Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді майбутньої еліти держави



Сторінка1/24
Дата конвертації31.12.2016
Розмір5.04 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Передмова
Духовне відродження світового та українського суспільства значною мірою залежить від глибини теоретичного осмислення явищ і процесів дійсності в усій її багатогранності, повноті реальних суперечностей і визначальних тенденцій. Це стосується й функціонуючої конкретної духовної реальності – релігії як специфічного способу відображення дійсності за допомогою ідей, поглядів, уявлень, почуттів, переживань, нагромаджених людством в процесі історичного розвитку і таких, що реалізовані у певному способі життя.

Знання «Етики та етикету світових релігій як духовного феномена» є невід’ємною умовою становлення кожної людини як особистості і особливо студентської молоді – майбутньої еліти держави. В поєднанні з іншими гуманітарними знаннями вони формують духовну культуру, світоглядні орієнтири, духовні інтереси й моральні цінності молодих людей.

Поповнити знання з «Етики та етикету світових релігій» дасть змогу навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів, що посідає чільне місце серед гуманітарних дисциплін вузів. Воно допомагає студентству не лише самовизначитись у світоглядних питаннях, а й глибоко зрозуміти особливості філософії конфесій, які найпоширеніші на теренах світу.

Опанувавши матеріал цього посібника, студенти отримають досить повні знання закономірностей виникнення, розвитку й функціонування «Етики світових релігій», дані про основні компоненти історичних різновидів етики та етикету релігій та їхні специфічні особливості, взаємозв’язки і взаємодію релігії з міфологією, філософією, психологією, наукою, широку інформацію про особливості формування сакральної культури України, сучасне релігійне життя в Україні та основні положення українського законодавства про свободу совісті та про релігійні організації.

Наслідком такого духовно-інтелектуального багажу буде як уміння молоді формувати власну позицію щодо релігійно-моральних духовних цінностей, світової та національної культури, розрізняти особливості діяльності релігійних організацій, так і здатність використовувати положення Українського законодавства про свободу совісті та про релігійні організації у практичній роботі, впроваджувати заходи, спрямовані на відродження парадигми української духовної культури, підтримувати діалог; співпрацю віруючих і невіруючих в інтересах зміцнення української державності, розвитку національної культури.

Навчально-методичний посібник «Етика та етикет світових релігій, як духовний феномен» рекомендований як спецкурс для студентів 4-5 курсів гуманітарних спеціальностей та призначений усім, хто вивчає та викладає курси з філософії, етики естетики та релігієзнавства.



Вступ
Активні духовні та соціально-економічні перетворення, що відбуваються в Україні, поставили перед вищою школою завдання підготувати високопрофесійних фахівців з умінням ставитися до життя як до пошукового середовища, в якому можна реалізувати свій творчий потенціал відповідно до найвищих етико-релігійних та етикетних вимірів сучасної цивілізації.

У процесі викладання етики та етикету світових релігій здійснюється перехід свідомості з буденного рівня на науковий, який відкриває загально релігійні морально-етикетні засади формування духовно-інтелектуального світу особистості, розширює та поглиблює її культурне світобачення, відкриває світ найвищих загальнолюдських духовно-інтелектуальних цінностей.

Організовуючи навчально-методичний процес в умовах кредитно-модульної системи, слід виходити з того, що студент повинен бути не пасивним споживачем готового знання, а діяльним співучасником пізнавально-виховного процесу.

Етика та етикет світових релігій, як духовний феномен має глибоке життєве значення. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні категорії, принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, але тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме мораль простих людей виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, – істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи проблему етики світових релігій та етикет в загальнішому плані, можна констатувати, що певна невідповідність, суперечність між релігійною мораллю і етичною моральністю є корисною, навіть конче потрібною.

Мораль релігійної етики та етикет справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Своєю чергою, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зведені навіть до найдосконалішої системи релігійно-моральних настанов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згладжувати її гострі кути, пом’якшувати суперечності, робити її норми сумісними із свободою людини й придатними до реалізації.

Якщо реально існуючій релігійній моральності – звичайно, за нормальних суспільних умов – власне велике духовне релігійна цінність – мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої етики світових релігій як форми свідомості конкретні моральні («обичайні», звичаєві) відносини є свого роду критерієм її ціліснолюдської обґрунтованості – або точніше, сутнісною силою, яка визначає, відповідають чи не відповідають її вимоги загальним потребам розвитку людської природи, людського буття.

Але, при цьому, як показує історичний досвід, етика світових релігій, як духовний феномен людства, та її мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Завершуючи міркування про етику та етикет світових релігій (Буддизм, Християнство Іслам), про релігійну мораль і моральність, додамо тільки одне:

2Релігійна етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують, вважають викривленням як позицію пристосуванця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю (якою вона відкривається йому) забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино виправданою точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.

Таким чином, розглянувши основу етики світових релігій як духовний феномен, етичну та етикетну термінологію ми вже склали певне уявлення про релігійну етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер», або «вдачу» як основний предмет «Етика та етикет світових релігій».

Вдачі, характер, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія, соціологія, соціоніка, етологія, етнографія, релігієзнавство, аксіологія, валеологія, педагогіка; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують властивий саме кожній з них підхід до зазначено людської реальності, формулюють свою проблематику, застосовують специфічні методи її дослідження.

Отже, в чому ж специфіка власне релігійно-етичного та етикетного погляду на людські звичаї, характери й стосунки? Що, власне кажучи, являє собою предмет релігійної етики? Із якими мірками підходить до неї «Етика та етикет світових релігій»?

Релігійна етика та етикет є досить складною для вивчення дисципліною, тому що в межах її предмета поєднується нормативно-цілісне і теоретичне знання. Опановуючи предмет «Етика та етикет світових релігій, як духовний феномен», студент повинен врахувати цю її специфіку, що дозволить йому не тільки зрозуміти природу релігійної моралі та її історичний розвиток, а й знайти обґрунтування власним сенсо-життєвим пошуком.

Ще на зламі V–IV ст. до н. е. один з найвидатніших філософів античності Демокрит намагався визначити поняття, яким люди прагнуть усвідомити почуття сорому. «Не говори і не думай нічого дурного, навіть якщо ти на одинці з собою. Вчися соромитися найбільше самого себе, ніж інших». І він вивів своє поняття совісті, яке виразив у вислові: «Не роби нічого непристойного». Інший відомий німецький філософ І.Кант вводить у науку моральний категоричний імператив, суть якого можна виразити словами: Стався до інших людей так, як би ти хотів щоб ставилися до тебе”

МОДУЛЬ 1
Розділ 1. РЕЛІГІЙНА ЕТИКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
Тема 1.1. Предмет релігійної етики та його структура
Релігійна етика і етикет – є одним з модулів інтегрованого курсу з філософії, об’єктом вивчення якої є релігійна мораль у цілому, моральність як одна з найважливіших сторін любої життєдіяльності людини, специфічний феномен суспільного життя і форма суспільної свідомості.

Етика світових релігій – з’ясовує місце релігійної моралі у системі суспільних відносин, аналізує її природу, внутрішню структуру а також її роль як соціального інституту, вивчає походження та розвиток релігійної моральності в історії світових релігій людства, теоретично обґрунтовує певну систему вищих духовно-інтелектуальних цінностей світу.

Мораль (від лат. moralis – моральнісний) – форма релігійної суспільної свідомості, сукупність принципів, правил та норм, якими люди керуються у своїй поведінці. Ці норми є виразом певних реальних відносин людей між собою і відношення до різних форм людської спільноти: до сім’ї, класу, соціальної групи, етносу, нації, суспільства у цілому. Найважливішою специфічною рисою моралі є моральнісна оцінка вчинків і спонукань до них. Основою такої оцінки є уявлення про добро та зло, що складаються в конкретному суспільстві.

Моральна свідомість – одна зі складових релігійної моралі, що є її ідеальною суб’єктивною стороною. У моральнісній свідомості у вигляді певних понять та уявлень відображаються моральнісні відносини у суспільстві й через них регулюється моральнісна діяльність людей.

Межі предметного поля релігійної етики були чітко окреслені вже в добу античності у працях де, зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл) людини (Піфагор, Демокрит, Геракліт тощо).

У творах давньогрецького філософа Аристотеля (384–322 рр. до н. е. ) знаходимо терміни похідні від слова етос: ethikos (етичний); ethika (етика). Філософ залишив праці: «Нікомахова етика»; «Євдемова етика»; «Велика етика».

Аристотель пов’язує етику та політику: «Маючи намір говорити про питання етики, ми повинні перш за все з’ясувати, частиною чого є етичне. Коротше за все буде сказати, що етичне, очевидно, є складовою частиною політики. Насправді цілком неможливо діяти у суспільному житті, якщо ти не є людиною певних суспільних якостей, а саме – людиною гідною. Бути людиною гідною – означає володіти доброчинностями. І тому, хто має на меті діяти в суспільному і політичному житті, потрібно бути людиною доброчинного нраву. Таким чином, етика, очевидно, входить у політику як частина її і початок; і взагалі, мені здається, що цей предмет по праву може називатися не етикою, а політикою».1

Аристотель: «Не можна прирівняти доброчинність до знання, як це зробив Сократ, якщо вірити Сократу, усі чесноти виникають у розумній частині душі. Етичні чесноти потрібно виховувати і це повинні здійснювати сім’я і суспільство. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Ніко-махова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існу­вало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини – як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури – Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людсь­кого пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoid daimon» звичайно перекладають як «вдача – божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889–1976) обґрунтовує думку, що більш ав­тентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество, може відкритися їй за найзвичайніших умов її побуту­вання і мешкання'.

В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто перед­бачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, – немає підстав говорити про її етос.

Так і взагалі в гуманітарних науках – науках, що вивчають людину методами, адекватними якісному рівневі її існування, – завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація – з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням – просто підставка, а матерія – деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.

Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. є.) утворює від іменника mos – з прямим посиланням на анало­гічну операцію Арістотеля – прикметник moralis( «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека стар­ший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. є. виникає термін moralitas мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загально-поширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає го­ловним чином науку. Під мораллю ж розуміють пере­важно предмет науки етики, реальне явище, що нею; вивчається.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмін­ності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчас­тість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважу­ючися на вчинок тощо, ми не керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й і уявленнями, не намагаємося якось обґрунтувати свій вибір та свої дії? А це вже царина етики. Та, незважа­ючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль – реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово визначає частину душі, а разом з нею і пристрасть, і нрав. У цьому його підхід до чеснот не правильний. Після нього Платон слушно розділив душу на розумну і нерозумну частини, кожну з яких наділив необхідними чеснотами. До цих пір у нього все правильно, після цього – знову неправильно. Платон змішав і зв'язав чесноти зі своїм ученням про вище благо й учинив неправильно: це благо не має відношення до чеснот як таких. Ведучи мову про буття і про істину, він не мав під­стави говорити про доброчинність, оскільки вони не мають з нею нічого спільного.»2

І. Кант, наприклад, розрізняє антропологію та етику:

«Наука про правила, як повинна поводити себе людина, є прак­тичною філософією, а наука про правила фактичної поведінки є ан­тропологією. Обидві ці науки дуже взаємопов'язані, і мораль немож­лива без антропології, оскільки перш за все суб'єктові потрібно, знати, чи спроможний він виконати те, що від нього вимагають, те що він повинен робити. Зрозуміло, що практична філософія може обійтись і без антропології, або знання суб'єкта, тоді вона буде суто спекулятивною, лише ідеєю, так що людину все-таки потрібно ви­вчати, хоча б заднім числом. Завжди проповідують, що потрібно ро­бити, і ніхто не думає про те, чи можливо це зробити; через це й умовляння, які є простим повтором правил, уже відомих кожному, деяким здаються дуже нудними, такими, в яких нічого не сказано крім того, що вже відомо; церковні проповіді з подібними умовлян­нями є надто порожніми, якщо оратор не турбується про їх муд­рість... Таким чином, людина повинна знати, чи може вона зробити те, що від неї вимагають.»3

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770 – 1831). Moralitat і Sittichkeit, мораль і мораль­ність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку і об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності (російської «нравственности» тощо) передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське тоз!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності») то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і при­писів моралі.

Етика світових релігій, як більшість навчальних дисциплін, структурована. У структурі релігійної етики відокремлюють: філософію, історію, соціологію, психологію, феноменологію, географію світових релігій.

Філософську основу етики світових релігій осмислив ще в XVII ст. її фундатор Б. Спіноза (1632 - 1677). Найбільшого ж розвитку філософія релігійної етики одержує в працях Д. Юма (1711 - 1776), І. Канта (1724 - 1804) і особливо Г.В.Ф. Гегеля (1770 - 1831). Предметну сферу філософії етики світових релігій становлять: проблеми релігійної віри, що розкривають її сутність, проблеми людини Бога, вічний час «Ніщо», і Абсолют, докази буття Бога, існування священного, зокрема питань сенсу життя, провіденції і свободи волі, священного і профанного, добра і зла, тобто питань діяльнісних аспектів.

Однією з головних рис філософії релігійної етики – є її людино мірність, оскільки суттєвим у її є відношення «людина – надприродне». Звідси й роль і місце етики світових релігій, у функціонуванні і свободі волі, священного і профанного, добра і зла, тобто питань діяльнісних аспектів функціонування феномена релігії (мотиви, особливості дій та наслідки уявлень релігійної етики).

У сучасній філософії світової релігії стрижневою є епістемологічна проблематика, зокрема проблема змісту етико релігійної істини, тобто того, чи є морально-релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до того, як ним є актуальне знання про дійсність, зокрема її входження в категорії гіпотез, принципів, тощо.

Історія етики світових релігій – формується слідом за філософією релігії у XVIII ст. з’являються перші праці французьких дослідників Шарля де Бросса (1709–1777) і Ш.Ф. Дюпюї (1742–1809), англійські дослідники У. Робертсон Сміт (1846–1894), Е.Б. Тейлор (1832–1871), Дж. Фрезер, австрійський теолог, етнограф і лінгвіст В. Шмідт (1868–1954).

Дослідження ведуться в контексті загальної історії релігійної етики, історії окремих конфесій, наприклад, буддизму, християнства, ісламу тощо.

Соціологія релігійної етики – її засновниками вважаються німецький соціолог і філософ М. Вебер (1864–1920), французький філософ і соціолог Г. Зіммель (1858–1918).

Психологія релігійної етики – формується наприкінці XIX – початку XX ст. Суттєвий внесок в її становлення та розвиток німецький психолог і філософ В. Вундт (1832–1920), французький соціолог і психолог Т. Лебен (1841–1921), американський психолог і філософ В. Джеймс (1842–1910), німецький філософ В. Дільтей (1833–1911), французький філософ, соціолог, психолог і етнограф Л. Леві-Брюль (1857–1939) та ін.
Тема 1.2. Релігійна етика як філософська наука
Досліджуючи природу моралі в широкому розумінні, тобто включаючи й божественну моральність, як парадигму релігійної етики неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно дослід­жувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо – і все ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови ! й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської кон­цепції лібідо і т. п. – і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його релігійно-етичних характеристик.

Як бачимо, не вводячи безпосеред­ній предмет розгляду – скажімо, той або інший поведінковий акт людини – в цілісну систему загаль­ного людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій (найбіль­ших узагальнень, що описують певний стан світу і , людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того І чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому.

Проте зазначені універсалії – предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського піз­нання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософсь­кою (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання – скажімо, тих або інших прикладних фахо­вих етик, емпіричного моралезнавства тощо).

Що ж, зрештою, являє собою мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного за­гального відношення людини до світу?

Історія філософії й релігійної етики знає чимало спроб відпо­вісти на це запитання. Тут ми пошлемося на лаконічне визначення моралі, ідея якого належить недавно померлому московському професорові О. І. Титаренку – не тому, що вважаємо його остаточним або бездоганним, а просто через те, що воно поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими.

Отже, відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль постає як такий прак­тично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципово­го протиставлення добра і зла.

Що це, власне, означає? А те, що мораль, як теорія релігійної етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-пере­творювального ставлення людини до життя. Вона зна­ходить свої духовні витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького філософа І. Канта (1724– 1804). Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування ціка­вить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цін­ності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудо­вувати власну особистість тощо.

Зауважимо, що в цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом, деякі етики розрізнюють дві істотно відмінні форми, що за аналогією з від­повідними латинськими граматичними конструкціями (бажальний і наказовий способи дієслова) одержали назву оптативної й імперативної. Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (imperatum з латини – наказ, веління), вимога або заборона щось робити.

Класичним виразником і теоретиком релігійної моралі і є засновником німецької класичної філософії І. Кант (1844 - 1897), котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок – категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.

Що ж до «хрещеного батька» етики Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль (латинське optimus – найвищий ступінь порівняння від bonus – гарний, добрий, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя.

Релігійна мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної роз­судливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обгрунтовані рішення. Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини її грецькою назвою – фронезис.

Не бажаючи вносити у виклад термінологічної плутанини, зазначимо все ж, що деякі сучасні дослідники саме імперативну мораль вважають мораллю як такою, зберігаючи для оптативної її форми арістотелівську назву «етика». Такий підхід обґрунтовує, зокрема, відомий французький філософ П. Рікер.

Яке місце посідає релігійна етика у філософському осмисленні людсього буття?

Докладну відповідь на це запитання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось на що.

Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика – це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в морально­му самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб'єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.

Саме останнє становить, можна сказати, філософ­ську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енер­гій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйнят­тя прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж – тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта.

Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені революційного та постреволюційного завзяття, здобув популярність зна­менитий афоризм О. М. Горького: «Естетика – етика майбутнього». Коли ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням – виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяль­ності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю.

Взагалі ж етика світових релігій як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскіль­ки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизна­ченні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією ду­ховний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах проаналізований нами.




  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка