Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка7/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПРОЩАННЯ З ДЖУЛЬЄТТОЮ
In paradisum deducant te angeli1
1 Нехай янголи відведуть тебе до раю (латин.).
Навпроти Мажуги сидить незнайома жінка. Він уперше бачить її в цьому товаристві, де всі багато років уже приятелюють, і тому знають одне про одного всю правду і майже всі плітки. Мажуга запізнився, йому незручно тепер розпитувати дружину доцента Горбача, поруч з якою він сів, — хто ця жінка? Єдине, що Мажуга розуміє, — що незнайома не абихто, бо так просто до цього дому не потрапляють; треба чимось видатним прислужитися на ниві вітчизняної біохімії, гінекології, чорної чи білої магії або парапсихології, щоб бути запрошеним сюди, в цей теплий кавовий затишок: усе тут і справді витримане в золотаво-коричневих тонах — під старовину стилізована стінка з численними шухлядами й дверцятами та бронзовими, вигадливої форми ручками, шпалери на стінах, схожі на оксамит кольору Аравійської пустелі, навіть льняні, цупко накрохмалені жовтуваті серветки, що здіймаються над столом, наче намети маленького племені гномиків: самі мешканці наметів — порцелянові, яскраво розфарбовані Мудрунчик, Веселунчик, Задумчик, Буркунчик, Гасунчик, Стидунчик та Дрімунчик — стоять, як почесна варта, перед шоколадним тортом, з того боку столу, де розсілися діти, які галасливо знищують одну за одною пляшки з пепсі-колою. Незнайома жінка з ентузіазмом їсть бутерброди з червоною і чорною ікрою, накладає до тарілки салат з крабів, смачну, смажену в тісті рибу, обсмалені до чорноти кавалки мисливських сосисок, які щойно горіли в блакитнястому спиртовому полум'ї. Вона справляє враження виголодженої й змарнілої істоти: худюща, неприродно для зимової пори засмагла, з темними колами під темними очима, запалими щоками, глибокими зморшками раннього постаріння і втоми на обличчі, лисніючому так, наче його тільки-но вкрили густим шаром крему, що цілком імовірно; темно-зелене в'язане шерстяне плаття з великим декольте: оголене тіло у січні викликає повагу й співчуття. «Декольте — винахід південних країн і палких пристрастей, а не наших снігових завірюх, — міркує Мажуга. — Їй би теплу хустку на плечі накинути». Перед ним стоїть велика товстостінна склянка з написом «Джонні Уокер», на якій зображений чоловічок, що кудись поспішає, йде з вистрибом; і що найдивніше — у склянці бурштиново світиться саме віскі «Джонні Уокер», воно зігріває Мажугу і спрямовує його погляд у бік шиї й ключиць незнайомки: побачене нагадує йому підручник анатомії, в якому всі м'язи й жили рельєфно відокремлені, не вистачає тільки домальованих стрілок з латинськими написами. Замість пояснювальних стрілок тонке срібне кольє оперізує шию. Надключичні ямки можна використовувати, при бажанні, як сільниці й перечниці, а руки, здається, складаються з самих кісток і суглобів. «Жахлива, виснажлива дієта», — визначає Мажуга, наминаючи сало з чорним хлібом. Тут, у цьому домі, годують гостей на всі смаки: від староукраїнської гречаної каші з кров'янкою до японської штучної ікри, дітища хімічної промисловості й екологічної ситуації 2000 року від народження Христа. «Або виразка шлунка», — робить наступне припущення Мажуга, ковтаючи «Джонні Уокер». Кубик льоду, який плаває у віскі, поступово тане, опливаючи й закруглюючись зусібіч, і нарешті перетворюється на маленьку перлину, яку приємно потім тримати в роті, відчуваючи, як до болю вихолоджуються зуби. Але ж чому вона так багато їсть? Невже їй дозволили після лікарні? На пальцях незнайомки мерехтять діаманти; волосся цієї жінки гладенько зачесане й зав'язане ззаду в маленький вузлик, «дульку», не вистачає тільки напівкруглого селянського гребеня, такого, як колись носила тітка Галя з Умані.

Тут Мажузі доводиться відкласти вбік свою анатомічну допитливість і сміливі порівняння, бо його запрошують виголосити тост на честь хазяйки дому — Людмили Максимівни Скидан. Ця чарівна жінка в оксамитовому платті мишастого кольору сидить на почесному місці, схвильовано й скромно нахиливши голову, як і личить доцентові кафедри тарарамтології, лише зрідка характерним жестом поправляє темне довге волосся, яке спадає їй на плечі: обома долонями вона пригладжує його, починаючи з верхівки голови, пучками пальців веде по скронях, закладає волосся за вуха, закінчуючи граціозний рух долонь на плечах. З Мажуги кепський промовець, він воліє пити мовчки, не перетворюючи тишу і щирість почуттів на гру язика, дотепності й лицемірства, проте в даному випадку йому не треба кривити душею, бо його з Людмилою Максимівною та її чоловіком Юрою зв'язує давня і вірна дружба ще з часів гуртожитку для аспірантів. Мажуга, який був старший за Люду і вже мав звання доцента, задовольнявся малесенькою холостяцькою кімнаткою, головною окрасою якої був скелет, яскраво розфарбований попередником Мажуги. Поруч з Мажугою мешкала аспірантка, — це була Людмила Максимівна, — до якої щовечора приходив її наречений Юра. Скільки ночей проведено разом у гарячих суперечках, щирих розмовах, в яких строкато й несподівано перепліталося все: вірусологія і театр, книжки про Катерину Білокур чи архітектуру Софійського собору і новітня теорія Маккендрика і Вінклера про генетичну запрограмованість совісті, музика Вівальді з поганенького електропрогравача і гра в шахи (дивно, але Людмила Максимівна любила цю гру), дешеве болгарське вино, плітки про колег з кафедри і спогади дитинства; потім Мажуга перейшов до науково-дослідного інституту, отримав квартиру, одружився, став доктором наук; Людмила Максимівна вийшла заміж і теж полишила гуртожиток — але дружба їхня не лише не припинялася, а навпаки — набувала нових, глибших якостей. Людмила Максимівна на той час якраз опинилася у скрутному становищі зі своєю кандидатською дисертацією, і Мажуга запропонував їй свою допомогу: дисертація насправді виявилася по-дитячому безпорадною, відзначаючись розхристаністю і неузгодженістю думок, слів, висновків та гіпотез; відверто кажучи, суто експериментальна частина та її методологічне підґрунтя також були навдивовиж невиразні, що, зрештою, легко пояснювалось об'єктивними обставинами: хворобливістю маленької дочки Оксанки — безсонними ночами, бронхітами, поносами, алергічними висипаннями, — чи ж до експериментів було молодій матері? Щоб урятувати справу, Мажуга організував електронно-мікроскопічне вивчення препаратів, отриманих під час дослідів Людмили Максимівни, що значно посилило дисертацію, вивело її, як люблять підкреслювати на вчених радах, на субмолекулярний рівень, що відповідає сучасним вимогам доби НТР; Людмила Максимівна, правда, мало що розуміла в клітинних мембранах, збільшених за допомогою потоку електронів у 40 000 разів, та Мажуга і не чекав від неї відкриттів у тій вузькій галузі, в якій лише він був безперечним авторитетом; він сам і написав цей розділ її дисертації, проілюструвавши його фотографіями, які викликали сенсацію в колі спеціалістів. Після опублікування статті Л. М. Скидан в одному з найкращих наукових журналів країни з усіх кінців світу до авторки посипалися листівки з ввічливими проханнями надіслати відбиток цієї видатної статті: листівки прилетіли навіть з Буенос-Айреса, з панамериканського центру досліджень, навіть у далекій Канберрі не залишилися байдужими до досліджень Людмили Максимівни. А сама авторка тішилася тими листівками, як дитина, дивуючись незнайомим маркам, незнайомим гучним титулам науковців, які зацікавилися працею нікому не відомої аспірантки.

Злі язики, звичайно, подейкували, що Мажуга все це вчинив через те, що був потаємно закоханий у Людмилу Максимівну, проте нічого подібного не було — хто-хто, а Мажуга знав це. Звичайно, огрядний, старіючий доктор наук почував цілком природне захоплення молодістю, чарівністю, дотепністю, розумом цієї жінки, але його почуття належали, скоріше, до суто лицарського, платонічного схиляння перед юною приятелькою, позбавленого будь» яких інших — прозаїчних — мотивів. Врешті-решт, Мажуга однаково любив і Юру — чоловіка Людмили Максимівни; Юра дуже швидко став зіркою першої величини на київському акушерсько-гінекологічному небосхилі; через кілька років після закінчення аспірантури він уже був незамінним помічником, правою рукою професора Айземана, а коли той помер — по праву зайняв його місце на кафедрі, в клініці, у складі різних проблемних комісій та в серцях хворих жінок.

З плином часу стосунки Мажуги з Людмилою Максимівною і Юрієм Сергійовичем набули рис цілковитої родинної близькості, й тому пліткарі, відкинувши першу гіпотезу, назвімо її лірично-сексуальною, висунули нове припущення: про якусь міфічну спорідненість Мажуги зі Скиданами — чи то з боку двоюрідної сестри матері Людмили Максимівни, чи, навпаки, по батьківській генеалогічній лінії Юри.

Мажуга стоїть, тримаючи товстостінну склянку в руках, говорить він довго й плутано, компенсуючи незграбність форми щирістю і схвильованістю змісту: пригадує молоді роки, коли вперше побачив Людмилу Максимівну, причому як же дивно відбулося їхнє знайомство! На сходах, що вели з третього на четвертий поверх гуртожитку, сиділа бліда, худенька дівчина, Мажуга якраз повертався з кафедри, в одній руці портфель, у другій сітка з хлібом, кефіром і ковбасою чайною, як зараз пам'ятає. «Що з вами? Вам погано?» — спитав він і допоміг підвестися дівчині, довів її до кімнати 414, а сам він жив у кімнаті 413-й. Виявилося, що Людмила Максимівна здавала кров, була донором, щоб хоч трохи приробити грошей до скромної аспірантської стипендії, збирала їх на зимове пальто з норковим коміром, пам'ятаєш, Людочко? — Він приніс їй гарячого чаю. І тепер подумайте, друзі, Людмила Максимівна своєю молодою кров'ю рятувала людей — справа, звичайно, не в грошах, а в тому, що далеко не кожна людина, яка потребує грошей, піде здавати свою кров. Тут глибші причини гуманістичного порядку... А пригадаймо іншу, забуту тепер історію з життя іменинниці — коли її колега по аспірантурі призвичаїлась, на своє нещастя, на нічних чергуваннях у клініці до морфію, пантопону та інших щастєзамінних сполук і дуже швидко, як буває це з жінками, стала наркоманкою, відчайдушно й нещадно знищивши в собі молодість, і коди про це дізналися і вигнали її з аспірантури, позбавила роботи в клініці, перевівши у відділ статистики, і всі знайомі відвернулися від нещасної жінки, як від прокаженої, — тільки Людмила Максимівна не відвернулася, не відійшла від подруги, а зробила все, щоб улаштувати її на лікування — тобто знову виявила головну рису свого характеру — безмежну людяність; тут вельми символічною є ця гра слів: Люда — людяність; Мажугу слухають уважно, хоча незнайома, що сидить навпроти, виявляє ознаки певного занепокоєння, бо тьотя Маша принесла гаряче — справжній узбецький плов: запах червонуватого розсипчастого рису й молодої тлустої баранини, мабуть, заважає цій голодній жінці сприймати всі людинолюбні аспекти його промови; відчувши це, Мажуга, якого аромат плова також не залишив байдужим, скорочує свій тост до найнеобхідніших параметрів: отож вип'ємо, друзі, за здоров'я, щастя, вроду, розум і доброту іменинниці, нашої дорогої Людмили Максимівни!

Всі з полегшенням та ентузіазмом підносять чарки за це добре діло, Людмила Максимівна, відкинувши волосся, з подякою цілує Мажугу, йому стає ще тепліше на душі, потік теплих кольорів насичує все довкруг, цю гармонію доповнює екран кольорового телевізора, звук у якому вимкнуто: на екрані пропливають якісь далекі гарячі землі, можливо, це Йємен, випалені сонцем міста, а потім — коралові рифи в морі; якраз посередині іменинного столу у кришталевій вазі стоять троянди такого ж насиченого коралового кольору, наче його живцем перенесено з екрана телевізора. Лише вікно, за яким у морозяній синіючій імлі стеляться засніжені дахи будинків, сприймається як чужа, холодною байдужою рукою намальована картина, випадково поставлена в цій квартирі, картина, яка своїми кричуще-пронизливими червоними надвечірніми смугами, притиснутими до низького горизонту, ворогує з ретельно дібраним ладом кольорів, предметів, квітів і людей.

Мажуга знає всіх дітей, що сидять за столом, крім одного хлопчика років п'яти, який зіщулився поруч з дочкою Скиданів Оксаною: білявенький, пухнастий і тендітний, наче кульбаба, він майже нічого не їсть, злякано поглядаючи на крикливу зграйку дітей, які починають, сперечаючись, вибирати собі шматки торта — і хто воліє шоколадні виногрона, хто — велику коричневу троянду, а Оксана — лише зеленкуваті цукати, які символізують листя. Хлопчик мовчки придивляється до цього солодощевого роздолля, здивовано кліпаючи світлими віями.

— Артемчику, візьми, — незнайома жінка дає йому мандарин.

Він несміливо бере його, крутить здивовано, наче ніколи не бачив, і кладе перед собою.

— Зніми шкуринку, ось так, — мовить жінка й оголює рожеве беззахисне тіло мандарина, її суглобисті пальці нагадують Мажузі лапи хижого птаха, мабуть, тому, що шкіра на них темно-смаглява, зароговіла.

— Не хочу ніяких мандаринів! — раптом вибухає плачем малий Артем. — Хочу яєчні!

Людмила Максимівна занепокоєно прислухається до хлоп'ячих вередувань. Намагаючись зберегти рівновагу між повчально-педагогічним голосом і ледве стримуванім сміхом, вона пропонує Артемчику золотисту скибку дині, вчора привезеної одним аспірантом із Самарканда, але хлопець верескливо вимагає яєчні.

— Але в мене яєць нема, — розгублено мовить господиня. — Відколи Юра поїхав до Лондона, я нічого вдома не готую. Тьотя Маша все приносить.

— А що в Лондоні? — питає дружина доцента Горбача, певне, щоб якось відвернути увагу іменинниці від не передбаченої протоколом події з Артемчиком.

— Там іде симпозіум з проблем штучного запліднення, — каже Людмила Максимівна. — Він не хотів їхати, в нього радикуліт, а в Лондоні він уже був. Нічого цікавого. А післязавтра мені треба їхати в Берлін, на конференцію... і тепер не знаю, що з Оксаною робити...

— Яка конференція? — цікавиться Мажуга.

— В інституті у Ноймана.

— Ти їдеш до Ноймана? — ще більше дивується Мажуга. — Але ж ти... Чого ж вони нас не запросили?

— Ми з ними координуємо дослідження, і тепер вони орієнтуються тільки на нас.

— Подумати тільки! — сплескує руками незнайома жінка. — Радикуліт у Юрія Сергійовича! Як же ти його відпустила?

Гості починають співчувати Юрію Сергійовичу, звичайно, бідний він, важко йому там у похмурому вогкому Лондоні, але справа штучного запліднення — тобто в ширшому філософському плані проблема продовження роду людського — дуже важлива і заради неї варто постраждати; щоправда, одностайності в судженнях немає — одні вважають, що штучне запліднення, як показали досліди англійських лікарів Патріка Степто та Роберта Едвардса з лікарні в Олдхемі, — це чудова панацея, що відкриває нові надії, бо ліквідує безплідність, приносить тисячам жінок радість материнства, інші ж, навпаки, переконані в тому, що запропонована ними методика аморальна. А крім того, головна проблема людства зараз, що б там не казали, — не безплідність, а навпаки — величезна, нічим не контрольована народжуваність. Людмила Максимівна з цими поглядами не погоджується, гаряче доводячи право кожної жінки стати матір'ю. Мажузі робиться страшенно нудно, і він йде покурити; як завжди, заходить для цього до туалету, сідає на розкішний пухнастий рожевий килимок, який укриває пластикову кришку унітаза. Професор, доктор медичних наук Ю. С. Скидан, який зараз обговорює в Лондоні драматичну проблему зустрічі сперматозоїда з яйцеклітиною не в материнському лоні, а в іншому місці — пробірці або чужому організмі — скажімо, щура або мавпи, обладнав у туалеті невеличку бібліотеку: над білосніжним емальованим бачком-еврікою на полицях можна знайти легке чтиво, переважно детективні романи англійською мовою — яскраві поліровані палітурки серії «покет-бук», жовтий папір щільно здрукованих аркушів, які розсипаються після першого ж прочитання книжки; ще стоїть тут кілька товстих кольорових журналів-інформаторів західнонімецьких універсальних магазинів «Quelle» — це справжня біблія торгівлі, глянсово-фотографічна барахолка, де все — від жіночих купальників до стереофонічної апаратури, — все кричить, волає, благає про купівлю-продаж. Мажуга умиротворено курить, перегортаючи сторінки рекламного проспекта; його увагу привертає розділ, у якому рекламується дитячий одяг: хлопчик, вдягнений у сіре твідове осіннє пальтечко і в'язану червону вовняну шапочку, навдивовиж подібний до малого Артемчика, навіть та сама ангельськи-розбещена усмішка блукає по його обличчю. Хтось смикає двері туалету. Зітхнувши, Мажуга кладе проспект на полицю, кидає недопалок у фаянсову горлянку унітаза, спускає воду й виходить.

— Ти знову куриш у туалеті, — невдоволено каже Людмила Максимівна. — А ми тебе шукаємо.

Вона, незнайома худа жінка й дружина доцента Горбача сидять на кухні й палять довгі жіночі сигарети; мундштуки цих сигарет зроблено з золотої фольги, яка таємниче виблискує в лілуватих, перламутрових, рожевих жіночих устах,

— Краще б з нами покурив. Бо сидимо тут, як солом'яні вдовиці Чоловіки п'ють і про хокей базікають, а ми тут самі страждаємо. До речі, ви не знайомі? Познайомтеся. Це — Марина Верещагіна. А це — Степан Мажуга, друг нашого дому.

— Я це зрозуміла, — каже Марина Верещагіна, подаючи йому кістляву руку; Мажуга чемно тисне її, мурмотить щось, невиразне, що йому дуже приємно, намагаючись згадати,, де чув це прізвище, — та дарма. Тільки прізвища спеціалістів з електронної мікроскопії чітко тримає його пам'ять. Наприклад, прізвище професора Ноймана, до якого їде Людмила Максимівна.

— І от уявляєте, — продовжує Марина Верещагіна перервану розповідь, — днями починаються гастролі в Японії. Веземо «Ромео і Джульєтту». Але я не їду.

— Як? — розпачливо скрикує хазяйка дому. — Як же без тебе, Мариночко?

— Мене не беруть. Замість мене беруть — кого б ви думали? — Малиновську.

— Який жах! — округлює очі Людмила Максимівна, випускаючи вигинисту смужку сигаретного диму. — Повірити не можна! Це скандал. Невже повезуть цю корову?

— Уявіть собі. Тільки тому, що вона молодша за мене. Це змова. Типова змова... самі знаєте, як це робиться... Яка ж з неї Джульєтта? З неї Джульєтта, як з вентилятора літак, з холодильника айсберг.

— Це обурливо! Весь світ знає тебе як найкращу Джульєтту! Ви бачили таке? — звертається до них Людмила Максимівна. Дружина доцента Горбача мовчки курить; схоже на те, що ця худенька жінка з рудим фарбованим волоссям заклопотана власними думками, а не трагедією старіючої Джульєтти. Проте, як людина ввічлива, вона киває головою на знак згоди з обуренням Людмили Максимівни і всіх людей доброї волі, які одностайно засуджують цю потвору Малиновську. Тепер Мажузі здається, що надключичні ямки Марини Верещагіної можна використовувати ще й як попільнички.

— І що образливо, —каже Марина, — саме зараз я в найкращій творчій формі... Ніколи так не почувалася добре... Техніка на межі можливостей. Я так готувалася до цих гастролей... Ночами репетирувала... Знайшла мові фарби, нові нюанси... а па-де-де — партнери всі у захваті. А головне — мені вдалося створити романтичний образ. Моя Джульєтта поетична, тремтлива. Це всі визнають. Як писали про мене газети в Іспанії... пам'ятаєш, Людочко? А Малиновська — та під нею ж дошки риплять, коли вона на сцену виходить. Японці її злякаються, вони народ тендітний, це акробатичні кульбіти, а не балет... Пішла б собі в акробатику, крутила сальто, майстром спорту стала б... так ні, Джульєтту їй подавай. А особливо вона знахабніла після тої рецензії Коряка, в якій він мене розкритикував. А між іншим, рецензію було організовано, я знаю... мені сказали, що вона з ним....

— Малиновська? — перепитує Людмила Максимівна,

— Звичайно. Після тої рецензії вона й зовсім знахабніла. Виступає на профзборах, а я головую на них. Так вона, нахаба, ще й у вічі дивиться мені і каже; я вас питаю — Ромео, каже, і Джульєтта — це що? — п'єса з життя веронського дому для перестарків? Їм, каже, треба рок-н-рол танцювати, а не ходити, як пенсіонери на процедури в Інституті геронтології.

Мажуга починає реготати, уявивши сивеньких доходяг Ромео і Джульєтту, але бистрий холодний погляд іменинниці остуджує його смішливий настрій. Він зніяковіло змовкає і починає струшувати з сигарети довгий — сантиметри на три — стрижень сірого попелу.

— Значить, він з Малиновською? — легко відкидає волосся на плечі Людмила Максимівна. — Що ж ти від нього хотіла? Це ж покидьок останній, лускопер, інтриган, чорна душа...

— Я чула, що в тебе колись з Коряком був роман, — мовить дружина доцента Горбача чи то стверджувально, чи запитально.

— Роман? З Коряком? — обурюється Людмила Максимівна. — Які дурниці.... Була з ним колись знайома, це правда... Він статейки свої слиняві приносив... Спочатку він здавався мені цікавою людиною, талановитою, але дуже швидко я зрозуміла, що він — це суцільне втілення брехні, брехні в усьому... І він перестав у нас бувати. До речі, ви чули, як його намалювала одна його приятелька? — Хазяйка сміється надто голосно для цієї затишної кухні, на рожевих кахельних стінах якої висять жовтувато-зелені межигірські тарілки. — Вона робила ілюстрації до пекла Дантового, великі гравюри, так вона його так намалювала, що й сказати не можна. Був цілий скандал...

Мажуга раптом ні з сього ні з того каже:

— Недавно на конференції в Ленінграді ми вирішили пожартувати з одного професора, патологоанатома. Він хвалько страшний і напиндюрений, як індик. Хвастався, що все знає. Тоді ми зробили один препарат, пофарбували й дали йому — щоб упізнав, що це. Він цей препарат під мікроскоп. Дивиться, дивиться, шия червоніє, сам весь роздувається, але нічого не може зрозуміти. Коротше кажучи, програв шість пляшок шампанського.

— Що ж ви йому дали, генії сміху? — питає Людмила Максимівна.

— Ковбасу.

— Як ковбасу? — дивується Марина Верещагіна.

— Звичайну ковбасу. Виготовили препарат з ковбаси. Там і м'язова тканина, і сполучна, і хрящі, і крохмаль — все є, — сміється Мажуга, — зрозуміти не можна, який це орган.

До кухні зазирає Петя Рогозин — доцент з кафедри Скидана, жвавий товстун-коротун у темно-червоному светрі-гольфі та рудому шкіряному піджаку, що не застібається на Петиному черевці.

— Дівчаточка, а коли ж танцювати? — жалібно питає він. — Там така музика.., вмерти можна... Ану, швидше, швидше. — Він хапає за руку Марину Вєрещагіну і дружину доцента Горбача й виводить жінок з кухні.

— Ти бачив Джульєтту? — зітхає Людмила Максимівна. — Нещастя просто. Їй давно треба було б самій піти з театру... Ні, колись вона й справді була великою Джульєттою. Пам'ятаєш, ми її бачили років десять тому? Оксанка ще була зовсім мала, я після першої дії вас з Юрою залишила, а сама побігла її годувати. Невже забув?

У його спогадах виникає далеке й майже забуте блакитнясто-прозоре марево молодості, крізь яке спочатку невиразно, а потім усе чіткіше проступають обриси чогось невимовно прекрасного й легкого. Так, це Джульєтта, її хода, її струнка постать, ніжні рухи її рук, простягнутих назустріч Ромео. Чомусь згадався недавній сон — як коливається квітка у воді, це хворобливо-ніжна конвалія, що невідь-як потрапила до чужого підводного світу. Слово «танець» непридатне тут, бо Джульєтта не танцює, ні, це щось вище за танок з його технічними і спортивними премудрощами: юне закохане дівча немов сновида блукає серед струменів холодного й нереально зеленкуватого світла, що ллється з-поза темних стін Верони, Джульєтту зусібіч оточують тіні потвор, які правлять свій диявольський шабаш; потвори несуть лише смерть і знищення, нічого, крім тотальної загибелі; гострий, нещадно-червоний, немовби лазерний промінь заливає плащі потвор пурпуровою барвою крові, лише дві постаті існують тут в іншому вимірі — щастя кожного найкоротшого погляду, кожного незначного дотику, кожного вимовленого пошепки слова відчувають вони — сліпі й безумні діти Кохання, байдужі до всіх заборон світу, байдужі до променя смерті, що розділяє їх. Джульєтта, легка й беззахисна, мов перший паросток конвалії, перетинає промінь смерті, наближаючись до Ромео.

— Це була вона? — вражено запитує Мажуга. — Не може бути!

— Уяви собі... Це вона. Але все в цьому світі колись кінчається... І тоді ангели відводять людину до раю... тобто, я хотіла сказати, на пенсію. Хто не знає Марину — подумає, що це найщасливіша жінка на землі. Все в неї є: слава, талант, популярність, чоловік-красунь. Лише щастя немає. Знаєш — у неї ніколи не було дітей... Вона довго лікувалася в Юри, та нічого не допомогло... Вона дуже страждала від цього.

— Значить, Артем...

— Так, — підтверджує Людмила Максимівна. — Вона взяла його з дитячого будинку, а там знаєш генетика яка... Бозна-хто здає дітей. Алкоголіки. Вона тепер боїться, що цей його вередливий характер — спадкове. Тьотю Машо! — голосно гукає господиня. — Збирайте тарілки і починайте мити. А я готуватиму солодке. А ти, Стьопо, піди потанцюй з дружиною Горбача, розваж її, бачиш, яка вона сумна? Вчора дізналася, що чоловік зраджує її з медсестрою. Вона мені по секрету сказала, що їй подзвонили з лікарні, все розповіли. Вона в розпачі, не знає, що діяти, що йому казати... Я знала, що так буде, я його кілька разів зустрічала з якоюсь молодою вертихвісткою. Тьотю Машо, та не беріть ви стільки тарілок зразу, розіб'єте! А це Майссен, між іншим. Ти йди, Стьопо, не заважай.

Вона починає розливати чай у старовинні чашки, на яких пасторальні пастушки кохаються з маркізами; Мажуга незграбно, мало не зачепивши велику салатницю, виходить з кухні й завертає до кабінета Юрія Сергійовича, де нікого немає, бо всі гості зараз танцюють щось гучне й несамовите, від чого легенько здригається люстра, ворушачи кришталевими підвісками, наче риба плавцями.

У кабінеті панує напівтемрява, лише на стіні тепло світиться нічничок, над яким висить великий фотопортрет Людмили Максимівни. Хазяйка дому на цій фотографії ще зовсім юна, десь на межі інституту й аспірантури, ще з тих часів, коли віддавала свою кров іншим — саме з такою познайомився Мажуга: зачіска ще якась дитяча, шкільна, й усмішка безтурботно-щаслива, і він знову згадує Джульєтту, її уповільнено-чистий лет назустріч коханню і смерті.

Треба нарешті сказати правду. Він закохався в Людмилу Максимівну, закохався одразу, як побачив її на сходах студентського гуртожитку, як торкнувся її кволої руки, коли допоміг підвестися зі східців; всі нічні бесіди, суперечки, кава, довгі прогулянки втрьох по дніпровій набережній, поїздки до Переяслава, зустрічі в лабораторії, робота над дисертацією — все це було невиразним, поміркованим виявом його глибоко приховуваного від усіх — і від самого себе — кохання до цієї жінки, перед портретом якої він сидить. Мажуга, відколи себе пам'ятав — з далеких студентських років, а може, ще й раніше, — почувався старіючим, розсудливим чоловіком, на якого можна покластися, мабуть, тому, що до тої породи мудрих, повільних людей, яким жінки охоче повіряють свої найглибші таємниці, не цікавлячись їхніми власними таємницями, бо ставляться до них як до лікаря, священика чи адвоката — тобто службовців людської душі й тіла. Кохаючи, він вислуховував її звіряння, давав їй поради — до ідіотизму розумні й нудні. Кохаючи, він сидів на її весіллі з Юрою Скиданом, кричав разом з усіма «гірко!», кохаючи, бігав з квітами на бульвар Шевченка, у клініку, де народилася Оксана.

Мажуга машинально катає по журнальному столику маленький іграшковий автомобільчик: це чорний, зі сріблом, розкішний кабріолет «іспано-суїза» 1926 року; Юрій Сергійович Скидан віддавна колекціонує моделі автомобілів; пластмасової штамповки він не збирає, тільки справжні, металеві, в яких відкриваються дверцята і капоти і всі деталі відтворено з моторошною подібністю. Одного дня до нього в лабораторію прийшла Людмила Максимівна. В затемненій кімнаті він проявляв фотографії. У червоному світлі ліхтаря зблискувала поверхня рідини, куди кидав Мажуга фотопапір, придивляючись, як з'являються на його сяючій поверхні перші сірі острівці, як, набираючи сили й чорноти, ці плями збільшуються, ростуть, зливаються, безжально знищуючи останні залишки білої неторканості. Людмила Максимівна стояла поруч, її волосся здавалося зовсім чорним, очі теж стали чорні й великі, ніколи Мажуга не бачив її такою вродливою, і вже несила було йому втриматись, він почав гарячково витирати ганчіркою руки, що пахли проявником, бо знав, що зараз обійме й поцілує Людмилу Максимівну і скаже, що кохає її понад усе в житті, — і в цю мить вона повідала йому свою найбільшу таємницю.

Вона сказала, що закохалася в Коряка, що кохає його до нестями, що не знає тепер, як жити. Мажуга ввімкнув велике світло в фотолабораторії, й усі мокрі глянсовані відбитки нараз пожовкли, наче перенесли тяжку хворобу, зображення на них тихо вмерли під дією світла. Людмила Максимівна мовчки сиділа на металевій табуретці-вертушці, а Мажуга рвав слизький фотопапір, з якого стікали каламутні струмочки проявника. Мажуга якось бачив Коряка в домі Скиданів: цей чорнявий чоловік, до обличчя якого, здавалося, назавжди — до самої смерті — була приліплена святенницька усмішка, викликав у Мажуги огиду, хоча ніякого приводу до цього начебто не було. Він говорив щось про мистецтво, про якихось невідомих Мажузі художників, картини яких Мажуга також ніколи не бачив — але Мажуга чомусь був переконаний, що людина з такою усмішкою й холодно байдужим прижмуром очей говорить неправду — лискучу елегантну брехню, тільки ніхто цього не розуміє, бо всі слухають базікання Коряка захоплено, а Людмила Максимівна просто очей з нього не зводить, і тільки Мажуга бачить цього верткого типа наскрізь, наче просвітив його душу під електронним мікроскопом.



Мажуга вдивляється в портрет Людмили Максимівни: нічничок світить, як тоді червоний ліхтар у фотолабораторії, й обличчя раптом змінює свій вираз, зникає з нього безтурботна усмішка, — воно стає напружено-нерухомим, наче в передчутті великого лиха. Життя звичайне, буденне втратило для неї будь-який сенс, бо не було пов'язане з Коряком; минуле і майбутнє зникло, залишилося лише очікування зустрічі з Ним. Все для Людмили Максимівни було випалено великим полум'ям кохання, вона навіть щиро дивувалася, що ці заяложені, банальні слова, виявляється, несуть у собі велику правду — все перестало існувати, дисертація здалася їй жалюгідним шматком не потрібного нікому паперу (так воно й було, щиро кажучи), Юра змалів до розмірів далекої й чужої істоти, навіть до малої Оксанки збайдужіла вона, з відчаєм визнаючи все божевілля свого стану, але нічого не можучи вдіяти з собою. Це було її перше й останнє справжнє кохання, в якому сповідалась вона перед Мажугою, кохання, від самого початку приречене на поразку, бо Коряк, розриваючись поміж дружиною, дітьми, біганиною по редакціях та кіностудіях, відрядженнями на Далекий Схід та близьке Полісся, міг віддавати Людмилі Максимівні лише крихти своєї душі, залишки ніжності, уривки втомлених почуттів, зустрічі, поквапливі, як у німих фільмах, поквапливі слова й дотики, короткі з'яви й довгі зникнення — все, що здавалося їй таким великим і значним. Коряк зустрічався з Людмилою Максимівною на квартирі її подруги Алли Приорської... Тут потік визнань уривався, Мажуга, який уже встиг до них призвичаїтися, міг спокійно проявляти фотографії, які згодом викликали таку сенсацію в науковому світі, принісши звання і славу Людмилі Максимівні. Вона переносила своє кохання, як тяжку недугу, змарніла й схудла, почала страждати на безсоння, і тоді Юрій Сергійович, який нічого не підозрював, став водити її до найкращих київських професорів, ті лише розводили руками, бо такої хвороби, як кохання, немає в списках, затверджених Всесвітньою організацією охорони здоров'я; їй приписували вітаміни, загальнозміцнюючу терапію, нічого певного не казали, нарешті їй набридло брати участь у цих сеансах інтелектуального шаманства (їй надто добре були відомі справжні причини своєї недуги, з якої вивести годен був її лише Коряк), і вона при всіх Скиданах — старому професорові, Юрі, його матінці Ользі Францівні — сказала, що не любить Юру, що ніколи не любила його, що продалася йому заради квартири, бо зненавиділа запахи борщу в їдальні гуртожитку, бо не було в неї іншого виходу, правильно вони про неї казали, що вона авантюристка з провінції, правильно були проти її шлюбу з Юрою — все вірно, нехай вони її пробачать і заспокояться нарешті, бо тепер вона йде собі геть від них, забирає Оксану та їде собі додому, до батьків. Зчинився страшний скандал (всі подробиці його вона переказала Мажузі), де кожен вів свою партію, як у сучасній, написаній під впливом додекафонізму, симфонії: свекруха проклинала Люду, як останню зрадницю й шльондру, свекор допитувався, в якій редакції працює Коряк, а Юра благав її залишитися — хоча б заради малої Оксани, щоб хоч їй не ламати змалку життя...

Поруч з портретом Людмили Максимівни висять африканські маски — вони чорно, бронзово, темно-червоно виблискують, кривляються, показуючи Мажузі язики, підморгують і регочуть, тільки регіт у них якийсь невеселий, наче під час сміху побачили вони щось потворне й страшне, від чого м'язи їхні завмерли назавжди, скам'яніли від здивування й жаху. Мажуга кладе автомобільчик на долоню, наче зважує, і йому здається, що це маленький дамський пістолет. Потім ставить іграшку на поліровану поверхню столу й підштовхує пальцем: важкенька машинка, сповнена пругкої інерційної сили, швидко котиться по столу назустріч прірві: одначе замість прірви — невинне падіння на м'який перський килим, в якому втишуються всі звуки й барви.

— Чай подано! — гукає з їдальні Людмила Максимівна. — Прошу всіх до столу!

Чути сміх і вигуки гостей, які, натанцювавшись, ідуть до їдальні, де на них чекають залишки пошматованого нещадно дітьми шоколадного торту та два свіжі, кремового кольору, «Київські» торти. Мажуга підводиться повільно, наче прокинувшись від важкого сну, від забуття, після якого не розумієш, де ти опинився, на якому світі, бо все навкруги чуже й незнайоме, гірке й віддалене від тебе на тисячу світлових років. Він перетинає яскраво освітлений коридор і заходить до великої вітальні, де тільки-но всі танцювали. Потрапляє в нову темряву, зачепившись за килим, зсунутий до дверей. Зупиняється, звикаючи до сутінкових обрисів кімнати. Грає жорстокоголосна рок-група — мабуть, якісь англійські психи у червоних ковбойських капелюхах, гаптованих золотом камзолах і сивих перуках епохи лендлордів та м'яких чобітках грузинських джигітів. Як там ведеться Юрію Сергійовичу в Лондоні? У тьмяному світлі торшера урочисто виблискує японський стереомагнітофон, загадковий, наче олтар кафедрального собору, святиня епохи електроніки. Великі, майже на зріст людини, акустичні колонки вібрують низькими частотами; Мажуга фізично відчуває важке гупання ритму, йому здається, що його грудна клітка стала резонатором звуку, акустичним додатком до надпотужної апаратури. Хтось далекий і незнаний хрипко вигукує в мікрофон слова кохання і зневіри, проклинаючи зраду коханої дівчини. За брутальною лайкою йдуть слова прощення, благання до тої, яка пішла, повернутися, ніжні спогади й нічні шепоти.

Вітальня порожня, лише посередині кімнати танцює сама Оксанка: вона легко й радісно вистрибує на тоненьких ніжках, подовгу кружляє по кімнаті, закинувши руки за голову, — її чорне волосся, червовою стрічкою зав'язане на потилиці, розвівається наївним хвостиком, очі напівзаплющені, й тіні від довгих вій ніжними акварельними півтонами лягають на розчервонілі щічки; Мажузі вдається, що дівчисько невіддільне від музики та її ритму, вона — наче той пульсуючий зелений промінчик світла в індикаторі магнітофона — спалахує й згасає разом із зойками, стогонами і сподіваннями цієї нескінченної пісні. В Оксанчиному худенькому тілі підлітка вже народжується радість майбутнього кохання, його всеохоплюючого безумства, вже невблаганно прокидається жіноче очікування весни й проростання, дівча нічого цього ще не усвідомлює, бо вона — як перший цвіт на дереві у квітні; Мажузі пригадується рожевий цвіт сакури, що стояла колись посередині міста, на Хрещатику, — цвіт, що приходить не сам по собі, не з власного бажання, а як спільний посланець землі, коріння, стовбура, гілок, теплого повітря, сонця, незважаючи на асфальт, бензинові вичади, сміття і недопалки, на поквапливу байдужість натовпу.

Музика раптово уривається, і тиша здається Мажузі оглушливою, наче це зовсім не тиша, а продовження всіх шалених звуків пісні, тільки — зі знаком мінус. Оксанка дихає, як загнане звірятко; здається, що чути навіть стукіт її маленького сердечка. Якийсь незначний рух примушує Мажугу різко озирнутись: лише зараз у темному кутку кімнати намічає він худу жінку — колишню Джульєтту, яка мовчки й неприродно рівно сидить у великому шкіряному кріслі.


1982 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка