Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка9/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


Пройшли, промайнули роки, і вже не пізнати колишнього студента, якби не прізвище Птуха і не вираз його бистрих очей. Споважнів Птуха, погладшав, кудись поділися гусарські вусики — бо ж не личить доцентові Антону Григоровичу Птусі, наставнику молоді, який ходить тепер в ондатровій шапці, темно-сірому пальті з бобровим коміром, фінському костюмі, західнонімецьких черевиках «Саламандра», єгипетській бавовняній білизні, довгих англійських вовняних шкарпетках-гетрах, — не личить тепер Антонові Григоровичу бути схожим на провінційного перукаря. Птуха давно вже зрозумів, що чим солідніший вигляд вій матиме, тим охочіше віддячуватимуть йому щасливі батьки й матері, дітям яких вирве він гланди й поліпи — артистично, красиво, без зайвого болю і будь-яких ускладнень. Зрештою, Птуха ніколи не принижувався до того, щоб вимагати від пацієнтів гроші — ні, він свято дотримувався принципу безплатності нашої медицини. Але коли потім, приймаючи з його рук своїх здорових, позбавлених гландів і поліпів нащадків, батьки в пориві вдячності засовували в кишеню Птусі хрусткі асигнації — червоні чи зелені, — він не відмовлявся, знаючи, що відмовою своєю може тільки образити гарних людей. Багато щастя мав Птуха в останні роки, бо купівля кожної нової речі приносила йому короткий спалах щастя. Світ тепер йому нагадував небосхил темної липневої ночі, на якому сяють міріади зірок. І кожна зірка — це якась річ, яку можеш купити, і вона падає з неба в твої долоні, прокреслюючи в темряві сліпучу лінію. Сяєво вдоволення на мить освітлювало його душу, на мить втамовувало його спрагу, його невситимість, після чого знову западала темрява, а в душі оселявся вовчий голод, і він прикипав поглядом до зоряних розсипів: яку нову зірку зірвати? Куди простягти руку?

Кілька років тому Птуха нарешті одружився — набридло тулятися по найманих кутках, гуртожитках, квартирах, обідати в ресторанах та їдальнях, набридло їсти пельмені й супи з концентратів, зготовлені на комунальній кухні під суворим наглядом сусідок. Щоправда, вибір нареченої виявився ділом непростим. 3 одного боку, Птуха і чута не хотів про тих чистеньких дівчаток-студенток, які нічого за душею не мали, але яким треба було б базікати якісь дурниці про кохання, витрачати на них дорогоцінний час, валандаючись по парках і кінотеатрах або, не дай боже, музеях, боячись доторкнутися до цих дивних істот, бо ніколи не відомо, як вони на це відреагують. З іншого боку, й мови не було про одруження з однією з тих самітніх жінок, яких так добре вивчив Птуха і яких зневажав за їхню покірливо-собачу відданість, за примітивність суджень і вульгарні манери. І тому він зрадів, коли стара професор-педіатр Сомко познайомила його зі своєю племінницею Ніною — перезрілою тридцятидвохлітньою дівицею, що, як патетично проголошувала Сомко, «ще не знала мужчин». Птусі це навіть цікавим здалося, немов складний клінічний випадок. Ніна виявилася зизуватою товстухою, яка на кожному кроці шарілася так, що, здавалося, від червоних щік її можна було запалити сірника. Наївність і чистота Ніжині сподобалися Птусі, а ще більше сподобалося, що Ніна мала двокімнатну квартиру з балконом на вулиці Енгельса, хоч не на неї виписано особовий рахунок, а на її матір, з якою жила вона разом і ще з двома тітками. Але квартира гарна, з високою стелею. Ніна здалася Антону Григоровичу таким покірливим телям, що він, не вагаючись, одружився з нею. Ставши власником прохідної кімнати в квартирі, що належала чотирьом дивакуватим жінкам, Птуха на хвилину почувся щасливим. Але тільки на хвилину, бо не встиг останній гість зачинити за собою двері, як з кухні залунав солодко-вимогливий Нінин голос («Антосю... Антек... Античний ти мій»), кличучи його на допомогу в святому сімейному далі миття тарілок; самітні жінки ніколи не примушували його мити посуд. Але в цілому Ніночка виявилася гідним партнером в зніманні зірок з неба,, хоч багато з тих речей, що вони їх придбали разом з Ніною, їй не можна було носити з огляду на кругле черево й товсті ноги. Але все одно: зірок тих назбиралося багато: бельгійські жіночі високі чобітки, французька шуба під норку — чорне лискуче хутро зі смугами; польський пухнастий рожевий светр, індійська хустка з золотими смугами, іспанська червова сумочка з козлячої шкіри, шерстяний англійський костюм «джерсі» — темно-синій, з білим комірцем, сама елегантність і скромність, західнонімецький білий брючний костюм, чорний французький оксамитовий плащ, туркменська каракулева шуба, шерстяний, гірчичного кольору костюм з Італії, югославські туфлі на тонких підборах, чорний костюм з міді-сукнею для захисту дисертації, обручка з діамантами, золотий годинник на ланцюжку, що вішається на шию, золота обручка з рубіном, шкіряне пальто з Туреччини, замшевий угорський костюм, іранський пуловер з грубої білої вовни, американські джинси (правда, Ніночка в ті джинси залізти не змогла), болгарська дублянка, літні плаття з французького шовку, японська парасолька з драконами.

Коли Птусі набридло купувати предмети жіночого туалету, він вдався до необмежених, як він гадав, можливостей науково-технічної революції: насамперед купив собі японський годинник «Сейко», потім — елегантну кінокамеру з трансфокатором, завдяки якому дістав змогу то наближувати, то віддаляти від себе оточуючий світ залежно від настрою; до кінокамери додав кінопроектор у світлому чохлі, схожий на друкарську машинку; для монтажу майбутніх фільмів конче був необхідний монтажний столик з маленьким сіро-тьмяним екранчиком, на якому можна продивлятись фільми, ганяючи їх задом наперед, — і тоді всі сміливо крокують назад, м'ячі вилітають з воріт, і люди не вмирають, а бадьоро вискакують з домовин і бігцем поспішають жити, молодіти, здитинюватись... Для того, щоб кваліфіковано вести зйомки, знадобилися штатив і освітлювач, білосніжний екран та магнітний алфавіт для зйомок різних дотепних титрів; як кожний мужчина, що поважає себе, Птуха придбав фотоапарат «Зеніт» в експортному варіанті, а до нього три об'єктиви — «Юпітер-ІІ А», «Геліос» і «Таїр». Збільшувач та інший дріб'язок для проявлення фотоплівок коштує якісь копійки, одну операцію на носі, одначе Птуха відкинув геть сірятину фотопаперу й перейшов на кольорові діапозитиви, для демонстрування яких куплено було напівавтоматичний діапроектор. Забезпечивши, так би мовити, зорову документацію свого життя, Птуха вирішив податися в чарівну країну музики: стереомагнітофон «Грюндіг», касетний магнітофон «Соні», японська стереофонічна радіола з потужними звуковими колонками, маленький транзисторний приймач «Нешнл» і великий транзисторний приймач «Саніо» прикрасили його культурне дозвілля; правда, часу на кінофільми та запис цікавої музики ніколи не вистачало; до вищепойменованих речей слід долучити німецьке фортепіано «Рьоніш» — для майбутніх дітей, аби розважали вони розчулених батьків звуками серенади Шуберта чи полонезу Огінського. Одначе, купивши кольоровий фінський телевізор і малий переносний телевізор «Електроніка» (на випадок сварки з тещею), Птуха з жахом помітив, що кількість предметів до набуття почала поступово зменшуватись; звичайно, мова не йде про холодильник, підлогонатирач, автоматичну електропраску, міксери, млинок для кави, кофеварку, машину для миття посуду та інші необхідні в домашньому господарстві дрібниці, якими подружжя було віддавна забезпечене; і, звичайно, були в цьому домі кришталеві вази, німецькі сервізи, афганські килими, чеське скло фабрики «Богемія», єгипетські мельхіорові чарки, в'єтнамські срібні таці й порцелянові чашечки для кави, оправлені у срібло: порцеляна виблискувала загадковими червоними драконами. Бажання Птухи, його потяг до хвилин щастя, що супроводжують купівлю якоїсь речі, прийшли в діалектичну суперечність з обмеженою житловою площею: мати Ніночки, пенсіонерка-ідеалістка, яка колись працювала коректором у газеті «Пролетарська правда», згодом — у «Київській правді», та її сестри-ідеалістки з мовчазним жахом спостерігали, як квартира заповнюється речами, як поступово речі починають витискати людей. Птуха й Ніночка вже й самі почувалися в захаращеній квартирі, наче міль у пронафталіненій шафі; а тут якраз на небосхилі засвітився югославський меблевий гарнітур у старовинному стилі, з гнутими ніжками, темного дерева з червоною оббивкою, з ідилічним двоспальним ліжком і круглим дзеркалом-трюмо, з рожевими пуфиками й делікатними коричневими візерунками на склі серванта — комплект для вітальні, спальні й кабінету; власне кажучи, відмовитися від меблів не можна було, це межувало б зі злочином, бо більше такий шанс міг і не трапитися, — й гарнітур переможно в'їхав до їхньої кімнати. Стільці у зв'язках, як снопи, стояли в кутку, торкаючись своїми старомодно гнутими ніжками стелі; Птуха оселився спати під столом, а Ніночка на ніч прив'язувалася до двоспального ліжка, яке через нестачу житлової площі довелося поставити сторчма. А перед Птухою вже відкривалися нові обрії й нові зоряні далі: легковий автомобіль і трикімнатна кооперативна квартира на Русанівці, тобто — нарешті! — звільнення від сестер-ідеалісток, які вперто не хотіли вмирати, лише безтілесними тінями повзали по квартирі, згадуючи романтичні двадцяті роки й виступи Маяковського в Києві.

Навесні Птуха вибрав на Борщагівці новеньку автомашину «Жигулі». Хвиля щастя — справжнього й непідробного — огорнула його серце, коли він бігав від одного автомобіля до другого — від біло-молочного до темно-вишневого кольору: почуття радісної розгубленості навіть почало пригноблювати його. Що не кажи, а в п'ятдесяті роки в чомусь легше жилося, коли не було такого великого вибору, коли тобі давали в руки єдино можливу річ, без всяких фасонних і кольорових витребеньок, — і привіт. Не треба ламати голову, мучитися, боячись, що можеш припуститися помилки. Та одразу відігнав від себе ці блюзнірські думки: для чого, власне, людині даються голова й очі, як не для вільного вибору? Недарма дід Павло любив примовляти: «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте». Вибрав престижну — темно-синю — «Ладу-1600» з безліччю блискучих деталей, які радісно сяяли на травневому сонці.



...Птуха лежить на підлозі своєї нової порожньої квартири, лежить, розітнувши руки від щастя, почуваючись альпіністом, котрий тільки-но зійшов на Еверест, — показували недавно таких диваків по телевізору; одначе він неправий, порівнюючи себе з ними, адже це були люди з чужого, ворожого Птусі світу. Навіть обличчя в них були незбагненно-щасливі, гидко було дивитися на незрозумілу радість цих худих, сильних красунів. 3 чого, власне, радіти? З того, що могли покалічитися, поморозитись, загинути в льодовиках? З того, що дісталися на цю мертву купу каміння? Йому раптом стає холодно й непривітно, лежати на твердій підлозі незручно, настрій починає всуватися швидко й невблаганно, наче щось раптово в Птусі обірвалося, якась весела струна всередині. Чорна туга заливає його душу. Туга, яку не в силах розвіяти навіть купівля кольорового японського відеомагнітофона з касетами різних веселих фільмів, навіть купівля дирижабля з атомним мотором чи живого слона, до якого причіплюється будинок на колесах. Йому спадає на думку страшна річ: наче він уже помер, з квартири винесли всі його речі на кладовище, щоб поховати разом з ним, як це робили колись скіфи (величеньку яму доведеться викопати, практично прикидає він), через те тут так порожньо, й що про нього забули, бо стільки було речей, стільки клопоту, що небіжчика в суєті не помітили, залишили його тіло, мов ту порожню скриню, в якій хаотично переплутані сині й червоні дротики, а коли кинуться за ним, коли знайдуть його тут, то вирішать не ховати його на кладовищі, не витрачати цінну землю, а віднесуть на кафедру оперативної хірургії й топографічної анатомії, де студенти вчитимуться на його тілі, пластуючи його уздовж і впоперек. Йому стає жаль самого себе, безнадійна й глуха ненависть до всього світу охоплює Птуху — ненависть за понівечене життя, в якому не спізнав він чистої любові, а бачив усе догори сподом, навиворіт; він згадує, як ховав, криючись від Ніни, свою колишню хазяйку Надію Самійлівну Петрусь — стареньку беззубу бабусю (й куди тільки подівалися її золоті зуби?), яка нікуди не пішла зі своєї халупи на Лук'янівці, хоч пропонували їй переселитися в нову квартиру, бо не хотіла вона розстатися зі старими яблунями, що вже не родили, й квітником, — на її похорон, крім Птухи, прийшло п'ятеро таких же стареньких лук'янївських бабусь у чорних хустках, які поступово й спокійно ховали по черзі одна одну; труна стояла на тому столі, за яким Птуха вечеряв з Надією Самійлівною, старе зеленкувате трюмо завісили простирадлом, хоч можна було цього й не робити, бо трюмо, заглиблене в своє минуле, майже не віддзеркалювало нічиїх зображень; запахи 1950 року оточували Птуху, давні, забуті запахи — цвілі, старих меблів, фікусів, скатертини, швейної машини, нікельованих куль на старому залізному ліжку; Птуха дивився на Надію Самійлівну й не пізнавав її — така маленька й стара була вона, все відбувалося наче уві сні, відчужене й далеке, наче це не з ним коїлося, і вигляд цієї смерті також полишив його байдужим, як і всі інші смерті, бо він таки був сильною людиною. А тепер, лежачи догори черевом у своєму урочистому фінському костюмі і склавши руки на грудях; наче покійник, Птуха відчуває нестерпний біль у серці, біль і слабкість, щось нестримне й жалісливе підкочується до горла, й він починає плакати, й сльози по скронях і вилицях повільно стікають на вуха — спочатку він плаче тихо, нечутно, потім починає ридати й, щоб не захлинутися слізьми, перевертається на бік, потім стає на карачки й, плачучи, повзе до ванної кімнати, пускає гарячу воду. Його схлипування заглушує струмінь води, що розбивається у фаянсових глибинах ванни. Птуха стоїть на колінах перед ванною, миє обличчя — вода робиться нестерпно гарячою. Це справжній окріп, й він тоді вмикає холодну воду.

З мокрим обличчям повертається він до вітальні. Костюм і сорочка теж мокрі. Червоне світло, що обпалювало стіни кімнати, уже вщухло; шпалери й стелю вкриває попелястий відтінок, лише у вікнах і балконних дверях ще прощально виграють ясно-зелені й пурпурові барви. Птуха виходять на балкон. Перед ним лежить Дніпро, над яким уже западають вологі сизі сутінки. На катерах і буксирах запалюються бортові вогні. На пляжі неподалік його будинку горить вогнище і хтось грає на гітарі. До Птухи долинають пахощі смаженого м'яса, гуркіт двигунів на річці й галас дітей у дворах Лівобережжя.

Він чує стукіт у двері, але не ворушиться. Це якась помилка, бо хто може сюди прийти, кому Птуха потрібен? Стукіт настирливо повторюється, і Птуха знехотя відчиняє двері. Жінка у зеленому платті, білява й миловидна, стоїть перед ним.

— Вибачте, я ваша сусідка. Чи не можна попросити у вас стільці? У нас новосілля, народу набилося багато, а посадити немає де. А гості йдуть і йдуть.

Поки він витлумачує, що меблі ще не завезли й допомогти нічим він не може, жінка уважно й доброзичливо придивляється до нього. Перебиваючи його, вона питає:

— Пробачте, ви часом не професор Птуха?

— Птуха, — похмуро підтверджує він. — Доцент.

— Ви моїй дочці операцію робили, — радіє жінка. — Може, пам'ятаєте? Гланди й поліпи. Позаторік. Чудово зробили, велике вам спасибі.

— Нема за що. — Птуха долонями витирає вологе обличчя, збираючись закрити двері перед незнайомою, але вона рішуче бере його за руку.

— Професоре, я вас дуже прошу зайти до нас на новосілля. Дуже прошу. Будемо вам раді. Ми такі щасливі, слів просто немає. Ця квартира — диво. Розділіть нашу радість, прошу...



Він покірливо йде за нею, не розуміючи, задля чого, куди його ведуть, але м'яка наполегливість цієї жінки в зеленому йому подобається, жінка йому теж подобається — вона коротко стрижена, її волосся золотавими пасмечками світиться на шиї. У незнайомій квартирі його зустрічають радісні незнайомі люди, стіл зсунуто вбік, до стіни, тут багато молоді; люди голосно розмовляють, співають, сміються, сидячи на чемоданах і на підлозі, застеленій газетами, гучно грає магнітофон, а хазяйка, намагаючись перекричати всіх, представляє професора Птуху, рятівника її дочки; йому наливають повний — штрафний — фужер коньяку, одразу примушують випити другий, він закушує помідором, знайомиться з гостями, починає усміхатися, хазяйку звуть Лідою, вона перекладачка, перекладає з англійської, меблів вона не купувала, бо грошей немає, а старі меблі не хоче завозити, на стіні висить портрет старого мужчини з сивою бородою, — хто це? Чоловік Ліди? Виявляється, що це Хемінгуей, усі п'ють за здоров'я Ліди, потім за здоров'я її дочки — десятирічної Наталки; Наталка його, звичайно, не пам'ятає, бо під час операції всі були в халатах і масках, страшні такі, наче з пекла, він теж не пам'ятає Наталки, бо в обличчя дітям він не дивиться, а зазирає лише в їхні горлянки; Птусі робиться весело й легко, йому тут усе подобається, а особливо молодша Лідина сестра — струнка дівчина у білих джинсах, з світлим довгим волоссям — також перекладачка, тільки з французької, вона трохи нагадує йому ту, в студентському гуртожитку, яка дала тоді йому ляпаса, одначе навіть ця згадка не псує йому настрою, навпаки, йому тут дуже легко й весело, обличчя Лідиної сестри — її звуть Мариною — видається Птусі неймовірно прекрасним, наче в якоїсь закордонної кінозірки, магнітофон грає стару як світ мелодію «Жалюзі» — сорок скрипалів танцювального оркестру паризького радіоцентру змахують смичками, і Птуха танцює танго з Мариною, забувши про все: йому здається, що життя його починається спочатку, що він не товстий, низенький на зріст, лисий, сивіючий обережний доцент, повільний і нудний, якого побоюються на кафедрі, такий він правильний, а легкий у рухах молодий хлопець, дотепний, вільний, бажаний у будь-якому товаристві, немає в нього ніякого минулого, все ще попереду, ще ніяких жінок він у своєму житті не знає, тільки в Марину, яку побачив уперше, одразу з першого погляду закохався; Марина танцює, побожно заплющивши очі, мила така, тонка й довірлива, від неї пахне французькими парфумами «Кліма», він пізнав цей запах, бо колись купував Ніні, але тій запах цей не личив, бо не може будяк пахнути, як троянда; ні, на цей раз Птуха не дав розгулятися своїм гірким думкам, він не пустив біль у серце, він знищив своє минуле ще одним фужером коньяку, бо не міг отруїти цими спогадами єдиний, найкращий, найщасливіший вечір у своєму житті; серед загального галасу, криків, тостів, сміху ніхто не помічає, як Птуха виходить з квартири. Двері відчинені, на сходовій площадці стоять якісь незнайомі хлопці й дівчата, курять, цілуються, вони не звертають на Птуху жодної уваги, він повільно спускається вниз, виходить на вулицю, перетинає широку смугу асфальту, навіть не дивлячись з обережності навсібіч, як робить це завжди; переходить вулицю, не думаючи про автомобілі, що сигналять йому й миготять фарами, включаючи дальнє світло, він спускається на берег Дніпра — там гірко пахне верболіз, нагадуючи Птусі Трипілля, діда Павла і його горно, в якому випалював дід свої глечики: вони з Антоном укривали верболозом верх горна, на гнучкі гілки клали старі горщики й обмазували їх глиною; після першого ж випалу верболіз згорав, полишаючи по собі щемкий запах осені. У повній темряві доходить нарешті Птуха до води, по якій пливуть далекі хитливі вогні протилежного берега, роздягається, недбало скидаючи одяг на вогкий пісок. Входить у воду, яка здається йому зовсім теплою; чорнота води й ночі всмоктує його у свої володіння, і він думає: якщо поплисти за течією, Дніпро донесе його аж до Трипілля, до далекого дитинства.
1983 р.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка