Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка2/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65

АЛЬТЕРНАТИВИ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ DE LEGE LATA, DE LEGE FERENDA

Анализируются альтернативы уголовной ответственности с точки зрения выделения материальных и процессуальных составляющих, чем подчеркивается необходимость их согласования в текущем законодательстве. Исследуются традиционные формы альтернативы уголовному наказанию и обосновываются положения относительно необходимости дополнения закона об уголовной ответственности новеллами, соответствующими идеям антроподицеи.

The alternatives of criminal responsibility are being analysed from the point of assigning the material and procedural constituents, which emphasize the necessity of their adjustment in a current legislation. The traditional forms of alternatives to criminal punishment are being investigated and thesis concerning the necessity of addition the novelty to the criminal responsibility law, which is equal to the idea of antropodicy, is being proved.

Звернення до проблеми застосування альтернативних заходів впливу на особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, обґрунтовується значним поширенням наукової концепції, яка пропонує відмовитися від спрощеного погляду на юридичну практику, що вкладається в лінійні причинно-слідчі зв’язки, відповідно до яких у кримінальному праві вчинення злочинного діяння є передумовою застосування кримінальної відповідальності. Представники так званої «альтернативної юриспруденції» пропонують не спрощувати характер зв’язків між «викликом», який проявляється у формі злочину і «відповіддю», яка обмежується виключно юридичною відповідальністю, а розглядати цей зв’язок як многомірний. Якщо визнавати за злочином певну точку біфуркації, то відповідь з боку держави не повинна вписуватися в систему лінійних відносин, а представляє собою різнопланові, багатовекторні наслідки правового характеру. Проходження точки біфуркації «свідчить про те, що безперервна до цього моменту траєкторія еволюції складної системи розгалужується: після біфуркації система еволюціонізує інакше ніж до біфуркації» [1, 21].

За такого підходу змінюється відношення до традиційного для соціологічної школи кримінального права, погляду, який набув ознак юридичної аксіоми, відповідно до якого «порушення норми права і відсутність санкції за це призводить до соціального деконтролю і фактичної ресоціалізації» [2, 359]. З представниками соціологічної школи можна погодитися тільки в одному: відповідь на вчинений злочин повинна бути обов’язковою, але така відповідь повинна мати багатовекторний характер, щоб адекватність такої відповіді якнайбільш повно відповідала самому виклику. За вказаних умов встановлення альтернативних по відношенню до кримінальної відповідальності заходів de lege lata і пошуку нових форм впливу на поведінку правопорушника de lege ferenda, представляється достатньо актуальним.

Сучасний вимір права і практики його застосування виступає предметом багатьох досліджень як теорії права, так і галузевих юридичних наук. Новітнім підходам до проблематики генезису права присвятили свої роботи Х. Алікперов, Л. Багрій-Шахматов, Л. Головко, Ю. Оборотов, В. Туляков, П. Фріс та інші науковці, які проводили дослідження як на загальнотеоретичному, так і галузевому рівнях.

Метою публікації є дослідження проблеми сучасного стану (de lege lata) і перспектив розвитку (de lege ferenda) альтернатив кримінальної відповідальності, яке супроводжується пошуком нових форм впливу на поведінку особи, що вчинила злочин.

Етимологія терміну «альтернатива» пов’язується з сучасним французьким терміном alternative, який у свою чергу походить від латинського alternо – чергую, змінюю, і має загальний зміст, який охоплює необхідність вибору між двома або кількома можливостями, що виключають одна одну; кожну з цих можливостей [3, 37]. Спеціальний юридичний зміст терміну вказує на наявність декількох юридичних можливостей або ознак, використання однієї з яких виключає можливість застосування іншої.

Дослідження проблеми альтернатив кримінальній відповідальності de lege lata вимагає однозначної відповіді на питання фактичної наявності такої альтернативи у діючому кримінальному праві. Відповідь на питання, чи існують альтернативи кримінальній відповідальності в умовах існування сучасного українського кримінального права, може бути виключно негативною за наступних міркувань.

Загальновизнаною в теорії права є точка зору, відповідно до якої юридична відповідальність в цілому, та її види, зокрема, має амбівалентний характер, який проявляється у наявній позитивній (перспективній) і негативній (ретроспективній) відповідальності, які у своїй сукупності утворюють загальний режим юридичного впливу на особу, що вчинила правопорушення.

При всій різноманітності висловлених в теорії права поглядів на зміст позитивної відповідальності, можна зробити висновок, що більшість з них вписуються у контури юридичної відповідальності як способу закріплення юридичних обов’язків дотримання правових норм, що реалізуються у правомірній поведінці суб’єктів відповідальності, схваленої або заохочувальної державою. Відносно кримінального права позитивна відповідальність виражається, з одного боку, у встановленні обставин, які виключають злочинність діяння, а з іншого – у недопущенні діянь, заборонених в нормах Особливої частини КК України. Аналіз змістовних ознак позитивної кримінальної відповідальності дає можливість зробити висновок, що альтернативи перспективної відповідальності у кримінальному праві відсутні, як відсутні особи, позбавлені обов’язку не вчиняти дії злочинного характеру, навіть за умови, що такі особи наділені імунітетом від кримінальної відповідальності.

Ретроспективна юридична відповідальність характеризується застосуванням заходів впливу на особу, яка вчинила або здійснила приготування чи замах на вчинення правопорушення, і виражається у переживанні правопорушником певних обмежень правового характеру, які ця особа не переживала, якщо вела б себе правомірно. Багатоваріантність підходів представників різних правових шкіл до визначення форм негативної кримінальної відповідальності не дає можливості зробити однозначний висновок про їх кількість, однак представляється, що кримінальне покарання, яке за своїм змістом полягає у визначенні на підставі обвинувального вироку певних позбавлень особі, визнаної винною у вчиненні злочину, обмеження її майнових інтересів, обмеження волі та обмеження у використання інших соціальних благ, і судимість як певний правовий стан особи, яка була піддана покаранню, що виражається у встановленні для такої особи цілої низки негативних правових наслідків протягом визначеного законом строку, повинні бути віднесенні до форм ретроспективної кримінальної відповідальності. Діючим кримінальним законодавством альтернативи судимості, як форми ретроспективної кримінальної відповідальності, не передбачені, тому логічним є висновок, відповідно до якого має сенс говорити виключно про альтернативу кримінальному покаранню.

Таким чином, у сучасному кримінальному праві України відсутні альтернативи кримінальної відповідальності в цілому, а кримінально-правові заходи мають альтернативний характер тільки по відношенню до кримінального покарання, як окремої форми кримінальної відповідальності, якою зміст кримінальної відповідальності не вичерпується.

Правова природа заходів альтернативного по відношенню до кримінального покарання характеру, не достатньо досліджена у зв’язку з відсутністю уваги науковців саме до проблем нормативного визначення заходів, які мають кримінально-правову природу, але не характеризуються ознаками кримінальної відповідальності. Пропонуємо такі засоби впливу на поведінку особи визначати як «інші кримінально-правові заходи», під якими слід розуміти передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання [4, 43]. Однак не всі інші кримінально-правові заходи мають альтернативний, навіть по відношенню до кримінального покарання, характер.

До кримінально-правових заходів загального рівня, які мають альтернативний до кримінального покарання характер, відносяться: по-перше, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, але яким не виповнилося вісімнадцяти років на момент вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру, по-друге, примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до осіб, визнаних обмежено осудними. При цьому необхідно враховувати, що вказані заходи мають альтернативний до покарання характер виключно за наявності вказаних умов. Так, не можна визнати альтернативними примусові заходи виховного характеру, які відповідно до ст. 7-3 КПК України призначаються особам, що вчинили суспільно небезпечне діяння, досягнувши одинадцятирічного віку і не досягнувши віку кримінальної відповідальності. Примусові заходи медичного характеру, на перший погляд, не можуть бути віднесені до альтернативних заходів, оскільки відповідно до ст. 93 КК України вони застосовуються до осіб, які вчинили злочин у стані неосудності, обмеженої осудності, після вчинення злочину захворіли психічною хворобою до постановлення вироку або під час відбуття покарання. Дійсно, застосування примусових заходів медичного характеру відносно неосудних осіб не може розглядатися як альтернатива кримінальній відповідальності, оскільки неосудність виключає кримінальну відповідальність взагалі (ч. 2 ст. 19 КК України). Що стосується застосування аналогічних примусових заходів відносно обмежено осудних осіб, то вони мають альтернативний характер, який визначається положенням ст. 20 КК України в частині 2 якої суду надається право призначити примусові заході медичного характеру такій особі. Опосередковано на альтернативний характер примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до обмежено осудних, вказує і дослідження правової природи обмеженої осудності, яка, на думку доцента Орловської Н.А., має похідний характер від осудності, а не від неосудності, що дає можливість застосування або примусових заходів медичного характеру, або кримінальної відповідальності – залежно від стану психічного здоров’я особи.

Що стосується можливості застосування альтернативних заходів на одиничному рівні – рівні окремого складу злочину (такий рівень виводиться на підставі визнання існування загального рівня – Особливої частини КК України, особливого рівня – в межах окремого розділу Особливої частини), то вона діючим законодавство не передбачена, оскільки заохочувальні норми з елементами дійового каяття не мають альтернативного характеру, а застосовуються на засадах імперативності. Не визначаються альтернативним характером і заходи, які призначаються відповідно до санкцій окремих статей поряд з покаранням. Так, наприклад, відповідно до санкції статті кримінального закону, в якій передбачена відповідальність за вчинення контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК України), поряд з видами кримінальних покарань, визначених в Загальній частині КК України використовується захід, який не має ознак покарання – конфіскація предметів контрабанди, але застосовується на додаток до покарання і тому не має самостійного, а значить, і альтернативного характеру.

Нормативне визначення альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, форм впливу на злочинця de lege ferenda повинно розглядатися як один з напрямків гуманізації кримінального законодавства і вдосконалення принципу адекватності застосування кримінально-правових заходів відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особистості злочинця. Оптимізація зазначеного принципу кримінального права в умовах сучасності вимагає відмовитися від погляду на кримінальну відповідальність як на єдину відповідь з боку держави на факт вчинення злочину і вимагає нормативного забезпечення застосування інших заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних кримінальній відповідальності.

Крім того, застосування альтернативних кримінальній відповідальності заходів, вкладається в схему подальшого генезису кримінального права на засадах антроподицеї. Антроподицея, як світоглядна позиція, на якій повинна здійснюватися розбудова сучасного кримінального права, орієнтує кримінально-правові встановлення не тільки, і не стільки на укріплення публічних засад і охоронної функції кримінального права, скільки на встановлення засад відновлювальної юстиції, за допомогою якої буде відновлений той соціальний порядок, який існував до вчинення злочину і якому була заподіяна шкода суспільно небезпечним діянням. Таким чином, антроподицея диктує домінування ознак відновлювальної юстиції і депеналізації, за якими визнається пріоритетність при формуванні законодавчих приписів. Якщо депеналізація безпосередньо не пов’язана з пошуком альтернативних форм кримінальної відповідальності, то відновлювальна юстиція, в першу чергу, вимагає забезпечення прав потерпілої особи в пріоритетному порядку, що повинно здійснюватися в умовах застосування альтернативних по відношенню до кримінальної відповідальності заходів.

Альтернативні заходи за своєю юридичною природою визначаються певною амбівалентністю нормативного змісту, яка знаходить відображення в положеннях матеріального і процесуального характеру. Таким чином, інститут альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, заходів має комплексний характер, оскільки його зміст визначається положеннями як кримінального, так і кримінально-процесуального законодавства.

Матеріальна складова характеризується визначенням підстав відмови від застосування кримінальної відповідальності за умови застосування інших кримінально-правових заходів. При цьому кримінально-правові заходи і кримінальна відповідальність мають однопорядковий характер, визначений їх правовою суттю, яка полягає в тому, що і притягнення до кримінальної відповідальності, і застосування інших кримінально-правових заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних відповідальності, виступають законними формами реагування держави в особі повноважних органів на факт вчинення злочину.

Процесуальна складова визначається дискреційними засадами діяльності суб’єктів кримінального процесу, серед яких виключно суд має можливість приймати рішення на власний розсуд, тобто на дискреційних засадах. Вказаних можливостей на сьогодні позбавлені органи досудового розслідування і прокурор, які не можуть приймати рішення про закриття провадження у кримінальних справах з нереабілітуючих обставин, яке виноситься на засадах дискреції, а наявні повноваження здійснювати закриття кримінальних справ з реабілітуючих обставин реалізуються на імперативних засадах, оскільки, наприклад, відсутність складу злочину виключає можливість подальшого провадження взагалі і ніякого права вибору на прийняття того або іншого рішення не породжує.

Матеріальна і процесуальна складові є невід’ємними елементами інституту альтернативи кримінальній відповідальності, оскільки, як показує практика застосування комплексних інститутів, положення однієї галузі права не завжди погоджуються з положеннями іншої, що породжує правові колізії. Достатньо репрезентативним прикладом такого становища є використання у санкціях окремих статей кримінального закону вказівок на застосування кримінально-правових заходів, направлених на конфіскацію предметів злочинів. І навіть питання не в тому, що правова природа таких заходів діючим законодавством не визначається, оскільки такий вид конфіскації немає ніякого відношення до конфіскація майна [5], а в тому, що доцільність нормативного закріплення у санкціях відповідних статей таких заходів взагалі відсутня. Наприклад, у ст. 305 КК України передбачена конфіскація предметів контрабанди – наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, причому правова природа такої конфіскації не визначена: нормативне закріплення в санкції статті Особливої частини не дозволяє зробити висновок про те, що такий вид конфіскації є видом покарання, оскільки в переліку покарань конфіскація предметів злочинів не передбачена (ст. 51 УК України). А надлишковість деталізації законодавцем питання конфіскації предметів контрабанди доводиться тим, що відповідно до ст. 78 КПК України предмети контрабанди відносяться до речових доказів, які вилучаються, приєднуються до кримінальної справи і подальша доля яких вирішується судом у вироку.

Таким чином, подальше розширення перспектив застосування альтернативних заходів вимагає системного корегування як матеріального, так і процесуального законодавства, яке може здійснюватися на наступних засадах.

Процесуальне підґрунтя застосування альтернатив кримінальній відповідальності вимагає подальшої оптимізації судової дискреції шляхом розширення сфер її застосування. Не зайвим буде нагадати, що діяльність суду здійснюється на двох засадах – імперативності та дискреції. Імперативність передбачає прийняття кримінально-процесуального рішення виключно на підставі чітко визначеного в законі положення, в якому і визначається зміст такого рішення. Дискреційні підвалини судової діяльності характеризуються визначеним законодавцем правом, наданого суду на прийняття рішення в межах закону, але на засадах ad hoc. Таким чином, амбівалентність природи судової дискреції визначається правом судді вирішувати питання, віднесені до його компетенції, на власний розсуд, звісно за умови формування внутрішнього переконання, яке виникає на підставі дослідження обставин вчиненого злочину і обмеженості права на розсуд на законодавчому рівні. Оцінюючи сучасний стан відношення законодавця до проблеми визначення меж судової дискреції, слід зазначити, що внесенням змін до кримінального закону України у 2008 році, яке здійснювалось під загальним гаслом гуманізації кримінального законодавства [6], судова дискреція суттєво обмежується встановленням максимального покарання за приготування або замах на вчинений злочин обов’язковим застосуванням положень ст. 69-1 КК України. Представляється, що, по-перше, навряд чи слід вважати обмеження судової дискреції шляхом гуманізації кримінального законодавства, інакше приходимо до висновку, що судова дискреція, яка в правовій державі розглядається як безальтернативна підстава здійснення справедливого правосуддя, має антигуманний характер. По-друге, розширення судової дискреції в розумних межах, необхідних для забезпечення змагальності і диспозитивності розгляду кримінальних справ, є обов’язковою передумовою для можливості застосування заходів альтернативного характеру, яким надається перевага порівняно з кримінальною відповідальністю.

Корегування положень матеріального права, якими визначаються умови застосування альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності заходів, повинно здійснюватися за двома напрямками, які можна умовно визначити як новели і традиції.

До найбільш потенційно перспективних новел кримінального законодавства слід віднести інститут медіації, який отримує в якості новели значне поширення в постсоціалістичних державах і має традиційний характер у більшості європейських країн, що свідчить про його універсальність та значний правозастосувальний потенціал. Суттєвою ознакою медіації, яка в різних державах набуває окремих особливостей на підставі характерних ознак відповідної правової системи, є те, що конфліктуючі сторони – порушник кримінальної заборони і потерпіла сторона, за дозволом уповноваженого державного органу, який веде кримінальний процес або здійснює нагляд за додержанням законності, вирішують правовий спір на підставі звернення до посередника. В разі позитивного вирішення питання про наявність підстав та дотримання порядку примирення, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, звільняється від кримінальної відповідальності за умови виконання тих обов’язків, які були обумовлені потерпілою стороною як «вибачення» за вчинений злочин.

Перспективність медіації в Україні обґрунтовується, в першу чергу, існуванням у кримінальному законодавстві таких підстав звільнення від кримінальної відповідальності як примирення обвинуваченого з потерпілим, дійове каяття як у формі загальної підстави, так і спеціального звільнення від відповідальності у разі вчинення окремого виду злочину; визначеність принципу диспозитивності, який розглядає як рушійну силу кримінального процесу змагання сторін, незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Поширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності на стадію порушення кримінальної справи і визначеність медіаторів, стане підґрунтям формування інституту медіації, як найбільш дієвої правової конструкції, спрямованої на досягнення цілей по відновленню прав потерпілої сторони.

Що стосується використання вже закладеного у діюче кримінальне законодавство потенціалу по більш широкому застосуванню альтернативних заходів, представляється можливим розширення меж застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які вчинили необережні злочини, не залежно від ступеня тяжкості такого злочину. Реалізація вказаної пропозиції відповідає принципам, які були закладені в Мінімальних стандартних правилах ООН (1985р.), що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (так звані «пекінські правила»), відповідно до яких сформульована вимога на послідовне проведення принципу домірності («мінімальної достатності») при виборі заходів впливу щодо неповнолітнього, враховуючи тяжкість, мотиви і причини вчинення діяння. Незначна ступінь тяжкості необережного злочину дає можливість, з урахуванням особистості неповнолітнього, вирішувати питання про застосування примусових заходів виховного характеру як альтернативу кримінальній відповідальності.



Література:

  1. Ласло Э. Макросдвиг (к устойчивости мира курсом перемен). – Москва, 2004.

  2. Варданянц Г.К. Социологическая теория права. – Москва, 2007.

  3. Словник української мови в 7 томах / За редакцією І.К. Білодіда. – Том 1. А-В. – К.: «Наукова думка», 1970.

  4. Козаченко О. Теоретичне визначення змісту та меж застосування кримінально-правових заходів // Право України. – 2005. – № 10.

  5. Козаченко О.В. До проблеми вдосконалення кримінально-правових заходів боротьби з контрабандою наркотичних засобів // Митна справа. – 2004 – № 4.

  6. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності: Закон України від 15 квітня 2008р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 24. – ст. 236



Фріс П.Л., ПЮІ ЛДУВС

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

«- Вам нужно мертвых душ? – спросил Собакевич.

- Да, - отвечал Чичиков и опять смягчил выражение,

прибавивши: - несуществующих.

- Найдутся, почему не быть… - сказал Собакевич»

Н.В.Гоголь. Мертвые души

«Несовершенная политика наносит ущерб тем, кто ее проводит,

как, впрочем, и тем, от чьего имени они действуют…»

Маргарэт Тэтчер Искусство управления государством.

Стратегии для меняющегося мира.

Автор посвятил статью чрезвычайно важному аспекту политики Украинского государства в сфере борьбы с преступностью - информационному обеспечению. В контексте этого вопроса раскрывается содержание новелл действующего законодательства и собственных предложений, которые преследуют ту же цель.

The author devoted an article extraordinarily to the important aspect of policy of the Ukrainian state in the field of fight with criminality - to the informative providing. The maintenance of short stories of active law and own suggestions, which pursue the same aim, opens up in context of this question.

Активізація боротьби зі злочинністю, яка, без сумніву, є чи не найбільшим злом, що загрожує нашому суспільству, потребує науково обґрунтованої стратегії і тактики. Останні ж, у свою чергу, повинні знаходитись у руслі загальної політики держави у сфері боротьби зі злочинністю і реалізовуватись через галузеві напрями: кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу та кримінологічну політику. Політика у сфері боротьби зі злочинністю, як і будь-яка інша політика, повинні розроблятись і реалізовуватись на основі об’єктивної інформації стосовно процесів та явищ, які перебувають у сфері її інтересів. Для цього виду правової політики в обсяг такої інформації входять, у першу чергу, відомості, які кримінологи звично визначають як показники злочинності – її динаміка, структура, коефіцієнт, результативність профілактичних заходів та т. ін. Однак навіть поверхневий погляд на існуючу ситуацію дає підстави для наступних висновків:

1. Офіційні показники злочинності, які подаються відповідними органами, не відповідають реальному стану речей.

2. Реальний стан злочинності в країні характеризується негативними тенденціями, пов’язаними із зростанням як кількісних, так і якісних показників.

3. Більш ніж 18-річний досвід будівництва незалежної Української держави свідчить лише про декларативність заяв про наміри боротьби зі злочинністю, які не мають під собою відповідної наукової бази, оскільки політичні рішення щодо реалізації реальної боротьби зі злочинністю повністю ігнорують дослідження науковців, що вивчають цю проблематику.

Отже перше. Ще у 30-ті роки минулого століття, І. Ільф та Є. Петров зазначали: «Статистика знає все!». Можливо, що для їх часу таке твердження було справедливим (хоча реальний стан речей у 30-ті роки дає підстави для глибокого сумніву). Цей вислів видатних сатириків, на жаль, актуальний у сучасній Україні: сьогодні довіряти статистичним даним, особливо в сфері показників злочинності, є безперспективною справою. Чому? Відповідь проста – в основі нашої статистичної звітності лежить відверта брехня! Думаю, що ніхто не буде цьому заперечувати. Знизу до верху статистична звітність пронизана брехнею. Дозволю висловити думку, що саме статистична брехня була чи не визначальною підставою краху радянської системи.

У чому ж причина? Над кожним начальником – від найменшого до самого великого – висить «дамоклів меч» звітності, який вимагає дотримання правила – кожен наступний рік має бути кращим за попередній. Ми, на жаль, звикли до цього з часів СРСР і продовжуємо цю лінію сьогодні, – кожен наступний рік має дати кращі показники у сфері боротьби зі злочинністю, ніж попередній. Тільки на підставі цього оцінюється робота наших органів кримінальної юстиції. Борони Боже, щоб показник був гіршим – «оргвисновки» будуть невідворотні. А хто ж схоче себе підставляти? Починаючи від дільничного інспектора і закінчуючи керівниками найвищих ланок – всі зацікавлені в демонстрації успіхів у роботі. А хто страждає? У першу чергу суспільство у цілому, оскільки робота залишається лише на папері, а реальний стан речей погіршується з кожним роком. Всім чудово відомі приписки у звітності по боротьбі зі злочинністю – практика приписки розкриття злочинів особам, яких реально не вчиняли, укриття злочинів від реєстрації, відмова у порушенні кримінальних справ «за відсутністю складу злочину», у той час, як у фактичних складах містилися не один, а кілька складів, тощо. У мене часто виникає питання: ну як наші працівники карного розшуку (уточнюю – кримінальної міліції для тих, хто захоче мене звинуватити у некомпетентності), здатні розкривати до ХХХ відсотків крадіжок, коли у їх колег за кордоном цей показник набагато нижчий, незважаючи на більш високий рівень і підготовки працівників і матеріально-ресурсного забезпечення їх діяльності ?!..

Спадає на думку кінець 80-х років ХХ ст., коли горбачовська «політика гласності» набирала обертів, і управлінці на статистику перестали особливо зважати. І чесна статистика одразу «поповзла» вгору і, безумовно, стала відбивати фактичний стан речей. Згадую, що чи-то за 1987 чи то за 1988 рік показник лише злочинності неповнолітніх по СРСР збільшився приблизно на 30 %! У ЗМІ почали галасувати про «вибух злочинності серед неповнолітніх». Звичайно, що злочинність тоді зросла, але не на 30 %. Просто народу показали її реальний рівень, бо ж правоохоронців перестали «бити» за зростання показників.

Минув час, прийшло ХХІ сторіччя, Україна – незалежна і… все повернулось «на круги своя» – знов ми розкриваємо чи не 100 % злочинів, знову щорічно фіксуємо зниження рівня злочинності та т. ін. Якщо взагалі трансформувати цю (офіційно визнану) тенденцію до нібито «зниження» злочинності, то ми повинні би давно спостерігати динаміку злочинності зі знаком «мінус».

Друге. Реальний стан злочинності в Україні свідчить про наявність тривожної тенденції до постійного зростання злочинності. Причому проходить погіршення не тільки кількісних, але і якісних її показників (незважаючи на офіційні реляції про успіхи (!) у боротьбі з нею). На жаль, в Україні не набула поширення практика перевірки офіційної статистики за допомогою альтернативних джерел (шляхом опитування громадян з питання: «Чи не ставали вони потерпілими від злочинів?», з’ясування громадської думки та т. ін.). Переконаний, що відмінності були би шокуючими.

І ще одна сторона медалі. Навіть розкриті злочини часто-густо не мають судового вирішення. Вражаючі факти з цього приводу стосовно винесення вироків по порушеним кримінальним справам про контрабанду навів Президент України у своєму виступі на засіданні РНБО України 31 жовтня 2008 року [1]. А це лише один зі злочинів, передбачених чинним КК України. Звичайно, що і латентність, і судова перспектива по різним видам злочинів суттєво різниться, але загальні тенденції лякають.

Третє. Фактично у нашій країні мало що зроблено для реалізації найперспективнішого напрямку боротьби зі злочинністю – її профілактики. Не говорячи про те, що Верховна Рада України за 17 років не змогла прийняти Закон «Про профілактику злочинів», фактично не виконуються Комплексні програми профілактики злочинності, які приймались на загальнодержавному рівні.

Підтвердженням цього є рішення Колегії Рахункової палати України від 24.05.2006 року, яка розглянула виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки та констатувала, що лише 30 відсотків органів, які були задіяні для її реалізації, розробили власні програми, на регіональному рівні цей відсоток дорівнював 50 %. Але питання не обмежується (та і не стільки у площині!) виконанням програми, скільки у її якості. У більшості пунктів вона нагадує славнозвісні заклики ЦК КПРС до чергової річниці революції – вони неконкретні, голослівні, позбавлені реального змістовного навантаження. Голова Рахункової палати зазначав, що прорахунки та відсутність глибокого аналізу криміногенної та соціально-економічної ситуації в державі на стадії розробки Комплексної програми перетворили її з загальнодержавної, спрямованої на запровадження взаємоузгодженої, комплексної системи заходів ефективного вирішення загальнодержавних проблем у сфері профілактики злочинності, у план відомчої роботи органів виконавчої влади з виконання поточних функціональних питань [2].

За роки незалежності ми не тільки не підняли роботу по профілактиці злочинів до рівня сучасних вимог, а й взагалі розтратили ті навички, що накопичили у до 90-х років ХХ століття.

У цьому зв’язку характерним є відкритий лист Президенту В.А. Ющенко від Комітету Верховної Ради України по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, у якому, зокрема зазначається: «… проголошене гасло про бандитів, що мають сидіти в тюрмах, залишається нереалізованим… Бюрократизм в органах державної влади, масове звільнення працівників під кожного новопризначеного керівника, відсутність захисту та гарантій стабільної роботи державних службовців і правоохоронців призвели до повного паралічу державного механізму впливу та контролю. Ваші яскраві виступи на нарадах різного рівня мають вплив, поки ці наради не завершилися» [3].

Кримінологічна політика повинна розроблятись у решті-решт на підставі відповідного «Закону про профілактику». Його неприйняття Верховною Радою свідчить, що проблема запобігання злочинності та боротьби з нею залишається картою у політичній боротьбі, і жодним чином не є метою реальної діяльності.

Лише у 2008 році зроблено перший крок у напрямку реалізації в нашій країні дійсно науково обґрунтованої, виваженої політики у сфері боротьби зі злочинністю. Мається на увазі «Концепція реформування кримінальної юстиції України», яка була схвалена рішенням РНБОУ від 15 лютого 2008 року та введена в дію Указом Президента України № 311/2008 від 08 квітня 2008 року.

Концепція окреслила основні напрями реформування кримінальної юстиції в Україні, перегляду конструкції її органів, підвищення ефективності законодавства та його реалізації в сфері кримінальної юстиції.

В першу чергу звертає увагу і заслуговує підтримки відмова від терміну «правоохоронні органи». Від цього терміну так і «тягне» підвалами 30-40-х років, – одразу згадуються вислови: «Органи не помиляються!», «Органи знають усе!». У ті часи саме «органи» вирішували питання кримінальної відповідальності, а те, що вони були чи «правоохоронними» чи «лівоохоронними», залежало лише від того, з яким ухилом від генеральної лінії КПРС у той час йшла боротьба, а якщо говорити простою мовою – під яким гаслом знищувались чергові мільйони людей.

У демократичній же державі, на визнання якою ми претендуємо, питання відповідальності вирішують не «органи». І тому зміну застарілої термінології, яка давно мала піти в історію, на таку, що відповідає вимогам сучасного стану розвитку держави, яка позиціонується як демократична і європейська, вважаю надзвичайно знаковим явищем.

Привертає увагу яскраво виражений демократичний напрям усієї зазначеної вище реформи. Це і запровадження суду присяжних (до речі, цікаво, як це ми не виконуємо Конституції України, яка встановила ще у 1997 р. п’ятирічний строк для запровадження цього суду? Хто має контролювати це питання? І хто має відповідати за таке відверте порушення вимог чинної Конституції держави – відсутність регламентованого у ній інституту правосуддя?), і запровадження системи мирових судів, реального змагального кримінального процесу, реформування міліції (міліція – «озброєний народ» згідно словника іноземних слів. Цікаво чи наша міліція сьогодні теж «озброєний народ», чи спеціалізований орган держави по боротьбі з правопорушеннями?), і реальний розподіл досудового слідства і. т.д. і т.п. Цілком зрозуміло, що противників цим змінам буде чимало: реальність така – ніхто не схоче віддавати зі своїх рук реальні важелі впливу. А «дубина» кримінальної відповідальності надзвичайно потужний такий важіль, який – ой як (!) – не хочеться випускати з рук.

Концепція поклала край дискусії «Бути чи не бути кодексу кримінальних проступків?». Рішення прийнято позитивне – БУТИ! При цьому, знову ж-таки, привертає увагу те, що і Президент України, і РНБО висловились за його створення шляхом як передачі до кола майбутніх кримінальних проступків частини діянь, що на сьогодні належать до категорії злочинних, так і за рахунок передачі діянь, які на сьогодні належать до категорії адміністративних проступків, що мають судову юрисдикцію. Такий шлях, з одного боку, буде кроком до зниження рівня кримінальної репресії, а з другого, – буде слугувати розвитку демократичних засад, підвищення рівня відповідальності людей. Наприкінці-кінців ми зможемо створити маленький, але жорсткий кримінальний кодекс. Противників і цьому кроку буде чимало. У нашому суспільстві, на превеликий жаль, продовжує домінувати агравована уява про запобіжний потенціал кримінальної відповідальності. Яскравим прикладом цього є заклики про можливість реанімації у кримінальному законодавстві смертної кари. Не дивно, коли це виходить від «вічно вчорашніх». Але коли з такими ідеями виступають високопосадовці, що відносять себе до демократів…! Слів для коментарів немає!

Концепція містить чимало й інших позитивних напрямків реформування кримінальної юстиції. Однак деякі гострі питання, на жаль, залишились поза нею. І одне з них, це становище з ізоляторами тимчасового тримання (ІТТ) та становищем з утриманням у них людей. Автор вже висловлював свій погляд на цю проблему [4]. На жаль реакція на цей виступ з боку деяких осіб була, так би мовити, не зовсім адекватною. А гострота питання від цього не зменшилась. Становище у ІТТ (у першу чергу з дотриманням прав людини) не тільки не покращилось, а за деякими даними стало ще гіршим. Слід негайно вирішити питання про передачі цих структурних підрозділів з підпорядкування МВС до Державного департаменту виконання покарань та запровадження у них цивілізованих правил тримання тимчасово затриманих.

Чудово розумію, що висловлені думки прийдуться не до смаку багатьом. Але вважаю, що сьогодні ми маємо змогу переломити ситуацію з тим, що б, у кінцевому рахунку, стати на цивілізований і ефективний шлях боротьби зі злочинністю.



Література:

  1. http://www.akmf.org/act/print/2478.htm

  2. http:/www.ac-rada.gov.ua/achambler/control/uk/publish/printable_a…

  3. http://ord-ua.com/categ_1/article_53433.html

  4. Фріс П.Л. Кара до покарання // Адвокат. – 2007. – № 10. – С.38-44.



Шапірко П.М., МНЦ ОНЮА
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка