Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка14/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24
Тема 7.1. Етикет стародавнього світу: Греція, Рим, Єгипет
Філософи Давньої Греції навчали людей шляхетності, здорового глузду, помірності та поміркованості як най­ліпших чеснот.

У поглядах видатного матеріаліста давнини Демокріта, котрий узасадничив моральні канони та правила поведінки, чітко простежується бажання прищепити людині найкращі ду­ховні якості. Демокріт наголошував, що шляхетність свійсь­ких тварин полягає у високій якості їхніх тіл, тоді як шляхет­ність людей – у доброму спрямуванні їхнього характеру, що виявляється в їхніх вчинках.

Демокріт оспівував розум, мудрість і розважливість. Без­смертними афоризмами стали його поради: "Тілесна краса людини – це щось твариноподібне, якщо під нею не прихо­вується розум"; "не намагайся знати все, щоб не стати в усьому невігласом"; "дурням краще коритися, ніж повеліва­ти"; "краще думати перш ніж діяти, а не після". Демокріт вимагав, щоб слово не розходилося з ділом, щоб воно було тінню справи, позаяк "чимало тих, хто ганебно вчиняє, про­мовляють найчудовіші промови".

При оцінюванні поведінки людини Демокріт учив зважа­ти не лише на її дії, а й на внутрішні спонуки та бажання. Він говорив: "Чесна і негідна людина пізнаються не тільки через те, що вони роблять, а й через те, чого вони бажають". Він засуджував лицемірне роздвоєння особистості для себе й для інших, наполегливо радив: "Не кажи й не чини нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Навчайся якомо­га більше соромитися самого себе, ніж інших", "чудовою є належна міра в усьому", "якщо перетнеш межу, то найпри­ємніше стане для тебе найнеприємнішим".

У відгуках про людей теж варто дотримуватися міри й тактовності. Треба зважено ставитися до похвали інших і се­бе. Не можна не погодитися з Демокрітом, що "дуже зашкоджують дурням ті, хто їх вихваляє", "краще, – продовжу­вав він, – щоб хвалив нас хтось інший, ніж хвалити самого себе", "якщо не можеш визнати похвалу заслуженою, вва­жай її лестощами".

Інший видатний мислитель давнього світу, славетний грецький філософ-матеріаліст Епікур вважав, що кожна лю­дина прагне задоволення й уникає імовірних страждань. "Тому, – зазначав він, – ми й називаємо задоволення по­чатком і кінцем щасливого життя. Проте коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, – вів він далі, – ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задово­лення, що полягають у почуттєвій насолоді, як вважають ті, хто не обізнаний, або не погоджується, або неправиль­но розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страж­дань і від мук сумління й тривог".

Свобода від тілесних страждань, душевних мук і тривог досягається розважливістю, адже, казав Епікур, не можна жити приємно, якщо не живеш розумно. Усьому є свій край, і його має знати кожна людина. "Добробут і щастя – не у надлишку грошей, не у височіні становища, не в посадах якихось або силі, – роз'яснював Епікур, – а в свободі від суму, в поміркованості почуттів і налаштуванні душі, що всьо­му знають межі"39.

На розвиток етичної думки стародавнього світу величез­ний вплив справив найславетніший філософ того часу Арістотель. На його переконання, етика, поведінка і вчинки лю­дей зумовлені політикою й економікою, адже й повновартісний громадянин, – стверджував він, – це суспільна твари­на. Більше того, згідно з поглядами Арістотеля, моральність надана людям у вигляді можливості й перетворюється на дійсність лише громадським життям. "Не без підстави, – стверджував він, – люди вигадують поняття блага або бла­женства відповідно до життя, яким вони живуть"40.

Вважаючи підґрунтям етики й поведінки людей прагнення насолоди, Арістотель нагадував, що крім насолоди є ще й страждання. В усякій насолоді й стражданні можливі над­лишок або брак, причому й те, й те погано. "Надлишок і брак, – відзначав Аристотель, – належності пороку, сере­дина – належність доброчесності". Поміркованість і сере­дина – от умови моральності доброчесного життя, пристой­ної поведінки та спілкування людей.

Аристотель дає відповідь на питання, за що ми (люди) любимо один одного. "Любити означає бажати комусь то­го, що вважаєш благом; заради нього, а не заради самого себе, і намагатися мірою сил давати йому ці блага... Дру­гом буде той, хто разом із нами радіє нашим радощам і шкодує через нашу тугу заради нас самих... Любимо ми й тих, з ким приємно жити і проводити час, а такі люди ввіч­ливі, не схильні наголошувати помилки (інших), не полюб­ляють сперечатися й сваритися...

Любимо ми й тих, хто вміє пожартувати і сприйняти жарт, позаяк той, хто вміє сприйняти жарт і може сам пристойно пожартувати, однаковою мірою сповнюють задоволенням свого ближнього.

Ми любимо також людей, котрі звеличують ті добрі якос­ті, якими наділені ми, особливо якщо ми боїмося виявитися позбавленими цих якостей.

Користуються любов'ю ще люди охайні у своїй зовніш­ності, одязі й у всьому своєму житті, а також люди, які не мають звички дорікати нам припущеними помилками і вчи­неними благодіяннями.

Любимо ми також людей незлопам'ятливих, котрі не пам'ятають образ і легко йдуть на примирення..., а також людей нелихослівних і тих, хто зважає не на вади, а на добрі якості людей... Взагалі ми любимо тих людей, які надто при­хильні до своїх друзів і не залишають їх"41.

Давньогрецький посольський церемоніал за тих часів об­ставляли з неабиякою урочистістю. Так, наприклад, покро­вителем послів води вважали бога Гермеса. Він до того ж, за легендами, опікувався подорожанами і крамарями.

Посли мали при собі спеціальні "жезли Гермеса". На верхівці жезла, оповитого лавром, були влаштовані крила птаха і два переплетені вузли. Вузли символізували мо­торність і хитрість, а крила – маневреність і рухливість. Послу давали інструкції, написані на двох картках або таб­личках, складених удвічі, – "дипломах". Звідси й походить слово "дипломатія"42.

За часів розквіту грецької цивілізації давньогрецький фі­лософ Платон (IV століття до нашої ери) у відомій праці "Бен­кет" оспівував людей, здатних визначати "золоті грані" спо­живання їжі та вина. Лише дикуни і варвари могли виходити за ці межі, – вважали давні греки. Серед афоризмів Григо­рія Сковороди знаходимо: "Щасливий той, хто поєднав при­роджену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: "Дехто на те живе, щоб їсти й пити, а я п'ю і їм на те, щоб жити".

У давніх греків уперше з'являються поняття культури по­ведінки для цілеспрямованого формування особистості за певним зразком. Систему цінностей лицарської поведінки можна простежити у Гомера в "Іліаді". Важливу роль у ви­значенні культурної людини (слово культ латиною означає глибоку повагу до когось (чогось), шанування когось (чо­гось), тобто взірець для наслідування) відігравало її шляхет­не походження (подібно до того, як слово "како" означало людину цілковито негідну). Із походженням пов'язували не

тільки шляхетність, а й красу, насамперед тілесну. Гомерів­ські герої були навдивовижу чутливі до краси людського тіла й багато чого вибачали тим, хто був нею наділений.

Згідно з давньогрецьким етикетом постать чоловіка має випромінювати силу. Він має бути високим на зріст і плечис­тим. Не кожен підняв би щит, викуваний для Ахілла, а спис Гектара завдовжки сягав одинадцять ліктів. Лицар мав бути вправним атлетом і гідно перемагати у змаганнях. Ці вміння правили за взірець і були відмітною соціальною ознакою, бо набуття їх вимагало чимало вільного часу. Чудово це описав Гомер в "Одіссеї". Одіссей підняв лук і звичним рухом легко напнув слухняну тятиву:

Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.

Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя

Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку.

Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий

З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення.

Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала

Скраю стола – усі інші в місткому були сагайдаку

Сховані, – їх на собі ахеї ті мали зазнати.



Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин

Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру

З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка

Не зачепив у сокирах, всі їх стрілою прошивши...



(Переклад українською Бориса Тена)

Лицар вирізнявся з-поміж поспільства гарною мовою й поштивістю, причому ці якості впродовж століть слугували \ ознаками культури й належності до вищих верств суспільст­ві. Чемна людина не силкувалася будь-що опинитися в центрі уваги, поводилася стримано, як, приміром, Одіссей. Ґреч­ність господарів виявлялася в їхній тактовній поведінці. Во­ни не дошкуляли гостеві розпитуванням, а очікували, поки він після пристойного частування сам розповість про себе стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Можна додати також, що в суспільстві, де лицар виборю­вав своє становище зі зброєю в руках, хоробрість вважалася найнеобхіднішою чеснотою, а звинувачення в боягузтві – най­гіршою образою. Характер гомерівського героя визначали го­ловно турбота про честь, прагнення слави і відзнаки.

Антична людина була напрочуд чутливою до вшануван­ня, втім, міра їх мала відповідати здобутим заслугам. У книж­ці "Досконалий грек і римлянин" ішлося: "Весь соціальний лад гомерівської шляхти ґрунтований на вшануванні один одного". Шляхетне походження зумовлювало прагнення сла­ви, тож батьки жадали від своїх синів, щоб вони в усьому дотримувалися етикету доброчесності й будь-що уникали того, аби виглядати безглуздо.

Гомерівський воїн згідно з вимогами етикету мав бути щедрим, а обов'язок хазяїна – щиро прийняти гостя, тобто виявляти гостинність. Вважалося, що тільки чотири заняття не здатні скривдити людей, піднесених на вершину суспіль­ства: влада, релігія, війна і спорт. Люди, вразливі до образ і щомиті готові обстоювати справедливість, найчастіше вда­валися до двобою мечем або ж хапалися за лук і стріли.

У розв'язанні конфліктних ситуацій та суперництва бій був важливою складовою життя давніх греків і зазвичай від­бувався за певними правилами. Результат битви часто-гус­то вирішував двобій найсильніших рицарів із ворожих ста­нів. Двобій міг припинитися після повідомлення суперникові своєї генеалогії, і нерідко траплялося так, що ворожнечі бу­ло покладено край у разі, якщо сторони дізнавалися про дав­ню дружбу своїх предків.

Двобій міг припинитися також з ініціативи того, хто ви­кликав супротивника на дуель. На прощання суперники да­рували один одному подарунки, а присягаючись у дружбі, навіть обмінювалися обладунком. Публічна сутичка поціно­вувалася вище, ніж військова хитрість. Переможець мав пра­во зняти обладунок з переможеного, а його тіло кинути со­бакам чи хижим птахам. Давні греки вірили, що без похо­вання убитий не зможе переплисти річку Стікс і знайти спо­чинок у світі мертвих.

До неодмінних правил військового етикету належало оголошення перемир'я для збирання тіл полеглих на бойовищі та поховання їх. Гостро засуджувалося порушення укладених під присягою угод. Лук вважався менш почес­ною зброєю, ніж меч, утім перемогу виборювали будь-чим, ба й навіть камінням.

Приводом до війни могли слугувати особиста помста, обурення проти клятвопорушників, невдячність. Так виникло поняття обов'язку, честі, сили і значення їх як засад справедливості. Невдячність заслуговувала осуду так само, як ситуація, коли товарища кидали напризволяще, не надавши йому потрібної допомоги.

Правила давньогрецького етикету, продиктовані мірку­ваннями взаємоповаги і співчуття, вимагали:"... помилуй того, хто скорився і благає пощади; шануй посла; дотримуй пере­мир'я; не заважай похованню мертвих і втримайся від ви­хвалянь над трупом ворога...".

Збереження життя ворогові могло, щоправда, диктува­тися бажанням одержати за нього викуп. Крім того, якщо обов'язок і честь – найвище благо, то добровільне прини­ження – величезна жертва, яку не можна не поважати. От чому заборонялося завдавати ударів супротивнику, котрий скорився: "Не зглянутися на ворога, який склав зброю і бла­гає пощади, – підступне убивство".

Сервірування й етикет стола у Давній Греції були вельми простими. На сніданок з'їдали кілька скибок хліба, змочено­го вином. Обід був головним у денному раціоні, тож під час обіду всі сиділи за столом. Їжа складалася з каші, звареної переважно з очищених зерен пшениці або ячменя, страв із зелені, маслин і дуже малої кількості м'яса. В античній Греції не знали жодних столових приборів і їжу брали руками зі спільного посуду. По обіді слуги поливали гостям воду на руки над невеличким тазом.

Згодом на етикет стола у Давній Греції суттєво вплинуло сицилійське й малоазійське кулінарне мистецтво. Певною мі­рою були запозичені й застільні звичаї перського і лідійсько­го царських дворів. Приміром, головне застілля почали при­значати на пізнішу пообідню або вечірню пору, ввійшли в моду також застелені покривалами бенкетні ложа, заввишки майже такі самі, як і рівень обіднього столу. На кожному з таких лож улаштовувалися по двоє чоловіків; натомість жін­ки і діти, як і раніше, сиділи за столами.

Жодних складних правил етикету за столом тоді не зна­ли. Гарним тоном вважалося черпати супи чи соуси скибкою виїденого хліба або просто однією ложкою. Після їжі очища­ли руки хлібом або духмяною глиною.

Після страв бралися за вино. Ці симпозії, як називали такі учти, мали насамперед культовий характер (їх влашто­вували на честь бога Діоніса) із відчутним еротичним компо­нентом. Вони супроводжувалися філософськими бесідами й дискусіями. За пізніших елліністичних часів симпозії оста­точно перетворилися на шалені оргії.

У Давній Греції розрізняли два типи людських культур – "культуру сорому" і "культуру провини", що мають проти­лежні критерії оцінювання поведінки людини.

У "культурі сорому" такі оцінки мають зовнішній харак­тер – схвалення при осудженні, наслідування кращих і су­перництво.

У "культурі провини" на перший план виходить внутрішня система цінностей – "суд сумління".

Якщо, приміром, почуття внутрішньої гріховності, прита­манне християнству, не було властиве грекам, проте їм бу­ли найвищою мірою властиві почуття сорому перед співгро­мадянами, побоювання привселюдно пошитися в дурні. Ці найважливіші мотиви багато в чому визначали поведінку дав­нього грека в суспільстві.

З іншого боку, античній людині було властиве прагнення передувати, тобто стати найкращою серед багатьох. Бажан­ня бути кращим не обмежувалося цариною військової доб­лесті, воно стосувалося першості й у спорті (перегони на колісницях, боротьба, кулачний бій, біг, стрільба з лука, ме­тання диска і списа). Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери і відтоді кілька століть поспіль регулярно проводилися щочотири роки.

VII—VI століття до нашої ери були добою загострення со­ціальної боротьби грецьких полісів (міст) за рівність перед законом, за свободу слова.

Справжньою "школою для Еллади" стали Афіни. Гіп­пократ у своїх творах писав про численні фізичні й духовні особливості людей. Раннє дитинство хлопчики й дівчатка проводили разом, під наглядом жінок. Починаючи з шес­тирічного віку хлопчик відвідував уроки приватних учите­лів (такі сценки можна побачити на червонолакових вазах, що збереглися до наших днів) у супроводі педагога (грець­ке "педагог" перекладається українською як той, хто супроводжує дитину). Навчальним посібником для дітей слугували тексти Гомера, а за приладдя правили воскові дощечки. По закінченні гімназії юнаків забирали на дво­річну службу до війська.

В оселі для жінки було відведено спеціальне приміщен­ня. На вулицю жінка із шляхетної родини виходила винятко­во у супроводі рабині або служниць. А втім, не слід вважати, що одружена афінська жінка була безправною перед чолові­ком. У царині своїх обов'язків дружина мала вирішальний голос. До речі, Ксантіпа, дружина Сократа, сварила й навіть била свого чоловіка за те, що він не приносив додому гро­шей, марнуючи час у бесідах.

Своєрідне місце в житті Афін посідали гетери. Вони ма­ли неабияку свободу і незалежність, досягали такого рівня культури й освіченості, який був недоступний замужнім жін­кам, до того ж вони нерідко заслуговували на повагу най­розумніших людей того часу. Гетер можна порівнювати з японськими гейшами. Дві давні культури – японська і грець­ка – розвивалися паралельно. Так, наприклад, культ краси природи в японців і культ краси людського тіла у греків виник майже одночасно.

Церемонія відрядження послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член та­кого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.

У республіканському Давньому Римі для організації прийому іноземних посланців навіть заснували спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський се­нат приймав іноземних послів на своєму урочистому засі­данні й призначав для переговорів із ними спеціальну комі­сію. Перед від'їздом послам підносили подарунки, зазвичай це були різноманітні коштовності.

Мірою зміцнення монархічних засад правління у Давньо­му Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до тра­гічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були раба­ми придворного етикету.

Відомий німецький письменник Л.Фейхтвангер описує найжорстокіші вимоги придворного етикету, за якими римський імператор має "вмирати стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтри­мують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".

Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостин­ності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво лю­бити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й за­хоплення напоями.

У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими надмірностями, бенкети та оргії. Заможні римляни у своїх паланкінах пере­сувалися від однієї учти до іншої.

За давньоримським етикетом, за трапезним столом за­звичай розміщалися дев'ять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподіб­но навколо овального столу, й на них лежали гості, спираю­чись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полос­кальницях і витирали серветками.

До цього часу належить найдавніша із відомих нам кулі­нарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонст­рувати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через за­стосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.

Письмові угоди в Єгипті та Месопотамії у III столітті до нашої ери, що фіксують зародки правил етикету в міжнарод­ному спілкуванні, становлять особливу частину – диплома­тичний протокол. У протокольних церемоніях давнини знай­шли відображення численні форми міжнародної чемності.

При царському дворі Єгипту з'явився літературний твір "Повчання Ахтая" або "Настановлення Дуау, сина Ахтона, сво­єму синові Піопі". Серед інших етикетних правил там міс­титься таке зауваження: "Посланець (гонець), вирушаючи до чужої країни, складає заповіт на користь дітей через побою­вання левів та азіатів... . Коли він іде, тримає цеглину за паском". "Цеглина за паском" – це справжнісінька глиняна клинописна табличка із повноваженнями посланця. До речі, в період походів Тутмоса III дипломатичним листуванням за­відувала особлива канцелярія з іноземних справ.

Особливий інтерес становлять дослідження, проведені наприкінці XIX століття, завдяки котрим вдалося з'ясувати, зокрема, що першу в світі письмову угоду було укладено між єгипетським фараоном Рамзесом II і королем хетів Хаттуши-лем III у 1278 році до нашої ери. Причому для достеменності документа, викарбуваного на срібній платівці, король хеті зобразив себе сидячи поряд із Богом вітрів, а на зворотно­му боці – королеву поряд із Богинею сонця.

Рамзес II прийняв умови миру й на знак порозуміння теж надіслав королеві хетів викувану срібну платівку з ана­логічними зображеннями й з написаним на ній текстом угоди. Обидва послання були скріплені державними пе­чатками та підписами.

Стародавні єгиптяни та інші народи Сходу вели усні й письмові переговори, виряджали і приймали послів, оголо­шували війни й укладали перемир'я, проводили кордони, об­мінювалися вояками. Ці міжнародні дії здійснювалися згідно із встановленими нормами, правилами, традиціями етикету, в урочистій обстановці й освячувалися, як правило "боже­ственними силами".

( У Стародавньому Єгипті (у 2000 році до Різдва Христова) чи не найпопулярнішим рукописом була збірка корисних порад "Повчання Кочемні", де у вигляді рекомендацій батька синам пояснювалася необхідність практично навчати молодих людей правил пристойності й зразкової публічної поведінки.

Давні єгиптяни користувалися столовими приборами, вміли їсти красиво й безшумно. Така поведінка розцінювалася як неабияка чеснота й обов'язковий елемент загальної культури людини. На стіл подавали до десяти різновидів м'яса, гусаків, качок, перепелят і голубів, а ще близько 16 різноманітних ви­робів з тіста, 6 сортів вин (пальмове, фінікове, медове тощо), 4 різновиди пива та 11 різновидів плодів і фруктів. Примітно, що вже тоді зважали на гармонію страв і напоїв.

Під час святкового бенкету сиділи на яскравих строкатих подушках на внутрішньому подвір'ї будинку, навколо басей­ну. На відміну від інших народів, в учтах брали участь жінки, котрі з'являлися у важких золотих прикрасах, із підведеними очима, духмяні від парфумів. Блюда зі стравами подавали служниці у віночках із квітів на голові, а для розваги гостей музики, акробатки, танцівниці, флейтистки у святковому вбранні демонстрували своє мистецтво. Такі пишні бенкети, ясна річ, були привілеєм заможних.

У Месопотамії королі та принци влаштовували по два бенігети на добу. Жінок на них не допускали. Гості влаштовува­тися на підлозі, вкритій циновками і подушками. Посередині на спеціальній підставці встановлювали мідну плиту, на ній розставляли страви. Пізніше тут увійшло у моду так зване лежання за столами, залюбки запозичене у давніх греків.

Тема 7.2. Індійський етикет
Звичаї та правила індійського етикету можна розподіли­ти на обов'язки стосовно богів, провісників, предків, людей, низших істот. Той, хто виконує усі свої обов'язки, – гарна іюдина. Ніхто не може торкнутися своєї щоденної трапези, не віддавши частину її богам, предкам, людям і тваринам, не прочитавши щоденної молитви. Це – спосіб жити у зла­годі з навколишнім світом.

Життя – це обов'язок і відповідальність. Таке розуміння життя, безумовно, є піднесеним і шляхетним, хоч би яким виявився його ідеал насправді. Безкорисливим можна бути в усіх своїх вчинках. Благочестя є першим обов'язком, але воно полягає не в механічному виконанні правил етикету чи певних ритуалів, а в молитві до доброчесності. Бути благочестивим – означає намагатися за можливості не порушувати ритуальний етикет, бути святим. Говорити правду— суттєва складова бла­гочестя. Це релігійний і моральний обов'язок. "Агні" – Гос­подь обітниць, а "Вак" – Господь мови. Обидва будуть незадоволені, якщо не дотримуватися правдивості.

В Індії було сформульовано дхарму ашраму (санскри­том – asrama sram, що означає трудитися), яка стверджує, що необхідність виконання церемоніалу, встановленого по­рядку поведінки властиві будь-якій людині.

Під формалізмом церемоніального етикету поклоніння приховувався дух істинної релігійності й моральності. На думку С. Радхакрішнана, саме ця етична засада сприяла то­му, що брахманізм, попри всі його слабкі боки, проіснував доволі довго. Він вимагав дотримання не тільки обрядів і ритуалів, а й моральної чистоти. Правдивість, благочестя, повага до батьків, доброта до тварин, любов до людини, чесність, гуманізм, утримання від перелюбства поширюва­лися як засади високоморального життя.

За доби ведизму жрецтво було професією, втім, жерці не становили самостійної касти. Подеколи до жерця стави­лися навіть із презирством. За часів брахманізму винятко­вість, породжена гідністю, стає підґрунтям касти. Мораль­ний рівень знижується. Індивід, що порушив правила етике­ту і закони касти, вважався бунтівником. Шудри (знедолені й пригноблені) відлучалися від вищої релігії. Взаємна непова­га підсилювалася. "Це слова кшатрія" –таким є типово брах­манський спосіб характеризувати слова інакомислячого.

В етиці упанішад ідеалом вважають досягнення єдності з Богом. Людина, відчуваючи гноблення безкінечного, простя­гає свої руки, щоб обійняти вище: "...чи можеш ти, Владико, ввійти в мене... Чи можу я стати чистим? О, Владико, ти – моє місце заспокоєння!"43. Моральність має цінність лише то­му, що наближує до досягнення найвищої досконалості. Пра­вила етикету підпорядковані прагненню стати досконалим, "як досконалий Отець наш небесний".

Кохання має внутрішню потаємну цінність. "Син дорогий заради вічного у ньому". Любити Бога означає мати пізнання й безсмертя, не любити його – загубитися в сумніві й сумлін­ні, сумі й смерті. "Той, хто грішить проти мене, шкодить своїй власній душі. Усі ті, хто ненавидить мене, –люблять смерть".

Життя – це велике свято, на яке ми запрошені, і де зав­дяки ритуалам ми можемо виявити тапас (самозречення), дану (толерантність), дхарму (правильну поведінку), ахінсу (невчинення фізичної й духовної шкоди), сатьявачанам (правдивість). Подолання в собі почуття відособленості та розвиток безкорисливого кохання є.сутністю кожної істинної релігії. Брахмачар'я – це дисципліна, якій підпорядковуєть­ся учень, котрий прямує шляхом пізнання істини під керів­ництвом гуру. А тіло – це слуга душі, а не її темниця.

В етиці упанішад нема вказівки на те, що ми маємо від­мовитися від життя, розуму, свідомості, інтелекту тощо. Навпаки, радість життя світу пронизує її. Відхід від світу – це розчарування в людстві й визнання безсилля Бога. Тільки працюючи, можна бажати прожити сотню років.

Усі форми дхарми, або правил етикету (поведінки), що вможливлюють панування розуму й контролювання пристрастей, належать до чеснот, натомість протилежності їх – до пороків.

Коли людина усвідомить істину, зло відвертається від неї і руйнується, подібно до того, як грудка землі руйнується від зіткнення з твердим каменем. Шлях до істини пролягав че­рез три начала: триратну, віру в джайнізм (пізнання) і бездо­ганну поведінку (дхарми). Цих трьох начал, що утворюють один загальний шлях, слід дотримуватися одночасно.

Благородність полягає у дотриманні п'яти принципів: ві­ри в нешкідливість поміркованості; милосердя і правдивості мови; чесної поведінки, наприклад, не красти; стриманості у слові, думках і справах; самозреченні від гріховних справ. Гріх – це провина не перед Богом, а перед людиною.

Етична система джайнізму і церемоніальний етикет, що випливає з неї, суворіша за буддизм і його етикет. (За шість століть до Христа в Індії жив государ, який не поступався нікому з тих, хто жив до і після нього у духовній безкорисли­вості, в благоустрої життя і любові до людства – це був мандрівний місіонер, відомий під ім'ям Будди (санскр. – прояснений, освічений). Справжнє його ім'я Сіддхартха Гаутама – той, що досяг своєї мети. Згідно з системою джай­нізму, терпіння є найвищою чеснотою, а задоволення – дже­релом спокуси. Послідовники джайнізму завжди мали брах­манів як своїх домашніх священиків, які очолювали ритуаль­но-етикетні обряди, пов'язані з народженням дитини, часто виступали у ролі богослужителів у разі чиєїсь смерті та на весільних церемоніях, а також у храмах під час богослужін­ня. При цьому серед головних героїв джайністів знаходили собі місце деякі найушанованіші представники індуського пантеону – Рама, Крішна та ін.

Головною засадою етикету джайнізму є ахінса (пова­га) до всього живого і заборона вбивати будь-яку істоту. Ретельне дотримання цього правила зумовило виникнення численних звичаїв і ритуалів.

Згідно з буддизмом, воля – це відмітний дар, завдяки якому людина являє собою моральну істоту. Вчення про карме (моральну причинність) доводить, що все існуюче породже­не бажанням. Разом із німецьким філософом Кантом Будда міг би сказати, що єдина річ у світі, наділена абсолютною цінністю, – це добра воля, що вільно визначається мораль­ним законом, тобто категоричним імперативом.

Психологічно кожен акт має три стадії: підготовку волі; самий акт; те, що називають виворотом акта, почуття при­крості або каяття сумління, зумовлені актом. Цим визнача­ються правила буддійського етикету:

а) добрі вчинки – це ті, що зумовлюють приборкання пристрастей і бажань; здійснюються заради щастя в іншому світі (локоттара); що мають на меті благо інших;

б) дурні вчинки – ті, що ведуть до відплати; що здійснені з метою знайти щастя тут (на землі); що мають на меті власний зиск.

Ці правила вирізняються трьома якостями: відсутністю прагнення (адобха), відсутністю ненависті (адвеша) й від­сутністю обману (амоха).

Моральні правила поведінки, проповідувані Буддою, по­збавлені потурання самому собі та самокатування. Після шес­ти років аскетичного життя Будда дійшов висновку, що іс­тинний шлях, який відкриває очі і сповнює розуму, це шлях, що веде до злагоди, прозріння, вищої мудрості, нірвани. Це означає: "правильні погляди, правильні прагнення, правиль­ну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, пра­вильну спрямованість думки і правильний екстаз"446.

Як бачимо, передують у цьому шерезі правильні погля­ди. Те, що ми робимо, віддзеркалює те, що ми думаємо. Неправильні дії трапляються через неправильні погляди, Щоб усунути неправильні погляди, потрібне правильне знання. У буддійській психології воля й інтелект ідуть пліч-о-пліч.

Будда обережно ставиться до правил етикету: він не вірить в обрядовість, молитву і ритуал, у заклинання і жертвопринесення. "Ліпше, – стверджує Будда, – вклони­тися людині, яка затвердилася в дусі, у стражданні, аніж сто років вклонятися Агні". Коли одного разу якийсь брах­ман сказав йому, що омивання у річці Бахуке змиває з гріш­ника його гріх, Будда заперечив: "Жодна річка не може зми­ти, очистити зло з підступної людини, котра скоїла злочин, хоч би скільки вона омивалася".

Будда не оголошував відкритої війни правилам етикету, обрядовості своєї доби, проте намагався вкласти в ці фор­ми моральний зміст. Гнів, сп'яніння, обман, заздрість – от нечистість, а зовсім не вживання м'ясної їжі. Індійське при­слів'я каже: "Не те, що входить в людину, знеславлює її, а те, що виходить із неї".

Будда нагадує, що ані поміркованість, ані ходіння оголе­ними, ані гоління голови, ані грубезний одяг, ані пожертву­вання жерцям, ані жертви богам, пов'язані з виконанням об­рядів і правил церемоніального етикету, не очистять люди­ну, котра перебуває у полоні помилок. Він виступав проти сліпого наслідування потворного і відразливого, втіленого в деяких хворобливих типах аскетизму. В осуді протиприрод­них форм етикету проглядає його сумирна розважливість.

У буддизмі жодного слова немає про благодать. Річ ціл­ком у саморозвиткові. Завдяки зусиллям і тренуванню люди­на може розвинути в собі силу і доброчинність, які зроблять її незалежною від усіх речей. Ніхто не зможе подолати її, якщо вона сама не переможе себе. "Навіть Бог не може перетво­рити на поразку перемогу людини, котра перемогла себе".

Буддизму властивий розрив чималої низки ланцюгів, яки­ми прикута до землі людина. Перший з-поміж них – це по­милка стосовно того, нібито існує особисте Я (саткаядрішті), джерело будь-якого егоїзму. Другою перешкодою на шля­ху досконалості є вічікітса (скептицизм). Це покривало, під яким приховують ледарство й пороки. За словами Будди, слід відмовитися від віри в очищувальні обряди і церемонії. Ритуали не допоможуть нам звільнитися від похоті, ненавис­ті та неуцтва. Дві наступні перешкоди – це чуттєвість (кама) і недоброзичливість (пратічха). І, нарешті, залишається по­долати жагу задоволень (рага), пихатості (мана), фарисей­ства (ауддхатья) і незнання істинної природи речей. Коли ці ланцюги будуть розірвані, людина стане архатом (гідною).

Поведінка загалом поділяється на стан добра і стан зла. Стан добра виникає з альтруїзму й виявляється в діяннях, сповнених любові й співчуття. Стан зла сягає корінням его­їзму і призводить до діянь, сповнених злостивості, тощо. Ді­яння стають добрими, коли можна уникнути вбивства, кра­діжки і перелюбства; чотирьох гріхів мови – неправди, на­клепу, лайки та марнослів'я; а також трьох духовних гріхів – користолюбства, ненависті й зрадливості. Буддійська етика вимагає: не вбивай живих істот, не кради, не перелюбствуй, не бреши, не вживай п'янких напоїв. Ці правила наголошують необхідність самоконтролю у п'яти різних напрямах. Позитивно вони означають: приборканий гнів, похіть, боягузливість, недоброзичливість, жагу матеріального накопичення. Причому акцентується, що недоброзичливість – головна причина неправдивості й зухвалості.

Буддійська мораль постулює десять ідеальних чеснот: ми­лосердя, чистоту поведінки, терпіння, ретельність, міркуван­ня, розум, застосування правильних методів виховання, рі­шучість, силу і знання. Іноді етичні правила (шик-ши) резюмуються в трьох правилах етикету (дхарми): чемна поведін­ка, уважність, завзятість.

Умови доброчесності не залежать від зовнішнього світу. Байдуже, хто ти (Ви) – селянин чи князь; ми всі недоскона­лі. Має значення лише чесне й праведне життя. Буддизм наполягає не так на виконанні обов'язку перед Богом, як на перетворенні самої людської істоти на землі: "Люди, – ствер­джує Будда, – пишно вдягнені, подібно до царя Соломона в усій його величі, міцні фізично і горді інтелектуально, – це не по-справжньому великі люди. Без покірливості, милосер­дя й любові життя мертве у самій своїй серцевині".

Лише володіння істиною перетворює людський духов­ний світ. Егоїстичне бажання не може виникнути в розумі, осяяному істинною мудрістю. Тому звільнену від егоїзму ду­шу Будда називає розумною. Доброчинність – це пізнання доброго. Пізнання для Будди є необхідною умовою мораль­ності та форми її вияву – етикету. Адже пізнанням не мож­на обтяжити якусь частину мозку, воно входить у наше бут­тя, забарвлює наші емоції, пов'язане з нашою душею й ор­ганічно притаманне нам так само, як і саме життя. Ця па­нівна сила, яка за допомогою інтелекту формує особистість, виховує емоції й дисциплінує волю.

Моральної досконалості можна досягти лише напружен­ням волі (чхандою). Адже порочні бажання не можна подо­лати, якщо до них ставитися спокійно, пасивно, – їх подо­лає лише міцна воля та цілеспрямованість. Будда не любив жодних надмірностей і уникав крайностей. Волю слід підко­ряти, але не придушувати. Без дисципліни й вправляння во­лі не можна досягти нічого великого.

"Можна перемогти тисячу чоловік у битві, але найвеличніший переможець – той, хто переможе самого себе", "Нехай людина перемагає гнів добротою, а зло – добром", "Приховуй свої добрі справи і зізнавайся у своїх гріхах, які ти скоїв". Ці висловлення Будди вияскравлюють піднесе­ність і велич його вчення.

Індійські правила етикету закріплені у "Ману-законі", найвідомішому з дхармашастр збірнику "Приписів стосов­но манер і поведінки індійця у приватному і громадському житті", що відповідають релігійним догматам брахманіз­му. "Приписи" містять також настановлення щодо управ­ління державою та судочинства.

"Ману-закони – приписи стосовно манер і правил пове­дінки індійця" – присвячені міфічному прабатькові людей Ма­ну. Ману, найславетніший індійський законодавець етикету, визначаючи однакові обов'язки для всіх, з-поміж зазначених вище п'яти чеснот згадує лише перші три, а замість останніх двох він запроваджує чистоту фізичну, моральну та самокон­троль. Він спирався на загальноіндійське правило: "у думці",



"у мові", "у дії" (манса, вачаса, каєна). Вчинок зароджується в розумі, потім виявляється у формі мовного етикету і, зреш­тою, дістає завершення у дії (у вчинку).

Правила індійського етикету грунтуються на індуїзмі, позаяк відбивають найвищий дух спільності. їх не варто розглядати як нав'язувані особистості ззовні. Людина – це не грудка глини, якій надають необхідної форми. Вона повинна мати внутрішнє переконання. Правила етикету (дхарма), викладені у шастрах (книжках), не примушують людину робити те чи те, а просто нагадують людям про колективний досвід людства.

Моральне життя поглиблюється мірою того, як зростає і рівень нашого розвитку. Узвичаєна мораль являє собою те, що невпинно розвивається. Продиктовані ведами правила етикету не є універсальним засобом досягнення мудрості, якщо вони не пов'язані з Божественним милосердям.

Ведійські настановлення, моральні правила і ритуальні форми етикету, необхідні для залучених у коло сансари (дерева життя), втрачають свій сенс, якщо не ґрунтуються на щирому милосерді.

Найголовніша якість Бога – любов і сила радості. Порятунок – в одвічному переживанні любові (пріті). Упродовж всієї історії індійська філософська думка просякнена ідеалом миру. Прагнення людства прочитати загадку сфінкса і піднести себе від рівня тварини до моральних і духовних висот дістає яскраве втілення у філософії Індії.

Головна етична доктрина буддизму і джайнізму – звіль­нити особистість від нещастя шляхом приборкання будь-якого зла, скептицизму й фаталізму. Етичні правила (міманси) вражають кожного красою й наполегливістю звели­чити людину. Моральні пошуки не марні, вони загострюють свідомість людської недосконалості й підживлюють праг­нення досконалості. Але куди важливішим є майбутнє. Ми можемо бачити далі, ніж наші попередники, бо ми можемо скористатися їхнім досвідом. За словами С.Реріха, ми має­мо вчитися не тільки шанувати колишні цінності та перейматися їхнім духом, а й пам'ятати, що індійська думка навдивовижу багатюща, в ній сила-силенна загальнолюд­ських рішень, чудових порад, актуальних і нині.

Найвеличніший внесок у духовну скарбницю людства зро­бив допитливий розум Могандаса Карамчанда Ганді (1869–1948). Розроблення етичних принципів кохання, ненасильства, істини та мужності вплинули на тих, хто був здатний мислити моральними категоріями, а думки вже самі по собі чинять певний вплив на діяльність і поведінку. "Мета Ганді – перетворити плотське кохання на кохання духовне. Він не боявся ані людей, ані уряду, ані в'язниці, ані злиднів, ані смерті. Він боявся тільки своєї дружини"45. От ще один при­клад усепереможної сили самовідданого кохання.

Для Ганді сутність релігії полягає в моралі. Бог – це істи­на. Істина –це Бог. Сумління він вважав гласом Божим, внут­рішньою спонукою до виконання обов'язку. Визнати Бога – це означає відкрити шлях до кохання, істини, розуму, щоб вони правили серцем, вгамовували себелюбність, прибор­кували злу волю, неуцтво, нерозважливість і всі кепські при­страсті на кшталт гніву, жадібності, зухвалості.

Ритуальна форма індуїзму— молитва. Молитва для Ган­ді – це не прохання, а палке бажання душі. Це щоденне визнання якоїсь своєї вади. "Наша молитва, – стверджував він, – це пошук серця, заклик до самоочищення і покірли­вості. Молитва має на меті підготувати нас до того, щоб ми перейнялися стражданнями наших ближніх: "Боже, дай йому світло та істину, яких він потребує для свого розвитку. Зро­би нас кращими індусами, тобто ліпшими людьми. І нехай краще за нас говорять наші справи, аніж наші слова".

Індуїзм, що виник на підвалинах брахманізму і буддиз­му, грунтується на вищих етичних принципах: любові до всього живого і вихованні людини – творця власної долі, що можливо тоді, коли людина правильно користується сво­їм розумом, свідомістю й коханням, аби не деградувати й не перетворитися на тварину. Рабіндранат Тагор, подібно до М. Ганді, закликав підтримувати самих себе власними зу­силлями і не давати собі впадати у відчай.

Людину піднесла здатність контролювати кепські спону­ки. Тварина за своєю природою не знає самоприборкування. Людина стає людиною тому, що здатна до самоприборкування і розвиває у собі цю здатність. За словами Ганді, загальна сума енергії людства потягне нас не вниз, а вгору, і це буде результатом дієвості закону кохання. Він вірив, що людина навчиться вдосконалювати себе навіть з огляду на власні помилки, перетворюючи їх на опертя для своїх май­бутніх успіхів і перемог.

На думку Ганді, мораль і зовнішня форма її вияву – ети­кет – обмежують пристрасті й спонуки, котрі, з одного боку, призводять до суперечностей, розбрату, а з іншого – сприя­ють розвиткові почуттів, які створюють гармонію, спокій і щастя. Кожен індивід – певний центр життя, він народжується з пев­ними схильностями, добрими й дурними, егоїстичними й без­корисливими. Він має передусім прагнути пізнати самого се­бе і вдосконалити себе шляхом міркувань і кохання.

Кохання (ахімса) – сутність моралі. Кохання в людині – це Божественний закон або Бог. Життя Ганді уявляв як одне неподільне ціле, а вся діяльність, на його думку, здійснюєть­ся завдяки любові до людства. Сам Ганді дістав від народу Індії почесний титул Магатма – великий духом.

Індія свято шанує свої давні звичаї, що допомогли їй мо­рально владнати суперечливий і нелегкий побут. Покірли­вість, поступливість і мовчазна згода стають провідними ду­ховними чеснотами. Індійські мислителі є спадкоємцями ве­ликої традиції віри у розум. Істина може бути незмінною, втім форма, в якій вона вміщена, складається з елементів, що передбачають зміни. Бюрократичний, консервативний ро­зум має підкоритися необхідності змін.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка