сусі­да разом з собою. (...)

Один іде до ближнього, тому що він шукає себе, а інший, тому що хотів би загубити себе. Ваша дурна любов до самих себе ство­рює для вас з усамітненості – в'язницю».21

Про схожість позиції М. Бердяєва і М. Шелера стосовно любові, як істини:

«Є любов до людини в Богові. Вона розкриває і стверджує для вічного життя лик кожної людини. Тільки це й є істинна любов, любов християнська. Істинна любов пов’язана з базсмертям, вона й є ніщо інше, як ствердження безсмертя, вічного життя. (…) Істинна любов пов'язана з особистістю, особистість пов'язана з безсмертям. Це вірно і для любові еротичної, і для будь-якої любові людини до дюдини. Але існує любов до людини поза Богом; вона не знає вічно­го лика людини, оскільки він лише в Бозі існує. Вона не спрямована на вічне, безсмертне життя. Це – безлика комуністична любов, в якій люди приліплюються один до одного, щоб не так страшно було жити тим, хто втратив віру в Бога і в безсмертя, тобто в Сенс життя. Це останній рубіж людського свавілля і самоствердження. У безбож­ній любові людина зрікається своєї духовної природи, свого першородства, вона зраджує своїй свободі і безсмертю. Співчуття до лю­дини як до жалюгідної тварини, ігрища безглуздої необхідності – є останнім притулком ідеальних людських почуттів, після того, як згасла всіляка велика Ідея і втрачено Сенс. (...)

Любити людину, якщо немає Бога,– означає людину мати за Бога. І тоді підстерігає людину образ людинобога, який повинен проковтнути людину, перетворити її на свій інструмент».22

«(...) ...ми визначаємо як сутність любові акцію піднесення і по­будування у світі і над світом. «В мире тихом осмотрись, лишь любовь уносит ввьісь» (Гете). Любов людини є тільки різновидом і на­віть частковою функцією цієї універсальності, що діє у всіх і на всі сили. Притому любов для нас була в динамічному відношенні ста­новлення, зростанням, розбуханням речей в напрямку першообраза (Бога). Отже, кожна фаза такого внутрішнього нарощування ціннос­ті речей, що створюються любов'ю, завжди є і стадією віддалення, опосередкована станція на шляху світу до Бога. Будь-яка любов є ще не завершеною, нерідко тією, що завмирає або зволікає, начебто любов робить привал на своєму шляху до Бога. (...) ... любов була для нас завжди водночас і тим початковим актом, завдяки якому суще, не перестаючи бути даним обмеженим сущим, кидає саме се­бе, щоб як ens intentionale так брати участь в іншому сущому, що обидва вони якимось чином все ж таки не ставали реальними час­тинами один одного. (...)

Отже, любов завжди пробуджує до пізнання і воління, більш то­го, любов мати самого духу і розуму. (...)

Отже, ordo amoris є сердцевина світопорядку як Божого порядку. В цьому світопорядку знаходиться й людина. Вона знаходиться в ньому як достойнішій служіння і найвільніший слуга божий, і як такий також може зватися й господарем творіння».23
Тема 3.2. Релігійна етика відповідальності – теорія моралі майбутнього
Своєрідне смислове поле, в якому нагромаджується інформаційний потенціал релігійно-моральної відповідальності, має два виміри, що визначаються тим, за що відповідає людина, – і перед ким вона відповідає (розмежування цих понять веде до окреслення різних аспектів відповідальності).

Релігійно-етична категорія відповідальності тісно пов’язана з уявленням про свободу людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Коли шибку в вашому вікні розіб’є футбольний м’яч, пущений хлопчаком з подвір’я, вам не спаде на думку картати м’яч, бо він, як просте фізичне тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз ображатися на нього. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з ура­хуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, – атому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

Етика відповідальності світових релігій обмежуватися тільки сферою безпосередніх людських стосунків. Чи може бути абсолютною етика благоговіння перед життям, питає А. Швейцер? Чим вона диктується?

«Людина стає моральнішою не завдяки ідеї взаємної компенсації етики й необхідності, а завдяки тому, що вона все голосніше чує го­лос етики, що нею оволодіває все дужче бажання зберігати і розви­вати життя, що вона стає все твердішою у своєму опорі необхідності знищення і завдавання шкоди життю.

В етичних рішеннях людина може зустріти лише суб'єктивні ви­сновки. Ніхто не може за неї сказати, де кожного разу проходить крайня межа наполегливості в збереженні і розвитку життя. Тільки вона одна може судити про це, керуючись почуттям найвищої від­повідальності за долю іншого життя.

Ми ніколи не повинні залишатися глухими. Ми будемо жити відповідно до істини, якщо глибше відчуємо конфлікти. Чиста со­вість є витвір диявола.

В самозреченні заради абсолютного виникає лише мертва духов­ність»24

Що може бути «наріжним каменем» етики відповідальності у сучасному світі?

«Ми лише тоді знаємо, що поставлено на карту, коли ми знаємо, що воно поставлено на карту. Оскільки при цьому йдеться не тільки про долю людини, а й про цілісність її сутності, то це має бути ети­ка, яка, виходячи за межі здорового глузду, піклуватиметься й про перше, і про друге, спираючись на благоговіння перед ними. (...)

Ми стали усвідомлювати, що природа людської діяльності зміни­лася de facto і що предметом цієї діяльності абсолютно нового ґатунку є ніяк не менше, як уся біосфера планети, за яку ми й повинні бути відповідальними, оскільки маємо над нею владу. (...)

Імператив, який відповідав би новому типу людської діяльності і був би спрямований на новий тип суб'єкта дії, мав би звучати так: «Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продов­женням автентичного людського життя на землі», – чи, якщо це виражати у негативній формі: «Чини так, щоб наслідки твоєї діяль­ності не були руйнівними для майбутньої можливості такого жит­тя», – чи просто: «Не завдавай шкоди умовам для беззастережливого продовження існування людства на землі», – чи ще раз у позитив­ній редакції: «Занось до свого теперішнього вибору як співпредмет твого воління цілісність людини в майбутньому»25.

Як бачимо, німецький філософ Г. Йонас в книзі «Принцип відповідальності» (1984) обґрунтовує відповідальність людини як за виживання людства, так і за світ у цілому, за все, що є в ньому живого й неповторного.) Нарешті, на закінчення розгляду проблеми відпо­відальності, згадаймо ще раз максиму: «Я відповідаю за все». Суттєві аргументи, що спонукають критично поставитися до неї, вже наведені, і відмовлятися від них не слід. Проте чи спадають вони на думку, коли ми, наприклад, читаємо в Достоєвського пристрасну сповідь Дмитра Карамазова, котрий як своє найглибше, найважливіше особисте відкриття проголошує: «всі за всіх винні»? Або коли в тому ж романі старець Зосима повчає, що з відчаю і злості на людей за їхню гріховність є один лише вихід: «візьми себе й зроби себе ж відповідачем за весь гріх людський.26

Ще І. Кант звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов'язку, скільки, навпаки, |усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність ' виконати свій обов'язок, особа створює собі можливості для цього. Причому йдеться не про якісь надзвичайні взірці морального героїзму: кожному відомі випадки, коли, скажімо, для того, щоб доглядати за хворою матір'ю, дбайлива дочка відмовляється від кар'єри (тобто забезпечує собі таким чином потрібну для догляду свободу) тощо. У цьому розумінні кожна порядна людйнаРпєю чи іншою мірою здатна бути творцем власної свободи.

При всьому цьому свобода – це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта, онтологічний виток якої – існування у стані відповідання на неповторний дарунок буття (див. лекцію 6), тобто екзистенція як респонденція. Саме осмислюючи безпосередність власного буття за­ галом як здійснення свого неповторного життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйозності й твор­чого піднесення відповідь на дозвіл бути, – людина потрапляє до духовної атмосфери, де утверджується і власне моральна відповідальність. І саме тому остання є невіддільною від гідності, осмисленості й індивідуальної неповторності людського буття:

«Відповідальність – це індивідуація, самий принцим індивідуації»27.

Разом з тим власне моральна відповідальність – це, звичайно, не синонім екзистенційного відповідання як такого, вона має особливі риси, пов'язані із специфі­кою моральності. Показовим для неї є насамперед осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних моральних зобов'язань, принципово відкритого для контролю з боку тих, перед ким ці зобов'язання прийняті (іншими словами, морально відповідальна людина не може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смислове поле, в якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати б, два виміри, дві вісі координат, що визначаються тим, за що відповідає людина – і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, – так звані відповідальність за і відпові­дальність перед).

Разом з тим не варто забувати, що відповідальність має і практичний аспект: ЇЇ замало декларувати, треба реально бути в змозі відповідати за щось. Якщо особистість справді бажає розширити обрії своєї відповідальності, вона повинна працювати над цим, збільшувати реальну вагомість і конструктивний потенціал своїх учинків, без цього гор­довите «Я відповідаю за все!»28 в її вустах залишиться лише красивою фразою.

Так, є спільна відповідальність, але в її межах лишається все ж таки дуже важливим питання, хто саме й за що конкретно відповідає людина?

Але звернімося до другого питання: перед ким відповідає людина?

Ще раз нагадаємо: «Христос заповідав любити ближніх. Любити ближніх найважче, бо вони реальні, й відповідати перед ними в їхньому реальному стражданні саме для людини із сумлінням інколи незрівнянно важче, ніж вислуховувати поважливі докори власного морального Я. Все це не означає якоїсь недооцінки нашого сумління, нашої совісті; але щоб голос совісті не замовк, потрібно, щоб за нею стояли інші. І щоб відповідали ми не тільки перед нею, ай– через неї – перед іншими, перед конкретним Ти, так само, як і перед реальною людсь­кою спільнотою.

Однак у моральному житті, моральному розвитку людей не буває готових рецептів. Кожне наше рішення містить у собі елемент ризику, і чим вищою є та чи інша людська ідея сама по собі, тим вона вразливіша, тим страхітливішими й болючішими можуть стати всілякі її перекручення. Тому й не слід забувати про відповідальність.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка