Зелений Ігор Дмитрович застосування східної об’єктивної сотеріології в євангельському богослов’ї анотація



Скачати 448.72 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації13.11.2016
Розмір448.72 Kb.
  1   2   3


Зелений Ігор Дмитрович
ЗАСТОСУВАННЯ СХІДНОЇ ОБ’ЄКТИВНОЇ СОТЕРІОЛОГІЇ
В ЄВАНГЕЛЬСЬКОМУ БОГОСЛОВ’Ї

Анотація

В даній роботі розглядається проблема застосування онтологічно–органічної об’єктивної сотеріології, яка притаманна християнському Сходу, в богослов’ї євангельських християн. Зроблена спроба визначення основного пункту розходження між юридичним та онтологічним підходами до справи Христа, дається зважене сотеріологічне розуміння, ґрунтоване на органічному підході в сотеріології. В статті визначено декілька елементів східної сотеріологічної доктрини, які, на думку автора, можна застосувати в сотеріології євангельських християн – баптистів.


1. Вступ. Короткий виклад східної сотеріології

1. Східне розуміння спасіння почало формуватись в церкві десь від 2 ст. Виразно воно простежується вже у Іринея Ліонського, далі (в основних рисах) воно характерне практично для більшості східних богословів. Основним у розробленому східними отцями онтологічно-органічному1 шляху осмислення тайни спасіння є наступне.

Людина була створена в образі Божому з метою осягнення вічного покликання – обожнення, тобто досягнення подоби Божої (не за природою, а за благодаттю). Згрішивши, наші предки зійшли з цього шляху, підпали під тління, смерть та страждання. Гріх –


не просто злочин чи вина, не юридична “образа Бога”. Це радше тління, хвороба та нещастя людини. Від цього страждання Творцеві потрібно було людину зцілити чи вилікувати. Отже, справа полягає не в прощенні гріха і не в задоволенні гідності «ображеного» Бога (західне «юридичне» розуміння спасіння), а у відновленні самої людини. Для цього і потрібне Втілення: щоб через повне уподібнення нам, взяття на Себе нашої (зіпсованої гріхопадінням) природи, Спаситель, як людина роду Адамового, міг у Самому Собі здійснити перетворення людства. Господь приймає на Себе наше Тіло, добровільно підлягаючи усім наслідкам гріхопадіння (без особистого гріха), щоб усунути смертю спотворення та повернути людству у воскресінні наше відновлене єство. Тепер, через причастя до Тіла Христового, кожна людина може повернутись до свого призначення, знову стати на безкінечний шлях єднання
та пізнання Творця (обожнення).

Таким чином, спасіння звершується онтологічно (перетворення самого буття, нашої природи) та органічно (в Тілі людства, яке розглядається як єдиний організм сукупної природи Адама-Христа).



2. Зв’язок східної сотеріології з поняттям обожнення. Як зазначено, основним для християнського Сходу було не просто окремо взяте питання об’єктивного спасіння людини, а питання її обожнення. З цього розуміння, сотеріологічний подвиг Христа був основною ланкою на шляху повернення людини в її початкове становище можливості осягнення подоби Божої, тобто, - безперервного шляху обожнення:

Можно было бы спросить, почему же Бог создал человека свободным и ответственным? Именно потому, что он хотел призвать его к высочайшему дару — обожению, то есть к тому, чтобы человек в устремлении бесконечном, как бесконечен Сам Бог, становился по благодати тем, что Бог есть по Своей природе1.

Це вічне призначення людини, вічне пізнання Бога, Його святості, любові та сили. Це безкінечне уподібнення Божеству. Для цього людина була створена Богом та до цього була покликана. Гріхопадіння спотворило цей Божий план щодо людини. Проте, ця ціль залишається вічною і справа Ісуса Христа знову зробила її можливою. Питання Спасіння
це лише проміжна ланка на цьому вічному шляху обожнення. Освячення – складова частина обожнення, проте його поняття ширше від розуміння освячення в євангельському середовищі. Отже, мета Втілення та Спасінняобожнення людини. Цей термін розуміється, звичайно, не в онтологічному змісті (як єдина природа з Богом – між трансцендентним Творцем і творінням завжди буде лежати онтологічна прірва), але в плані при–єднання, наділення людської природи божественними якостями:

Мы приобщаемся Богу не в Его трансцендентной сущности, а в Его нетварных энергиях…Под энергиями Божьими разумеется не тварный дар Бога человечеству, а сам Бог в действии. Энергии — не посредник между Богом и миром, а сам Бог, входящий в прямую и непосредственную связь с нами…Мы приобщаемся Богу в Его энергиях, а не в Его Сущности, поэтому «теозис» означает, что человек становится богом по благодати, а не по природе. Мы «соединяемся» с Богом Живым, но Он остается «Совершенно Иным». По словам преподобного Максима Исповедника, «всей полнотой нашей личности мы становимся сопричастны полноте Божьей; становимся всем, что есть Бог, кроме тождества с Его природой». Мы имеем «одну и ту же энергию» с Богом, но разную сущность. Через различение между Сущностью и энергиями ограждается и учение об имманентности и трансцендентности Бога 2.

Онтологічний погляд розмежовує біблійні поняття образу та подоби людини. Це означає, що людина була створена безгрішною, проте не досконалою. Зберігаючи в собі образ Божий, вона покликана досягати обожнення – подоби Божої. Після гріхопадіння людина втратила цю можливість, проте образ Божий не був цілковито стертий з її душі. Користаючись з благодатної підтримки Духа, дарованого Церкві завдяки Христу, вона може співпрацювати
з Богом у справі власного спасіння. Ця співпраця характеризується як синергія - людська сторона осягнення спасіння, засвоєння людиною божественних енергій, спасаючих сил Боголюдини Ісуса Христа.

3. Гріх пошкодив цілісність природи, проте не зруйнував її. Люди не втратили образ Божий і зберігають свободу вибору між гріхом та злом. Попереднє вибрання по причині повного рабства волі цілковито відкидається – в цьому позиція православ’я близька до нашої армініанської. Гріхопадіння обмежило і підірвало свободу волі, але не відмінило її. Практично всі східні отці одноголосно наголошують на розумінні гріха саме як первісного пошкодження – більше хвороби, зіпсуття, чим вини. Хоч юридичний елемент розуміння гріха у них теж присутній, але він не висувається явно на перший план, як в юридичному розумінні. Людина втратила єдність з Творцем, Його життя в собі. Її природа дуже зіпсута, але не цілковито – і здатна до направи. Теорія не підтримує сотеріологічний детермінізм. Людина може відгукуватися на пропозицію спасіння, її можна спасти – якщо знищити первородне зіпсуття і подати необхідні благодатні сили, що відновлять її першостворену сутність.

4. Звідси – мета втілення Христа: взяти на Себе природу Адама. Як Творець, Слово приймає на Самого Себе створену Ним людську природу для того, щоб у Самому Собі знищити зіпсуття, відновити твориво у попередньому вигляді – більше того, дарувати йому набагато більше: можливість до безкінечного обожнення:

речь идет о том, что Бог Слово добровольно принял эту нашу поврежденную природу,


т.е. с первородным грехом. Никто не мог Бога заставить. Бог воспринял поврежденную природу для того,
чтоб это повреждение, этот первородный грех был исцелен, был уничтожен. Чтоб человек через это исцеление, восстановление мог войти в полное единение с Божеством, то единение к которому человек и призван,
от начала своего творения1.

Христос, втілене Слово, прийняв на Себе природу людини з основною метою – відновити в Самому Собі первісне твориво Адама, повністю відтворити як первозданний образ людини, так і стати зразком подоби Божої в людині. Православні більше вказують на воскресіння Христа, чим на Його смерть, добачаючи в ньому основну сотеріологічну вартість. Тут знаходиться основний пункт розходження з “традиційною” юридичною моделлю спасіння. Єпископ Каліст (Уер):

Любое богословие спасения, концентрирующееся только на кресте, с точки зрения православия недостаточно. <…> понятие замещения в православии используется сдержанно. Заместительный элемент
в осуществлении Христом нашего спасения принимается, но не подчеркивается.
Особенно не близки православию категории «вменения». Мы…обычно воздерживаемся и от категории «удовлетворение» <…> спасение понимается в органических и терапевтических категориях. Спасение подразумевает исцеление, совершаемое, в особенности, через причастие естеству…Господь наш спасает нас, становясь тем же,
кто и мы, полностью разделив с нами нашу человеческую природу и давая нам, таким образом, участвовать
в том, что Он есть1.

На погляд більшості сучасних східних (православних) апологетів онтологічно–органічного розуміння справи Христа, без юридичного елемента цілковито можна обійтись


як в області віровчення, так і в області морального вчення.

Христос – єдиний вічний зразок повного досягнення подоби Божої в людині. Будучи Боголюдиною, Він володіє благодатними силами, осягнення яких робить можливим як саме Спасіння, так і вічний шлях обожнення:

Он уделил нам Свой собственный образ и Свое собственное дыхание, но мы не сохранили (этого),
то Он принимает на Себя наше бедное и немощное естество для того, чтобы очистить нас, избавить от тления
и опять сделать причастниками Его Божества2.
2. Оцінка справи Христа як відновлення природи людства

1.Вихідні засади. На наш погляд, саме питання сотеріології потребує особливого розгляду, оскільки, на нашу думку, саме з цього питання починається основне розходження
в богослов’ї
. До цього моменту християнські спільноти єдині в навчанні – у тріадології, креатології, христології, навіть антропології та (частково) гамартіології. Розходження починаються саме з розуміння Справи Христа, здійсненої у власному Тілі. Що зробив Ісус,
і як це позначилось на людстві – ось те, що вносить різницю в сотеріологію, починає змінювати бачення окремих груп християнства як на загальне, так і на особисте Спасіння.

В своєму пошуку розуміння Справи Христа ми будемо виходити з інтегральної теорії людства, при якій єдність Тіла, яке походить від першої людини, зберігається нерозривно весь час в цілості: від Адама – до Христа – аж до останньої людини (Рим. 5. 12-21; 1 Кор. 15. 19-23, 45-49; Еф. 2. 5-7; Євр. 7. 1-10). Зрозуміло, що саме східний підхід найкраще відповідає цій засаді, по двом причинам: А) органічно пояснює природу походження людства


і таємницю особистого взаємозв’язку людина – Христос; Б) найбільш поширений в ранній Церкві, - оскільки головним акцентом, сотеріологічною основою навчання, на якій будувалися всі богословські висновки Церкви II - VII століть було саме онтологічне переображення Христом людської природи в Собі.

2. Оцінка онтологічного розуміння. Є юридичне тлумачення, що гріх людства був покладений на Господа в момент розп’яття (ще більш буквально - в останні години темряви). Але гріх невіддільний від гріховної природи людства. Це щось ефемерне - особисті “гріхи”, взяті окремо від людської природи. Грішить природа, саме вона породжує гріх. Отже - осуду та усуненню підлягають не просто всі гріхи, як прояв грішної природи людини, а сама сукупна людська пошкоджена природа, яка безперервно породжує окремі гріхи. Ісус мусів понести тягар нашої природи. Тому Він прийняв тіло від Марії, і в час непорочного зачаття Слово прийняло на Себе природу Адама. Зійшовши на цю природу, Слово освятило її, очистило Собою, тому Спаситель Сам не вчинив жодного гріха. Але сукупну (нашу) природу Він розп’яв на хресті - і так у єдиному Тілі було ліквідовано гріх на онтологічному рівні. На Голгофі в Ісусі страждала сукупна людська природа. Говорити про те, що лише
в хресний час Бог поклав на Ісуса гріх людства ( в той час як Він, на органічне розуміння, від зачаття ніс на Собі тягар нашої природи),- значить не розуміти суті Боговтілення як відновлення людської природи. Тільки завдяки тому, що Ісус взяв нашу природу, ми можемо розраховувати на Відкуплення - адже наша сукупна природа розп’ята в Ісусі, а разом з нею знищені усі наші гріхи. (Говорячи «юридично», знищена природа, – усунена і провина гріха.) Саме тому говориться не просто про Примирення, як про Спасіння в цілому.

Ось позиція ранньої Церкви з цього приводу:



Іриней Ліонський (II ст.): Ибо Тому, Кто предпринял убить грех и искупить человека повинного смерти, надлежало сделаться тем, чем был Он, т.е. Человеком, Который был приведен в рабство грехом
и находился под властью смерти, дабы грех был умерщвлен человеком
и человек ушел от смерти. <…>
Если же Он не сделавшись плотию казался как бы плотию, то не истинно было дело Его. Но чем казался,
то Он и был, — Бог, восстановляющий в Себе древнее создание человека, чтобы убить грех и упразднить смерть, и оживить человека: и поэтому-то истинны дела Его1.

Афанасій Олександрійський (IV ст.): Оно (Слово) не страдало, и, пребывая в теле, не сквернилось, но напротив того, освящало наипаче и тело;… давая познавать Себя в теле, не прияло на Себя скверны,
а напротив того, будучи нетленным, оживотворяло и очищало и смертное тело 2.

При этом должно еще знать, что происшедшее растление было не вне тела, но в нем самом началось,


и нужно было – вместо тления привить к нему жизнь, чтобы, как смерть произошла в теле, так в нем же произошла и жизнь… Посему Спаситель справедливо облекся в тело, чтобы, по привитии тела к жизни,
не оставалось оно долее в смерти
, как смертное, но, как облекшееся в бессмертие, по воскресении пребывало уже бессмертным… И еще: поелику смерть могла явиться не сама по себе, а только в теле, то Слово облеклось для сего в тело, чтобы, обретши смерть в теле, истребить ее3.

Григорій Нісський (IV ст.): Но в Началовожде нашего спасения домостроительство воспринятой смерти возымело окончательное совершенство, вполне приведенное в исполнение по особой цели; ибо смертью разъединено соединенное и снова сведено воедино разделенное, чтобы, по очищении естества разложением бывшего в единении, — разумею душу и тело, возвращение разрешенного в один опять состав сделалось чистым от чуждой примеси4.

Христос прийшов саме для того, щоб взяти на Себе тіло гріха: „знаючи те, що наш давній чоловік розп’ятий з Ним, щоб знищилось тіло гріховне, щоб не бути нам більше рабами гріха” (Рим.6.6). Цитати з Писання

Бо належало, щоб Той, що все ради Нього й усе від Нього, Хто до слави привів багато синів,
Провідника їхнього спасіння вчинив досконалим через страждання (Євр. 2.10); А вдосконалившись,
Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння” (Євр. 5.9)

в органічному вимірі набувають такого змісту:

Апостол, говоря Совершил, Совершившись, утверждает следующее. Во-первых, что страдания
Совершили Христа-Человека, указывая тем самым на их необходимость для нашего спасения. Во-вторых,
что через страдания Он соделал совершенной воспринятую Им человеческую природу (Здесь, естественно, имеется в виду, что страдания сделали Его совершенным не в духовно-нравственном смысле, в котором Он
и был совершенным, но в смысле конститутивном, то есть относящимся к состоянию Его человеческой природы). В этом - центральный смысл Жертвы Христовой, ее абсолютная уникальность1.

Воскреснувши з мертвих, Господь відновив у Собі першостворену природу людини, звільнивши її смертю від наслідків гріхопадіння, - очистив її, преобразив, прославив, возніс


у Собі на небо. Зараз Господь, Боголюдина, перебуває праворуч Отця, як Голова і Початок церкви, Свого Тіла, - а в Ньому і ми “посаджені на небесних місцях у Христі Ісусі” (Еф. 2. 5,6). І це - завдяки єдності нашої людської природи.

3. Суттєві зауваження до цієї теорії. Як люба інша інтерпретація Справи Христа, онтологічне бачення викликає ряд зауважень, пов’язаних, в першу чергу, з питанням природи Тіла Христового. Зокрема:

А. Якщо Господь приймає існуючу (нашу) природу Адама, то чи міг Він -


в результаті гріховного пошкодження - зістаритись і померти природнім шляхом? Як правило, «органістами» це відкидається, оскільки позитивна відповідь тягне за собою ще важче питання: Чи природна смерть Ісуса від старості (в такому разі) усунула б сама собою пошкоджену природу? Важлива смерть сама по собі (як факт) – чи лише хресна смерть?

Б. З органічного розуміння випливає, що Христос, фактично, спас в першу чергу Самого Себе: Його справа була потрібна Йому Самому (визволення від власної природи через смерть та переображення її у воскресінні). Виходить, Богові просто потрібна була Людина, Яка погодиться винести природу («тіло гріха») на смерть, при тому, ні в якому разі не приймаючи її зіпсуття власною волею (щоб не згрішити особистим гріхом)? Чому смерть не могла втримати тіло Христа в могилі, якщо у Ньому існувало адамове пошкодження, яке мусило торкатись також душі чи духа (повноти природи)? Яким чином Ісус усунув через смерть разом з тілесним і це духовне пошкодження? Це важкі питання для органічної теорії – не дивно, що вона, при безперечних достоїнствах у розумінні основи справи Христа, так досі не здобула більшості в сучасному християнстві.

В. Саме головне. Залишається відкритим питання: яким чином Христос міг взяти всю повноту (пошкодженої?) природи Адама, для того, щоб відновити її в Собі, – і в той самий час залишитись абсолютно Святим (щоб не померти за Свій особистий гріх).

4. Можливі пояснення цієї антиномії:

А. «Крайнє праве» тлумачення: Бог при втіленні «сотворив для Себе» в утробі Марії окрему «чисту» природу, не заплямовану первородним гріхом. За цим поглядом, Марія не мала ніякого безпосереднього відношення до природи Христа, тому не могла Йому передати гріх. (Марія виступає як «сурогатна мати» Ісуса1.) За цією ж логікою, Бог міг просто сотворити для Ісуса нову природу знову з землі, як першого Адама. (Іриней зауважує: тоді Христос не мав нічого спільного з нашою природою і не міг би ні відновити її в Собі.)


Явно єретичне тлумачення.

Б. Позиція Католицької Церкви: Христос народився в безгрішному тілі, оскільки Його мати була попередньою дією Духа Божого очищена від первородного гріха (Це - Догмат 1–го ступеню відповідно до прийнятої в католицизмі класифікації догматів по їх значимості). Суттєвий недолік: чому Марія має бути виключена з загального (справедливого!) процесу успадковування гріха, загального «закону гріха»,що панує над людством?

В. Христос був Сам безпосередньо очищений дією Духа Божого в утробі матері і тому народився вже у безгрішному тілі (як Адам до гріхопадіння). Тому фактом такого народження мав силу протистояти свідомому (зовнішньому!) гріху. Слово, зійшовши на природу Марії, самим фактом Свого сходження очистило майбутню природу Спасителя від первородного гріха (гріх зникає і знищується в святій присутності Божій - Ангел Гавриїл: «народжене Святе буде назване Сином Божим»). Такий погляд близький, для прикладу,
М. Еріксону.

Г. Пошкоджена гріхом природа була «нейтралізована» наявністю Божої природи


і ніяким чином не могла проявитись в Спасителі під час життя. Спаситель не мав гріха в природі, проте існували «неукорные» наслідки гріхопадіння, - пошкодження первісної природи, які Господь ніс на Собі аж до часу Голгофи. Святість Господа - заслуга і підтримка Його Божественної природи. Таке розуміння частково близьке віровченню адвентистів 7-го дня2.

Д. Пошкоджена гріхом природа була активна в Ісусі (як принцип, закон чи сила, що не є свідомим гріхом!)  звідси спроби диявола спокусити Господа через неї), проте жодного разу не змогла довести Спасителя до вчинення особистого гріха як свідомого акту волі (Це - точка зору православних «органістів», як проф. МДА О. І. Осипов). Тут питання, як ми будемо визначати поняття гріховності окремої людини: як нахил успадкованої природи (пропозиція, спокуса, що ще не є гріхом) - чи як свідомий вибір волі (власне гріх)1.

Ця природа була активна в Спасителі (як закон противлення, а не воля). Але Він зміг встояти в спокусах і зберегти абсолютну святість (як людина) лише завдяки досконалій людській вірі в Божу підтримку. Тут особлива увага – повноті хрещення людської природи Ісуса Духом Божим як основи для збереження цілковитої святості. (Йордан тут виступає як свідоме повне віддання людської природи, волі на служіння Богові.) Особливий акцент на повноті людського подвигу Ісуса: диявола здолала людина в нашій природі (а не просто Бог!), яка повністю відчула всю силу спокус і повністю скористалась з благодатних сил Духа Святого.

З. «Крайнє ліве» тлумачення: Христос піддавався особистому гріху – і лише завдяки самовдосконаленню і практиці переборювання спокус навчився з часом вести безгрішне життя і перебувати в повній святості, подавши нам приклад для наслідування. В якійсь мірі такий погляд сповідував видатний екзегет IV століття Феодор Мопсвестійський, фактичний «отець несторіанства». (Твердження, що Христос лише шляхом самовдосконалення і переборювання особистих гріхів досягнув безгрішного стану «Божественного Логоса» в Собі. У цьому ж напрямі йшло пелагіанство, в цілому вся ліберальна теологія, що взагалі не признавала Божественної природи в Христі). Це явно єретичне розуміння. (Погляди Феодора були осуджені на 5–му Вселенському соборі в 553 р.)

Як бачимо, цей ряд версій простягається від повного акценту на божественній природі Христа – до повного акценту на Його людській природі. Євангельське розуміння, на наш погляд, коливається між позиціями В-Г.

5. Постає питання: Де в цьому ряду знаходяться церковні письменники – органісти
II – ІV ст.? Яку вони займали позицію? Складається вагоме враження - вони схилялися до розуміння, що Спаситель прийняв людську природу, в якій було пошкодження, спричинене первісним гріхом Адама, - і зцілив його в Собі (позиції Г-Д). Проте, вміли обережно ухилятись від розгляду богословських тонкощів (щоб не подати приводу для суперечок
і розколів). Для прикладу, Іриней Ліонський розумно балансує на межі цієї антиномії (як
і подальші східні отці, зокрема, Афанасій). Він вміло, тонким штрихом, «позначає» наявність в Христі пошкодження Адама (лише натяк) – і тут же категорично стверджує Його повну святість і безгрішність (в плані «особистого гріха»).

Тому, на думку автора, як орієнтир для подальшого розгляду цих суперечливих аспектів христології та сотеріології, потрібно прийняти за основу наступні положення:

1) Неприпустимо вживати до Пресвятого Тіла Господа вирази, на зразок: «грішне тіло», «гріховна природа Христа», тощо. Антиномія Втілення повинна зберігатись повністю:
А) Існує можливість (чи потреба) засвоєння пошкодженої природи Адама Спасителем – проте Б) Боголюдина Господь Ісус Христос абсолютно святий та безгрішний (не тільки зараз, але від самого зачаття Силою Духа Святого в утробі матері).

2) Тому, як наслідок, щодо можливості прийняття Господом нашої людської природи


у її пошкодженій повноті, потрібно вживати дуже обережні богословські вислови, на зразок: «природа, пошкоджена гріхопадінням», «засвоєння недосконалої природи Адама», «природа після гріхопадіння», «природа, що несе в собі наслідки первісного зіпсуття», тощо – і не більше.

3) Практика показує, що легше пояснювати справу Христа в юридичних термінах (на образах жертви і заплати за гріх) - вони широко вживаються у Писанні та більш прийнятні для розуму. Тому потрібно дуже обережно користуватись викладом даної теорії на практиці. Особливо це стосується використання елементів органічного розуміння у навчальній проповіді в церкві – щоб не подати спокуси простим віруючим. («І через знання твоє згине недужий твій брат, що за нього Христос був умер!» - 1 Кор. 8. 11)

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка