З повагою та найкращими побажаннями редакційна колегія



Сторінка1/19
Дата конвертації31.12.2016
Розмір4.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Дорогі друзі, колеги!
Рівень науки та освіти в усі часи виступав індикатором потенційних можливостей розвитку будь-якого суспільства. Сьогодні для успішного розв’язання суспільно-економічних проблем необхідними стають наукові дослідження, які б об’єднали історію та сучасність освіти, науки, техніки й виробництва.

Наукова комунікація як один із пріоритетних напрямів вищої освіти забезпечує всебічний розвиток інформаційних ресурсів держави та світу. Одним із найпотужніших інформаційних центрів України є Кіровоградський національний технічний університет – навчальний заклад ІІІ тисячоліття. У межах інформаційного ресурсу технічного університету все більшої ваги набувають інформаційні здобутки, акумульовані науковцями кафедри гуманітарних наук та документознавства, яка і стала ще одним осередком історичних студій на Кіровоградщині.

Перед Вами – результат творчих пошуків когорти вітчизняних науковців у царині історичної науки. Збірник «Єлисавет» репрезентує прагнення дослідників до активної творчої співпраці, що є прикметною ознакою не лише інформаційного суспільства, а і його прийдешнього етапу – суспільства знань.

Пропонований збірник наукових праць представляє собою міждисциплінарне перехрестя таких важливих на сьогодні аспектів, як історіографічні дослідження; історія науки і техніки; історія України; сторінки вітчизняної та економічної історії; проблеми всесвітньої історії; краєзнавчі та етнологічні студії.

Маємо надію, що зібрані у «Єлисаветі» матеріали будуть корисними не лише фахівцям, а й усім тим, хто цікавиться історією рідного краю, та покладуть початок нових плідних пошуків.
З повагою та найкращими побажаннями редакційна колегія

УДК 93/94
О. В. Михайлюк, проф., д-р іст. наук

Дніпропетровська національна металургійна академія України
Аграрне перенаселення як фактор кризи сільського господарства в Російській імперії на початку ХХ ст.
Розглядається проблема аграрної кризи в Російській імперії на початку ХХ ст. Аграрне перенаселення розглядається як головна причина кризи сільського господарства.

поміщицьке землеволодіння, аграрна криза, одноосібне господарство, безробіття
Аграрне питання в Росії завжди було питанням політичним. На цьому ґрунті оцінки причин аграрної кризи початку ХХ ст. найчастіше підказувалися політичними симпатіями або поглядами. Кризові явища в сільському господарстві Російської імперії на початку ХХ ст. зазвичай пояснювалися селянським «малоземеллям», причиною якого було поміщицьке землеволодіння, залишки феодалізму в аграрному секторі тощо. Так вважали самі селяни, так вважала громадська думка того часу, так вважає і більшість сучасних дослідників. Проблема аграрного перенаселення підіймалася в роботах, як правило, авторів «консервативного» напряму дореволюційного періоду. Л. М. Літошенко одним з перших указав на аграрне перенаселення як на головну причину аграрної кризи в Росії [12]. Ця тема спорадично поставала у працях радянських істориків [див. 1; 8; 23 та ін.]. Останнім часом проблема аграрного перенаселення знаходить дедалі більше відображення у дослідженнях [2; 5; 14; 18 та ін.].

Слід відзначити, що ідея малоземелля як основного змісту аграрного питання народилася в полеміці російських лібералів 70-80-х рр. ХІХ ст. [19, 6]. За словами відомого економіста-аграрника Н. П. Макарова не визнавати малоземелля вважалося рівносильним визнанню справедливості існуючих політичного ладу і соціальних відносин. При цьому принципове протиставлення і нерозуміння умов та економічного значення інтенсифікації сільського господарства, поєднане зі страхом, що земельне питання хочуть чи можуть «замовчати» – типове для настроїв російського суспільства, як у широких його партійних і позапартійних колах, так і в економічній літературі [13, 9]. Зрівняльний розділ землі набув самодостатнього значення. Він відірвався від усієї сукупності складної аграрної проблеми, втратив зв'язок з іншими питаннями сільського господарства. Вже те, що зрівняльний розділ земель в період революції не узгодив розмаху експропріації земель з можливістю для селянських господарств їх виробничого освоєння, вказує на його відірваність від загальної аграрної проблеми [10, 9].

Майже всі дослідники цього періоду погоджувались у висновках про незадовільний рівень народного добробуту, поганий стан матеріально-технічної бази, низький культурний рівень населення і т.п., але шляхи виходу з кризи пропонували різні. Для народників – це зрівняльний розподіл землі через общину, для марксистів – ліквідація феодальних пережитків і поміщицького землеволодіння, націоналізація землі, для лібералів – підвищення культурного рівня селянства та скасування обмежень свободи пересування населення, агротехнічні заходи в сільському господарстві тощо.

Дореволюційна Росія була класичною країною дрібного селянського господарства. Аграрна криза в Росії була передусім кризою селянського господарства. На відміну від багатьох країн Європи російські селяни були звільнені в 1861 р. з кріпосної залежності з досить значною кількістю землі, переданою їм спочатку в безстрокове користування, а потім в колективну громадську власність. Протягом пореформеного періоду йде постійне скорочення поміщицького землеволодіння. Дослідниками робиться припущення, що більша частина земельного фонду як в Україні, так і в Російській імперії в цілому опинилася в руках селян задовго до повалення самодержавства [22]. Незважаючи на те, що питома вага селянського землеволодіння постійно збільшувалась, а поміщицького зменшувалась, земельний голод наростав. Це було спричинене тим, що збільшення селянського землеволодіння відставало від зростання населення. Ні скупка земель у поміщиків, ні оренда, ні збільшення відкриття, ні певне зростання врожайності не могли переважити стрімке здрібніння господарських одиниць і витікаючі звідси наслідки. Наростала тенденція до здрібніння земельних наділів. Переважання дрібних і найдрібніших господарств накладало відбиток на увесь характер землеробства.

Аграрне перенаселення було однією з найхарактерніших ознак господарського стану села у пореформені десятиліття. На практиці аграрне перенаселення суб'єктивно сприймалося як малоземелля. Селяни постійно скаржилися на нестачу землі. Зі зменшенням площі посіву відносно зростає кількість робочих рук для його обробітку. Для життєдіяльності дрібного одноосібного господарства потрібно було залучити до господарства максимум робочих рук, бо воно трималося саме ручною працею його членів. Вимоги господарства диктували селянській молоді необхідність досить рано брати шлюб. Висока народжуваність на селі утримувалась не тільки через консервативні звичаї, але й з причин суто економічного характеру. Без дітей у робочому віці трудове селянське господарство ніколи не досягало заможності, нестача робочих рук обмежувала можливості його росту. Більш високий коефіцієнт народжуваності був у бідніших сім'ях [9, 82 – 83]. Тут виходить свого роду замкнуте коло: для того, щоб краще жити, потрібно більше землі, а для того, щоб її обробляти, – більше робочих рук. Але збільшення кількості робочих рук зменшувало кількість землі на людину, зменшуючи тим самим рівень життя. Наслідком малоземелля та демографічного вибуху було вивільнення значної маси робочих рук.

Окремі дослідники зазначають, що аграрне перенаселення – поняття досить відносне. На їх думку, твердження про перенаселення правильне з точки зору раціонального використання праці. Та при цьому не враховується низька техніка землеробства, за якої праця «розпилюється», не може бути регулярно та рівномірно розподіленою за галузями і за часом; упускається з виду весь цикл домашніх робіт, заняття ремеслом, різними промислами й т.п. [23, 91]. Подібні зауваження можна вважати цілком слушними, але вони лише підкреслюють особливості селянського способу життя та праці, не заперечуючи самої проблеми аграрного перенаселення.

Дослідники наводять різні цифри стосовно надлишку робочої сили в сільському господарстві. За вибірковими розрахунками О. В. Чаянова про розподіл часу і ступінь напруженості роботи, третину села становили, власне кажучи, «зайві руки» [21, 237]. Більшість дослідників визначають кількість надлишкового сільського населення Росії понад 40%. Матеріали «Высочайше уложенной 16 ноября 1916 г. Комиссии по исследованию вопроса о движении благосостояния сельского населения среднеземледельческих губерний» визначають надлишок робочої сили в Європейській частині Росії в 23 млн. чол., або 52 % загального числа землеробського населення працездатного віку [8, 6; 14, 474]. В українських губерніях, де щільність населення була в 2-2,5 рази вищою, ніж по Європейській Росії в цілому, відповідно, надлишок робочої сили був більшим. Надлишок сільського робочого населення Лісостепу дорівнював 73,5 % (5206 тис. чол.), Степу – 60,4 % (1933 тис. чол.) [8, 10]. За підрахунками К. Воблого в 1901 р. надлишки робочої сили, не використаної в сільському господарстві, становили: на Київщині – 1326 тис. чол., Волині – 1095 тис., Поділлі – 1189 тис., Полтавщині – 1310 тис., Чернігівщині – 890 тис., Харківщині – 1037 тис., Катеринославщині – 663 тис., Херсонщині – 664 тис., Таврійщині – 289 тис. [4, 73]. За підрахунками І. Витановича напередодні революції 1917 р. в селянських господарствах України було невикористаних близько 7178 тис. чол. [3, 12–13].

За підрахунками С. Струмиліна, в середньому за рік виробничий робочий день селянина (6 год. 27 хв.) у зв'язку із сезонністю сільськогосподарських робіт був на 26 % коротший робочого дня фабричного робітника (8 год. 32 хв.). Взимку, коли селянин звільнявся від польових і городніх робіт, всі інші виробничі роботи – догляд за худобою, заготівля палива, кустарні вироби і т.п. сягають всього для чоловіка 2 год., для жінки близько 4 год., а для всіх членів родини на коло менше 3,5 год. на добу. Це були неявні форми хронічного безробіття, викликані сезонним перенаселенням села [8, 4 – 5].

Надлишкова робоча сила – аграрне перенаселення – це прихована форма безробіття. Це не були безробітні селяни, але вони виконували роботу, з якою могли впоратися і без них. Особливо гостро відчувалась ця проблема в бідних господарствах, де, в зв'язку з малою землезабезпеченістю, запаси робочої сили значно перевищували їх трудоємкість. Для цих верств селянства, праця яких мало себе виправдовувала, які не мали достатньо робочої худоби та інвентарю і не могли добре обробляти свої земельні наділи, сільське господарство і землеробство все менше стають джерелом існування [8, 4 – 6, 21]. Робота і відповідно прибутки розподілялися між всіма, внаслідок чого знижувався рівень життя, погіршувалося харчування.

Робочих рук для мізерних наділів землі було більш ніж достатньо, але дорослі селяни-чоловіки часто були змушені вдаватися до заробітків, а вели домашнє господарство і обробляли землю жінки, старі, підлітки [9]. Низька рентабельність селянських господарств у сполученні з необхідністю сплати податків робило сторонні заробітки практично неминучими. Майже 60 % селян з метою утримання господарства шукали додаткових заробітків. Малоземельні та безземельні селяни працювали по найму у поміщиків, колоністів, на цукрових заводах, у більш заможних селян, наймалися на сезонні роботи в Південні регіони тощо. Селяни наймалися на різні роботи і на різний термін, в основному це була короткострокова, сезонна, поденна робота [6]. В більшості наймити у багатих селян працювали не за гроші, а за відробіток хліба, палива, реманенту, які позичалися взимку або весною [15, 15]. Баланс трудових сил мав позитивне сальдо, тобто продавали власної робочої сили більше, ніж використовували найманої. Але у міру підвищення заможності господарств відчуженість робітників господарства на заробітки поза господарством знижувалась [11, 14]. В українських губерніях на початку ХХ ст. нараховувалося приблизно 1,8 – 1,9 млн. сільськогосподарських робітників [7, 404]. За іншими даними в цілому по Україні на 1917 р. нараховувалося 1200 тис. чол. сільськогосподарських робітників, котрі були зайняті в поміщицьких господарствах та господарствах більш заможних селян, а з врахуванням їхніх сімей – 1932 тис. чол. Поза сільським господарством працювало за наймом 3125,8 тис. чол. (з врахуванням членів їх сімей). Таким чином, автори «Очерков развития социально-классовой структуры УССР» нараховують 5057,8 тис. чол. сільського пролетаріату (з врахуванням членів їх сімей) [17, 34, 36]. За даними І. Витановича в 1917 р. близько 3 млн. чол. знаходило дуже низько оплачувану роботу в поміщицьких господарствах. Промисловість України могла використати тоді не більше 1080 тис. робітників [3, 12 – 13]. Ні кустарна, ні фабрично-заводська промисловість не могли значно пом'якшити гостроту проблеми надлишкової робочої сили.

Ринкові умови сприяли інтенсивному розвитку сільського господарства, тобто обробітку більшої площі при мінімальній затраті живої праці на одиницю виробленого продукту. Внаслідок цього величезна кількість робочих рук, яку постачало сільське населення, залишалась невикористаною. З іншого боку, аграрне перенаселення було необхідною умовою існування великих сільськогосподарських підприємств капіталістичного типу. Їх рентабельність значною мірою базувалася на дешевизні робочої сили. Коли в умовах Першої світової війни надлишок робочої сили зменшився, поміщицькі господарства переживали значні труднощі і приходили до розладу.

Таким чином, аграрне перенаселення було наслідком секторного розриву між укладами в економіці, становило складновирішувану проблему для уряду, стало однією з головних причин кризових явищ в сільському господарстві та зростання соціальної напруженості.


Джерела та література


  1. Анфимов А.М. Экономическое положение и классовая борьба крестьян Европейской России. 1881-1904 гг. / А.М. Анфимов. – М.: Наука, 1984. – 232 с.

  2. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах / Д. Бовуа; Переклад на укр. З. Борисюк. – К.: Критика, 1998. – 336 с.

  3. Витанович І. Аграрна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917–20) / І. Витанович //Український історик. – 1967. – № 3 – 4. – С. 5 – 60.

  4. Воблый К.Г. Экономическая география Украины. С диаграммами, картограммами и рисунками в тексте. Пособие для учащихся в средней школе и для всех, интересующихся изучением экономической жизни на Украине / К.Г. Воблый. – К.: Типография Губернского Правления, 1919. – 175 с.

  5. Вовк Ю. Українське селянство наприкінці XIX – на початку ХХ ст. / Ю. Вовк //Історія України. – 1999. – № 34. – Вересень.

  6. Десятніков І.В. Структура найманих сільськогосподарських робітників України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. //Український селянин: Праці Науково-дослідного інституту селянства /Інститут історії України НАН України. – Черкаси. – 2004. – Вип. 8. – С. 164 – 168.

  7. Історія народного господарства Української РСР. У 3-х т. 4-х кн. Т. 1. Економіка досоціалістичних формацій. – К.: Наукова думка, 1983. – 464 с.

  8. К вопросу об избыточной рабочей силе в сельском хозяйстве Украины (Доклад секции труда Президиуму Госплана УССР). – Х.: [Госплан УССР], 1926. – 35 с. с прилож.

  9. Калініченко В.В. Селянське господарство України в період непу: Історико-економічне дослідження / В.В. Калиниченко. – Х.: Основа, 1997. – 400 с.

  10. Качинский В. Очерки аграрной революции на Украине. Вып. 1. – Х.: Державне видавництво України, 1922. – 107 с.

  11. Куліков В.О. Селянське господарство Харківської губернії в другій половині ХІХ- на початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 /Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. – Х., 2005. – 19 с.

  12. Литошенко Л.Н. Социализация земли в России. Новосибирск: Сибирский хронограф. – 536 с.

  13. Макаров Н. Крестьянское хозяйство и его эволюция /Н.Макаров. – Т. 1. – М., б. и., 1920. – 392 с.

  14. Миронов Б.Н. Социальная история России периода Империи (XVIII – начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. В 2-х т. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 1999. – Т. 1. – 548 с.

  15. Мицюк О.К. Аграрна політика (1800-1925 рр.). Т. 2. Ч. I. – Подєбради: Видання «Вид. Т-ва при Укр. Госп. Академії в ЧСР», 1925. – 272 с.

  16. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років / В. Нолл. – К.: Центр досліджень усної історії та культури РОДОВІД, 1999. – 559 с.

  17. Очерки развития социально-классовой структуры УССР. 1917-1937. – К.: Наукова думка, 1987. – 238.

  18. Рогалина Н.Л. Аграрный кризис в российской деревне начала XX века / Н.Л.Рогалина //Вопросы истории. – 2004. – № 7. – С.10-22.

  19. Сусоров В.Д. Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розв'язання (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / В.Д. Сусоров; Херсонський технічний університет. – Херсон, 1997. – 38 с.

  20. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні / П.П. Теличук. – К.: Вид-во КГУ, 1973. – 184 с.

  21. Чаянов А.В Крестьянское хозяйство. Избранные труды. – М.: «Экономика», 1989. – 491 с.

  22. Шевченко В.М. Земельний ринок України (1861-1917 рр.): монографія – Ніжин: Тов «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2010. – 344 с.

  23. Шестаков А.В. Очерки по сельскому хозяйству и крестьянскому движению в годы войны и перед Октябрем 1917 г. / А.В. Шестаков. – Л.: Прибой, 1927. – 191 с.


А.Михайлюк

Аграрное перенаселение как фактор кризиса сельского хозяйства в Российской империи в начале ХХ в.
Рассматривается проблема аграрного кризиса в Российской империи в начале ХХ в. Аграрное перенаселение рассматривается как главная причина кризиса сельского хозяйства.

помещицкое землевладение, аграрный кризис, единоличное хозяйство, безработица
А. Mykhaylyuk

Agrarianover populationas a factor inthe crisisof agriculturein the RussianEmpirein the early twentieth century
The problem of agrarian crisis is examined in the Russian empire at the beginning ХХ of century. Agrarian overpopulation is examined as main reason of crisis of agriculture.

squire landownership, agrarian crisis, individual economy, unemployment

УДК 93/94 349 42
С. В. Корновенко, проф., д-р іст. наук

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького
Основні положення врангелівського аграрного законодавства, ставлення до них сучасників
У статті розкривається та аналізується зміст аграрного законодавства уряду П. Врангеля.Подається характеристика ставлення до нього сучасників.

«Тимчасове Положення», аграрне законодавство, поміщицьке землеволодіння
Особливої гостроти аграрне питання на початку ХХ ст. набуло у Російській імперії. Попри всі зусилля урядовців (С. Вітте, П. Столипіна), напередодні революції 1917–1920 рр. воно як суто економічна проблема політизується. Аграрний складник посідає чільне місце у програмних засадах як національних, так і загальноросійських політичних сил. Потужною військово-політичною силою революційних подій на Півдні Росії був Білий рух Півдня Росії. Крім програми «contra» лідери Білого руху Півдня Росії мали і програму «pro». Чільне місце у ній відводилося вирішенню аграрного питання на засадах еволюції та реформ із урахуванням російського та європейського досвіду.

Вивчення історіографії зазначеної проблеми переконує, що окремі питання, пов’язані з історією Білого руху Півдня Росії, аграрною політикою урядів А. Денікіна, П. Врангеля, знайшли своє належне наукове висвітлення у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників [1]. Однак, на нашу думку, детальнішого аналізу потребує аграрне законодавство Уряду Півдня Росії, ставлення до нього сучасників. Автор статті ставить за мету розкрити зміст аграрного законодавства уряду П. Врангеля, виявити ставлення до нього сучасників.

Аграрне законодавство Уряду Півдня Росії було опубліковано 25 травня 1920 р. До цього пакету документів входили: «Повідомлення уряду із земельного питання» (далі – «Повідомлення»), «Наказ про землю» (далі – «Наказ»), «Правила про передачу розпорядженням Уряду казенних, Державного Земельного Банку і приватновласницьких земель сільськогосподарського призначення у власність господарів, що її обробляли» (далі – «Правила»), «Тимчасове Положення про земельні установи» (далі – «Тимчасове Положення»).

«Повідомлення» починалося аналізом-характеристикою «Наказу про землю», «Правил про передачу розпорядженням Уряду казенних, Державного Земельного Банку і приватновласницьких земель сільськогосподарського призначення у власність господарів, що її обробляли», «Тимчасового Положення про земельні установи». Його автор – О. Кривошеїн – звертав увагу читачів насамперед на обставини, в яких тривала робота з вироблення аграрного законодавства. Зазначалося, що «напрацьований за умов суворого воєнного табору, надзвичайно скрутних економічних обставин, наказ, звичайно, не може задовольнити всіх. Земельне питання дуже довго турбувало російських людей, щоб будь-яке рішення могло примирити іноді діаметрально протилежні інтереси і до кінця вгамувати роздмухані пристрасті. Однак зволікати з вирішенням цього питання далі було неможливо і 25 травня цей безнадійно заплутаний вузол розрубали» [2, 243].

Змістом вступна частина «Повідомлення» відтворювала міркування П. Врангеля про те, що за «специфічності етнографічних, економічних умов, серед загальної смути та кризи» вирішити аграрне питання у повному обсязі не реально. З іншого боку, як свідчить зміст мемуарів генерала, зволікати з проведенням інноваційних заходів на селі також не було ніякого сенсу [3, 9].

В урядовому повідомленні роз’яснювалася сутність аграрної реформи: земля – господарям, що на ній працюють. Вона зумовлювалася метою уряду П. Врангеля: 1) охороняти землеустрій у тій формі, в якій він склався на момент проведення інновацій; 2) передати господарям, які працюють на землі, угіддя сільськогосподарського призначення, казенні та приватновласницькі; 3) створити на селі належні умови для економічного розвитку і зростання добробуту, щоб селяни не страждали від зазіхань, невизначеності.

Йшлося й про механізм реалізації аграрної реформи: від колишніх власників земля відчужувалася, однак за ними зберігалися угіддя, розміри котрих, залежно від регіональних особливостей, визначалися місцевими земельним установами, до складу яких входили селяни. Уряд лише затверджував їхні рішення. У повідомленні визначалися категорії землі, що підлягали і не підлягали відчуженню. До останніх належали: 1) угіддя, придбані через Селянський Поземельний Банк, які не перевищували встановленої норми; 2) відруби та ділянки, відведені під хутори; 3) церковно-приходські наділи, садибні та висококультурні угіддя; 4) землі сільськогосподарських дослідних і навчальних закладів; 5) володіння, що не перевищували визначених розмірів.

Землі, що відчужувалися, закріплювалися за тими селянами, що їх обробляли на час виходу і закону, і повідомлення. Розміри цих угідь визначалися місцевими земельним установами, але не могли бути меншими за норми, встановлені Селянським Поземельним Банком. Такий розподіл закріплювався актом, який визнавав беззаперечне володіння. На його основі видавалися документи, що остаточно закріплювали право володіння землею за новими власниками після виплати всієї її вартості державі. Землі, хоч і без негайного розмежування, передавалися у довічну, спадкову власність за викуп через те, щоб вони дісталися економічно міцним господарям, здатним її обробляти.

У документі йшлося й про механізм сплати. Оплата за отримані угіддя вносилася новими власниками натурою – хлібом, який щороку здавався б у державний фонд (з кожної десятини п’ята частина від середньостатистичного врожаю жита чи пшениці). Бажаючі могли сплачувати грошима за ринковою вартістю хліба на момент оплати. За підрахунками, нові власники за отриману землю сплачували б меншу суму, ніж за оренду і через 25 років вона переходила в їхню приватну власність. Залишалося без змін співвідношення між вартістю хліба, що йшов до держави, і ціною відчуженої десятини. Так, землі до революції, з яких збиралося 40 – 50 пудів, при ціні пуда пшениці 1 руб., коштували близько 200 – 250 руб. за десятину. Отже, і до реформи співвідношення було п’ятикратним. Гроші, які надходили до бюджету від селян за землю, витрачалися на компенсацію попереднім власникам. Як йшлося у повідомленні, у розпорядження уряду або волосних земельних установ переходили радгоспи і комуни, вцілілі за більшовиків промислові та державного значення господарства. Від них відчужувалися орендовані ними землі [4, 75 – 79].

«Наказ про землю» містив такі положення: 1) на територіях, підконтрольних Російській Армії, з 25 травня запроваджувалися «Правила про передачу розпорядженням Уряду казенних, Державного Земельного Банку і приватновласницьких земель сільськогосподарського призначення у власність господарів, що її обробляли». Цей пункт заслуговує на предметнішу увагу. Саме його зміст найбільше зазнав перекручень із боку попередніх поколінь істориків, що цікавилися цією проблематикою. Так, С. Карпенко писав, «що земля передавалася у власність лише «господарям», що мали свою землю і будинок, що могли вести «міцне господарство» [5, 21]. Насправді, як у цьому переконує текст документа, мова йшла про селян, незалежно від їхніх статків, які цю землю обробляли; 2) реалізація аграрної реформи покладалася на волосні та повітові земельні ради, які були тимчасовими органами, що діяли впродовж року на підставі «Тимчасового положення про земельні установи»; 3) земельні ради зобов’язувалися з особливою турботою слідкувати за тим, щоб земельні ділянки надавалися солдатам та їх сім’ям; 4) начальник Управління фінансів мав у короткі терміни розробити і подати на затвердження Головнокомандувачу пропозиції стосовно розрахунків за землю [4, 79].

Серед найголовніших положень «Правил про передачу розпорядженням Уряду казенних, Державного Земельного Банку і приватновласницьких земель сільськогосподарського призначення у власність господарів, що її обробляли» були такі і проголошувалася охорона землеволодіння незалежно від того, на якому праві воно засновано, кому належить. Таким чином влада білого Криму визнавала результати аграрних реформ Центральної Ради, Гетьманату, Радянської України. Більше того, якщо за денікінським проектом аграрного законодавства за селянами визнавалося право лише на більшу частину врожаю, то за врангелівським – зміни у землеволодінні/землекористуванні в цілому. У такий спосіб Уряд Півдня Росії ставив крапку на самозахопленнях. У питання землеволодіння/землекористування вносилась ясність та чіткість. Водночас у пункті не зазначалося, як влада реагуватиме на самозахоплення після або під час реформи. Вочевидь, це зумовлювалося тим, що, як сподівалися лідери білого Криму, реформа задовольнить земельний голод селян. Тому самозахоплення стануть недоречними.

Гарантувалося повернення «займанщини», якщо це були надільні, придбані через Селянський Земельний Банк, відрубні, хутірські, церковно-монастирські, дослідні, навчальних закладів, ті, що відповідали за площею, промислові землі. Всі угіддя, за винятком відрубних, хутірських, церковно-монастирських, дослідних, навчальних закладів, промислових земель переходили у власність господарям, що на них працювали або їх орендували, за викуп.

Влада брала на себе турботу про закріплення за новими власниками угідь. Казенні ліси передавалися у розпорядження урядових інстанцій, волосних земельних рад, які узгоджували користування ними із сільськогосподарськими потребами.

Комуни, як зазначалося у документі, переходили у підпорядкування волосних земельних рад, які або керували їхнім розвитком, або влаштовували у них селян. Охороні з боку державних інституцій підлягали і радгоспи. Уряд Півдня Росії гарантував збереження у цих господарствах інвентарю, обробіток земель, турботу про їхній розвиток узагалі. Таким чином власті намагалися представити й інтереси незаможного селянства. У чомусь захист комун та радгоспів врангелівським законодавством збігався із відповідними пунктами гетьманського та денікінського аналогів. Відмінність полягала у тому, що в останніх державні інституції надавали протекцію зразковим господарствам та тим, що спеціалізовувалися на вирощуванні цукрового буряка. Така турбота про комуни та радгоспи з боку Уряду Півдня Росії була виправданою. По-перше, це були багатогалузеві сільськогосподарські виробничі центри. Тому їхня підтримка дозволяла певною мірою покращити стан справ із продовольством. По-друге, малозаможні, бідні селяни не усувалися державою з конструктивного поля селянсько-державницької взаємодії.

Нові власники придбаних земель підлягали оподаткуванню. Для них запроваджувався поземельний податок. Вони його сплачували грошима і натурою на користь держави. Ці надходження йшли на погашення боргів, а також виплату компенсації колишнім власникам. Натуральні податкові надходження, як ми писали у попередньому підрозділі, були вимушеною мірою. За їхній рахунок влада білого Криму прагнула усунути продовольчі труднощі у забезпеченні армії та цивільного неземлеробського населення півострова.

Отже, при переході землі від великих землевласників до селян перші усувалися від цієї операції. Держава, реалізовуючи на практиці посередницькі функції у розрахунках між селянством та поміщиками, виступала у такий спосіб і у ролі селянського протектора. У цьому можемо спостерігати розвиток ідей А. Денікіна, Особливої наради стосовно усунення поміщиків із господарсько-економічного життя села. Однак була і серйозна відмінність. За А. Денікіна це так і залишилося намірами, а за П. Врангеля набуло статусу юридичної норми, реалізовувалося на практиці. Крім того, усунення поміщиків від операцій з купівлею-продажем землі переконує в тому, що теза Я. Шафіра про те, що «земельна політика Врангеля переслідувала реставрацію поміщицького землеволодіння» – не більше, ніж заідеологізований штамп [6, 182].

Визначалися грошові та натуральні платежі селян за користування землею. Цей пункт, на нашу думку, був дуже доречним, ураховуючи загальноекономічне становище на півострові. У селян була альтернатива. Вона була вигідна і державі. Якщо селянин розраховувався натурою (зазвичай житом чи пшеницею), влада поповнювала державні хлібні резерви. Однак селяни, маючи практичний розум, накопичений за роки революції та громадянської війни досвід тощо, прагнули позбутися «непотрібних їм синіх папірців». Якщо за землю вони сплачували грошима, то розрахунки велися за ринковими цінами. У такий спосіб із села вибиралася грошова маса, і водночас покращувалося фінансово-грошове становище білого Криму.

Регламентувалася діяльність поземельних органів на селі. Так, волосні управи несли персональну відповідальність перед Урядом Півдня Росії за виконання зобов’язань селянами перед державою, збереження і здачу надходжень до бюджету. На волосні земельні ради покладалася відповідальна місія – обстеження казенних і приватних господарств для з’ясування підстав землекористування, надлишків землі, необроблюваних угідь, площі орендованих, куплених, невідчужених ділянок. Волосні земельні ради на підставі результатів своєї діяльності на розгляд повітових земельних рад вносили пропозиції з приводу розподілу землі селянами, що її обробляють, для закріплення її за ними. Повітові земельні ради виносили остаточний вердикт стосовно цього.

До остаточного розрахунку селян із державою за придбану у приватну власність землю селянам видавалися відповідні державні документи, які закріплювали за ними придбані землі. Це положення, на наше переконання, – психологічно продуманий, виважений крок із боку властей. Цим селян «заспокоювали», виводячи зі стану постійного психологічного стресу, зумовленого постійною турботою про майбутнє їхньої приватної власності. З іншого боку, держава підтверджувала свої наміри закріпити за селянами землю в їхню приватну власність, так би мовити, трохи наперед. У такий спосіб у селян формувалася довіра до влади, яка їх не ошукає.

«Правила» надавали селянам право оскаржувати дії волосних і повітових земельних рад. Скарги селян на дії волосних земельних рад розглядалися повітовими земельними радами у двотижневий термін. Селянські скарги на дії повітових земельних рад у двотижневий термін розглядалися відповідними губернськими інстанціями. На перший погляд, така система створювала підстави для розвитку канцелярсько-паперової бюрократії. З іншого боку, що більш важливо, селянин отримував право на захист «своєї правди», при чому не у «доброго царя», а у ним же створених державних установах.

Документом передбачалися й соціальні пільги та соціальні гарантії. Насамперед це стосувалося ветеранів Білого руху, демобілізованих через фізичні ушкодження солдат, сімей офіцерів та рядових, що воювали або загинули у Добровольчій, а згодом у Російській Арміях. Відповідні земельні установи зобов’язувалися цій категорії населення надавати першочергове право у придбанні землі. Соціальні пільги та соціальні гарантії поширювалися й на селян. Зокрема, право на першочергове придбання землі мали орендатори, що постійно жили на чужій землі, але обробляли її власною працею.

«Правила» передбачали і жорсткі санкції, аж до позбавлення нових власників права власності на щойно придбані угіддя. Насамперед це стосувалося ситуацій з несвоєчасною оплатою селянами за землю. У такому випадку угіддя, що належали боржникам, незалежно від того, чи перебували вони у приватній власності, чи ні, розпорядженням волосних земельних рад передавалися іншим особам. Останні, за умов своєчасної оплати за них, могли закріпити отримані землі у свою приватну власність [4, 80 – 81]. Недоліком у цій ситуації, на нашу думку, було те, що в законі не йшлося про компенсацію попереднім селянам за вже сплачену вартість землі. Господарсько-економічне життя селян у роки революції та громадянської війни було нелегким. Прогнозувати перспективи розвитку було надзвичайно складно. Тому доцільніше було б передбачити і певні застережливі заходи стосовно боржників. Наприклад, реструктуризацію боргу тощо.

«Тимчасове Положення про земельні установи» було прийняте для управління і впорядкування земського життя сільського населення. Цей нормативний акт повинен був діяти тимчасово – упродовж одного року – і запровадити систему повітових і волосних земельних рад, посади губернських земельних посередників та їх помічників.

Ним визначався термін дії волосних і повітових земельних рад, губернських земельних посередників та їхніх помічників. У документі детально розписувалася процедура виборів членів волосних і повітових земельних рад. У «Тимчасовому Положенні» окреслювалося коло компетенції, порядок роботи повітових і волосних земельних рад, губернських земельних посередників та їхніх помічників.

Обов’язковою умовою допуску до виборів була землезабезпеченість виборця. Так, зокрема у виборах мали право брати участь лише ті власники землі, які на умовах оренди, суборенди, приватної власності на землю мали хоча б невелику земельну ділянку. Наступними важливими критеріями для виборців були вік і стать. До виборів допускалися чоловіки, які на момент їх проведення, досягли двадцяти п’яти років. Категорично у виборах заборонялося брати участь дезертирам і особам, які ухилялися від несення військової повинності; особам, які перебували під слідством або були засуджені за злочини проти власності, зловживання службовим положенням; особам, які були позбавлені посади (упродовж трьох років від дня позбавлення).

Списки виборців були публічними. Вони вивішувалися у людних місцях для загального обговорення за сім днів до виборчого сходу і могли бути виправлені та доповнені на підставі заяв, що надходили волосному старшині. Скликаний волосний земельний схід і обирав зі свого складу членів волосної земельної ради терміном на один рік і кількістю не менше п’яти і не більше десяти осіб. Перше засідання волосної земельної ради відкривалося волосним старшиною. На ньому обирався головуючий. Внутрішній розпорядок діяльності встановлювався самою радою.

Створення повітових земельних рад мало на меті забезпечити контроль за діяльністю волосних земельних рад і нагляд за дотриманням і виконанням постанов і розпоряджень Уряду Півдня Росії. Постанови повітових земельних рад були вирішальними і могли бути скасовані лише при прямому порушенні постанов і вимог Уряду або загальносоціальних чи приватних інтересів [4,  80 – 81].

На волосні земельні ради покладалася важлива місія – проведення попередніх робіт із визначення умов майбутнього розподілу земель сільськогосподарського призначення між господарями, що на них працювали. Тому серед першочергових завдань, на реалізацію яких спрямовувалася діяльність цих органів, було визначення розташування, складу і кількості угідь, що здавалися в оренду, не оброблялися власниками, перебували без належного догляду. Крім того, потрібно було з’ясувати, хто саме, в якій послідовності та в якій кількості має право отримати землю. Отже, альфою та омегою діяльності волосних земельних рад було: 1) облік фонду землі сільськогосподарського призначення, що підлягає розподілу насамперед; 2) розробка і представлення на затвердження повітових рад позицій щодо розмірів наділів, закріплених за новими власниками; 3) складання списку осіб, яким запропоновано відвести землю; 4) землеволодіння; 5) визначення максимальних меж, що залишалися за екс-власниками; 6) підрахунки середньої врожайності за останні 10 років [7, 50 – 51].

Становлення цих органів місцевого земельного управління, що мали достатньо широкі повноваження, на нашу думку, було значним кроком уперед на шляху залучення селян до державного будівництва. Цим юридично закріплювалися наміри лідерів білого Криму перетворити селян на дієву силу як у проведенні аграрної реформи, так і взагалі державного будівництва оновленої моделі російської державності.

Крім згаданих вище основних чотирьох документів, якими регламентувалося проведення аграрної реформи, упродовж наступних місяців Правителем Півдня Росії було видано ще декілька наказів. Вони доповнювали або уточнювали положення, що містилися в пакеті законів від 25 травня 1920 р.

Наказом П. Врангеля від 15 червня створювався УЗіЗ. Начальником Управління призначався Г. Глинка. На УЗіЗ покладалися такі функції: по-перше, зосередити у своєму відомстві всю державну діяльність із якомога швидшого формування волосних земельних рад та інших установ; по-друге, всіляко сприяти інтенсивній та успішній їхній діяльності [8, 165]. У цьому повноваження УЗіЗу під час проведення врангелівської реформи були дещо відмінними від тих, які за ними закріплювалися наказом А. Денікіна. В іншому вони були схожими.

Розширення території, підконтрольної Російській Армії, вимагали внесення коректив у пакет законів аграрного законодавства, зважаючи на економічні особливості розвитку нових місцевостей. Так, наказом Головнокомандувача від 26 червня 1920 р. змін зазнавали тогочасні орендні відносини у Північній Таврії, зокрема порядок збору викупу та його сплата. У документі зазначалося, що в окремих випадках плата за договорами оренди може бути меншою за 1/5 частину врожаю. Скопщина (таку назву мали орендні платежі) відтепер могла вноситися необмолоченим хлібом будь-якого сорту і вимірюватися лише із засіяних площ. До цього вона сплачувалася лише житом та пшеницею. Її розміри розраховувалися від середньої врожайності всієї площі землі, навіть тієї, що не оброблялася.

Крім того, до викупних платежів прирівнювалися й інші натуральні та грошові платежі селян. «Всі сплати натурою скопщини та грошові платежі, – йшлося в документі, – що надходять від посівників власникам або державі, зараховувати першою сплатою державі у рахунок оплати викупної вартості землі, що відчужується, остаточний розрахунок за яку бере на себе держава» [3, 254 – 255]. Таким чином на практиці реалізовувалися посередницько-протекціоністські функції влади білого Криму під час проведення аграрної реформи.

Десятого липня 1920 р. було оприлюднено черговий документ, яким регламентувалося проведення кардинальних змін у землеволодінні/землекористуванні на селі. Зокрема, визначався порядок збору і збереження п’ятої частини врожаю, якою селяни розраховувалися з державою за землю. Розпорядженням УЗіЗу до початку роботи волосних земельних рад обов’язки з облаштування зсипних пунктів, збереження зданого на них зерна покладалося на сільські правління. У права та обов’язки останніх входило: 1) створення зсипних пунктів у приміщеннях, що найкраще для цього були придатні. Дозволялося з цією метою проводити реквізицію кооперативних та приватних магазинів, складських приміщень тощо; 2) заборонялося приймати необмолочене зерно; 3) перевірка якості зерна. Крім них, це право надавалося й «обраним громадою господарям». Витрати на утримання зсипних пунктів, їхнього персоналу передбачалося покривати за рахунок кредитів казни на управління колишніми маєтками, перетвореними у радгоспи. Їхню діяльність координували та контролювали начальники повітів і повітові земельні посередники [3, 255 – 256].

Зважаючи на суспільно-політичну актуальність питання про розміри викупних платежів за землю, враховуючи скрутне соціально-економічне становище одноосібних селянських господарств, зумовлене Першою світовою, революцією та громадянською війнами, Уряд Півдня Росії пішов на зменшення їхніх розмірів. 26 липня 1920 р. наказом П. Врангеля селяни отримували скидки при сплаті за придбану землю. Зокрема, викупні платежі обраховувалися не з десятини взагалі, а лише із засіяної частини. 1/5 обчислювалися не з урахуванням середнього врожаю за останні десять років, а з поточного, реально зібраного в тій чи іншій місцевості [8, 166]. Крім того, це значно спрощувало процедуру нарахування суми оплати за землю. Справа в тому, що у більшості випадків документація, в якій фіксувалися показники врожаїв, за роки революції та громадянської війни була знищена. Тому унеможливлювалися правильні обрахунки, в результаті чого або селяни переплачували б, або держава не доотримувала б.

Оформлення на практиці приватної власності на землю за новими господарями внесло і певні корективи в умови переходу землі від колишніх власників до нових. 1 вересня 1920 р. УЗіЗ видав циркуляр, за яким нові власники, закріплюючи у свою приватну власність землю колишніх власників, переймали на себе і економічні зобов’язання останніх, якщо вони були. Дрібнення угідь маєтків проводилося лише з дозволу волосної земельної ради [9].

Двома наказами Головнокомандувача від 3 жовтня 1920 р. уточнювалися умови переходу у власність селян нерухомого майна, розташованого на землях, що закріплювалися у власність за новими господарями, та розряди земель, що не підлягали відчуженню. Стосовно першого, житлові та господарські приміщення на землях, що підлягали відчуженню, залишалися за новими власниками у випадку, якщо вони були збудовані ними або їхнім коштом, без компенсації з боку колишніх власників земель. У тому разі, коли ці приміщення були збудовані попередніми власниками земель, селяни, що купували відчужену в них землю, повинні були сплатити їм суму, розміри якої визначалися за спільною згодою сторін. У цьому спостерігається, щоправда, у дещо модифікованій формі реалізація ідей Л. Ліппінга, викладених у «Доповідній записці про деякі заходи, необхідні для відновлення державного порядку на територіях, зайнятих ЗСПР».

Стосовно другого, в іншому наказі, оприлюдненому 3 жовтня 1920 р., роз’яснювалося питання про угіддя, що не підлягали відчуженню. До них зараховувалися землі міст, угіддя, потрібні для культурно-освітніх цілей, землі, що відводилися для поселення на них демобілізованих. Відведення тих чи інших земель кожної конкретної місцевості до зазначених вище категорій покладалося на повітові земельні ради [8, 166]. У такий спосіб соціальні гарантії, передбачені «Наказом», «Правилами», отримували свою реалізацію на практиці.

Паралельно із законотворчою діяльністю П. Врангель вів переговори з Магометанським Духовним Правлінням та Тимчасовим Вищим Церковним Управлінням на Південному Сході Росії на предмет відчуження вакуфного та церковного землеволодіння, передачу його у власність селян за викуп. Стосовно цього він двома листами звернувся до магометанського та православного керівництва в Криму. Сама ідея та спроби її реалізації були безпрецедентними для аграрних ініціатив Білого руху на всій території колишньої Російської імперії.

У листі Магометанському Духовному Правлінню у властивій для Головнокомандувача манері повідомлялося про те, що 4 пунктом 2 статті «Правил» землі церковні та монастирські всіх віросповідань, ураховуючи й вакуфні, не підлягають відчуженню та закріпленню у власність за новими господарями. Однак життя, на думку Правителя Півдня Росії, цій ідеї може протиставити необхідність задоволення матеріальних потреб населення, насамперед у землі. У зв’язку з цим питання про відчуження вакуфних земель ставиться на розгляд Магометанському Духовному Правлінню. Генерал підкреслював – для вироблення, спільно з УЗіЗ, конкретних «начал», на яких таке відчуження може ґрунтуватися. Пропонувалося, зокрема, розглянути те, які розміри вакуфних землеволодінь будуть підлягати відчуженню; які категорії селян будуть наділятися землею за їхній рахунок: всі чи лише мусульмани; яким буде механізм виплат за землю [10, 1].

Подібного змісту був лист до Голови Тимчасового Вищого Церковного Управління на Південному Сході Росії. У відповіді на нього представники Російської Православної Церкви зазначали таке. З юридичної точки зору, Вище Церковне Управління на Південному Сході Росії не вважало себе правомочним вирішувати таку проблему. Отці церкви, аргументуючи свою позицію, посилалися на відповідні постанови Всеросійського Священного Собору. Водночас вони клопотали про те, щоб у тому разі, коли Уряд Півдня Росії визнає за необхідне застосувати статті «Наказу» від 25 травня 1920 р. щодо церковно-монастирського землеволодіння, «начальники монастирів та церковні причти були наділені землею на загальних підставах із іншими особами, що отримували землю». Крім того, давалася згода на участь представників церкви у формуванні державного земельного фонду за рахунок церковно-монастирського землеволодіння [10, 5 – 6]. Таким чином,Тимчасове Вище Церковне Управління на Південному Сході Росії погоджувалося з ініціативами П. Врангеля, хоч і не поділяло їх.

На жаль, нам не вдалося віднайти відповіді Магометанського Духовного Правління, а також інформації, чи відбулося на практиці відчуження церковно-монастирських земель усіх віросповідань. У цьому зв’язку ми можемо лише припустити, що ісламське духовенство, враховуючи згоду православного, також погодилося на наділення за рахунок вакуфних земель селян, що потребували землі. Однак сам факт ініціативи П. Врангеля стосовно цього неспростовно засвідчує рішучу налаштованість Головнокомандувача за будь-що вирішити аграрне питання.

Відгуки на «Наказ», на весь пакет документів аграрного законодавства Уряду Півдня Росії з боку громадськості, політичних діячів та військових білого Криму, опонентів Білого руху, не примусили на себе довго чекати. П. Врангель, як видно із його мемуарів, був до цього готовий. У нього не викликало сумнівів, що будь-який варіант аграрної реформи обов’язково стане об’єктом критики не лише зовнішніх опонентів, а й представників тих політичних сил, які входили до складу Білого руху [3, 99]. Про це ж ішлося і в одному з номерів газети «Таврический голос». Її дописувач зазначав, що реформа, положення якої закріплені у пакеті документів від 25 травня 1920 р., одним може видатися занадто соціалістичною, іншим – однобокою та недостатньою. Всі будуть її критикувати, оскільки аграрне питання можна вирішувати у тисячу способів, і кожний має власне рішення, яке йому видається найкращим [11].

Так, наприклад, коментуючи аграрне законодавство Уряду Півдня Росії, О. Кривошеїн вважав його початком нової ери, за якої державне будівництво йде не згори, як перед тим, а знизу [2, 249]. Б. Гагарін основним позитивом пакету документів від 25 травня 1920 р. вважав «проселянський їхній характер». На переконання цього громадського діяча, законодавчі ініціативи Уряду Півдня Росії вигідно відрізняються від інших подібних актів тим, що вони «близькі до реальних потреб села та умов його життя. Це селянська політика, а не демагогія… це прагнення примирити ворогуючі класи» [12].

Кадети-емігранти давали обережні оцінки. Скажімо, Н. Астров сумнівався у небезпечності діапазону програми П. Врангеля, хоча вважав: «Досвід цікавий. Це кращий взірець надпартійності й розуміння ситуації». Конституційні демократи, що залишилися в Криму, були менш стриманими: «Тепер, – писав Новгородцев Н. Астрову, – вперше після 27 лютого – якщо не вважати більшовиків – у Росії з’явився уряд (у повному розумінні цього слова, а не лише за назвою). Тут не коливаються, не рефлектують, не змагаються у силі доказів, а просто діють і виконують накази» [13, 340].

Представники правих поглядів, прихильники недоторканності поміщицького землеволодіння вважали, що П. Врангель підійшов до вирішення земельного питання традиційно, відповідно до кадетських та правоесерівських програм. Водночас Г. Немирович-Данченко підкреслював, що врангелівське аграрне законодавство ставило аграрне питання у всій його широті. Основні його положення відповідали російському національно-культурному та сільськогосподарському розвитку, а головне – відповідали вимогам політичного моменту. Селянські інтереси були у ньому представлені повною мірою і надійно захищені [14, 46–47]. Скептичнішим у цьому відношенні був князь В. Оболенський – член опозиції у складі Ялтинської та Сімферопольської земельних комісій, автор «особливих думок», які імпонували П. Врангелю. Він висловлював думку про те, що «надмірної лівизни в новому законі не було. Він не був надмірно ні правим, ні лівим, а занадто складним, пристосованим до мирного часу, а не для періоду громадянської війни». На його переконання, аграрне законодавство Уряду Півдня Росії – спроба «круто повернути кермо політики південноросійської влади в земельному питанні» [15, 20].

Позитивно про аграрне законодавство Уряду Півдня Росії відгукувалися військові. Наприклад, полковник І. Опріц констатував, що безсумнівним позитивом було те, що до проведення аграрної реформи безпосередньо залучалося селянство. До того ж не лише заможне. Крім того, офіцер звертав увагу і на те, що селянство залучалося до державного життя «у всій своїй повноті, а не через відірвану від нього інтелігенцію» [16,  302 – 303].

Крім хвалебних од, траплялися публікації критичного характеру. Так, один із авторів – М. Г., відзначаючи позитивні риси «Наказу про землю», вказав і на ряд недоліків. По-перше, уряд, на його думку, помилився, усунувши з процесу купівлі-продажу землі поміщиків, оскільки селяни, за звичкою, охочіше укладали угоди з ними, ніж із державою. По-друге, розрахунки придбання землі ускладнювалися невизначеністю вартості десятини з боку держави. По-третє, як наслідок другого, на ринку землі спостерігається ажіотаж: ціни коливаються у напрямку постійного зростання від 20 до 120 тис. руб. за дес. [17].

Не менш критично, щоправда, на еміграції висловлювався з приводу аграрного законодавства Уряду Півдня Росії В. Ілларіонов. Аграрну реформу П. Врангеля він вважав безперспективною з ряду причин. По-перше, селяни не були зацікавлені в її реалізації. По-друге, принцип примусового відчуження великого землеволодіння відштовхнув від влади білого Криму поміщиків – основу соціальної бази Білого руху Півдня Росії. По-третє, селяни не могли повірити в те, що царський генерал віддасть їм поміщицькі землі на вигідніших умовах, ніж більшовики [18, 18 – 19].

Соціалістична преса, яка пильно стежила за ситуацією на контрольованих Російською Армією територіях, по-своєму оцінила врангелівський пакет документів, що стосувався вирішення аграрного питання. Автори вдавалися до аналогій, порівнянь. Такий методологічний прийом можна вважати виправданим лише частково, оскільки він не розглядав врангелівську реформу саму по собі, а крізь призму схожості/ подібності, що применшувало її статус як самодостатнього історичного явища, зумовлювало політичну заангажованість суджень. «Що стосується земельної реформи, – зазначала газета «Українське слово», – яку думав провести Врангель, то вона нічим не різниться від програми, яку висували всякі чорносотенно-хліборобські кола під час панування гетьмана. Насправді вся Врангеліада зводиться до відбудови старої Росії зі всіма її негативними рисами: царська деспотія, поневолення народів і знищення добробуту населення» [19].

Радикальнішими в оцінках були більшовики. У своєму зверненні до незаможних селян України В. Ленін писав: «Товариші, царський генерал Врангель посилює наступ на Росію й Україну... Ще раз поміщики роблять спробу повернути владу, землю, покріпачити селян» [20, 224]. Подібної думки про Головнокомандувача, аграрне законодавство Уряду Півдня Росії був Й. Сталін. У підготовленому ним заклику до солдат Червоної Армії Південного фронту зазначалося: «Російську революцію зробили робітники і селяни… буржуазії не сподобався подальший розвиток революції… буржуазія закликала на допомогу вірних їй генералів, узагалі всіх колишніх царських холопів. Ті з радістю взялися до справи повернення старих часів…» [21, 46]. Керівництво Радянської України в особі Х. Раковського, зважаючи на зміст аграрного законодавства Уряду Півдня Росії, вважало, що П. Врангель небезпечніший за поляків [22, 27].

Більшовики пакет законів від 25 травня 1920 р. критикували у цікавий манері. Вони переінакшували зміст статей законів, довільно інтерпретували сутність змін у землеволодінні/землекористуванні, що передбачалися Головнокомандувачем, до «аналізу» залучали вибіркові положення, найуразливіші, на їхню думку, з політичної точки зору. Таким чином у адресатів більшовицьких матеріалів складалося якщо не хибне, то спотворене враження і сприйняття аграрного законодавства влади білого Криму. Наприклад, в одному з таких матеріалів мова велася про те, що П. Врангель віддавав селянам частину землі, яку вони самі в 1917 р. відібрали у поміщика. До того ж ту частину, що не потрібна ні поміщику, ні врангелівському уряду. За це селяни потрапляли в кабалу до поміщиків на 25 років. У такий спосіб, запевняли автори, захищалися інтереси поміщиків, оскільки останні безкоштовно отримували й землю, яка їм не належала [20, 70 зв.]. Отже, у подібних «аналізах» насправді ніякої критики не було. Мала місце політична кон’юнктура, зумовлена збройним, ідеологічним більшовицько-білогвардійським протистоянням у боротьбі за селян Новоросійської, Харківської та Малоросійської губерній.

Ці тези підхопили й розвинули радянські газети, агітаційні матеріали: «Останній панський виродок – барон Врангель – плазує на нас і своїми хижими руками хоче задушити робітників і селян. Він хоче відібрати... у селян землю..., повернути старі царсько-поміщицькі порядки, запрягти нас... в панське кріпосне ярмо...» [23, 206]. «Беріть свою буржуазію за горлянку, – йшлося в одній з більшовицьких агіток, – встановлюйте свою диктатуру над багатіями» [24, 137].

Привертає увагу ще один факт. Зокрема, крім Уряду Півдня Росії на позиціях захисту інституту приватної власності у 1920 р. стояли й діячі Директорії УНР. Так, на думку Н. Ковальової, можливість по-новому врегулювати проблеми аграрної реформи Міністерство земельних справ (далі – МЗС) отримало навесні 1920 р. [25, 142–145] Початок польсько-українського наступу стимулював розроблення нового аграрного закону. Спробу встановити власність на землю Рада Народних Міністрів зробила вже майже через місяць після початку польсько-українського наступу – 3 червня 1920 р., пообіцявши у зверненні до населення розпочати продаж державних земель окремим особам.

МЗС, очікуючи остаточного рішення Кабінету Міністрів, пропонувало затвердити користування за трудовим селянством приватновласницькими й державними землями та реорганізувати органи місцевої земельної адміністрації. Унесення змін до закону 18 січня 1919 р. стало об’єктом обговорення створеної 31 травня 1921 р. спільної комісії земельного та військового міністерств. У серпні поточного року до дискусії долучилися представники інтернованих до польських таборів Каліш і Вадовиці українських військовослужбовців. У Каліші було висловлено дві пропозиції: закріплення в приватне землекористування дрібних земельних наділів та збереження довічного користування з приватною власністю лише на присадибні ділянки та будинки. З метою усунення більшовицької агітації проти УНР було ухвалено видати закон про додаткове наділення військовослужбовців землею не в еміграції, а на території України (після затвердження його парламентом).

Основні положення врангелівського аграрного законодавства узгоджувалися також із практикою вирішення аграрного питання у країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Наприклад, 25 лютого 1919 р. уряд Югославії затвердив і опублікував «Попередній указ про підготовку земельної реформи». В його основу, як і у законодавстві П. Врангеля, було покладено принцип відчуження. Парцельовані землі відходили до мало- та безземельних селян у нормах, які могла обробити селянська родина власними силами. Відповідно до змісту документу, відчуженню підлягали угіддя, розміри яких перевищували 100 ютарів (60 дес. – С. Корновенко) [26, 20]. Указ від 20 лютого 1920 р., доповнюючи попередній, спрямовувався на підтримку сільського господарства, з урахуванням обставин перехідного періоду. За ним крупні маєтки переходили під нагляд держави, а у разі потреби – в державне управління [27, 74]. У такий спосіб, як свідчить зміст вищенаведених документів, югославські власті намагалися, з одного боку, ліквідувати земельний дефіцит у селянському землеволодінні, а з іншого – зберегти великі, зразкові господарства, підтримуючи розвиток аграрного сектора економіки.

У Греції законом від 27 лютого 1920 р. відчуженню підлягало державне та приватне землеволодіння. Аграрна реформа проводилася в інтересах дрібного та середнього селянства, яке отримало право розширити площі своїх угідь через придбання за гроші додаткових ділянок. Грецький уряд, як і влада білого Криму, ставку також робив на селян – базову версту державності. Цим могли скористатися як одноосібні господарі, так і селянські об’єднання. Для останніх умови були вигіднішими. Так, зокрема, одноосібники розраховувалися за придбані наділи відразу, а колективним господарствам надавалися кредити під низькі відсотки на тривалий термін (від 3 до 5 років) та розстрочка в оплаті. Розмір ділянки, яка купувалася, визначався за споживчою та трудовою ознаками [28, 43]. Волосні земельні ради у Північній Таврії та Криму при розподілі земель також, як грецькі власті, брали до уваги якість ґрунту та рівень економічної потужності селянського господарства.

Законом уряду Болгарії від 19 травня 1921 р. розпочалася аграрна реформа, в основі якої, як і в аграрній реформі уряду Півдня Росії, також лежав принцип відчуження надлишків великого землеволодіння за плату. За екс-власниками або тими, хто не спеціалізувався на землеробстві, залишалося не більше 40 декірів (розміри города, близько 0,5 – 0,8 дес. – С. Корновенко). За рахунок цього т. зв. нетрудового землекористування, угідь Національного Банку та монастирів формувався державний земельний фонд. З нього за ціною, яку заплатила держава з надбавкою у 20 %, наділялися такі категорії господарів: 1) безземельні, що працювали на чужій землі; 2) малоземельні з інвентарем та без нього; 3) спеціалісти сільського господарства, що не мали ділянок; 4) сільськогосподарські кооперативи для облаштування зразкових господарств; 5) батраки, якщо, згідно із законом, «їхні особисті якості доводять, що вони можуть стати успішними господарям»; 6) переселенці з густозаселених регіонів Болгарії, у яких малоземелля було особливо гострим; 7) переселенці-болгари з інших країн [29].

Отже, підсумовуючи, констатуємо, що аграрне законодавство П. Врангеля спрямовувалося на впорядкування землекористування і землеволодіння на селі; за мету генерал ставив наділення селян землею, піднесення як їх матеріального добробуту, так і галузі в цілому; законодавство представляло та захищало економічні інтереси не лише середньозаможного та заможного селянства. Охорона радгоспів і комун Урядом Півдня Росії свідчила про те, що він ураховував й інтереси незаможного та малозаможного селянства; поміщики, колишні власники, усувалися із процедури розрахунків із селянами-займанцями. Більше того, спеціальним розпорядженням Головнокомандувача їм заборонялося не лише повертатися у маєтки, а навіть обіймати адмінпосади у повіті, де ці маєтки розташовувалися; аграрне законодавство П. Врангеля відповідало реальному стану справ у сільському господарстві Таврійської губернії, відображало інтереси практично всіх категорій селянства; воно було «гнучким», тобто розроблялося та удосконалювалося з урахуванням соціально-економічних та суспільно-політичних обставин часу. Основні його положення узгоджувалися з принципами вирішення аграрного питання у країнах Центрально-Східної та Південної Європи. Аграрне законодавство влади білого Криму не суперечило й аграрним інноваційним моделям 1920 р. українських національних урядів, зокрема Директорії УНР.

Для П. Врангеля вирішення аграрного питання було альфою та омегою внутрішньополітичного курсу Уряду Півдня Росії. Задля досягнення цієї мети він не зупинився навіть перед ідеєю відчуження церковно-монастирського та вакуфного землеволодіння.



Аналіз критики на аграрне законодавство Уряду Півдня Росії переконує в тому, що, за незначним винятком, вона не була конструктивною. Здебільшого вмотивовувалася політичною кон’юнктурою. Швидше вона відображала погляди авторів відгуків на пакет законів від 25 травня 1920 р., ніж вказувала на реальні «вузькі місця» у ньому. Активне долучення громадських, політичних діячів, військових білого Криму та їхніх опонентів до обговорення аграрного законодавства Уряду Півдня Росії лише підкреслювало важливість порушеної владою білого Криму проблеми.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка