Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка7/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   65

На наш погляд, на сучасному етапі немає підстав розглядати інститут Уповноваженого як альтернативу органам прокуратури України. Він діє додатково до чинних в Україні правозахисних інститутів.


Отже, на нашу думку, це зовсім різновеликі фігури державного контрольно-наглядового процесу, які зобов’язані співпрацювати, але ніяк не конкурувати. Принципова різниця прокуратури й усіх інших органів, які здійснюють контроль, полягає в тому, що прокуратура є універсальним органом захисту прав і законних інтересів громадян, суспільства і держави. На прокуратуру покладено нагляд за виконанням законів різними суб’єктами правозастосування, включаючи правоохоронні та контрольні органи. Що ж стосується Уповноваженого з прав людини, то він доповнює форми, методи і засоби, які є в прокуратури, щодо захисту прав і свобод людини та громадянина і за своєю юридичною природою є контролюючим органом по відношенню до інших державних органів.

Вказана чотирьох ланкову підсистему державної влади в Україні логічно доповнює підсистема правоохоронної державної влади прокуратури України. Основним Законом України прокуратурі надані як необхідні функції (можливість), так і повноваження (здатність) по здійсненню визначеного впливу на діяльність і поведінку громадян, а також інших фізичних та юридичних осіб.

Розглянемо детально основні чинники, які характеризують прокуратуру, як орган державної влади. Вважаємо, що об’єктивний аналіз нормативної бази, яка визначає організацію і діяльність української прокуратури, дозволяє достатньо упевнено визначитися із її положенням серед інших державних органів. Перш за все не підлягає сумніву, що прокуратура України являє собою єдину систему державних органів (ст. 121 Конституції). Правову основу діяльності прокуратури України складає система встановлених Конституцією, законами і міжнародними договорами України положень, які визначають ключові питання організації і діяльності прокуратури України і повноваження прокурорів.

В ієрархії законодавчих актів, які фіксують правові основи діяльності органів прокуратури України, найвище місце займає Основний закон держави – Конституція України. Значення Конституції України як елемента правової бази діяльності органів прокуратури є надзвичайно важливим, адже конституційні приписи перш за все виступають в якості вихідних, базових установок, які визначають сутність і зміст ключових питань правового регулювання і практичної діяльності органів прокуратури України. Фактично усі положення Конституції України в тій чи іншій ступені отримують відбиття в законодавстві про прокуратуру і практиці прокурорського нагляду.

По-друге для визначення місця прокуратури в системі державних органів і її відносин із різними гілками державної влади, без сумніву, мають значення, статті Конституції України, які встановлюють основи конституційного устрою; конституційно – правового статусу органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Зміст і загальна спрямованість прокурорського нагляду у своїй основі обумовлюється конституційними нормами щодо прав і свобод людини та громадянина.

Відомо, що одним з показників демократизації державно-правової системи в Україні є практична реалізація принципу поділу влади і наявність ефективної системи стримувань і противаг, яка забезпечує баланс інтересів усіх гілок влади і не дає можливості жодній з них сконцентрувати в своїх руках надмірні владні повноваження. З прийняттям Конституції України 1996 р. та внесенням змін до неї, які набрали чинності з 1 січня 2005 р., було зроблено вирішальний крок на шляху до зближення, гармонізації прокурорської системи України з аналогічними системами сучасних демократичних держав Європи і світу.

Чинна нині в Україні прокуратура – інститут, який в основному відповідає об’єктивним потребам нашого суспільства. Головна її особливість полягає в тому, що вона є прокуратурою наглядово-обвинувального типу, тобто виконує функції нагляду за виконанням законів, кримінального переслідування та підтримання обвинувачення в суді.

Викладене приводить нас до висновку, що сьогодні діяльність прокуратури не тільки суворо регламентована Основним законом України, але її діяльність є одним з важливих чинників законності та правопорядку, сприяє реалізації принципу верховенства права, що відображає суть прокуратури як правового інституту, невід’ємної частини правової системи держави.

Роль і місце будь-якого органу державної влади визначаються перш за все комплексом рис, ознак та критеріїв:


  • призначення органу державної влади;

  • конституційно-правовий статус державного органу;

  • функції (основні напрями діяльності);

  • повноваження;

  • порядок формування та підпорядкованість;

  • система і структура державного органу тощо.

Напрацювання стратегії функціонування прокуратури в правовій системі держави багато в чому залежить від правильного визначення правового статусу прокуратури. Під правовим статусом державного органу звичайно розуміється сукупність таких елементів, як правові норми, що регулюють діяльність цього органу; закріплення в них місця, ролі й призначення органу в державному механізмі; повноваження з реалізації покладених на неї функцій.

Правовий статус прокуратури визначається насамперед нормативною базою регулювання її діяльності, що складається з декількох рівнів. На першому – Конституція України. В статтях 121, 122 Основного закону зазначено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:



  • підтримання державного обвинувачення в суді;

  • представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

  • нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

  • нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організація та порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом.

Прийняття Верховною Радою України Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» 12 липня 2001 р. (зазначений закон вперше привів у відповідність функції прокуратури, які були визначені Конституцією України) та «Про внесення змін до Конституції України» 8 грудня 2004 р. дозволило вирішити низку дискусійних питань щодо конституційності деяких норм закону і певною мірою визначити роль та місце прокуратури в суспільстві та державі. Особливо сприятливим для цього стало ухвалення останнього закону, який передбачає доповнення ст. 121 новим (п’ятим) пунктом щодо покладення на прокуратуру «нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами».

Іншою, не менш важливою новелою Конституції України є зміна порядку звільнення Генерального прокурора України з посади Президентом України. Отже це робиться за згодою Верховної Ради України (нова редакція п. 2 ч. 1 ст. 122 Конституції України). Значущість цього доленосного рішення для кожного громадянина та суспільства і держави загалом навіть важко уявити, і тому давати оцінку, напевно, доведеться майбутньому поколінню.

На другому рівні – Закони України «Про прокуратуру» і «Про державну службу», кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, кримінально-виконавче, господарсько-процесуальне законодавство та інші Закони України, а також визнані Україною відповідні міжнародні договори й угоди.

Нарешті нормативну базу діяльності прокуратури становлять підзаконні акти – Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, які торкаються в основному матеріального та пенсійного забезпечення працівників прокуратури. Відзначаючи відповідність Конституції України тим чи іншим законодавчим актам, певну регулювальну роль у здійсненні діяльності прокуратури, а також визначенні її становища в державному механізмі має Конституційний Суд України. Про це свідчить низка його рішень щодо прокуратури.

Перераховані вище нормативно-правові акти детально і чітко визначають призначення прокуратури як єдиної системи, що здійснює покладені на неї конституційні функції, а також виконує й інші функції, встановлені законом, регламентують повноваження прокурорів та порядок їх реалізації і т. ін.

У той же час істотною вадою правового статусу прокуратури є, на наш погляд, три обставини: ані Конституція, ані Закони України не окреслюють чітко, до якої гілки влади відноситься прокуратура, співвідношення її статусу з повноваженнями законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, відсутність Конституційного Закону України «Про прокуратуру». Ці обставини є основною причиною нестабільного правового статусу прокуратури, який в будь-який час з тактичних міркувань політичної кон’юнктури може бути змінений, а також безкінечних суперечок про те, чи є прокуратура органом державної влади, до якої з трьох гілок влади вона відноситься і які функції в зв’язку з цим повинна виконувати.

Конституційний статус становить важливу частину правового статусу прокуратури. Він містить у собі конституційні норми про діяльність прокуратури, закріплення в них місця, ролі й призначення органів прокуратури в механізмі поділу й взаємодії влади, повноваження з реалізації функцій, покладених на неї Конституцією.

Як вище зазначалось, спеціально конституційним функціям прокуратури присвячена ст. 121 Основного закону; порядок призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України і строк його повноважень визначає стаття 122 Конституції; стаття 123 присвячена організації і порядку діяльності органів прокуратури України (стосовно загальних положень, системи, структури, прокурорського нагляду, кадрових та інших питань).

Крім названих статей, у Конституції України міститься ще три норми, що також утворюють конституційний статус прокуратури: п. 14 ст. 92 – організація діяльності прокуратури визначається лише законами; до повноважень Верховної Ради України належить надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України та встановлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (п. 25 ст. 85 Конституції); Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади (п. 11 ст. 106 Конституції).

Усі вище зазначені положення Конституції України дають підстави зробити висновок про те, що прокуратура України є самостійним, централізованим державним органом, котрий заснований на найвищому конституційному рівні. Як видно, з цих Конституційних положень, на сьогодні більш ніж достатньо підстав вести мову щодо визначення чіткого місця прокуратури в механізмі державної влади, а саме:


  • виокремлення конституційної самостійності;

  • окремого правового статусу;

  • чітко окресленого кола функцій та повноважень;

  • наявність законодавчо визначених засобів (способів) здійснення, реалізації своїх повноважень;

  • визначення відповідальності за виконання покладених завдань;

  • реального забезпечення прав і свобод громадян;

  • сприяння ефективній і законній діяльності виконавчої та судової влади;

  • нагляду за дотриманням законності на всій території держави;

  • виконання своєї діяльності від імені держави [11].

На нашу думку, усе вищевикладене дає достатньо підстав вважати, що прокуратура України займає достойне місце в підсистемі правоохоронної влади в системі державної влади України, виконуючи як роль найважливішого елементу балансу влад, так і основного регулятора стабільності, гармонізації конституційно – правових відносин, які складуються в суспільстві, котрі на сучасному етапі досягаються шляхом правової охорони нею, як законних інтересів суспільства, так і конституційних прав і свобод громадян (людини) в процесі виконання державою своїх функцій.

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок про наявність реально існуючих (конституційно закріплених) в Україні наступних суб’єктів державної влади: влади глави держави – президентської влади; влади законодавчої; влади виконавчої; влади судової; фінансово – кредитної, контрольної і прокурорської влади.



Література:

1. Малая энциклопедия конституционного права. // Под. Ред.. М.В. Баглая, В.А. Туманов. М., БЕК, -1998. С.46.

2. Погорілко В. Ф. Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 3. – С. 26.

3. Шахов І. Б. Контроль у правовій системі України // Правова система України: теорія і практика: Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. – К.: Друкарня МВС України. – 1993. – С. 223-225.

4. Чиркин В. Е. Государствоведение: Учебник. – М.: Юрист. – 1999. – С. 258.

5. Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежных стран Восточной Европы и Азии. Учебник для вузов. – М.: изд-во «Зерцало». 2000. – С. 216.

6. Точиловский В. И. О месте прокуратуры в системе государственной власти // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. – Харьков.: УЮА. – 1992. – С. 7-9.

7. Разделение властей в современном Российском государстве // Конституционное и муниципальное право. – 2001. – № 2. – С. 18-36.

8. Чиркин В. Е. Основы государственной власти. – М.: Юристь, 1996. – С. 112.

9. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М.: Юрид лит-ра, 1981. – С. 386.

10. Мальцев Г. В., Экимов А. И., Ефимов В. И. Новый российский перламент: надежды на будущее // Российская Федерация. – 1993. – № 1/13. – С. 33-36.

11. Бандурка О. М., Древаль Ю. Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. – Харків: Ун-т внутр. справ. – 1999. – С. 288.

12. Грицаєнко Л. Р. Роль і місце прокурорської влади в системі державних органів. Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 5, 6. – С. 43-46; С. 84-97.

Достдар Р.М., МНЦ ОНЮА

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРИТРИМАННЯ ЯК ОДНОГО ІЗ СПОСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Статья посвящена исследованию удержания как способа обеспечения обязательства. Исследуются проблемы законной природы удержания, особого порядка применения, определяющих его место в системе способов обеспечения обязательства. Рассматривается регулирование согласно законодательству Украины.

The article is dedicated to investigation of retention as a mean of оbligation securing. The problems of legal nature, retention specific signs, determining its place in the system of means of obligation securing are studied. The retention regulation according to legislation of Ukraine is considered.

Притримання речі боржника – є відносно новим способом забезпечення виконання зобов’язань, який закріплено в ЦК України 2003 року. Це інститут стародавнього походження, який мав назву – jus retentionis. Він був відомий римському приватному праву, в свій час був рецепійований, і тому застосовувався і застосовується в багатьох правових системах сучасності [1].

У 1970-1990-ті роки право притримання відносили до так званих заходів оперативного впливу. Концепцію даного інституту найбільш повно було розроблено радянським вченим В.П.Грибановим. Серед сучасних цивілістів цю проблематику досліджували російські вчені Сарбаш С.В., А.Н. Труба, Л.Н. Якушіна, українські – О. Іваненко, Т. Карнаух та інші [2]. Однак, дослідження права притримання як одного із способів забезпечення зобов’язань залишається актуальним і сьогодні, хоча залишається майже непоміченим практикою та науковим світом.

Сутність притримання полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, до тих пір, доки останній не виконає свої зобов’язання, і можливість кредитора задовольнити з притриманої речі свій інтерес, якщо боржник так і не виконає свої зобов’язання.

Аналізуя положення ЦК України, наукову та навчальну ліературу з цього питання, ми можемо виділити наступні правила застосування такого інституту цивільного права як права притримання.

Право притримання виникає на підставі закону ст. 594 ЦК і не потребує, щоб воно було передбачено договором між кредитором та боржником, це одна з ознак, яка виділяє притримання від решти способів забезпечення виконання зобов’язань. Однак, в цих правовідносинах договір також може мати місце – в договорі боржник і кредитор можуть розширити або звузити коло підстав для застосування права притримання, визначити конкретні права і обов’язки сторін, що виникають у зв’язку з притриманням, вказати інші види вимог, які можуть забезпечуватися притриманням, і т.ін. Також сторони в договорі можуть взагалі виключити можливість застосування кредитором права притримання. З цим не погоджується Л.О.Єсіпова в своїх коментаріх до ст. 594 ЦК України [3], вказуючи, що така відмова буде нікчемною. Однак, таке тверження виникає з аналізу ч. 2 ст. 594 ЦК України, при умові, що мають місце «інші вимоги кредитора», а не ті, що вказані в ч.1 тієї ж норми, яка містить законні підстави застосування права притримання – відшкодування кредиторові пов’язаних з притриманою річчю витрат та інших збитків.

Виходячи з аналізу норм ЦК України про право притримання, можемо стверджувати, що вимоги, які можуть забезпечуватися правом притримання, завжди носять грошовий характер. Ч.1 ст. 594 ЦК України містить вказівку тільки на грошові зобов’язання (відшкодування витрат та інших збитків, по’язаних з притриманою річчю).

Вищевказане дозволяє виявити основні напрямки впливу права притримання на зобов’язальні правовідносини. Функції цього інституту зводяться до вирішення двох завдань: по-перше, забезпечення і стимулювання належного виконання боржником відповідного грошового зобов’язання; по-друге, компенсація грошових вимог кредитора з вартості притримуваної речі.

Наступне питання, яке виникає при застосування притримання в зобов’язаннях, чи повинна бути притримана річ безпосередньо тією з якою пов’язаний предмет зобов’язання, чи це може бути й інша власність боржника, яка опинилася у кредитора і, відповідно, може слугувати об’єктом притримання. На це питання, закон однозначної відповіді не дає, тому, виходячи з аналізу ч.1 та 2 ст. 594 ЦК України, можемо припустити наступне. Притримання може мати місце тоді, коли кредитор має право притримати річ боржника у разі невиконання боржником в строк зобов’язання по оплаті саме цієї речі або по відшкодуванню кредиторові витрат й інших збитків, безпосередньо пов’язаних з нею. Таке твердження витікає з аналізу ч. 1 ст. 594 ЦК України. Наприклад, автомобіль, що потрапив в аварію, евакуювався в автосервіс і там ремонтується. Проте власник автомобіля не оплачує витрати по евакуації автомобіля, вартість запчастин і ремонту, узгоджені в договорі. У такому разі автосервіс може утримувати автомобіль, оскільки його вимоги пов’язані саме з цією річчю. Але якщо власник автомобіля відшкодує витрати автосервісу і сплатить роботи по ремонту автомобіля, то автосервіс не має права притримувати відремонтований автомобіль, посилаючись на те, що власник автомобіля не виконує перед ним свої зобов’язання по оплаті ремонту іншого автомобіля, що також належить цьому власникові.

Аналіз же ч. 2 ст. 594 ЦК України дає можливість під «іншими вимогами кредитора» вбачати такі підстави виникнення права притримання як невиконання боржником вимог, не пов’язаних з оплатою речі або відшкодуванням витрат на неї й інших збитків, вимог що виникли стосовно іншого предмету зобов’язання.

Також слід зазначити, що підстави виникнення володіння притриманою річчю у кредитора мають бути законні – через зобов’язання, що існує між ним і боржником. Якщо річ була вкрадена, чи опинилася у володінні кредитора з інших незаконних підстав, право притримання цієї речі у кредитора не виникає і задовольнити свої вимоги до боржника-власника цієї речі за рахунок речі він не може. Якщо кредитор неправомірно використовує притриману річ, то він повинен відшкодувати власникові або іншому титульному володільцю притриманої речі спричинені цим збитки, а також виплатити виникле у зв’язку з цим безпідставне збагачення.

Якщо притримана річ належить до обмежених в обігу, кредитор цієї речі повинен мати законні повноваження на володіння нею (наприклад, належно оформлений дозвіл на використання і зберігання вибухових матеріалів і ін.).

Також слід зазначити, що кредитор має бути титульним володільцем притриманої речі і повинен мати письмові докази цього титульного володіння – договір, адміністративний акт чи інше, - що підтвердить право кредитора на притримання і, відповідно, можливе розпорядження саме цією реччю, якщо боржник так і не виконає свої зобов’язання.

Право притримання зберігається під час переходу права на притриману річ до третіх осіб. Особливістю притримання є збереження за боржником права розпоряджатися річчю, яка притримується кредитором (ч. 2 ст. 596 ЦК України). При цьому боржник не зобов’язаний одержувати згоду кредитора на розпорядження цією річчю, а також повідомляти кредитора про передачу ним прав щодо, речі, яка притримується. Єдиним обов’язком боржника при цьому є обов’язок повідомити набувача про притримання речі і права кредитора. Відповідно до норми ч.3 ст. 594 ЦК України кредитор має право притримати річ у себе, навіть якщо після надходження цієї речі у володіння кредитора права на неї придбані третьою особою. Разом з цим право притримання відповідає і деяким іншим (хоча і не всім) ознакам речових прав. Крім цього, при переході права вимоги від кредитора до іншої особи новий кредитор одночасно одержує і право притримання (ст. 514 ЦК України).

Заслуговує увагу також питання про предмет притримання. Значний вклад в дослідження цього питання внесла Т. Карнаух. Вона співставила перелік виокремлених із норм ЦК України об’єктів, що можуть притримуватися, та перелік об’єктів цивільних прав, закріплений у ст.177 ЦК України, що дало їй можливість зробити висновок, що «об’єктами права притримання можуть бути речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, результати робіт, тобто об’єкти, які мають певний «речовий» характер. З іншого боку, … законодавець не передбачив можливості притримання майнових прав, послуг, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформації, а також інших нематеріальних благ» [4].

Вказана теза слушна, однак має містити певні оговірки. Важлива ознака речей, завдяки якій вони і стають об’єктами цивільних прав, полягає у здатності задовольняти ті чи інші потреби людей. Згідно закону до речей відносяться гроші і цінні папери (ст. 177 ЦК України). Однак, сутність притримання полягає в задоволенні вимог кредитора за рахунок притриманої речі, її реалізації за гроші. Тому такі речі як гроші та цінні папери не завжди можуть бути предметом притримання.

Аналізуя відповідне вітчизняне законодавство можемо стверджувати, що іноземна валюта і документарні цінні папери можуть служити предметом права притримання. Бездокументні цінні папери об’єктом права притримання бути не можуть, бо вони є різновидом майнових прав. Готівка (валюта України), що є цінністю нумізматики, може притримуватися з метою їх оплати, відшкодування кредиторові витрат й інших збитків, пов’язаних з ними. У інших випадках гроші не можуть бути предметом права притримання, бо це не відповідає меті права притримання. Крім того, якби гроші, отримані кредитором від боржника, підлягали поверненню останньому за ситуації, коли боржник не відшкодував кредиторові збитки, пов’язані з отриманням грошей, то кредитор міг би задовольнити свої вимоги, зробивши заяву про зарахування, за правилами ст. 601 ЦК України.

Цікавим також є питання про строки існування та припинення притримувального забезпечувального зобов’язання. Строк існування і начала здійснення права притримання законом не визначені. Кредитор має право начати здійснення права на притримання у будь-який час після виникнення підстави права притримання – неоплати речі, відсутність відшкодування витрат й інших збитків, пов’язаних з річчю, незадоволення іншої грошової вимоги.

Уявляється, що право на притримання виникає в кредитора з моменту прострочення виконання зобов’язання хоча б на один день. Разом з тим, якщо притриманням забезпечене виконанням не основного зобов’язання про сплату вартості речі і т. ін., а, наприклад, деліктного (пов’язаного із відшкодуванням збитків, завданих властивостями речі, і т. ін.), то встановлення моменту прострочення його виконання стає неможливим, адже й сам (термін) виконання визначити не можна. У такому разі сторонам можна порадити обчислювати строк, з якого виникає право на притримання, з моменту закінчення пільгового семиденного строку на виконання зобов’язання, застосовуючи загальні правила частини другої ст. 530 ЦК; але ж необхідною умовою для цього стає пред’явлення відповідної вимоги боржникові кредитором.

Якщо притримання забезпечує право вимоги, що припиняється через вказівку закону або договору після закінчення певного строку, то притримання речі буде правомірне тільки в тих же часових межах. Інакше кажучи, настання строку, що припиняє забезпечуване право вимоги, позбавляє подальше притримання юридичного титулу, і тому притримувана річ може бути витребувана з володіння кредитора боржником, що є її титульним власником.

Якщо притримання забезпечує виконання вимоги, що зберігає свою силу до моменту закінчення його виконання, то притримання правомірне і можливе до цього ж моменту. Тобто при таких обставинах річ може притримуватися кредитором до тих пір, поки боржник не виконає зобов’язання, що забезпечується притриманням.

До моменту виникнення права на притримання кредитор не має права залишати в себе річ, якщо його обов’язком є передання речі незалежно від виконання обов’язків боржником (сплатити її вартість, відшкодувати збитки і т. ін.). Адже це призвело б до того, що боржник, який у частині отримання речі є кредитором (ст. 509 ЦК), обґрунтовано сам би притримував грошові кошти (а вони також визнаються річчю – ст. 177 ЦК), що належать іншій стороні, оскільки притриманням забезпечується завжди взаємне зобов’язання.

Після передання речі боржнику у рамках виконання основного зобов’язання кредитор не має права ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість.

При настанні строку виконання зобов’язального права вимоги, виконання якої забезпечувалося притриманням, кредитор має право звернути стягнення на притриману річ по правилах про заставу і задовольнити свої вимоги за рахунок її вартості. У тих випадках, коли кредитор звернеться до суду з позовом про витребування невиконаного з боржника і зверненні стягнення на притриману річ і йому буде відмовлено в позові внаслідок пропуску позовної давності, то подальше притримання позбавляється правової підстави. Тому в даних обставинах притримана річ може бути витребувана з володіння кредитора боржником.

Вбачається, що, навіть за відсутності спеціальної норми, здійснення права на притримання має свої часові межі, хоча не закріплені нормативно, однак логічно зумовлені законом. В даному випадку як обмежувач виступає строк позовної давності за забезпеченим зобов’язанням.Примусове звернення стягнення на притриману річ стане неможливим, якщо сплине строк позовної давності. Якщо кредитор, якому відмовлено в позові про витребування невиконаного боржником внаслідок пропуску позовної давності, продовжує утримувати річ, а боржник не витребує її в межах строку позовної давності для пред’явлення віндікаційного позову, то юридично це означає наступне. Бездіяльність боржника можна оцінити як поведінку, що ясно свідчить про його усунення від володіння, користування і розпорядження річчю, що притримується кредитором, без наміру зберегти які-небудь права на неї, тобто як відмову від права власності. Дії кредитора, що продовжує фактичне притримання речі, можна оцінювати як поведінку, направлену на набуття у власність речі, від якої відмовився власник.

Право на притримання припиняється, по-перше, у разі припинення основного зобов’язання. Це випливає з акцесорності забезпечувального зобов’язання.

По-друге, задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК). До речі, у цьому разі можна говорити, що навпаки головне зобов’язання наслідує долі додаткового.

По-третє, вибуття речі, яку притримує кредитор, з його фактичного володіння.

По-четверте, з інших загальних підстав припинення зобов’язань, що не суперечать природі притримання.

Згідно з ч. 3 ст. 594 ЦК, кредитор не позбавлений права притримувати річ, що в нього знаходиться, навіть у тих випадках, коли після того, як ця річ потрапила до нього права на неї перейшли від боржника до іншої особи.

Таким чином, підсумовуючи здійснений аналіз, можна зробити висновок, що притримання – окремий, самостійний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який має ряд рис як зобов’язального, так і речового права, існування якого обумовлене наявністю забезпечуваного зобов’язання і який має додатковий (акцесорний) характер щодо останнього.

Література:


  1. Сapбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств. – М.: Статут, 2003.

  2. Іваненко О. Часові межі реалізації притримання // Юридична Україна, 2007, № 6. – С.56-60; Карнаух Т. Відмежування притримання від інших цивільно–правових інститутів //Юридичний віснику країни, 2007, № 28, 29. – С. 6-7; Карнаух Т. Окремі види речей як об’єкти права притримання //Юридичний вісник України, 2007, № 24. – С.7; Карнаух Т. Суб’єкти права притримання // Юридичний віник України, 2007, № № 26, 27. – С. 8; Труба А.Н. Субъективное право удержания и пределы его осуществления: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Уральская академия государственной службы. – Екатеринбург, 2006; Южанин Н.В., Рыбаков В. А. Удержание как способ обеспечения исполнения обязательств // Юрист. - 2002. –№ 2.– С.26; Якушина Л. Н. Удержание в системе способов обеспечения исполнения обязательств: Дис.... канд. юрид. наук. - Самара, 2002.

  3. Цивільний кодекс України: Коментар/За заг. Ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література. 2003. – С. 520.

  4. Карнаух Т. Об’єкти права притримання // Юридичний вісник України, 2007, № 23. – С.8-9.



Желдыбина Т.А., ГОУ «СГАП»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка