Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка3/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 2.3. «Об’єктивні» і «суб’єктивні» категорії етики морально-релігійної свідомості
Суттєвою особливістю релігійної етики є погляд на світ сущого і належного, що передбачається вимогами моралі обов’язку. Такої точки зору дотримувався, зокрема, класик англійського утилітаризму І. Бентам, він ввів термін «деонтологія» (гр. den – потрібне, необхідне і «logos» – слово, вчення).

В деонтології вбачають розділ етично-релігійної науки «аксіології», що досліджує релігійно-моральні цінності, передусім проблем добра і зла. Існують різні думки щодо того, які засади мають домінуюче значення для етики загалом – деонтологічні чи аксіологічні, ціннісні. Перший підхід випливає, зокрема, з ідей німецького філософа І. Канта, творця концепції категоричного імперативу; до цієї ж традиції в етиці можна віднести давніх стоїків і кініків, Лютера, К’єркегора, з-поміж етиків XX ст. – Ч. Брода, Е. Юнга та ін. друга точка зору, що пріоритетного значення надає аксіологічним засадам, загалом є більш поширеною; серед її представників слід згадати Епікура, Лукреція, Т. Гоббса, Д. Юма, французьких та англійських матеріалістів XVIII ст. Л. Фейєрбаха, Б. Рассела, М. Шелера13.

З давніх часів представники етичної думки прагнули відшукати універсальну, загальнозначущу формулу мо­рального обов'язку. На цьому шляху було встановлене відоме «золоте правило» моральності, про яке вже не­одноразово згадувалося вище («чого сам не хочеш, того й іншому не роби»). Високим ступенем загальності позначається також принцип «золотої середини», який зобов'язує людину уникати крайнощів та однобічності, дотримуватися «середньої», тобто збалансованої, обач­ливої лінії поведінки, що гармоніює із цілісністю буття. У різних формулюваннях цей принцип висували китайський мудрець Кун Цю (Конфуцій) та деякі інші мислителі з різних країн світу; власне теоретичної форми йому надав Аристотель.

На формування сутнісних вимірів морального обо­в'язку завжди справляли вагомий (а найчастіше – визначальний) вплив пануючі релігійні вчення. Так, десять заповідей Мойсея склали первісну основу іудео-християнської деонтології; чимало схожого, попри всі відмінності, містять у собі й чільні настанови мусульманської, буддійської етики тощо.

Так, віддаючи належне гостроті проблеми збережен­ня життя на Землі, відомий сучасний філософ-етик Г. Йонас формулює у книзі «Принцип відповідаль­ності» оновлений категоричний імператив: «Чини так, щоб результати твого чину не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовинам подальшого існування людства на Землі». Враховуючи ж діалогізм, комунікативну спря­мованість людського буття, К.О. Апель пропонує таке формулювання: «По-перше, в усіх діях треба виходити з того, щоб забезпечити виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти, по-друге, з того, щоб у реальній комунікативній спільноті здійснювати ідеальне».14

Якщо категорія обов'язку позначає, як ми бачили, І надання уявленню про належне форми конкретного практичного завдання певного людського суб'єкта, то категорія відповідальності, у свою чергу, характеризує згаданого суб'єкта з точки зору виконання ним цього завдання, цієї вимоги обов'язку. Якою мірою людина виконує свій обов'язок або ж якою мірою вона винна в його невиконанні – це і є питання про її моральну відповідальність.

Ще на зламі V – IV ст.. до н. е. один з найдавніших філософів античності Демокрит намагався визначити поняття, яким люди прагнуть усвідомити почуття сорому. «не говори і не думай нічого дурного, навіть якщо ти наодинці з собою. Вчися соромитися найбільше самого себе, ніж інших». І він вивів своє поняття совісті, яке виразив вислові: «Не роби нічого непристойного»15; Платон уже досить конкретно заявляє про аморальність безсоромної людини: «Я вважаю втраченою ту людину, яка втратила сором»; Сократ, який першим наважався вивести совість як релігійно-етичну категорію, вважав її джерелом моральних суджень людини і водночас продуктом її власного самопізнання; Аристотель зазначив, що совість – це «правдивий суд» доброї людини» (Нікомахова етика).

В епоху античного Риму філософи впритул підійшли до проблеми совісті:

– Сенека виділяє одну зі складових совісті – сором. «Чого не забороняє закон, те забороняє сором»;

– Лукрецій Кар – «Немає нічого більш гідного жалю, як нечиста совість»;

– Овідій – «Чиста совість сміється з брехливого поговору».

Велику увагу духовно-етичним проблемам приділяв німецький філософ І. Кант, який говорив про совість як про «внутрішнє судилище». Тобто під владу совісті потрапляє людина, бо вона порушує моральний закон і відступає від вимог категоричного імперативу. Особа може скільки завгодно хит­рувати, намагаючись виправдати свою аморальну поведінку, вису­вати незаперечні, здавалося б, докази своєї невинності,– все це, однак, не примусить замовкнути невблаганного обвинувача на та­кому процесі, якщо тільки дана особа усвідомлює, що при скоєнні несправедливості вона перебувала прй здоровому глузді, могла ко­ристуватися свободою. Совісті, таким чином, відводиться роль су­ворого внутрішнього прокурора, який невідступно стежить за тим, щоб людина дотримувалася загального закону обов'язку як вищого принципу своєї моральності.

Які моральні чинники формують совість:

– Совість – це наш внутрішній суддя, що безпомилково свід­чить про те, наскільки наші вчинки заслуговують на пошану або осуд наших ближніх (П. Гольбах);

– Совість – правильний суд доброї людини (Аристотель);

Вся сила моральної совісті виявляється в усвідомленні зробле­ного зла (Д. Дідро);

– Закон, що живе в нас, називається совістю. Совість є, власне, застосування наших вчинків за цим законом (І. Кант);

– Совість – це моральний світильник, який осяває добрий шлях; але коли збочують на манівці, то його розбивають (Г. Гегель);

Треба виділити ті судження, де засуджується нечиста совість, та у яких випадках совість утрачає свою функцію морального регулятора:

– Не зближуйся з людьми, в яких надто гнучка совість (Е. Делакруа);

– Чиста совість є винаходом диявола (А. Швейцер);

– Людина забуває свою провину, коли висповідається в ній ін­шому, проте цей останній зазвичай не забуває її (Ф. Ніцше);

– Нечиста совість як усвідомлення себе наперекір самому собі завжди припускає наявність ідеалу (Г. Гегель);

– Я перед ним винен, таким чином, я повинен йому помститися (Ф. М. Достоєвський).


Категорії релігійно-моральної свідомості: «Добро» і «Зло»
На різних етапах суспільного розвитку уявлення про добро включали в себе ідею корисності, цінності, у тому числі й матеріа­льних благ, майна тощо. З розвитком духовної культури й моралі під добром розуміється все те, що забезпечує розвиток у суспільстві і людині гуманності, свободи, творчості, єднання людей у дусі духов­ної злагоди.

Поняття добра моральна філософія засвоїла давно. Починаючи з Платона добро підносилося на високий ступінь і мало означення блага. Ідея блага є моральна вимога до людини у формі її внутрішніх спонукань і почуттів. Дюркгейм уважає, що поняття «добро» і «зло» пов'язані не з внутрішньою природою людських діянь, але з взаємо­відношенням дій та ідеалів. Ставити питання про те, що є добро і зло, означає насправді впадати в дурну метафізику.

Якщо добро важко звести до речей і явищ, то зло виглядає ще складнішим у розумінні його як етичної категорії. Філософська дум­ка називає злом усе те, що в моральній сфері людиною оцінюється і як негативне і протистоїть добру.

Етика намагалася заглибитись у природу зла і пояснити його суть. Т. Гоббс називав злом причину ненависті та відрази, а Б. Спіноза стверджував, що природно немає ні чла, ні добра, і тільки думка вносить ці поняття в явища, при цьому члом називалася при­чина смутку, тобто те, що зменшує людську життєдіяльність

Для чого потрібна доброчинна діяльність людини:

– Щоб повірити в добро, треба почати робити його (Л. Толстой);

– Той, хто робить добро іншому, робить більш за все добра са­мому собі – не в тому значенні, що йому буде за це нагорода, а в тому, що усвідомлення зробленого добра дає вже велику радість (Сенека);

– Здійснення добрих справ втішає самолюбство, створюючи від­чуття вищості (Ж.-Ж. Руссо);

– Роби добро таємно і шкодуй, коли про нього дізнаються, і ти навчишся радості творити добро. Свідомість доброго життя, без похвали за нього від людей, є кращою винагородою доброго життя (77. Толстой).

– У людей зло виростає з добра, коли не вміють керувати і належним чином користуватися добром (Демокрит).

– Тієї самої миті, коли зло перестало б існувати, суспільство повинно було б дійти занепаду (Б. Мандевіль);

– Зло є ніщо інше, як невідповідність між існуючим та належ­ним (Г. Гегель);

– Без зла все було б так само сірим, як сірою була б людина, що позбавлена пристрастей; пристрасть, коли стає самобутньою, зло, проте вона ж – джерело енергії, вогневий двигун (Я. Ньоме);

– Я не хочу такого суспільства, де б я не міг робити зла, а саме такого, щоб я міг робити будь-яке зло, проте не хотів його робити сам (Ф. Достоєвський);

– Чинити людям зло здебільшого не так небезпечно, як робити їм надто багато добра (Ф. Ларошфуко).

Спроби об'єктивного пояснення зла зустрічаються вже в античній Греції. Платон заявляв, що Бог у природі зла не винен. Стоїки стверджували, що зло є необхідність і складова цілого. Кпікур почав користуватися поняттям зла, щоб довести, що боги не втручаються в події, які здійснюються на землі, і допускав, що Бог може знищити зло, але не робить цього, бо не втручається в справи чемного житія.

Найбільш повне вчення про зло в новій філософії було створено Г. Лейбніцем у його теодицєї (вчєиня, що розв'язує суперечність між ідеєю Бога як Абсолютного Блага і наявністю світового зла. Теодицея – це вчення, що відповідає на питання: «Якщо Бог є, то чо­му поганим людям живеться добре, а добрим – погано?»). Зло пе­ребуває у сфері вічних істин, як можливість, і повинне бути, оскільки належить природі кінцевого буття, якому Бог не може надати досконалості.

«Бог заперечує зло як остаточне чи таке, що є, і через це запере­чення воно гине, але допускає його... Бог допускає зло, оскільки, з одного боку, було б порушення людської свободи, тобто ще біль­шим злом, оскільки робило б досконале добро у світі неможливим, а з іншого боку, Бог допускає зло, оскільки саме у своїй надмудрості можна використовувати зло для блага», – так уважає В. Соловйов.

Знаменитий категоричніш імператив Канта є тим загальним моральним законом, що дає змогу людині розв'язати суперечності свободи і необхідності. Цей закон вимагає, від людини одного: в усіх своїх учинках людина повинна приймати рішення самостійно. Тому кантівський принцип автономії волі означає, що немає і не може бу­ти ніяких остаточних відповідей на питання: що є добро, а що є зло?

Чому поняття «добра» і «зла» мають таке розмаїття в позиціях різних авторів:

Речі бувають добром і злом лише стосовно до задоволеності та страждання. Добром ми називаємо те, що здатне викликати або збі­льшити наше задоволення. Злом... називаємо те, що здатне спричи­нити нам або збільшити яке-небудь страждання (Д. Локк);

Там, де немає різниці між щастям та нещастям, між радістю та горем, там немає різниці між добром і злом. Добро-- це утвер­дження; зло – це заперечення прагнення до щастя (Л. Фейєрбах);

Добро – це зберігати життя, сприяти життю, зло – це знищу­вати життя, шкодити життю {А. Швейцер);

Добро – це свобода. Лише для свободи або у свободі виявля­ється різниця між добром і злом (С. К'єркегор).


Етично-релігійна категорія «Щастя»
Уже Сократ стверджує початок евдемоністичної традиції, заявляючи, що сенс людського життя, його вище благо – в досягненні щастя. Щастя – це зміст доброчинного буття, – заявляє Сократ, але тільки морально людина може бути щасливою. А тому завдання полягає в тому, щоб навчити людину моральності.

Учень Сократа Платон у першу чергу робить акцент на реалізації й усвідомлені щастя не для особистості, а для суспільства.

У жертву суспільній гармонії, яку Платон вважає реалізованим щас­тям, повинні приноситися інтереси окремої людини.

Аристотель вищим благом також визнає щастя, але вносить ба­гато інших міркувань з доброчинної діяльності. Він підкреслює, що досягнення щастя, тобто стану найвищого задоволення, залежить від учинків, тобто від діяльності людини. Серед численних умов щастя, на думку Аристотеля, головними є: моральні й інтелектуальні задо­волення, здоров'я, наявність матеріальних благ, активна громадян­ська позиція, дружба. Саме ці умови роблять людину щасливою.

Дещо по-іншому розгортав трактування щастя Епікур, який ви­значає щастя як свободу від тілесних і душевних страждань. Щастя він прирівнює до насолоди. Насолода – це головне благо людсько­го життя. Головним моральним принципом мудреця є: «Прожити непомітно». Це ріднить філософію Епікура з раннім буддизмом. Найголовніше – не боятися смерті, і за умови духовної та інтелек­туальної насолоди, спокійного настрою людина може бути по-справжньому щасливою.

В історії етики в розумінні та тлумаченні щастя виділяють два підходи. З одного боку, прихильники евдемонізму (Епікур, Б. Спіноза, П. Гольбах, Б. Рассел) наполягали на тому, що прагнення до щастя повинно стати усвідомленими принципами моральної пове­дінки, які визначають сенс людського життя. З іншого боку, філосо­фи вбачали у прагненні щастя лише рушійну силу самовдоскона­лення, набуття людиною якомога більшої кількості чеснот. Так, Сенека застерігав: «Щастя потребує вірності», тобто вірності у дру­жбі, любові, праці, стосунках, між людьми, вірності життєвому кре­до, переконанням.

«Що таке щастя й з чого складається? Відповідаю на перше: ща­стя є стан, досконалий через накопичення всіх гараздів. Доводиться: щастя повинно бути таким, щоб задовольнити всяке бажання, а для цього необхідний стан, досконалий накопиченням усіх гараздів... Щастя взагалі визначається двояко: одне об'єктивне або матеріаль­не, друге формальне. Об'єктивним чи матеріальним є таке добро, при оволодінні яким стаємо щасливими. Формальним же є саме во­лодіння і актуальне користування цим добром. Попереднє щастя для людини зовнішнє, тому що це сама річ, якої бажаємо і вважаємо, що будемо щасливими, якщо оволодіємо нею. Наступне ж є внутрішнім для людини, тому що воно завжди є якоюсь іманентною життєвою дією, і як якась форма внутрішньо притаманна людині. Прикладом попереднього можуть бути гроші з погляду скнари. Наступного ж – саме володіння та користування грішми. Об'єктивне щастя зазвичай називається метою, бо воно є сама річ, яка бажається чи дістається; формальне ж – остання мета, воно є саме формальне оволодіння та користування об'єктивною річчю. (...)

А після оволодіння всіма створеними благами залишається ще людині для оволодіння більше добро, бо після оволодіння кінцевими благами й через приналежність до них залишається ще їй для оволо­діння безкінечне благо й через сутність того, можливості якого не­обмежені; здатності ж людини як людини необмежені, оскільки ду­ховні».16

Думки видатних філософів та письменників з приводу морально-психологічних підвалин щастя. Хочеш бути щасливим:

– Навчися спочатку страждати (І. Тургенєв);

– Прагненню до щастя найменшою мірою потрібні ідеальні пра­ва. Воно потребує найперше матеріальних засобів (Ф. Енгельс);

– Щастя у повному своєму обсязі – це найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя – найвище страждання (Д. Локк);

– 3 особистих якостей найбезпосередніше сприяє нашому щастю весела вдача (А. Шопенгауер);

– Щастя взагалі двояке: одне – матеріальне, тобто таке добро, з наявністю якого ми стаємо щасливими, друге – формальне, тобто володіння і користування добром (М Козачинський):

– Здоровий жебрак щасливіший, ніж хворий король (А. Шопен­гауер);

– Ми буваємо щасливими, тільки відчуваючи, що нас поважа­ють (Б. Паскаль);

– Моє щастя було б повним, якби воно не постало перемогою –


лише в цьому виявляється щастя дурня (Стендаль);

  • Всякий свого щастя коваль (українське прислів’я).


«Справедливість» як етична категорія.
В історії етики світових релігій трактування категорії справедливості полягає у вимозі, щоб кожен отримав те, що він має право. Тому справедливість як релігійно-етична категорія має два боки: позитивний та негативний.

Позитивний – стверджує, що людина має право на необмежену діяльність і на результат її. Негативний – обмежує це право існу­вання й прав інших людей.

Багато філософів починаючи з Платона, Аристотеля розглядали справедливість як соціальну доброчинність, а відповідно несправед­ливість, як ваду, що заслуговує на осудження або покарання,

Платдн у діалозі «Горгій» згадує про «природність справедливо­сті» і прямо протиставляє природу людини закону і на цій підставі стверджує, що справжній людині дозволено все.

Сократ же розмірковує, що природа справедливості – це коли сильний грабує майно слабкого, кращий панує над гіршим і могут­ній стоїть вище хворобливого, тобто Сократ захищає закон держави, але при цьому виходить з іншого принципу воздання – принципу і рівноваги. На основі відомого принципу Сократа «Пізнай самого се­бе» і маючи на увазі, що мірою виміру якості вчинків є сама людина, він зауважує: «Єдине, чим повинна керуватися людина у своїх вчи­нках, – це: справедливим чи несправедливим є те, що вона робить, чи є те діяння доброї чи злої людини?»

Аристотель розглядає справедливість як подвійне явище: спра­ведливість розподільна та справедливість зрівняльна. Розподіль­на – передбачає кількісне розділення благ незалежно від статусу та І стану окремих осіб. Тут справедливість полягає в тому, щоб обме­жена кількість благ була розподілена пропорційно заслузі. Зрівняль­на – пов'язана з обміном – не береться до уваги. Введена Аристотелем подвійність справедливості ще більше розмежовує саму природу справедливості і зберігається у всіх без винятку цивілізаці­ях та суспільствах.

В XIX ст. обговорення проблем справедливості досягло такого запалу, що дискутувалося багатьма філософами. Наприклад, росій­ський філософ В. Соловйов у своїй статті «Дискусія про справедли­вість» звертається до проблеми справедливості і проголошує такі моральні твердження: «війна – це зло, і, відповідно, порушення справедливості; принцип справедливості є обов'язковим для цивілі­зованого суспільства, а значить, повинен бути дієвим; справедли­вість повинна бути чинною скрізь – у політиці, релігії, культурі тощо».

Відомий сучасний філософ Джон Роуз розглядає етику сучасних релігій, тлумачить категорію справедливість як принцип соціальної організації. На його погляд, люди повинні бути рівні у правах і це повинно бути закріплено законом. Категорія «справедливість» розкладається на два основних принципи:

Відомий сучасний філософ Док. Роуз розглядає справедливість як принцип соціальної організації. Люди повинні бути рівні у правах і це повинно бути закріплено законом. Справедливість розкладається на два основних принципи:

Кожна людина повинна мати однакове право на систему основних свобод, яка узгоджується з такими самими свободами інших людей.

Соціальна й економічна нерівність повинні бути організовані таким чином, щоб для всіх шлях був відкритий однаково.

Що означає дотримуватися справедливості в ситуаціях морально-релігійного вибору:


  • це означає вміти порівнювати і визначати відповідність діянь людей і віддячення їм, гідності людини і віддання їй шани, прав особи та її обов'язків;

  • вміти оцінювати, як має бути розподілене добро та зло між людьми;

  • розуміти, що поняття справедливості дозволяє конкретніше, ніж абстрактні поняття добра і зла, оцінювати певну діяльність особи;

  • враховувати конкретно-історичний характер справедливості;

  • справедливість є найбільшою з чеснот, дивовижною і блиску­чішою, ніж вечірня або вранішня зоря; тому-то ми й кажемо у ви­гляді прислів'я: «у справедливості містяться всі чесноти» (Аристотель);

  • говорити... про «природну справедливість» – нісенітниця (К. Маркс);

  • справедливість – це істина в дії (Ж. Жубер);

  • справедливість – це не проста рівність, а рівність при вико­нанні обов'язкового (В. Соловйов);

  • справедливість наших суджень і вчинків завжди є виявом ли­ше щасливого збігу наших інтересів з інтересами суспільними (К. Гельвецій);

  • хоч справедливість не може позбавити вад, проте вона не дає їм робити шкоду (Ф. Бекон).

Етика світових релігій має моральні засади, які здатні сформувати категорії людської гідності та честі:

– Найбільш повно й концентровано вихованість і морально-релігійна культура людини виявляються в тому, щоб міряти однаковою мірою і нарівні цінувати як власну, так і чужу гідність (Ф. Бекон);

– У кого є ...свідомість і почуття власної гідності..., вони не бо­яться, що інші розумніші за них, освіченіші чи вродливіші... Так са­мо вони не вважають себе значно вищими за тих, кого вони в першу чергу перевершують, позаяк все це їм здається дуже малозначущим порівняно з доброю волею, за яку вони тільки себе й поважають і яку припускають у кожній людині (Р. Декорт);

– Почуття нашої гідності й нашої сили міцніє, коли ми говоримо собі: моє існування не марне і не безцільне, я – необхідна ланка великого ланцюга, який тягнеться від розвитку в першої людини сві­домості її буття – у вічність (І. Фіхте);

– Гідністю є саме те, що найбільше підносить людину, що надає її діяльності, усім прагненням вищої шляхетності (К. Маркс).

Спитаємо себе, а що означає для людини втрата нею гідності:

– Той, хто не розуміє свого призначення, найчастіше обділений почуттям власної гідності (Ф. Достоєвський);

– Від нестачі поваги до себе виникає стільки ж вад, скільки від зайвої до себе пошани (М Монтень);

– Хто принижує самого себе, той хоче вивищитися над іншими (Ф. Ніцше);

– Сумнів щодо своєї гідності – малодушна принизливість (В. Шекспір);

– Зганьбленням є, власне, ніщо інше, як порівняння своєї гіднос­ті з моральною досконалістю (У. Кант).

Що означає морально-релігійне розуміння честі:

– Об’єктивно честь – це думка інших про нашу цінність, а суб'єктивно – наш острах перед цією думкою (А. Шопенгауер);

– Чим кращою є людина, тим важче їй підозрювати в інших без­честя (Цицерон);

– Чесну людину можна піддати гонінням, але не збезчестити (Вольтер);

– Смішне завдає честі більшого збитку, ніж саме безчестя (Ф. Ларошфуко).

У чому полягає різниця між релігійно-моральними цінностями «гідність» і «честь»:

– Не сильні кращі, а чесні. Честь і власна гідність – сильніші за все (Ф. Достоєвський);

– Честь – це нагорода, що присуджується за чесноти (Аристотель);

– Честь – це ніщо інше, як добра думка про нас інших людей (Б. Мандевіль).




Контрольні питання і завдання для самоперевірки:

  1. Чи можна погодитися з твердженням античної етики про існу­вання так званої природної справедливості? Чи існує вона як явище?

  2. Чи можна вважати справедливим вияв такої поведінки, за якої свої власні інтереси приносяться в жертву заради свідомої чи несві­домої мети – виправити той стан речей, коли страждає хтось ін­ший?

  3. Чи варто поступатися своїм власним щастям заради спільного?

  4. Чи достатньо в людини сил стримувати свої бажання до досяг­нення більшого, щоб відчути щастя?

  5. Чи можна знайти аргументи, які б суперечили епікурейському трактуванню щастя?

  6. В яких випадках відмова від свободи вважається людиною ви­правданою, навіть якщо це суперечить її переконанням?

  7. Як розуміє категорію «совість» І. Кант?

  8. Як в історії людства виникає уявлення про добро?

  9. Чому поняття добра і зла історично мінливі?

10 Чи може людина бути безсовісною в буквальному розумінні цього слова?

11. Чому порівняно з твариною людина є свободною?

12. Як зв'язані поняття «совість» і «моральна свобода»?

13. Як розглядав принцип справедливості В. Соловйов?

14. Які принципи справедливості висуває Дж. Роуз?


Теми контрольних робіт


  1. Золоте правило» моральності і його відображення в етиці І. Канта.

  2. Лицемірство: розходження мотивів і вчинків.

  3. Егоїзм і альтруїзм: що переможе?

  4. Етика відповідальності сучасності.

  5. Етичні погляди Соловйова.

  6. Розуміння добра і зла в історії людства.

  7. Совість як моральна категорія.

  8. Свобода як людська цінність

9.Справедливість як моральна категорія.

10. Добро та зло в розумінні Соловйова.

11. Взаємодія добра та зла.

12. Моральний категоричний імператив І. Канта.



Розділ 3. РЕЛІГІЙНО-МОРАЛЬНИЙ СВІТ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка