Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка6/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65

Веніславський Ф.В., НЮАУ ім. Я. Мудрого


ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ ЯК ПЕРЕДУМОВА ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Статья посвящена исследованию влияния правового образования на повышение уровня правовой культуры и обеспечение стабильности конституционного строя Украины. Сделан вывод о том, что современное юридическое образование и правовое просвещение должны обеспечивать формирование у каждого человека уважения к правам и свободам личности, к праву как к социальной ценности. Закономерным следствием этого процесса станет установление в государстве и обществе режима конституционной законности и конституционного правопорядка, конституционной стабильности в целом.



Article is devoted research of influence of legal formation on increase of level of legal culture and maintenance of stability of the constitutional system of Ukraine. The conclusion that the modern juridical education and legal education should provide formation at each person of respect for the rights and personal freedoms, to the right as to social value is drawn. The establishment in the state and a society of a mode of the constitutional legality and the constitutional law and order, the constitutional stability as a whole becomes a natural consequence of this process.

Постановка проблеми. Проголошений Конституцією України пріоритет прав людини став передумовою зміни усієї системи ціннісних орієнтацій в українській державі та суспільстві. Якщо раніше центральним елементом всього правового регулювання визнавалася держава, механізм державної влади, то сьогодні його визначальним елементом визнається людина, її права і свободи. Незважаючи на те, що з моменту конституційного проголошення людини найвищою соціальною цінністю минуло більше 13 років, в реальному житті так і не відбулося кардинального переосмислення системи взаємовідносин людина – суспільство – держава відповідно до зазначеного конституційного принципу. Як свідчить сучасна практика, ще й до цього часу ні органи державної влади, ні суспільство, ні переважна більшість громадян України не усвідомлюють і не сприймають кожну конкретну людину як найвищу соціальну цінність. На думку дослідників, сьогодні достатньо поширеними є такі форми деформації правосвідомості громадян, як правовий нігілізм, правові паліативи, правова міфологія, правовий інфантилізм, правова недосвідченість тощо [29, c.9]. На наш погляд, причин такого становища є декілька: наслідки тривалого панування радянської моделі правосвідомості, яка й до цього часу все ще продовжує домінувати над світоглядними цінностями значної части населення; відсутність реальної правозастосовчої практики, низька ефективність судових та інших інституційних механізмів захисту прав людини; недостатній рівень правової освіченості громадян України; низький рівень політико-правової культури державних службовців усіх рівнів тощо. Не стала виключенням і сфера освітньої діяльності, яка, починаючи з дошкільної і закінчуючи вищою, все ще не забезпечує формування у кожної людини нової системи цінностей, заснованої саме на пріоритеті прав і свобод людини.

При цьому слід зазначити, що гуманний правовий статус людини і громадянина є невід’ємною складовою конституційного ладу держави, як цілісної системи реально існуючих суспільних відносин, опосередкованих демократичним правовим статусом особи, демократичними принципами формування, організації й функціонування державної влади, взаємодією різних її органів, вільною діяльністю інститутів громадянського суспільства, закріплених і гарантованих конституційно-правовими нормами. А тому загальне усвідомлення важливості реального забезпечення та гарантування прав і свобод людини, формування нової суспільної свідомості, заснованої на безумовних моральних та політико-правових цінностях й ідеях, є необхідною передумовою забезпечення конституційної стабільності. Адже, як слушно зазначає з цього приводу В. Я. Тацій, побудувати правову державу і суспільство можна лише тоді, коли права людини стануть реальним фактом, тобто існуватимуть і як нагальна потреба кожного громадянина, і як цінність суспільної правової свідомості, і як факт безпосереднього ставлення до інших людей з боку як окремих громадян, так і держави та її органів [29, c.5]. У подібній ситуації, безумовно, актуалізується значення правової культури як сукупності соціально-правових інститутів, що пронизують усі сторони життя суспільства, одержують своє концентроване вираження в діяльності людини [33, c.27-28]. Правова культура диктує кожній особистості принципи правової поведінки, а суспільству в цілому – систему правових цінностей, ідеалів, зразків поведінки, правових норм, що забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів і організацій [36, c.45-46]. Тому формування у кожної особи переконання в основоположному значенні свободи, виховання поваги до права як до фундаментальної соціальної цінності та до прав і свобод конкретної людини є необхідною передумовою становлення дієвих інститутів громадянського суспільства, утвердження в державі і суспільстві режиму конституційної законності і правопорядку, що є необхідною запорукою стабільності конституційного ладу і його засад. Саме на це має бути спрямована діяльність всієї системи освіти в цілому, і системи юридичної освіти зокрема.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як свідчить аналіз наукової літератури, взаємозв’язок юридичної освіти з рівнем правової культури досліджували в своїх роботах такі вчені як: А.В. Волощенюк [4], О.О. Ганзенко [5], І.П. Голосніченко [7], В.М. Гуляіхін [8], Ю.Ю. Калиновський [14], В.П. Колісник [16], А.О. Сафронов [26], О.А. Менюк [19], І.В. Осика [20], В.Я. Тацій [30], Ю.М. Тодика [30, 31], П.А. Шашин [34], О.Б. Шубіна [35] та інші вітчизняні й зарубіжні правознавці. Дослідженням конституційного ладу займалися Н.О. Боброва [1], Н.О. Богданова [2, 3], О.П. Заєць [11], В.Т. Кабишев [13], В.Ф. Погорілко [23], О.Г. Румянцев [24], Ю.М. Тодика [32] та інші учені. Разом із тим, незважаючи на значну кількість наукових розробок у цій царині, питання впливу юридичної освіти на стан правової культури та забезпечення стабільності конституційного ладу України все ще залишаються недостатньо вивченими. У зв’язку з цим, а також з огляду на актуальність і практичну значущість цієї проблематики на сучасному етапі розвитку Української держави вважаємо за доцільне системно дослідити ці питання.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою цієї статті є здійснення теоретичного аналізу впливу системи юридичної освіти на підвищення загального рівня політико-правової культури кожної людини, державних службовців, суспільства в цілому, і, як наслідок – на забезпечення стабільності існуючого конституційного ладу та його засад. Адже, як слушно зазначають дослідники, необхідність модернізації теорії правового виховання детермінована саме новими соціально-економічними умовами, виникнення яких спричинило кардинальну зміну всієї правової бази в українському законодавстві [15, с.65].

Виклад основного матеріалу. Насамперед слід зазначити, що визначені в Конституції України завдання по створенню демократичної, соціальної, правової держави не можуть бути вирішені без відповідного рівня правової культури особи та суспільства. Адже саме належний рівень правової культури є найважливішим чинником, який сприяє становленню правової системи та демократичних підвалин суспільства, впливає на формування всього спектра соціальних відносин, підтримує цілісність суспільства і держави, забезпечує стабільність і правопорядок [29, с.3]. Одним з найбільш дієвих засобів підвищення рівня правової культури і населення і представників органів публічної влади безумовно є просвітницька діяльність в цілому і система правової освіти зокрема, оскільки саме за її допомогою передається інформація про право, закон, різноманітні події або фактори, що мають юридичне значення, і що безпосередньо впливає на формування активної правової позиції індивіда. Від даних факторів багато в чому залежить рівень правової культури суспільства, а від цього – стан законності в державі [18, с.160]. Більше того, в підвищенні рівня правової освіченості і правової культури населення насамперед мають бути зацікавлені держава й суспільство, оскільки безпосереднім наслідком цього процесу є встановлення режиму законності та правопорядку [18, с.160]. Як вірно зазначає А.С. Сіротін, засобами правової освіти може бути все, за допомогою чого здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість, волю й поведінковий модуль людини [27, с.196-197]. Саме в процесі її здійснення в основному відбувається становлення системи світоглядних цінностей кожної людини, виховується повага до права, як універсального регулятора суспільних відносин, до прав і свобод кожної людини.

Однак, існуюча на сьогодні в Україні система юридичної освіти (як шкільна так і вища) продовжує базуватися на зовсім інших концептуальних засадах, які було розроблено та запроваджено ще під впливом радянської правової доктрини. Так, наприклад, шкільний курс «Основи правознавства» передбачає засвоєння більше 40 тем, перша половина з яких присвячено вивченню історичних передумов, причин виникнення і основних етапів розвитку держави; феномену права, як результату діяльності держави; устрою держави; правовому статусу різних органів державної влади тощо. І лише в другій частині курсу передбачається розгляд понять «людина», «особа», «громадянин», «громадянство», а безпосередньо правам та свободам людини відведено лише 10 тем. За подібною структурою викладається курс «Основи правознавства» і в вищих навчальних закладах України.

Фактично на визнанні пріоритетного значення держави та її органів у системі взаємовідносин людина – держава базується і вища юридична освіта в Україні. По-перше, вивчення юридичних дисциплін на 1-му курсі розпочинається з «Теорії держави і права», «Історії держави і права», «Системи судових і правоохоронних органів», а, наприклад, «Теорія прав людини», «Історія виникнення та правове закріплення прав людини» окремо не вивчаються взагалі. По-друге, фактично усі спеціалізовані академічні курси, що вивчаються в юридичних вищих навчальних закладах (у тому числі і конституційне право України) побудовано таким чином, що б сформувати у молодої людини безумовну повагу до Держави та Закону. А власне правам та свободам людини відводиться другорядна роль. Наприклад, курс «Конституційне право України» розпочинається з вивчення теорії конституційного права, далі передбачається вивчення власне Конституції, в основному як «продукту» діяльності саме держави (а не громадянського суспільства), потім – основ конституційного ладу, і лише за цим вивчаються права та свобод людини і громадянина (приблизно 15-20 % усього курсу). Іншим, не менш наочним прикладом є структура академічного курсу «Кримінальне право України». Загальна частина кримінального права спрямована на вивчення поняття злочину, та тих заходів державно примусу, які застосовуються до людини у разі вчинення нею діянь, що містять склад злочину. Особлива частина розпочинається з вивчення злочинів «проти основ національної безпеки», і лише після цього – «злочинів проти життя та здоров’я особи». Практично усі інші академічні курси, що прямо, чи опосередковано стосуються прав та свобод людини, мають подібну структуру.

Одним з закономірних наслідків подібних пріоритетів в системі правової освіти є значне поширення такого негативного явища як професійна деформація свідомості державних посадовців, про що сьогодні все частіше заявляють не лише правознавці, а й психологи та соціологи. Насамперед це проявляється в підміні ціннісних орієнтирів практичної діяльності посадових осіб органів публічної влади. Досить часто вони розглядають людину, її права і свободи не як головну мету своєї діяльності, а як своєрідну небажану перешкоду, яка заважає виконанню «важливих» державних справ. Більше того, результати численних соціологічних досліджень, які періодично оприлюднюються засобами масової інформації, свідчать, що головними порушниками своїх прав і свобод громадяни України вважають саме органи державної влади. Це ж підтверджують і доповіді правозахисних організацій [21, 22], і офіційні дані Уповноваженого Верховної Ради з прав людини [10].

За діючої в Україні системи освіти взагалі і юридичної освіти зокрема, вести мову про формування дієвих інститутів громадянського суспільства, як невід’ємної складової конституційного ладу, досить складно. Існування реального громадянського суспільства в Україні можливе лише за умови термінової зміни концептуальних засад усієї системи освіти (шкільної та вищої), і особливо освіти правової. Тільки якщо діяльність усіх закладів системи освіти в Україні буде спрямована на формування у кожної людини впевненості, що саме вона є найвищою соціальною цінністю для держави та суспільства, розуміння кожним своєї соціальної самозначущості, усвідомлення кожною особою пріоритетного значення своїх прав і свобод та другорядного, «службового» значення держави та її органів по відношенню до людини, можна сподіватися, що вже в недалекому майбутньому в Україні буде сформовано дієві інститути громадянського суспільства.

Для зміни ситуації важливо, щоб головною концептуальною ідеєю усієї системи юридичної освіти України стало послідовне та систематичне обґрунтування конституційного положення про людину, як найвищу соціальну цінність. Саме людина, її права та свободи, правові механізми та гарантії їх практичної реалізації в усіх сферах суспільного життя мають стояти в центрі кожного академічного курсу. Усі інші феномени державно-організованого суспільства – і держава, і органи державної влади, і право в об’єктивному розумінні, – мають вивчатися та досліджуватися, в першу чергу, стосовно їх ролі та значення в механізмі забезпечення прав та свобод конкретної людини. Адже ще Гегель, обґрунтовуючи сутність «права самого в собі», зазначав, що воно спонукає людину до того, щоб вона стала особистістю [6, с.36]. Цілеспрямоване, послідовне та планомірне втілення в систему юридичної освіти (як середньої, так і вищої) таких методологічних засад сприятиме підвищенню рівня правової свідомості кожного громадянина й суспільства в цілому, стимулюватиме творчу ініціативу кожного його члена, і в кінцевому результаті призведе до формування реального громадянського суспільства, сприятиме забезпеченню стабільності та непорушності суспільних відносин та інститутів, що становлять конституційний лад України.

Як слушно зазначається з цього приводу в літературі, у сфері правового виховання основними завданнями сьогодні мають стати: популяризація правових знань (у тому числі через засоби масової інформації), пробудження інтересу населення до правових знань і підвищення їх доступності, застосування методів реклами, розвиток сімейного правового виховання. Для піднесення рівня правової культури громадян України потрібно, насамперед, виробити чітку державну політику у сфері правового виховання, системний науковий підхід до проведення відповідних заходів, скоординувати всі зусилля державних органів у цьому процесі [26, с.9]. Адже роль правової культури в процесі стабілізації соціально-політичних відносин визначається насамперед тим, що з її допомогою встановлюються межі свободи поведінки суб’єктів правовідносин, тому що свобода не може існувати поза певними межами. Правова культура необхідна для зміцнення в суспільстві принципів правової законності й соціальної справедливості, створення такої моральної атмосфери, за якої людина може вільно жити. Це є гарантом реального верховенства права, фактором, що сприяє високій громадянській активності й відповідальності громадян [25, с.188]. Методичне й системне здійснення таких заходів на всіх освітніх рівнях, в процесі правової просвітницької діяльності зможе змінити концептуальні засади взаємовідносин людини, громадянського суспільства і держави, матиме наслідком підвищення рівня правової культури, утвердження безумовної поваги до кожної особистості, глибоке засвоєння суспільною свідомістю безумовних правових цінностей.

На даний час перед державою й суспільством виникає важливе завдання – побудувати відповідну систему правовиховного впливу не тільки на молоде покоління, а й на всіх членів суспільства, яка забезпечувала б повноцінний розвиток і вдосконалення форм життєдіяльності людей, їх соціальну адаптацію й правову соціалізацію [9, с.416]. Правова освіта, а як наслідок – і правова культура як суспільний феномен є неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів в напрямку формування в Україні правової держави і громадянського суспільства. Цілісність правової культури є важливою складовою здійснення суспільно-правової реформи в країні, утвердження верховенства права в усіх сферах соціального буття, свободи, різноманітних способів і форм реалізації правового статусу особи, її прав. Зрілий рівень правової культури в суспільстві, де функціонують її ефективні механізми, є умовою формування демократичних засад життєдіяльності. Правова культура є основою відтворення правового досвіду, розвитку інтелектуального, духовного потенціалу народу, утвердження цілісної системи світоглядно-ціннісних орієнтацій, насамперед сучасного юридичного світогляду, конструктивних правових ідеалів [28, с.118].

Таким чином, передумовою формування в Україні громадянського суспільства, утвердження інших відносин та інститутів, що складають конституційний лад є поступова та цілеспрямована зміна пріоритетів в системі цінностей кожного громадянина, формування нової політико-правової культури, усвідомлення кожним унікальності своєї особи, основоположного значення прав та свобод людини і громадянина в цілому. На це має бути спрямована уся система середньої та вищої освіти в Україні, а для цього необхідно змінити саму її концепцію: а) в основу вивчення основ правознавства і в середній школі і в вищих навчальних закладах необхідно покласти ідею пріоритетності прав людини, і саме цьому мають бути підпорядковані усі інші теми курсу; б) головний акцент необхідно робити на формуванні поваги до людської особистості, на всебічне забезпечення її прав та свобод; в) на заняттях з основ правознавства необхідно систематично звертатися до вивчення та аналізу конкретних ситуацій з правами людини в країні, надавати учням та студентам можливість їх аналізувати; г) у засобах масової інформації необхідно акцентувати увагу на необхідності безумовного дотримання кожним громадянином Конституції та законів України, на забезпеченні поваги до прав та свобод людини і громадянина; д) на телебаченні бажано започаткувати цикли навчально-виховних програм та репортажів, які б звеличували і пропагували діяльність судових і правоохоронних органів саме в сфері забезпечення прав і свобод конкретної особи. Окрему увагу необхідно приділити підвищенню рівня правової освіченості посадовців органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Одним з можливих шляхів може стати запровадження для кандидатів на відповідні посади окремого кваліфікаційного іспиту «права людини та механізми їх правового забезпечення». Бажано розробити та внести відповідні зміни до Законів України «Про державну службу» та «Про службу в органах місцевого самоврядування».

На наш погляд, сприйняття суспільною свідомістю пріоритетного значення людини, створення умов для всебічного та гармонійного розвитку кожної особистості має стати концептуальною ідеєю та кінцевою метою усієї системи освіти в Україні. Метою освіти має стати формування у молоді сучасного світосприйняття та нового світогляду щодо людини, її прав та свобод, її місця та ролі в суспільстві, досягнення розуміння кожною особою власної унікальності та неповторності. В сучасних умовах демократизації державного і суспільного життя вивчення суспільних наук, і особливо – науки юридичної, не може базуватися на колишніх, традиційних для тоталітарної правової доктрини уявленнях про державу і право, про місце і роль особи в історії, і в суспільстві.

Забезпечення стабільності конституційного ладу України як постійності та незмінності головних фундаментальних цінностей, втілених в реальні суспільні відносини можливе лише за умови усвідомлення кожною людиною пріоритетного значення своїх прав та свобод перед державою, розуміння кожним «службової» ролі держави по відношенню і до суспільства, і до кожної конкретної людини. А для цього необхідно: а) наявність надійних економічних, соціальних, правових та інших гарантій, а також ефективних інституційних механізмів всебічного забезпечення основних прав та свобод людини і громадянина; б) цілеспрямоване формування у кожної людини поваги до прав та свобод інших осіб, а також усвідомлення необхідності виконання конституційних обов’язків; в) забезпечення в суспільстві і державі режиму дійсної свободи, г) встановлення реальної поваги до права в цілому, і Конституції, як Основного Закону і суспільства і держави, зокрема.

Висновки. Викладене, на наш погляд, дозволяє зробити висновок, що в сучасних умовах демократизації державного і суспільного життя вивчення суспільних наук, і особливо – науки юридичної, не може базуватися на колишніх, традиційних для тоталітарної правової доктрини уявленнях про державу і право, про місце і роль особи в історії і в суспільстві. Важливим завданням сьогодення є забезпечення сприйняття суспільною свідомістю пріоритетного значення людини, створення умов для всебічного та гармонійного розвитку кожної особистості, що має стати концептуальною ідеєю та кінцевою метою усієї системи освіти в Україні. Це забезпечить формування у молоді сучасного світосприйняття та нового світогляду щодо людини, її прав та свобод, її місця та ролі в суспільстві, досягнення розуміння кожною особою власної унікальності та неповторності. Усвідомлення й загальне сприйняття цих концептуальних ідей є необхідною передумовою встановлення в державі і суспільстві режиму реальної свободи, конституційної законності та конституційного правопорядку, що, в свою чергу, є невід’ємним та визначальним складником стабільності існуючого конституційного ладу та його засад.

Література:

1. Боброва Н. А. Конституционный строй и конституционализм в России: Монография. – М.:ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 264 с.

2. Богданова Н. А. Понятия науки конституционного права: опыт аналитического и синтетического подходов к построению их системы // Вестн. МГУ: Серия 11: Право. – 1999. – № 5. – С.3-22.

3. Богданова Н. А. Система науки конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – 254 с.

4. Волощенюк А. В. Правовий нігілізм у пострадянському суспільстві: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Х.:Ун-т. внутр. справ, 2001. – 19 с.

5. Ганзенко О. О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. – К.: Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2003. – 16 с.

6. Гегель Г. В. Ф. Философия права: [Пер. с нем.]. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

7. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові Української держави // Право України. – 2005. – № 4. – С. 24-25.

8. Гуляихин В. Н. Правовая культура в России: природа и формы правового нигилизма: автореф. дис.... доктора філософ. наук: 24.00.01, 09.00.11. – Ростов-на-Дону: Рост. гос. ун-т., 2006. – 45 с.

9. Дзьобань О. П., Мануйлов Є. М. Правове виховання як засіб правової соціалізації: філософсько-правові аспекти // Проблеми законності. – 2009. – № 100.– С.407-416.

10. Доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.ombudsman.kiev.ua/

11. Заєць О. П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації. Автореф. дис. д-ра юрид. наук. – К.: Київський ун-т ім. Тараса Шевченка, 1999. – 31 с.

12. Зидентоп Л. Демократия в Европе [Пер. с англ.] / Под ред. В. Л. Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 310 с.

13. Кабышев В. Т. Становление конституционного строя России. – Саратов: Абрис, 1993. – 186 с.

14. Калиновський Ю. Ю. Правосвідомість українського суспільства: ґенеза та сучасність: Монографія. – Харків: Право, 2008. – 288 с.

15. Коваленко І. І. Сутність і зміст правового виховання: методологічний аспект // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Серія: Соціальна філософія, психологія / Збірник наукових праць. – 2008. – Випуск 2 (31). – С.65-70.

16. Колісник В. П. Правова культура та культура міжнаціональних відносин в Україні /Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: Монографія / За ред. проф. Ю. П. Битяка та доц. І. В. Яковюка. – Х: Право, 2007. – С. 206-240.

17. Кравец И. Российская Конституция и проблемы эффективности ее реализации // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 2003. – № 4 (45). – С. 65-78.

18. Краснов И. А. Понятие законности в современном обществе // Юридический аналитический журнал. – 2005. – № 3-4 (15-16). – С.149-163.

19. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Право України. – 2001. – № 4. – С.21-23, 39.

20. Осика І. В. Правова культура у формуванні правової, соціальної держави: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01.– К.: ІДП НАН України, 2005. – 19 с.

21. Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій. – Х.: Права людини, 2007. – 528 с.

22. Права людини в Україні – 2007. Доповідь правозахисних організацій. – Х.: Права людини, 2008. – 304 с.

23. Погорілко В. Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997. – 40 с.

24. Румянцев О. Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание, вопросы становления). – М.: Юрист, 1994. – 285 с.

25. Сальников В. П. Правовая культура как фактор стабилизации современного российского общества // Вестник Нижегородского государственного университета им. Н. И. Лобачевского. – 2001. – № 1. – С. 187-189.

26. Сафронов А. А. Правовая культура личности в механизме устойчивого развития российского государства: Теоретико-методологический анализ: дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Ростов-на-Дону, 2005. – 181 с.

27. Сиротин А. С. Средство воспитания уважения к закону // ФЕМИС. Ежегодник истории права и правоведения. – 2000. – Вып. 1. – С. 196-197.

28. Скуратівський А., Взаємозв’язок правової культури і соціального буття в процесі суспільної трансформації // Право України. – 2004. – № 1. – С. 118-121.

29. Тацій В. Я. Людина і правова держава: проблеми взаємовідносин і взаємодії // Вісник академії правових наук України. – 2008. – № 2 (53). – С. 3-12.

30. Тацій В., Тодика Ю. Конституція України і правосвідомість юристів // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1998. – № 4 (15). – С. 44-54.

31. Тодика Ю.М. Конституционные основы формирования правовой культуры.–Х.: Райдер, 2001. –160 с.

32. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины: Учеб. пособ. – Х.: Факт, 1999. – 320 с.

33. Уледов А. К. К определению специфики культуры как социального явления // Философские науки. 1974. – № 2. – С. 22-29.

34. Шашин П. А. Правовая культура в правовой системе общества: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Санкт-Петербург: Сев.-Зап. акад. гос. Службы. – 2006. – 25 с.

35. Шубина О. Б. Правовая культура как элемент культуры общества: дисс.... кандидата юридических наук: 12.00.01 / Санкт-Петербург: Сев.-Зап. акад. гос. Службы, 2004. – 167 с.

36. Яковюк І. В. Правова культура і її вплив на розвиток правової системи // Вісник академії правових наук України. – 2008. – № 1 (52). – С. 43-56.

Вовк В.М., КНУВС

«СВОБОДА» І «НЕСВОБОДА» ЯК БІНАРНА ОПОЗИЦІЯ РИМСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЦІННОСТЕЙ

В статье раскрываются особенности римского правосознания через осмысление феноменов свободы и несвободы. Акцентируется внимание на том, что понятия «свобода» и «несвобода» в римском праве являются производными от бинарной системы ценностей римского общества.

The particularities of Roman legal sense through comprehension of the phenomena of liberty and non-liberty are disclosed in the article. Attention is emphasized on the fact that the concepts of «liberty» and «non-liberty» in Roman law are derivates from the binary system of values of Roman society.

Філософсько-правове осмислення явищ правової дійсності уможливлює їх нову інтерпретацію, що сприяє більш повному розкриттю особливостей буттєвості та функціонування цих явищ. Європейська наукова спільнота напрацювала солідну теоретичну базу щодо вивчення специфіки римського права у всіх його аспектах та проявах, але і до сьогодні зберігаються нюанси, що потребують уточнення. Зокрема мова іде про такий методологічний принцип римського права як бінарність. Бінаризм римського права через його понятійно-категоріальний апарат є проявом світоглядних настанов римського народу, але ще і сьогодні не досліджений належним чином.

Спроба осмислення ціннісних систем римського духовного життя була здійснена ще в 70-ті роки минулого століття відомим знавцем античності С.Утченком, який дослідив архітектоніку системи цінностей та релігійної системи римлян в їх синхронному та діахронному аспектах. В кінці ХХ століття зявилися праці В.Бачиніна, в яких теж прослідковуються інтерес до проблеми бінарних опозицій як конститутивних елементів правової дійсності. Однією із основоположних онтологічною засад римського права була бінарна опозиція «свобода» - «несвобода». Античні мислителі відособлюючи римський світ від світу варварів та Сходу, відстоювали ідею про те, що саме античний світ був батьківщиною свободи. Саме про таке розуміння свободи говорив Г.Гегель: «Східні народи ще не знають, що дух чи людина як така в собі є вільною; оскільки вони не знають цього, то вони не є вільними; вони знають лише, що один є вільним, але саме тому така свобода виявляється лише свавіллям… Отже, цей один виявляється лише деспотом, а не вільною людиною. Лише у греків з’явилось усвідомлення свободи, і тому вони були вільними, але вони, як і римляни, знали лише, що деякі вільні, а не людина як така; цього не знали навіть Платон і Арістотель. Тому у греків… були раби, з якими пов’язувалося їхнє життя та існування їхньої чудової свободи…» [1; 18-19]. Для римлян було неможливим проголошення людини вільною в силу того, що вона є людиною. Точніше, мова йде про теоретичне осмислення форм незалежності окремого індивіда в соціальному вимірі. Еволюція розуміння поняття «свобода» в римській свідомості пройшла шлях від означення фізичної незалежності, тобто нерабського стану, через ідею політичної свободи до ідеї внутрішньої свободи особистості, що ми спостерігаємо в пізні періоди існування Риму. При спробі аналізу змістовного наповнення поняття свободи в епоху римської античності некоректно використовувати методологічні засновки та здобутки більш пізніх концепцій свободи.

Змістовне наповнення поняття «свобода» у контексті розвитку людства не може бути апріорним та незмінним, що підтверджується існуванням великої кількості теоретичних побудов. Це сьогодні ми говоримо про надзвичайно широкий діапазон розуміння категорії свободи – від повного заперечення самої можливості свободи вибору (біхевіоризм) до обґрунтування «втечі від свободи» в умовах індустріального суспільства. Ідея свободи в західноєвропейській філософії висвітлювалась у двох планах – в онтологічному і в гносеологічному, а найчастіше, на їх стикові – як пізнана необхідність (стоїки, Спіноза, Гегель). Багатозначність трактувань цього поняття призвела до того, що стала можливою теоретично обґрунтована беззмістовність цього поняття. Наприклад, Е.Кассірер у «Техніці сучасних політичних міфів» оцінював поняття свободи як одне із самих туманних і двозначних не тільки в філософії, але і в політиці.

Але для Риму та його громадян поняття «свободи» є необхідним елементом, насамперед, соціального ландшафту, оскільки для римського світу ще не існує поняття свободи як «субстанції духу» (Г.Гегель). Основою римської ідеї свободи було не прагнення емансипації «від контролю держави для забезпечення необмежених можливостей діяльності в сфері як матеріального, так і духовного виробництва, а участь в контролі, який здійснювала держава, для забезпечення економічної незалежності, яка обумовлювала всі інші свободи» [2; 47]. Поняття свободи на римських просторах локалізується і «працює» у двох площинах – первісно, в межах чинного права і має рельєфно-скульптурну фактуру, і у сфері теоретичних інтерпретацій, у формі розмірковувань та мисленевих моделей. Враховуючи надзвичайну утилітарність римського світу, цілком зрозумілим є її орієнтація на зриме, яким і були явища повсякденного правового життя.

В кінці існування Республіки спостерігається активне проникнення грецької філософії на римські території, що привело до такого теоретичного осмислення феномену свободи, яке залишиться панівним (в різних варіантах) до кінця існування античного світу). Розмірковування про свободу переносяться в сферу внутрішнього світу індивіда. Попри значні відмінності положень різних філософських шкіл вказаного періоду спостерігається їх практична направленість – навчити людину жити щасливо, при цьому проголошується, що складовою частиною щастя є свобода.

Значною мірою римська думка про свободу зактуалізувала в собі настанови стоїцизму, для якого свобода не була найвищою цінністю людського буття, більше того, він сумнівався у її реальності: «Свобода – химера. Ми вважаємо себе вільними лише тому, що не знаємо мотивів, не вміємо враховувати всіх обставин, що змушують нас діяти так чи інакше. Чи можна думати, що людина дійсно володіє здатністю самовизначення! Чи не варто радше припустити, що зовнішні предмети тисячами комбінацій спонукають та визначають її? Хіба її воля є якоюсь невизначеною та незалежною здатністю, що діє без вибору і за примхами? Вона діє або в результаті судження, в результаті акту розуму, що подає їй одну річ більш вигідною для її інтересів, ніж будь-яка інша, або незалежно від цього акту, коли обставини, в яких перебуває людина, змушують її повернутися у певний бік, а вона уявляє, що робить це вільно, хоча вона і могла бажати повернутися в інший» [3; 165].

Першопочатково «несвобода» асоціювалася з рабською залежністю. На думку, О.Штаєрман, рабство для античної людини було споконвічним, а тому першопочатково і не викликало особливих розмірковувань [2; 165]. Рабство впродовж тривалого історичного проміжку не було об’єктом теоретичного осмислення, але воно було однією із буттєвих засад римської культури. Усім відома «дихотомія Гая»: «Всі люди суть або вільні, або раби» (Гай. І.9) була концентрованим виразом найсуттєвішого вертикального поділу римського суспільства. З онтологічної точки зору, вільний, це той, хто є, тобто він битийствует, на противагу йому, «раб» - це ніхто, в соціальному вимірі. Поняття «вільний» – «раб» є граничними поняттями в сфері дії римського права: мати права або ж бути зовсім безправним, адже «з точки зору цивільного права раби вважаються ніким» - стверджує Ульпіан. (D.1.5.7.).

«Вільний» і «раб» – бінарна опозиція, яка вказує на максимальні значення особи в соціальному аспекті, але при цьому існує поняття «неповноправного», яке позначає проміжне положення індивіда між волею і рабством, і яке має н-нну варіативність представлення в соціально-юридичному існуванні конкретних індивідів. Постановка питання про опозиційність «вільного» і «раба» не є новою для римської цивілістики, але дане протиставлення розглядалося лише з позицій соціально-класової структури античного суспільства, про що свідчать праці О. Штаєрман, С.Утченка, І.Маяк, В.Кузищина, М.Фінлі, та ін.

В.Кузищив з позицій матеріалістичного розуміння закономірностей історичного розвитку пов’язує виникнення рабства з феномену чужого. На думку російського дослідника, усвідомлення «корисності» полоненого у необхідних для племені роботах, було свідченням серйозних змін у самому способі виробництва і значними змінами у світоглядних орієнтація певної спільноти. Полоненого (представник іншої раси, народності, етнічної спільноти, або роду, кровне рідства з яким усвідомлювалось) відтепер не убивали як зайвого їдока, а залишали в якості робочої сили, як потенційного робітника. Людина поза своїх природних і звичних кровно-родинних зв’язків, «вирвана із свого родового колективу і залишена в живих із меркантильних міркувань переможця, це «живий убитий», істота, яка втратила свою особистість, яка стоїть поза колективом, повністю позбавлена, отож, в цьому колективі яких-небудь прав [4; 130].

Але до сьогодні дане соціальне явище не розглядалося в контексті ціннісного універсуму тогочасного суспільства. Поняття «вільний» і «раб» мисляться як взамовиключаючі, оскільки вони позначають граничні точки соціальної ієрархії, з можливим їх означенням як «все» і «нічого»: «Отже, що так протилежно рабству, як свобода?», - запитує Папініан (D. 40. 5. 21); свобода «неоціненна», - стверджує Павло (D. 50. 17.106); і «свобода не може даватися на час» (D. 40.4.33). Таким чином, римська правосвідомість теоретично могла виділити два полярні стани людей: вільні і раби, середнього стану правова думка Риму не знала. Але при цьому римська правова дійсність таїла в собі потенційну можливість зміни статусу – вільний міг стати рабом, а раб здобути свободу. Недаремно, найбільші зміни у правоздатності пов’язують саме зі зміною статусу свободи. Зрима потенційність набуття статусу свободи або його втрати є звичним явищем для римської правосвідомості. Ритор та історик ІІ ст. до н.е. Флор зауважував: «Сором війни з рабами ще можна пережити, хоча фортуна підкорила їх всьому, вони все ж суть як би другий розряд людей і навіть наближаються до благ нашої свободи» (Flor. II.8). На думку російського вченого В.Смирина, дана фраза є ремінісценцією із промови Цицерона за Бальби [5; 267], вказуючи на те, що римляни давали громадянство і колишнім ворогам, Цицерон зауважував: «… рабів, врешті, чиї право і доля (ius, fortuna, condicio) – самі низькі, за заслуги перед республікою ми дуже часто від лиця держави (publice) обдаровували свободою, тобто громадянством» (Cic. Pro Balb. 24).

Відповідно до положень класичного римського права, раб прирівнюється до речей тілесних (corporals), тобто таких які можна відчувати на дотик (guae tangi possung). Раб є також манципною річчю (res macipi), такими речами вважаються «земельні ділянки на італійській землі і притому як сільські, якими вважаються обістя, так і міські, яким є будинок; також права сільських ділянок, наприклад, дорога, стежка, прогін, водогін; також раби і четвероногі, які приручаються до упряжі або ярма...» (Ulp. Reg. 19.1) А також раби були речами-в-обороті (res incommepcio), тобто такі речі, які складають об’єкти приватної власності: вони могли бути предметами обміну, обороту за оцінкою.

В сфері майнових відношень раб, тобто як просторова річ, може бути об’єктом права власності індивідуальної і спільної, узуфрукта і закладу. При особистому узуфрукті, узуфруктарій міг користуватися як самою річчю (uti), так і вилучати з неї плоди (frui), не пошкоджуючи при цьому саму річ. Як закладна річ, раб був речовим забезпеченням вимог кредитора. До нас дійшов текст фідуціарної угоди, яка відноситься до І-ІІІ ст.н.е.: боржником є деякий Л. Баян, кредитором Л.Тицій в особі його раба Дама, предмет закладу – обістя Баяна: «Дама, раб Л.Тиція, одержав від А.Баяна по манципії фідуціарно (довирительно) за одну монету обістя і за одну монету раба Мідаса в присутності ваговщика і свідків. При цьому було договорено, щоб це обістя і раб служили закладом в забезпечення грошей, які Тацій дав в борг Баяну, впредь до повної оплати цих грошей. У випадку неплатежу грошей в срок, Тицій має право продати це обістя і раба» [6; 339].

Римське право приділяло серйозну увагу розробці різних сторін рабської форми залежності і змогло досягти граничної ясності і логічної стрункості. Право надає право рабовласникові абсолютної і необмеженої влади над рабом, яка, на думку В.Кузищина [4; 125-126], вибудовувалася на трьох фундаментальних принципах:



  • економічний принцип: єдність раба і всіх інших знарядь та засобів виробництва, передбачала необмежене розпорядження робочою силою;

  • другий принцип мав за основу юридичне визначення раба як instrumentum vocale, що передбачало повне виключення рабів зі сфери права як регулятора відносин між людьми. Рабство як соціальне явище для часів Республіки було цілком звичним та очевидним, що законодавство даного періоду містить мало даних нормативного характеру про рабів. Хоча відповідно до нових досліджень оригінальних правових текстів, визначення раба через знаряддя праці та ще і через таке знаряддя, яке може говорити, в контексті римського правового життя видається сумнівним [7; 482-483];

  • легітимізація рабства в суспільній свідомості: економічні та юридичні аспекти рабства як форми абсолютної залежності підкріплювалися філософським обґрунтування та громадською думкою.

Найбільш повне філософське обґрунтування рабства було представлене Арістотелем в розрізі теорії відмінностей фізичної та інтелектуальної організації рабів і вільних. Арістотель писав: «Відповідно до нашого твердження у будь-якій живій істоті перш за все можна розгледіти владу господську і політичну. Душа владарює над тілом як пан, а розум над нашими прагненням – як державний муж. Звідси ясно, наскільки природно і корисно для тіла бути у покорі у душі, а для тієї частини душі, яка піддається афектам, - бути у покорі у розуму і розсуд очного елемента душі і, навпаки, яку одержуємо шкоду від при однаковому або зворотному співвідношенні…

Всі ті, хто в такій сильній мірі відрізняється від інших людей, в якій душа відрізняється від тіла, а людина від тварини (це буває з усіма, чия діяльність полягає в застосуванні фізичних сил, і це найкраще, що вони можуть дати), ті люди за своєю природою – раби; для тих, як і для вищевказаних істот, найкраща доля – бути у покорі у такої влади. Адже раб по природі той, хто може належати іншому (тому він і належить іншому) і хто причетний до розсудку в такій мірі, що здатний розуміти його накази, але сам розсудком не наділений…» (Аристотель. Политика, І, 2, 11-14).

Дослідження реалій римського правового життя з позицій наявних в ньому бінарних ціннісно-світоглядних настанов є новим та дещо несподіваним у межах сучасної української філософії права. Думається, що розробка заявленої проблематика слугуватиме більш повному та всебічному осмисленню феномену римського права не лише як зразка позитивного права, але і його глибинних онтологічних засад.

Література:


  1. Гегель Г.В.Ф. Философия истории // Сочинения. – Т.VІІІ. – М., 1935. – С. 18-19.

  2. Штаерман Е. М. Эволюция идеи свободы в Древнем Риме // Вестник древней истории. – 1972. - № 2. - С. 41-61

  3. Цимбалюк М.М.Онтологія правосвідомості: теорія та реальність: Монографія. – К.: Атіка, 2008. – 288 c.

  4. Кузищин В.И. Античное классическое рабство как экономическая система. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 270 с.

  5. Смирнин В.М. Свобода раба и рабство свободного // Вестник древней истории. – 2000. - № . 3.

  6. Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С.Перетерского – М.: Юристъ, 2000. – 455 c.

  7. Человек и общество в античном мире / Л.П. Маринович (ред.). – М.: Наука, 1998. – 526 с.



Грицаєнко Л.Р., НАПУ

ПРОКУРАТУРА ЯК СУБ’ЄКТ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Автором проаналізовано сутність принципу поділу влади. Науково обґрунтовано місце прокуратури у державному механізмі.

The author analyzed essence of separation of powers principle. The place of Prosecutor’s Office in the state mechanism is scientifically grounded.

Правильне розуміння місця прокуратури України в системі органів державної влади являється необхідною умовою її ефективного і стабільного функціонування. Намагання реформування прокуратури, які існують протягом останніх років, шляхом обмеження її повноважень, перетворення її в орган «обслуговуючий» суд, який лише повинен здійснювати процесуальне керівництво досудовим слідством та підтримувати державне обвинувачення в суді, або надання прокуратурі статусу структурного підрозділу Міністерства юстиції України обумовлене в тому числі і невірним розумінням ролі прокуратури в державно – правовому механізмі України.

В тексті Конституції України фактично існують неузгоджені норми, які дозволяють припустити існування в Україні наряду із законодавчою, виконавчою і судовою владою (ст. 6 Конституції України), також не лише президентської (ст. 106 Конституції України), але й фінансово – кредитної, контрольної і прокурорської державної. А тому невипадково відомі фахівці в галузі конституційного права називають такі елементи влади основними підсистемами державної влади, і означене визначення автор буде застосовувати по ходу викладення матеріалу [1].

Відразу зазначимо, що принципова позиція автора, що підсистеми державної влади в Україні не повинні обмежуватися трьома обозначеними вище элементами, розділяються і іншими дослідниками. Про це, зокрема, стведжував відомий вчений-конституціоналіст В. Ф. Погорілко, який вважав, що сьогодні слід відмовитися від догматичного трактування принципу поділу влади, обмеживши його наявністю трьох гілок влади: «Потрібний подальший розвиток теорії поділу державної влади та її системи в цілому. Хоча поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову сприйнятий у нас порівняно недавно, він не викликає, як правило, сумніву чи заперечень. Викликає сумнів лише абсолютизація, фетишизація цього поділу на фоні ряду державних органів та інших інститутів, які не охоплюються цими трьома видами державної влади. Цілком справедливо висловлюється думка про можливість виділення інших видів державної влади, зокрема, контрольно-наглядової, до якої відносяться, як правило, органи прокуратури та деякі інші органи, функції яких повністю не охоплюються органами законодавчої, виконавчої та судової влади» [2]. «Однак зупинятися на цій конструкції, хай і геніально задуманої і посильно здійсненої декілька століть тому, було б нераціонально», – зазначає І. Б. Шахов [3]. Підтримуючи цей підхід, В. Чиркін говорить, що в сучасних державах існує багато органів і посадових осіб, яких не було в часи, коли формулювалася концепція розподілу влад, тому практика державотворення свідчить про доповнення теорії поділу влади новими елементами, які відповідають сьогоднішнім реаліям [4]. На це звертає увагу і відомий російський вчений Д. Л. Златопольський, який пише, що при постановці питання про наявність у будь-якій державі тільки законодавчої, виконавчої і судової влади з класифікації державних органів необґрунтовано зникають певні органи державної влади [5].

Таким чином, принцип поділу влади допускає створення державних органів, що функціонують паралельно трьом основним гілкам державної влади [6]. За сучасних умов не можна допускати догматичного трактування розподілу влад, як і постійної схеми. Неприпустимо зупинятися лише на одному з важливих варіантів цієї теорії. Слід погодитися з висловленою в новітній юридичній літературі думкою, що концепція поділу влади має насамперед спрямовуваний, орієнтовний характер [7]. У «чистому» вигляді вона ніде, принаймні в сучасних умовах, не здійснюється [8], і на догоду «класичному» розумінню теорії поділу влади не слід закривати очі на цю реальну ситуацію.

«Як це не парадоксально, – зазначають Г. В. Мальцев, А. І. Екимов і В. І. Єфимов, – але повний поділ влади – абсурд, оскільки вступає в суперечність з перспективами виживання держави і збереження політичної системи. Хоча це свідчить не проти поділу влади, а на користь обережного і мудрого здійснення цього принципу без будь-яких натисків та крайнощів» [9]. Останнім часом до такого ж погляду чимраз більше схиляються й вітчизняні вчені-правники, зазначаючи, що доктрину поділу влади не слід ані переоцінювати, ані недооцінювати; її необхідно сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор здійснення державної влади [10].

На наш погляд, розподіл влад на три гілки не може бути признаний ідеальним, особливо для України, Росії та інших країн на пострадянському просторі. Кажучи відверто, ми маємо намір перестрибнути прірву за два прийоми (завдання надзвичайно важке або насправді нездійсненне).

Якщо розглядати цю проблему не лише «в ширину», а й «в глибину», то в правознавстві, сучасному державному та конституційному праві України « теорія розподілу влад» без сумніву залишається формально – юридичним принципом, який уже давно втратив своє філософське – історичне наповнення, яке на сучасному етапі державотворення зводиться лише до техніки управління і не має будь – якого фундаментального соціального обґрунтування. Врешті – решт « розподіл влад», аніскільки не розширяє границі співучасті громадян в здійснені влади в Україні і в кращому разі являється « демократичним устроєм» для законодавчої, виконавчої та адміністративної бюрократії.

До першого елементу державної контрольної влади може бути віднесена діяльність Національного банку України (ст.ст. 99-100 Конституції України). Адже захист і забезпечення стабільності гривні – основна функція центрального банку держави – Національного банку України, яку він здійснює незалежно від інших органів державної влади.

Слід окремо зазначити, що Національний банк України (відповідно до чинного законодавства) являється незалежним органом державної влади, який наділений суттєвими повноваженнями по керівництву усією кредитною системою України, в тому числі по реєстрації кредитних установ, ліцензуванню банківських операцій, визначенню порядку їх проведення, бухгалтерського обліку і звітності, по банківському контролю і притягненню порушників банківського законодавства до відповідальності встановленої законом тощо.

Відзначимо також, що інституціально Національний банк України реально незалежний від виконавчої та судової влади, що додатково підкреслює його статус самостійного органу державної влади України. Визначений на основі конституційних норм спеціальним законом держави правовий статус Національного банку України дає автору підстави висунути пропозиції про наявність в Україні наряду із іншими суб’єктами (елементами) державної влади, також фінансово – кредитну державну владу, яку здійснює Національний банк України.

У відповідності до ст. 98 Конституції України для здійснення контролю за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата, склад і порядок діяльності якої визначається законом України. Така правова конструкція яка застосовується в Основному Законі України відносно встановлення правового статусу Рахункової палати є досить таки прийнятною, адже в Конституції як мінімум визначається основне завдання – державний контроль за виконанням бюджету України. Зміст названої конституційної норми (при усій її неповноті) дозволяє автору виокремити іще один елемент державної влади – контрольної.

Прокуратура взаємодіє не лише з іншими гілками влади, але й з іншими органами державної влади, які також не вписуються в схему розподілу влад, але виконують важливі функції держави щодо захисту прав і свобод людини та громадянина. Таким органом є Уповноважений з прав людини в Україні, правове регулювання діяльності котрого здійснюється на підставі Конституції України (ст.ст. 85, 101, 150) та спеціального Закону. Основним змістом компетенції Уповноваженого є розгляд скарг щодо порушення прав і свобод людини та громадянина.

Уповноважений має право в різних формах реагувати на отримані скарги: приймати скарги до свого розгляду; роз’яснювати заявникові засоби, які він має використати для захисту своїх прав і свобод; передати скаргу державному органові місцевого самоврядування або посадовій особі, до компетенції якої відносяться вирішення скарги по суті, відмова прийняти скаргу до розгляду. Державним органом, якому Уповноважений може надіслати скаргу, є, зокрема, і прокуратура. Поява інституту Уповноваженого з прав людини в Україні дозволила прихильникам обмеження функцій прокуратури навести цей аргумент для обґрунтування своєї позиції. Однак Уповноважений не підмінює діяльність прокуратури і тим більше її не відміняє.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка