Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка4/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ДЕНЬ, КОЛИ ЗАГИНУЛИ КОСМОНАВТИ
Якийсь незрозумілий гомін пробудив його. Рівний і сильний гомін — на світанні Ігорю наснився альпіністський табір у Домбаї: так колись гула Теберда — напружено-крижаний потік, що спускався з гір. Цей звук приніс спогади молодості й майже забутих радощів тіла. Шкіра мала свою пам'ять — пам'ять холодної, пекучої тебердинської води, коли Ігор вмивався вранці, балансуючи на камені, й у пальці заходили зашпори; очі мали свою пам'ять — пам'ять світло-зелених і темно-зелених кольорів, стрімких барв води, білих бурунів на зламах ріки, пам'ять хистких вранішніх туманів і сяючих гір; м'язи мали свою пам'ять — пам'ять щасливої втоми після ходіння й нудного видовбування сходинок на льодовику, пам'ять теплого спального мішка й промерзлого намету; і навіть рот зберігав далеку пам'ять тих років — крижаний, ламкий біль у зубах, коли доводилося нагинатися над гірськими потічками й встромляти в них гумову трубку, щоб напитися: вода була без смаку й радше нагадувала формулу води, ніж саму воду. Всі ці спогади знову випливли, й спочатку вони були сповнені радістю й навіть визволенням, мов ті сни, в яких людина літає, але потім досить швидко — він це знав — мало прийти гірке відчуття чогось, втраченого навіки, чогось, з чим неможливо змиритися. Аби радість не переродилася на гостру тугу за минулим, він вирішив підвестися. За ці роки так помудрішав, що навчився маніпулювати почуттями, так само, як за допомогою фармакологічних засобів терапевти маніпулюють кров'яним тиском; треба тільки у відповідний момент переключити потік спогадів, а для цього слід зайнятися чимось, що потребує зосередження.

Рішуче підвівся, спустив ноги на підлогу й, схопившись обома руками за холодну залізну раму ліжка, почав робити зарядку: тридцять присідань. Гомін не вщухав. Це був рівний і сильний звук падаючої води. Важко дихаючи, Ігор підійшов до вікна: йшов дощ, та не дощ, а злива, з тих, що лютують уночі.

Стоячи біля вікна, Ігор спостерігав, як чалапають по калюжах жінки в гумових чоботях і нейлонових плащах; дехто запинався від зливи прозорою клейонкою з поліхлорвінілу, й тоді здавалося, що людина сама себе запакувала в блакитняву торбинку з магазину самообслуговування.

Районне містечко вже півмісяця заливали дощі. Вулиці тонули в калюжах, машини були заляпані грязюкою по самі дахи кабін. Базар спорожнів, на автостанції теж майже нікого не було, й тільки на майдані перед райкомом партії стояло з десяток «козликів» — секретар скликав нараду в зв'язку з загрозливим становищем, в якому опинився район. Ігор пригадав, як відвідав учора секретаря і як той заклопотано читав щоденні зведення про заготівлю сіна та надої молока; подзвонили з обкому, й секретар, переключивши важелі на великому телефонному апараті, розмовляв з якимось Іваном Кузьмичем, і вигляд у секретаря був такий винуватий, ніби це він напустив на свій район дощ. Потім секретар уважно вислухав Ігоря і пообіцяв допомогти, чим зможе. Ігореві стало незручно, що морочить у таку хвилину голову секретареві медичними справами, й жаль стало йому цього невисокого лисіючого чоловіка, який, мов господь бог районного масштабу, відповідає за всі справи в районі, за все, навіть за погоду, й тому відбиток втомленої заклопотаності ліг на його ще молоде обличчя. Ігор подумав, що, мабуть, це непоганий чолов'яга, який у вільні години любить рибалити чи грати в шахи. У вільні години, коли скидає з себе важкий вінець господа бога районного масштабу. Потім Ігор обідав з головним лікарем тутешньої районної лікарні Моздюком, проте цей лисий, хитрий чоловік прикинувся простаком, нічого не тямлячим в інфекційних хворобах, він увесь час повторював, що він усього-на-всього хірург, і від нього нічого не можна було добитися путнього про той випадок у Верхівцях.

«От і все, — сказав сам собі Ігор. —Я таки звільнився від Домбаю». Радість ще не полишила його, ніщо цього ранку не дратувало його, все здавалося гармонійним і приємним. Спав з відчиненим вікном, а на підвіконні поклав сушитися змоклі штани, на стулку вікна почепив вогку сорочку, й, звичайно, ні штани, ні сорочка анітрохи не підсохли, однак і це не вивело його зі стану щасливої рівноваги. Подумав, що, можливо, почався Великий Потоп, і що в цьому містечку запанувала на десять тисяч років уперед нельотна погода, і що той єдиний АН-2, що стоїть на злітній смузі, не підніметься більше в небо, й що доведеться Ігореві вікувати свій вік тут, поруч із Годнею, бачити щодня Годню, розмовляти щодня з Годнею, й не тільки розмовляти, але й пити разом горілку, ще й, чого доброго, цілуватися з Годнею.

Ігор швидко вдягнувся й поголився. Вирішив сьогодні ж їхати звідси — добре, що має в своєму розпорядженні УАЗ із обласної санепідстанції. Зайде на кілька хвилин до Годні, підпише акт про розслідування випадку смерті — й по конях. Пообідає в Вінниці й поїздом Софія—Москва виїде до Києва. То дуже зручний поїзд — увечері Ігор буде в Києві. Й одразу ж забуде про Годню. Цей тип викликав у Ігоря таку відразу, що він уявив, як Годня грає роль поліцая в якомусь фільмі про війну: підступний мужичок з глибоко посадженими чорними очима й жилавими руками, порослими чорним волоссям. Ігор уявив, як Годня в чорному галіфе й натільній сорочці, упрілий і лютий, лупцює шомполом хлопців, які намагалися відкрутитися від депортації в Німеччину. Звичайно, абсурдно було так думати про головного лікаря районної санітарно-епідеміологічної станції Годню Семена Родіоновича, 1927 року народження, одного з кращих епідеміологів області, як переконував напис під його портретом на Дошці пошани, нагородженого значком «Відмінник охорони здоров'я». Не лише абсурдно, але й негарно, соромно було так думати про людину лише на тій підставі, що він притримується іншого погляду на випадок у Верхівцях. Але Ігор був переконаний, що тут справа не у відмінності поглядів, такій звичній для світу медицини, а в тому, що попросту його обвів Годня, мов дитину, кругом пальця, й зараз хитро примружиться, прощаючись із ним, ще й посміється вслід, як тільки УАЗ обласної санепідстанції виїде за ворота лікарні.

Так, доводилось їхати звідси ні в сих ні в тих, нічого нікому не довівши. «Ну й поїду, — подумав Ігор. — Старого вже не воскресиш із мертвих. Чи не однаково йому, врешті-решт, що буде написано в звіті, який я привезу до міністерства?» Перед Ігорем побувало тут уже дві комісії з області, і всі вони одностайно дійшли висновку, що той дід помер від отрутохімікатів, які нібито розпилював над полем літак сільськогосподарської авіації. Що то був за літак і що то були за отрутохімікати — встановити не вдалося. Дід старий, пив багато, серце слабе — от і помер. Ігор пригадав, як насмішкувато дивився на нього Годня позавчора, коли Ігор почав знайомитися з паперами, що стосувалися цієї справи. Досвід і інтуїція епідеміолога підказували Ігореві, що це не поодиноке отруєння, а інфекційна хвороба. Треба шукати інші випадки й вживати негайних заходів, але прямих доказів не було, а Годня люто сперечався з Ігорем, висміюючи його припущення; цей неприємний чорний мужичок зверхньо позирав на Ігоря, мов на якогось молокососа, який приїхав учити його, Годню; він виставляв свої вперті докази, в яких, треба це визнати, теж був сенс. Бачачи, що Ігор вагається, Годня підсунув йому книжечку про клінічну картину захворювання при отруєнні інсектицидами, що застосовуються в сільському господарстві, й Ігор пересвідчився, прочитавши її ввечері, що хвороба того діда дуже скидалася на гостре отруєння гексахлораном.

Все б нічого, коли б тільки можна було поїхати в те село, у Верхівці, й на місці самому провести розслідування. Та зв'язок із Верхівцями перерваний, єдину грунтівку розмило і жодна машина не могла пробитися в те село. Дійти можна було тільки пішки — п'ятнадцять кілометрів по глині, по в'язкому чорнозему, під безперервним дощем. Ця перспектива мало тішила Ігоря. Зрештою, Ігореве відрядження сьогодні кінчалося, ніякої певності в тому, що він правий, у нього не було, текст акту про розслідування він склав так дипломатично, що його можна було по-різному зрозуміти, робити тут було нічого, абсолютно нічого. Ще ніде не приймали Ігоря так відверто вороже, як у цьому містечку, навіть дивно було — чому? Адже він приїхав їм допомогти, адже ці районні хитруни врешті-решт ні в чому не винні.

Але що вдієш? Ігор знав, що Годня сильніший за нього: він сяде собі в машину й поїде геть, а Годня залишиться в цьому невеличкому містечку, що лежить над ставком, серед райських ланів, ярів і долин Поділля, і, нарешті, пізно перевиховувати Годню, 1927 року народження, пізно підносити його професійний і науковий рівень, пізно привчати його до творчого, діалектичного мислення.

Швидко склав речі до великого шкіряного портфеля. За багато років постійних відряджень Ігор звик збирати свої речі швидко й ніколи нічого не забувати. Вогку сорочку сховав у портфель. Добре, що вчора купив у місцевому універмазі нову й — що головне — суху, одразу й згодилася. Поклав до портфеля портативний касетний магнітофон «National», який всюди возив із собою. У лікарнях записував свої розмови з хворими, їхні розповіді та скарги: так утворилася дивна колекція людських страждань і хвороб; коли ці записи давав слухати своїм колегам по лабораторії, вони дивувались, як точно і яскраво описують люди симптоматику навіть банальних, відомих недуг. Сховав течку з матеріалами розслідування і виписку з історії хвороби померлого діда. Виписку передав з Верхівців по телефону лікар, якого звали Лев Миколайович. Не важко було запам'ятати це ім'я. Лев Миколайович не-Толстой, подумки назвав його Ігор. Зв'язок із Верхівцями був поганий, розмова весь час переривалася, і з виписки тої нічого зрозуміти не можна було.

Востаннє окинувши поглядом кімнату (вікно зачинив, мило й зубну пасту забрав), Ігор зійшов на перший поверх, розрахувався з черговою, забрав паспорт і вийшов на вулицю.

Толя вже чекав його. Підігнав синій санітарний УАЗ до самих дверей готелю, бо інакше довелося б Ігореві брести через калюжу. «Гарний хлопець», — подумав Ігор. Толя похнюплено куняв, схиливши голову на кермо.

— Що з тобою?

— Голова гуде, — сиплим басом сказав Толя. — Вчора я, Ігорю Станіславовичу, теє...

Цей дебелий білявий парубок свого часу займався класичною боротьбою, а зараз співав у самодіяльному хорі. Але найбільшим життєвим призначенням Толі був не спорт і не вокаліз, а спання. Цьому приємному заняттю Толя віддавав майже всі вільні хвилини свого життя. Міг спати навстоячки, будь-де, за будь-яких умов. І тільки коли Толя сидів за кермом, його сірі оченята некліпно й уважно стежили за дорогою.

— Так, — критично оглянув Ігор опухле обличчя Толі, — у «Ла Скала» тобі тепер не співати... З ким же ти піддавав?

— З братом сестриного чоловіка... В них тут дім свій біля станції. Ночував у них.

— По скільки ж ви вдарили? — поцікавився Ігор.

— Та, — махнув рукою Толя, — хіба я рахував... Первак — як вогонь. Все в них є, повна хата, але живуть... Некультурні люди, одне слово. Ви навіть не повірите, Ігорю Станіславовичу.

— А що?


— К приміру, купили вони машину пральну. Є в них і телевізор, і радіола, й акордеон. Ну, а оце днями зарізали теля...

Тут Толя пирснув сміхом, аж рукою рот затулив. УАЗ плив по каламутному озеру, що утворилося на центральній вулиці містечка.

— Зарізали теля, — вів далі Толя, — й надумали кишки мити в пральній машині. Уявляєте? Кинули кишки, ввімкнули машину, вона, конєшно, гуде... Вимкнули — глядь, а кишки всі порвало! Толя знову зайшовся сміхом.

— А кольоровий телевізор у свинарнику вони ще не поставили? — спитав Ігор.

— Ні.

— Поставлять.



— Так, — згодився Толя. — Темні люди. Але первак у них добрячий. І закусь — те, що треба.

Поснідавши у чайній, де Ігоря вже знали (Толя їсти відмовився), поїхали до центральної лікарні, на території якої містилася районна санітарно-епідеміологічна станція.

— Довго стоятимемо? — спитав Толя.

— Ні. Так що ти нікуди не тікай. Підпишу акт, зайду до головного — і додому.

— Добре, — зрадів Толя. — Сьогодні у нас репетиція.

— З твоїм голосом зараз знаєш де співати?

— Та я не співатиму, тільки піду. У нас дуже з відвідуванням строго.

У кабінеті Годні нікого не було, сказали, що він кудись вийшов. Можливо, гайнув снідати — жив Годня поряд із лікарнею. Тоді Ігор, щоб не марнувати даремно часу, почав диктувати акт розслідування миловидній жінці, яка числилася тут помічником епідеміолога, а фактично працювала друкаркою. Жінка друкувала дуже швидко й без помилок. Узявши акт, Ігор пішов до кабінету Годні, а того все не було. Ігор роздратовано подумав, що надто все добре в цій санепідстанції, надто чисто й вилизано, багато виставочних стендів з фотографіями, що висвітлювали роботу добровільних санітарних дружин, — Ігор не мав сумніву, що все це туфта, показуха, й що ніякої роботи, ніяких санітарних дружин немає, вони існують тільки у звітах і на фотографіях, і що всі ці гарно намальовані схеми й графіки, що ілюструють титанічну роботу санітарної станції, — все це теж зроблено за наказом і задумом цього хитрого чорняка Годні.

До кабінету ввійшов Годня.

Вигляд мав розгублений. З його синього велюрового капелюха, вкритого нейлоновою торбинкою від плаща болонья, струмками збігала вода.

— Ви чули? Космонавти загинули!

— Як? — скрикнув Ігор. — Не може бути!

«Не може бути. Не може бути!» — вигукнув він, бо завжди так казав, коли чув страшні слова про раптову смерть когось зі своїх знайомих. І щоразу, вимовляючи: «Не може бути!» — він знав: це правда. Цим не жартують. Це може бути.

— Радіо повідомило. Сказали, що вони приземлилися. І що ознак життя не виявлено.

— Ч-чорт, — видихнув Ігор. — Такі люди загинули. Такі люди!

Годня був у гумових чоботях — на чистій підлозі кабінету залишалися мокрі вапняні сліди. «До лікарні ходив, — подумав Ігор. — Там зараз ремонт».

Ігор уявив, що зараз діється на місці приземлення, що відбувається зараз у групі медичного забезпечення польоту, в Центрі управління польотом, вдома у космонавтів. Що робиться зараз з матерями, дружинами й дітьми космонавтів. Що каже зараз уся країна. І як захлинаються іноземні телеграфні агентства та радіостанції.

Не помітив, як у кабінеті Годні зібралися люди — працівники санепідстанції. Перемовлялися тихо, ніби в кімнаті був покійник. Жінка, що друкувала Ігореві акт, прикладала хусточку до очей.

— Найбільше жаль Волкова. Такий симпатичний... Молодий...

— А мені Пацаєва. Волков хоч славу знав, а той... Вперше полетів... і ось тобі маєш...

— А Добровольський? Що там казати...

— Припиніть розмови, — сказав Годня. — Всіх жалко.

— Яка ж причина?

— Ще не відомо.

— З'ясують.

— Перевантаження не витримали.

— Чи розгерметизувалися. Вони ж без скафандрів...

— Господи, нещастя яке...

— Товариші, йдіть працюйте, — сказав Годня. — Чуєте?

Люди помалу розійшлися, залишивши в кабінеті Годню й Ігоря.

Годня взяв акт, уважно перечитав і підписав. Підписувався він так довго, наче багатофігурну картину малював, голову схиливши набік, потім підвів до Ігоря сумне обличчя.

— Давайте командировку. Підпишу.

— Ні, — сказав Ігор. — Я передумав, Ми зараз поїдемо у Верхівці.

— Добре, — одразу згодився Годня, немов іншої відповіді не чекав. — Як поїдемо?

Ігор мовив твердо, наче давно вже обміркував план тої експедиції, хоч ще кілька хвилин тому й гадки в нього не було про поїздку до Верхівців:

— Візьмемо ГАЗ-66. Вашу дезінфекційну камеру. На ній поїдемо ми з Толею. А ви за нами на ГАЗ-69. Не може бути, щоб ГАЗ-66 не пройшов. У нього проходимість дуже висока. Коли що — ми вас витягнемо. А якщо не проїдемо, підемо пішки. Я звідси не поїду, поки не побуваю у Верхівцях.

— Гаразд, — підвівся Годня. — Піду візьму гумові чоботи для вас і Толі. Кого ще з собою брати?

— Двох помічників. У лабораторії візьміть чашки й пробірки. Посіви зробимо. Швидше збирайтеся.

Трохи згодом Ігор зрозумів, звідки взялася в ньому та певність. Позавчора вони з Толею побачили навпроти санепідстанції високий військовий всюдихід ГАЗ-66, на якому було змонтовано дезінфекційну камеру. Годня скаржився, що немає шофера й що його шофер Володя змушений розриватися між «козликом» і камерою. Толя сказав, що добре знає цю машину, бо працював на ній в армії: мовляв, не машина, а звір, з будь-якого багна витягне.

Ігор вийшов на вулицю й сказав Толі, що поїздка додому відміняється — зараз вони поїдуть до Верхівців. На обличчі Толі не вималювалось особливої радості. А втім, Толя дуже швидко втішився, сказавши, що з великою приємністю згадає молодість і прокатається на ГАЗ-66 і в область йому, фактично, поспішати нема чого, бо все одно він не при голосі, а брат сестриного чоловіка та його жінка запрошували ще погостювати. Первак є і телятина теж.

Нарешті всі зібралися, Ігор і Толя взули гумові чоботи, Годня пояснив Толі, що їхати треба спершу по дорозі, що йде до Ставичан, доїхати до Нової Гути, а там доведеться звернути з бруківки. Толя сказав, що знає ці краї як свої п'ять пальців, так що нехай за них не хвилюються, знайдуть вони цю Нову Гуту — не раз він там бував, коли працював на молокозаводі. Ігор і Толя залізли в кабіну ГАЗ-66. Годня і його помічники їхали ззаду в «козлику».

Ігор уперше їхав у цій машині, й вона йому дуже сподобалась. Сидиш високо над землею, в кабіні тепло, затишно, амортизація гарна, все зручно зроблено, спереду можна відкрити вузеньке віконце для свіжого повітря, мотор сховано всередину кабіни, так що дорога просто стелеться перед твоїми очима.

— Як у літаку, — підморгнув Толя. — Тільки крил не вистачає...

«Тільки крил не вистачає», — повторив мовчки Ігор і знову згадав космонавтів. «Розтин робитимуть, мабуть, сьогодні в Москві», — спало на думку, й він жахнувся. Ще вчора таке страшне припущення нікому не могло навіть наснитися. Вчора, коли вони були на орбіті. «Досить, — сказав сам собі Ігор. — Треба переключитися. Треба згадати Домбай, або останню зустріч з Іринкою, або сина. Ні. Треба краще думати про випадок у Верхівцях — від чого помер той дід?»

А дощ періщив нестримно; Ігор подумав, що, мабуть, на небі теж є свої врожайні водяні роки й свої плани водозаготівель, і що цей рік видався особливим, і тут уже нічого не вдієш, тільки хлібів шкода. Подеколи Ігор позирав у бічне дзеркальце — «козлик» Годні не відставав од них. Так, трясучись по розчахлій дорозі, доїхали до залізничного переїзду, за яким починалася Нова Гута. Шлагбаум був спущений, вони зупинили машини й вийшли розім'ятися.

Небачена краса оточувала їх: за розбитою дорогою, на якій грязюка була так перемішана й збита колесами автомобілів, що скидалася на шоколадний крем, починалися луки й діброви. І трава на тих луках була невисока (мабуть, таки встигли її викосити), насичена сріблом і зеленню. Здаля ці луки здавалися витончено доглянутими, ніби англійські газони. А дубки стояли купками по двоє, по троє деревець так, наче молоді коні на пасовиську. Ігор гірко подумав, що все його життя минає в автомобілях санепідстанцій, на поганих дорогах, у смороді відпрацьованих газів, серед куряви чи під дощем, а все справжнє, чисте, потрібне людині, як ковток повітря, все природне, зелене, — квіти, трава, дерева, — все те, з чого починається життя і без чого життя неможливе, — все це лишається обіч дороги, осторонь, І ти, живучи серед цієї краси, бачиш її тільки з кабіни автомобіля або так, як зараз, випадково, а потім поспішаєш далі — вигрібати людський бруд і хвороби, і все часу не вистачає, щоб зупинитися й передихнути трохи, пожити хоча б кілька годин у цій діброві.

— Гей, хто там! Поснули, чи що? — гукнув Толя. — Піднімайте шлагбаум!

Ігор подивився на годинник і збагнув, що вони вже хвилин двадцять стоять на переїзді, а поїзда все нема. З будки поволі вийшла жінка в чоловічому піджаку, подивилася на їхні машини. Вирішила, що то не такі й цабе великі, можуть і почекати.

— Заждіть. Зара начальство на моторі проїде.

Почекали ще хвилин десять. На залізничних коліях мертва тиша. Тоді почав лаятись Годня. Жінка неохоче покрутила ручку й підняла шлагбаум.

У Новій Гуті машини зупинились біля сільмагу. Продавщиця в білому халаті й двоє дядьків у фуфайках розвантажували ящики з горілкою. Толя, Володя й Годня підійшли до них — почали розпитувати, чи можна проїхати до Верхівців.

А хто його знає, — ліниво відповів один з дядьків. — Мо', й проїдете. У вас резина хороша. Ми не проїхали. Гибле діло. А ви спробуйте.

Умовилися: ГАЗ-66 поїде перший — прокладатиме колію. А за ним піде ГАЗ-69. Володя розтлумачив Толі, як їхати і біля якої криниці звертати. Брязнули дверцята, й машини рушили.

Дорога одразу пішла вниз, у глейке баговисько. Толя ввімкнув передні ведучі колеса. Тільки тут Ігор зрозумів, що Годня не брехав і жарти тут зайві: поїздка по цих землях, поперехрещуваних ярами, спусками в глибокі долини й підйомами по слизьких, круто похилених узбіччях, — справа небезпечна. Машину почало немилосердно водити, хоч їхали повільно, й тепер Толя не балакав, а сидів, зціпивши зуби, й обережно, майже ніжно натискав педаль газу. На дні долини шумував потік, повний глинистої води, а над тим потоком був перекинутий вузький місток, заліплений весь слизькою грязюкою. Толя став ще зосередженіший, машина сунула вниз юзом, майже не слухаючись керма. Ігор визирнув з кабіни й побачив, що їхній ГАЗ-66 залишає за собою дві дивовижно сухі колії — воду з них тимчасово вичавлено, — й по тих широких коліях поволеньки суне «козлик». Через перший місток проскочили щасливо. Дорога стрімко бралася вгору, й одного необережного руху керма було б досить для того, щоб їхня висока (тепер висота машини стала її головною вадою) тарандайка з високою дезінфекційною камерою повалилася на бік і покотилася схилом гори. Ігор міцно тримався за скобу біля вітрового скла, й тепер кабіна не видавалася йому такою безпечною й затишною.

Знову почало водити машину, а вони сиділи, мов неприкаяні, в цій залізній скриньці, яка майже не слухалася їх. Толя матюкався, упрівши од напруження. Вони доїхали до тої криниці, про яку казав Володя, і подалися праворуч, униз. Почався другий спуск, ще крутіший і страшніший, ніж перший.

Ігор згадав, що дядьки, які носили ящики з горілкою, казали, що коли вони проскочать через той чортів яр, вважай, добралися до Верхівців.

— Ну, тримайтеся, Ігорю Станіславовичу, — серйозно мовив Толя. — Коли що — стрибайте.

Їх чекав вузенький місток без поручнів, перекинутий через глибокий рівчак. Ігор навіть не повірив, що колеса взагалі вмістяться на тому містку, проте Толя поволі підвів машину до переїзду, аби рівненько в'їхати на місток, інакше, заїхавши збоку, він би не зміг вивернути важкий автомобіль і точно потрапити колесами на дощаний настил. Ігор відчув, як наростає тривога, і ясно зрозумів: це майже божевілля — їхати через місток, на якому і в сонячний день легко перекинутись, адже зроблено його не для автомобілів, а для людей, худоби і возів. Подумав, що коли в нього залишилася хоч крихта здорового глузду, то він повинен негайно зупинити машину, не піддаючи нікого небезпеці, й піти у Верхівці пішки. Одначе Ігор промовчав. Толі було зараз не до розмов. Пізно вже зупиняти машину — розвертатися ніде, треба раніше було думати, а зараз залишалося одне: переїхати через той клятий місток. Толя знову переключився на першу передачу й поволі в'їхав на настил. І раптом Ігор відчув, як невблаганно зіслизають задні колеса їхньої машини, як вона починає хилитися на правий бік. «Тільки б мотор не загорівся, коли перевернемось», — подумав Ігор. І ще він подумав, що, коли машина впаде на правий бік у яр, повний води, двері заклинить і він навряд чи викараскається з кабіни. Розгубленість тривала якусь невловиму мить. Толя, зрозумівши, що вони перевертаються, відчайдушно дав повний газ. Мотор заревів, передні колеса, які вже встигли торкнутися землі, пробуксували, але все-таки перетягли машину через місток, і вони почали здиратися вгору, не боячись нічого — ніякого ковзання, наплювати їм було на все — найстрашніше лишилося позаду.

Виїхавши на гору, вони зупинилися і вискочили з кабіни. Побачили, як «козлик» досить легко переїхав через той місток і поволі подерся вгору слідом за ними.

— Твою мать, — сказав Толя, стукаючи ногою по скатах, — ви бачили таке? Мабуть, високий тиск у шинах. Чого ж я раніше не здогадався скинути тиск? Йшла, як п'яна. А їм — дивіться. Хоч би що тобі.

В цей час під'їхав «козлик», і з нього вискочили Годня й Володя.

— Живі? — крикнув Годня. — Не повмирали зі страху? Ми вже думали, що вам кришка. Колесо висіло в повітрі. Мабуть, здорово перелякалися, га?

Ігореві неприємно стало, бо йому здалося, що Годня насміхається з нього, наче єхидно підморгуючи: адже ж злякалися ви, Ігорю Станіславовичу, кажіть правду, злякалися, це вам не статті наукові писати і звіті в міністерство, я ж бачу, що ви передригоніли.

— Все гаразд, — сухо сказав Ігор. — Чого кричати? Проїхали. І дорога нормальна. А ви казали, що проїхати неможливо.

— Ну, ну, ну, — надто голосно засміявся Годня, примруживши чорні очі. — Тепер ви герой. А проскочили, можна сказати, чудом. Могло й нещастя статися. І навіщо це вам?

Стояв, посміюючись, низькорослий, гостроносий, впертий, у темному плащі й капелюсі, з якого так і не скинув нейлонову торбинку, хоч дощ і вщух. Так, дощ скінчився, і з вершини гори було видко, як накочувались на далекі горби хвилі сонця: щільна пелена дощових хмар луснула, як навесні рветься крига на річці, й синювато-похмурі гони висвітилися, як це буває на сцені, коли освітлювач запалює ряд горішніх ліхтарів. Сонячна барва поповзла по землі, визолочуючи її, дійшла до машин і людей, і одразу стало тепло й парко. Ігор скинув плащ.

— Тепер підсохне, — сказав Толя. — Ми всюди проїдемо.

— Поїхали, — сказав Ігор.

Вони посідали в машини, й колона рушила далі. Вдалині вже видніли Верхівці, розкидані по горбах.
Спочатку заїхали в дільничну лікарню. Довелося знову здиратися вгору — тепер це була вузька вулиця. «Козлик» забуксував, ледве зрушили його з місця. Проїхали повз кам'яну огорожу, за якою розкинувся величезний старий парк.

— Це якогось знаменитого поміщика парк, — мовив Толя. — Кажуть, що тут писав вірші польський поет... цей... як його...

— Міцкевич?

— Ні... Другий...

— Словацький?

— Словацький, — зрадів Толя. — Хлопці казали, що сюди приїздив Іраклій Андроников. Щось шукав.

— Ти дивись, — ввічливо мовив Ігор, який ще не встиг перейнятися літературно-історичною красою цих місць.

Місцевий лікар Лев Миколайович не-Толстой, на прізвище Радкевич, страшенно здивувався, побачивши приїжджих, які почали завзято зчищати грязюку з чобіт з допомогою нехитрого пристрою — спеціального залізного леза, поставленого перед порогом. Лев Миколайович виявився молодим і досить самовпевненим хлопцем спортивного вигляду. Ще більше здивувався Лев Миколайович, дізнавшися, що вони приїхали від Нової Гути. «Ви що, збожеволіли? — сказав він. — Там же машини не ходять». — «А що, в це село їздять лише на волах?» — спитав Ігор. «Ні, — сказав Лев Миколайович, — є інша дорога. Тільки по ній їздять, коли сухо. Зараз там проїхати неможливо». — «Вважайте, що ми зробили неможливе», — відповів Ігор і попросив принести історію хвороби померлого діда.

— Скільки можна займатися цією справою? — знизав плечима Лев Миколайович. — Не варто було для цього з Києва їхати.

— Помовчте, — грубо обірвав його Ігор, відчуваючи, як у ньому закипає лють. — Робіть, що вам сказано. І не вчіть мене. Тут я вас учитиму.

Лев Миколайович ображено стис губи й приніс історію хвороби. Ігор став уважно читати її: хворий 62-х років (не такий уже й старий), інвалід війни (ампутація лівої ноги вище коліна), за тиждень до захворювання розрубав собі сокирою праву ногу: рвано-рубана рана, введено правцевий анатоксин. Захворів 15 червня. Госпіталізований 18 червня. Помер 19 червня.

— Чому так пізно госпіталізували?

— Бачите, — сказав Лев Миколайович, і в голосі його вже не було самовпевненості, — померлий не звертався по медичну допомогу.

— А фельдшер для чого? Треба було самим виявити хворого.

— Він жив на другому кінці села, — ніби вибачаючись, сказав Лев Миколайович. — Це, по суті справи, інше село. Дуже важко туди добиратись. Фельдшериця не встигає...

— Подивимось, — сказав Ігор. — А коли літав літак?

— Не знаю точно, — знітився Лев Миколайович. — Чи дванадцятого, чи тринадцятого.

— Тринадцятого, — уточнив Годня. — Бригадир казав.

— Як прізвище бригадира?

— Микитюк.

— Де він живе?

— На тому ж кутку.

— Добре, — сказав Ігор. — Принесіть мені історії хвороб всіх, хто лежав у вашій лікарні з першого червня по нинішній день. Ні, навіть раніше — з березня.

З особливою уважністю Ігор вивчав зараз сторінку, де записано було всі призначення: назви препаратів, дози. Смаглява чорноброва сестра поклала перед ним стос пошарпаних паперів. Її руки пахли пеніциліном. «Красуня яка, — подумав Ігор. — Візантійське обличчя».

Почав читати принесені історії хвороб. Відзначив, що велись вони кваліфіковано: мабуть, ще не зледащів Лев Миколайович у цій глушині, як це часом буває з сільськими лікарями. Відклав убік одинадцять історій хвороб: симптоматика в цих випадках була схожа на ознаки хвороби, від якої помер дід.

Поки він читав історії хвороб, Годня й Лев Миколайович сиділи тихо. Лев Миколайович підстригав нігті, а Годня читав старий, пошарпаний номер журналу «Изобретатель и рационализатор», що невідь-звідки взявся в цій лікарні. Ігор подумав, що, либонь, так поводяться в присутності ревізора директор і головний бухгалтер ресторану, в якому виявлено нестачу. Стало смішно: він у ролі ревізора-викривальника. Навіть не смішно, а сумно.

— Ви твердите, — нарешті звернувся Ігор до Годні, — що причиною отруєння був літак, який літав тринадцятого. Подивіться ці історії. Вже третього червня в лікарню поступили хворі з такою ж самою хворобою. Ось ці випадки.

— Звідки це видно, що з тою ж хворобою?

— Візьміть окуляри в руки і почитайте. Лікарю, а ви як думаєте?

— Взагалі схоже, — згодився Лев Миколайович. — Я й сам думав. Але ж ніхто не помер... У них хвороба перебігала дуже легко.

— Ваше щастя. Ну добре. Тепер друге. Старий був інвалід та ще й ногу собі поранив. Ясно, що він далеко не міг ходити, тим більше працювати в полі. Що ж, літак посипав отруту на його хату?

— Дощі почалися, й хімікати змило з поля в колодязі. Ви побачите, в якій вони ямі живуть, — сказав уперто Годня.

— Вам не епідеміологом... вам... вам... гицелем працювати, — сказав з ненавистю Ігор, розуміючи, що чинить дурницю, що не можна так розмовляти, треба стримуватися. Хоч як це дивно, але Годня змовчав, не огризнувся. — Будь ласка, Леве Миколайовичу, — сказав Ігор якомога миролюбніше, — випишіть прізвища цих хворих і дати захворювань. І тоді ви побачите, що маєте справу зі спалахом інфекційного захворювання, розтягнутим у часі й просторі. Отруєння інсектицидами має зовсім іншу характеристику. Воно починається у всіх хворих майже одночасно, в один день. Крім того, такі хворі чітко пов'язують захворювання з роботою в полі. Професійний фактор. А тут — подивіться: тут інваліди, діти, домогосподарки, бригадир, доярка. Різні люди. Лікар Годня цього не розуміє або не хоче зрозуміти, хоч це і входить у його службові обов'язки. Ви епідеміологічне розслідування проводили? — різко спитав він Годню.

— Особисто проводив. Пішки йшов під дощем, бо машина не могла проїхати, — сказав Годня.

— Так, — підтвердив Лев Миколайович. — Степан Родіонович мокрий тоді прийшов... страшне.

— А те, що не один дід хворий, ви це бачили?

— Чим ви доведете, що це одна й та сама хвороба? — понуро мовив Годня. — Адже ніяких мікробів не виділено. Та й клінічні ознаки не зовсім типові. Ви й самі не знаєте, що це за хвороба. Просто хочете свою думку довести.

— Слухайте! — швиргонув Ігор на стіл історії хвороб. — Доки ви мене й себе будете дурити? Я приїхав до вас не як ревізор. Вам це зрозуміло? Я не збираюсь карати вас, писати на вас доноси. Я хочу вам допомогти. У ваших же інтересах. Бо якщо це інфекція, треба негайно провести екстрену профілактику антибіотиками, почати дезінфекцію всіх криниць. Якщо ви цього не зрозумієте — майте на увазі, я не зупинюся ні перед чим. Я не люблю капості чинити, але якщо ви заважатимете працювати, я подзвоню заступнику міністра і розповім, як у вашому районі створюють небезпечне вогнище інфекції. Він з вами поговорить. Ви знаєте, як він уміє розмовляти?

— Знаю, — похмуро сказав Годня.

Ігор почувався вкрай знесиленим. Подумав, що такого трагічного дня, коли, здавалося б, одне горе у всіх, горе, яке б повинно всіх поєднати, цього дня він гризеться з Годнею, доводячи йому ясні й незаперечні істини, зрозумілі не тільки спеціалісту, а й будь-якій нормальній, неупередженій людині.

— Я вас розумію, — заспокійливо сказав Лев Миколайович. — Мабуть, ви праві. Ви краще це знаєте. Я, наприклад, не бачив цієї хвороби.

— А я вже третій рік її бачу, — тяжко зітхнув Ігор. — Ходімо в село. До речі, Леве Миколайовичу. У вас є свій сад?

— Який сад?

— Був такий лікар, який саджав дерево, коли з його вини помирав хворий. Виріс цілий сад. Цей дід на вашій совісті.

— Чому? Давав йому все, що треба: кордіамін, строфантин, глюкозу — все, що треба.

— Не від цього він помер.

— А від чого? — знову в голосі Лева Миколайовича майнули нотки зневаги. Мовляв, що ти тут усіх повчаєш, подумаєш, який розумник знайшовся.

— Він помер від зневоднення. Скільки ви йому рідини ввели?

— П'ятсот кубиків.

— А треба було п'ять літрів. Це б його врятувало. Поставте себе на його місце й подумайте.

Перед тим, як вони вийшли, Лев Миколайович запропонував їм пообідати у нього в лікарні, він це миттю організує. Ігор відмовився. Соромився обідати в лікарнях, хоч інколи й доводилося: ніколи не міг позбутися важкого відчуття, нібито об'їдає хворих.

Вони поїхали до колгоспної контори. Перед конторою стояв тьмяно-сріблястий, стемнілий від дощів пам'ятник загиблим солдатам. На трьох великих плитах, що лежали в траві перед пам'ятником, вирізьблені прізвища верхівчан, які не повернулися з війни. Кілька прізвищ хтось від руки домалював білилами — чи забули їх спочатку вписати, чи ще щось. Прізвище того діда теж треба вмістити тут. Тільки буваючи в таких невеликих селах і бачачи майже в кожному з них такі пам'ятники й плити з прізвищами, Ігор зрозумів справжні розміри лиха, що пройшло по цій землі. У Києві, вулиці якого сповнені молодими людьми, це не так гостро відчувається. Хоч, якби спробувати написати прізвища всіх киян, загиблих під час війни, довелося б зайняти величезну площу — таку, як майдан Перемоги; замість цирку й універмагу — бетонні стели з прізвищами.

Голови в конторі не застали, заступника — теж, агронома — теж. Були тільки кульгава жінка Марія, мабуть, прибиральниця, кур'єр і старша, куди пошлють, в одній особі, та діловод Семенко. Ігор пояснив, хто вони, навіщо сюди приїхали, й попросив у них карту села. Довго шукали по всіх шафах, у сейф зазирали, нарешті знайшли «Перспективний план забудови с. Верхівці. 1970-1980 рр.». Розклали карту на столі, й Семенко, неголений і прокурений повільний чолов'яга, велично став над картою, наче фельдмаршал Монтгомері під час боїв під Ель-Аламейном, тикаючи в неї нігтем. Ігор почав читати список хворих і попросив Семенка показати на карті, де вони живуть. Годню посадовив знімати копію карти, щоб можна було нанести позначки і забрати її з собою. Доки Семенко розкачувався, мугикав і невпевнено водив пальцем по карті, Марія швиденько зметикувала, що до чого, й знайшла на карті хати, де жили хворі. У цієї жінки був видатний інформаційно-розвідницький талант. Вона знала все в цьому селі про всіх — усі неприховані й потаємні речі. Це просто був дар небесний — ця літня жінка з залізними зубами, тямуща, розумна, яка з півслова розуміла Ігоря. «Таку б поставити головним лікарем санітарно-епідеміологічної станції, — подумав він. — Було б діло».

Марія, зрозумівши, що йдеться про ту саму хворобу, про яку вже гомоніли люди і селі, розповіла Ігореві безліч цікавих подробиць: виявляється, перехворіли (дуже легко, щоправда, й до лікаря не зверталися) жінки з бригади Микитюка, й що сам він перехворів та його діти. А на Перше травня до них у клуб приходили люди з сусіднього села, І там, вона чула, теж дехто захворів; опріч тих, що значаться в його списку, ще багатенько людей перехворіло навколо них, тільки не звертали на це уваги, бо хвороба легка, а часу в людей нема: тут якраз треба сіно косити, в полі працювати, щоб норму трудоднів виконати — саме гаряча пора. Годня слухав, тільки помовчував. Марія ж сама зголосилась ходити з ними по селу, водити їх по хатах, де жили хворі. Вирішили спершу піти до того Микитюка-бригадира, бо він саме пішов додому обідати, Марія бачила.

Жінка накинула на себе плюшеву жакетку, хоч і спечно вже стало, і всі подалися за Марією. Вона накульгувала, проте йшла швидко, обминаючи калюжі й вибираючи горбки, де земля вже трохи підсохла. Ігор ступав, не обминаючи нічого, а навпаки — з хлопчачою радістю хлюпав по калюжах, відмиваючи чоботи від налиплої землі, почуваючи, як за тонкою гумою гойдається жива плоть води. Але потім, коли ступав у грязюку, йти було важко; помалу чоботи важчали, наче гума обростала бетонною корою; земля неохоче відпускала людину — кожен крок супроводжувався лунким звуком, схожим на поцілунок, немовби знак прощання з в'язким чорноземом. Згадав фільми Чарлі Чапліна, де герой потрапляв у рідкий гарячий асфальт. Ігор спітнів, утомився, захотілося їсти, й пошкодував, що відмовився від обіду у Лева Миколайовича. Зрозумів, що й половини людей вони не відвідають сьогодні, якщо ходитимуть по селу в такому темпі. На найвищій точці, з якої видно було всі Верхівці, стояла церква — недавно, до зелених свят, мабуть, побілена, помальована лазурною й оранжевою барвами, вкрита новенькою цинковою бляхою — легка й радісна, як на малюнках Никифора1. Коли проходили повз буфет, Годня, ніби прочитавши Ігореві думки, спитав, чи не замовити часом обід? Ігор згодився. Годня швиденько збігав у буфет і з задоволеним виглядом повернувся.
1 Никифор (1895-1968) — художник-самоук, народ. в Криниці (ПНР). Представник примітивізму.
Спускалися вниз. Ігор помітив, що чимало хат у цьому селі стоять під стріхами — в інших селах, де він бував, давно вже забули про солому на дахах.

— Чоловіки наші — то залізо, а жінки — солома, — сказала Марія. — То все баби, вдови. Залізо їхнє в землі лежить, а доля їхня солом'яна. І так, слава богу, спасибі Радянській владі, що пенсії дали. Інакше, якби не Радянська влада, цей ірод ніколи сам би не дав.

— Який ірод?

— Та голова наш.

Вулиці тут були так поплутані, що сам біс ногу зламав би. Марія йшла тільки їй відомими стежками. Проходячи повз хатину, сховану поміж вишнями, кивнула:

— Це моя.

Невелика хатина і теж під стріхою. Над нею стирчала висока хрестата антена.

— О, — сказав Ігор, — то ви весело живете. З телевізором. Як приймає?

— Ні, — сказала сумно Марія. — Був телевізор, а тепер нема. Дочка поїхала в Семипалатинськ і забрала. Якогось вдівця знайшла — п'ятеро дітей у нього. Народила йому ще двійко. Так погано без телевізора — вірите? Наче без дитини... Мертва хата.

Нарешті вони дочовгали до хати Микитюка, критої бляхою, високої, гарної, як лялечка. Марія пішла покликати бригадира — навкруг хати бігав собацюра, великий і злий, як вовк. Вийшов Микитюк. Ігореві здалося, що обличчя в Микитюка — як у надувної гумової ляльки, тільки не з сірої гуми, а з червоної, й добряче накачане повітрям.

— Слухаю, — буркнув він.

— Це товариш з міністерства, — пояснив Годня.

— Стривайте, — обірвав його Ігор. — Справа не в міністерстві. Я приїхав із Києва... Я лікар, працюю в науково-дослідному інституті. Ми вивчаємо одну хворобу. Здається, вона є у вашому селі. Дуже важливо, щоб ви розказали, як було діло. З тим літаком. Я не з прокуратури, не з міліції, так що ви не бійтеся мене.

— Чого мені вас боятися? — насмішкувато сказав Микитюк.

По очах його вже було видно; він напружено думає, вирішуючи, як розмовляти з цією дивною міською людиною, від якої добра не жди — надто вже м'яко стеле.

— Я вас прошу сказати правду, — вів далі Ігор. — Коли той літак розпиляв отрутохімікати? Тільки точно, коли й де він літав, над якою ділянкою і хто тоді був у полі? Чи є наряд на ці роботи? Адже колгосп мусить платити.

— Ніякого літака взагалі не було, — заявив Микитюк.

— Як не було? — аж підскочив Годня. — Ви ж мені самі казали, бумагу підписували...

— Мало що казав, — похмуро мовив Микитюк.— По милився. А бумага, не завірена в сільраді, сили ніякої не має.

— Стривайте, стривайте, — напосідав Ігор. — Так був літак чи не було? Чесно тільки. Це дуже важливо.

— Не було. Кажу, не було. В маю літав, на початку мая протравлював буряки. А зараз не було. От і Марія не дасть збрехати.

Годня зігнувся, змізернів на очах, став схожий на маленького чорного півника, що бігає під дощем по дворі, не знає, куди подітися.

— Майте совість, Микитюк... Ви ж тоді казали про літак. Якби не той літак, ми б зовсім по-іншому...

— Голову ви мені тоді заморочили вашими хімікатами, того й казав. Ви вимагали сказати про літак. А зараз кажу, що ніякого літака в червні не було.

— Ох ти ж і негодяй, Миколо, — втрутилась Марія. — Що ти людям голови морочиш? Бачиш, заради тебе чоловік з Києва приїхав.

— Мовчи, — огризнувся Микола. — Не заради мене. Їм гроші за це платять.

— Тьху на тебе! — плюнула Марія.

— Скажіть, а ви самі хворіли? — спитав Ігор.

— Ні. Я здоровий. — Тривога промайнула в погляді Микитюка.

— А діти?

— І діти здорові.

— Ходімо, — сказав Ігор. — Усе ясно. Від нього правди вже не доб'єшся.

— Ви бачили таких людей? — розлючено спитав Годня, коли відійшли від Микитюкової хати. — Дивляться тобі в очі й брешуть. Мені казав одне, а вам... Це не люди, а...

— Люди, як люди, — сказав Ігор. — Ви їм брешете, вони — вам. Воздають вам сторицею.

Вони попрямували до хати небіжчика. Треба було спуститися виярком на дно балки, до струмка, перейти по колодах на той бік, і тоді вже починався дідів город. Картопля того літа пішла вся в стебло й листя, витворивши буйні зелені хащі. Кукурудза, яка живоплотом оточувала город, теж вимахала гарна, на зріст людини. Все, що було тут живого, жадібно зеленіло, розмножувалось, росло, плодоносило, лізло з кожної щілини, з кожного клаптика землі, над якою вологе парникове тепло змішувалось з пахощами перепрілої землі й рослин.

З хати вийшла сива жінка. З-поза сусідських тинів повистромлювалися дитячі голови, наче дітей хтось попередив, що біля цієї хати відбуватиметься щось цікаве.

— До вас, Килино, — звернулася до жінки Марія. — Лікарі з області і з Києва.

— Та ви заходьте до хати, — заметушилася Килина, кидаючи заклопотані погляди на дітей, що вже розвісили вуха. — Звиняйте, коли що не так, не чекала гостей.

Ігор оглянув кімнату. Телевізор, шість ікон у кутку, на стіні плакат: «Живи, Україно, прекрасна і сильна», на ньому Україна була змальована у вигляді звабливої дівчини, заквітчаної й усміхненої; швейна машина, над ліжком килим з білими лебедями, схожими скоріше на гусей, що плавали на тлі альтанки. На стінах і на образах паперові квіти. Ігореві здалося, що він збагнув сенс паперових квітів і те, чому ці люди так люблять паперові квіти, чому завжди прикрашають свої свята чи похорони паперовими квітами, хоч поруч з ними цвітуть справжні, живі: в паперових квітах жила та незнищувальна краса, та жорстока яскравість кольорів і та нетлінність, незалежність від температури повітря й швидкоплинного часу, яку розуміли й цінували ці люди, але не могли й не хотіли зрозуміти деякі городяни, для яких паперові квіти були лише виявом поганого смаку, недорозвинених естетичних почуттів. Темно-червоні й темно-сині анілінові квіти зовсім по-іншому виглядали в захаращених міських квартирах і тут, на біблійно-білих стінах селянських хат.

Ігор почав розпитувати стару жінку про хворобу її чоловіка

— Бабусю, а чому ви лікаря не викликали, як ваш дід захворів?

— Та він весь час болів, царство йому небесне. Таке було, прости господи, що думала, пропаду з ним. Все з хати виносив, все пропивав. Слава богу, господь прибрав його, царство йому небесне.

— Але ж ви бачили, що йому погано?

— Йому завжди погано, як нап'ється. Тоді ото лежить, як мертвий, геть весь синій... Якби ж знаття, що помре.

— А перед тим, як дід занедужав, до вас ніхто не заходив з такою хворобою? Може, сусіди чи родичі?

— Господь милував, — злякано сказала Килина. — Хіба ж він од цієї болєзні помер, що то люди кажуть?

— Так.

— Цур вам, — замахала руками Килима. — Таке скажете! Сором на все село! Це він ногу собі розрубав, від того й помер! Ніякої болєзні в нього не було. І не кажіть, і не питайте, ідіть з богом. Поховали його, царство йому небесне, успокоєніє він матиме на небі, не чіпляйтеся до нього, щоб він там згорів на тому світі, царство йому небесне.



Ігор із співчуттям дивився на худеньку постать старої, на її сиві коси. Зубів уже зовсім мало лишилося в її роті. Мабуть, вимучив її на цьому світі дід.

Стара випроваджувала їх із хати й сипали словами, такими ж сухенькими й кволими, як вона сама.

— Як ногу розрубав, так ліг і нікуди не виходив. То я теж тоді трохи заслабла, так навіть воду не було кому принести.

Ігор перезирнувся з Годнею,

— А старий нікуди не ходив, навіть на город — у нього там самогон закопаний. А болєзні ніякої не було, ось хрест святий! А вже зовсім як став синій, очі закотилися, то я дохтурку нашу викликала. Ну, вони в больницю його забрали, кажуть, отравлєніє, отравлєніє, а там ніякого отравлєнія, а нога. Через ногу й помер. Яке ж отравлєніє, коли в мене на поминках народу стільки було, й ніхто не отравився. Дочки з міста приїхали — живі-здорові. Ви таке скажете, а мені Петрусенки води з криниці не дадуть. І так уже скоса дивляться... А як ви думаєте, товариші доктора, куди мій дід на тому світі попав? У рай чи в пекло?

Ігор подумав-подумав і сказав:

— Мабуть, у рай.

— А нехай йому, — сплеснула руками Килина. — Тоді мені треба в пекло проситися. Бо приб'є...

Дивилася їм услід, і по запалих щоках її котилися сльози. Певно, жаль їй стало свого старого, хоч яким він не був.

Ігор не пішов по колодах, а ступив у поду. Вода в струмку, дарма що йшли такі дощі, була чиста. Ступив на пругкий пісок, що жовто просвічував крізь мілководдя. Побачив, як від чобіт попливли каламутні пасма, ніби дим з коминів, попливли й розтанули, й зникли в чистій воді.


За три години ходіння по селу, узнавання, хто до кого коли ходив, коли вже стало ясно, що хвороба передавалася від людини до людини, змучені й зголоднілі, доплуганились вони нарешті до буфету. Запросили й Марію пообідати, вона охоче згодилася. Поки зсували столи докупи, носили хліб і тарілки й мили руки, Ігор вийшов на вулицю. Було так парко, що довелося скинути піджак. Тут підійшов до Ігоря Толя.

— Дивіться, Ігорю Станіславовичу, що в мене, — гордовито сказав він. — Ви зроду не бачили такого.

Витягнув із кишені щось схоже на круглу батарейку від радіоприймача, зняв кришку й дістав зсередини невеличке кільце на держалні, начебто мініатюрну тенісну ракетку, тільки без сітки. Подмухав на кільце, і сталося диво. В кільці почали народжуватися, виростати й потім зриватися в повітря мильні бульки — з півдесятка бульок повільно злетіли в повітря і, діамантово виблискуючи на сонці, завмерли над землею. Толя й Ігор, мов зачаровані, дивилися на цю картину. Коротке й блискуче життя бульок швидко кінчилося. Тоді Толя знову вмочив «ракетку» в спеціальний розчин і став обережно дмухати, витягуючи губи. Перша булька вийшла величезна, як газгольдер, — це, либонь, була межа будівельних можливостей мильної піни. Навколо неї затанцювали малесенькі кулечки — як супутники навколо планети.

— Гарно! — вигукнув Ігор. — Де ти дістав?

— У сільмазі.

— Я теж хочу. Ходімо, купимо.

Сільмаг стояв якраз навпроти буфету. Вони перебігли через вулицю, й Ігор купив дві такі батарейки. Одну для сина, другу — для себе. На батарейці виднів довгий напис. Ігор уважно прочитав, засміявся:

«Радужные шары. Псков-7, завод радиодеталей. Цена 50 коп.»

І ще якісь незрозумілі цифри та літери.

Подумав, що на сферичній поверхні кожної такої бульки, яка вилітає з кільця, теж, мабуть, стоїть цей заводський штамп. Можливо, він означає тип кульки, потужність двигунів, вантажопідйомність та інші технічні дані цих химерних літальних апаратів.

У сільмазі було порожньо, тільки в кутку ліліпут у рудому вельветовому френчі й таких самих галіфе гомонів з продавщицею.

Ігор відкрив батарейку й підніс «ракетку» до губ. Треба було призвичаїтись, не дмухати сильно й не поспішати — бо тоді вилітали десятки маленьких бульок, завбільшки з кульку від дитячого більярда. Великі кулі вимагали терпіння й поваги до себе. Підійшов ліліпут і, скинувши кашкет, почав бігати по сільмагу за райдужними кулями, ловити їх у кашкет. «Цирк, — подумав Ігор, — справжній цирк. Факір Ігор Лозицький. Приборкання чорних пантер у вигляді товариша Годні. Ілюзіон з мильними бульками. Й навіть асистент знайшовся».

Прибіг Володя гукати на обід.

На столі стояли дві півлітри, картопля зі шкварками, смажена риба, м'ясо в глибоких тарілках, грубі зелені стебла цибулі, вареники з сиром, сметана, зелений борщ. За столом зібралося їх семеро: Марія, Ігор, Годня, Толя, Володя й двоє помічників, які весь день обробляли хлоркою у Верхівцях криниці. Обік Ігоря з одного боку сидів Годня, з другого — Марія. Розлили горілку. Толі налили повну склянку. Ігор подумав, що він заслужив цю порцію, і що ніяка хвороба його не вхопить, якщо вранці проскочили той місток. Марії теж налили — не в склянку, а в чарку. Марія анітрохи не відмовлялася. Взяла чарку, встала і сказала:

— Ви, бачу, люди хороші, серйозні, не п'янички якісь. Совість маєте. То ж вип'ємо за льотчиків наших... за світлу їхню пам'ять. Небо їх не прийняло, хай хоч земля їм пухом стелеться, бідним синочкам нашим.

Витерла краєм хустки очі. Всі мовчки випили.

Потім ніяких тостів не було, всі їли, пили, спочатку мовчки, згодом почалися розмови застільні, як у таких випадках завжди водиться. Марія розповіла Ігореві, що, крім дочки, є ще в неї менший син, а чоловік загинув на фронті. Син поїхав на Донбас, до Кадієвки, працює на шахті, оженився, є двоє дітей, дім, все обіцяє приїхати до матері в гості. Може, телевізор привезе. Потім розказала про Микитюка, бригадира того. Це родич голови, а той п'яниця і брехун несусвітний. Щоправда, кажуть люди, що голову вже знімають, з райкому приїжджали, теж казали, тоді й Микитюку кінець. А про літак це все набрехали, бо голова наказав бригадиру Микитюку набрехати, вона сама чула, щоб відчепилися лікарі від них і не їздили у Верхівці: голова дуже боявся комісій усяких і не хотів, щоб у районі довідались про хворобу.

Годня теж втрутився в розмову, сказав, що, звичайно, це його недогляд — повірив цьому брехуну, а хвороби такої Годня не зустрічав, а тепер він бачить, що Ігор правий, ясне діло, вченим видніше, у них кругозір ширший. Він щохвилини звертався тепер до Ігоря по імені й по батькові. «Збувається моє вранішнє пророцтво, — подумав Ігор, — я сиджу поруч із Годнею, п'ю горілку й мало не цілуюся».

— Пішли ми з дитячим будинком, — почав раптом згадувати Годня, — з Тульчина пішки. В сорок першому відступали. Німці нас застукали коло Умані, менших розігнали, а старших кинули в концтабір. Потім відправили у Німеччину. Мене в Судети забрав один німець. Прізвище його Больм. Йозеф Больм. Фабрика в нього там була меблева. Робили приклади для гвинтівок і труни. А жінка в нього наша, росіянка. Маргарита Олексіївна Больм. Дітей у них не було. Зробили мене вроді пажем. Стьопка-паж, так і казали. Сіра куртка на мені з чорним оксамитовим комірцем. Уявляєте?

Він весело реготнув і поклав собі смажене м'ясо. Тільки тепер Ігор зрозумів таємницю Годинного обличчя — чому воно здавалося весь час таке неприємне: в чорних очах Годні ніколи не було сміху. Вони були завжди сумні. Сміявся рот, м'язи обличчя, навіть плечі. Очі ж ніколи.

В Ігоря заболіло серце, коли уявив собі маленького Годню: чорнявого, худенького підлітка, як несе він каву своїй пані, як стоїть, чекаючи наказів, не знаючи, куди подіти довгі руки, як обсмикує на собі ту сіру куртку з чорним оксамитовим комірцем. Ігореві стало соромно за свої ранкові фантазії про Годню, ніякої відрази до Годні він уже не почував, а навпаки, мав жаль і співчуття.

Крім них, у цьому буфеті не було відвідувачів. Тільки троє жінок із кухні (а серед них і жінка Микитюка) стояли, спершися ліктями на прилавок, через який подавався посуд, і мовчки, уважно слухали, що гомонять ці дивні нетутешні люди. Чи не привезли, часом, з собою якісь неприємні новини, щось таке, що скаламутить життя Верхівців?

Назад їхали мовчки, досить швидко проминувши той клятий місток. Земля підсохла, й ГАЗ-66 легко перескочив на той бік яру. Ігореві смішним здався переляк, який охопив його, коли їхали вони у Верхівці. Зараз усе виглядало не так, як уранці. Все змінилося, наче прожив Ігор десять років, хоча ніщо не змінилося, минув лише один день життя. Ігор подумав, що негоже буде, як він раптом здумає пишатися цим звичайним відрядженням, тим, як вони ледве пробилися в це село, бо для Толі, Годні, Володі, для санітарних фельдшерів, які їздили з ними, — для всіх це така буденна річ, що навіть говорити про це нема чого, й нікому зі знайомих оповідати не варто, тому що це звичайне життя, буденне, про яке навіть не думають і якого не помічають; є речі набагато важливіші: загибель космонавтів — велике горе, з яким ще не змирилася величезна країна; смерть діда в маленьких Верхівцях — горе тої беззубої Килини, з яким вона теж не може ніяк змиритися. Ось чим повинен запам'ятатися цей день.

Вони зупинилися перед переїздом. Шлагбаум знову, як і минулого разу, було опущено. Вийшла жінка в чоловічому піджаку, пізнала їх і мовчки підняла смугасту штангу. Толя під'їхав ближче і висунувся з кабіни.

— Ну як, тітко! Начальство на моторі вже проїхало?

— Ще чекаю, — мовила вона з кам'яним виразом на обличчі, й незрозуміло було — чи серйозно вона мовить ці слова, а чи сміється з Толі.


1972 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка