Тема 7.1. Етикет стародавнього світу: Греція, Рим, Єгипет
Філософи Давньої Греції навчали людей шляхетності, здорового глузду, помірності та поміркованості як найліпших чеснот.
У поглядах видатного матеріаліста давнини Демокріта, котрий узасадничив моральні канони та правила поведінки, чітко простежується бажання прищепити людині найкращі духовні якості. Демокріт наголошував, що шляхетність свійських тварин полягає у високій якості їхніх тіл, тоді як шляхетність людей – у доброму спрямуванні їхнього характеру, що виявляється в їхніх вчинках.
Демокріт оспівував розум, мудрість і розважливість. Безсмертними афоризмами стали його поради: "Тілесна краса людини – це щось твариноподібне, якщо під нею не приховується розум"; "не намагайся знати все, щоб не стати в усьому невігласом"; "дурням краще коритися, ніж повелівати"; "краще думати перш ніж діяти, а не після". Демокріт вимагав, щоб слово не розходилося з ділом, щоб воно було тінню справи, позаяк "чимало тих, хто ганебно вчиняє, промовляють найчудовіші промови".
При оцінюванні поведінки людини Демокріт учив зважати не лише на її дії, а й на внутрішні спонуки та бажання. Він говорив: "Чесна і негідна людина пізнаються не тільки через те, що вони роблять, а й через те, чого вони бажають". Він засуджував лицемірне роздвоєння особистості для себе й для інших, наполегливо радив: "Не кажи й не чини нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Навчайся якомога більше соромитися самого себе, ніж інших", "чудовою є належна міра в усьому", "якщо перетнеш межу, то найприємніше стане для тебе найнеприємнішим".
У відгуках про людей теж варто дотримуватися міри й тактовності. Треба зважено ставитися до похвали інших і себе. Не можна не погодитися з Демокрітом, що "дуже зашкоджують дурням ті, хто їх вихваляє", "краще, – продовжував він, – щоб хвалив нас хтось інший, ніж хвалити самого себе", "якщо не можеш визнати похвалу заслуженою, вважай її лестощами".
Інший видатний мислитель давнього світу, славетний грецький філософ-матеріаліст Епікур вважав, що кожна людина прагне задоволення й уникає імовірних страждань. "Тому, – зазначав він, – ми й називаємо задоволення початком і кінцем щасливого життя. Проте коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, – вів він далі, – ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягають у почуттєвій насолоді, як вважають ті, хто не обізнаний, або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від мук сумління й тривог".
Свобода від тілесних страждань, душевних мук і тривог досягається розважливістю, адже, казав Епікур, не можна жити приємно, якщо не живеш розумно. Усьому є свій край, і його має знати кожна людина. "Добробут і щастя – не у надлишку грошей, не у височіні становища, не в посадах якихось або силі, – роз'яснював Епікур, – а в свободі від суму, в поміркованості почуттів і налаштуванні душі, що всьому знають межі"39.
На розвиток етичної думки стародавнього світу величезний вплив справив найславетніший філософ того часу Арістотель. На його переконання, етика, поведінка і вчинки людей зумовлені політикою й економікою, адже й повновартісний громадянин, – стверджував він, – це суспільна тварина. Більше того, згідно з поглядами Арістотеля, моральність надана людям у вигляді можливості й перетворюється на дійсність лише громадським життям. "Не без підстави, – стверджував він, – люди вигадують поняття блага або блаженства відповідно до життя, яким вони живуть"40.
Вважаючи підґрунтям етики й поведінки людей прагнення насолоди, Арістотель нагадував, що крім насолоди є ще й страждання. В усякій насолоді й стражданні можливі надлишок або брак, причому й те, й те погано. "Надлишок і  брак, – відзначав Аристотель, – належності пороку, середина – належність доброчесності". Поміркованість і середина – от умови моральності доброчесного життя, пристойної поведінки та спілкування людей.
Аристотель дає відповідь на питання, за що ми (люди) любимо один одного. "Любити означає бажати комусь того, що вважаєш благом; заради нього, а не заради самого себе, і намагатися мірою сил давати йому ці блага... Другом буде той, хто разом із нами радіє нашим радощам і шкодує через нашу тугу заради нас самих... Любимо ми й тих, з ким приємно жити і проводити час, а такі люди ввічливі, не схильні наголошувати помилки (інших), не полюбляють сперечатися й сваритися...
Любимо ми й тих, хто вміє пожартувати і сприйняти жарт, позаяк той, хто вміє сприйняти жарт і може сам пристойно пожартувати, однаковою мірою сповнюють задоволенням свого ближнього.
Ми любимо також людей, котрі звеличують ті добрі якості, якими наділені ми, особливо якщо ми боїмося виявитися позбавленими цих якостей.
Користуються любов'ю ще люди охайні у своїй зовнішності, одязі й у всьому своєму житті, а також люди, які не мають звички дорікати нам припущеними помилками і вчиненими благодіяннями.
Любимо ми також людей незлопам'ятливих, котрі не пам'ятають образ і легко йдуть на примирення..., а також людей нелихослівних і тих, хто зважає не на вади, а на добрі якості людей... Взагалі ми любимо тих людей, які надто прихильні до своїх друзів і не залишають їх"41.
Давньогрецький посольський церемоніал за тих часів обставляли з неабиякою урочистістю. Так, наприклад, покровителем послів води вважали бога Гермеса. Він до того ж, за легендами, опікувався подорожанами і крамарями.
Посли мали при собі спеціальні "жезли Гермеса". На верхівці жезла, оповитого лавром, були влаштовані крила птаха і два переплетені вузли. Вузли символізували моторність і хитрість, а крила – маневреність і рухливість. Послу давали інструкції, написані на двох картках або табличках, складених удвічі, – "дипломах". Звідси й походить слово "дипломатія"42.
За часів розквіту грецької цивілізації давньогрецький філософ Платон (IV століття до нашої ери) у відомій праці "Бенкет" оспівував людей, здатних визначати "золоті грані" споживання їжі та вина. Лише дикуни і варвари могли виходити за ці межі, – вважали давні греки. Серед афоризмів Григорія Сковороди знаходимо: "Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: "Дехто на те живе, щоб їсти й пити, а я п'ю і їм на те, щоб жити".
У давніх греків уперше з'являються поняття культури поведінки для цілеспрямованого формування особистості за певним зразком. Систему цінностей лицарської поведінки можна простежити у Гомера в "Іліаді". Важливу роль у визначенні культурної людини (слово культ латиною означає глибоку повагу до когось (чогось), шанування когось (чогось), тобто взірець для наслідування) відігравало її шляхетне походження (подібно до того, як слово "како" означало людину цілковито негідну). Із походженням пов'язували не
тільки шляхетність, а й красу, насамперед тілесну. Гомерівські герої були навдивовижу чутливі до краси людського тіла й багато чого вибачали тим, хто був нею наділений.
Згідно з давньогрецьким етикетом постать чоловіка має випромінювати силу. Він має бути високим на зріст і плечистим. Не кожен підняв би щит, викуваний для Ахілла, а спис Гектара завдовжки сягав одинадцять ліктів. Лицар мав бути вправним атлетом і гідно перемагати у змаганнях. Ці вміння правили за взірець і були відмітною соціальною ознакою, бо набуття їх вимагало чимало вільного часу. Чудово це описав Гомер в "Одіссеї". Одіссей підняв лук і звичним рухом легко напнув слухняну тятиву:
Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.
Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя
Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку.
Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий
З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення.
Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала
Скраю стола – усі інші в місткому були сагайдаку
Сховані, – їх на собі ахеї ті мали зазнати.
   Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин
Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру
З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка
Не зачепив у сокирах, всі їх стрілою прошивши...
(Переклад українською Бориса Тена)
Лицар вирізнявся з-поміж поспільства гарною мовою й поштивістю, причому ці якості впродовж століть слугували \ ознаками культури й належності до вищих верств суспільстві. Чемна людина не силкувалася будь-що опинитися в центрі уваги, поводилася стримано, як, приміром, Одіссей. Ґречність господарів виявлялася в їхній тактовній поведінці. Вони не дошкуляли гостеві розпитуванням, а очікували, поки він після пристойного частування сам розповість про себе стільки, скільки вважатиме за потрібне.
Можна додати також, що в суспільстві, де лицар виборював своє становище зі зброєю в руках, хоробрість вважалася найнеобхіднішою чеснотою, а звинувачення в боягузтві – найгіршою образою. Характер гомерівського героя визначали головно турбота про честь, прагнення слави і відзнаки.
Антична людина була напрочуд чутливою до вшанування, втім, міра їх мала відповідати здобутим заслугам. У книжці "Досконалий грек і римлянин" ішлося: "Весь соціальний лад гомерівської шляхти ґрунтований на вшануванні один одного". Шляхетне походження зумовлювало прагнення слави, тож батьки жадали від своїх синів, щоб вони в усьому дотримувалися етикету доброчесності й будь-що уникали того, аби виглядати безглуздо.
Гомерівський воїн згідно з вимогами етикету мав бути щедрим, а обов'язок хазяїна – щиро прийняти гостя, тобто виявляти гостинність. Вважалося, що тільки чотири заняття не здатні скривдити людей, піднесених на вершину суспільства: влада, релігія, війна і спорт. Люди, вразливі до образ і щомиті готові обстоювати справедливість, найчастіше вдавалися до двобою мечем або ж хапалися за лук і стріли.
У розв'язанні конфліктних ситуацій та суперництва бій був важливою складовою життя давніх греків і зазвичай відбувався за певними правилами. Результат битви часто-густо вирішував двобій найсильніших рицарів із ворожих станів. Двобій міг припинитися після повідомлення суперникові своєї генеалогії, і нерідко траплялося так, що ворожнечі було покладено край у разі, якщо сторони дізнавалися про давню дружбу своїх предків.
Двобій міг припинитися також з ініціативи того, хто викликав супротивника на дуель. На прощання суперники дарували один одному подарунки, а присягаючись у дружбі, навіть обмінювалися обладунком. Публічна сутичка поціновувалася вище, ніж військова хитрість. Переможець мав право зняти обладунок з переможеного, а його тіло кинути собакам чи хижим птахам. Давні греки вірили, що без поховання убитий не зможе переплисти річку Стікс і знайти спочинок у світі мертвих.
До неодмінних правил військового етикету належало оголошення перемир'я для збирання тіл полеглих на бойовищі та поховання їх. Гостро засуджувалося порушення укладених під присягою угод. Лук вважався менш почесною зброєю, ніж меч, утім перемогу виборювали будь-чим, ба й навіть камінням.
Приводом до війни могли слугувати особиста помста, обурення проти клятвопорушників, невдячність. Так виникло поняття обов'язку, честі, сили і значення їх як засад справедливості. Невдячність заслуговувала осуду так само, як ситуація, коли товарища кидали напризволяще, не надавши йому потрібної допомоги.
Правила давньогрецького етикету, продиктовані міркуваннями взаємоповаги і співчуття, вимагали:"... помилуй того, хто скорився і благає пощади; шануй посла; дотримуй перемир'я; не заважай похованню мертвих і втримайся від вихвалянь над трупом ворога...".
Збереження життя ворогові могло, щоправда, диктуватися бажанням одержати за нього викуп. Крім того, якщо обов'язок і честь – найвище благо, то добровільне приниження – величезна жертва, яку не можна не поважати. От чому заборонялося завдавати ударів супротивнику, котрий скорився: "Не зглянутися на ворога, який склав зброю і благає пощади, – підступне убивство".
Сервірування й етикет стола у Давній Греції були вельми простими. На сніданок з'їдали кілька скибок хліба, змоченого вином. Обід був головним у денному раціоні, тож під час обіду всі сиділи за столом. Їжа складалася з каші, звареної переважно з очищених зерен пшениці або ячменя, страв із зелені, маслин і дуже малої кількості м'яса. В античній Греції не знали жодних столових приборів і їжу брали руками зі спільного посуду. По обіді слуги поливали гостям воду на руки над невеличким тазом.
Згодом на етикет стола у Давній Греції суттєво вплинуло сицилійське й малоазійське кулінарне мистецтво. Певною мірою були запозичені й застільні звичаї перського і лідійського царських дворів. Приміром, головне застілля почали призначати на пізнішу пообідню або вечірню пору, ввійшли в моду також застелені покривалами бенкетні ложа, заввишки майже такі самі, як і рівень обіднього столу. На кожному з таких лож улаштовувалися по двоє чоловіків; натомість жінки і діти, як і раніше, сиділи за столами.
Жодних складних правил етикету за столом тоді не знали. Гарним тоном вважалося черпати супи чи соуси скибкою виїденого хліба або просто однією ложкою. Після їжі очищали руки хлібом або духмяною глиною.
Після страв бралися за вино. Ці симпозії, як називали такі учти, мали насамперед культовий характер (їх влаштовували на честь бога Діоніса) із відчутним еротичним компонентом. Вони супроводжувалися філософськими бесідами й дискусіями. За пізніших елліністичних часів симпозії остаточно перетворилися на шалені оргії.
У Давній Греції розрізняли два типи людських культур – "культуру сорому" і "культуру провини", що мають протилежні критерії оцінювання поведінки людини.
У "культурі сорому" такі оцінки мають зовнішній характер – схвалення при осудженні, наслідування кращих і суперництво.
У "культурі провини" на перший план виходить внутрішня система цінностей – "суд сумління".
Якщо, приміром, почуття внутрішньої гріховності, притаманне християнству, не було властиве грекам, проте їм були найвищою мірою властиві почуття сорому перед співгромадянами, побоювання привселюдно пошитися в дурні. Ці найважливіші мотиви багато в чому визначали поведінку давнього грека в суспільстві.
З іншого боку, античній людині було властиве прагнення передувати, тобто стати найкращою серед багатьох. Бажання бути кращим не обмежувалося цариною військової доблесті, воно стосувалося першості й у спорті (перегони на колісницях, боротьба, кулачний бій, біг, стрільба з лука, метання диска і списа). Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери і відтоді кілька століть поспіль регулярно проводилися щочотири роки.
VII—VI століття до нашої ери були добою загострення соціальної боротьби грецьких полісів (міст) за рівність перед законом, за свободу слова.
Справжньою "школою для Еллади" стали Афіни. Гіппократ у своїх творах писав про численні фізичні й духовні особливості людей. Раннє дитинство хлопчики й дівчатка проводили разом, під наглядом жінок. Починаючи з шестирічного віку хлопчик відвідував уроки приватних учителів (такі сценки можна побачити на червонолакових вазах, що збереглися до наших днів) у супроводі педагога (грецьке "педагог" перекладається українською як той, хто супроводжує дитину). Навчальним посібником для дітей слугували тексти Гомера, а за приладдя правили воскові дощечки. По закінченні гімназії юнаків забирали на дворічну службу до війська.
В оселі для жінки було відведено спеціальне приміщення. На вулицю жінка із шляхетної родини виходила винятково у супроводі рабині або служниць. А втім, не слід вважати, що одружена афінська жінка була безправною перед чоловіком. У царині своїх обов'язків дружина мала вирішальний голос. До речі, Ксантіпа, дружина Сократа, сварила й навіть била свого чоловіка за те, що він не приносив додому грошей, марнуючи час у бесідах.
Своєрідне місце в житті Афін посідали гетери. Вони мали неабияку свободу і незалежність, досягали такого рівня культури й освіченості, який був недоступний замужнім жінкам, до того ж вони нерідко заслуговували на повагу найрозумніших людей того часу. Гетер можна порівнювати з японськими гейшами. Дві давні культури – японська і грецька – розвивалися паралельно. Так, наприклад, культ краси природи в японців і культ краси людського тіла у греків виник майже одночасно.
Церемонія відрядження послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член такого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.
У республіканському Давньому Римі для організації прийому іноземних посланців навіть заснували спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський сенат приймав іноземних послів на своєму урочистому засіданні й призначав для переговорів із ними спеціальну комісію. Перед від'їздом послам підносили подарунки, зазвичай це були різноманітні коштовності.
Мірою зміцнення монархічних засад правління у Давньому Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до трагічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були рабами придворного етикету.
Відомий німецький письменник Л.Фейхтвангер описує найжорстокіші вимоги придворного етикету, за якими римський імператор має "вмирати стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтримують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".
Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостинності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво любити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й захоплення напоями.
У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими надмірностями, бенкети та оргії. Заможні римляни у своїх паланкінах пересувалися від однієї учти до іншої.
За давньоримським етикетом, за трапезним столом зазвичай розміщалися дев'ять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподібно навколо овального столу, й на них лежали гості, спираючись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полоскальницях і витирали серветками.
До цього часу належить найдавніша із відомих нам кулінарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонструвати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через застосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.
Письмові угоди в Єгипті та Месопотамії у III столітті до нашої ери, що фіксують зародки правил етикету в міжнародному спілкуванні, становлять особливу частину – дипломатичний протокол. У протокольних церемоніях давнини знайшли відображення численні форми міжнародної чемності.
При царському дворі Єгипту з'явився літературний твір "Повчання Ахтая" або "Настановлення Дуау, сина Ахтона, своєму синові Піопі". Серед інших етикетних правил там міститься таке зауваження: "Посланець (гонець), вирушаючи до чужої країни, складає заповіт на користь дітей через побоювання левів та азіатів... . Коли він іде, тримає цеглину за паском". "Цеглина за паском" – це справжнісінька глиняна клинописна табличка із повноваженнями посланця. До речі, в період походів Тутмоса III дипломатичним листуванням завідувала особлива канцелярія з іноземних справ.
Особливий інтерес становлять дослідження, проведені наприкінці XIX століття, завдяки котрим вдалося з'ясувати, зокрема, що першу в світі письмову угоду було укладено між єгипетським фараоном Рамзесом II і королем хетів Хаттуши-лем III у 1278 році до нашої ери. Причому для достеменності документа, викарбуваного на срібній платівці, король хеті  зобразив себе сидячи поряд із Богом вітрів, а на зворотному боці – королеву поряд із Богинею сонця.
Рамзес II прийняв умови миру й на знак порозуміння теж надіслав королеві хетів викувану срібну платівку з аналогічними зображеннями й з написаним на ній текстом угоди. Обидва послання були скріплені державними печатками та підписами.
Стародавні єгиптяни та інші народи Сходу вели усні й письмові переговори, виряджали і приймали послів, оголошували війни й укладали перемир'я, проводили кордони, обмінювалися вояками. Ці міжнародні дії здійснювалися згідно із встановленими нормами, правилами, традиціями етикету, в урочистій обстановці й освячувалися, як правило "божественними силами".
( У Стародавньому Єгипті (у 2000 році до Різдва Христова) чи не найпопулярнішим рукописом була збірка корисних порад "Повчання Кочемні", де у вигляді рекомендацій батька синам пояснювалася необхідність практично навчати молодих людей правил пристойності й зразкової публічної поведінки.
Давні єгиптяни користувалися столовими приборами, вміли їсти красиво й безшумно. Така поведінка розцінювалася як неабияка чеснота й обов'язковий елемент загальної культури людини. На стіл подавали до десяти різновидів м'яса, гусаків, качок, перепелят і голубів, а ще близько 16 різноманітних виробів з тіста, 6 сортів вин (пальмове, фінікове, медове тощо), 4 різновиди пива та 11 різновидів плодів і фруктів. Примітно, що вже тоді зважали на гармонію страв і напоїв.
Під час святкового бенкету сиділи на яскравих строкатих подушках на внутрішньому подвір'ї будинку, навколо басейну. На відміну від інших народів, в учтах брали участь жінки, котрі з'являлися у важких золотих прикрасах, із підведеними очима, духмяні від парфумів. Блюда зі стравами подавали служниці у віночках із квітів на голові, а для розваги гостей музики, акробатки, танцівниці, флейтистки у святковому вбранні демонстрували своє мистецтво. Такі пишні бенкети, ясна річ, були привілеєм заможних.
У Месопотамії королі та принци влаштовували по два бенігети на добу. Жінок на них не допускали. Гості влаштовуватися на підлозі, вкритій циновками і подушками. Посередині на спеціальній підставці встановлювали мідну плиту, на ній розставляли страви. Пізніше тут увійшло у моду так зване лежання за столами, залюбки запозичене у давніх греків.
Тема 7.2. Індійський етикет
Звичаї та правила індійського етикету можна розподілити на обов'язки стосовно богів, провісників, предків, людей, низших істот. Той, хто виконує усі свої обов'язки, – гарна іюдина. Ніхто не може торкнутися своєї щоденної трапези, не віддавши частину її богам, предкам, людям і тваринам, не прочитавши щоденної молитви. Це – спосіб жити у злагоді з навколишнім світом.
Життя – це обов'язок і відповідальність. Таке розуміння життя, безумовно, є піднесеним і шляхетним, хоч би яким виявився його ідеал насправді. Безкорисливим можна бути в усіх своїх вчинках. Благочестя є першим обов'язком, але воно полягає не в механічному виконанні правил етикету чи певних ритуалів, а в молитві до доброчесності. Бути благочестивим – означає намагатися за можливості не порушувати ритуальний етикет, бути святим. Говорити правду— суттєва складова благочестя. Це релігійний і моральний обов'язок. "Агні" – Господь обітниць, а "Вак" – Господь мови. Обидва будуть незадоволені, якщо не дотримуватися правдивості.
В Індії було сформульовано дхарму ашраму (санскритом – asrama sram, що означає трудитися), яка стверджує, що необхідність виконання церемоніалу, встановленого порядку поведінки властиві будь-якій людині.
Під формалізмом церемоніального етикету поклоніння приховувався дух істинної релігійності й моральності. На думку С. Радхакрішнана, саме ця етична засада сприяла тому, що брахманізм, попри всі його слабкі боки, проіснував доволі довго. Він вимагав дотримання не тільки обрядів і ритуалів, а й моральної чистоти. Правдивість, благочестя, повага до батьків, доброта до тварин, любов до людини, чесність, гуманізм, утримання від перелюбства поширювалися як засади високоморального життя.
За доби ведизму жрецтво було професією, втім, жерці не становили самостійної касти. Подеколи до жерця ставилися навіть із презирством. За часів брахманізму винятковість, породжена гідністю, стає підґрунтям касти. Моральний рівень знижується. Індивід, що порушив правила етикету і закони касти, вважався бунтівником. Шудри (знедолені й пригноблені) відлучалися від вищої релігії. Взаємна неповага підсилювалася. "Це слова кшатрія" –таким є типово брахманський спосіб характеризувати слова інакомислячого.
В етиці упанішад ідеалом вважають досягнення єдності з Богом. Людина, відчуваючи гноблення безкінечного, простягає свої руки, щоб обійняти вище: "...чи можеш ти, Владико, ввійти в мене... Чи можу я стати чистим? О, Владико, ти – моє місце заспокоєння!"43. Моральність має цінність лише тому, що наближує до досягнення найвищої досконалості. Правила етикету підпорядковані прагненню стати досконалим, "як досконалий Отець наш небесний".
Кохання має внутрішню потаємну цінність. "Син дорогий заради вічного у ньому". Любити Бога означає мати пізнання й безсмертя, не любити його – загубитися в сумніві й сумлінні, сумі й смерті. "Той, хто грішить проти мене, шкодить своїй власній душі. Усі ті, хто ненавидить мене, –люблять смерть".
Життя – це велике свято, на яке ми запрошені, і де завдяки ритуалам ми можемо виявити тапас (самозречення), дану (толерантність), дхарму (правильну поведінку), ахінсу (невчинення фізичної й духовної шкоди), сатьявачанам (правдивість). Подолання в собі почуття відособленості та розвиток безкорисливого кохання є.сутністю кожної істинної релігії. Брахмачар'я – це дисципліна, якій підпорядковується учень, котрий прямує шляхом пізнання істини під керівництвом гуру. А тіло – це слуга душі, а не її темниця.
В етиці упанішад нема вказівки на те, що ми маємо відмовитися від життя, розуму, свідомості, інтелекту тощо. Навпаки, радість життя світу пронизує її. Відхід від світу – це розчарування в людстві й визнання безсилля Бога. Тільки працюючи, можна бажати прожити сотню років.
Усі форми дхарми, або правил етикету (поведінки), що вможливлюють панування розуму й контролювання пристрастей, належать до чеснот, натомість протилежності їх – до пороків.
Коли людина усвідомить істину, зло відвертається від неї і руйнується, подібно до того, як грудка землі руйнується від зіткнення з твердим каменем. Шлях до істини пролягав через три начала: триратну, віру в джайнізм (пізнання) і бездоганну поведінку (дхарми). Цих трьох начал, що утворюють один загальний шлях, слід дотримуватися одночасно.
Благородність полягає у дотриманні п'яти принципів: віри в нешкідливість поміркованості; милосердя і правдивості мови; чесної поведінки, наприклад, не красти; стриманості у слові, думках і справах; самозреченні від гріховних справ. Гріх – це провина не перед Богом, а перед людиною.
Етична система джайнізму і церемоніальний етикет, що випливає з неї, суворіша за буддизм і його етикет. (За шість століть до Христа в Індії жив государ, який не поступався нікому з тих, хто жив до і після нього у духовній безкорисливості, в благоустрої життя і любові до людства – це був мандрівний місіонер, відомий під ім'ям Будди (санскр. – прояснений, освічений). Справжнє його ім'я Сіддхартха Гаутама – той, що досяг своєї мети. Згідно з системою джайнізму, терпіння є найвищою чеснотою, а задоволення – джерелом спокуси. Послідовники джайнізму завжди мали брахманів як своїх домашніх священиків, які очолювали ритуально-етикетні обряди, пов'язані з народженням дитини, часто виступали у ролі богослужителів у разі чиєїсь смерті та на весільних церемоніях, а також у храмах під час богослужіння. При цьому серед головних героїв джайністів знаходили собі місце деякі найушанованіші представники індуського пантеону – Рама, Крішна та ін.
Головною засадою етикету джайнізму є ахінса (повага) до всього живого і заборона вбивати будь-яку істоту. Ретельне дотримання цього правила зумовило виникнення численних звичаїв і ритуалів.
Згідно з буддизмом, воля – це відмітний дар, завдяки якому людина являє собою моральну істоту. Вчення про карме (моральну причинність) доводить, що все існуюче породжене бажанням. Разом із німецьким філософом Кантом Будда міг би сказати, що єдина річ у світі, наділена абсолютною цінністю, – це добра воля, що вільно визначається моральним законом, тобто категоричним імперативом.
Психологічно кожен акт має три стадії: підготовку волі; самий акт; те, що називають виворотом акта, почуття прикрості або каяття сумління, зумовлені актом. Цим визначаються правила буддійського етикету:
а) добрі вчинки – це ті, що зумовлюють приборкання пристрастей і бажань; здійснюються заради щастя в іншому світі (локоттара); що мають на меті благо інших;
б) дурні вчинки – ті, що ведуть до відплати; що здійснені з метою знайти щастя тут (на землі); що мають на меті власний зиск.
Ці правила вирізняються трьома якостями: відсутністю прагнення (адобха), відсутністю ненависті (адвеша) й відсутністю обману (амоха).
Моральні правила поведінки, проповідувані Буддою, позбавлені потурання самому собі та самокатування. Після шести років аскетичного життя Будда дійшов висновку, що істинний шлях, який відкриває очі і сповнює розуму, це шлях, що веде до злагоди, прозріння, вищої мудрості, нірвани. Це означає: "правильні погляди, правильні прагнення, правильну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, правильну спрямованість думки і правильний екстаз"446.
Як бачимо, передують у цьому шерезі правильні погляди. Те, що ми робимо, віддзеркалює те, що ми думаємо. Неправильні дії трапляються через неправильні погляди, Щоб усунути неправильні погляди, потрібне правильне знання. У буддійській психології воля й інтелект ідуть пліч-о-пліч.
Будда обережно ставиться до правил етикету: він не вірить в обрядовість, молитву і ритуал, у заклинання і жертвопринесення. "Ліпше, – стверджує Будда, – вклонитися людині, яка затвердилася в дусі, у стражданні, аніж сто років вклонятися Агні". Коли одного разу якийсь брахман сказав йому, що омивання у річці Бахуке змиває з грішника його гріх, Будда заперечив: "Жодна річка не може змити, очистити зло з підступної людини, котра скоїла злочин, хоч би скільки вона омивалася".
Будда не оголошував відкритої війни правилам етикету, обрядовості своєї доби, проте намагався вкласти в ці форми моральний зміст. Гнів, сп'яніння, обман, заздрість – от нечистість, а зовсім не вживання м'ясної їжі. Індійське прислів'я каже: "Не те, що входить в людину, знеславлює її, а те, що виходить із неї".
Будда нагадує, що ані поміркованість, ані ходіння оголеними, ані гоління голови, ані грубезний одяг, ані пожертвування жерцям, ані жертви богам, пов'язані з виконанням обрядів і правил церемоніального етикету, не очистять людину, котра перебуває у полоні помилок. Він виступав проти сліпого наслідування потворного і відразливого, втіленого в деяких хворобливих типах аскетизму. В осуді протиприродних форм етикету проглядає його сумирна розважливість.
У буддизмі жодного слова немає про благодать. Річ цілком у саморозвиткові. Завдяки зусиллям і тренуванню людина може розвинути в собі силу і доброчинність, які зроблять її незалежною від усіх речей. Ніхто не зможе подолати її, якщо вона сама не переможе себе. "Навіть Бог не може перетворити на поразку перемогу людини, котра перемогла себе".
Буддизму властивий розрив чималої низки ланцюгів, якими прикута до землі людина. Перший з-поміж них – це помилка стосовно того, нібито існує особисте Я (саткаядрішті), джерело будь-якого егоїзму. Другою перешкодою на шляху досконалості є вічікітса (скептицизм). Це покривало, під яким приховують ледарство й пороки. За словами Будди, слід відмовитися від віри в очищувальні обряди і церемонії. Ритуали не допоможуть нам звільнитися від похоті, ненависті та неуцтва. Дві наступні перешкоди – це чуттєвість (кама) і недоброзичливість (пратічха). І, нарешті, залишається подолати жагу задоволень (рага), пихатості (мана), фарисейства (ауддхатья) і незнання істинної природи речей. Коли ці ланцюги будуть розірвані, людина стане архатом (гідною).
Поведінка загалом поділяється на стан добра і стан зла. Стан добра виникає з альтруїзму й виявляється в діяннях, сповнених любові й співчуття. Стан зла сягає корінням егоїзму і призводить до діянь, сповнених злостивості, тощо. Діяння стають добрими, коли можна уникнути вбивства, крадіжки і перелюбства; чотирьох гріхів мови – неправди, наклепу, лайки та марнослів'я; а також трьох духовних гріхів – користолюбства, ненависті й зрадливості. Буддійська етика вимагає: не вбивай живих істот, не кради, не перелюбствуй, не бреши, не вживай п'янких напоїв. Ці правила наголошують необхідність самоконтролю у п'яти різних напрямах. Позитивно вони означають: приборканий гнів, похіть, боягузливість, недоброзичливість, жагу матеріального накопичення. Причому акцентується, що недоброзичливість – головна причина неправдивості й зухвалості.
Буддійська мораль постулює десять ідеальних чеснот: милосердя, чистоту поведінки, терпіння, ретельність, міркування, розум, застосування правильних методів виховання, рішучість, силу і знання. Іноді етичні правила (шик-ши) резюмуються в трьох правилах етикету (дхарми): чемна поведінка, уважність, завзятість.
Умови доброчесності не залежать від зовнішнього світу. Байдуже, хто ти (Ви) – селянин чи князь; ми всі недосконалі. Має значення лише чесне й праведне життя. Буддизм наполягає не так на виконанні обов'язку перед Богом, як на перетворенні самої людської істоти на землі: "Люди, – стверджує Будда, – пишно вдягнені, подібно до царя Соломона в усій його величі, міцні фізично і горді інтелектуально, – це не по-справжньому великі люди. Без покірливості, милосердя й любові життя мертве у самій своїй серцевині".
Лише володіння істиною перетворює людський духовний світ. Егоїстичне бажання не може виникнути в розумі, осяяному істинною мудрістю. Тому звільнену від егоїзму душу Будда називає розумною. Доброчинність – це пізнання доброго. Пізнання для Будди є необхідною умовою моральності та форми її вияву – етикету. Адже пізнанням не можна обтяжити якусь частину мозку, воно входить у наше буття, забарвлює наші емоції, пов'язане з нашою душею й органічно притаманне нам так само, як і саме життя. Ця панівна сила, яка за допомогою інтелекту формує особистість, виховує емоції й дисциплінує волю.
Моральної досконалості можна досягти лише напруженням волі (чхандою). Адже порочні бажання не можна подолати, якщо до них ставитися спокійно, пасивно, – їх подолає лише міцна воля та цілеспрямованість. Будда не любив жодних надмірностей і уникав крайностей. Волю слід підкоряти, але не придушувати. Без дисципліни й вправляння волі не можна досягти нічого великого.
"Можна перемогти тисячу чоловік у битві, але найвеличніший переможець – той, хто переможе самого себе", "Нехай людина перемагає гнів добротою, а зло – добром", "Приховуй свої добрі справи і зізнавайся у своїх гріхах, які ти скоїв". Ці висловлення Будди вияскравлюють піднесеність і велич його вчення.
Індійські правила етикету закріплені у "Ману-законі", найвідомішому з дхармашастр збірнику "Приписів стосовно манер і поведінки індійця у приватному і громадському житті", що відповідають релігійним догматам брахманізму. "Приписи" містять також настановлення щодо управління державою та судочинства.
"Ману-закони – приписи стосовно манер і правил поведінки індійця" – присвячені міфічному прабатькові людей Ману. Ману, найславетніший індійський законодавець етикету, визначаючи однакові обов'язки для всіх, з-поміж зазначених вище п'яти чеснот згадує лише перші три, а замість останніх двох він запроваджує чистоту фізичну, моральну та самоконтроль. Він спирався на загальноіндійське правило: "у думці",
"у мові", "у дії" (манса, вачаса, каєна). Вчинок зароджується в розумі, потім виявляється у формі мовного етикету і, зрештою, дістає завершення у дії (у вчинку).
Правила індійського етикету грунтуються на індуїзмі, позаяк відбивають найвищий дух спільності. їх не варто розглядати як нав'язувані особистості ззовні. Людина – це не грудка глини, якій надають необхідної форми. Вона повинна мати внутрішнє переконання. Правила етикету (дхарма), викладені у шастрах (книжках), не примушують людину робити те чи те, а просто нагадують людям про колективний досвід людства.
Моральне життя поглиблюється мірою того, як зростає і рівень нашого розвитку. Узвичаєна мораль являє собою те, що невпинно розвивається. Продиктовані ведами правила етикету не є універсальним засобом досягнення мудрості, якщо вони не пов'язані з Божественним милосердям.
Ведійські настановлення, моральні правила і ритуальні форми етикету, необхідні для залучених у коло сансари (дерева життя), втрачають свій сенс, якщо не ґрунтуються на щирому милосерді.
Найголовніша якість Бога – любов і сила радості. Порятунок – в одвічному переживанні любові (пріті). Упродовж всієї історії індійська філософська думка просякнена ідеалом миру. Прагнення людства прочитати загадку сфінкса і піднести себе від рівня тварини до моральних і духовних висот дістає яскраве втілення у філософії Індії.
Головна етична доктрина буддизму і джайнізму – звільнити особистість від нещастя шляхом приборкання будь-якого зла, скептицизму й фаталізму. Етичні правила (міманси) вражають кожного красою й наполегливістю звеличити людину. Моральні пошуки не марні, вони загострюють свідомість людської недосконалості й підживлюють прагнення досконалості. Але куди важливішим є майбутнє. Ми можемо бачити далі, ніж наші попередники, бо ми можемо скористатися їхнім досвідом. За словами С.Реріха, ми маємо вчитися не тільки шанувати колишні цінності та перейматися їхнім духом, а й пам'ятати, що індійська думка навдивовижу багатюща, в ній сила-силенна загальнолюдських рішень, чудових порад, актуальних і нині.
Найвеличніший внесок у духовну скарбницю людства зробив допитливий розум Могандаса Карамчанда Ганді (1869–1948). Розроблення етичних принципів кохання, ненасильства, істини та мужності вплинули на тих, хто був здатний мислити моральними категоріями, а думки вже самі по собі чинять певний вплив на діяльність і поведінку. "Мета Ганді – перетворити плотське кохання на кохання духовне. Він не боявся ані людей, ані уряду, ані в'язниці, ані злиднів, ані смерті. Він боявся тільки своєї дружини"45. От ще один приклад усепереможної сили самовідданого кохання.
Для Ганді сутність релігії полягає в моралі. Бог – це істина. Істина –це Бог. Сумління він вважав гласом Божим, внутрішньою спонукою до виконання обов'язку. Визнати Бога – це означає відкрити шлях до кохання, істини, розуму, щоб вони правили серцем, вгамовували себелюбність, приборкували злу волю, неуцтво, нерозважливість і всі кепські пристрасті на кшталт гніву, жадібності, зухвалості.
Ритуальна форма індуїзму— молитва. Молитва для Ганді – це не прохання, а палке бажання душі. Це щоденне визнання якоїсь своєї вади. "Наша молитва, – стверджував він, – це пошук серця, заклик до самоочищення і покірливості. Молитва має на меті підготувати нас до того, щоб ми перейнялися стражданнями наших ближніх: "Боже, дай йому світло та істину, яких він потребує для свого розвитку. Зроби нас кращими індусами, тобто ліпшими людьми. І нехай краще за нас говорять наші справи, аніж наші слова".
Індуїзм, що виник на підвалинах брахманізму і буддизму, грунтується на вищих етичних принципах: любові до всього живого і вихованні людини – творця власної долі, що можливо тоді, коли людина правильно користується своїм розумом, свідомістю й коханням, аби не деградувати й не перетворитися на тварину. Рабіндранат Тагор, подібно  до М. Ганді, закликав підтримувати самих себе власними зусиллями і не давати собі впадати у відчай.
Людину піднесла здатність контролювати кепські спонуки. Тварина за своєю природою не знає самоприборкування. Людина стає людиною тому, що здатна до самоприборкування і розвиває у собі цю здатність. За словами Ганді, загальна сума енергії людства потягне нас не вниз, а вгору, і це буде результатом дієвості закону кохання. Він вірив, що людина навчиться вдосконалювати себе навіть з огляду на власні помилки, перетворюючи їх на опертя для своїх майбутніх успіхів і перемог.
На думку Ганді, мораль і зовнішня форма її вияву – етикет – обмежують пристрасті й спонуки, котрі, з одного боку, призводять до суперечностей, розбрату, а з іншого – сприяють розвиткові почуттів, які створюють гармонію, спокій і щастя. Кожен індивід – певний центр життя, він народжується з певними схильностями, добрими й дурними, егоїстичними й безкорисливими. Він має передусім прагнути пізнати самого себе і вдосконалити себе шляхом міркувань і кохання.
Кохання (ахімса) – сутність моралі. Кохання в людині – це Божественний закон або Бог. Життя Ганді уявляв як одне неподільне ціле, а вся діяльність, на його думку, здійснюється завдяки любові до людства. Сам Ганді дістав від народу Індії почесний титул Магатма – великий духом.
Індія свято шанує свої давні звичаї, що допомогли їй морально владнати суперечливий і нелегкий побут. Покірливість, поступливість і мовчазна згода стають провідними духовними чеснотами. Індійські мислителі є спадкоємцями великої традиції віри у розум. Істина може бути незмінною, втім форма, в якій вона вміщена, складається з елементів, що передбачають зміни. Бюрократичний, консервативний розум має підкоритися необхідності змін.
|