Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка8/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   65

ДЕНЬГИ И ДЕНЕЖНЫЕ ОБЯЗАТЕЛЬСТВА В ПРАВОВОМ УЧЕНИИ П.П. ЦИТОВИЧА

Данна стаття присвячена поглядам дореволюційного російського юриста П.П.Цитовича на правову природу грошей та пов,язанних з ними грошових зобов, язок. Автором робляться висновки про те, що міркування вченого, які сформувалися в XIX сторіччі, мали значний вплив на наступне розвинення права і законодавства у Росії.

This article is about the opinion of P. Tsitovich, a pre-revolutionary russian lawyer, as to legal nature of money and money obligations connected with money. The author comes to the conclusion that the scientist’s ideas, formed in XIX century, had a significant influence on further development of law and legislation in Russia.

С началом рыночных преобразований, в условиях развития экономических отношений усилился интерес к научному наследию дореволюционных российских цивилистов. Тем не менее, приходится констатировать, что многим правовым учениям, сформировавшимся в XIX веке, уделяется недостаточное внимание.

Современный уровень научных исследований выявил целый ряд проблемных, дискуссионных положений в области изучения денег (о расчетах в безналичной форме, о вещной составляющей денег и т.д.). Вопрос актуализируется тем, что при анализе правовой природы новых объектов гражданских прав, особенно появившихся в результате достижений научно-технического прогресса, возникает необходимость уяснения сущности данного явления. Как справедливо замечает В.А. Лапач, «хотя деньги как объект гражданских прав непосредственно и закреплены в ст. 128 ГК, научное исследование данного правового явления не только не перестает быть актуальным, но и приобретает все большую значимость» [1]. Кроме того, развитие рынка связано с дальнейшим развитием и совершенствованием товарно-денежных отношений.

Проблема юридической природы денег и связанных с ними денежных обязательств в настоящее время актуальна и представлена в работах (Л. А. Новоселовой, Д.Г. Лаврова, В.А. Белова) [2], диссертациях (Л.А. Новоселовой, Е.С. Ращевского, А.Б. Ипатова, М.Г. Бакуевой, В.Ф. Рощиной, Ю.В. Бахаревой, Р.Г. Юсипова) [3], многочисленных статьях [4].

Как известно, деньги являются категорией экономической и юридической. В юридической науке признается тот факт, что денежные обязательства весьма многообразны по причине экономического свойства денег – их способности выступать в качестве всеобщего средства обращения и всеобщего эквивалента стоимости [5]. А процесс непрерывного движения денег – денежное обращение, охватывает всю финансовую систему.

Одним из первых начал разработку данной проблематики в Российской Империи Петр Павлович Цитович (1843-1913) – профессор, занимавшийся не только теоретическими изысканиями в области гражданского, торгового права и судопроизводства, но и практик, чьи идеи были отчасти воплощены в российском дореволюционном законодательстве. Затем исследования продолжили Г.Ф. Шершеневич, М. Литовченко, Л.А. Лунц. Между тем, современными авторами при изучении анализируемого нами правового института П.П. Цитович или не упоминается совсем, или упоминается крайне редко.

Указанные обстоятельства обуславливают объективную необходимость проанализировать взгляды П.П. Цитовича по обозначенным вопросам.

Цель настоящей статьи состоит в анализе правовых взглядов П.П. Цитовича на сущность и особенности денег в целом и денежных обязательств, в частности. Для достижения указанной цели поставлены следующие задачи:

- выявить условия формирования взглядов ученого по данной проблематике;

- подтвердить справедливость предпринятых попыток исследования о правовой природе денег на основе изучения основных работ П.П. Цитовича и полемических замечаний современников;

- рассмотреть значение взглядов ученого для развития гражданского права в дальнейшем;

- расширить теоретические представления о правовом учении П.П. Цитовича.

П.П. Цитович – выпускник Императорского Харьковского университета, обратился к вопросу о деньгах и денежных обязательствах не случайно. В 1866 году он окончил университет, а несколько ранее в 50-х гг. XIX столетия началась реакция против исторической школы права, на «арену» вышли экономические учения, привлекавшие внимание пытливых молодых умов. Следует отметить, что П.П. Цитович еще в студенческие годы перевел труд Данкварта «Гражданское право и общественная экономия», пытаясь определить экономическую основу гражданского права. «До последнего времени разработка вопроса о деньгах, не только с экономической, но и с юридической стороны, была введена не только юристами, сколько экономистами…», - напишет П.П. Цитович [6]. Органичное сочетание историко-правовых и экономических подходов к изучению данного вопроса и объясняет научное обоснование его взглядов. Вместе с тем, им отмечено, что юридическое учение о деньгах может быть построено только на юридических посылках [7].

На формирование взглядов П.П. Цитовича воздействие оказали изучение права и законодательства не только российского, но и европейского. Так, 8 декабря 1869 г. Ректор Императорского Харьковского университета ходатайствует Министру Народного Просвещения о командировании г. Цитовича за границу для занятий по гражданскому праву и гражданскому судопроизводству [8]. Молодой ученый изучает законодательство и основные направления и тенденции развития политико-правовой мысли в странах Западной Европы. А спустя два года, находясь в заграничной командировке, подает 23 февраля 1871 года прошение в Департамент Народного Просвещения об отпуске из заграничной командировки в С.-Петербург с целью «свести результаты работ в диссертацию на степень доктора гражданского права» [9].

Результаты научных исследований получили воплощение в диссертации под названием «Деньги в области гражданского права», после защиты которой в 1873 г. он был удостоен степени доктора гражданского права. Цель указанного исследования – охарактеризовать юридическую природу денег.

Определимся с терминологией, представленной в трудах П.П. Цитовича. Сам Петр Павлович был убежден в том, что гражданское право переживает кризис, что основные понятия, от которых зависит весь строй системы, перестали покрывать тот фактический материал, с которым имеет дело наука. По его мнению, в гражданском праве – не одно понятие, еще недавно считавшееся несокрушимым, оказалось, если не окончательно негодным, но требующим значительной поправки (например, обязательства, договор, владение). Взгляды ученого представляют интерес еще и потому, что подготавливают переход от гражданского права к торговому [10]. Именно этому посвящены написанные и изданные им в дальнейшем «Труды по торговому и вексельному праву» в двух томах.

«Деньги не знаки, не марки…, - отмечал он, а вещи,- это – движимость…» [11], поэтому деньги могут быть предметом всех тех юридических отношений, предметом которых может являться всякая движимость. При этом деньгам свойственен характер нераспознаваемости. И в настоящее время законодательно деньги отнесены к разновидности вещей в соответствии со ст. 128 ГК РФ. Деньги как объект гражданских прав, как всеобщий эквивалент, могут заменить другой объект.

Статьи современников, посвященные анализу поставленной П.П. Цитовичем содержат как положительную оценку, так и критические замечания. Так, С.М. (псевдоним – примечание автора статьи) в «Юридическом вестнике» (1873) отмечает, что в отечественной литературе затронутый автором предмет нигде не был еще рассмотрен с такой полнотой [12].

Петр Павлович рассматривает в «Трудах по торговому и вексельному праву» категорию денег, относя последние к объектам торгового права как движимых вещей наряду с другими объектами: права воспрещения (привилегии и патенты на изобретения и открытия); права участия (акции, паи), права долговые (торговые бумаги) [13].

П.П. Цитович писал, что деньги являются орудием для измерения того, что называется юридическим интересом, юридический интерес – прежде всего интерес денежный [14].

Анализируя формы денег, он классифицирует их таким образом: звонкая монета, бумажные деньги, биллонная монета. Под биллоном в дореволюционной России понимался сплав серебра и меди, содержащий больше меди, чем серебра, и вообще низкопробная серебряная, а также медная монета, не соответствующая действительной ценности содержащегося в ней металла (см.: Брокгауз Ф.А. Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т. III. СПб., 1891. С. 851). В настоящее время биллонные монеты - это разменные монеты, номинал которых превышает стоимость металла.

П.П. Цитович отмечал, что в России монетная система единичная (в других государствах есть двойная система – золотая и серебряная) [15]. Здесь следует отметить, что история денег неразрывно связана с всеобщей российской историей. Как правило, происходящие события влекли за собой изменение облика российской денежной единицы, смену веса монеты и т.д.).

Другая важная составляющая концепции П.П. Цитовича - различение денег и «денежных суррогатов». Под суррогатами он понимал билонные деньги или разменные монеты, как называет их ст. 64 Монетного устава, включенного в Свод законов Российской Империи. Все так называемые суррогаты он поделил на две группы: бумажные деньги, кредитные бумаги (вексель, чеки и т.д.). При этом «…цена билона – опять та же монетная единица…» [16].

Современник П.П. Цитовича, И.Г. Табашников, предпринявший попытку изучения научной деятельности последнего, уделял в частности внимание его докторской диссертации. В. своем исследовании И.Г. Табашников сравнивает взгляды немецкого мыслителя Савиньи с взглядами нашего русского цивилиста. Указывая, что П.П. Цитович часто обращается к примерам из Свода Законов, он, вместе с тем замечает, что «…Савиньи, касаясь денежных сделок, требующих толкования, отсылает читателя к теоретическим правилам толкования сделок вообще, между тем как г. Цитович в этих же случаях приводит самые эти правила и производит на их основе процесс толкования». И далее: «…г. Цитович не рабски подражает Савиньи, а разнообразит свое изложение и продуктами собственного оригинального мышления» [17]. Данное высказывание подтверждает значимость и аргументированность сформулированных П.П. Цитовичем положений.

Теория о деньгах в правовом учении П.П. Цитовича тесно связана с вопросом регулирования денежных обязательств в гражданском праве. Ученым отмечено, что деньги могут быть предметом права собственности, различного рода обязательств, ссуды, залога, отдачи на хранение. П.П. Цитович придерживался мнения о том, что «деньги распространяют круг предметов обязательственных прав, и в частности расширяют сферу договоров; без денег многие договоры стали бы невозможны» [18]. По его убеждению, деньги могут быть предметом различного рода обязательств, главным образом денежных [19]. Существует немало обязательств, в которых имущественный элемент преобладает до такой степени, что обязательства этого рода переходят в область вещных прав (векселя, бумаги на предъявителя, купоны, билеты, марки и проч.) [20].

Представляется, что мыслителем предопределено содержание ст. 317 ГК РФ о том, что денежные обязательства должны быть выражены в рублях. Он понимал денежные суммы как предмет денежных обязательств и указывал на них как на количество покупательной силы, вычисленное и выраженное в сумме денежных единиц той или другой монетной системы (в России – русской монетной системы). Ученый отмечал, что денежную единицу представляют: звонкая монета; бумажные деньги как знаки (символы) звонкой монеты.

Следует отметить еще один аспект его взглядов на денежные суммы, составляющие предмет следующих сделок:

- сделок предоставления в распоряжение (например, открытие кредита);

- сделок должания (когда одно лицо должает другому денежную сумму);

- сделок платежных (когда при переводе с одного счета на другой денежная сумма является предметом приказа произвести платеж через перенесение денежной суммы со своего счета на чужой) [21].

Еже одна особенность, на которую указывает П.П. Цитович: в денежных обязательствах менее всего выступает личная связь между кредитором и должником. С одной стороны, для кредитора безразлично, кто совершит действие, т.е. платеж. Для должника безразлично, кто совершит действие – принятие суммы. С другой стороны, денежному обязательству не чужд и личный характер в том смысле, что оно представляет собой отношение между имуществами двух определенных лиц. При этом всякое имущественное право способно превратиться в обязательство денежное, потому что имущественные права способны к превращению обязательства на деньги.

П.П. Цитович верно указывает на положение об исполнении обязательств, а именно: к денежным обязательствам неприменимо понятие невозможности, как оно применимо к обязательствам с иным предметом [22]. Это наблюдение, по нашему мнению, точно отражает подход к разграничению порядка исполнения обязательств в отношении вещей, определяемых и не определяемых родовыми признаками.

Анализ идей П.П. Цитовича о деньгах как о самом удобном измерителе ценностей [23] позволяет сделать вывод о том, что ученым выделена роль денег, проявляющаяся в их функциях, отражающих внутреннее содержание денег как меры стоимости. Он полагал, что предмет денежного обязательства есть сумма денег, но сумма лишь следующая к получению, она стоит, поэтому менее чем такая же сумма уже полученная [24].

В заключение хотелось бы отметить, что труд П.П. Цитовича «Деньги в области гражданского права» - одно из первых произведений российских авторов в области исследования категории денег. Автором даны определения, их классификация и определены дальнейшие перспективы развития денежных отношений. «Слог у него неровный, отрывочный, повторяющийся, но в то же время живой, остроумный», - отмечал впоследствии Г.Ф. Шершеневич [25]. В дальнейшем П.П. Цитович при изучении институтов торгового права опирался на научные разработки и выводы, изложенные в докторской диссертации.

Небольшой размер статьи позволил остановиться только на наиболее важных аспектах представлений П.П. Цитовича о деньгах и денежных обязательствах. Вместе с тем, проведенный анализ позволяет сделать следующие выводы.

Ученым активно исследуется категория денег, при этом в работах прослеживается догматический характер исследования правовых институтов. Изучение, комментирование, толкование норм действующего права характерно для работ П.П. Цитовича по предмету денег и денежных обязательств.

В вышеназванных работах содержится сравнительный анализ действующего в конце XIX века законодательства (нормы Положения о нотариальной части, Устава Монетного, Устава Торгового, Устава гражданского судопроизводства и т.д.). Ученые – современники П.П. Цитовича в своих работах критиковали его за частое обращение к законодательным нормам. Представляется, данные высказывания не совсем справедливы, а ссылки на закон вполне совместимы с научной разработкой. Несмотря на такие критические замечания, следует признать верным решение им определенных проблем.

Изучение дореволюционного историко-правового опыта позволяет оказать позитивное влияние на развитие правового регулирования денежной системы в настоящее время, в том числе на формирование правовой политики в данной сфере. Проведенное исследование позволяет констатировать тот факт, что П.П. Цитовичем были затронуты проблемы не только в области гражданского, но и финансового права.

Идеи и концепции, сформулированныеученым, требуют дальнейшего изучения и анализа его отдельных идей в целостной системе его взглядов.



Литература:

  1. Лапач В.А. Деньги в системе объектов гражданских прав // Законодательство. 2004. № 9. С. 11.

  2. Новоселова Л.А. Денежные расчеты в предпринимательской деятельности. М., 1996; Лавров Д.Г. Денежные обязательства в российском гражданском праве. СПб., 2001; Белов В.А. Денежные обязательства. М., 2001 и др.

  3. Новоселова Л.А. Проблемы гражданско-правового регулирования расчетных отношений. Автореф. дис. … докт. юрид. наук. М., 1997. Об актуальности исследования денежных обязательств свидетельствуют последние работы: Ращевский Е.С. Денежное обязательство в процедуре внешнего управления. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 2003; Ипатов А.Б. Денежные кондикционные обязательства в гражданском праве Российской Федерации. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Ростов-на-Дону, 2003; Бакуева М.Г. Исполнение денежных обязательств по российскому гражданскому праву. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Екатеринбург, 2005; Рощина В.Ф. Ответственность предпринимателей за нарушение денежных обязательств по российскому законодательству. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 2004; Бахарева Ю.В. Денежные валютные обязательства. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 2006; Юсипов Р.Г. Особенности гражданско-правового регулирования денежных обязательств в правоотношениях банковского кредитования. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 2006 и др.

  4. Трофимов К.Т. Деньги как объект гражданских прав и предмет банковских сделок // Правоведение. 2004. № 1; Лапач В.А. Деньги в системе объектов гражданских прав // Законодательство. 2004. № 9; Хохлов В.А. Деньги в гражданском праве // Материалы юбилейной Всероссийской научной конференции «Два века юридической науки и образования в Казанском университете» (г. Казань, 13-14 мая 2004 года). Казань. 2004; Рожков Р.А. Наличные деньги и иностранная валюта как объект гражданского права // Юрист. 2006. № 4; Сиротин В.А. Деньги и собственность // Закон и право. 2008. № 1 и др.

  5. Лавров Д.Г. Денежные обязательства в российском гражданском праве. СПб., 2001. С. 5

  6. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. Предисловие. С. II.

  7. Указ соч. С. 6.

  8. Российский государственный исторический архив (далее – РГИА). Ф. 733. Оп. 141. Д. 136. Л.1, 1об, 2.

  9. РГИА. Ф. 733. Оп. 141. Д. 136. Л.55.

  10. Удинцев В.С. Цитович П.П. (К годовщине со дня смерти) // Журнал министерства народного просвещения. Ч. LIII. 1914. С. 76.

  11. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. С. 29,30.

  12. С.М. Деньги в области гражданского права П.П. Цитовича. Харьков, 1873 // Юридический вестник. 1873. Декабрь. С.11.

  13. Цитович П.П. Труды по торговому и вексельному праву. В 2 т. Т.1. Учебник торгового права; К вопросу о слиянии торгового права с гражданским. М., 2005. С. 323.

  14. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. С. 4.

  15. указ. соч. С. 14.

  16. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. С. 12.

  17. Табашников И. «Прошлая ученая деятельность цивилиста П.П. Цитовича (Критическая оценка его важнейших ученых произведений в области цивилистики) Одесса, 1896. С. 58 в кн.: Цитович П.П. Труды по торговому и вексельному праву. В 2 т. Т.1. Учебник торгового права; К вопросу о слиянии торгового права с гражданским. М., 2005.

  18. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. С. 4.

  19. указ. соч. С. 34.

  20. Цитович П.П. Обязательства. Конспект лекций по русскому гражданскому праву. Киев, 1887. С.7.

  21. Цитович П.П. Труды по торговому и вексельному праву. В 2 т. Т.1. Учебник торгового права; К вопросу о слиянии торгового права с гражданским. М., 2005. С. 328-329.

  22. Цитович П.П. Обязательства. Конспект лекций по русскому гражданскому праву. Киев, 1887. С.8-12.

  23. Цитович П.П. Деньги в области гражданского права. Харьков, 1873. С. 36.

  24. Цитович П.П. Обязательства. Конспект лекций по русскому гражданскому праву. Киев, 1887. С.10.

  25. Шершеневич Г.Ф. Наука гражданского права в России. Казань, 1893. С. 132.



Капліна Г.А., СНУ ім. В. Даля

питання класифікації СПОСОБІВ правового регулювання оплати найманої праці

Обоснованы подходы к классификации способов правового регулирования в сфере оплаты наемного труда, которая является необходимым этапом в процессе систематизации знаний о предмете исследования, с учетом рыночных преобразований. Проведено исследование существующих классификаций, сделаны выводы о том, что способы правового регулирования оплаты труда в современном трудовом праве не являются застывшей категорией и представляют динамическую систему методов, приемов правового воздействия на правоотношения, возникающте в связи с правом работника и корреспондирующей обязанностью работодателя по оплате наемного труда. С развитием рыночных отношений важно место в системе методов оплаты труда занимают также методы поощрительно-императивный и рекомендательный.

Going is grounded near classification of methods of the legal adjusting in the field of payment of wage labour, which is the necessary stage in the process of systematization of knowledges about the article of research, taking into account market transformations. Research of existent classifications is conducted, conclusions are done that methods of the legal adjusting of payment of labour in a modern labour right are not a hardening category and present the dynamic system of methods, receptions of the legal affecting legal relationships, возникающте in connection with a right for a worker and корреспондирующей duty of employer on payment of wage labour. With development of market relations a place is important in the system of methods of payment of labour occupy also the methods of поощрительно- imperative and recommendation.

Особливості сучасної економічної ситуації в Україні характеризуються наявністю великої кількості проблем у сфері правового регулювання відносин найманої праці. При аналізі проблем правового регулювання методологія класифікації допомагає виявити місце кожного способу в загальній системі засобів, методів, прийомів правового регулювання оплати праці. Всяка науково обгрунтована класифікація правових методів дає можливість краще зрозуміти їх природу і призначення в житті суспільства, місце у правовій системі у цілому, сприяє професійному оволодінню нормативно-правовим матеріалом. Крім того, класифікація способівв правового регулювання оплати праці має велике теоретичне, практичне, правотворче і кодифікуюче значення при використанні системного підходу у дослідженні методів регулювання оплати праці.

Метою даної публікації є виявлення підходів до класифікації способів правового регулювання у сфері оплати найманої праці, що є необхідним елементом у процесі систематизації знань про предмет дослідження.

Дослідженнями галузевих методів регулювання оплати праці займалися такі вчені-правознавці, як В.М.Толкунова, О.І.Процевський, Л.І.Лазор, В.В.Лазор, Я.В.Сімутіна, Г.О. Пономарьова, С.В.Привалова та ін. Специфіка суспільних відносин, які складають предмет трудового права, багато в чому визначає і особливості способів їх правового регулювання. Такою особливістю є поєднання приватних і публічних засад. Свого часу Л.С. Таль і К.М. Варшавський виділяли приватне промислове (трудове) право, предмет якого включав відносини, пов’язані із господарською владою і робочим договором, і публічне промислове (трудове) право, предмет якого складали відносини, зв’язані із застосуванням законів [1,с.34]. Оскільки такий поділ умовно робив предмет регулювання відносно неоднорідним, то і засоби дії трудового права на суспільні відносини також були відносно неоднорідні. Відношення до такого поділу не завжди було однозначним, проте в даний час така точка зору поділяється більшістю вчених [2,с.109].

При проведенні класифікації ми пропонуємо виходити із загальної посилки, згідно якої теоретичний і практичний сенс будь-якої класифікації, проведеної за значущою для трудового права системною ознакою, полягає в тому, що вона дозволяє, з одного боку, об’єднати в одній групі єдині засоби правового регулювання, а з іншого боку, розвести по різних групах способи, прийоми юридичної дії, що вимагають різної регламентації.

При цьому в якості основних критеріїв класифікації пропонуються як загальнотеоретичні підходи до класифікації методів правового впливу, так і ті, що враховують специфічність предмету правового регулювання – відносин щодо відплатності праці. Класифікація може бути проведена за критеріями, що характеризують власне сам метод регулювання. Можна запропонувати загальну схему міркувань з позицій загальнотеоретичного підходу до структури методу правового регулювання. Метод правового регулювання - це обумовлений предметом спосіб дії права на суспільні відносини. Методи правового регулювання характеризуються, як відомо, наступними обставинами: порядком встановлення суб’єктивних прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин; засобами їх забезпечення (санкціями); ступенем самостійності (розсуду) дій суб’єктів.

За критерієм характеру взаємин суб’єктів правовідносин способи регулювання можуть бути класифіковані на імперативні та диспозитивні. Імперативний метод заснований на підлеглості, субординації учасників суспільних відносин. Цим методом жорстко регулюється поведінка (дії) суб’єктів, наприклад, це стосується правовідносин по встановленню державних гарантій в оплаті праці. Диспозитивний метод (автономний), встановлюючи права і обов’язки суб’єктів, одночасно надає їм можливість вибрати варіант поведінки або додатково своєю угодою врегулювати свої взаємини. Цей метод властивий відносинам у сфері колективних договорів. Імперативні норми регулюють відносини між суб’єктами, де сторони знаходяться в нерівноправному положенні (відносини влади-підпорядкування). Диспозитивні ж норми допускають регулювання відносин за угодою сторін, тоді як нормативне правило діє лише за відсутності такої угоди [3, с.173].

Проте частіше в науковій літературі як критерій класифікації методів на імперативні і диспозитивні називають особливості способу правового регулювання. При цьому під імперативними способами розуміються ті, в яких правила поведінки сформульовані наказово, однозначно, безальтернативно. Під диспозитивними ж мають на увазі методи, які містять можливість вибору того або іншого варіанту поведінки.

Досліджуючи методи правового регулювання заробітної плати, В.М. Толкунова виділяє державне і договірне регулювання [4,c.126]. Вітчизняний законодавець в питанні регулювання заробітної плати використовує поняття сфери державного регулювання і системи договірного регулювання оплати праці [5, ст. 8]. Таке застосування понять - система або сфера- представляється неоднозначним, тому, на наш погляд, мають рацію ті автори, які ведуть дослідження саме у сфері правового регулювання в українському трудовому праві. Крім того, автори Проекту Трудового кодексу вже перейшли до однозначних визначень і розмежовують сфери державного і договірного регулювання оплати праці. Так, ч.1 ст.215 Проекту визначає сферу державного регулювання, ст.216 - сферу договірного регулювання [6].

Способи правового регулювання оплати праці, за допомогою яких визначається правосуб’єктність учасників правовідносин і виникають права, обов’язки сторін і відповідальність за їх невиконання при застосуванні конкретного методу, можна розділити по характеру розпорядження, зафіксованого в нормі права. Так, для державно-нормативного методу характерним є застосування способу позитивного зобов’язання, коли учасники правовідношення зобов’язані зробити або утриматися від здійснення певних дій. Такий спосіб покладає на осіб обов’язок до активної поведінки, і його можна виразити формулою: все, що не дозволено, заборонено. Для договірного методу правового регулювання характерні способи дозволів і способи заборон. Дозволи виражаються в наданні учасникові правовідношення можливостей (дозволів) діяти за власним розсудом. Свобода поведінки практично нічим не обмежується. Спосіб заборони виражається формулою: можна робити все, що не заборонено.

Метод державного регулювання, як відзначають наприклад, Г.А. Пономарёва, С.В.Привалова, має риси нормативності, і таку його якість вони пропонували використовувати у назві методу - нормативний метод регулювання [7,с.23]. На нашу думку, такі визначення допустимі і з певним ступенем обережності їх можна співвідносити як слова-синоніми. Погоджуємося з думкою вказаних авторів в тому, що нормативність в сенсі законотворчої діяльності по виданню норм трудового права властива методу державного регулювання, проте в зв’язку з цим вважаємо за необхідне також відзначити, що у ряді випадків і договірне регулювання оплати праці тісно взаємозв’язане з нормативністю. Так, наприклад, розміри тарифних ставок і посадових окладів встановлюються роботодавцями самостійно, але вони не можуть бути нижче за мінімальний розмір оплати праці, встановленої державою. Вв свою чергу, мінімальний розмір оплати праці встановлюється державою в централізованому порядку, але він може бути збільшений шляхом договірного регулювання, наприклад, у галузевій угоді. Також, договірне регулювання оплати праці у момент встановлення умов оплати праці згодом може трансформуватися у нормативне регулювання оплати праці при застосуванні умов, встановлених в договірному порядку. Наприклад, відповідно до ч.1 статті 97 КЗпП України умови про оплату праці при укладанні колективного договору встановлюються в договірному порядку, але відповідно до ч.5 той же 97 статті КЗпП «власник або уповноважений ним орган не мають права в односторонньому порядку ухвалювати рішення з питань оплати праці, погіршуючі умови, встановлені колективними договорами», тобто згодом колективний договір виконує роль локального нормативного акту підприємства, умови якого обов’язкові для виконання як працівниками, так і роботодавцем [8,ст.97].

До предмету правового регулювання правового інституту оплати праці включаються організаційно-управлінські відносини у сфері організації оплати праці. Тому застосовується як імперативний, так і диспозитивний методи, а також додатковий метод - координації в організаційно-управлінських відносинах.

Варто відзначити, що в теорії права спостерігається деяка абсолютизація класифікації методів правового регулювання на імперативні і диспозитивні. Фактично всі комплексні праці по теорії права приводять цей поділ, з чого можна укласти висновок, що в теорії права не виділяються інші класифікаційні підстави. Тим часом вони існують, у тому числі і для методів регулювання оплати праці. Як перша складова методу пропонується загальне правове положення суб’єктів. Автор вважає, що суб’єкти правовідносин з оплати праці не є рівними, що визначається їх статусом: одні є власниками засобів виробництва, інші – власниками своєї праці, найманими робітниками. Проте не потрібно забувати, що одной з основних особливостей суб’єктного складу відносин з оплати праці є можливість участі публічного суб’єкту – держави у подібного роду відносинах, а головне - особливість його участі. Держава виступає як законодавець, що видає імперативні норми-гарантії, але і держава водночас виступає як роботодавець у відносинах бюджетної сфери, а також як сторона соціального діалогу. Вважаємо, що досліджувана специфіка методів правового регулювання оплати праці виражається саме в наявності дихотомічного поділу на державний метод, що має імперативну основу і договірний метод, заснований на засадах договору, диспозитивності.

Залежно від специфіки відносин і правового положення їх суб’єктів по вертикалі також прийнято виділяти два основні способи правового впливу на відносини у сфері оплати праці: метод централізованого регулювання та метод децентралізованого регулювання. Перший способ базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин. За його допомогою регулюються відносини, в яких пріоритетним, як правило, є загальний соціальний інтерес. При централізованому регулюванні держава пряма і безпосередньо нормує поведінку учасників суспільних відносин. В децентралізованому регулюванні держава, регламентуючи певною мірою поведінку учасників правовідношення, надає їм певний простір для самостійного встановлення своїх взаємовідносин.

Фактично та ж класифікація, але виражена в інших термінах, має місце у випадку виділення методу субординації і методу координації [9,с.18]. Зокрема, метод субординації характеризується підпорядкуванням одного суб’єкта відносин іншому. Метод координації, як і диспозитивний метод, виявляється в рівності сторін правовідношення і в наданні ним можливості самостійно обирати передбачену правом модель поведінки.

У науковій літературі існує ще один варіант позначення тих же по суті методів регулювання оплати праці: метод автономії і авторитарний метод. Суть методу автономії характеризується тим, що при його допомозі самим учасникам регульованих правом відносин надається можливість самостійно визначати свою поведінку у взаєминах один з одним в рамках закону. На відміну від нього авторитарний метод базується на використанні владних правових розпоряджень, які встановлюють підстави і порядок виникнення конкретних прав і обов’язків у суб’єктів правовідносин [10,с.136].

Імперативний і диспозитивний методи, так само, як і методи субординації і координації (автономії і авторитарності), нерідко позначаються як первинні і початкові методи, що є виділеними логічним шляхом простими прийомами регулювання, які визначають основну специфіку правового положення суб’єктів відносин. При цьому імперативний метод відноситься до сфери централізованого і тим самим державно-нормативного регулювання, а диспозитивний метод - до області децентралізованого, договірного регулювання.

У сучасній юридичній літературі можна зустріти виділення вже чотирьох методів правового регулювання: імперативний(авторитарний) – метод владних розпоряджень; диспозитивний(автономний) – рівність сторін, координації; заохочувальний – винагороди за певну заслужену поведінку і рекомендаційний – поради здійснення конкретної, бажаної для суспільства поведінки [11,12]. Як відомо, для права характерна така функція регулювання, як сприяння змінам, вдосконалення існуючих відносин, а також виникнення нових суспільних відносин, для яких вже дійшли розвитку об’єктивні передумови. Названа функція правового регулювання викликає до життя способи регулювання стимулюючого характеру, безпосереднє призначення яких зводиться до того, щоб спонукати до вольових вчинків відповідно до нових суспільних відносин. Такими різновидами способов стимулюючого характеру є рекомендаційний та заохочувальний методи.

Суть рекомендаційного методу полягає в тому, що в нормативних розпорядженнях міститься порада за відсутності прямої зобов’язальної регламентації, слідкування якій дозволить найефективніше досягти результата, корисного колективу або всьому суспільству. Окрім того, рекомендаційний метод, як правило, припускає встановлення визначених умов підтримки, як таких, що забезпечують реалізацію вибраної поведінки.

Особливість рекомендаційного методу полягає в тому, що, наказуючи суб’єктам певну поведінку, одночасно їм надаєьбся право самостійно вирішувати питання щодо об’єму, форму і шляхів реалізації цієї поведінки. У зв’язку з цим П. Є. Недбайло відзначає, що в одних випадках рекомендація надає право суб’єктам вибирати те або інше рішення, в інших – зобов’язує ухвалити певне рішення, але дозволяє конкретизувати положення норми, виходячи із реальних можливостей суб’єкта [13,с.86].



Метод заохочення є публічне визнання заслуг, нагородження, надання суспільної шани членам суспільства, що проявили зразкову поведінку при виконанні свого громадського обов’язку. Призначення методу заохочення в оплаті праці полягає в тому, щоб викликати певні стимули до такої поведінки, яка сприяла б досягненню результатів, що виходять за межи ординарних уявлень про можливості людини. Цією властивістю службова роль заохочення істотно відрізняється від службової ролі примусу. Останнє, виражаючи собою осуд від імені суспільства і встановлюючи певні позбавлення для людини, яка відступила від встановленого правила, ставить перш за все завдання підняти його до рівня переважної більшості членів суспільства, що сумлінно виконують свій громадський обов’язок, і одночасно загрозою настання несприятливих наслідків запобігти неправомірній поведінці окремих нестійких громадян. У цьому виявляється свого роду «очисна» якість примушення, що дозволяє витіснити з суспільства все шкідливе і чуже йому. Заохочення ж, будучи високою оцінкою особливих досягнень, що перевершують звичайні, і надаючи суспільну шану людині, що досягла високих показників своєї поведінки, ставить завдання спонукати інших членів суспільства слідувати прикладу заохочуваного і, отже, сприяє виникненню нових, вищих по своєму характеру суспільних відносин. Поза сумнівом, стимулюючою властивістю володіє і заохочувальний способ, що встановлює такий стан волі суб’єкта, при якому останній вільний вибирати покращену поведінку, з розрахунком отримати певні пільги, блага у разі досягнення передбачуваного результату. Особливість заохочувального методу полягає в тому, що в нормах права містяться вказівки на певний варіант поведінки, слідування якому бажано для всього суспільства, але не обов’язково для кожного окремого суб’єкта. Проте вибір такої поведінки підкріплюється обіцянкою наділити суб’єкта благами понад загальноприйняті норми. Заохочувальний метод виражається в різноманітних заохочувальних нормах і особливо широко застосовується при регулюванні відплатних трудових відносин. Окрім того, потрібно вказати, що заохочення, встановлене за певними критеріями та застосоване до конкретного працівника за умови досягнення ним цих критеріїв(наприклад, надбавки, встановлювані на певний термін), набуває імперативного характеру обов’язку для роботодавця. Підставами зміни або припинення заохочувального правовідношення, що виникло таким чином, не повинні бути вже воля та бажання роботодавця. Це мають бути тільки підстави, пов’язані з неправомірною поведінкою працівника (догана тощо). Неправомірний вчинок може з’явитися причиною виключення працівника з числа заохочуваних суб’єктів. У результаті заохочувальне правовідношення не виникає зовсім або роботодавець, який видав наказ про заохочення, відміняє його, якщо несумлінність працівника стала відома до завершення заохочувальної процедури. Виникнення заохочувальних правовідносин обумовлене наявністю складного фактичного складу, який включає юридичні факти у вигляді подій і дій, передбачених правовою нормою. При цьому не тільки порушення останньої, але і дотримання її вимог може спричинити виникнення ряду самостійних зв’язків заохочувального і стимулюючого характеру. На імперативний характер заохочувальної норми слушно вказував А. С. Піголкин: « По суті, будь-яка так звана заохочувальна норма обов’язково передбачає як право отримати відповідну винагороду за ті або інші дії, так і обов’язок відповідних органів забезпечити виконання цього конкретного заохочення за наявності умов, передбачених в гіпотезі правової норми. Цей обов’язок в будь-якій заохочувальній нормі не може не бути виражений у владній формі, тобто подібні норми є одним з різновидів категоричних норм.» [14,с.164]. Таким чином, заохочувальний метод регулювання оплати праці поєднує в собі риси імперативності, а тому пропонуємо визначити його як заохочувально-імперативний.

Рекомендаційний і заохочувально-імперативний методи, маючи загальне призначення стимулювати вдосконалення, поліпшення суспільних відносин, відрізняються безпосереднім характером визначення стану волі суб’єктів. Якщо рекомендація, формулюючи пораду щодо бажаного правила, вказує лише на те, що вибраний варіант поведінки сам по собі обіцяє певні переваги в порівнянні з буденним, то заохочення разом з вказівкою бажаної поведінки встановлює певні блага як винагороду за вибрану покращену поведінку і досягнутий результат. Тому заохочувально-імперативний метод характеризується більшою визначеністю стану волі суб’єктів, чим це має місце в рекомендаціях.

Враховуючи вищевикладене, можна говорити про основні способи регулювання заробітної плати – нормативно-державний, договірний, заохочувальний, рекомендаційний. В даний час в Україні діє багаторівневе регулювання трудових відносин, отже, і регламентація питань оплати праці здійснюється на різних рівнях. На республіканському і регіональному рівнях здійснюється державне (централізоване) і колективно-договірне регулювання, на територіальному - нормативне і колективно-договірне; в організаціях – нормативне (локальне), колективно-договірне і індивідуально-договірне. Серед джерел трудового права є достатньо багато правових актів, що поєднують ознаки і нормативно-правових джерел, і договірних (наприклад, локальні нормативні акти, нормативні угоди, колективні договори). Таким чином, можна зробити висновок про те, що імперативний і диспозитивний методи не є єдиними, такими, що існують автономно, самостійно. Вони взаємопов’язані між собою, що ще більше підтверджується при розгляді методів регулювання питань оплати праці. Так, наприклад, мінімальний розмір оплати праці встановлюється в централізованому порядку, але він може бути збільшений шляхом локального регулювання або договірного. Розміри тарифних ставок і посадових окладів встановлюються роботодавцями самостійно, але вони не можуть бути нижче за мінімальний розмір оплати праці, встановленої державою. У зв’язку з перетвореннями в економічному житті країни ці два методи отримали свій розвиток [15,с.35].

Договірне регулювання заробітної плати здійснюється не тільки шляхом укладення колективних договорів, як це було раніше, а також за допомогою генеральної, регіональної, галузевої тарифної, територіальної угоди та трудового договору. Крім того, в організаціях діють локальні нормативні акти, що приймаються роботодавцем (наприклад, положення про оплату праці, положення про преміювання, положення про виплату винагороди за підсумками роботи організації за рік та ін.).

У сфері малого бізнесу (у тому числі у роботодавців – підприємців-фізичних осіб) визначення систем і розмірів оплати праці здійснюється, як правило, тільки через індивідуально-договірне регулювання. Причому часто в таких фірмах і дотримання державних гарантій зведене до мінімуму. Це обумовлено більшою схильністю малих підприємств до економічних коливань, їх фінансовою нестабільністю. Окрім того, можна зауважити, що в таких умовах малий бізнес пристосовується до труднощів різноманітними, навіть невиправданими з точки зору економіки способами в оплаті праці. Так, з метою збереження кадрового складу при наявності сезонних факторів в сфері діяльності(наприклад, будівництво, туризм), роботодавці йдуть на здійснення фіксованих виплат, «імітуючих» заробітну плату.

Проведене дослідження існуючих класифікацій дозволяє зробити висновки про те, що споосби та методи правового регулювання оплати праці в сучасному трудовому праві не є застиглою категорією і представляють динамічну систему прийомів правового впливу на правовідносини, що виникають у зв’язку з правом працівника і обов’язком роботодавця на оплату найманої праці, а з розвитком ринкових відносин важливе місце в системі методів оплати праці займають також методи заохочувально-імперативний та рекомендаційний.



Література:

1. Таль Л.С. Очерки промышленного права. С. 2-3; Варшавский К.М. Трудовой договор по Кодексу законов о труде. Пг., 1923. С. 34.

2. Черепахин Б.Б. К вопросу о частном и публичном праве //Труды по гражданскому праву. М, 2001. С. 109.

3. Йоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. М., 1961., с. 173.

4. Толкунова В.Н. Трудовое право: Конспект лекций. – М.: Белые альвы, 1997. – 236 с.

5. Про оплату праці: Закон України: Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 16 с.

6. Проект Трудового кодексу України // Праця і зарплата: Спецвипуск. – 2003. – № 42. – 48 с.

7. Привалова С.В. Методы правового регулирования трудовых отношений.Автореф. дисс. канд.юр.наук – М., 2001. – 27 с.

8. Кодекс Законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 50-51. – Ст. 375.

9. Цазаренко Г.В. Общая теория права и государства: Курс лекций. Орел.- 1995. С. 18.

10. Общая теория права и государства: Учебник //Под ред. В.В. Лазарева. М., 1994. С. 136-137.

11. Теория государства и права:Учебник / под. ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М., 2001 – с. 334.

12. Іншин М.І. Правове регулювання службово-трудових відносин в Україні. Х., 2004. с. 337, с. 157.

13. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм, «Советское государство и право» 1987 г.- № 1.-с. 81-85.

14. Пиголкин А.С. Нормы советского социалистического права и их структура /В кн.: Вопросы общей теории советского права / Под ред. С.Н.Братуся. - М: Госюриздат, 1960. С.164.

15. Нуртдинова А.Ф. Коллективно-договорное регулирование трудовых отношений в современной России.:М., 1998. – С. 35.

Кельман М.С., ЛДУВС

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка