Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка5/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ДІЛБАР
Чотири жінки сидять навколо невеличкої глинобитної печі. Лозицькому здається, що ці нерухомі постаті споконвік бовваніють тут, на випаленому пісковому кордоні Кизилкумів, чіпкі й незнищенні, незмінні й витривалі, наче чорний солончаковий саксаул. У піч вмуровано великий чавунний казан, в якому повільно готується якесь вариво, либонь, таке ж древнє, як ця пустеля: баранина, рис, помідори. На одній з жінок — старій і зморшкуватій — білий очіпок, від якого її темне вилицювате обличчя здається ще темнішим та непроникливішим, на інших — оранжево-вогняні хустки та темно-зелені оксамитні корсетки; за цією зухвалістю барв криється підсвідомий виклик верблюжій одноманітності пустелі, глинистим її сутінкам, солончаково-сірим просторам надвечір'я. Як завжди в цих краях, надходить раптова мить дивного упокорення природи, коли вщухає вітер, утихомирюється піскова каламуть, спадає спека, все навколо випрозорюється, повітря пахне таємничо й лагідно, мовби щойно розрізана диня. Та сьогодні гіркуватий дим печі заважає Лозицькому зосередитись, осягнути хвилину спокою й рівноваги; запах диму породжує незрозумілу тривогу й тугу; чому? — не може збагнути Лозицький. Можливо, цей запах записано в генетичному коді людини від її правічних початків — як далекий попереджувальний знак вогню, знищення і згарища. Чи, навпаки, — як поклик рідної домівки, далекого родинного вогнища і відпочинку після виснажливих мандрів.

Вдихаючи запах диму, стоїть Лозицький перед невисоким штахетником, що огороджує госпіталь. Надто це патетична назва для невеличкої цивільної інфекційної лікарні, власне, не лікарні, а відділення, розташованого в кількох одноповерхових дерев'яних приміщеннях барачного типу; проте приїжджі лікарі від першого ж дня нарекли цю установу госпіталем; невідь-кому спало це на думку — чи цілком поважно він це робив, а чи з неприхованою іронією — ніхто того не відає; скоріше за все, щоб якось виділити відділення з-посеред інших установ охорони здоров'я — диспансерів, лікарень, поліклінік, розкиданих по околицях міста. І справді, лікарям — і приїжджим, і місцевим — стало легше орієнтуватися, бо назву «госпіталь» визнали й запам'ятали всі.

Вже два тижні, як госпіталь спорожнів, не зосталося в ньому хворих, крім одного, останнього пацієнта — дідка Баймуханова з Кегейлі, якому все одно не було куди поспішати, бо жодного родича в нього не залишилося в цьому світі, й тому дідок, видужавши, охоче залишився при госпіталі, з превеликою ревністю виконуючи обов'язки санітара: худенький і жвавий, у калошах на босу ногу, в сірому фланелевому халаті, підперезаному білою хусткою, Баймуханов прибирає порожні палати, оприскує їх дезінфекційним розчином, виносить на сонце матраци, витрушує ковдри, розвішує надворі білизну й при цьому розмовляє сам з собою, веде нескінченний діалог з тінями минулого.

Коли в госпіталі були хворі, він охоронявся, але тепер вартових немає, перед ворітьми не стоять зелені санітарні УАЗи, не юрмляться з клунками передач родичі пацієнтів, медичний персонал почувається вільно, наче на відпочинку в санаторії; всі живуть у адміністративному будиночку, витримуючи належний карантинний період, необхідний для проведення бактеріологічних досліджень. Хто цілими днями смагне на вересневому сонці, хто грає в шахи чи в карти, хто з книжкою задумливо сидить під запилюженою тополею; професор Мусабаєв з кількома співробітниками своєї кафедри складають звіт — сидять у дворі, в тіні розложистої чинари, за дощатим столом, на якому стоять піали та чайник з зеленим чаєм; історії хвороб сірим стосом лежать на лавці, притиснуті праскою, щоб вітер не розкидав папери.

Лозицький сам не знає, чому приходить щодня у передсутінковий час у це відлюдне місце на задвірках госпіталю, де в бур'янах звалено старі поіржавілі ліжка, діряві відра, сухожарові камери з відірваними дверцятами та інший лікарняний непотріб; фарбований вапном штахетник, звивистий курний шлях і невеличкий арик відділяють Ігоря від іншого, не зрозумілого йому життя — від глинобитної печі, мовчазних жінок, сторожової приземкуватої мазанки, зжовклих нерівних смуг виноградинка, які тягнуться до самого берега каналу Кизкеткен. На землі біля жінок стоїть чорно-срібний транзисторний приймач, з якого лунає пісня — тужлива й нескінченна, як караванний шлях у пустелі; зовнішню, в європейському розумінні, мелодію важко вгадати в цій монотонній пісні, але Лозицький уже навчився відшукувати в місцевих співах їхню внутрішню, приховану, непоказну, каліграфічну мелодію — наче візерунки на стародавньому збляклому килимі; ці пісні нагадують йому пустельні трави — висхлі й колькі на поверхні й розгалужено-складні у своїй підземній, кореневій частині. Пісні вже не здаються йому одноманітними, як на початку, коли він приїхав сюди два місяці тому; гучномовці, встановлені на універмазі, неподалік від будинку санепідстанції, де працював Лозицький, майже безперервно вигравали ці протяжні пісні, й Ігореві здавалось, що саме так — сонливо й спроквола — повзе тут час, наче ці пісні — зовсім не пісні, а якийсь абстрактний математичний алгоритм навколишнього світу — спеки, куряви, полуденної нерухомості, причаєності усього живого перед випалюючою всемогутністю сонця. Біоритми пустелі. Він відчуває таємничий зв'язок між станом природи, екологічними законами тутешнього життя і народними піснями. Йому пригадується повчання старого фельдшера Кірова, болгарина з Одещини, який опинився у цих краях ще наприкінці тридцятих років: «Лікарю, запам'ятайте — тут не можна поспішати. Сонце цього не дозволяє. Хто поспішає — гине. Вам, приїжджим з Європи, здається, що ми, місцеві, надто повільні, мляві, ліниві. Мені теж так спочатку здавалось, але це не так. Ми просто підкоряємось законам природи. Хто не хоче їх дотримуватись, той вмирає. Ви, приїжджі, буваєте незадоволені нами, нашою роботою. Ви можете дозволити собі шалену активність удень, у найстрашнішу спеку. Ви їздите по всьому місту, метушитесь, ходите по домах, можете провести весь день на ногах — ви можете це собі дозволити, бо ви — тимчасові люди тут. Місяць, два — і додому. А ми залишимось. Пару місяців так можна витримати, а все життя — неможливо».

Нарешті нерухомість порушено: одна з жінок, та, що в білому очіпку, бере великий черпак, перемішує ним вариво, підносить черпак до рота, відсьорбує, щось каже жінкам. Та, що сидить спиною до Ігоря, сипле щось у казан. Сіль або перець. Смуток охоплює Лозицького, смуток прощання: розуміє, що, мабуть, ніколи в житті більше не побачить цих місць, що ці жінки, піски й виноградники перетворяться невдовзі на непевне марево спогадів, невловне й тремтливе, як смужка диму в пустельному небі. Вдома ще не знають, що через два дні він повертається. Хай буде це несподіванкою. До нього нечутно підходить Баймуханов і, шанобливо схилившись, кличе на вечерю. Ігор по-футбольному підбиває зім'яту картонну коробку з-під медикаментів, наче перекреслюючи свій смуток, йде туди, де стоять довгі столи просто неба, за якими сидить увесь персонал госпіталю й кілька епідеміологів, що разом з усіма проходять тут карантин.

Сьогодні все урочисте й незвичне, всі святошно вдягнулися, професор Мусабаєв навіть пов'язав краватку, а лікар Зав'ялова замість звичної піжами, в якій працювала ці два місяці, вбралася в зелене крепдешинове плаття з рожевими квіточками; плаття, замість того, щоб відмолодити її, навпаки — тільки підкреслило її сивизну і втому на обличчі. Лозицький сідає поміж старим бактеріологом Янчуком з Ворошиловграда й епідеміологом Черновим з Іркутська. Янчук весь час витирає лисину хусткою, обличчя в нього напівсонне, розм'якле, почервоніле — Ігор з тривогою думає, чи не почалась у старого гіпертонічна криза. Лозицький знає Михайла Кириловича від давніх відряджень до Ворошиловграда; він любить цю тиху людину, єдиною пристрастю якої була бактеріологія. Ні про що з Янчуком не можна було розмовляти: ні про футбол, ні про телевізійні вчорашні передачі, ні про родинні чи службові справи знайомих: лише непримітне, потаємне життя бактерій цікавило старого, їхні звички, смаки, улюблені поживи; Янчук опанував найсучасніші методи мікробіологічних досліджень раніше, ніж у деяких дослідних інститутах; якби Лозицькому доручили намалювати шарж на Янчука, він зобразив би Михайла Кириловича у вигляді хитрющого сільського рибалки у солом'яному брилі, який сидить з вудкою на березі ставка, терпляче чекаючи, коли клюне якесь рідкісне чудовисько, якийсь мікробіологічний монстр, ніким досі не бачений, про якого можна буде потім довго розповідати, широко розводячи руки. Перед поїздкою в ці краї Лозицький зустрівся з Янчуком у коридорах Міністерства охорони здоров'я у Києві. Янчук був дуже заклопотаний, боявся, що його сюди не візьмуть через гіпертонію, й, ніби вибачаючись, пояснював, що у відділі особливо небезпечних хвороб, де він працював, самі жінки, в усіх діти, літо, знаєте, всі пороз'їжджалися у табори чи в санаторії, а тут, знаєте, така нагода, що гріх її згаяти... Потім, у поліклініці, де їм робили щеплення, Михайло Кирилович ковтав з пригорщі якісь пігулки — адельфан чи раунатин, — запиваючи їх водою з-під крана, — щоб збити тиск, пояснив він Ігореві, бо знаю я їх, причепляться, можуть не пустити у поїздку. Потім вони сиділи поруч у літаку, й не встиг їхній ІЛ-І8 злетіти над Борисполем, як Янчук заснув негайно, проспавши до самого Ташкента. Лозицький, навпаки, від збудження не спав усю ніч.

Чернов зовсім інший: підтягнутий, акуратний, дріб'язково пунктуальний, він неймовірно дивував Ігоря (жили разом у готелі й працювали разом — бо дільниці міста, за якими вони вели нагляд, межували) тим, що двічі на день голився — причому не за допомогою електричної дзижчалки, а по-справжньому, бритвою, з гарячою водою, все як треба, опріч того вранці щодня прасував штани — хоча через годину доводилось сідати в автомобіль, де штани нещадно м'ялися, йти у спеку й пилюгу — і так до пізнього вечора, коли починалося традиційне засідання їхнього епідеміологічного бюро. Щоб не набрати зайвої ваги, Чернов уранці й увечері робив одну й ту ж — огидливу, на погляд Лозицького, вправу: викидав на підлогу сірники з коробки, потім, нахиляючись за кожним окремо, піднімав й акуратно складав їх знову в коробку. Чернов говорить тихо, треба напружувати слух, щоб зрозуміти, чого він хоче; звертаючись до співбесідника, він примружує очі — тільки світло-блакитна смужечка проглядає з-поміж повік. Чернов інформує Ігоря, що всі чекають на Бабаназарова, що святковий прощальний плов приготував доцент Ходжаєв — красунь з красунів, чорновусий суворий смаглій, про якого Лозицький ніколи б не подумав, що він спроможний на таке, відверто кажучи, бабське діло, як готування їжі. Ігор помічає Ділбар, яка сидить на самому кінці столу, затиснута огрядними медсестрами.

Нарешті приходить Бабаназаров у супроводі двох своїх заступників; Бабаназаров урочистий, наче соліст міланської «Ла Скала»: на ньому чорний, бездоганно зшитий костюм, темно-синя, в легкі білі смужки краватка, білосніжна нейлонова сорочка; білі манжети закривають половину п'ястука, на манжетах сяють золото й бурштин запонок. Лозицький думає, що Бабаназаров, мабуть, усе робить урочисто: ходить, розмовляє, тримає в руках виделку чи кришталевий келих, сидить за своїм столом теж урочисто й накладає на доповідних записках урочисті резолюції.

— Шановні товариші, — урочисто вимовляє Бабаназаров, зайнявши місце в голові столу. — Дорогі наші друзі з Москви, з Ташкента, з різних кінців нашої країни.

У Бабаназарова виразний гортанний акцент. Лозицький помічає, що доцент Ходжаєв підходить до Мусабаєва, щось шепоче йому на вухо; плов готовий, розуміє Ігор. Тільки зараз, дивлячись на Бабаназарова, Лозицький починає шкодувати, що вдягнений, як останній нехлюй — в стару сіру сорочку й зіжмакані, безформні сірі штани, стоптані черевики. Це так званий «практичний» одяг для відряджень — чогось елегантнішого Ігор з собою не прихопив, не вистачило в нього уяви, що знадобиться йому тут святкове вбрання, та й часу на збирання було обмаль: вранці йому запропонували цю поїздку, а ввечері він вилетів.

— З почуттям щирої сердечної вдячності проводжаємо вас, друзі, сьогодні, — продовжує Бабаназаров і, трохи замислившись, додає: — І зі смутком, бо полюбили вас й оцінили як видатних спеціалістів, яких би хотіли мати в нашому місті. Наш народ ніколи не забуде вас, тих, хто подав йому руку допомоги в скрутну годину. Ваша самовіддана робота по збереженню здоров'я нашого народу буде завжди з вдячністю згадуватись нами, як яскравий приклад дружби народів, як подвиг в ім'я нашого братерства. Ви прийшли до нас, як брати і сестри, й за це низько вклоняємось вам і від усього серця кажемо вам: рахмат. За ваше здоров'я, товариші, за нашу дружбу!

Бабаназаров низько вклоняється й притискає руку до серця, потім підносить вгору келих, цокається з Зав'яловою, Горбачовою, професором Мусабаєвим; хлопці, очолювані Ходжаєвим, виносять на величезному («І де його тільки дістали?» — думає Лозицький) блюді плов під схвальні вигуки й оплески тих, що сидять за столами. Після першої чарки Янчук підбадьорюється — куди лишень поділася сонливість? Лисина його зволожується ще рясніше, та Михайло Кирилович тепер не звертає на це уваги, він захоплено починає розповідати Ігореві про те, що термостатів не вистачало, бо засівали безліч чашок Петрі, й тому він вирішив виставляти їх на дворі у звичайних фанерних скриньках, і ви собі уявіть, Ігорю, — чудово культури бактерій росли, просто чудово, бо температура була, як у термостаті, — тридцять сім градусів. А як ми проводили ідентифікацію? Я вирішив робити за скороченою схемою...

Виступає лікар Горбачова з Москви, «леді», як її називає Ігор. Вже в перший день, на ташкентському аеродромі, коли чекали вони літака, що мав їх завезти в ці віддалені місця, Ігор помітив її у натовпі медпрацівників, що прилетіли з різних кінців країни. Здавалося, що ця літня кістлява жінка робить усе, аби бути в центрі уваги людей, які ще не були знайомі одне з одним: яскраво-руда, з рудим ластовинням на рухливому обличчі, на якому сяяли сині екзальтовані очі, Горбачова перебувала в безнастанному русі — вона переходила від однієї групи людей до другої, голосно розмовляла, нервово й різко розмахуючи руками, й весь час палила цигарки «Казбек». Люди здебільшого мовчали, натомість Горбачова сипала безліч питань, сама на них відповідала, висловлювала силу припущень, сама їх відхиляла й висувала нові численні гіпотези щодо їхньої майбутньої діяльності у цих місцях. Ігор з відразою спостерігав за «леді», бо Горбачова здалась йому персонажем з якогось англійського комічного фільму; й тому, коли через кілька днів по приїзді на місце доля звела його з Горбачовою — працювати поруч в епідеміологічному бюро, він жахнувся, уявляючи пустопорожню нав'язливу тріскотню «леді»; та ба, помилився, як це не раз бувало в його житті, бо страждав на розповсюджену серед людей молодших поколінь хворобу: поспішність висновків. Горбачова виявилася напрочуд милою жінкою — вона чомусь вирішила взяти шефство над Ігорем, можливо, тому, що він нагадував їй власного сина, — відпоювала його в перші дні від нестерпної спраги зеленим чаєм, вводила в курс справи, бо лікарем вона була відмінним і досвідченим, пришивала йому ґудзики на сорочці, й невдовзі Лозицький почував ніжність, бачачи цю кумедну щупляву постать. На відміну від Ігоря, Горбачова слабувала на іншу недугу — немодну, старосвітську й смішну: вона була максималісткою й казала усім правду у вічі, через що деякі співробітники епідеміологічного бюро зненавиділи її, охрестивши Рудим Клоуном; проте порядок на її дільниці був набагато кращий, ніж в інших районах міста, бо Горбачова могла увірватися до кабінету будь-якого начальника і вчинити такий скандал зі слізьми на синіх очах, що її вимоги виконувалися набагато швидше, ніж чемні прохання Чернова.

Горбачова різкими рухами пригладжує пасемки рудого волосся, вона дуже хвилюється, хоч би не заплакала, думає Лозицький; п'ятнадцятого жовтня їй виповнюється п'ятдесят років, треба не забути вислати поздоровчу телеграму. Горбачова мовить про те, як полюбила цю землю, цей народ, яке близьке їй тепер це місто, якому вона та її колеги віддали стільки своїх сил; дякує Бабаназарову за добрі слова, за гостинність і щирість і пропонує випити за щастя цієї сонячної землі та здоров'я її дітей.

— Ви знаєте, я ваш земляк, — несподівано каже Чернов, надпивши трохи горілки й спробувавши плов. — Я народився в Сполучених Штатах...

— У Сполучених Штатах? — перепитує Ігор. — Але я не в Штатах народився.

— Ні, ні, не в цьому справа. Мої батьки емігрували з Росії до Нью-Йорка в дев'ятсот тринадцятому році, а в двадцять третьому повернулися, щоб будувати нове життя. Я з двадцятого року народження. Вони повернулися до Немирова, це під Вінницею. Я вважаю Немирів своєю батьківщиною.

— Я знаю Немирів, я бував там.

— Я часто згадую дитинство, українські пісні. Коней на ярмарках згадую. Яблука. Там повітря яблуками пахне. Потім була війна. Не одна, а три.

— Чому три? — не розуміє Ігор.

— 3 Німеччиною, Японією, а потім я працював у Північній Кореї епідеміологом. Під час війни з американцями. «Літаючі фортеці» нас бомбили — мені здавалося, що настав судний день. Я бачив чуму, холеру, але це було набагато страшніше.

Поступово, під впливом численних тостів і велиш кількостей плову (хлопці Ходжаєва пильно стежать, щоб блюдо з пловом не порожніло) стрункий хід урочистої прощальної вечері ламається, всі розмови плутаються, рвуться на частини, перемішуються, виникають нові поєднання людей, поглядів і слів — тільки Ділбар сидить у цьому веселому хаосі самотня й мовчазна, нагадуючи Лозицькому тих жінок, що залишилися перед глинобитною піччю. «Її теж ніколи більше не побачу», —думає Ігор.

— Я знаю напам'ять майже всю «Одіссею», —каже Янчук. — Це, знаєте, дуже цікава й повчальна книжка. Завжди, коли я у відрядженні, я почуваюся Одіссеем. Пам'ятаєте, як через двадцять років Одіссей повернувся додому?

— М-м, — невиразно мурмоче Лозицький, бо, звичайно, не може пам'ятати того, чого не знав ніколи.

— В його домі бешкетують женихи. Пенелопа, його улюблена жінка, його не пізнає, син його єдиний Телемах теж спочатку не пізнає. Одіссей, як останній жебрак, входить у свій дім, вбиває всіх женихів, а потім каже Пенелопі: час нам, каже, дружино, до ложа іти, щоб солодким втішитись сном, одне біля одного лігши... — Янчукові очі наповнюються слізьми, дід, певно, розчулився від якихось одному йому знаних задавнених спогадів.

«Мій син пізнає мене», — думає Лозицький. Він уявляє, як трирічний малий Антон, білявий і кирпатий, радісно зустріне його, чекаючи на обіцяного верблюда; і женихи не бешкетують у моєму домі, так що нікого вбивати не доведеться.

— Так, так, — веде далі Янчук, кліпаючи віями. — «Час нам до ложа іти, щоб солодким втішитись сном». Це хороша ідея. Піду я, хлопці. Вставати нам дуже рано.

Лозицький здивовано помічає, що надворі стоїть чорна тепла ніч, сіро-прозорі нічні метелики кружляють над столом, зачаровані магічною владою електричного світла. До Лозицького несподівано підходить Бабаназаров — у темряві здається, що його сорочка фосфорично світиться; тони обличчя і костюма зливаються з пітьмою.

— Мені сказали, що ви з Києва, — повільно каже Бабаназаров.

— Так.

— Ви не знаєте професора Іщенка?



— Хірурга?

— Так, так, — радіє Бабаназаров. Він курить — коли затягується, обличчя його освітлюється червонястою загравою.

— Особисто не знаю. Він завідував кафедрою на бульварі Шевченка. Зараз не знаю, чи живий, чи помер.

— Коли побачите професора Іщенка, — каже Бабаназаров, — передайте йому від мене великий привіт. Він, звичайно, мене не пам'ятає. Я лежав у Києві у госпіталі під час війни... Чудове місто, хоч і спалене було. Всі їли насіння, дуже дешево коштувало... Іщенко мене врятував... Я худий був тоді, тепер аж не віриться... Ви курите? — простягає він пачку сигарет.

— Ні, дякую.

— Також передавайте привіт міністру охорони здоров'я України. Він був у нас на нараді. Дуже мені сподобався. Запрошував у гості.

— Обов'язково передам, — усміхається Ігор, уявивши міністерські коридори, приймальню на другому поверсі — сяючий паркетом напівкруглий зал, в якому завжди мовчки й напружено сидять якісь люди з папками, чекаючи прийому. Міністра Лозицький бачив у своєму житті двічі, коли той відкривав якісь конференції. Бабаназаров зникає у темряві так само несподівано, як і з'явився.

— Через десять років, — тихо й задумливо каже Чернов, — ми з вами будемо згадувати цю ніч, як найкраще свято нашого життя. Ми будемо листуватися один з одним, можливо, зустрінемося, наче ветерани боїв, підуть спогади, нам будуть дорогі щонайменші дрібниці, я це знаю по війні. Згадаєте мене. Це день нашої перемоги. Нам буде чим пишатися, адже ми її перемогли зрештою, цю кляту хворобу. Весь цей час я вів щоденник.

— У вас були сили на щоденник?

— А я через силу. На війні я теж вів щоденник, робив виписки з історії хвороби. Тепер ціни цьому немає. Може, колись напишу спогади.

— А я навіть не подумав, — Лозицький наче виправдовується. — Приходив увечері, з'їдав свого кавуна або диню, душ — і з ніг падав. Особливо важко було в перші дні. Я просто здихав од спраги. Потім легше стало, звик.

— Хто ця дівчина, що танцює з Ходжаєвим? — питав Чернов. — Я її бачив у вашому товаристві.



— Вона в цьому році закінчила Самаркандський медінститут. І одразу сюди її прислали. Спочатку працювала дільничним лікарем. А потім перевели у госпіталь. Вона збирається в ординатуру до Мусабаєва.

Ігор познайомився з Ділбар у готелі, вона жила поверхом нижче. Ходила завжди Ділбар з подругою — писаною східною красунею, на яку задивлялися всі мужчини, на її мигдалевидні очі та сміливу, без розриву на переніссі, лінію брів. Поруч з подругою Ділбар здавалася непоказною, не дуже привітною, мовчазною: нічого дивного в цьому не було, бо подруга її виявилася особою навдивовиж балакучою, кокетливою і безнадійно дурненькою, яка слова нікому не давала сказати; більшість мужчин витримували її базікання лише один вечір, відтак ішли собі геть, полишаючи місце новим аматорам чорних очей та стріловидних брів. Ігор також не став винятком — він провів у товаристві молодих лікарок один вечір, виснажившись від необхідності підтримувати якусь нудну, безглузду розмову, чортихаючись у душі, бо не пішов на лекцію з проблем генетики мікроорганізмів, яку читав академік Жуков-Вережников — головний консультант їхнього епідбюро. Полишивши дівчат, Ігор дав собі слово більше не витрачати часу на них, але наступного дня зустрів Ділбар саму, без подруги — ту, виявляється, перевели в Тахта-Купир, — і ця стримана, не дуже вродлива дівчина у традиційному смугастому чорно-білому платті чимось зацікавила Ігоря, примусила зупинитися, почати розмову, і він зі здивуванням відчув, як добре й спокійно йому стає на душі, коли говорить Ділбар. Покинувши своє вчорашнє блазнювання, він почав розпитувати Ділбар про місцеві звичаї, вона відповідала детально, не поспішаючи, не дивуючись наївності Ігоря. Відчувалося, що Ділбар дуже добре знає узбецьку і каракалпацьку історію. На здивоване запитання Лозицького Ділбар відповіла, що її батько історик і поет за покликанням, а за фахом — шкільний учитель. Після того кілька разів робив Лозицький спроби запросити Ділбар у кіно, але вона відмовлялася, та й взагалі уникала зустрічей з ним. Тільки один раз, саме перед переходом Ділбар у госпіталь, вони пішли у міський клуб на останній сеанс о десятій годині вечора; показували якусь індійську сентиментальну картину, Ігор почав, як завжди, іронізувати, насміхатися з мелодраматичних пристрастей і сльозливих зітхань, та Ділбар не підтримала його глузливого тону, навпаки, чим дошкульніші ставали його дотепи, тим мовчазніша й відчуженіша робилася вона; коли Лозицький ненароком доторкнувся її руки, вона її одразу забрала — так різко, що Ігореві стало незручно, бо нічого такого він не мав на гадці, не надавав цим дотикам ніякого значення; виявилося, що для Ділбар вони таки мали значення, й від розуміння того він став скутим, легка балакучість його також ущухла, вони поверталися з кіно мовчки, й це мовчання теж мало своє значення, він вирішив більше ніколи не зустрічатись з цією дивачкою, яка, мабуть, чортзна-що подумала про нього; він почав сердитись на себе і на неї, подумаєш, незайманка яка, кандидатка на стару діву, він звик до інших дівчат — веселих, легких, іронічних, яких можна по-дружньому обійняти й поцілувати, й вони не образяться на тебе, бо це — сучасні дівчата, не те що Ділбар. Він остаточно вирішив більше не звертати уваги на Ділбар, бо вона, мабуть, науявляла собі більше, ніж треба, — сухо і чемно попрощався з нею перед дверима її кімнати, а другого дня увечері знову постукав до цих дверей, щоб запросити Ділбар на величезний кавун та виноград, яким його почастували в радгоспі, проте на його стукіт вийшов огрядний узбек у малиновій піжамі й сердито сказав, що ніякої Ділбар не знає і що нормальні люди вже сплять. У госпіталі Лозицький до Ділбар майже не підходив — перекинувся кількома словами, які нічого не значили, були легкі й порожні, як мильні бульбашки; Ділбар здавалася дуже заклопотаною, вона працювала в групі Мусабаева — допомагала складати звіт, виконувала статистичні підрахунки; Лозицький тримався разом з Черновим і Горбачовою, вони втрьох готували велику епідеміологічну карту міста, викреслювали графіки.

Ходжаєв танцює весь час з Ділбар, платівка стара, заїжджена, якісь пісеньки у виконанні Майї Кристалінської, під які й танцювати не можна, все більше про геологів, але пластинку цю крутять знову й знову, як їм не набридне? Кілька пар топчуться під ліхтарем, а за столом вже почалися співи, до того ж одночасно співають різні пісні; Чернов розмовляє з Зав'яловою — це унікальна жінка, єдина в світі — вона двічі, працюючи за кордоном, перехворіла на легеневу чуму, двічі її рятували, повертали з того світу; коли не знаєш, ніколи не подумаєш, нічого в ній героїчного, схожа Зав'ялова скоріше на завуча середньої школи, що бореться за підвищення середнього проценту успішності учнів; Ділбар танцює мовчки й відчужено, хоча Ходжаєв весь час щось їй розповідає й сміється, показуючи свої міцні білі зуби. В Ділбар задумливе обличчя. Горбачова запалює чергову цигарку, якою розмахує, наче диригентською паличкою, вона диригує тими, хто співає «Підмосковні вечори», вогник від цигарки ширяє у темряві, немов дивний палаючий метелик; автобус подадуть рано-вранці, о шостій, виліт о сьомій; Янчук правильно зробив, що пішов спати, не має значення, що це день нашої перемоги, що це остання ніч на цій землі, кому потрібні ці сентименти? «Шкода, що я так і не викупався в Амудар'ї», — думає Ігор, уявляючи це нестримне каламутне диво природи, стрімку, хижу, безмежну поверхню ріки, жовто-пінні закрути течії біля берега, коричневі, важкі й вічні води, що розкраяли пустелю навпіл. Треба було принаймні кинути у воду мідяк, щоб повернутися колись до цих берегів. Пусте, каже він самому собі. Облиш, Лозицький, ти стаєш сентиментальним, наче герої того індійського фільму. Ти зробив своє діло, зробив чесно. На все інше часу не було. Підходь до цього, як до звичайного відрядження — одного з багатьох, бо в цьому полягає твоя робота. Йому стає тоскно, танцювати він не хоче, бо нема з ким, співати не вміє, й тому йде на лікарняні задвірки — туди, де стояв сьогодні увечері. Ніч поглинає його одразу, як тільки він виходить поза яскраві кола світла, в яких співають, танцюють, п'ють, їдять і розмовляють люди; ніч усмоктує його в своє глухе трясовиння, він опиняється на самому дні ночі, в її найвіддаленіших від світла закутках, його оточує темрява непроникна. Темрява в її чистому, космічному вигляді, не побутова напівтемрява київських ночей, розчинених у люмінісцентному світлі ліхтарів, а темрява абсолютна, ідея темряви. Він наштовхується на штахетник і зупиняється злякано, наче ніч владно поставила межу його блуканням. Несила тепер уявити — де сиділи жінки, де стоїть їхня мазанка. Ігор думає про Янчука — старого бактеріологічного Одіссея, який одного разу повернувся додому, та не застав там своєї Пенелопи, кинула вона його, бо їй набридли його нудні професійні розмови, його вічне сидіння допізна в лабораторії; це було давно — років тридцять тому; тільки одну жінку по-справжньому любив у своєму житті Янчук — свою першу дружину, не Пенелопою її звали, а Єлизаветою Степанівною, — Янчук довго розповідав про це Лозицькому, з численними зупинками, непотрібними подробицями й далекими відступами; потім Янчук одружився вдруге — він жорстоко й безжально забрав свою нову дружину від чоловіка, який її дуже кохав, — від якогось незнаного Одіссея, бухгалтера чи медстатистика, але шлюб цей вже не приніс йому вимріяного щастя, лише самі комфортабельні вигоди життя — мариновані на зиму помідори, смачні обіди, чистоту й затишок у квартирі. Спасибі долі й за це.

Якесь тихе шелестіння чує Ігор ззаду й рвучко озирається. Скоріше не зором, а якимсь незрозумілим внутрішнім чуттям вгадує: це Ділбар. Вона наче приносить з собою світло, бо Ігор відчуває, що чорнота ночі спадає, вгорі поступово з'являються перші контурні натяки сузір'їв, які швидко наповнюються розсипами зоряних хмар, і на землі теж починають прочитуватись перші обриси навколишніх предметів: можна розпізнати штахетник, дерева, вгадати близькість дороги. Тепер Ігор виразно бачить Ділбар, її смугасте плаття вільного крою, йому здається, що навіть блиск її очей він помічає. Мабуть, це акомодація зору, його повне пристосування до темряви, перемога зору над ніччю та її небезпеками.

— Чому ви не танцюєте? — питає Ділбар.

— Бажання немає. Нудно.

— Ви на мене не ображаєтесь?

— Ні, — каже Ігор. — Чому б я мав ображатися?

— Ну, тоді, після фільму... Мені так здалося... Ви розумієте, Ігорю, ви насміхалися з того, з чого не можна сміятися — з любові, з мрій, з людських почуттів. З цього не можна сміятися.

— Не з почуттів я сміявся, а з поганого кінофільму. Це не почуття, не золото, а дешева пластмаса. Замінник почуттів. Мелодрама.

— Ні, ні, — переконано каже Ділбар, — все одно, з цього не можна знущатися. Ви дуже освічений, ви все знаєте, багато їздите, багато бачили. Але є люди, які думають саме так, як герої цього фільму. Не треба боятися сліз, не треба боятися ніжних слів. Так учить наша поезія.

— Я не люблю красивих слів. Вони часто бувають брехливі. Й сентиментальну розчуленість ненавиджу.

— Ви дивні люди, — задумливо каже Ділбар. Вона стоїть поруч з ним, майже впритул до штахетника, вдивляючись у темряву, туди, де починається виноградник. — Інколи мені буває жаль вас. Ви бігаєте, поспішаєте, женетесь за чимось, обожнюєте телевізор і автомобілі, й усе хочете робити з космічною швидкістю — кохати, жити, працювати.

— Такий вік. Усе треба робити швидко. Часу немає.

— Ви читали нашого Алішера Навої?

— Ні, не доводилось.

— І «Фархад і Ширін» не знаєте?

— Щось чув. Неземне кохання, якийсь балет був. Не люблю балету.

— Якщо зможете, прочитайте його поему «Лисан ат-тайр». «Мова птахів».

— Добре, — каже Лозицький. — Яка тепла ніч... Спасибі, що ти прийшла.

Він бере Ділбар за руку, тримає її тонке, гаряче зап'ястя, вона не забирає руку, так стоять вони мовчки, він відчуває швидкі й сильні удари пульсу на зап'ясті дівчини й хрипким від хвилювання голосом вимовляє:

— Пробач, Ділбар. Я не завжди такий, яким я хотів тобі здатися. І ти не така, якою я тебе уявляв. На жаль, ми звикли до стандарту. Стандартні панельні будинки, стандартні телепередачі, стандартні дівчата й хлопці, стандартна любов...

— Не треба. Помовч. Більше ніколи не побачимось. Я шкодую, що не вмію поспішати. Будь щасливий.

Вона повертається до нього обличчям і кладе руку йому на груди, на голе тіло, там, де розстібнута сорочка; тепло її долоні тихо вливається в нього, воно струменіє з її пальців, спокійне й лагідне, наче вічне всепроникне проміння життя, забираючи з серця накип утоми, роздратування, суєти, тривоги за свій дім — бо кожен, хто повертається з далеких мандрів додому, хоче того чи не хоче, — стає на мить Одіссеєм, бо в кожному поверненні є своя непевність і страх невідомості.

Все зникає, є лише ніч, в якій гинуть усі звуки й порухи, є мовчання і Ділбар, яка віддає йому своє тепло.

Ігоря раптом осяває розуміння, що цей наївний доторк важить для неї більше, ніж для інших, сучасніших, — всі клятви й зойки кохання, вся потайна відвертість нічних любощів. Ось що привезе він з цих земель додому, не балаканину строкатих екзотичних спогадів, не професійні секрети госпіталю чи суху матерію наукових висновків, а щось набагато важливіше, те, що не піддається поверховій, іронічній, поквапливій логіці забіганого мешканця далеких західних міст. Сьогодні вночі торкнувся він мудрості повільного, болісного, прихованого, поступового наближення людини до людини, тисячолітньої мудрості терплячого очікування щастя; так висхла пустеля, напівмертва і зболена від спраги, терпляче й довго чекає на дощ, благословляючи кожну краплину вологи, яку шле їй небо.

На світанні, коли все сіре й сонне, невиспані лікарі поволі йдуть з речами до автобуса, неохоче торкаючись його вихолоджених металевих ручок і поверхней; Янчука одразу охоплюють дрижаки, Чернов уперше за цей час неголений. Лозицький мовчки сідає позаду й дивиться туди, де стояв уночі з Ділбар. Жінки знову нерухомо Сидять навколо печі, над якою куриться білий дим. Баймуханов проводжає лікарів, допомагає виносити чемодани й рюкзаки. Потім самотньо стоїть перед ворітьми госпіталю, кланяючись автобусу, лікарям — ті весело гукають йому слова прощання, — арику, винограднику, сонцю — першим його червонястим небесним провісникам.
1982 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка