Зміст І. Вступ методологічні зауваги



Сторінка1/22
Дата конвертації30.12.2016
Розмір6.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


ЗМІСТ

І. ВСТУП
Методологічні зауваги (С. Абрамович) …………………..…………………..………………….……….6

ІІ. БІБЛІЯ ЯК ФУНДАМЕНТ СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА ………..……… 11
1. Формантна роль Біблії в літературному процесі (С. Абрамович) …………….11

2. Біблія серед інших священних книг людства (С. Абрамович)…………………….…..25

3. Протописемна стадія формування сакрального лексикону

в східнословянському паганізмі (етимолого-дериваційний

аналіз праслов’янської сакральної лексики) (Н. Дворницька) ……………….…….………38

4. Відмінність Біблії від творів художньої літератури



(С. Абрамович) …………..…………..…………..…………..…………..…………..………………….………….………….. 48

5. Поетичні первені біблійного тексту (С. Абрамович) ………………………..……………67



ІІІ. ТЕОЛОГІЧНА ТА НАЦІОНАЛЬНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

БІБЛІЙНОГО ТЕКСТУ …………..…………..…………..…………..…………..…………..…………..…………..…. 80


  1. «Шлях до Отця» в Біблії, його мовно-національний

вираз та проблема сакральної інтерпретації архетипу

(С. Абрамович) ..…………..…………..…………..………….………..…………………………………………………………80

2. Вивчення біблійного тексту (ТаНаХ) в єврейській

традиції (П. Шулик) …..…………..…………..…………..…………..…………..…………..………….………..………115

3. Фольклорно-міфологічне потрактування постаті

Ісуса Христа в ранньому Талмуді (М. Чікарькова) ………..…………..………….………..…140

4. «Людське» як атрибут і вимір патристичної концепції

Бога-Трійці в контексті пізньоантичного інтелектуального

пошуку (М.Чікарькова) ………..…………..…………..…………..…………..…………..………………..…………148

5. Біблія як джерело церковної риторики (С. Абрамович) ………………..……..…… 159

6. Пробудження письменницького “я” в українській релігійній

полеміці ХVI ст. у контексті стику східної і західної

культурних платформ (Н. Поплавська) ………………..……………….…………………..…………… 172

7. Історія перекладу Біблії на англійську мову (І. Мурадханян) ……………….… 194

8. Культурно-філологічна роль українського перекладу Біблії

митрополитом Іларіоном [Іваном Огієнком] (Є. Сохацька) ………..……………… 202

9. Філософсько-педагогічні експлікації Біблії В. Зеньковським

(І. М. Предворська) …..…………..…………..…………..…………..…………..…………..…………..…..……………223
ІV. ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БІБЛІЙНОГО ДЖЕРЕЛА ………………243


  1. Секуляризаційний проект Просвітництва і спадщина Біблії

[Жанротворча роль мотиву мага в «Фаусті» Гьоте] (М.Чікарькова) ……….243

2. Традиції псалмодії та апокаліптики в ліричній поезії

Нового часу (С. Абрамович) …………..…………………….………………………………………………………272

3. Типи і символи у пророчих візіях ліризованої та духовної

прози Миколи Гоголя (М. Кудрявцев) …………..…………………….…………..…………….……….332

5. Біблійна концепція історії в російському художньому епосі

[Л.Толстой і Д. Мережковський] (С.Абрамович) …………..…………………295

6. Буденний трагізм живих символів у прозі Антона Чехова:

християнсько-етичний дискурс (М. Кудрявцев) …………..…………………………367

7. Окультна парадигма як один з алгоритмів контркультури

в літературі російського Срібного віку (М.Чікарькова)…………..….………393

8. Юда і максима «Все люди добры» [Роман М. Булгакова

«Майстер І Маргарита] (К. Тетянін) …………..…………………….…….……404

9. Християнські ідеї в творчості Андрія Платонова (О. Кеба) ..…………..427

10. Застережливі візії Чингіза Айтматова: духовно-етичний

дискурс (М. Кудрявцев) …………..…………………….……………..…………………….………………..………436

11. Концепція кальвінізму як складова духовної ґенези

ідейно-естетичної програми «сердитих молодих людей»



(К. Гільдебрант) …………..…………………….……………..…………………….……………..…………………….……459

12. Сакральний сюжет у сучасній масовій літературі

[«Код да Вінчі» Дена Брауна] (І. Харюк) …………..…………………….………………………………468


ВСТУП

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАУВАГИ



Історія створення, структура та ідейно-естетична функція сакральних (священних) книг, створених у стародавні часи, які й досі справляють потужний вплив на мільйони людей у всьому світі, варті сьогодні на особливу увагу. Адже наші традиційні вузівські навчальні програми зі світової літератури здавна будуються на європоцентристському принципі й майже ігнорують літератури Азії. З іншого боку, тут пізніша, секуляризована (світська) література займає чільне місце. Роль же сакральної літератури, яка в основному складалася в Азії й досі відіграє тут, на відміну від Європи, фундаментальну й визначальну роль, зазвичай взагалі не береться до уваги.

Через це картина розвитку світової словесності складається дуже неповна й навіть дещо перекручена в основних пропорціях. Вона продовжує, як це не дивно, залишатися поза вузівською навчальною програмою філолога навіть сьогодні. Тут продовжує панувати класицистичний принцип: Біблія й подібні до неї речі – “не література”, і це являє справжній нонсенс.

Може, щоправда, виникнути питання: чому саме на Біблії одразу ж робиться якийсь особливий акцент? Адже наукова об'єктивність вимагає поставитися з однаковою увагою не лише до біблійної спадщини, а й до тих великих книг, які грали ту ж само роль, що й Біблія, в не-християнських цивілізаціях.

Справа, по-перше, в тому, що для нас саме Біблія – основа нашої філологічної і взагалі духовної культури. Від Київських часів українське суспільство формувалося як суспільство християнське. Це не виключає спорідненості духовного простору праукраїнства з культурними світами індо-іранців чи германців, але в масштабі історії останнього тисячоліття біблійний вплив незрівнянно потужніший і результативніший. І спроби примусити

українця забути про свої християнські корені залишаються безнадійною, хоча й досить небезпечною авантюрою.

Інша справа, що моменти, які безперечно свідчать про споконвічну спорідненість українського та індо-іранського світів, про вплив на стародавнє язичницьке українство індо-іранських начал, слід старанно вивчати. В нашому стародавньому фольклорі більш ніж достатньо свідоцтв цього. Зокрема про релігію давніх слов'ян відомо небагато (ті «міфи», що їх від імені тисячоліть сміливо складають деякі сьогоднішні літератори, не в рахунок). Справжні ж найдавніші міфи слов'янства не були записані (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень про слов'янських богів і демонів виступають, поруч зі власним слов'янським фольклором1, також міфи споріднених народів індоєвропейської групи, записані їхніми книжниками. Так, у всіх індоєвропейців були боги грози – Зевс, Юпітер, Індра, Тор; боги сонця – Митра, Аполлон тощо. Міфи про них бувають схожі.

Не в останню чергу тут стають у пригоді Веди, в яких ми зустрічаємо знайомі імена й постаті. Скажімо, Вішну індоаріїв – виразний родич слов'янських божеств весни, квітнучої вишні, оспіваної в українському фольклорі. Та й не можна сказати, що язичницький період лишив по собі саму лише темряву й марновірства2.

Тому Веди з Авестою, безумовно, не чужі українському світовідчуттю. Досить сказати, що культ хліба, який здається таким органічним для україн- ської ментальності, прийшов від іранців-зороастрійців, вплив яких колись, видимо, поширений був по всій нинішній території України3.

Проте не хлібом єдиним, як сказано у Біблії, живе людина. Тому цілковите урівнення Вед і Авести з Біблією стало б забуттям реальної культурної історії краю, тенденційним перебільшенням впливу язичництва в нашій історії.

Що ж до такої великої книги, як Коран, то вона здавна визначає норми життя й ментальність татарсько-мусульманського середовища Криму. І сьогодні ми не можемо ігнорувати цінності ісламу, якими живуть українські мусульмани, не кажучи вже про дипломатичні та економічні контакти з мусульманськими країнами, про щоденних численних гостей української землі, які ревно ставляться до своєї віри.

Але все ж таки українці в переважній більшості своїй належать до світу християнської цивілізації. Біблійний погляд на людину й божество, біблійна етика становлять основу нашого культурного коду. Саме тому справді глибоко осягати чужі цінності ми можемо лише шляхом порівняння їх з цінностями біблійними, вкоріненими у нас значно глибше.

До цього додається ще один напружений момент. Біблія й Коран, Веди й Авеста – книги, як вже мовилося, сакральні, релігійні. Хотіли б ми того чи не хотіли, але ідейність цієї літератури – релігійна ідейність. Якщо її ігнорувати, визбируючи, це ми це звикли робити, з грандіозних сакральних текстів цяточки художньо-образних рішень або сюжетні схеми, це в принципі мало чим відрізнятиметься від дискотеки у храмі за радянських часів. Духовна спадщина священних книг полягає перш за все у розвитку уявлень про Божество й людське богопізнання, про мораль, яка звідси витікає. Художні моменти тут – другорядні. Це – як у іконі: аби вона виконувала свою функцію, не завжди важливо, чи досконало вона намальована; важливо, аби вона дотримувалася канону й була освячена.

Не можна, звичайно, заперечувати й моральної ролі більш пізньої художньої літератури, але вона – породження суб'єктивної свідомості того чи іншого митця і не може претендувати на роль морального імператива. Хто більш правий – Достоєвський, що підтримує російський церковно-монархічний ідеал, чи Лев Толстой, який заперечує авторитет церкви й пише свої варіанти Євангелій? Атеїст Маяковський, який підтримує футуристичний рух нищення традицій, чи Бродський, що зберігає основні класичні цінності на руїнах постмодернізму й духовно тяжіє до кальвінізму? А може, усі ці позиції підлягають критичному осмисленню?

Плюралізм релігійний, як і плюралізм політичний, толерантність та взаємоповага стають нормою сьогоднішнього життя. Ніхто не має права нав'язувати своє розуміння істини іншим. Але водночас ситуація духовного вакууму після падіння тоталітаризму, строкатість нашого сьогоднішнього духовного пошуку, малокомпетентність як батьків, так і дітей, рівно як і їхніх вчителів створюють простір не лише для примітивного матеріалізму, а й для діяльності численних сумнівних сект, які поглинають наших дітей, позбавляючи їх справжньої духовної свободи.

Зокрема школа – середня й вища – не може стояти осторонь цього процесу і робити вигляд, що «у нас релігії немає». Та її справа – не пропаганда цінностей тої чи іншої конфесії, а – просвіта, кваліфіковане інформування про те, що нас сьогодні оточує. Давати знання ідейно-літературних основ священних книг, на яких будуються великі релігії світу, є величезним культурологічним завданням. Це допоможе молоді відділити справжній релігійно-духовний пошук від псевдорелігійних прагнень

численних «ловців душ», які, на жаль, раптом з'являються нізвідки, коли дозволено свободу совісті.

Та кваліфіковане вивчення священних книг не може бути забезпечене методами самого лише традиційного літературознавства. Без усвідомлення – хоча б елементарного – теологічного (богословського) змісту священних книг давнини нема чого до них і приступатися. Звичайно, теологія, на відміну від атеїстичного по своїй суті релігієзнавства, не буває нейтральною: є теологія православна, католицька, протестантська, ісламська, і т. д., і т. п. Школа не може перетворити урок літератури на теологічну студію на догоду тій чи іншій церкві. Але загальнохристиянські теологічні положення культурній людині слід знати. Не можна також ігнорувати загальні теологічні положення індуїзму чи зороастризму, які визнають численних богів і практикують іншу мораль.

Водночас не менш варта на увагу рецепція Біблії, що поступово перетворюється на потужну форманту світової літератури.

Однак життя біблійного тексту в різних національних та індивідуальних літературних інтерпретаціях ставить одночасно й питання як про збагачення, так і про втрати. Поки що невідомо, аби якась інтерпретація Біблії перевищила б саму Біблію. Саме тому колись і було встановлено сакральний канон, бо бажаючих “інтерпретувати” священні тексти завжди було більш ніж достатньо, і цей канон – навіть, якщо не брати до уваги його сакрального змісту, не дозволяє розчинити текст Біблії в суб'єктивних тлумаченнях. Канон існує тисячоліттями, викликаючи неабияке роздратування у вільнодумців, але інакше полюси добра й зла в сакральному тексті постійно мінялися б місцями, що коментарів не потребує.

Та в художній літературі дійсно існують інтерпретації сакрального канону, і статус їх неоднаковий. Візьмемо для наочності такі паралелі: для індуїста Магабгарата чи Рамаяна є веданта – коментар до Вед, а писання Рериха чи Блаватської – ні. Інтерпретація теософів віддаляється від сакрального тексту неозоро далеко, що руйнує культурну традицію індуїзму. Подібно й Христос з червоним стягом у Блока, який начебто веде за собою червоногвардійський патруль, є вже не постать з біблійного кола цінностей, а, радше, одна з маніфестацій антихриста. Подібні ситуації вимагають уваги й чіткого усвідомлення критеріїв.


ПРИМІТКИ

1А тут зазвичай зустрічаються лише крихти, уламки стародавніх міфів: хто сьогодні, крім фахівців, впізнає в казці про курочку рябу відбиток космогонічного міфу про Золоте Яйце?

2 Близькість слов'ян до землі визначила і своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожен ліс, струмок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народній творчості ріки розмовляють людською мовою. Та й всяка вода – дощова, снігова, озерна – була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності –

лисим горам. Проте, при всій своїй поетичності, це типово «натуралістична» релігія, створена людською фантазією.

3Подібно, територію України колись заселено було народом, що його даньогрецький історик Геродот називав скіфами (територія, яку він описує, та деякі характерні ознаки її – наприклад, «пір'я, що взимку заповнює повітря», тобто сніг, повністю відпровідають кліматичним умовам України). Важко сказати, чи то були чисто іранські племена, чи то все ж таки, хоча б почасти, слов'яни. Справа в тому, що Геродот поділяє всіх скіфів на скіфів-орачів та «царських скіфів» – кочівників, які збирали з орачів дань; можливо, що якраз орачі становили слов'янський елемент цього симбіозу. Проте досить відзначити, що назви найбільших рік України (і півдня Росії) містять співзвуччя –дн-, що в мовах іранських племен означало «вода»: Дніпро, Дністер, Донець, Дунай, Дон; це свідчить про поширення тут колись скіфо-іранського етносу (або його мови). Можливо й те, що за століття, особливо ж з підсиленням і розповсюдженням слов'янства, частина скіфів-орачів поступово розчинилася у слов'янській стихії.

ІІ
БІБЛІЯ ЯК ФУНДАМЕНТ



СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА

1. ФОРМАНТНА РОЛЬ БІБЛІЇ

В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ
Предметом нашого зацікавлення є співвідношення й діахронія літератури сакральної і не-сакральної – ситуація, яка вимагає врахування ракурсу того релігієзнавства в широкому сенсі слова, про яке говорить сучасний польський дослідник Г. Гофман: за його думкою, це наука, «яка використовує міждисциплінарні підходи, методи, техніку і дослідницький інструментарій багатьох інших навчальних дисциплін, що є для неї допоміжними науками» [17, с. 51]. Очевидно, що без священних книг немає ані розвиненої релігії, ані розвиненої культури в широкому розумінні слова. Водночас їхній авторитет не залишається навіки стабільним, і в літературному процесі вони з часом перестають домінувати. Тому розгляд проблеми сакральних книг в суто «літературознавчому» аспекті видається тут цілком закономірним.

Cлово «література» походить від франц. littérature, що народилося з лат. litеrа – буква. Отож, літературою, строго кажучи, слід називати «усе написане» (це відрізняє літературу від усного фольклору), включаючи не лише поетичні, а й риторичні тексти. Проте поруч з ужиттям дефініції «література» в широкому сенсі слова (релігійна, наукова, технічна, пропагандистська тощо) існує мовчазна згода на ужиття терміну в дуже вузькому значенні: художня література. Візьмемо, наприклад, поняття Польська література, у тому ракурсі, в якому воно фігурує в різноманітних довідниках. Ми побачимо, тут череду історико-синхронічних зрізів: Середньовіччя, Ренесанс, Бароко, Просвітництво, Романтизм, позитивізм і реалізм, Młoda Polska тощо; йдеться виключно про словесну художню творчість.

Повчально прослідкувати, наприклад, історію встановлення такого погляду в радянській та пострадянській науці. Як було несхвально відзначено в «Літературній енциклопедії» 30-х рр., «…протягом багатьох століть під л<ітературою> розуміли у с і пам'ятки усної [?] й писемної творчості людини…» [9, с. 402]. Згодом акцентується вже виключно «художність»: література – «в широкому смислі, вся писемність <…> у вузькому й більш уживаному смислі – скорочене означення х у д о ж н ь о ї л і т е р а т у р и, що якісно відрізняється від інших видів літератури: наукової, філософської, інформаційної і т. п.» [11, с. 219; див. також: 14, 15, 16]. Характерно, що у виданому 1967 р. англомовному еквіваленті шкільного словника ««English Literary Terms» [8] поняття «літератури як такої» й зовсім знято. Пострадянська наука вже й начебто непорушно дотримується погляду на літературу як виключно на красне письменство – достатньо взяти видану 2001 р. у Києві «Теорію літератури», у якій виклад розпочинається з тези: художня література є одним із багатьох видів мистецтва і, отож, нерозривно пов'язана з естетикою [3], і – парадокс! – при цьому ідеї літературного твору все ж таки надається чільне місце. У літературознавчому енциклопедичному словнику для юнацтва (Росія, 2001) поняття «література» немає, але переважну увагу приділено так само «образній природі» літератури та її ідейно-виховному плану [6].

Зрозуміло, що літературою в різні епохи називали різні речі. Ми часто зараховуємо до корпусу «художніх» текстів те, що колись ніяк на «художність» не претендувало – напр., «Теогонію» Гесіода, що встановлювала генеалогію богів. Література виникає найперше з утилітарних потреб запису господарських, історичних або релігійних відомостей, і зазвичай не включає на цій стадії установки на художність. Як і у фольклорі, художньо-поетичні моменти виникають тут спонтанно.

Позаяк найдавніші літератури постають у лоні великих цивілізацій Середземномор'я та Сходу, які були проникнуті релігійним символізмом, то й найперші літературні здобутки людства набувають форми сакральних книг (Веди, Авеста, Біблія тощо), які кодифікують народну міфологію. Для шумерів, вавилонян, стародавніх індусів і китайців літературою були записи їхньої священної міфології та витлумачення її. Усе, що створювалося на цьому фундаменті, було лише коментарем до священних текстів (наприклад, великі епоси Стародавньої Індії «Махабхарата» і «Рамаяна» розглядалися як веданта – розгорнутий у художній формі коментар до Вед). У стародавньому єврействі Біблія, отримавши статус Священного Писання, істини істин, стала стрижнем усього, що тут згодом писалося: останнє врешті-решт явило собою теологічно-юридичний коментар до Біблії – Талмуд, у якому дидактично-юридична основа примхливо доповнюється фантастично-художнім елементом – Агадою. Потребою в збереженні й передачі цих текстів прийдешнім поколінням значною мірою зумовлюється становлення філології в різних її аспектах (граматика, риторика, поетика, текстологія). Книга в цю пору є рукописом, річчю сакралізованою, рідкісною й дуже коштовною.

Але в Стародавній Греції, цивілізація якої виникла пізніше, ніж на Стародавньому Сході, літературою вважалася творчість, що виникла на руїнах античної міфології й була, по суті, вільна від справжньої релігійності, – вона являла собою самовираження людини, для якої слово перестало бути сакральним знаряддям і стало інструментом самопізнання. Аморфність і теологічна невизначеність народної й навіть олімпійської релігії спричинилася до ранньої емансипації науки, філософії та мистецтва слова від сакральних первенів. Святого Письма як такого в греків і римлян просто не було. Про богів розповідають поети, і релігійні мислителі цим вкрай невдоволені. «Гомер і Гесіод приписали богам усе те, що є ганебним та осудним для людей – злодійство, перелюбство і взаємне ошукання», – писав філософ Ксенофан [цит. за: 7, с. 260]. Платон пропонував вивести геть Гомера, нехай і уквітчаного, за кордони ідеального поліса. Саме за таких умов могла народитися повноцінна поетика (Аристотеля), яка, на відміну від поетик східних (Дхваньялока та ін.), не обмежувалася лише описом певних способів творення художнього слова, а розгорнуто обґрунтовувала концепцію красного письменства. Непряме свідоцтво цього – формування тим само Аристотелем вчення про риторику як теорію словесності не-художньої, утилітарної.

Але вже в добу еллінізму в античній культурі поширюються – як зворотна течія в Гольфстримі – азійські впливи; вінцем цього процесу стає, з перемогою християнства, утвердження, як і в юдеїв, в статусі Книги Книг – Біблії, у якій, по-перше, домінує етичний, а не естетичний критерій, дидактика, а не красне письменство; по-друге – духовне, «невидиме» (дискурс) бере гору над пластично-наочним зображенням.

Біблія стає у європейському Середньовіччі інтертекстом, конкретним каноном, який визначає норми словесної творчості, подібно до того, як постанови Вселенських Соборів визначали норми іконопису. Суб'єктивно-креативні моменти зводяться до мінімуму. Середньовічна література – за типом стародавніх східних літератур ­– перетворюється на коментар до Біблії (за винятком окремих моментів лицарської та народної літератур, які не займають пануючого положення; у Візантії й цього практично не спостерігається). Типологічно близькі до такої моделі літератури ісламського Сходу, визначені в своїх ідеях та стилістиці Кораном, та індо-буддійська середньовічна традиція. Відтак греко-римська спадщина практично нехтується, а окремі моменти її розчиняються в релігійній проповіді, хроніці, агіографії та інших риторичних жанрах.

Авторитет даного літературного комплексу починає хитатися лише в Європі на зламі Середньовіччя, коли поступово відроджується цікавість до призабутої античної спадщини, що йде паралельно з поширенням вільнодумства й книгодруку. У річищі цього процесу розкріпачення людського «я» заново емансипуються від релігії наука, філософія та вільні мистецтва. Західна свідомість в епоху Ренесансу рефлективно розшаровується, зводиться до двох антагоністичних за своїм походженням первенів: людина водночас усвідомлює себе й «християнином», і спадкоємцем греко-римської культури. Та ця «шизоїдна» ситуація стомлювала. Ренесансні тенденції на певний час ускладнюються в річищі Контрреформації (бароко з його прагненням дуалістично поєднувати спіритуальне й тілесне), але врешті-решт гору бере класицизм, який ставить на меті очистити ренесансне начало від домішок середньовічного християнського спіритуалізму. Змінюється жанровий склад літератури, і класицисти дуже заклопотані тим, як розподілити творче поривання за ієрархією почерпнутих з античної поетики логічно-жанрових рамок. Античність перетворюється начебто на «захисний вал» Європи проти «азійських» (релігійних) впливів. Класицизм переодягає в античні шати всіх і все – аж до героїв національної історії включно. Піднесення класицизму в культурі Європи збігається в часі зі всесвітньою колоніальною експансією європейців, які водночас захищаються від психологічного тиску з боку культур підкорених народів, часто дуже потужного, зневагою і агресією (саме тоді, до речі, формується й расизм). У цілому ж у культурі Європи запановує європоцентризм, який знайшов свою остаточну формулу у відомій тезі Кіплінга про Захід і Схід, яким ніколи, мовляв, не зійтися.

Саме класицизм, проти християнської релігії формально не виступаючи, тим не менш розпочав той процес відлучення релігії від сучасної культури, який отримає назву секуляризації. Християнська культура (передусім Біблія й побудована на ній література), починаючи від Буало і філософів-просвітників і закінчуючи лібералами та марксистами, піддаються дедалі більш агресивному остракізму.

Врешті-решт, наприкінці ХVIII ст., паралельно з формуванням такої науки, як естетика (Баумгартен), література починає послідовно розумітися в античному дусі – як суто художня творчість, мистецтво в ряду мистецтв (Лессинг, Дідро та ін.). Саме від часів Просвітництва, яке знаменує собою початок ери «пост-релігійної культури» [10], стало неписаним правилом базуватися на нормативах, введених класицизмом; отож, під словом «література» у сфері наук про дух, найперше в літературознавстві, почали розуміти виключно ту художню літературу, теорію якої викладено в «Поетиці» Аристотеля. Пафос французьких енциклопедистів полягав у тому, аби якнайшвидше звільнити сучасну людину від усього середньовічного, що видавалося їм варварством; тому середньовічна літературна творчість, яка ґрунтувалася на Біблії, була відтоді практично викреслена з історії духовного досвіду людства.

Але водночас європейська література дедалі інтенсивніше втрачає й ознаки античної інерції (спокій духу, споглядальність, схильність до віршування, панування художніх жанрів тощо). В епоху піднесення русоїстського культу «щасливого й мудрого дикуна», який оголошується носієм «природної моральності», та, з іншого боку, появи шокуючих романів де Сада, в яких «природа» цілком втрачає морально-нормативний вимір і демонізується не гірше від Босха, класицизм починає видаватися не менш обтяжливим, ніж середньовічні літературні норми; утверджується геній, творець, що знаходиться начебто «поза мораллю». Апогею культ креативного «я» досягає в романтизмі, і дуже характерно, що, звільнившись від класицистичних нормативів, митець мусить шукати нової опори, і вже не в ідеалізованій літературою античності, а в зневаженому класицизмом рідному язичницькому фольклорі; формується розуміння національних коренів літератури. Від нищівної критики таким авторитетом, як Буало, казок Перро до апології фольклору в романтизмі – часова дистанція не така вже й велика. Та національна самоідентифікація в нових літературах Європи не відбувається, поки за новий канон правлять митецькі правила позаісторично трактованої античності. Класицизм усе ще тримав інерцію доцентрового руху – створити на основі античної спадщини єдину космополітичну систему, яка б замінила вселенську літературну систему, побудовану на Біблії. Але якщо класицизм являв собою начебто відлуння тієї цивілізаційної місії, яка колись була взята на себе римлянами, що завойовували напівдику Європу, то романтизм, відкидаючи нормативи своїх попередників, звертає свій погляд якраз на «варварські» корені власних національних культур народів Європи, нехтуючи античністю вже з не меншою енергією заперечення, ніж класицисти – Біблією.

У східнослов'янському культурному просторі після секуляризаторських реформ Петра І всі ці ідеї мали величезний резонанс. Для В. Белінського, наприклад, все, що належить до словесної творчості віддалених епох – недолуга «словесність», і маркистсько-ленінська наука ХХ ст. плідно попрацювала над тим, аби розробити й утвердити цей погляд. При цьому – ось де парадокс! – в національних літературах Східної Європи, передусім – східнослов'янських, середьовічно-дидактична основа імпліцитно превалює, що дає ґрунт для дивних і неочікуваних модифікацій. Скажімо, у ХХ ст., коли дух «вивільнення людини» від усього, що обтяжує її свободу, «теоретично» взяв гору, в догматиці «соціалістичного реалізму» виразно відчувається чисто середньовічна схема літератури Московії, що пожертвувала християнською ідеєю духовної свободи особистості на користь ідеї Третього Риму. Тільки що комплекс християнських ідей майже механічно замінився на комплекс ідей «державницьких». Це зовсім не було утвердженням вільного мистецтва. «Перша десакралізація» російської й української літератури після Петра І об'єктивно передувала наступній хвилі цунамі – «другій», більшовицькій десекуляризації, яка остаточно утвердила псевдосакральну схему – культ держави, ґенеза якого – у політичній культурі язичницького Риму. Але творці цієї псевдосакральної схеми непомітно для себе скористалися зі зруйнованого канону: копіювання сакральних зразків християнської культури тут очевидне (суперідеологізація творчості, канонічність кола тем і жанрових вирішень, свій варіант Спасителя ­­– неосяжна Ленініана, свої мученики й житія – ціла псевдоагіографічна традиція тощо). Є досить серйозні проблеми в потрактуванні, скажімо, спадщини класичної російської літератури, яка завжди була фатально розіп'ята у своєму пориванні до вільної творчості на хресті сакрального або псевдосакрального понадзавдання1. При цьому канони соцреалізму наївно мислилися як майбутній шлях усієї світової літератури.

Водночас ХІХ-ХХ ст. – епоха складної взаємодії двох протилежних тенденцій: з одного боку технологічно-інженерна цивілізація дійсно створює ґрунт для «об'єднання світу», глобалізації, і літератури різних народів та регіонів все більше зближуються, наслідують одна одну, що формулюється у ґьоте як «світова література» (ідея – без посилань – запозичена «Комуністичним маніфестом»). Але ця концепція працює в обмеженому режимі: остання спроба створити «вселенський великий стиль» – «соціалістичний реалізм» – не реалізувалася, так само як і сподівання на відмирання національних мов.

У масштабі зрушень Нового часу література суто «регіональна» вже неможлива; скажімо, при всій специфічності національних модифікацій байронізму в творчості Міцкевича, Пушкіна чи Шевченка вплив Байрона – глобальний. Утім ніколи ще не спостерігалося й такої відчайдушної боротьби за внесення до вселенської скарбниці культури абсолютно всього, що створено власним народом2. Ідеологія, хоча вже не релігійна, а політична, тут знову грає першу скрипку.

У такому контексті «вільної творчості», не-ангажованого письменника – в античному сенсі слова – просто не існує. Адже концепція літератури як чисто художнього акту мала б логічно призвести до піднесення кантіанської ідеї «чистого мистецтва». Але у посттоталітарному просторі вчені старшого покоління добре пам'ятають, яким жупелом був цей вираз. Зокрема керманичі радянської освіти, стихійно відчуваючи, що вивчати самі лише ямби й хореї – замало, намагалися перетворити літературу на «підручник життя», немилосердно насичуючи викладання цього предмета соціологізмом та пропагандою. Фактично це призвело до моральної загибелі авторитету літератури в школі: на крилатому Пегасі орати землю не можна, він ламає крила…

«Підручником життя» покликані були усе ж таки не вірш чи роман, не суб'єктивний твір нехай найталановитішого митця, а визнані поколіннями Біблія, Коран чи священні Веди. Дидактична функція споконвіку притаманна літературі утилітарній, риторичній, а не поетичній, – остання ніколи не буде нічим більшим, ніж рафінованою культурною розвагою. Бажання обов’язково навантажити художню літературу етично-виховною функцією могло виникнути лише в людей, внутрішньо байдужих і до літератури, і до морального виховання. Сьогодні вже очевидно, що художня література виникає на ґрунті десакралізації й повчати за своєю природою не в змозі3.

Отож, наші сьогоднішні спроби розглядати літературу лише як «мистецтво», водночас прагнучи видобути з неї максимум «повчальності» й «ідейності», є механічним поєднанням різнорідних підходів, які формувалися в різні епохи і в різних контекстах, але безпринципно змішалися в еклектичній свідомості «прогресистських» літературознавців ХІХ-ХХ ст. Проте відомо, що генія судять лише за тими законами, які він сам для себе встановлює. І якщо вивчати світову літературу в належному обсязі, то й інструментарій має бути в кожному випадку різний. Біблію не варто розпинати на кроснах Аристотелевої поетики, а Овідія не слід судити за моральним імперативом Біблії.

Абсолютизуючи в дусі просвітницько-марксистського підходу літературу художню, що є продуктом індивідуальної митецької свідомості і йде до дедалі більш радикальної руйнації традицій (а в кінцевій перспективі – до постмодернізму, який вільно «грає» уламками культурної спадщини), ми сьогодні мало враховуємо роль літератури риторико-дидактичної – на зразок історичної прози, афористики, публіцистики тощо. від часів Верлена панує красивий догмат: усе це шкодить художності, «зламати шию красномовству!» І вже майже зовсім не приділяється увага специфіці літератури сакральної, яка канонізує фольклорно-міфологічну спадщину в теологічно-соборній інтерпретації, існує протягом століть у стабільних формах, живить собою риторику й дидактику, коригує – на рівні сумління – суб’єктивний пошук митця. Характерно, що цю сакральну літературу спадкоємці радянського способу мислення огульно записують у розряд «міфології» (хоча в тій само Біблії спостерігається витіснення архаїчно-язичницького міфологічного способу мислення й перехід до повчального опису реальної історії). Це свідчить про безнадійну застарілість у даній сфері позитивістського підходу в дусі ХІХ ст., який дозволяє описати лише зовнішній механізм запозичення тих чи інших сюжетів, мотивів та образів. Очевидно, що без усвідомлення теологічного (богословського) змісту священних книг давнини нема чого до них і приступатися. Зокрема літературознавцеві, що береться аналізувати сакральні книги старожитності, слід враховувати цей зміст не меншою мірою, ніж філософські концепції античності або ж Нового часу. Неприпустимо також, коли давньосхідна чи середньовічна літератури або відсутні в навчальних програмах філологічних факультетів вузів, або подаються в тенденційному й перекрученому вигляді (мусування мотивів соціальної боротьби, антиклерикальної сатири, вишукування крихт художніх вирішень тощо).

Цілком закономірним є підхід до сакральної літератури як до важливої складової частини (форманти) літературного процесу, зокрема національного, який широко практикується на Заході [19–30]4 й починає потроху застосовуватися і в пострадянському вивченні літератури [2].

Крім того, вже не можна ігнорувати ту обставину, що в сучасній західній науці плідно працюють поняття метамови2 (metalanguage) й метакритики (metacriticism), що розмикають кордони художнього тексту, абсолютизовані структуралістами, і сучасна метапоетика повертає поняттю «література» споконвічне значення: усе, що написано літерами [18, с. 4]. Отож такі книги, як Біблія, слід розглядати не як скриню з мотлохом для полемічних або глузливих інтерпретацій, а як живий і плідний інтертекст культури.

Адже «досвід» у широкому філософському сенсі не зводиться до індивідуального «прориву» навіть найбільш досвідченого й талановитого митця. Дидактична функція літератури від початку була фундаментальним утилітарно-риторичним елементом релігійної освіти, «художнє» ж начало, як досвід суб’єктивний і непевний, не стільки генерувало ідеї, скільки інтерпретувало їх. Натомість цивілізаційний проект Просвітництва був скерований на побудову культури нового типу, в якій центром уваги є індивідуальність на кшталт Гурона з повісті Вольтера, не «зіпсована» традиційною цивілізацією і християнською мораллю. Апогеєм такого культу творчого «Я», піком антропоцентризму, і став романтизм з його титанічним бунтом проти Бога і справжнім обожненням людини. Сьогодні очевидно, що «елітні» поривання на зразок байронізму спустилися в широкі маси й вульгаризувалися. У сучасній масовій культурі за взірець життя правлять ексцентричні й підозрілі віщуни нових релігій, політичні кандидати в Наполеони або естрадні ідоли, часто недозрілі з погляду життєвого досвіду (не кажучи вже про досвід метафізичний чи моральний). Наші діти виховуються на біографіях людей, які, як правило, є насправді глибоко нещасливими – згадаймо реальне життя новітнього чаклуна і «воскресителя з мертвих» Лонго. І тотальне виродження літератури як однієї з форм духовного пошуку людини, відсування її на другий чи третій план – порівняно хоча б з сучасною демонізованою музикою в дусі hard rock, стає дедалі більш очевидним фактом: письменницька індивідуальність не може, як Брахма, «народитися сама з себе», і створити власну потужну концепцію буття й людини. Ігнорування Біблії чи подібних до неї сакральних текстів в якості інтертекстів культури є не просто виразом досить старосвітського європоцентризму [1, с. 13], і навіть вже не спробою обґрунтування потужної контркультури (як у казусах комуністичного чи фашистського тоталітаризму), а просто виразом елементарної антикультурності.



Усе це – вираз тих глибинних протиріч, які закладено в основу внутрішньо конфліктної європейської свідомості, що сформувалася з двох протилежних чинників – біблійної та античної традицій. Утім ці протиріччя не лише надають європейській культурі рис шизоїдності, а й забезпечують виняткову енергію та динаміку духовного пошуку.
ПРИМІТКИ
1 Так, характерний підхід А. Глотова, що правильно розглядає Біблію як визначальний момент становлення всієї російської літератури – аж до радянської включно, але трактує цей вплив як щось однозначно негативне, навіть як духовні корені тоталітаризму [4]. Сюди ж слід віднести російські дослідження останніх років під гучними рубриками типу «соборність» або «пасхальність» [російської літератури] – при ближчому розгляді ці категорії виявляються добре нам знайомим «колективізмом» чисто соціологічного ґатунку [5 та ін.].

2 Часом, проте, здається, що ця любов до батьківських гробів дещо надмірна, і куті таки передається меду. Це стосується насамперед спроб за будь-яку ціну піднести авторитет втраченого колись слов'янами язичництва, «укрупнити» його культурну спадщину, в ході чого апологети неопаганізму, на жаль, не гребують відвертими фальсифікаціями.

3 Ця ситуація призводить до того, що сучасний ідеолог російського неофашизму О. Дугін ладен взагалі оголосити художню літературу «змовою» [темних сил], хоча й, так би мовити, не позбавленою цікавості.

4 Візьмемо врозкид деякі достатньо репрезентативні напрями досліджень Біблії останнього століття, і ми побачимо, що Книгу Книг зовсім не розглядають як щось «мертве»; зокрема акцентується плідність її для більш пізньої літератури. Так, вивчають переклади Біблії та їхню роль в національній культурі, причому трансплантована Біблія постає як базова частина національної літератури і форманта англійського прозового стилю [Cook, 1892; Gardiner, 1906 (King James Version); Sypherd, 1938]; у книзі Ch. A. Dinsmore [Dinsmore, 1931] розглянуто Біблію не лише як прояв «національного генію», а й як «пошук правди» й інтерпретацію життя в епічних формах (з моментами переходу в драму), що має виняткову цінність й для англо-саксонського світу; Біблія розглядається як різноманітна жанрова інтерпретація античного життя, вивчається в культурному та історичному контексті [Morgan R., Barton J, 1988]; досліджено типи літератури, представлені в обох Завітах [Wild, 1928]; текст Біблії як розвиток наративної традиції [McConnell, 1991]; становлення Діалогу в Біблії – в річищі концепції М. Бахтіна [Reed, 1993]; проблеми біблійного канону та апокрифу [Brenneman, 2001]; концепцію історії та принципи побудови історичної прози в біблійному тексті [Brettler, 1996]; здійснюється цілісна інтерпретація Біблії в дусі герменевтики [Вайс, 2001]. При цьому в науці вільно циркулюють серйозні твори клерикальних авторів (напр.: bp. Romaniuk тощо)

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка