Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка5/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ СЛУЖБОЮ В УКРАЇНІ

Статья посвящена теоретическому аспекту управления государственной службой в Украине через призму целей, функций и принципов. Выделяются и характеризуются основные функции и принципы управления государственной службой.

The article is devoted to the theoretical aspect of the state service in Ukraine through the prism of aims, functions and principles. Main functions and principles of the state service governing are selected and characterized.

Для визначення сутності та особливостей управління державною службою, насамперед, необхідно з’ясувати поняття терміна «управління». Як відомо, в юридичній науці термін «управління» використовується в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні управління – це керівництво кимсь або чимось, вплив на когось або на щось [1]. У вузькому розумінні управління – це свідомий, цілеспрямований і регулятивний вплив суб’єкта управління на об’єкт управління як безпосередньо, так і через спеціально створені структури з метою досягнення певного результату. Саме таке управління характеризується цілями, завданнями, функціями, принципами, правовими та організаційними засадами.

Важливим є визначення співвідношення термінів «державне управління», «управління державною службою» і «управління персоналом державної служби». Державне управління є видом соціального управління і оскільки державна служба, як публічно-правовий інститут, є складовою державного управління, вона також є об’єктом державного управління. Таким чином, поняття «державне управління» є набагато ширшим, ніж поняття «управління державною службою», оскільки вони співвідносяться як ціле та часткове. Більше того, управління державною службою є чинником державного управління.

У свою чергу, поняття «управління державною службою» є також складним явищем, основним змістом якого є: визначення й реалізація єдиної державної кадрової політики; формування кадрового корпусу державних службовців; встановлення державних посад та визначення їхнього статусу; встановлення класних чинів, військових звань, спеціальних звань і порядку їх присвоєння; визначення порядку і правил проходження державної служби; оцінювання діяльності державних службовців; встановлення соціально-правових гарантій для державних службовців; встановлення та реалізація умов функціонування державних службовців та ін. Таким чином, поняття «управління державною службою» включає в себе таку важливу, однак не єдину, складову, як «управління персоналом державної служби» [2].

При з’ясуванні поняття та сутності цілей управління державною службою важливо зазначити, що ця категорія є похідною від цілей державного управління загалом та цілей функціонування державної служби, зокрема. Стосовно цілей державного управління важливо звернутися до наукових досліджень таких відомих вітчизняних науковців, як В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, І.М. Пахомов, М.К. Якимчук та ін. [3], які є методологічним підґрунтям як для адміністративної науки, зокрема, так і для юридичної науки в цілому.

Звернення до цілей державної служби зумовлено предметом цього дослідження, а саме тим, що державна служба є правовим інститутом, який, власне, є об’єктом державного управління. Відповідно до чинного законодавства про державну службу і, насамперед, Закону «Про державну службу», основними цілями державної служби є створення: єдиної, професійної, політичної нейтральної і авторитетної державної служби; кадрового потенціалу, здатного забезпечувати: реалізацію завдань і функцій держави, надання управлінських послуг, реалізацію та охорону прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Враховуючи, що цілі – це уявлення про тривалі та значущі напрямки та очікувані наслідки певної діяльності, цілями управління державною службою є:

а) забезпечення єдиної державної кадрової політики;

б) підвищення професіоналізму і компетентності державних службовців;

в) підготовка державних службовців, здатних захищати права і свободи громадян, брати на себе відповідальність і проявляти ініціативність і творчість у виконанні посадових обов’язків.

Як відомо, цілі завжди конкретизується у завданнях, які є не тільки похідними від цілей, але, у свою чергу, визначають функції та повноваження. Як правило, під терміном «завдання» прийнято вважати уявлення про напрямки та очікувані результати певної діяльності. Таким чином, відмінність між поняттями «цілі» та «завдання» полягає у ступені узагальненості напрямів та наслідків [4].

Для визначення основних завдань управління державною службою, насамперед, також необхідно звернутися до основних завдань самої державної служби.

Аналіз державної служби як публічно-правового, соціального, організаційного та процесуального інституту та чинного законодавства про державну службу дає підстави виокремити такі основні завдання управління державною службою:

а) визначення й реалізація єдиної кадрової політики у державній службі;

б) підвищення ефективності виконання державною службою завдань і функцій держави;

в) адаптація інституту державної служби до європейських стандартів з урахуванням національних особливостей;

г) розвиток нормативно-правового забезпечення функціонування єдиної системи державної служби;

д) забезпечення політичної незалежності та стабільності державної служби; подальший інституційний розвиток державної служби;

е) професіоналізація державної служби;

ж) теоретико-правове визначення статусу державного службовця;

з) формування кадрового корпусу державних службовців;

і) застосування інформаційних технологій в системі державної служби;

ї) підвищення відповідальності державних службовців;

к) створення єдиної системи оцінювання державних службовців;

л) правовий і соціальний захист державних службовців, фінансування державної служби;

м) ведення Єдиного реєстру посад державних службовців;

н) протидія корупції; проведення науково-теоретичних досліджень інституту державної служби [2].

В адміністративно-правовій науці прийнято вважати, що функції – це самостійні складові змісту управлінської діяльності. При цьому, науковці вкладають у це поняття різне змістовне навантаження. Так, І.Л. Бачило вважає, що функції управління характеризують спроможність суб’єкта управління виконувати відповідні дії. При цьому кожна функція включає низку послідових дій і операцій, які самі по собі також є функціями, але менш загального характеру [5]. На думку Г. В. Атаманчука, функції управління – це види владних, цілеорганізуючих і регулюючих впливів держави та її органів на суспільні процеси [6]. Ю. М. Старілов під основними функціями державної служби розуміє «загальні, типові, що мають спеціальну спрямованість види взаємодії між суб’єктами та об’єктами управління, характерні для всіх управлінських зв’язків, що забезпечують досягнення узгодженості і впорядкованості у сфері державного управління» [7]. В. В. Волошина та К. О. Титов під функціями, що здійснюються державною службою, розуміють основні, головні напрями діяльності держапарату. «Їх можна поділити на загальні і специфічні» [8]. В. В. Волошина виділяє ще одну групу (вид) функцій державної служби в Російській Федерації – допоміжні (факультативні) [9].

Особливістю функцій управління державною службою є те, що вони є похідними від функцій державного управління та функцій державної служби. Водночас, функції управління державною службою не є результатом автоматичного поєднання перших і других. Безперечним є той факт, що функції державного управління та функції державної служби у більшості випадків співпадають, оскільки державна служба є складовою державного управління. Їхній аналіз щодо управління державною службою дає підстави виокремити цілу низку функцій, які можна класифікувати на три групи:

1) основні (загальні), властиві для будь-якої управлінської діяльності: планування; регулювання; розпорядження; нормативно-правова; організаційна; кадрова; контрольна; фінансова; соціальна;

2) спеціальні, тобто такі, що є характерними для окремих видів управлінської діяльності. На відміну від основних функцій, спеціальні є менш консервативними та більш динамічними. Вони можуть змінюватися у залежності від пріоритетних напрямків політичного, економічного, соціального розвитку держави і суспільства, проведення конституційної, судової, адміністративної реформ та інших чинників. Серед спеціальних функцій управління державною службою слід виокремити такі:

а) прогнозування: суб’єкт управління повинен своєчасно визначати потреби державної служби у нормативно-правовому, організаційному, кадровому, інформаційному, фінансовому та іншому її забезпеченні;

б) планування: ця функція набуває особливого значення для подальшого становлення та розвитку авторитетної, стабільної та професійної державної служби;

в) кадрова: підготовка та залучення молоді до державної служби; розроблення і впровадження механізму оцінки професійних, ділових і моральних якостей кандидатів на посади державних службовців; заміщення посад державних службовців професійно підготовленими, висококваліфікованими фахівцями; дотримання державними службовцями норм і правил у межах посадових повноважень; удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців; оновлення державних стандартів і змісту професійного навчання; поступовий перехід до безперервного навчання протягом періоду перебування на державній службі із застосуванням сучасних інформаційних технологій та ін. є обов’язковою умовою адаптації інституту державної служби України до стандартів Європейського Союзу;

г) мотивація: заохочення державних службовців за досягнення ними високих результатів; встановлення рівня оплати праці, що стимулюватиме залучення висококваліфікованих фахівців на державну службу і запобігатиме відпливу професіоналів, сприятиме сумлінній, високопродуктивній праці;

д) інформаційно-аналітична: розширення доступу до інформації щодо вакантних посад державних службовців, результатів контролю за дотриманням порядку проходження державної служби, державної статистичної звітності з питань державної служби; забезпечення функціонування інформаційної системи з питань професійного навчання, добору кадрів і обліку проходження державної служби;

з) допоміжні, які мають на меті забезпечення реалізації основних та спеціальних функцій управління державною службою (діловодство, юридичне обслуговування, матеріально-технічне забезпечення та ін.) [2].

Важливо зазначити, що управління державною службою здійснюється на певних вихідних положеннях, засадничих ідеях, вимогах, які іменуються принципами. Термін «принципи державної служби» (від лат. «principium» – основні, найзагальніші, вихідні положення) зазначає основні риси, суттєві характеристики, зміст і значення самої державної служби. Принципи державної служби – це основоположні ідеї, настанови, які виражають об’єктивні закономірності та визначають науково обґрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державної служби, повноваження державних службовців.

В юридичній науці принципи визначаються, як: 1) вихідні положення та теоретичні ідеї, які віддзеркалюють об’єктивні закономірності розвитку держави і суспільства, найбільш характерні риси організації і функціонування не тільки самої державної служби, але й усієї системи органів державної влади, визначають зміст складних стосунків усередині цієї системи [7 с. 197]; 2) вимоги, які: а) обов’язкові для всіх осіб і організацій, які тією чи іншою мірою мають відношення до державної служби; б) поширюються на всі види державної служби і є загальними в рамках державної служби; 3) охоплюють всі організаційні, правові та інші сторони, із яких складається зміст державної служби [10].

Принципи – це завжди суб’єктивне поняття, оскільки воно формується людиною з урахуванням таких суттєвих чинників, як правова культура, досвід, основні положення правової системи, рівень розвитку законодавства тощо.

Принципи державної служби нерозривно пов’язані з принципами адміністративного права і принципами державного управління Більше того, значною мірою вони є похідними від останніх, оскільки відображають найбільш суттєві сторони організації і діяльності державних органів. Водночас, вони також впливають на розвиток та удосконалення принципів як адміністративного права, так і державного управління. Отже, принципи державної служби – це основоположні, ідеї, настанови, які визначають основні напрямки реалізації завдань, цілей і функцій державної служби, її організацію і функціонування, правовий статус державних службовців.

Принципи державної служби закріплюються в Конституції України, Законі «Про державну службу» [11, ст. 3] та інших нормативно-правових актах. Єдиного вичерпного переліку нормативно закріплених принципів немає. Вони є досить різноманітними, багаточисельними і взаємообумовленими один одним. Відповідно до ст. 3 Закону державна служба ґрунтується на таких основних принципах, як: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

Важливо зазначити, що окрім ст. 3 Закону «Про державну службу», принципи державної служби передбачені також в інших статях Конституції України і Законі України «Про державну службу», зокрема: ст.ст. 3, 17, 19 - відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людьми й державою, ст. 6 - поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, ст. 8 - верховенство права, ст. 17 - соціальний захист службовців, ст. 24 - рівність прав громадян перед законом, ст. 37 - політична нейтральність.

В адміністративній науці виокремлюють різні види принципів державної служби: конституційні й організаційно-функціональні; основні, організаційні і функціональні та ін. Найбільш поширеною є точка зору, відповідно до якої виокремлюють два види принципів державної служби: а) конституційні (загальні): служіння народові України; демократизм і законність; рівність доступу до державної служби; пріоритет прав людини і громадянина; політична і релігійна нейтральність; гласність і прозорість та ін.; б) організаційно-функціональні, які відображають, насамперед, її особливості, як комплексного публічно-правового утворення, єдиної соціально-правової системи, які випливають із завдань і функцій державної служби. До цього виду принципів можна віднести: професіоналізм і компетентність; ініціативність; чесність і відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян та ін.

Дещо іншої точки зору стосовно організаційно-правових (організаційно-функціональних) принципів дотримується В. Я. Малиновський, який відносить до них: єдність системи державної служби; політичну нейтральність державної служби; рівність доступу до державної служби; ієрархічність системи державної служби; уніфікованість державної служби; стабільність інституту державної служби; ефективність державної служби; систему заслуг [12, с. 24].

Принципи управління державною службою, аналогічно функціям, є похідними від принципів державного управління та принципів державної служби. Аналіз теоретико-правових положень державної служби дає підстави виокремити такі принципи управління державною службою:

1) законності. Державні органі, які здійснюють управління державною службою, створюються у відповідності до закону, реалізують свої повноваження у межах і в спосіб, визначених законом. Їхня діяльність здійснюється тільки у відповідності до Конституції України, законів, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів;

2) прозорості. Цей принцип передбачає: об’єктивне та вичерпне інформування громадськості про діяльність державних органів та їх апарату; створення умов для взаємодії між державними органами і громадськістю; залучення широких верств населення до обговорення та оцінки програм діяльності державних органів; запровадження процедури публічної звітності державних органів та їх керівників; запровадження прозорої процедури просування по службі на підставі професійних досягнень; прозорість процедури прийняття державними органами рішень, забезпечення участі громадськості у їх підготовці; організація відкритого доступу до архівних матеріалів державних органів; оприлюднення через засоби масової інформації відомостей про доходи, отримані протягом року державними службовцями, які займають посади 1-2 категорій; проведення громадської оцінки результатів діяльності державних органів шляхом залучення спеціально підготовлених експертів та опитування громадян для визначення рівня задоволення їх потреб у наданні управлінських послуг; запровадження механізму аналізу звернень громадян з питань ефективності функціонування апарату державних органів; запровадження прозорих механізмів обліку вакантних посад державних службовців та їх заповнення; інформування громадськості з питань європейської інтеграції у сфері державної служби;

3) єдиності державної служби. Оскільки державна влада в Україні єдина, система державних органів єдина, то і державна служба повинна бути єдиним публічно-правовим інститутом, який включає в себе типи та види державної служби. Єдина система державної служби передбачає: а) становлення та розвиток законодавства про державну службу з обов’язковим прийняттям основного закону про державну службу, який регулював би основні засади державної служби; б) встановлення єдиних вимог до кандидатів на посаду державних службовців; в) встановлення єдиних критеріїв оцінки діяльності державних службовців;

4) підпорядкованості вищестоящим державним органам і посадовим особам вищого рівня державних органів і держаних службовців нижчого рівня. Державна служба являє собою складну ієрархічно побудовану систему, в якій основним методом діяльності є субординація. Підпорядкованість державних органів нижчого рівня державним органам вищого рівня встановлюється законами, положеннями про державний орган. Підлеглість державних службовців передбачається положенням про державний орган та посадовою інструкцією. Рішення, розпорядження, накази, вказівки вищестоящих державних органів та посадових осіб є обов’язковими для виконання державними органами та державними службовцями нижчого рівня. Їхнє невиконання або неналежне виконання є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності керівників державних органів, посадових осіб або державних службовців. Водночас, відповідно до ст. 60 Конституції України ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

5) політичної незалежності державної служби. Основною ціллю державної служби є задоволення потреб суспільства, забезпечення захисту основних прав і свобод людини і громадянина та реалізації завдань і функцій держави. Таким чином державна служба – це вид державної діяльності, спрямованої на досягнення встановлених цілей та завдань, публічно-правовий інститут. Державна служба є політично незалежною інституцією, а для державних службовців передбачається принцип політичної нейтральності. З огляду на зазначене особливого значення набуває принцип політичної незалежності державної служби, оскільки окремі державні органи, які наділені повноваженнями у сфері державної служби, є політичними органами;

6) стабільності державної служби. Цей принцип тісно пов’язаний з попереднім і є одним із головних гарантів єдиності державної служби, її цілісності та соціальної значимості. Стабільність державної служби зумовлюється: визначенням єдиної державної кадрової політики; законодавчим визначенням типів і видів державної служби, видів державних службовців і державних посад; удосконаленням законодавства про державну службу; чітким розмежуванням політичних та адміністративних посад; своєчасністю вирішення питань заміщення вакантних посад особами з відповідною професійною підготовкою; незмінністю заступників керівників державного органу та керівників структурних підрозділів державного органу у разі зміни керівника цього органу та ін. [2].



Література:

  1. Аверянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997; Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.: Наук. думка, 1979; Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2004; Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. – М: ТЕИС, 1995; Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування. – К., 1999; Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2001; Овсянко Д.М. Административное право. – М., 1997 та ін.

  2. Ківалов С.В., Біла-Тіунова Л.Р. Публічна служби в Україні: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла-Тіунова. – Одеса: Фенікс, 2009. – 688 с.

  3. Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф., Нагребельний В. П., Коваленко В. Л. Проблеми реформування державного управління та адміністративного права // Правова держава: ювілейний щорічник наукових праць. – Вип. 10. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 1999; Авер’янов В. Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. – 2003. – № 9. – С. 24-30; Авер’янов В. Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. – К.: Наукова думка, 1990; Андрийко О. Ф. Контроль в демократическом государстве: проблемы и тенденции. – К.: Наукова думка, 1994; Андрійко О. Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Дис.... д-р юрид. наук: 12.00.07. – К., 1999; Державне управління в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. д.ю.н., проф. В.Б. Авер’янова. – К., 1999; Державне управління в умовах адміністративної реформи в Україні / За заг. ред. Н. Р. Нижник, О. Д. Крупчана. – К., 2002; Битяк Ю. П., Петришин О. В. Державні секретарі в системі органів виконавчої влади // Державне будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2001. – Вип. 1. Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Моногр. – Х.: Право, 2005 та ін.

  4. Аверянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997; Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.: Наук. думка, 1979.

  5. Бачило И. Л. Функции органов управления (правовые проблемы формирования и реализации) – М.: Юрид. лит., 1976. – С. 64.

  6. Атаманчук Г. В. Обеспечение рациональности государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 72.

  7. Старилов Ю.Н. Государственная служба в Российской Федерации: Теоретико-правовое исследование. – Воронеж, 1996. – С. 190.

  8. Волошина В. В, Титов К. А. Государственная служба Российской Федерации: теоретико-правовые аспекты. – М.: Луч, 1995. – С. 27.

  9. Волошина В. В. Правовые проблемы регулирования государственной службы в Российской Федерации: Автореф. дис.…канд. юрид. наук. – М., 1993. – С. 12-13.

  10. Манохин В. М. Советская государственная служба. – М.: Юрид. лит., 1966. – С. 16.

  11. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. // www.rada.gov.ua

  12. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: Навч. посіб. – К., 2003. – С. 24.



Булеца С.Б., ДВНЗ «УНУ»

ЗАХИСТ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

«Щоб поступати справедливо, треба знати дуже трохи,

але щоб творити несправедливість, треба грунтовно вивчити право».

Ліхтенберг Г.

«Багато хто зневажає життєві блага,

але майже ніхто не здатний ними поділитися».

Ларошфуко Ф.

Защита личных неимущественных прав в сфере охраны здоровя осуществляется на общих основаниях, в форме возобновления, компенсации прав. Сроки исковой давности на эти правоотношения не распространяются. Проблемой для частных клиник и лечебно-профилактических учреждений, которые предоставляют платные медицинские услуги, является возможность пациента требовать как минимум возвращения денег за лечение. Единственный способ правовой защиты - разработка договоров присоединения на предоставление платных медицинских услуг, которые начинают получать все большее распространение среди медицинских заведений.

Defence of the personal unproperty rights in the sphere of healthe protection is carried out on general grounds, in form renewal, indemnification rights. Terms of limitation of actions do not spread on these legal relationships. A problem for private clinics and medical treatment establishments which give requiring payment medical services gives possibility to patient to require at least returning of money for treatment. The single method of legal defense is development of contracts of adhesion on the grant of requiring payment medical services which begin to get all greater distribution among medical establishments.

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, визначених у Цивільному Кодексі (далі - ЦК) та іншими способами відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення. Згідно зі ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. Стаття 16 ЦК надає суду можливість відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі або ж всупереч моральним засадам суспільства чи з метою обмеження конкуренції та зловживання монопольним становищем на ринку. Вказані у ЦК особисті немайнові права, зокрема право на інформацію, не є лише декларацією завдяки ефективним способам їх захисту, визначеним ЦК. Серед молодих вчених питанням захисту прав споживачів та особистих немайнових прав займаються такі науковці: Лісніча Т.В., Осетинська Г.А., Павловська Н.В., Письменна О.П., Устименко Н.В., Тимченко Г.П., Федюк Л.В. та ін.

Захист особистого немайнового права може здійснюватися різними способами відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, до яких спричинило таке порушення. Найважливішим способом захисту інтересів особи, про яку поширили недостовірну інформацію, є її спростування (ст. 277 ЦК). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Стаття 278 ЦК містить також заборони щодо поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. Особисті немайнові права у разі їх порушення захищаються усіма доступними для цивільного права способами. Набір способів, що застосовуються залежно від виду та характеру порушення зазначених прав є доволі повним. Це можуть бути позови про спростування неправдивих відомостей, про зняття обмежень (наприклад, у разі порушення права фізичної особи вільно обирати місце проживання), а також інші позови, у тому числі й превентивні, спрямовані на запобігання порушенням зазначених категорій. При порушенні названих прав можливе вчинення позовів про відшкодування майнової або моральної шкоди. Нині значна увага приділяється міжнародному захисту прав людини: через неможливість захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього створені спеціальні міжнародні інституції. Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження неправомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, – після використання усіх наявних національних засобів правового захисту.

У разі порушення особистого немайнового права фізичної особи, зокрема права на інформацію, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, фізичних або юридичних осіб, ці особи зобов’язані згідно зі ст. 276 ЦК вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо такі дії не вчиняються особами, котрі порушили особисте немайнове право фізичної особи, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої у результаті його порушення.

Окрім спростування недостовірної інформації та інших, передбачених ст. 277 ЦК, способів захисту фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, у ст. 278 ЦК передбачено такий спеціальний спосіб захисту, як заборона (припинення) поширення інформації, через що порушуються особисті немайнові права. Необхідність запровадження цього способу захисту пояснюється тим, що без нього значно зменшується ефективність захисту особистих немайнових прав особи в цілому. Закріплюється положення про те, що в разі, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до виходу в світ, суд може заборонити їх випуск до його усунення, а якщо вони вже випущені, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. У разі, якщо усунення порушення неможливе, – вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

У ст. 279 ЦК передбачено правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Зокрема, дозволяється покладати на особу, яку суд зобов’язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права (наприклад, права на інформацію), і яка ухиляється від виконання судового рішення, штраф у відповідності з нормами Цивільного процесуального кодексу України. У доктрині цивільного права закладено твердження про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення має бути переважно немайновою. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення кола саме немайнових санкцій за їх порушення. Щодо грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції не дають змоги стимулювати поведінку суб’єктів. Штрафні санкції здатні виконувати превентивну функцію. Виконання рішення суду про вчинення відповідних дій для усунення порушення особистого немайнового права обов’язкове, не залежить від сплати штрафу і не звільняє особу від обов’язку виконати рішення суду.

Фізична особа, особисте немайнове право якої порушено, має право згідно зі ст. 280 ЦК на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, яку їй завдано у зв’язку з таким порушенням [1]. Положення цієї статті слід розуміти таким чином: підлягає відшкодуванню завдана фізичній особі матеріальна та (або) моральна шкода в результаті порушення будь-якого особистого немайнового права, що перераховані у гл. 21 та гл. 22 і перелік яких не є вичерпним.

Положення щодо відшкодування моральної шкоди містяться у ст. 23 ЦК. Нині позов про відшкодування моральної шкоди набуває все більшої популярності, про що свідчить збагачення ЦК новими правовими нормами. Перед розглядом справи про відшкодування моральної шкоди суд у першу чергу встановлює, у чому ж полягає завдана моральна шкода:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (ст.ст. 1167, 1168 ЦК);

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи тощо.

Необхідно зазначити, що випадки й обставини, за яких може бути заподіяна моральна шкода є досить різноманітними. Тому законодавець запропонував альтернативні способи вирішення справ цієї категорії. Так, абзац 1 частини 3 статті 23 ЦК вказує, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Вибір способу її відшкодування належить потерпілій особі, яка виходить виключно з власних міркувань. Однак кінцеве рішення приймає суд, враховуючи розмір відшкодування, матеріальне та сімейне положення потерпілого та особи, яка завдала шкоди.

У ч. 3 ст. 23 ЦК закладена нова ідея: моральна шкода може відшкодовуватися й нематеріальним способом, наприклад, вибаченням.

ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди тощо. Суми позовів різні від 1 гривні до 100000 гривень. Однак, основним при поданні позову про компенсацію моральної шкоди необхідно чітко аргументувати доказовою базою суму позову, інакше суд відмовить у позові.

Законодавець встановив межі відшкодування моральної шкоди. Загалом увесь механізм відшкодування моральної шкоди побудований на основі загальних критеріїв розумності і справедливості та здійснюється одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначимо, що Р.О. Стефанчук класифікує способи захисту особистих немайнових прав, таким чином:

а) превентивно-пресікальні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на попередження та припинення порушення, оспорення, невизнання особистого немайнового права чи реальної загрози вказаних дій (визнання права; припинення дії, яка порушує право; зміна правовідношення; припинення правовідношення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо);

б) відновлювальні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на відновлення порушеного права (відновлення становища, яке існувало до порушення, та пов’язані із ним способи; спростування; відповідь; визнання правочину недійсним тощо);

в) компенсаційні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на додаткове компенсування збитків, що пов’язані із порушенням особистого немайнового права (відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо) [2, c.198].

Фізична особа при захисті своїх особистих немайнових прав має можливість застосувати як один з передбачених нижче способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, незалежно від того, чи відносяться вони до загальних, чи до спеціальних. Основне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.

Таким чином, позовна давність стосовно особистих немайнових прав не поширюється, крім випадків встановлених законом. Наприклад, позовна давність в один рік застосовується до вимог про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості, тобто захист цих прав починається, коли особа довідалася про їх порушення. Стосовно всіх інших особистих немайнових прав, наприклад надання неякісної медичної допомоги захист може відбутися в будь-який момент, коли виявилося, що допомога завдала шкоди здоров’ю фізичної особи – пацієнту.

Отже, особисті немайнові права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежується у часі і можливість їх захисту у випадках порушення. Не поширюється давність на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров’ю громадянина. Проте вимоги задовольняються не більш ніж за три роки, що передують пред’явленню позову.

Відсутність строків давності є гарантією для потерпілого (пацієнтів). Останні мають право вимагати відшкодування в будь-який час.

Зауважимо, що пацієнт при наданні йому платної медичної допомоги в рамках добровільного медичного страхування і власне платних послуг за рахунок пацієнта умовно захищається Законом України «Про захист прав споживачів», який застосовує зобов’язання як результат лікування – договірну відповідальність. Однак, цей закон прямо не закріплює захист прав пацієнта, але де-не-де згадуються поняття послуги, обслуговування, тим самим можемо стверджувати, що захист прав пацієнтів, які отримують медичні послуги, їх права захищаються цим законом.

Існування безвинної відповідальності не задовільняє вимогів як лікарів, так і пацієнтів. З боку лікарів, згідно американському досвіду, 52 % хірургів і 68 % акушерів-гінекологів мали протягом професійної кар’єри переслідування з боку пацієнтів, страхові відрахування при страхуванні професійної відповідальності деяких лікарів в США доходять до чверті їх річного доходу. Деякі спеціальності високого медичного ризику не мають попиту, зменшується кількість студентів медиків, лікарі вважають за краще в деяких випадках не надавати допомогу». У Франції ситуація не така напружена, оскільки на сьогоднішній день, після реформи французького законодавства в області якості лікування і прав пацієнта від 4 березня 2002 р. [3, c. 4], у разі реалізації медичного ризику (нещасний випадок, ятрогенна або нозокоміальна інфекція) компенсація шкоди здоров’ю пацієнта відбувається в рамках національної солідарності з Національного офісу компенсацій медичних нещасних випадків [4, c. 30-34]. При медичному ризику юрисдикцією не може притягатися до відповідальності ні лікар, ні лікувально-профілактична установа, за винятком здійснення ними дій, що призвели до нещасного випадку. Потерпілий може звернутися в примирливу комісію, яка протягом 6 місяців винесе ухвалу. У разі позитивного рішення, Національний офіс компенсацій зобов’язаний не пізніше як за 4 місяці запропонувати суму для виплати і, за згодою пацієнта, виплатити її протягом одного місяця. Якщо пацієнта не задовольняє сума виплати, то він в праві оспорити її в судовому порядку. Таким чином, за відсутності провини медичної установи або лікаря, пацієнт отримує компенсацію з фондів національної солідарності, а не за рахунок лікувальної установи [5, c.115].

Як споживач послуг пацієнт повинен володіти наступними правами, які повинні бути закріплені в законі «ПЗПС»:


  1. Право на безпеку послуг.

  2. Право на інформацію про виконавця і про послуги.

  3. Право на дотримання виконавцем термінів надання послуги. Стосовно надання медичних послуг терміни їх надання мають значення перш за все в контексті своєчасності.

  4. Право на дотримання виконавцем якості послуг, що надаються, і відсутність недоліків наданих послуг.

  5. Право на інформацію про обставини, які можуть вплинути на якість послуги, що надається.

  6. Право не володіти спеціальними пізнаннями про властивості і характеристики послуг.

  7. Право на вибір і використання санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором: безоплатного усунення недоліків, відповідного зменшення ціни наданої послуги, відшкодування понесених витрат з усуненням недоліків своїми силами або третіми особами, розірвання договору і відшкодування збитків.

Наприклад, гіперемія (опік першого ступеня) після процедури фотоепіляції, що в принципі є допустимим проявом нормально проведеної процедури, прирівнюється до порушеня права пацієнта на безпеку послуги зі всіма випливаючими наслідками для закладу охорони здоровя.

Виходячи з вищевикладеного, проблемою для приватних клінік і лікувально-профілактичних установ, що надають платні медичні послуги, є можливість пацієнта вимагати як мінімум повернення грошей за лікування (під загрозою судового розгляду і виплати додаткової суми) у випадках, коли медична послуга при її належному виконанні призвела, наприклад, до недосягнення 100 % результату лікування або виникло яке-небудь ускладнення, що передбачалося, тобто реалізувався медичний ризик.

Все це безумовно знижує рентабельність надання платних медичних послуг і сприяє появі, так званих «споживчих екстремістів», які заробляють гроші на недосконалості законодавства і правової незахищеності закладів охорони здоровя.

Єдиний спосіб правового захисту - розробка договорів приєднання на надання платних медичних послуг, які починають отримувати все більше розповсюдження серед медичних закладів. Даний спосіб полягає у включенні певних умов в договір на надання платних медичних послуг, до яких пацієнт добровільно приєднується. Ці додаткові умови договору позбавляють пацієнта права вимоги повернення вартості лікування при реалізації медичного ризику у вигляді недосягнення очікуваного результату лікування. Розробка таких договорів проходить попереднє узгодження з фахівцями, що оцінюють якість надання даного виду медичної послуги в рамках цивільного судочинства, - судово-медичними експертами і лікарями-експертами. В результаті, деякі пропоновані зміни закладом, що порушують права споживача на безпеку послуги і інформованість про послугу не включаються в договір.

Захист прав споживачів здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.

До споживачів ми відносимо також пацієнтів, які отримують певну медичну послугу на підставі договору надання медичної послуги. Договірний режим медичної послуги може носити погоджувальний характер щодо інших умов - строки, засоби, що застосовуються. Наприклад, особливістю договору про надання медичних послуг є неможливість виконавця забезпечити 100 % гарантію досягнення результатів медичного втручання. Водночас виконання будь-якої роботи, навпаки передбачає отримання результату в речовій формі і тому встановлення строку служби і гарантійного строку на результат роботи є можливим. До медичних послуг, що не мають матеріального результату як правило не застосовуються положення про строки виявлення недоліків, оскільки виконавець може нести відповідальність лише за недоліки, що були допущені в процесі їхнього надання, а не після завершення. Разом з тим до деяких послуг, що мають матеріальний результат (наприклад, накладення пломби чи виготовлення зубного протезу), можуть бути застосовані або ж строки виявлення недоліків, або положення про гарантії, бо у цьому випадку споживацькі властивості результату цінні впродовж значного терміну. Законом «Про захист прав споживачів» [6] передбачено встановлення гарантійних строків і строків служби, протягом яких виконавець зобов’язаний задовольнити відповідні вимоги споживача в зв’язку із виявленням недоліків. Строк служби – це період часу впродовж якого виконавець зобов’язується забезпечити споживачу можливість використання результату за цільовим призначенням і нести відповідальність за суттєві недоліки, які виникли з вини виконавця. В свою чергу суттєвим визнається недолік, який неможливо усунути або недолік, який не може бути усунутий без часових затрат, або виявляється неодноразово, або виявляється повторно після його усунення, або інші подібні недоліки. Необхідно зазначити, що законом виділяються роботи, результати яких через певний проміжок часу можуть нести загрозу для життя чи здоров’я споживача, завдавати шкоди його майну чи оточуючому середовищу. В таких випадках строк служби повинен бути встановлений обов’язково. Якщо такий строк служби не встановлений, то згідно закону він буде складати 10 років з дня передачі результату роботи споживачу. При визначенні терміну строку служби у випадку необов’язковості його встановлення, виконавець керується, як правило, міркуваннями комерційного характеру і виробничими можливостями. Разом з тим варто врахувати, що впродовж встановленого строку служби повинна бути також забезпечена і безпека результату роботи.



Література:

  1. Булеца, С.Б. Право на життя та здоров’я фізичної особи (цивільно-правовий аспект) [Текст] / С.Б. Булеца. Монографія.- Ужгород: «Ліра», 2006.- 172с.- ISBN 966-8266-46-3

  2. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): Монографія / Відп.ред. Я.М. Шевченко.- К.: КНТ, 2008.- С.198

  3. Rade C. La reforme de la rcsponsabilite medicale apres la loi du 4 mars 2002 relative aux droits des malades et a la qualite du systeme de santc [Text] / С. Rade // R.C. ct Ass. - 2002. - № 5. - P. 4.

  4. Guimbaud S. Les infections nosocomiales: vers I’indcmnisation d’un risque seriel? [Text] / S. Guimbaud // Revue hospitaliere de France. - 1999. - № . 3. - P. 30-34.

  5. Щуко В. А. Гражданско-правовое регулирование оказания платных медицинских услуг лечебными учреждениями и частнопрактикующими врачами [Текст] / В.А. Щуко // Проблемы российского права. -Иркутск: Издательство БГУЭП, 2007. - С. 108-117

  6. Закон України «Про захист прав споживачів» вiд 12.05.1991 № 1023-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР).- 1991.- № 30.- ст.379


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка