Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка6/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

У ГОСТІ ДО ОЛЬГИ ПАВЛІВНИ
— Я йду до Ольги Павлівни! — дзвінко оголошує Оленка, але ніхто не звертає на неї уваги. Лабораторія наче вимерла: у боксах гудуть на великих обертах ультрацентрифуги; ракові людські клітини летять у замкненому металевому просторі важких апаратів, схожих на польові кухні; ввімкнуто бактерицидні лампи, і їхнє мертве світло знебарвлює всі кольори, залишаючи довкола лише один холодний тон — фіолетово-ртутний. Співробітники втекли від безжальних звуків і променів до тісної кімнатки без вікон, що зветься «рестораном»: тут пахне кавою «арабіка», у кутку поблискують сріблом порожні пляшки з-під шампанського — археологічні залишки лабораторних банкетів та захистів дисертацій; стіни пообклеювано плакатами з кольоровими пейзажами Ечміадзіна, церков Суздаля та японськими календарями із зображеннями гейш у кімоно. Вже давно відомо, кому подобається яка гейша, але Мажуга для більшої певності під кожною дівчиною понаписував прізвища лабораторних мужчин: зимова гейша в кімоно кольору чайної троянди на тлі елегійного і нетривкого снігу Кіото зібрала аж три прізвища, в тому числі й Мажуги. У «ресторані» не чують Оленки, бо всі регочуть, згадуючи, як учора на вченій раді підломився стілець під професором Аркадіним: йому доручили головувати на засіданні, й від цього професорова вага збільшилася утричі; він упав, пірнувши з гуркотом під стіл президії; у залі запанувала неприродна тиша, від якої прокинулися навіть збайдужілі до всього інститутські ледарі й сплюхи; затамувавши подих, зал спостерігав, як після катастрофічного лавиноподібного зсуву над темно-зеленим сукном столу поступово виникає лисина Аркадіна; сміялися в кулак лише недосвідчені жовтодзьобі аспіранти, що сиділи в задніх рядах; усі інші сміятись боялися, бо добре знали мстивий характер Аркадіна та його любов до підступних запитань на конференціях.

— Я йду до Ольги Павлівни! — голосно повторює Оленка, збираючись вийти з лабораторії, та в цю мить відчиняються оцинковані двері у кінці коридора. З кімнати, де стоїть електронний мікроскоп, визирає Мажуга.

— Оленко, стривайте, я з вами. На ньому синій засмальцьований халат з відірваними ґудзиками, й огрядний, лисіючий Мажуга схожий зараз на автомеханіка, який щойно виліз з-під машини. Тільки ганчірки не вистачає, щоб руки витирати.

— Тільки швидше, — каже Оленка. — Я поспішаю.

Вона тримає букетик тюльпанів, голівки яких здаються зовсім маленькими, недорозвиненими. Мажуга повільно стягує з себе халат, жбурляє його на стіл, де стоїть телефон, недбало накидає довгий чорний плащ, і вони виходять на подвір'я. Після темної кімнати й поля зору мікроскопа, куди годинами треба вдивлятися, відшукуючи тьмяне зеленкувате світіння ракових клітин, Мажугу засліплює сонце. Він мружиться, не можучи призвичаїтись до весни, до її всевладних, кричущих барв і звуків. Його вражає невідповідність станів неба і землі, їхня неузгодженість у порах року. Мажуга пригадує якийсь детективний фільм, в якому показували, як працює фоторобот: на екрані змішувались несумісні речі — довірливі очі наївного хлопчика, довгий байдужий ніс старого відлюдника й жорстоко стиснутий рот рецидивіста механічно поєднувалися у портрет неіснуючої людини, генетичного покруча, неможливого з погляду законів еволюції. Так і з цією весною: сліпуче сонце, майже квітневе за своєю напругою — і холодне повітря грудня, крижані залишки зими в западинках стужавілої, мерзлої землі, крізь яку лише на пагорбках пробиваються перші дрібні краплини зелені. Розладнався якийсь тонкий небесний зв'язок, що зводить воєдино всі строки і знаки весни — теплоту повітря й пробудження землі, цвітіння дерев і очищення неба.

На Оленці — зелений вельветовий плащ чистого кольору молодої травички. Холодний вітер ворушить її світле, тонке, майже дитяче волосся. Мажуга мерзлякувато ховає руки в кишені плаща. «Чому саме сьогодні я вирішив піти до Ольги Павлівни? — думає він. — І чому саме з Оленкою?»

— А чому ви пішли зі мною? — питає Оленка, озираючись.

— Я сам не знайду.

— Як не знайдете? Адже ви також були тоді...

— Забув усе. Після того я не ходив.

Йти їм зовсім недалеко: перетнути шосе, що збігає з гори у Протасів яр, проминути іржаву, раз і назавжди відкриту браму і заглибитися у старовинний гай, який розкинувся навпроти інституту. Тут пахне торішньою глицею. Обіч стежки великими купами звалено старі, ще з минулого року, вінки, які за зиму перетворилися на темно-руді й сірі обшарпані каркаси смутку; чорні стрічки зі срібними написами втратили свій урочисто-жалобний смисл, вони стали тепер буденними збляклими ганчірками, позбавленими будь-якої символіки; тепер це сміття, над яким так природно лунає веселий спів синиць, вимагає лише одного: вогню очищення, перетворення на сизу жменьку попелу та гіркий дим квітня.

Мажуга й Оленка мовчки звертають ліворуч, туди, де всі беруть воду. Над квадратним бетонованим басейном нахилилася стара жінка — набирає воду до пластикової дитячої лійки. На ногах у старої — стоптані чоловічі черевики, пофарбовані сріблянкою. Жінка нахиляє лійку, проте вода з неї не ллється; тоді жінка щосили починає дмухати в дірчастий носик, немовби телефонну трубку продуває.

— У нашому дворі жив футбольний тренер, — каже Мажуга, піднімаючи комір плаща, — так він завжди чомусь фарбував м'ячі сріблянкою. М'ячі були схожі на пам'ятники.

Оленка раптом зупиняється.

— Стривайте... Я щось збилася... Завжди знаходжу, а сьогодні... Може, не в цій алеї?

— Як же так? Ви ж сюди ходите...

— Весь час був сніг, а зараз все інакше. Треба знайти вірменське прізвище. Ольга Павлівна недалеко від нього.

Вони починають роздивлятись на всі боки, читаючи золоті, срібні й чорні написи. На бічній алеї затишно і майже тепло, наче потрапили вони до іншої кліматичної зони. На одному з пам'ятників бачить він овальне фаянсове фото: усміхнені чоловік і жінка з любов'ю нахилили голови один до одного; ці люди — з якоїсь давньої, майже забутої епохи, коли чоловіки носили пенсне і напіввійськові френчі, а жінки коротко стригли волосся й робили гарячі завивки за допомогою спеціальних щипців. Мажуга рішуче йде вперед, його веде якась невиразна, але несхибна згадка.

— Шах-Паронян, — майже радісно читає він. — Це тут! Дивіться — тут ціла родина: дід, бабця, а це, мабуть, їхній син. А це внук. Усі Шах-Пароняни. Шестеро.

— Сімдесят три відняти п'ятдесят три — скільки це буде? — зовсім по-шкільному вголос лічить Оленка і жахається: — Йому було двадцять років... Уявляєте? На два роки молодший від мене...

Вони протискуються поміж огорож і хрестів, навмання, все ще не знаючи напевне, куди йти, загубившись у лабіринті могил, серед старих кам'яних брил і стежок, які нікуди не ведуть. Оленка прямує до підпиляної старої груші з обдертою корою.

— Ось тут, — каже вона.

Сяє алюмінієм новенька огорожа: декоративні виногрона, міцно злютовані литим листям. Стовпчики з неіржавіючої сталі. Старанно утрамбований могильний горбик, бита лопатами глина, земля довкруг устелена білим річковим піском, свіжі квіти стоять у бляшаних банках з-під апельсинового соку. Поруч з огорожею — тільки-но пофарбована лавочка зі спеціальною скринькою для садового знаряддя. На сірій стандартній цвинтарній табличці напис:
Ольга Павлівна Савицька.

Трагічно загинула на 40-му році життя
— Гарна огорожа, — каже Мажуга. — І лавочка. Дуже зручно.

— Скоро пам'ятник привезуть.

— Пам'ятник ще рано. Ще земля повинна сісти.

«Що я таке верзу? — думає він. — Про землю, пам'ятник і огорожу. Як можна про це розмовляти? Що б подумала Оля, коли б знала...»

Він озирається навкруги. Де він стояв у лютому? На якій огорожі? Невже саме за це підпиляне дерево з покрученими гілками тримався він, щоб не впасти, бо хотів усе бачити, мусив усе бачити? З землі він нічого б не побачив — стільки людей прийшло, які щільно оточили це місце, — годі було щось угледіти. Невже тут, за два кроки від нього, пропливало обличчя Ольги Павлівни, її усмішка, коли несли її хлопці з лабораторії, — хитаючись, грузнучи в снігу, чіпляючись за гілки, ковзаючись, важко дихаючи? Навіть мертва, вона не могла не всміхатися. Того дня було таке ж яскраве сонце, як і сьогодні, тільки все було встелене снігом і тихе, навіть літаки не йшли на посадку над горою, як завжди. А може, просто ніхто нічого не помічав. Ні, я все помічав: її усмішку, купу глини і вірьовки. Лопати сяяли відполірованими поверхнями, наче плуги під час сівби. Під нігтями залишилися вохряні сліди глини. Мажуга дивиться на свої пальці.

— Я ось тут стояв, — показує він на погнуту огорожу.

— А я нічого не пам'ятаю, від сліз нічого не бачила. Оленка розгортає хрусткий целофан і починає чаклувати над тюльпанами. Мажуга здивовано стежить за нею: з кожної квітки Оленка скидає майже непомітне гумове колечко; ось чому голівки тюльпанів здавалися такими маленькими.

Оленка вивільняє квіти швидко і впевнено, не зім'явши жодної пелюстки. Так, це справжня лаборантка, якій можна доручити найскладнішу роботу. Шведський мікротом, який ріже шматочки пухлин на неймовірно тонкі, прозорі плівки для електронного мікроскопа. Шкода, що Оленка не працює з ним, думає Мажуга. У цього ледаря Крупчинського руки не стоять до такої роботи. Оленка присідає перед могилою і, майже навпіл укоротивши стеблини тюльпанів, ставить квіти у банку разом з білими нарцисами. Відірвані стеблини вона кидає під дерево.

Потім вони довго і мовчки стоять перед могилою. Мажуга заплющує очі і поринає наче в сон, у якому лише дзвінко лунає сміх Ольги Павлівни. Розплющує очі, але навкруги все незнайоме, байдуже для очей: ніщо тут не нагадує Ольгу Павлівну, ніщо з нею не пов'язане, ніякого відношення до неї не має цей огороджений клаптик землі, ця жовта масна глина, ці самовдоволено, по-самоварному сяючі стовпчики, ця казенна цементного кольору табличка, це висхле підпиляне дерево. Він думає, що коли піднятися на п'ятий поверх інституту, до залу засідань вченої ради, звідти можна побачити могилу Ольги Павлівни, тут буде напрямки метрів триста, не більше; але і ця думка не пов'язує ніяк Ольгу Павлівну з цією землею, акуратно встеленою річковим піском. Голос і усмішка Ольги Павлівни існують окремо, вільно, незалежно від того, що сталося у лютому; вони ніколи вже не зістаріються і залишаться в мені назавжди, незмінно, доки я житиму. А потім...

— Я весь час чую її голос, бачу її усмішку. — Оленка говорить тихо, зосереджено, не дивлячись на нього. Він бачить, як тремтять її біляві вії. — Я ніколи не забуду її сміху... Я могла будь-кого уявити в нашій лабораторії мертвим... Себе... Зою Петрівну... Вибачте, вас могла... Тільки не Ольгу Павлівну... Це несправедливо...

— Ви чекаєте від смерті справедливості? — гірко всміхається Мажуга.

— Ми вдвох із Зоєю Петрівною пробули всю ніч біля Ольги Павлівни... До цього я боялася мертвих, а її не боялася... Я гладила її волосся... А на світанку Зоя Петрівна каже: Оленко, каже, треба, щоб Ольга Павлівна була красива, як і за життя. Адже це останній вихід на люди. І ми її підфарбували... У Зої Петрівни була така гарна фінська помада, полуницями пахла... Рум'янець на щоки навели... Тіні голубі на повіки. Брови чорним підвели.

Оленка не зводить з могили очей, наче веде розмову з померлою і чекає відповіді од неї.

— У мене таке враження, — каже вона, — що разом з Ольгою Павлівною вся наша лабораторія померла. Була лабораторія — і немає... Є люди, прилади, а душі немає... Бо нема любові більше. Вона всіх любила, до всіх добре ставилася, не те що Зоя Петрівна. І це всіх об'єднувало... Але найбільше за всіх вона вас любила. Ви це знаєте?

Мажуга мовчить.

— Я коли прийшла в лабораторію, одразу зрозуміла... Та що там розуміти... Всі знають це. Весь інститут. Колі вона про вас говорила, очі її сяяли, вона вся світилася від кохання... її теж усі любили. І ви, і вся лабораторія...

Я навіть їй заздрила... бо мене не люблять, я знаю... Тільки й чуєш: Оленко, принеси пробірки, Оленко, надрукуй швидше статтю, Оленко, збігай у бібліотеку. Я — лабораторне обладнання, тільки не таке дороге, як американська центрифуга.

— Це неправда, — каже Мажуга. — До вас усі добре ставляться.

— Ні, це правда. Та й за що до мене добре ставитись? Люблять тих, хто свого серця для інших не жаліє... я це тепер зрозуміла. А я не вмію любити. Закохуватись — умію, а любити — ні.

Голос її зривається, і вона починає плакати.

— Заспокойтеся, Оленко. Що з вами?

— Ви головного не знаєте. Тільки вам одному я скажу. Не можу це в собі носити, сил моїх немає... Адже це я винна в її смерті, я...

— Що ви таке кажете? — Мажуга розгублено озирається, дістає з кишені носову хустку, але чомусь одразу її ховає, хоча Оленчині очі вже почервоніли від сліз. — При чому ж тут ви? Що ви таке вигадуєте?

— Я не вигадую... Ми тоді затримались, роботи було багато, а я поспішала на побачення й попросила її закрити лабораторію, хоча я повинна була це зробити. Ольга Павлівна, звичайно, погодилась. Ще й пожартувала, спитала, коли весілля. Я пішла... А вона поки все перевірила, поки ключі здала... І тоді пішла вниз. Усі з інституту вже пройшли, на дорозі нікого не було. І саме тоді, в ту мить, а гори понесло ту кляту машину — ні секундою раніше, ні пізніше. Той поворот — якихось п'ять метрів... На кілька секунд раніше проскочила б — і все... Це я її підставила... А може, ця машина для мене була призначена? Га?

— Та що ви... Оленко. Там же машини весь час їздять. Нещасний випадок, — заспокійливо каже Мажуга, проте не відчуває ніякої впевненості у своїх словах.

— Їздять, правильно. Але ожеледь не завжди буває, і на тому повороті не завжди машину заносить, і не завжди там люди йдуть. Скільки років не було ж нещасних випадків? Не було?

— Не було, — погоджується він.

— От бачите. Хіба це випадковість? Це якась диявольська запрограмованість... І от тепер — як я можу дивитися у вічі її дочці? Вона часто мене зустрічає, сюди ходить щодня, називає мене тьотею Леною... не знає, що я...

Мажуга мовчить, не знаючи, що казати і як заспокоїти цю худеньку дівчину, яка рукавом зеленого плаща витирає собі очі, зовсім так, як це робить дочка Мажуги, коли приходить знадвору спітніла й розхристана, а він кричить на неї, бо недавно вона перехворіла на запалення легень. Він підносить руку, ніби хоче погладити Оленку по голові, але швидко і злякано забирає руку, бо перед ним не мала дитина, а молода жінка, до якої телефонують якісь хлопці, і вся лабораторія вже знає їхні голоси, а один майже щодня дзвонить по міжміському — в нього ламана мова і дивний акцент, і Мажузі по секрету сказали, що це сірієць, який вчиться в Одесі.

— Дивіться! — вражено вигукує Мажуга. — Ви тільки подивіться!

На сірому гранітному хресті, висіченому у вигляді дерева з обпиляними гілками, сидить жовтий метелик. Його ніжні крильцята, схожі на пелюстки тропічної квітки, повільно ворушаться, вловлюючи ледь відчутні рухи нагрітого повітря, тиск сонячного проміння, весняні крики птиць, всю смертельну небезпеку і оглушливу радість величезного, незрозумілого світу, що зусібіч оточує метелика. Немовби відчувши їхні погляди на собі, метелик повільно злітає вгору, нерухомо висить над ними, відтак пірнає униз, до квітів; Мажуга і Оленка мовчки, мов зачаровані, спостерігають за метеликом, який кружляє над могилою Ольги Павлівни, довго пурхає над квітами, ніби вибираючи собі найкращий посадочний майданчик: темно-червоні ями тюльпанів його лякають — тут можна розбити золотавий фюзеляж і пошкодити навігаційну апаратуру, — і метелик сідає на сліпучо-білі аеродромні плити нарцисів.

— У мене є один знайомий, який призначав побачення метелику, — тихо каже Мажуга.

— Він божевільний?

— Ні. Він просто не хоче бути таким, як усі.

Перепочивши на квітах, метелик різко ширяє вбік і летять низько над землею, петляючи поміж надгробків,

— Він загине, — каже Мажуга. — Він перший і тому загине одразу. Він не замаскований, його здалеку видно.

До них долітають звуки духового оркестру. Здається, грають на зіпсованому програвачеві, звук якого пливе уповільнено і викривлено. Вони виходять на перехрестя доріжок, але замість того, щоб повернути в бік інституту, йдуть у протилежному напрямку. Дорога веде вниз, до центральної зони кладовища; вона нагадує Мажузі сільський, розбитий, виораний глибокими коліями путівець десь на Поділлі, серед ярів, горбів та заростів чагарника. Перед виходом на широку асфальтовану алею стоїть зчорніла маленька ялинка з іграшками, щемливо непотрібними серед оновлення землі; Новий рік сьогодні здається таким далеким, наче ніколи й не існував.

— Страшно тут, — каже Оленка.

— Страшно, коли нікого з близьких у вас тут немає. А потім ходиш сюди, як у гості. До Ольги Павлівни ми прийшли у гості... Дивіться: це мій професор анатомії. Професор Спіров. Бачите, як він лагідно всміхається. Як у житті, дуже схожий. У сорок першому, розповідають, він пішки пішов до Харкова, тільки захопив з собою якісь анатомічні препарати. Всю війну, кажуть, возив їх з собою. У нього нічого, нікого, тільки анатомія. А це художник Лазоренко. Знаєте, як він помер? Від радості. Київські динамівці у когось виграли з рахунком п'ять — нуль, він перед телевізором і помер. А недалеко від нього — ось, бачите, — м'яч гранітний — це один з київських динамівців. З довоєнної команди. А м'яч йому поставили сучасний. Таким він не грав. Тоді м'ячі шили не з п'ятигранників, а зі смужок... А це — професор Морозов, видатний терапевт. Йому було шістдесят років, він закохався в молоду жінку, аспірантку, вони йшли разом, вранці, коли їхали на роботу. Біля станції метро «Хрещатик» йому стало погано, а жінка ця злякалася — що скажуть про неї? — хоча всі знали про неї й Морозова, про їхнє кохання. І вона втекла, залишила його самого, він сів на сніг і помер...

— Втекла? — Оленка сякається в мереживну хусточку, обличчя її стає негарне, а ніс червоніє.

— Потім про все дізналися. Її зненавиділи так, що довелося їй кинути клініку. Скільки років пройшло, а ту історію їй не можуть забути.

Вони повертають назад, але йдуть іншим шляхом — повз тиху терасу, утворену напівзруйнованими склепами; тут нікого немає, лише на осонні гріється кілька лінивих, облізлих псів; цвинтарна голота знехотя підводиться, звільняючи стежку людям. Над терасою, над усіма могилами височіє величезний пам'ятник: важка голова на

постаменті, рука тужно охопила високе похмуре чоло, обличчя застигло у трагічній задумі.

— Це хто? — питає Оленка. — На Бетховена схожий.

— Скульптор Лисак. Він був сухенький і горбатий, зовсім непомітний. Кажуть, що це — найкращий його пам'ятник. Сам себе ліпив усе життя.

Тепер Мажуга і Оленка легко знаходять могилу Ольги Павлівни, зайшовши з іншого боку. Вони сідають на лавочку, мовчки гріються на сонці. Мажуга сидить, похиливши голову, спершись ліктями на коліна. Неподалік розрослася ліщина: з її сірих гілок звисають тендітні жовтуваті сережки, схожі на гусінь, з якої народжуються метелики, в легкому хитанні сережок є щось кволе і дитинне.

— Ви кажете, що ви в її смерті винні, — Мажуга вимовляє ці слова, думаючи про метелика, про його зухвалий лет назустріч весні. — Це завжди так здається в таких ситуаціях. Це добре знають ті, хто на фронті був. Нас гіпнотизує випадковість і вигадливість смерті, її примхи, бо ми в усьому шукаємо логіку, адже живемо в епоху науково-технічної революції, все хочемо, щоб було по науці. Шукаємо причини і наслідки, а їх немає. Є загадка... Заспокойтесь, Оленко. Ніякої вашої вини в цьому немає, вона б не тримала цього за зле... І якщо вже по правді, то всі ми винні — вся лабораторія, всі ми до одного, їй було сорок років, а ким вона була? Ви задумувались над цим? Молодшим науковим співробітником. Сто п'ятдесят карбованців на місяць. А в неї двоє дітей. І всі її однокурсники влаштовані добре: кілька докторів наук, купа кандидатів, якісь там завідуючі чимось... Вона на зустріч курсу посоромилася піти. Бо це найчастіше — ярмарок честолюбства дрібного. А ти хто? а ти? Так ось, два роки тому — вас ще в лабораторії не було — запросили її в інший інститут на посаду старшого наукового. Двісті п'ятдесят керебе давали. Ну, тут наші почули, паніка. Як же так? Ольга Павлівна піде від нас? Це ж скандал, жах! Шеф забігав, як тарган по сковорідці, Зоя Петрівна, всі переполохалися. В неї ж руки геніальні, душа золота, вона всім потрібна, безвідмовна — як же без неї обійтися? І я бігав — Олю, Олечко, не кидай нас, бідних. Наобіцяли їй золоті гори — Ольго Павлівно, тільки залишіться, одразу, як звільниться посада, поставимо вас старшим науковим. На Дошку пошани негайно почепили, грамоту дали. Оточили з усіх кінців увагою. А старшим науковим так і не зробили. Бо знали: вона добра, вона почекає. Вона не піде до директора і не зімліє у всіх на очах, як Лапіна. От вона і чекала. А між іншим, той інститут у центрі міста. І гори там немає, і машини не летять на людей. Але найбільше все ж таки я перед нею завинив.

Мажуга змовкає, абсурдна і болісна думка переслідує його: чи повернеться жовтий метелик? Чи живий ще? Оленка ховає вузькі долоні в рукави плаща.



— Це було десять років тому, — продовжує він. — Ми поїхали разом з Ольгою Павлівною у Чернівці, на конференцію... Я тоді був закоханий в одну жінку і безперервно телефонував до неї... Після конференції, як і годиться, почався бенкет, вчені змагалися в дотепності, танці-шманці різні. Я танцював з Ольгою Павлівною — вона мене весь час тягла... Сам я танцювати не любив, погано танцюю. Нудився я, нудився, потім пішов на перший поверх. Там стояв міжміський автомат. Я подзвонив до тої жінки, казав їй щось, потім повернувся до ресторану, щасливий, збуджений, і знову кружляв з Ольгою Павлівною. «Що це сьогодні з тобою?» — спитала вона. «Олечко, — сказав я їй, — нічого особливого, просто я страшенно закоханий. Помираю від кохання». Казав я їй це так легко, на вушко, такий собі Бельмондо з Бессарабки. Вона щасливо засміялася і нічого не сказала, ми танцювали весь вечір, потім я її провів до номера, чмокнув пару разів у щічку — ми ж друзі, на одному курсі вчилися, — і все. Тільки потім, через кілька років, я зрозумів, що вона, мабуть, подумала тоді, що це я в неї закоханий. Уявляєте, який жах? Але ж я не міг їй сказати — Олю, вибач, я не в тебе закоханий, а в іншу, сталася невеличка технічна помилка. Тим більше, що якось вона мені сказала, що конференція в Чернівцях — то найкраще, що було в її житті... Не міг же я лізти зі своїми спростуваннями... Мені здається, що вона залишилася в нашому інституті через мене, а не через наші обіцянки... Повірте, це не моя самовпевненість... Я просто внутрішньо відчуваю, що це саме так... І тепер мені так соромно, Оленко, наче я обманув її у чомусь дуже великому, дуже справжньому... Такими речами не жартують. Пішла б собі з нашого інституту — була б жива... Лише тепер, після її смерті, я зрозумів, кого я втратив... Знаєте, інколи її ставлення до мене навіть дратувало, її компліменти на мою адресу здавалися перебільшеними, занадто вже хвалила, занадто... Не любив я цього. А сьогодні... Мені так цього не вистачає... Зараз виходить моя монографія, в принципі нікому не потрібна... Ну, може, кільком спеціалістам вузьким. Проблеми раку вона не вирішує, нічого не вирішує... Всі привітають мене з виходом, але — байдуже. Охоче вип'ють з цього приводу, «ресторан» наш збагатиться на пару пляшок з-під шампанського, але радості ніякої не буде. Я теж не радітиму. Тільки Ольга Павлівна б зраділа, по-справжньому, душею, показувала б книжку всім знайомим, пишалася б нею, казала, що це — світове відкриття. Нобелівська премія... А я... коли вийшла її остання стаття, я почав сміятися, іронізувати, що там десять співавторів — і вона восьма стоїть, по алфавіту. Я їй кажу — Олечко, не займайся наукою, зроби кулеб'яку краще, бо кулеб'яка — твоє життєве призначення, твій внесок у світову цивілізацію, і вона сміялася разом зі мною, погоджувалася... Вона нас любила, а ми — ні. Можливо, тому вона так рано... бо не могла жити без любові. Не в смислі легкого флірту, звичайно, а справжньої, людської... Якби ви знали, Оленко, як важко їй давалася ця легкість, цей сміх, почуття гумору, весь цей ідіотизм, яким ми так пишаємось. Мовляв, які ми сильні, ми вміємо сміятися на власному похороні... Вона мені одного разу сказала, що після наших жартів і нашої байдужості вона плаче ночами і страждає безсонням, а вранці — фарбує обличчя у веселі кольори і з безжурною усмішкою йде на роботу.

Жовтий метелик не повертається, сонце заходить за хмари, і сережки на ліщині здаються Мажузі приреченими на загибель.

— А що з тою жінкою?

— З якою? — здивовано повертається він до Оленки.

— З тою... в яку ви були закохані...

— Вона покохала іншого. Так буває.

Він низько нахиляється, черевиком утрамбовує стежку. Оленка кладе руку йому на голову; долоня її тепла і легка; в цьому жесті є щось рідне і напівзабуте, щось з тої епохи, з якої походять чоловік у френчі й жінка з короткою зачіскою, фото яких висить на пам'ятнику; Мажуга завмирає, боячись ворухнутися; на нього спадає раптове осяяння — адже так мати в дитинстві клала долоню на його біляву хлопчачу голову, коли він бував у чомусь винен, і це був знак прощення А співчуття: звідки вивих такий одвічний і материнський рух у цієї худенької, хворобливої дівчини, вдвічі молодшої за нього?

Мажуга сидить нерухомо, не підводячи голови, і цей доторк, легкий і швидкоплинний, як тінь метелика, приносить йому полегкість, здається нескінченно довгим, і Мажуга відчуває, як гіркота відступає від серця, наче це не Оленка, а Ольга Павлівна нарешті вибачила йому всі його блазнювання; він уявляє, як ці напівдитячі пальці торкаються обличчя і волосся мертвої Ольги Павлівни, але навіть ця думка не завдає йому болю; в Оленчиному жесті, такому природному і незрозумілому, йому відкривається вічна мудрість материнства, мудрість, яку не вивчають у науково-дослідних інститутах, бо вивчати її неможливо, бо її не можна розрізати на тонкі пластівці і покласти в електронний мікроскоп для пізнання ультратонкої структури співчуття.

Тепер Мажузі земля, де вони сидять, не здається чужою; поновився якийсь таємний зв'язок між ним і Ольгою Павлівною, — і пісок, і огорожа, і квіти — все стає близьким, куди треба приходити інколи самому, не чекаючи запрошення Оленки.

Вони мовчки підводяться, він поправляє на могилі ялинкове віття, що колом оточує червону, подзьобану птахами калину, й вони повертають у бік інституту. Мажуга підходить до басейну, біля якого стояла стара жінка у срібних черевиках. Тепер тут нікого немає, вода спокійна, зелена на поверхні й тривожно чорна в глибині. Мажуга задумливо занурює руку у воду, відчуваючи її колький зимовий холод. Забравши руку, він спостерігає, як з долоні збігає вода, яка здається йому важкою і нереальною, наче це — мертва вода.

Вони йдуть з Оленкою попід парканом сусідньої лікарні, за яким хворі грають у волейбол. У зелених халатах ті, кому зробили операцію на серці, у темно-синіх — хворі з відділення пульмонології. Волейболісти весело сміються, коли м'яч перелітає через паркан. Мажуга ловить м'яч, на одному боці якого розійшлися шви, і пальцем обережно торкається гумової камери, яка м'якою ґулею випинається з-під покришки. Віддає м'яч Оленці, та невміло, по-дівчачому, двома руками відштовхує м'яч від себе, перекидаючи його через огорожу.

Вони впритул наближаються до виходу, і в цю мить у старій кладовищенській брам! з'являється Ольга Павлівна. Вона повільно йде їм назустріч, несучи в руках букет пурпурових тюльпанів — тільки їхні голівки, мабуть, не зв'язані гумовими кілечками, вони легко, як дихання, розкриті назустріч сонцю. Вже ніякого сумніву нема, що це Ольга Павлівна: темне волосся, ямочки на щоках, весела, безтурботна усмішка на устах; тільки Ольга Павлівна чомусь помолодшала за цей час, що вони не бачились: Мажуга такою пам'ятає її на першому курсі, коли вона була ще Олечкою, а не Ольгою Павлівною. Вона, здається, ще носила тоді коси. Мажуга бачить білі банти на голові Ольги Павлівни — але усмішки немає на її обличчі, Мажуга помилився. Та, кого він узяв за Ольгу Павлівну, йде заглиблена в свої думки. На ній шкільна форма, яку видно, бо пальто розстебнуте. Побачивши їх, вона зупиняється.

— Тьотю Лено, — каже вона, — у вас можна буде взяти колбочку та кілька пробірок? Хімічка наша просила. Я до вас зайду після цього, добре?

Вона йде далі, повз огорожу, з-за якої лунають сміх і вигуки тих, хто грає у волейбол, бо м'яч знову перелетів через паркан.


1982 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка