Збірник наукових праць



Скачати 15.75 Mb.
Сторінка14/65
Дата конвертації26.12.2016
Розмір15.75 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   65

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ТРАНСКОРДОННИХ РІЧОК НА ПРИКЛАДІ РІЧКИ ДНІПРО

Главная водная артерия Украины – река Днепр протекает на территории Белоруссии и России. Вопрос использования трансграничных рек является актуальным для большинства государств. Поэтому, руководствуясь собственным законодательством, большинство стран на основании двухстороннего и многостороннего сотрудничества действуют на принципах общего права на воды и земли международной речки. Международное значение Днепра обязывает внедрять совместную политику и мероприятия стран по поводу использования бассейна речки. Политика Украины в отрасли использования водных ресурсов трансграничных рек должна ориентироваться на международные нормы использования и охраны вод.

The major water route of Ukraine (the Dnepr-river) flows through the territory of Belarus and Russia. The issues of use of the transfrontal rivers are urgent for many states. That’s why most countries follow their own legislation and operate based on principles of common law for water and lands of the international river on the basis of bilateral and multilateral collaboration. The international value of the Dnipro-river obliges the countries to provide the common policy and measures for the use of the river basin. The policy of Ukraine in the sphere of use of transfrontal river water resources should be directed towards international regulations for water use and protection.

Кожна держава шукає способи найбільш раціонального освоєння річкового басейну шляхом планування всебічного й повного використання водних ресурсів. Це пов’язано із тим, що у багатьох країнах відчувається нестача води і є серйозні труднощі з пошуком та освоєнням нових джерел водопостачання. Питання використання транскордонних річок є актуальними для багатьох держав. Особливості правового регулювання використання транскордонних річок серед українських науковців-правників вивчалися недостатньо. Деякі аспекти даного питання частково вивчалися такими вченими, як Андрейцев В.І., Балушка Н., Васенко О.О., Каракаш І.І., Яцик А.В., тому потребують більш детального дослідження. Метою статті є дослідження особливостей використання транскордонних річок, з урахуванням специфіки Дніпровського басейну, та визначення перспектив державної водної політики України в даній галузі.

Найбільшою загрозою для держави, розмішеної у пониззях міжнародної річки, є надмірне вилучення річкового стоку та його забруднення великою кількістю водокористувачів вище за течією. Щодо цього у міжнародній практиці прийнято вважати, що надмірне вилучення річкового стоку є різновидом його забруднення [1, с.4]. Вилучення річкового стоку може відбуватися різними шляхами і є дуже серйозним, іноді із мало передбачуваними наслідками, які стосуються інтересів навіть держав, розміщених за межами даного річкового басейну. Безсистемний і необмежений відбір води, особливо у разі розвитку водомістких галузей, призводить не тільки до вичерпання водних ресурсів у цілому по басейну, а й до серйозного перерозподілу їх у просторі і часі. Особливо це проявляється під час будівництва великих водоймищ та штучних водоводів (каналів), що здійснюють перекидання стоку до інших басейнів або районів з обмеженими водними ресурсами.

Такі фактори як надмірне вилучення річкового стоку, забруднення, інтенсивне будівництво, спрямоване на перерозподіл водних ресурсів прямо чи побічно зачіпають інтереси всіх держав, розміщених у міжнародному басейні. Рівень господарського використання водних ресурсів і стан природного середовища великою мірою залежать від поведінки держав, території яких розміщені в межах міжнародного басейну [1, с.5]. Тому, керуючись власним законодавством, більшість країн на основі двостороннього і багатостороннього співробітництва діє на принципах загального права на води та землі міжнародної річки. З цієї причини у розділі VI, статті 112 Водного кодексу України зазначено: «якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші норми, ніж ті, які передбачені законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору» [2].

Використання транскордонних річок, із збільшенням числа ініціатив, що стосуються режимів управління річковими басейнами, та числа організацій, що відповідають за двостороннє (або багатостороннє) управління трансграничними водними ресурсами є предметом співробітництва. Коріння подібної практики слід шукати в Хельсинських Правилах 1966 року, які заклали фундамент для розвитку міжнародних принципів управління загальними водотоками і вплинули на вироблення окремих договорів по річках. Ці Правила згодом одержали подальший розвиток завдяки численним зусиллям міжнародного співтовариства, в першу чергу роботі Комісії ООН з міжнародного законодавства, підсумком діяльності якої в 1997 році стало ухвалення Конвенції ООН про правила несудоходного використання міжнародних річок. Ще одним підсумком усвідомленої необхідності об’єднання зусиль по управлінню річковими басейнами за останні 30 років стало заснування в 1996 році Міжнародної мережі водогосподарських організацій. Серед інших ініціатив – в 1998 році відбулася Міжнародна конференція з водних ресурсів і стійкого розвитку, на якій було заявлено, що «необхідною умовою для раціонального управління і ефективної охорони трансграничних водних ресурсів є узгоджена позиція надрічкових країн».

Міжнародне партнерство в галузі «Навколишнє середовище і здоров’я» на рівні міністрів з навколишнього середовища і охорони здоров’я постійно реалізовується на конференціях. Ключовим питанням порядку денного третьої конференції (Лондон 1999 р.) був розгляд, ухвалення та підписання Протоколу про воду та здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 року. Необхідність розроблення та укладання такого Протоколу була зумовлена загрозливим станом водних екосистем Європейського континенту, гострою потребою об’єднання й координації зусиль, спрямованих на зупинення деградації водних об’єктів, збалансоване використання водних Ресурсів з метою охорони здоров’я людини та сталого суспільного розвитку на континенті. Проект Протоколу було розроблено під егідою Європейської екологічної комісії ООН (ЄЕК), Всесвітньої організації охорони здоров’я, Європейського Союзу за участю експертів та представників громадськості [3, с.60]. Положення Протоколу не суперечать законодавству України, відповідають національним пріоритетам у реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища та здоров’я її громадян. Підписаний на конференції Протокол є обов’язковим документом конференції для країн, які його підписали. В статті 2 Протоколу визначено поняття «трансграничні води» як будь-які поверхневі або підземні води, які позначають або перетинають кордони між двома чи більше державами або розташовані на таких кордонах, у тих випадках, коли трансграничні води впадають безпосередньо в море, межі таких трансграничних вод обмежуються прямою лінією, що перетинає їхнє гирло між точками, розташованими на лінії малої води на їхніх берегах. Дніпро є трансграничною річкою. В Протоколі визначені напрямки співробітництва, що стосується трансграничних вод, зокрема щодо обміну інформацією і знаннями щодо трансграничних вод й пов’язаними з ними проблемами; введення в дію спільних або погоджених планів управління водогосподарською діяльністю, а також систем нагляду у надзвичайних ситуаціях; адаптацію угод та інших домовленостей стосовно трансграничних вод з метою ліквідації будь-яких суперечностей з основними принципами Протоколу.

Дніпро – типова рівнинна річка. Вона бере початок на Валдайській височині поблизу с. Клецове. Поблизу м. Орші в Білорусі Дніпро перетинає так звані Кобеляцькі пороги. Від кордону з Білоруссю майже до гирла Дніпро перетворився на ланцюг із шести водосховищ, де природні умови річки суттєво змінені [3, с.61]. При всебічному освоєнні басейну міжнародної річки виникають певні проблеми. Насамперед, не завжди вирішеним є питання про співвідношення прав на водні ресурси, які мають у своєму розпорядженні країни, розміщені у верхів’ях і пониззях міжнародного басейну. Як відомо, через підвищену кількість опадів та зменшене випаровування питомі значення стоку у верхів’ях річки звичайно значно більші, ніж у пониззях. Отже, співвідношення можливостей кожної держави значною мірою залежить від її географічного розташування, оскільки різні частини басейну неоднаково впливають на режим річкового стоку та якість води. Основна водна артерія України – річка Дніпро – зі своєї території одержує лише близько 20 % річкового стоку, решта надходить з Білорусі та Росії. Серед країн СНД Україна за власними водними ресурсами посідає одне з останніх місць.

Сфера водокористування є однією з всебічно врегульованих галузей природоохоронного законодавства Європейського Союзу. Враховуючи особливе значення водних ресурсів для життєдіяльності людини, країни-члени ЄС приділяють велику увагу розробці водного законодавства. Нове законодавство ЄС всебічно зорієнтоване на вимоги Водної Рамкової Директиви 2000/60/ЄС, де чітко простежується курс на врегулювання водної політики ЄС, що має бути обов’язковим для всіх країн, які бажають вступити до Європейського Співтовариства. Відповідно до мети та завдань Директиви значна увага в ній приділяється різноманітним заходам саме в басейнах річок, починаючи від визначення басейнів рік, введення планів управління басейнами, що засновуються на оцінках потреби у воді, встановлення показників для якості і кількості води, здійснення економічного аналізу для кожного басейну ріки, і закінчуючи додатковими заходами для досягнення задовільного стану вод. Водна Рамкова Директива містить визначення понять «річка» та окремо виділяє поняття «річковий басейн» і «район річкового басейну».

Таким чином, в основу водного законодавства ЄС покладено правове регулювання використання та охорони водних ресурсів за басейновим принципом. В Україні басейни ряду річок знаходяться як на території нашої держави, так і на територіях Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії та інших держав, що є членами ЄС або мають на меті стати ними у перспективі. Це зобов’язує впроваджувати спільні дії по басейнам річок, принципи яких викладені у Водній Рамковій Директиві ЄС та потребує приведення водного законодавства України у відповідність до законодавства ЄС.

У даний час обмежені водні ресурси й погіршення якості внутрішніх природних вод, у тому числі підземних, ставлять Україну в залежність від джерел води, стік яких формується за її межами. І від того, яку національну політику в цій сфері буде проводити Україна в особі її відповідних державних органів, залежить подальший соціально-економічний розвиток держави. Так, як Дніпро забезпечує водою не тільки водокористувачів у межах його басейну, а в цілому 2/3 всієї території України, то належне використання його водних ресурсів є дуже важливим питанням загальнодержавного значення. При цьому необхідно враховувати трансграничний статус Дніпра, залежність можливості забезпечення водою населення та галузей економіки України від регулювання та перерозподілу стоку Дніпра, та необхідності його комплексного використання. Гостра потреба в раціоналізації природокористування у нашій країні виникла у зв’язку з розширенням екстенсивного способу використання природних ресурсів для відновлення зруйнованого війною народного господарства. Раціональне використання природних ресурсів водночас є засобом заощадження природних об’єктів. Чим менше природних компонентів споживається в процесі виробничо-господарської діяльності, тим більше природних багатств зберігається. Крім того, раціональне природокористування забезпечує природне відновлення відтворюваних природних об’єктів.

В Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998р., раціональне природокористування розглядається у поєднанні з охороною навколишнього середовища. Більш того, основні пріоритети охорони навколишнього середовища в них визначені через раціональне використання природних ресурсів. Законодавчі вимоги стосовно раціонального використання об’єктів природи досить широкі. До них належать вимоги щодо дбайливого ставлення до природних багатств, дотримання закономірностей функціонування екологічних систем і природних взаємозв’язків компонентів природи, ощадливого використання джерел природної сировини і забезпечення максимального виходу продукції з них, використання передових технологій при розробці й освоєнні природних ресурсів тощо, їх можна розглядати як загальні пріоритетні вимоги, що охоплюють усю систему природноресурсового законодавства [3, с.48]. Основними напрямами передбачається забезпечити екологічно безпечне використання водних та інших природних ресурсів, три етапи їх реалізації, механізми гарантування, включаючи інституційні, нормативно-правові, економічні важелі та різні типи природоохоронних програм.

У міжнародній практиці на прикордонних судноплавних річках державний кордон установлюється по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках – по середині річки або її головного рукава. На водоймах (озеро, водосховище тощо) державний кордон прийнято проводити по середині водойми або по прямій лінії, яка проходить від виходів сухопутного кордону до його берегів. У цих випадках державний кордон найчастіше зберігається в межах тієї частини річища, що передувала його раптовій зміні. В усіх випадках з метою як охорони державного кордону, так і співробітництва суміжних держав на прикордонних водах встановлюється спеціальний режим, який регулюється внутрішнім законодавством та прикордонною угодою. Наприклад, у межах прикордонної зони встановлюється особливий порядок будівництва і експлуатації гідротехнічних споруд (гребель, дамб, мостів), берегоукріплювальних робіт, розчищення й поглиблення річища тощо.

На відміну від прикордонних вод, умови господарської діяльності держав на міжнародних річках та в їх басейнах мають свою специфіку. На перший погляд, можна було б очікувати, що при всебічному освоєнні басейну міжнародної річки виникають ті ж самі проблеми, як і при використанні вод і господарській діяльності на прикордонних та внутрішніх річках. Однак це може бути правильним тільки в принципі.

Не торкаючись воєнних або політичних аспектів, слід звернути увагу на проблеми суто економічного й екологічного характеру, які найчастіше виникають на міжнародних річках при їх використанні для господарських потреб. Насамперед не завжди вирішеним є питання про співвідношення прав на водні ресурси, які мають у своєму розпорядженні країни, розміщені у верхів’ях і пониззях міжнародного басейну. Як відомо, через підвищену кількість опадів та зменшене випаровування питомі значення стоку (на одиницю площі басейну) у верхів’ях останніх звичайно значно більші, ніж у пониззях. Отже, співвідношення прав кожної держави значною мірою залежить від їх географічного розташування, оскільки різні частини басейну неоднаково впливають на режим річкової витрати та якість води. Наприклад, водні ресурси Тиси в основному формуються в Румунії, Україні й Словаччині, а Угорщина лише використовує транзитний стік, що надходить з-поза її меж. Основна водна артерія України – р Дніпро – зі своєї території одержує лише близько 20 % річкового стоку. Решта надходить з Білорусі та Росії. На Дунаї Україна володіє незначною ділянкою його гирлової частини. Не випадково серед країн СНД Україна за власними водними ресурсами посідає одне з останніх місць.

Кожна держава вишукує способи найбільш раціонального освоєння річкового басейну шляхом планування всебічного й повного використання водних ресурсів [4, с.21]. Це пов’язане з тим, що у багатьох країнах відчувається нестача води і є серйозні труднощі з пошуком та освоєнням нових джерел водопостачання. Мабуть, найбільшою загрозою для держави, розмішеної пониззях міжнародної річки, є надмірне вилучення річкового стоку великою кількістю водокористувачів вище за течією. Щодо цього у міжнародній практиці прийнято вважати, що надмірне вилучення річкового стоку є різновидом його забруднення. Вилучення річкового стоку може відбуватися різними. Іноді з мало передбачуваними наслідками, які стосуються інтересів навіть держав, розміщених за межами даного річкового басейну. Безсистемний і необмежений відбір води, особливо у разі розвитку водомістких галузей, призводить не тільки до вичерпання водних ресурсів у цілому по басейну, а й до серйозного перерозподілу їх у просторі і часі. Особливо це проявляється під час будівництва великих водоймищ або штучних водоводів (каналів), що здійснюють перекидання стоку до Інших басейнів або районів з обмеженими водними ресурсами.

Другим фактором, що істотно впливає на концепцію розвитку водного господарства будь-якої держави, яка використовує стік міжнародної річки, є стан вод, тобто їхні якісні показники і ступінь забруднення. У принципі під забрудненням розуміють також дії щодо води, внаслідок яких змінюється її природна якість. Причому вимоги до якості води кожного водокористувача можуть бути різними. Водне середовище нерідко забруднюється отрутохімікатами, що надходять з полів зрошення й потрапляють не тільки в поверхневі, а й підземні води, шахтними високомінералізованими водами гірничо-збагачувальних комбінатів, нагрітими стоками теплових станцій, солоними морськими водами, Що вторгаються у гирла річок при надмірному вилученні стоку, тощо. Скидання промислових, господарсько-побутових та інших шкідливих відпрацьованих стоків здійснюють усі держави [5, с.67]. Питання полягає в тому, в якій кількості та якої якості поворотні води надходять у річкову мережу. Причому в багатьох країнах законодавство про забруднення водних джерел не містить будь-якого попереджувального положення або далеко відстає від сучасних вимог.

Усі перелічені фактори (надмірне вилучення річкового стоку, забруднення, інтенсивне будівництво, спрямоване на перерозподіл водних ресурсів) прямо чи побічно зачіпають інтереси всіх держав, розміщених у міжнародному басейні. Так, зміна гідрологічного режиму річки (глибин, швидкості течії, температури) часто призводить до порушення популяції багатьох видів риби і в деяких випадках до заміни цінних її видів на малоцінні.

Слід підкреслити, що необхідність міжнародного співробітництва в галузі водного господарства може бути зумовлена кількома цілями. По-перше, треба відзначити важливість інтелектуального співробітництва фахівців різних країн у цій галузі. Йдеться про обмін ідеями та науковими знаннями при вирішенні широкого кола наукових, технічних і практичних завдань, пов’язаних з використанням водних ресурсів. По-друге, велике значення має взаємний обмін інформацією про стан водних ресурсів, їхні кількісні та якісні показники. Відомо, що планування використання водних ресурсів у будь-якій країні починається з інвентаризації джерел інформації, збору даних, їхнього аналізу й обробки. Маються на увазі насамперед топографічні та інші карти загального призначення, геологічні й ґрунтові зйомки, гідрометеорологічна вивченість, соціально-економічні аспекти тощо. Одержавши подібну інформацію, можна вибрати найраціональніший спосіб господарського освоєння річкового басейну з урахуванням власних технічних і матеріальних можливостей.

У таких випадках важливою є ще одна обставина. При обміні інформацією використовується міжнародне визнана система як збору даних, так і їхні ідентифікації. У більшості випадків ці дані збирають державні установи на підставі норм, що діють тільки на їхніх територіях. Тому, щоб уникнути помилок і одержати порівнянні результати при обробці первинних даних, очевидною стає потреба у стандартизації приладів і методів обробки матеріалів принаймні в межах міжнародного басейну, хоча найкраще це робити у регіональному чи світовому масштабі. Крім того, з метою однакового тлумачення в державах технічних термінів і визначень до них, іноді розробляються обов’язкові для всіх загальні правила їх застосування. Наприклад, заслуговують на увагу стандарти Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) на питну воду, які використовують у багатьох країнах світу, що, безумовно, допомагає міжнародному співробітництву в питаннях контролю якості вод у міжнародних річкових басейнах.

Зараз організаційно оформлене співробітництво має місце в багатьох великих міжнародних басейнах, яке здійснюється в межах або спільних, як діють у всьому басейні, організацій (комісії, комітети), чи угод, підписаних обома або більше країнами. Питання раціонального використання водних ресурсів вирішуються не тільки на національному, а й на регіональному і навіть глобальному рівні. У цьому випадку координуючими органами виступають як міжнародні урядові, так і неурядові організації до діяльності яких долучається і наша держава [6, с. 7].

Таким чином, Україна як держава, що розміщена в межах багатьох міжнародних річкових басейнів, зокрема Дніпровського, повинна використати всі національні правові засоби і спрямовувати державну водну політику на охорону транскордонних річок та врегулювання діяльності по попередженню їх забруднення, зменшення чи припинення шкідливого впливу такого забруднення на навколишнє середовище та ресурси транскордонних річок зокрема. Тому слід продовжувати удосконалювати нормативно-правове регулювання використання водних ресурсів транскордонних річок на основі наявних наукових досліджень та перспектив практичних аспектів реалізації державної водної політики.

Література:


  1. Васенко О. Транскордонний діагностичний аналіз // Дніпро: партнерство в ім’я відродження. – 2002. – № 3. – С. 4-8.

  2. Водний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995 - № 24. – Ст. 189.

  3. Яцик А.В. Екологічні аспекти водогосподарських проблем в Україні // Вісті Акад. інж. наук України. – 1994. – Вип.2. – С.45-64.

  4. Клименко Б.М.. Международные реки. – М., 1969.

  5. Шишко А.А. Предупреждение трансграничного загрязнения (международно-правовые проблемы). – К., 1990.

  6. Балушка Н. Правовий аспект поняття транскордонної річки // Юридичний журнал: Львів. – «Юстиніан». – 2005. – № 4. – С.7-8.



Малихіна Я.А., ХІБС УБС НБУ

ПИТАННЯ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ ПРИ УКЛАДЕННІ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ З ОСОБАМИ ВІКОМ ДО 18 РОКІВ В ПРОЕКТІ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ

В данной статье рассматриваются юридические гарантии при заключении трудовых правоотношений с лицами возрастом до 18 лет, также предлагается усовершенствовать юридические гарантии реализации права на труд лицами возрастом до 18 лет в проекте Трудового кодекса.

In the article we examine juridical guarantees in the case of formation of legal labour relationships with people under 18 years old. Also we propose improvement and intensification of condition in which we hold on to juridical guarantees of realisation of right to labour of people under 18 in the new Labour Code.

Вихід України на нові рубежі соціально-економічного прогресу, отримання статусу країни з ринковою економікою, створив об’єктивні передумови для розширення трудових гарантій прав працівників і подальшого вдосконалення правового механізму їх охорони. В контексті цього, потребує також свого вдосконалення і комплекс гарантій реалізації права на працю особами, які не досягли 18 років. З огляду на це, метою даного дослідження є внесення науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення юридичних гарантій при укладанні трудового договору з особами віком до 18 років. Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі чинного законодавства, особливостей його застосування та робіт таких науковців, як Є.О.Монастирський, Д.О.Карпенко, С.В.Дріжчана.

Як відомо трудова діяльність є однім із важливих чинників виховання особистості. Особливо важливе значення трудова діяльність має для підростаючого покоління. Так, залучаючись у трудовий процес особи віком до 18 років докорінно змінюють своє мислення про себе і про навколишній світ. В процесі праці молоді особи здобувають знання, уміння та навички. Також в трудовій діяльності формуються нові види мислення, а під впливом успіхів радикальним образом змінюється самооцінка молодої людини. Детальні наукові розробки, опрацювання міжнародного та національного досвіду правового регулювання праці осіб, які не досягли 18-тирічного віку повинні допомогти вдосконаленню законодавства у цій сфері. Означене набуває ще більшої ваги за умов реформування трудового законодавства і прийняття нового Трудового кодексу України.

Реальне здійснення трудових прав і виконання обов’язків працівників в тому числі і осіб, які не досягли 18-тирічного віку, як суб’єктів правовідносин у сфері праці, залежить від усієї сукупності юридичних гарантій, передбачених у нормах трудового права. Окремого розгляду заслуговують гарантії, які виникають саме при укладенні трудового договору з неповнолітніми, оскільки саме вони забезпечують вступ у трудові правовідносини цієї категорії працівників.

Конституція України гарантуючи в ст. 43 право кожної людини на працю закріплює правило, за яким людина вільно обирає працю або вільно на неї погоджується [1]. Право на працю в переважній більшості випадків втілюється в життя шляхом укладення фізичними особами трудового договору. Відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін [2].

Автори проекту Трудового кодексу України визначили трудовий договір як угоду між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов’язується особисто виконувати роботу (трудову функцію), визначену цією угодою, з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку, під керівництвом та контролем роботодавця, а роботодавець – надати працівникові роботу за цією угодою, забезпечувати безпечні й здорові умови праці, належні санітарно–побутові умови та своєчасно і в повному обсязі виплачувати заробітну плату (ст. 39) [3].

Ми позитивно оцінюємо новели, які внесли автори Проекту в законодавче визначення терміну «трудовий договір», зокрема доцільним є загострення уваги на виконанні дорученої роботи працівником особисто, а також правильним є заміна термінологічної конструкції «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа» на термін «роботодавець».

Відповідно до ст. 187 Кодексу законів про працю України особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України. Це означає, що на осіб віком до 18 років розповсюджуються всі норми, які регламентують укладення трудового договору.

Трудовий договір між особою віком до 18 років і роботодавцем являє собою угоду, в якій відображені права і обов’язки сторін. Чітке законодавче визначення форми і порядку укладення трудового договору є важливим чинником подальшого належного здійснення прав і обов’язків сторін, особливо коли стороною такого договору є особа, що не досягла вісімнадцяти років. Так, в ч. 1 ст. 24 Кодексу законів про працю України закріплене положення про те, що трудовий договір повинен, як правило, укладатись в письмовій формі. Також передбачені випадки, коли додержання письмової форми є обов’язковим. Це організований набір працівників; укладення трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; укладення контракту; коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; укладення трудового договору з неповнолітнім; укладення трудового договору з фізичною особою та інші випадки, передбачені законодавством України.

Як можна побачити національний законодавець зобов’язав роботодавців укладати трудовий договір у письмовій формі з особами, що не досягли вісімнадцяти років. Слід зазначити, в ст. 41 проекту Трудового кодексу хоча і записано, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі, однак дана стаття не містить вимоги щодо обов’язковості укладання трудового договору з особами віком до 18 років, у письмовій формі. Більш того дана стаття взагалі не містить переліку випадків коли є обов’язковим укладання трудового договору у письмовій формі. На наш погляд, такі новації певним чином знижують рівень гарантій трудових прав як осіб віком до 18 років, так і всіх працюючих за наймом.

Сьогодні ж навіть за існування норми, яка встановлює обов’язок роботодавців укладати трудовий договір у письмовій формі з особами, що не досягла вісімнадцяти років, окремі роботодавці не дотримуються такої форми. Офіційна регіональна статистика відмічає, що у жовтні 2007 р. працівниками служб у справах дітей Харківської області спільно з інспекторами Територіальної державної інспекції праці проведено тематичну спільну перевірку стану додержання законодавства про працю неповнолітніх на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності Харківської області. Протягом жовтня 2007 р. було перевірено 30 підприємств, де застосовувалася праця неповнолітніх (14 державної форми власності, 10 – колективної форми власності та 6 – приватної форми власності). Під час проведення перевірок на підприємствах працювало 105 неповнолітніх, переважна більшість з них – 88 осіб віком від 16 до 18 років. Порушення законодавства про працю неповнолітніх встановлені у 13 роботодавців, на п’яти підприємствах не були укладені трудові договори у письмовій формі з неповнолітніми працівниками [4].

Вважаємо, що письмова форма при укладенні трудових договорів, найбільшим чином гарантує дотримання домовленостей сторін і сприяє більш швидкому і правильному розв’язанню трудових спорів. Можна навіть сказати, що письмова форма трудового договору є основою стабільності трудових відносин.

Укладення трудового договору в письмовій формі з особами віком до 18 років з одного боку дозволить чітко закріпити права та обов’язки сторін та встановити додаткові гарантій трудової діяльності неповнолітніх, а з іншого застереже роботодавця від порушення прав неповнолітніх та сприятиме найскорішому вирішенню трудового спору. Також слід погодитися з Є.О.Монастирським і Д.О. Карпенко, що встановлення письмової форми трудового договору з молоддю обумовлюється тим, що такі особи недостатньо знають елементарні норми трудового законодавства [5, с. 45-47].

З огляду на це пропонуємо доповнити ч.1 ст. 41 проекту Трудового кодексу таким положенням: «Додержання письмової форми є обов’язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з особами віком до 18 років; 6)при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України».

Також, в якості гарантії трудових прав осіб віком до 18 років слід розглядати, вікові обмеження при прийнятті на роботу. Так, за загальним правилом не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. Ця норма закріплена в ч. 1 ст. 188 Кодексу законів про працю України та в ч. 2 ст.21 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. В той же час, з цього правила є декілька виключень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 188 КЗпП України за згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. А згідно з ч. 3 ст. 188 КЗпП України для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно–технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Слід зазначити, що національний законодавець не закріплює випадки, коли батьки або особи, що їх замінюють можуть не дати згоди на прийняття на роботу особи, яка досягла чотирнадцяти або п’ятнадцяти років. С.В.Дріжчана вказує, що коли дається така згода, враховуються обставини матеріального і морального характеру, загального стану здоров’я неповнолітнього [6, c.84]. Ми певним чином погоджуємося з цією точкою зору, однак невизначеність цього питання в законодавчому порядку залишає вирішення питання про надання такої згоди виключно на розсуд батьків або осіб, що їх замінюють.

Звернемо увагу на певні неузгодженості національного законодавства стосовно застосування праці осіб у віці 14-15 років. Так, по–перше, ч. 2 ст. 188 КЗпП України дозволяє приймати на роботу осіб, які досягли п’ятнадцяти років. В той же час ч. 2 ст.53 Конституції України встановлює, що повна загальна середня освіта є обов’язковою, аналогічну норму містить і ч. 2 ст. 35 Закону України «Про освіту». Відповідно до ст. 12 Закону України «Про загальну середню освіту» термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах I–III ступенів становить 12 років. Отже, починаючи вчитися у 6 років особа здобуде повну загальну середню освіту у 18 років. Тобто з одного боку національний законодавець дозволяє працювати по досягненні п’ятнадцяти років, а з іншого це не можливо, оскільки в 15 років особа не встигає здобути повну загальну середню освіту, яка є обов’язковою.

З огляду на вищезазначене і керуючись ст. 1 Директиви Ради № 94/33/ЄC від 22 червня 1994 р. «Про захист працюючої молоді», яка передбачає, що мінімальний вік залучення до праці або вік працевлаштування не буде нижчим віку закінчення шкільної освіти, який визначений національним законодавством, та, в будь–якому випадку нижчим за 15 років, викласти ч. 2 ст.53 Конституції України в такій редакції: «Базова загальна середня освіта є обов’язковою». Також необхідно внести відповідні зміни і до Закону України «Про освіту», Закону України «Про загальну середню освіту» та інших нормативно–правових актів. В такому випадку особи, які досягли п’ятнадцять років, будуть мати всі законні підстави для початку трудової діяльності, адже здобуття базової загальної середньої освіти триває 9 років відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту».

По–друге, відповідно до ч. 3 ст. 188 КЗпП України дозволяється приймати на роботу осіб, які досягли чотирнадцяти років за таких умов: а) для підготовки до продуктивної праці; б) особи, які досягли чотирнадцяти років повинні бути учнями загальноосвітніх шкіл, професійно–технічних і середніх спеціальних навчальних закладів; в) робота, яка надається особі повинна бути легкою, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання; г) робота повинна виконуватися у вільний від навчання час; д) для прийняття на роботу особи, яка досягла чотирнадцяти років необхідна згода одного з батьків або особи, що його замінює. Отже, якщо будь–яка з вищезазначених умов не дотримана таку особу, яка досягла чотирнадцяти років не можна приймати на роботу. Зупинимося на такій умові як те, що особа, яка досягла чотирнадцяти років повинна бути учнем загальноосвітньої школи або професійно–технічного чи середньо спеціального навчального закладу. Іншими словами, якщо особа відрахована із вищезазначених навчальних закладів, то вона не може укласти трудовий договір. Однак, що робити наприклад, учням професійно–технічного навчального закладу, які відповідно до ст. 39 Закону України «Про професійно–технічну освіту» за невиконання обов’язків і систематичне порушення статуту професійно–технічного навчального закладу, правил внутрішнього розпорядку професійно–технічного навчального закладу, незадовільну успішність відраховані з навчального закладу. При чому відповідно до цієї статті учень при відрахуванні з професійно–технічного навчального закладу може бути атестований за досягнутим рівнем кваліфікації.

Існують також і певні прогалини в правовому регулюванні прийняття на роботу осіб у віці 14-15 років. По–перше, національний законодавець встановивши необхідність отримання згоди батьків або осіб, що їх замінюють, стосовно прийняття на роботу осіб у віці 14-15 років не закріпив форми надання такої згоди. З огляду на це у роботодавця є можливість стверджувати, що особи віком 14-15 років, які працюють у нього, в усній формі повідомили його про згоду своїх батьків на працевлаштування, хоча фактично такої згоди не було. По–друге, національний законодавець не визначив, які саме види робіт відносяться до категорії «легкі роботи», на яких дозволяється використовувати працю осіб, що досягли чотирнадцяти років. З огляду на це роботодавець має можливості з одного боку не сильно перейматися проблемою легкої роботи для цієї категорії працівників, а з іншого відмовляти в укладенні трудового договору з особами, що досягли чотирнадцяти років, які направлені центрами зайнятості на заброньовані робочі місця, пояснюючи це відсутністю на підприємстві легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання.

З огляду на це ми певним чином погоджуємося з авторами проекту Трудового кодексу, які в ст. 20 закріпили такі норми: «(ч.2) Працівником може бути особа, яка досягла шістнадцятирічного віку. Для окремих категорій працівників законом може бути встановлено вищий віковий ценз. (ч.3) У трудові відносини можуть вступати особи, які досягли п’ятнадцяти років, за наявності письмової згоди одного з батьків або особи, яка їх замінює. (ч.4) Для підготовки молоді до праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл і професійно–технічних навчальних закладів (для виконання легшої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процес навчання) у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за письмовою згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює. Перелік видів легшої роботи, до виконання якої можуть залучатися особи, що не досягли п’ятнадцяти років, затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці. (ч.5) В організаціях кінематографії, театральних, концертно–видовищних та інших творчих організаціях дозволяється за письмовою згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, приймати на роботу осіб, які не досягли чотирнадцятирічного віку, для участі в концертах, виставах, інших заходах, а також у створенні кінофільмів або інших творів мистецтва, якщо це не завдає шкоди їх здоров’ю, моральному розвиткові і процесу навчання. Прийняття на роботу в таких випадках допускається за наявності дозволу служби у справах неповнолітніх у разі погодження умов праці та її оплати з цією службою».

В той же час, незрозуміло, як на думку авторів Проекту буде називатися працююча особа, яка досягла п’ятнадцяти років, оскільки за нормою цієї статті працівником вважається тільки особа, яка досягла шістнадцятирічного віку. Також, автори Проекту не вирішили питання щодо того, чи можуть працювати особи чотирнадцятирічного віку, яких відраховано із загальноосвітніх шкіл і професійно–технічних навчальних закладів. На наш погляд, існує необхідність закріплення в проекті Трудового кодексу України поняття «легка робота». З огляду на те, що Україна намагається адаптувати власне законодавство до законодавства Європейського Союзу було б доцільно закріпити поняття, яке дається у ст. 3 Директиви Ради № 94/33/ЄC від 22 червня 1994 р. «Про захист працюючої молоді». Відповідно до цієї статті «легка робота» означає будь–яку роботу, яка, зважаючи на специфічну природу завдань, з яких вона складається та спеціальні умови в яких виконуються такі завдання: не є шкідливою для безпеки, здоров’я або розвитку дітей, та не перешкоджає їхньому навчанню в школі, участі в програмах професійного направлення або навчання, які затверджені компетентними органами, або на їхню здатність отримувати користь від навчання.

З огляду на це пропонуємо наступну редакцію ч. 2, ч. 3, ч. 4. ст. 20 проекту Трудового кодексу України: «(ч.2) Укладання трудового договору допускається з особами, які досягли шістнадцятирічного віку. (ч.3) За наявності письмової згоди одного з батьків або особи, яка їх замінює, трудовий договір може бути укладено з особами, які досягли п’ятнадцятирічного віку і здобули базову загальну середню освіту. (ч.4) Допускається за письмовою згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл і професійно–технічних навчальних закладів, які досягли чотирнадцятирічного віку для виконання у вільний від навчання час легкої роботи. З особою, яка досягла чотирнадцятирічного віку, трудовий договір може бути укладений і у випадку, якщо в порядку, передбаченому законом, вона виключена з навчального закладу. Для цих осіб обов’язковими є вимоги щодо надання письмової згоди одного з батьків або особи, яка їх замінює та виконання ними тільки легкої роботи. Легка робота означає будь–яку роботу, яка, зважаючи на специфічну природу завдань, з яких вона складається та спеціальні умови в яких виконуються такі завдання: не є шкідливою для безпеки, здоров’я або розвитку дітей, та не перешкоджає їхньому навчанню в школі, участі в програмах професійного направлення або навчання, які затверджені компетентними органами, або на їхню здатність отримувати користь від навчання. Перелік видів легшої роботи, до виконання якої можуть залучатися особи, що не досягли п’ятнадцяти років, затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці».

Ще однією з гарантій при прийнятті на роботу осіб віком до 18 років є заборона прийняття їх на важкі роботи, роботи з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземні роботи. Ця гарантія закріплена в ч.1 ст. 190 Кодексу законів про працю України, ч.1 ст. 11 Закону України «Про охорону праці», та ч. 4 ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства». Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх» № 46 від 31 березня 1994 р. визначив види робіт і спеціальностей, які відносяться до категорії «важкі роботи та роботи із шкідливими умовами праці». Цей наказ не тільки закріпив заборону застосовувати працю неповнолітніх у виробництвах, професіях і на роботах з важкими та шкідливими умовами праці на всіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від форм власності і видів їх діяльності, а і встановив, що прийом на навчання за професіями, вказаними у Переліку, допускається за умови досягнення особами 18–річного віку на момент закінчення навчання. В той же час при проходженні виробничої практики (виробничого навчання) особи, які не досягли 18–річного віку і навчаються у професійно–навчальних закладах можуть знаходитися у виробництвах, професіях і на роботах, включених до Переліку, не більш як 4 години за умов суворого дотримання діючих санітарних норм і правил, а також, правил і норм по охороні праці.

Відповідно до Наказу Державного комітету України по нагляду за охороною праці «Про затвердження Положення про навчання неповнолітніх професіям, пов’язаним з важкими роботами і роботами з шкідливими або небезпечними умовами праці» № 130 від 30 грудня 1994 р. перед вступом до навчальних закладів для навчання професіям, пов’язаним з роботами із шкідливими та важкими умовами праці неповнолітні обов’язково проходять медичний огляд з метою визначення їх професійної придатності за станом здоров’я. Приймання неповнолітніх на навчання в ці заклади здійснюється за умови досягнення ними 18–річного віку на момент закінчення навчання. До навчальних закладів не приймаються особи жіночої статі для навчання професій, зазначених у Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р. № 256. Випускникам навчальних закладів після складання екзаменів на право виконання робіт з підвищеною небезпекою разом з дипломом або свідоцтвом установленого зразка видається посвідчення про право виконання цих робіт.

Важливою новелою проекту Трудового кодексу України є ч. 5 ст. 292, яка встановлює заборону використання праці неповнолітніх осіб на роботах, на яких вони можуть зазнавати загрози фізичного, психологічного чи сексуального насильства, або виконання яких може завдати шкоди їх здоров’ю, призвести до негативних наслідків у моральному розвитку (роботи у сфері грального бізнесу, роботи з перевезення та продажу алкогольних напоїв, тютюнових виробів, медичних препаратів тощо). Перелік робіт, на яких забороняється використання праці неповнолітніх осіб, затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

В якості гарантії трудових прав осіб віком до 18 років при прийнятті на роботу слід розглядати їх обов’язковий медичний огляд. Так, відповідно до ст. 191 Кодексу законів про працю України усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. Частина 2 статті 11 Закону України «Про охорону праці» формулює аналогічне правило, відповідно до якого неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. Порядок організації і проведення медичних оглядів осіб віком до 18 років визначається Порядком проведення медичних оглядів працівників певних категорій, затвердженим Наказом Міністерства охорони здоров’я України № 246 від 21 травня 2007р. Попередній медичний огляд проводиться під час прийняття на роботу з метою: визначення стану здоров’я працівника і реєстрації вихідних об’єктивних показників здоров’я та можливості виконання без погіршення стану здоров’я професійних обов’язків в умовах дії конкретних шкідливих та небезпечних факторів виробничого середовища і трудового процесу; виявлення професійних захворювань (отруєнь), що виникли раніше при роботі на попередніх виробництвах та попередження виробничо зумовлених і професійних захворювань (отруєнь). Тільки при позитивному медичному висновку з особою віком до 18 років може бути укладений трудовий договір. Медичний огляд проводиться за рахунок роботодавця.

Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що проект Трудового кодексу потребує доопрацювання, зокрема у частині правового регулювання праці осіб віком до 18 років, його прийняття у запропонованому вигляді є передчасним.



Література:

1. Конституція України: станом на 1 січня 2006 р. / Мінюст України. − Офіц. вид. – К.: Укр. Центр Правничих Студій, 2006. – 128 с.

2. Кодекс законів про працю України // Відом. Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 50. – Ст. 375.

3. Проект Трудового кодексу України (реєстраційний № 1108, текст законопроекту до другого читання від 02.10.2008 р.) [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://qska2.rada.qov.ua.

4. Статистичний щорічник Харківська область у 2007 році / [за ред. М.Л. Чмихала]. − Х.: ТОВ «Золоті сторінки», 2008. − 592 с.

5. Монастырский Е.А., Карпенко Д.А. Правовое регулирование труда молодежи в СССР. − К.: Наукова думка. − 1984. − 117, [1] с.

6. Дріжчана С.В. Вдосконалення законодавства про працю неповнолітніх // Вдосконалення трудового законодавства в умовах ринку / відп. ред. Н.М. Хуторян. − К.: ІнЮре. − 1999. − С. 82-88.

Марченко С.І., КНУ ім. Т. Шевченка

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   65


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка