Загребельний павло диво хто звів семибрамні Фіви? В книгах



Сторінка6/59
Дата конвертації05.03.2017
Розмір8.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59

А вечір сідав на ліси, вів за собою ніч, повну загадкових шерехів, криків, зойків, в пущі мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливіше й клекотливіше, аніж удень, головне ж — у сто крат загрозливіше. Ніч упала на пущу якось зовсім раптово, застала Сивоока геть неготовим, він не подумав ще ні про вогнище, ні про захисток, тому вимушений був дертися на перше гіллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорі, щоб сяк-так передрімати до ранку, а вже тоді пробувати видобуватися на вільний світ.

Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?

Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсім не на те, за чим забився в пущу.

Коли він, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лісу, і вже дихнуло вільним вітром, і дедалі більше траплялося на путі просонцених кряжів, де саме й луча-ються оті рідкісні сині квітки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спіткало лихо. Він ішов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцеві поцілунки, легко збігав з пагорків, нечутно ступав по пухкому шарові багатолітньої глиці, вміло пробирався крізь чіпкі хащі. Його вухо вловлювало кожен потріск і бодай найменший шелест, його вигострене око постерігало все явне й притаєне. Отак би й жити йому поміж деревами, в цьому світі, де залежиш тільки од власного вміння й сприту, де немає ні ситників, ні дурнуватих тюх, ні отих чорних, із срібними хрестами. Згадав, що на обійсті в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, і немало подивувався цій обставині. У них з дідом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленіє і звеселить не одне серце. Звичайно, таких слів Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступної весни на торішньому прутикові набрякали бруньки і вистрілювали з них маленькі, чисті-пречисті листочки.

Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: «Людині жити поміж деревами... Людині жити...»

Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!

Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?

— Дядьку, — чимдуж загукав Сивоок, — не стріляйте, дядьку!

На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.

— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок. — Я ж малий!

Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:

— А я — великий?

Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!

— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок. — Я не злодій.

— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, — була відповідь з неба.

— Правда. Я шукаю квітку, — переконував Сивоок.

— Брешеш, — не вірив той.

— Синю квітку.

— А хоч і чорну — однаково брешеш.

— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?

— Не виходь, бо стрілятиму!

— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.

— А звідки знаєш, що я вгорі?

— Чую, та й стріли летять.

— Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!

— Та ні, я просто малий. Сивоок.

— Що то ще за ймення?

— Не знаю. Так зовусь.

— Ну то й постій собі там за деревом.

— Але я мушу йти.

— Однаково стій.

— Я блукаю по пущі багато днів.

— Брешеш. Як-би мав жити?

— Голодний і хлялий.

Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:

— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — устрелю.

Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.

— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник. — Чому такий здоровий?

— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.

— Як то ніхто? А мати?

— Не маю.

— Батько?

— Нікого не маю.

— Де живеш?

— Ніде.


— А квітку казав — кому ж вона?

— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.

Бортник знов довго думав.

— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.

Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.

— Здоровий єси, — так само недовірливо промовив бортник.

—Меча Родимового учився підіймати, — виправдовуючись, сказав Сивоок, — а меч був важкий. Ні в кого таких не було.

— А Родим — хто?

— Дід мій.

— Де ж він?

— Убитий.

— Ага. Що ж маєш діяти?

— Не знаю.

— А ота квітка?

— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.

— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?

— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.

— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору...

— Нічого не знаю.

— От аби я тобі повірив, — сказав з якимсь жалем малий бортник.

— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.

— А те, — відмовив той і відхилив лука набік.

Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.

— Знаєш, — сказав знову бортник. — Тебе як зовуть?

— Казав уже — Сивоок.

— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?

— Ану ж спробуй.

Стріла посвистіла вгору і вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук.

— Ну? — поспитав той.

— Гаразд.

— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.

— Гм.


— А ти небалакучий.

— Та ні.


— Знаєш, у тебе брат є?

— Сказав же: нікого.

— Ав кожного повинні бути брати.

— Хай.


— В мене теж немає. Знаєш, — Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. — Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.

— А як це?

— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.

— І що?


— А потім утечемо звідси.

— Куди ж?

— За пущу.

Я з пущі нікуди не хочу, — сказав Сивоок.

— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?

— Ну, — Сивоок думав. — Не знаю. Може, й не знайду тебе.

— Та що! Це так просто. Иди, йди — і вийдеш на наші борті.

Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.

— В мене тур є, — сказав він недбало.

— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук. — Вполював?

— Живий.

— То як же він — у тебе? В пущі?

— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.

— Відвідаємо його тоді. Гаразд?

— Як я повернусь.

— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?

— Не треба, — відмовив Сивоок, — однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.

— Ти ж голодний! — згадав Лучук. — Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.

— Прийду, — пообіцяв Сивоок.

Обіцяти легко.

Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. «Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впо-кій, а меч». (Євангеліє від Матфея, 10, 34.)

То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.

Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.

«Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка різно проти батька його, й дочку проти матері її, й невістку проти свекрухи її». (Євангеліє від Матфея, 10, 35.)

І хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежній своїй наївності після багатоденних блукань у дикій пущі несе звідтам дивно-синю квітку до похмурого обійстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу зміг утекти. Повертатися добровільно в неволю заради якоїсь квітки? Навіщо? І кому потрібні квіти в такий безжальний час?

Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише підлоти.

Сивоок пообіцяв Величці — отож не міг не виконати своєї обіцянки. А чому обіцяв, чому така дурна забаганка: принести квітку з лісу, тоді як у Велички аж он скільки макових квіток у городі?

Хіба він знає? Вперше зустрів дівчинку, неймовірну істоту, схожу чимось на тих глиняних берегинь, що їх витворював дід Родим. І волосся в неї незвичайне, і голос, і хода. Ходила вона так. Руки опущені вниз, а долоні вигнуті і пальці розчепірені, мовби вона боїться чогось, і очі опущені врозтіч за руками, за кожним пальчиком. Так ніби не йде, а збирається от-от злетіти, бо їй тут нецікаво. А він хотів затримати її на землі. Не мав нічого, окрім баченої колись у пущі синьої квітки.

Він ходив навколо щільного гостроколу, намагаючись відшукати бодай шпарку, щоб прогулькнути на обійстя і визирити Величку, шпортався в присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квітку, яка могла зів'янути від палючого сонця, і, втративши надію виходити що-небудь, став тихенько кликати: «Величко! Величко!»

Довго ходив, кликав і не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без рипу роз'їхалися важкі половинки, творячи вузьку щілину, крізь яку миттю пропхалися Ситник і Тюха, не бачив, як вони побігли уздовж гостроколу врізнобіч, саме гукав знову своє «Величко!» і притуляв вухо до нагрітих сонцем дубових паколів, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате, ненависне. Він одсахнувся від Тюхи і різко обернувся, щоб утікати в другий бік, а там, розставивши руки, наче збирався ловити півня, розкарячувався веселий Ситник, спливаючи потом торжества і вдоволення.

Від несподіванки Сивоок став. Він став майже на невловиму хвилю, але й того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, підгрібаючи його під себе. Сивоок ще здобувся на силі, щоб вирватися з ведмежих зачепів Тюхи, але відскочити бодай трохи вбік, де б уже ніхто його не наздогнав, не встиг, бо надбіг Ситник і накірчив хлопця своїм важким жирним тілом. Розлючений Тюха в своїй рабській запопадливості вчепився й собі знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною.

Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.

— Величко-о! — закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — Величко-оі

Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішну- синю квітку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця пам'ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.

— Величко-о!

І тоді сталося чудо. Воно налетіло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, білими ноженятами й рученятами, воно підбігло до знавіснілих, засапаних, здичавілих, вдарило маленькими кулачками по пухкій Ситниковій спині, заплакало-закричало: «Пустіть! Пустіть його!» Ситник хотів відтрутити дитину, він недбало погорнув дівчинку товстою рукою, тоді Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив від болю, спробував висмикнути пальця, але гострі зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дівчинку вільною рукою. А Сивоок у цей час намагався підвестися, якби тільки йому вдалося стати на ноги та ще аби він хоч на два-три роки старший, щоб міг подужати оцих обох, о якби!

Але Тюха згріб його знову, налягаючи на спину, тільки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситникові, який, роз-правившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, і чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумів наддати вперед, а тільки товстун здивовано гикнув, пустив очі під лоб, промимрив: «Убив!» — і м'яко осів назад. Тюха пригнітив Сивоока до землі і став ждати, що буде далі. Але тут знову набігла Величка, яку батько відкинув був геть, не помітивши, в якому стані Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, і біль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, відбиваючись од Велички, швидко підхопився, заревів до Тюхи: «Тягни його до ями!»

Так Сивоок опинився в ямі, виритій у кутку Ситникового дворища, прикритій зверху товстими колодами, ще й приваленій потім важучим каменем.

Глечик з водою і крихкий просяний плескачик — ото й усе, що йому іноді подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалі, до того ж ще більш упослідженого, спущеного вже й зовсім низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звідти видобувся. Це вже так. Мудрості великої тут не треба.

Спершу пробував вести лік дням і ночам, бо крізь шпари між колодами світило сонце, і Сивоок навіть намагався підставляти під вузькі промінчики то руку, то лице, але згодом збився з ліку, бо сидів довго, сонце на небі зникло, пішов дощ, в ямі захлюпала вода, він уже не мав де й лягти на піч і кулився як попало. Отоді й прийшла до нього Величка.

— Сивоок! — гукнула тихенько, мабуть остерігаючись, щоб її не почув батько. — Ти там?

— Тут, Величко.

Вона заплакала.

— Не плач, — сказав він.

Вона заплакала ще дужче.

— Я приніс тобі синю квітку, — сказав він.

Вона й далі плакала.

— Але вони відібрали, — сказав він.

Вона тільки й могла, що плакати.

— Не плач, а то й я заплачу, — сказав він.

Тоді вона перестала.

Ось я виберуся звідси, то принесу тобі квітку неодмінно, — сказав він.

— Тут такі важкі колоди, — знов заплакала Величка.

То нічого, — сказав він.

— Я принесла тобі хліба і вепрятини, але колоди такі важкі.

— Не біда, — сказав він.

— Я й завтра прийду, — вона не переставала плакати.

— Ждатиму тебе, — сказав він.

Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямі не застала. Вдосвіта його витягли звідти Ситник і Тюха, міцно зв'язали руки сирицею, підвели до знайомого вже хлопцеві візка, на якому тепер темніла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у візок, спереду сів Ситник, ховаючись під будою, по якій торохтів краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, і знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав він зв'язані руки, був голодний і виснажений без міри, і без того мокрого його й далі шмагав безжальний дощ, бо місця під будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидів більше в ямі і вирвався з дубових обіймів жахливого гостроколу. Такий був радий, що навіть не подумав, куди й навіщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нізащо, бо в своїй дитячій наївності, яку чимдуж підтримував у ньому чесний Родим, Сивоок і в гадці не мав, що на тій великій і вільній землі, де він зростав, можуть продавати людей за срібні гривні так само, як продавав колись Родим глиняні горщики і глиняних богів.

Та хоч і не відав нічого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподіватися добра від усміхненого Ситника йому не слід, і незабаром по виїзді радість від волі змінилася в хлопцевому серці тривогою, він совався в візку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочувані безперервним дощем щоки і отак, ворушачись, став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися — і ти вивільнишся. Сивоок смикнувся раз і вдруге, мало не втративши рівноваги, схитнувся до Ситника, той помітив хлопцеве вовтузіння, засміявся:

— В буду хочеш? Нічого, покупайся на дощику, смердиш вельми.

Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намір — і тоді кінець усім сподіванням. Але як тільки проїхали ще трохи і Ситник, діставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидві щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка і слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язі, і тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний їдвом, смачно плямкав, сопів, зригував, мов жирний гусак, знов відхоплював величезні шматки, жадібно ковтав, аж Сивоокові видно було, як після кожного ковтка ніби корч проходить по Ситниковій спині, і він ще більше ненавидів і самого Ситника, і те, як він жере, ненавидів пахощі вепрятини, од яких у голодному животі йшли млості. І до Ситника знов дійшло щось — чи то необережний порух Сивооків, чи то зітхання хлопцеве, він недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крізь запханий рот, промимрив:

— Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.

— Тюха-Матюха! — мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не міг, щоб не висловити свою зненависть і до нього, і до його дурнуватого холопа. — Тюха-Матюха! — повторив, вважаючи, що знайшов саме ті слова, які якнайстисліше передають його зневагу і ненависть.

— Хочеш шматочок, — спитав подобрілим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без жодних вагань.

— Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник.

— У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується, і водночас щосили смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.

— Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, — правив своє Ситник. — Я добрий. Хочеш ще?

І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар здивувався і хихикнув:

— Ой жереш!

А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще висіла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер він мац інший клопіт; чи стрибати з візка відразу, чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив вибір між волею і ситістю. Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:

— Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав'язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки — весь справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка