Збірник наукових праць студентів, аспірантів І молодих вчених «молода наука-2015» Том ІІ



Сторінка1/50
Дата конвертації30.12.2016
Розмір9.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Науково-дослідна частина

Наукове товариство студентів,

аспірантів, докторантів і молодих вчених

ЗБІРНИК

наукових праць студентів,

аспірантів і молодих вчених

«МОЛОДА НАУКА-2015»



Том ІІ

«Філологічні науки»

«Менеджмент і логістика»

«Іноземна філологія»

Запоріжжя

2015

УДК: 001 (066)

ББК: Ч215я +Шя4+У21я4

М 754
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ


Фролов М.О. – ректор ЗНУ

Васильчук Г.М. – проректор з наукової роботи

Меняйло В.І. – начальник науково-дослідної частини

Багрійчук О.С. – заступник декана з наукової роботи фізичного факультету

Борисенко О.В. – фахівець І категорії НДЧ

Ель Гуессаб Карім – відповідальний за наукову роботу кафедри філософії

Ігнатуша О.М. – заступник декана з наукової роботи історичного факультету

Караулова С.І. – заступник декана з наукової роботи факультету фізичного виховання

Копійка В.В. – заступник декана з наукової роботи біологічного факультету

Кудінов І.О. – заступник декана з міжнародної роботи факультету соціології та управління

Кучерук В.Т. – перший заступник голови НТСАДМВ ЗНУ

Лебедєва А.В. – голова НТСАДМВ факультету менеджменту

Леонтьєва В.В. – заступник декана з наукової роботи математичного факультету

Линенко А.В. – заступник декана з наукової роботи економічного факультету

Лютіков П.С. – заступник декана з наукової роботи юридичного факультету

Мацегора І.Л. – заступник декана з наукової роботи філологічного факультету

Носик М.О. – заступник директора Економіко-правничого коледжу з наукової роботи

Олійник О.М. – заступник декана з наукової роботи факультету менеджменту

Пасенко М.В. – голова НТСАДМВ ЗНУ

Пирогова К.М. – заступник декана з наукової роботи факультету журналістики

Рибалко А.О. – заступник голови НТСАДМВ ЗНУ

Семенчук А.Б. – заступник декана з наукової роботи факультету іноземної філології

Ткалич М.Г. – заступник декана з наукової роботи факультету соціальної педагогіки та психології

Збірник укладено за результатами VIІІ університетської науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Молода наука-2015», що проходила 7-9 квітня 2015 року.

Автори публікацій несуть відповідальність за достовірність фактичних даних, чіткість викладу тексту, цитування, а також мовно-стилістичний рівень написання матеріалів.

Збірник наукових праць студентів, аспірантів і молодих вчених «Молода наука-2015» : у 5 т. / Запорізький національний університет. – Запоріжжя : ЗНУ, 2015. – Т. 2.– 382 с.

УДК: 001 (066)

ББК: Ч215я +Шя4+У21я4

М 754

©Запорізький національний університет, 2015



©Автори публікацій, 2015
СЕКЦІЯ «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ»
Абуладзе Інгрід

студентка 1 курсу історичного фак-ту

Наук. кер.: асист. Шульга О.О.
ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

ЗБІРКИ «МЕСОПОТАМІЯ» С.ЖАДАНА

Останні роки в українській літературі з’являються оригінальні твори, що презентують постмодерний художній напрям. Збірка «Месопотамія» С.Жадана, яку через своєрідність композиції і використаних автором художніх прийомів називають романом-новелою, є одним з таких оригінальних літературних явищ. Привертає увагу нестандартна композиція збірки (перша частина містить 9 прозових історій, друга складається з віршів-уточнень), автор сміливо експериментує з формою художнього викладу, поєднуючи прозову і віршовану, адже вірші є органічним доповненням новел, сприймаються як невід’ємна складова прозових творів.

Літературознавці ще не приділили належної уваги збірці «Месопотамія», хоча вона отримала схвальні відгуки й рецензії, зокрема І.Бондаренка-Терещенка, О.Вишні, І.Славінської, О.Телипської тощо. Рецензенти відзначили нестандартну форму твору, харківську тематику, а також своєрідну філософію С. Жадана, однак цілісний художній аналіз збірки ще не зроблено. Метою статті є проаналізувати збірку «Месопотамія» С. Жадана, використані автором художні прийоми, його роздуми на тему життя і смерті.

Прикметною ознакою даної збірки є інтертекстуальність, що простежується в назві книги, іменах героїв (Ромео, Фома, друзі Іван, Матвій, Лука). Як зауважив О. Галич, «застосування інтертекстуальності здійснюється через використання інформації, вже використаної у минулому семіотичному культурному досвіді» [4, с.309]. Обрана С. Жаданом ремінісценція імені шекспірівського героя, біблійних апостолів, одразу дає нам уявлення про характер персонажів, особливий зв'язок між друзями.

Першочергово привертає увагу назва збірки, зокрема підтекст назви. Історична Месопотамія, або ж Межиріччя – регіон в Азії між річками Тигр та Євфрат на території сучасних Іраку та Сирії. Саме там у 5 тисячолітті до нашої ери виникли перші міста-протодержави, зародилася писемність і було здійснено безліч винаходів. Література починає свій шлях саме з Месопотамії. Месопотамія Жадана – це Харків, який теж лежить між двома ріками (грец. Μεσοποταμία – земля між ріками). Як зазначає автор, у нього була мета привернути більше уваги до цього міста, «тому що Харкова у літературі, на жаль, не так багато» [3]. Зіставлення цих назв дає можливість задуматись читачеві про незвичайне у звичайному на перший погляд місті.

Історичне Межиріччя постійно переслідує дійових осіб роману. Юрі до рук потрапила стаття з описом Месопотамії [2, c.179], Соня бачила у снах шумерських рабів: «… мені сняться невільники, сняться їхні тюремні співи, сняться їхні плачі. Сняться, як вони тяжко працюють, як ранять пальці, як виконують накази, як відпочивають по праці, як помирають. Потім лежать у тісних могилах, присипані вапном, і тяжко скриплять зубами ― від люті й безсилля» [2, c.112], – зараз немає рабства, проте розпорядок дня багатьох пересічних українців одноманітний: робота-дім-робота, це коло затягує, у ньому люди живуть роками, втрачаючи щось важливе (себе, відчуття світу), і не помічають цього. Матвієві снилися ландшафти Межиріччя: «…снились піщані дюни, вони перетікали моїм життям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи» [2, с.237], – автор наче застерігає читача не марнувати життя на дрібниці, у кожного є своє призначення, яке потрібно реалізувати.

У цьому творі Харків виступає у ролі своєрідного українського Вавилона, персоналії якого всі так чи інакше пов’язані між собою, і закінчення однієї історії несе за собою початок іншої. Наприклад, весілля Сєні та Соні відбувалося або фрагментарно згадувалося в усіх інших частинах книги. Або ж показується одна подія з різних поглядів: «власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику» («Ромео») [2, c.70], «бачив власника, що ходив вулицею в рожевому кімоно, говорячи при цьому по дамському мобільнику» («Фома») [2, c.204]. Таким чином автор поєднує різні історії в одну масштабну історію міста, показує, що одна подія може мати безліч трактувань залежно від кута зору. У світовій літературі такий прийом успішно використовував Оноре де Бальзак, який написав серію романів під загальною назвою «Людська комедія», але в українській літературі С.Жадан перший спробував зробити щось подібне. Через те, що персонажі постійно мігрують розділами, деякі критики називають «Месопотамію» не збіркою оповідань, а «ніби романом» [5].

У тексті помітний його безпосередньо тісний зв’язок із Біблією. Починаючи з того, що саме з літератури давнього Шумеру, а саме «Сказання про Гільгамеша», до наших днів дійшли згадки про всесвітній потоп, описаний у Біблії. Кожен розділ твору ознаменований іменем його головного героя, а герої твору (Матвій, Іван, Лука, Фома) мають імена апостолів. У цій ремінісценції з одного боку вказано на зв'язок між персонажами, а з іншого, шляхом зіставлення життя апостолів і пересічних харків’ян, автор використовує іронію. С.Жадан у збірці «Месопотамія» змушує читача замислитись над сенсом життя, над його плинністю, над можливістю змарнувати його, так і не пізнавши, не зрозумівши свого призначення. Апостоли були звичайними людьми, але свого час зробили вибір, який увіковічив їхні імена. У кожного з нас є можливість бути корисними, пізнавати, творити, але часто ми відмовляємося від цього, виконуючи соціальні ролі за інерцією, а не за покликанням, адже для того, щоб знайти свій шлях, потрібно докласти зусиль і мати відвагу.

Трьох волхвів, що несли дари новонародженому Ісусу, звали Каспар, Бальтазар та Мельхіор. Жаданівський Бальтазар – грізний пес, що будь-якої миті готовий уп’ястися в горлянку. Варто звернути увагу і на цифри: у збірці 39 творів (9 оповідань і 30 віршів). У Біблії це число також згадується, але завуальовано: у 2-му Посланні апостола Павла до Коринтян пишеться: «Від євреїв п’ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного» [1, с.583]. До того ж у Старому Завіті нараховується 39 канонічних книг. У «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі саме 9 кіл пекла.

Червоною ниткою через весь роман проходить тема життя та смерті. Автор пояснює це таким чином: «Смерть робить прозорими й очевидними багато речей, вона висвітлює ті кутки наших помешкань, куди ми, як правило, не зазираємо» [3]. Смерть з’являється в романі в різних образах. У розділі «Фома» – це господарка бездомних псів [2, с.232], у розділі «Матвій» – це митарі.[2, с.267]. Деякі літературознавці критикують С.Жадана за відсутність кульмінації – смерть одного персонажа означає лише народження іншого і не є чимось драматичним та болючим, смерть не дихає холодом в потилицю, не нависає моторошно над своєю жертвою з косою, а просто стається. Таке сприйняття смерті є цікавою особливістю творчості автора.

Значну увагу письменник приділяє темі любові: «Ми усі у цьому місті є митарями любові» [2, с.267], «Там, де я живу, – сказав він, – стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову» [2, с.296]. У філософських роздумах про значення любові автор дає зашифровану підказку читачеві: у розділі «Ромео» міститься її перша частина: «Любові стане на всіх, – додавала. Цього останнього я не зрозумів» [2, с.96], але не дарма друга частина книги називається «Уточнення та узагальнення», у віршах автор продовжує тезу: «Любов дістанеться лише найсміливішим!» [2, с.348].

У новій збірці С.Жадана наявні ремінісценції з Біблії, класичних творів, філософські роздуми про призначення життя, вартість любові, неминучість і буденність смерті. Збірка «Месопотамія», наче головоломка, містить у собі безліч загадок та таємних шифрів, які поступово відкриваються читачеві.

Алексєєнко Аліна

студентка 4 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Проценко О. А.
ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ОБРАЗУ

Т. ШЕВЧЕНКА В РОМАНІ З. ЛЕГКОГО «ТАРАСОВІ СТРАСТІ»

В останні десятиліття письменники, що працюють в жанрі історичної прози, почали виявляти великий інтерес не тільки до вирішальних, ключових моментів історичного минулого, а й до значних історичних постатей, що певною мірою вплинули на долю свого народу. У такому контексті великого значення набуває дослідження художнього моделювання образів класиків літератури, творчий та життєвий шлях яких відображає явища і події, звичаї та уклад життя народу, епохи, в яку вони творили.

Основою ідейно-художнього задуму письменника є власне авторське бачення того чи іншого явища, проблеми, особи, які є центром літературного твору. Подібна позиція автора знаходить свій вияв у так званій концепції. «Концепція (лат. concepcio – сприймання) – розгорнута система поглядів… естетичні погляди дійсності, героя, творчості. Термін вживається і для позначення головного задуму, провідної ідеї» [3, с. 374]. До теорії та практики концепції образу літературно-художнього твору зверталися такі дослідник, як-от: М. Бахтін, В. Виноградов, Л. Гінзбург, М. Жулинський, З. Кедріна, П. Кононенко, Ю. Лотман, 3. Османова, В. Петров, A. Петровський, Ю. Сафонов, А. Силаєв, Ю. Суровцев, М. Храпченко та ін. Наприклад, Ю. Сафанов зазначав, що зміст поняття «концепція образу» становить «сукупність принципів художнього зображення людини, поглядів на її сьогодення й майбутнє, духовний, інтелектуальний та емоційний рівні, життєву мету, місце в суспільстві й стосунки з іншими людьми» [4, с. 6]. Тож, авторська концепція є ключовим елементом цілісного аналізу літературно-художнього тексту, а особливо творів на історичну тематику.

Серед митців, творчий та життєвий шлях яких став основою художнього зображення, особливе місце посідає постать Т. Шевченка, а серед творів, присвячених художньому змалюванню особистості Кобзаря, помітне місце займає роман сучасного письменника З. Легкого «Тарасові страсті», де письменник проникливо та ґрунтовно дослідив історичне минуле та біографію Т. Шевченка й виробив власну концепцію розуміння цієї одіозної постаті.

Власне бачення історичної постаті формувалося у свідомості З. Легкого протягом усієї його літературної кар'єри. Роздуми про творчість та літературу – одна з частих тем інтерв’ю письменника. Вся проза З. Легкого про класиків української літератури стає відображенням зв'язку художнього образу письменника з внутрішнім світом автора твору.

У романі «Тарасові страсті» основна авторська увага прикута не тільки до внутрішнього світу героя-письменника, але й до процесу формування цього світу. Особливістю композиції роману є зіткнення двох часових пластів – перебування Т. Шевченка в казематі Третього відділу та спогади про дитинство, юність, навчання, подорож Україною. Тож, наратор оповідаючи про минуле, пов'язує його зі сьогоденням. Крім того, твір містить також авторську оцінку долі письменника і його взаємин із реальністю: «… ще допіру – хто ти, Тарасе? Такий собі мазайло… Цей світ твій начеб був у глибокій улоговині, з якої самому аніяк не вирватися. Ти усвідомлював це спокійно, покірно виконував обов’язки челядника-учня. Тепер же тобі подали руку, витягнули із западини: дивись, мовляв, – й очам відкрився широкий чарівний світ» [1, с. 44].

Авторська увага практично повністю зосереджена на зображенні творчої особистості Т. Шевченка: у філософському модусі художності герой у стані внутрішнього діалогу роздумує над такими питанням, як-от: сенс буття, генетика його особистості: «Але чому я такий? Чому ти такий, Тарасе? Звідкіля ця реактивна збудливість? Не з ембріонного первня, враженого ще в лоні матері вічними її тривогами й білями?» [2, с. 59], значення його дару-прокляття: «Хто б міг подумати, що незборене поривання до високого мистецтва, до божественного діяння приведе мене сюди, в каземат? Може, це тому, що ця дорога до прекрасного вистелена гріхами?» [1, с. 34 – 35], а в драматично-біографічному – маємо спогади про ключові для поета епізоди життя. Своєрідне бачення З. Легкого образу Кобзаря простежується в переміщенні авторського погляду від конкретних індивідуальних особливостей душевної організації, втілених в образі, до типологічних характеристик внутрішнього світу митця-страдника.

Особливості внутрішнього світу Т. Шевченка виражаються через переживання: «А справді ж: хто я, хто, хто?.. Тарас Шевченко! – ось вам, панове! Однак, ні. Тарас Шевченко-Грушівський, якщо повніш… Ба, і це не зовсім так… Тарас Грушівський-Шевченко! Бо гріх ламати порядковий хід власної генеалогії. І, може, я Шевченко якраз у найменшій мірі» [1, с. 26] і зовнішньо-ключові події: «І вже запитую себе тут, у казематі: чим же була для хлопчини оця наруга над батьком? [Авт. – побиття економом при малому Тарасові його батька] Потрясінням? Без сумніву. Лакмусом на вразливість серця? І то правда… Жорстоке життя давало йому перші уроки…» [1, с. 29], відчутті послідовності часу, який представлено у внутрішньому світі героя за допомогою категорії пам'яті, де аналізується цінність минулого: «Хочеш пізнати себе – увімкни генетичну пам'ять, виколупни з неї те, що було з тобою в сиву давнину… усе, ген усе спомини: і розповіді гайдамаки діда Івана. І німий крик батька під канчуками панських гайдуків, і мамину розпачливу сльозу – отоді й скажеш самому собі. Що твоя доля не могла бути іншою…» [1, с. 27], прагненні до самодостатності, творчості.

Образу Т. Шевченка в романі властиві такі характеристики як: втома, самотність, самоіронія, здатність усвідомлювати те, що відбувається / відбувалося і давати йому точну оцінку: «Добрий, страх який добрий той Соха. А не варт ти, Тарасе, його прихильності, не варт. Коли тобі тяжко, ти завжди до нього, бо знаєш його щире серце. Він за тебе горою. А ти…» [1, с. 47]. Відповідно внутрішній світ героя спрямований на усвідомлення минулого у порівнянні зі сьогоденням, на основі чого головний герой робить висновки: «Така вже моя доля – метатись демоном між вічністю й небуттям і кричати всім сущим, хто вміє слухати: живіть за правдою, бо тлінна людська плоть, а безсмертна душа приречена на вічні муки за пригрішення під сонцем» [2, с. 64].

Відповідно рефлексія художника проявляється через результат впливу дійсності на його внутрішній світ: «Аж ніяково й соромно за себе, колишнього. Що ж це поробилося з хлопчиною? Звідки ця жорстокість? Від жорстокості самого життя, авжеж. Нема в нього жалю до нікого, бо чи ж мав хто милосердя над ним» [1, с. 32].

У творі єдність внутрішнього світу самого З. Легкого і головного героя – Т. Шевченка продиктовано передачею трагічних відносин між письменником (як особистістю в контексті епохи) і дійсністю (владою і суспільством): «Скільки ж років проходив я набережною Фонтанкою попри невеликий двоповерховий будинок.. І знав же, що його займає ІІІ відділ, створений Миколою І після декабристського путчу для розправи над неблагонадійними» [2, с. 84] і «Тепер уже тримайся Тарасе. Сталося. Битимуть до конфірмації, й легким переляком не відбудешся, ні: запахторять у Петропавлівську, Сибір чи й на Соловки – хто вгадає? в кожного свій Оренбург» [2, с. 86]. Піднята проблема самовизначення митця нерозв'язна як для героя-оповідача, так і для самого автора роману.

Невипадково образ Т. Шевченка представлений у романі в двох іпостасях – митця і людини. Контраст людського і творчого в долі Кобзаря поглиблює трагедію героя і орієнтує читача на роздуми про земне і метафізичне у бутті письменника, його приналежність історії народу: «Отака гріховна хода до мистецтва, га? До благородного й високого через прогрішення? Але ж чи можна тобі, сироті безсріберному, інакше? Мабуть, то вже прорахунки самого Господа, що наділив кріпака шляхетним даром митця… Або й витівки Диявола, здатного втішатися муками людини із зав’язаними крилами…» [1, с. 8].

З. Легкий вибудовує душевну організацію персонажа на свідомих і напівсвідомих реакціях, поряд з цим фіксуємо звернення письменника і до сфери несвідомого, ірраціонального – оніричний простір (сновидіння, марення), що дуже важливий при передачі переживань персонажа. Вже з перших сторінок твору представлено марення Т. Шевченка, в якому він бачить свою матір: «…І з’являється вона, жінка в чорному. Приходить, чи завжди, окутана рідким туманом чи імлистою напівпрозорою тканою, й промовляє стишеним голосом, холодним і нетутешньо таємничим» [1, с. 26]. З. Легкий через форму сновидіння зображає різні стани внутрішнього світу героя (інтуїтивне передчуття, спогад, аналіз минулого тощо).

Моделюючи образ Т. Шевченка, автор наділив його глибокою психологічністю. Серед особливостей психологізму письменника зафіксовані такі елементи:

1) зображення внутрішнього через зовнішнє – велика кількість окличних речень, риторичних запитань, вигуків, звернених до головного героя: «Так і надалі тримати!» [1, с. 38], «Що порадив би кухарчуку Тарасові? Як йому бути? Тікати?» [1, с. 38], «А я? Що я?» [1, с. 76];

2) зображення емоцій і переживань через внутрішню мову (внутрішній монолог, самоаналіз);

3) зображення емоційної сфери через вираження почуттів (любов, презирство, обурення, страх, самотність).

Отже, З. Легкий, осмисливши та проаналізувавши всю можливу інформацію про постать Т. Шевченка, моделює своє бачення образу письменника й завдяки власній майстерності втілює авторську концепцію цієї особистості. Основними якостями образу Кобзаря є внутрішня свобода, вірність своєму покликанню, жертовність і страждання, самотність, схильність до самоаналізу. У романі образ письменника представлений не тільки в конфлікті з новою дійсністю (владою, суспільством), але й у взаєминах із самим собою.


Бесєдіна Олеся

студентка 6 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Горбач Н. В.
СИМВОЛІКА ДИКИХ ТВАРИН

В УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ КАЗКАХ ІІ ПОЛ. ХХ СТ.

Ю.Ярмиш в одній із праць зазначив: «Казка у дошкільнят і молодших школярів – жанр, мабуть, найулюбленіший. Казка в незвичайній, захоплюючій формі кличе до чудесного, фантастичного, чарівно-героїчного» [7, с. 139]. Письменники ІІ пол. ХХ ст. активно зверталися до жанру літературної казки загалом та до її різновиду – казки про тварин зокрема. Актуальність розвідки зумовлена зростанням інтересу до символічної стихії, яка свідчить про своєрідність національного типу українського художнього мислення. Метою статті є з'ясування символічного навантаження тваринних образів в українських літературних казках ІІ пол. ХХ ст.

У системі народних вірувань ведмідь є символом «воскресіння, нового життя, бо виходить навесні зі свого барлогу з ведмежатами» [1, с. 518]. У казці О. Зими «Чому Медошукач не товаришує з Медоїдом» він часто відчуває голод, і за це пташка називає його волохатим ненажерою. Медоїд хизується своєю силою: «Нехай бачать і десятому заказують про те, який я грізний» [3, с. 30]. Кмітливість звіра виявляється у пропозиції Медошукачу плану дій: «А зі мною, друже, не пропадеш. От тільки лісові вулики мені важко шукати. Коли б ми удвох спряглися, то щодня могли б мед їсти» [3, с. 31]. У цій казці хижак символізує силу, хитрість, кмітливість. Комічний ефект створює образ дикої тврини у казці Ю. Ярмиша «Хто-хто в теремкові живе». Ведмідь-Набрід промовляє до інших мешканців: «Ой, який у вас гарний теремок, просторий та великий! Пустіть і мене жити!» [6, с. 52]. Збудувавши на шостому поверсі кімнату, ведмідь намагається здертися нагору і врешті-решт руйнує будівлю: «Ледь устигли звірі хто вибігти, хто з вікна вистрибнути. А теремка – мов не було!» [6, с. 52]. Звір, як і в попередній казці, символізує силу.

«Вовк у традиційному уявленні українців є символом хижацтва, невгамовного голоду» [1, с. 519]. У казці Ю. Ярмиша «Лисиця і Вовк» хижака показано жорстоким по відношенню до своєї куми Лисиці. Він на очах в інших звірів схопив її за хвіст і осоромив. Пізніше через лисиччину помсту Вовк залишився без хвоста, якого відірвали карасі. Як бачимо, стосунки двох звірів властивий антагонізм. Вовк стає об'єктом глузування та символізує дурість, нетямущість.

«Заєць символізує народження нового Місяця. За надзвичайну рухливість його порівнюють із миготінням світла. За повір'ям, зайця створив чорт, а тому коли він кому-небудь перебіжить дорогу, то з тим трапиться нещастя або невдача» [1, с. 523]. У казці Н. Забіли «Біла шубка» увага зосереджена навколо поведінки зайця, котрий про себе високої думки: «Я найрозумніший, я найспритніший! Я швидше за всіх, я стрибаю вище за всіх» [2, с. 12]. Перебуваючи у стані гіпертимії, Вихваляйчик називає інших зайців сірою дрібнотою. Заєць схвильований через те, що білочка не помічає його білої шубки, а Їжачок вважає її занадто показною. Вихваляйчик мало не стає здобиччю для чорного крука, лисиці, мисливця. Відчуваючи страх, він втрачає бажання вихвалятися, набирається розуму і відповідає зайцям: «Я вже не буду ніколи вихвалятися і хочу з вами дружити» [2, с. 15]. Письменниця наголошує на моторності зайця: він біжить, петляє, тікає, перекидується через голову, мчить. Змінившись з Вихваляйчика на Побігайчика, тварина символізує пильність та спритність. Образ допитливого сіренького зі смішним хвостиком Зайчатка маємо у казці Ю.Ярмиша «Зайчаткова казочка». Для Лисиці він нікчема, для хазяїна лісу Вовка – косоокий. Через бажання навчитися читати він стає для сильніших звірів об'єктом висміювання. Тільки хлопчик розуміє прагнення Зайчика бути освіченим і радить вступати до лісової школи.

«Їжак, за повір'ям, наймудріший з усіх тварин, тому що найдовше живе на світі» [1, с. 523]. Образ працьовитого їжака маємо у казці Ю. Ярмиша «Вередливе кошеня». Йому не сидиться на місці, бо постійно намагається шукати їжу: «Згорнувся Їжачок у колючий клубочок і по землі покотився. Враз наколов собі на спину стільки грибів, що й колючок не видно» [5, с. 148]. У казках Д. Чередниченка «Їжко і Пацько», «Пузир та Їжак» він отримує позитивну характеристику: незрадливий приятель, добрий сусід, дбайливий господар. Думаючи про завтрашній день, родина Їжака витрачає час із користю: «Ось уже північ, а вони й не думають відпочивати» [4, с. 77]. У казці О. Зими «Володарка степу» Їжачок прагне врятувати перепілочку від змія: «Щодуху біжать їжачки, а Янг тим часом влаштовує полювання» [3, с. 15]. Дикі тварини хоч і маленькі, однак здатні на героїчні вчинки.

У розглянутих нами казках тварини наділені людськими почуттями. Вони уособлюють певні риси характеру, моделі поведінки. Письменники в алегоричній манері розкривають важливі життєві питання, застерігають реципієнта від помилок. Літературна казка наслідує фольклорні стереотипи претекстів (сильний ведмідь, дурний та нещасний вовк, полохливий заєць, працьовитий їжак). Завдяки представленим образам-символам дитина вчиться кращим людським якостям та їх виявленню.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка