Забуттю не підлягає Світ знав, та змовчав



Скачати 51.06 Kb.
Дата конвертації23.11.2016
Розмір51.06 Kb.

  • Забуттю не підлягає

Світ знав, та змовчав

Ярослав КАРПЕЦЬ.

Фото прес-центру музею.



Директор музею Віктор Діденко представляє виставку студентам київських університетів.

«Не всім вистачило мужності знати. Світ переймався недавньою економічною кризою, Європа була налякана приходом до влади в Німеччині Гітлера. Ліва інтелігенція, природно, вважала фашизм найбільшою небезпекою, а в Радянському Союзі бачила єдину силу, що може йому протистояти… Знаменно, що ті світочі гуманістичної думки, які на початку
1920-х років засуджували політичні репресії в ленінській Росії (публічний виступ Ромена Роллана, Томаса Манна, Бертрана Рассела, Герберта Веллса, Ептона Сінклера, Сінклера Льюїса, Альберта Ейнштейна та ін. із осудом розстрілів політичних в’язнів на Соловецьких островах (19 грудня 1923 року), тепер відмовилися подати голос протесту проти набагато масштабніших злочинів, мотивуючи це тим, що вони не хочуть послаблювати позиції Сталіна перед гітлерівською загрозою».

Іван ДЗЮБА, академік НАН України.

Правда, що коле очі

У КИЇВСЬКОМУ музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» розгорнуто виставку «Геноцид українського народу: реакція міжнародної спільноти».

Показово, що понад 20 країн після Помаранчевої революції визнали Голодомор 1932-1933 років актом геноциду українців. Серед них Австралія, Аргентина, Польща, США, Канада та інші. Ось копії офіційних документів: «Засудити Голодомор 1932-1933 рр. в Україні як акт геноциду українського народу та висловити солідарність з його жертвами» (витяг із Декларації сенату Парагваю від 25 жовтня 2007 року); «Український голод і Геноцид 1932-1933 років, відомий як Голодомор, був навмисно спланований та здійснений радянським режимом Йосифа Сталіна з метою систематичного руйнування сподівань Українського народу на свобідну та незалежну Україну, що мало наслідком загибель мільйонів українців у 1932-1933 рр.» (витяг із Акта палати громад парламенту Канади, 28 травня 2008 року); «Народна рада… вважає Голодомор в колишньому Радянському Союзі, а особливо в Україні 1932-1933 років актом винищення мільйонів невинних громадян. Народна рада… висловлює шану пам’яті жертв Великого Голодомору 1932-1933 років в Україні, Росії, Казахстані, на Північному Кавказі та інших територіях колишнього Радянського Союзу» (витяг із Декларації народної ради Словаччини від 12 грудня 2007 року).

Європейський парламент у жовтні 2008 року визнав Голодомор жахливим злочином проти українського народу та людяності. 28 квітня 2010-го те саме зробила Парламентська асамблея Ради Європи, зазначивши, що Україна найбільше постраждала від насильницької колективізації.

Три роки тому Апеляційний суд м. Києва визнав Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора, Хатаєвича та інших призвідцями Голодомору-геноциду, злочину, який, за Конвенцією ООН, не має терміну давності.

До цього можна додати сотні й тисячі свідчень про лютий голод, історичні документи з розпорядженнями керівників держави щодо вилучення хліба й усього їстівного, багатотомні дослідження українських істориків. Здавалося б, не повинно залишатися й тіні сумніву в тому, що голод, спланований Кремлем і втілений на практиці першими чинами радянської імперії, — був нічим іншим, як геноцидом, винищенням нації. Але наша північна сусідка досі щодо цього має сумніви.

Лекція скорботи

КЕРІВНИК Центру досліджень геноциду українського народу доктор історичних наук Василь Марочко, книжки якого заборонені в Росії, своїми міркуваннями про причини і наслідки Голодомору поділився зі студентами-істориками університетів ім. Т. Г. Шевченка, ім. М. П. Драгоманова та ім. Б. Д. Грінченка, що прибули в музей-меморіал на відкриту лекцію. Зокрема, він сказав і таке: «Російські колеги намагаються нас повчати, нібито вони мають досвід політичного та правового визнання голодомору геноцидом на власній території. Дискусії тривають уже впродовж десяти років. Остання з них відбулася 10 жовтня в Національній академії наук. Ми не дійшли спільного висновку з російськими науковцями. Очевидно, успадкована разом із країною політика творення Голодомору-32-33, яка призвела до мільйонних жертв, десь там комусь із політичних кіл Росії таки не подобається… Немає розходжень із колегами з російської сторони стосовно причин, мотивів, намірів. Утім, від нас вимагають контраргумент: а покажіть, будь ласка, конкретний наказ Сталіна знищити голодом український чи якийсь інший народ. Нібито Йосиф Віссаріонович — це така недосвідчена, не зовсім мудра людина, яка залишила б по собі подібні накази».

Василь Марочко акцентував увагу на тому, що доля мільйонів українців вирішувалася на таємних зустрічах керівництва уряду СРСР та членів Політбюро партії. У 1932-му відбулося близько 12 таких зустрічей. Але більше, ніж стенограми і протоколи, говорить про такі наміри тотальне вивезення хліба з України, нечуване за жорстокістю пограбування селян, метою якого й було винищення українців як нації.

Правда про голод на українських землях, може, й досі замовчувалася б, якби не старання патріотів. «Ми маємо бути вдячні українцям діаспори, які з 1929 року не дали приховати трагедію. Це Софія Русова, Мілена Рудницька, Андрій Шептицький, Василь Барка, Іван Багряний… Маємо дякувати і дипломатам Польщі, Італії, Німеччини, Прибалтійських держав. Подякувати журналістам, котрі писали правду про голод у 32-33-му роках...» — наголошувалось на цій лекції скорботи.

Трагедія ще й у тому, що світова спільнота знала про геноцид на українських землях, але... не квапилася реагувати. Українська громада у Вашингтоні і Нью-Йорку того чорного року організувала демонстрації... Діаспора зверталася до Рузвельта, аби в якийсь спосіб організувати допомогу голодуючим. Керівник відділу департаменту США отримував рапорти від прибалтійських дипломатів про голод в Україні. «Інформували держсекретаря, президента США, але це все було проігноровано. Бо Радянський Союз мав стати членом Ліги Націй. Це взагалі абсурд: режим, який учинив акт геноциду, спокійно прийняли у члени Ліги Націй», — резюмував історик.

Та хіба вперше в історії політична доцільність вивищувалась і над Законом, і над нормами моралі, і над здоровим глуздом? Доля України стала розмінною монетою в геополітичних інтересах купки тодішніх «володарів світу».

Свідчення Гарета Джоунса

НА ВІДКРИТТІ виставки показали 10-хвилинний відеофільм, в основу якого покладено факти, використані в кінострічці 1983 року «Незнаний Голод» (США). Самовідданий і непідкупний британський журналіст Гарет Джоунс у 1930-х роках перебував в СРСР і самовільно, проігнорувавши обмеження діяльності іноземних журналістів у СРСР, відвідав голодуючі Харківщину і Полтавщину. Вражений цією поїздкою Гарет поширив на батьківщині інформацію про побачене: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять

колгоспів. Скрізь чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!.. Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду…» Крізь десятиліття з екрана викривально лунають його слова: «…Більшість офіційних осіб не визнає існування будь-якого голоду, але... після одного такого заперечення я насмілився кинути на підлогу в потязі шматок зачерствілого хліба. Наче куля, селянин кинувся за ним та проковтнув його. Те саме повторилося зі шкуринкою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попереджали мене про небезпеку подорожей селами вночі через велику кількість відчайдушних од голоду людей...» Репортаж Гарета передрукувало багато європейських видань. Інформація набула розголосу в світі, особливо всіх вражала зроблена Джоунсом фотохроніка небаченої трагедії. Можливо, саме цей мужній учинок — оприлюднення правди про страшний людомор в Україні — і вкоротив віку 29-річному журналісту. Невдовзі після публікації він загинув за нез’ясованих обставин. Колеги не мали сумніву, що від рук агентів Кремля.



Виставка ще раз засвідчила: світова спільнота знала про голодомор на українських землях. І мовчання керівників провідних держав у відповідь на прохання про допомогу мільйонам українців, приречених Сталіним на мученицьку смерть, залишається на їхній совісті. Справжня правда про ті події, як виявилося, досі коле очі. Вона жорстока, нелюдська, декому в неї просто не хочеться вірити, але це той тяжкий Хрест, який крізь десятиліття продовжує нести Україна.

Ярослав Карпець. Газета «Сільські вісті» 7 листопада 2013 рік (http://www.silskivisti.kiev.ua/19024/index.php?n=19993)


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка