Юрій Щербак Оповідання аве марія



Сторінка3/9
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ДВОПОВЕРХОВИЙ БУДИНОК
«Доводжу до вашого відома, що головний лікар Ставичанської дільничної лікарні громадянин Труш Г. С. веде аморальний спосіб життя, доходячи до морального занепаду із своєю сусідкою, вчителькою Ставичанської середньої школи громадянкою Мельник Н. О., чим обидва вони порушують моральний кодекс будівника комунізму, зраджуючи:

1. Труш Г. С. — свою дружину В. Труш, яка перебуває зараз на навчанні в м. Києві, де кінчає держуніверситет і виховує 6-місячну дочку.

2. Мельник Н. О. — свого чоловіка, Мельника Ф. П., шофера автопідприємства, який часто не буває вдома у зв'язку з службовими відрядженнями.

Прошу вжити всіх відповідних заходів для припинення цього неподобства».


Слово «заходів» було підкреслено синім олівцем. Вгорі, у лівому кутку, тим самим олівцем рішуче написано: «Тов. Моздюк. Розберіться».

— Що скажеш? — спитав Моздюк, головний лікар районної лікарні.

Григорій Семенович Труш, він же Грицько Труш, двадцятип'ятирічний здоровань, який тільки торік закінчив медичний інститут, все ще вдивлявся в клаптик паперу, вирваний зі шкільного зошита для арифметики. Листа було надруковано на машинці, в якій замість літери «і» стояла цифра «1». Надивившись на лист (навіть на світло його наставляв), Грицько впер погляд у руки свого начальника: Моздюк колись служив на флоті, його руки були щедро прикрашені татуйованими якорями.

— Чого мовчиш? — втомлено перепитав Моздюк.

Як майже всі головні лікарі районних лікарень, Моздюк був хірургом і сьогодні страшенно намучився, складаючи докупи одного дядька, що розбився на мотоциклі, п'яний у дим, — тільки шолом його і врятував; шосе, проходячи через районний центр, робило різкий, несподіваний поворот перед будинком народного суду; той п'яний не встиг звернути ліворуч і, пробивши штахети, врізався в стіну, ще й вікно головою висадив, і влетів, як янгол, у кабінет судді Сухорука. Операція тривала три години, а перед тим Моздюк різав грижу в жінки з Верхівців, і тепер йому страшенно хотілося спати, а не займатися цим жовтодзьобим Грицем, який, відверто кажучи, подобався Моздюкові. Бо відтоді, як у Ставичанах командувати лікарнею почав Гриць, геть повщухали там усі чвари, такі гидкі й буденні, пов'язані чи то з нестачею білизни, чи картоплі, чи з днями чергувань та строками відпусток медсестер і санітарок; одразу зникло все те, що каламутило лікарню упродовж багатьох років, доки сидів там Христофоренко.

— Брехня все це, — сказав Труш, кусаючи губи, йому плакати хотілося від такої образи, бо таке й наснитися не могло — щоб це він крутив романи з сусідкою Надькою, з чоловіком якої, Федором, був у найпрекрасніших стосунках. Заходили, звичайно, Мельники до нього в гості, було таке, він до них теж, усе як слід, по-сусідськи, проте на Надьку навіть і не дивився: якась худа, облізла, не подобалася вона йому. Інша річ Федір — хлопець, старший за Грицька, моторний, не який-небудь тюхтій. Красувався Федько Мельник у синій сорочці з чорно-жовтою емблемою на лівому рукаві й літерами FDJ — Спілка вільної німецької молоді. Подарували йому цю сорочку в НДР у місті Лейпцігу, де побував він разом з молодіжною делегацією. Ця синя сорочка дуже пасувала до білявого Федькового волосся. Труш міг годинами слухати його розповіді — чи то про Німеччину, чи про Забайкалля, де служив Мельник в армії, чи про шоферські пригоди.

— Ні, ні, стривай, — сказав Моздюк. — То ти їм (він махнув рукою в невизначеному напрямку) скажеш, що це брехня. Ми ж свої люди. Кажи правду.

— Брехня, Борисе Петровичу. Їй-богу, брехня. Хочете вірте, хочете — ні. Можу дати чесне комсомольське. Можу забожитися. Брехня, та й годі, — з відчаєм сказав Труш.

— Ну, гаразд, — Моздюк відсунув убік листа й поклав на нього книжку «Апендицит» із серії «Бібліотека практичного лікаря», — наче могильною плитою накрив підлий донос, немовби даючи знати, що з цією неприємною справою покінчено. — Скажу, що провів з тобою виховну роботу й що факти не підтвердились.

— Спасибі, Борисе Петровичу, — зрадів Труш, дивуючись навіть, що ця мука так швидко скінчилася.

Моздюк скинув халат і шапочку й одразу став ніби іншою людиною. Біла шапочка, яку завжди носив Моздюк, насунувши майже на брови, приховувала величезну сократівську лисину; гарбузоподібна голова Моздюка була геть лиса — тільки збоку і ззаду лишилося трохи волосся. Без шапочки Моздюк постарів років на двадцять.

— Гайда до мене, пообідаємо, — запропонував він. — Ти холостий, я теж зараз парубкую. Жінка до Євпаторії поїхала. Є рибка смажена.

Моздюк жив на території лікарні, в невеличкому старенькому будиночку, що зберігся ще з земських часів. Він був добрячим куркуликом, або, якщо по-сучасному мовити, — хорошим господарем, якого так просто не об'їдеш. На території лікарні надумав викопати ставок — навесні напускали туди воду й розводили коропів; у лікарняному садку, поруч з яблунями, Моздюк розбив невеличкий виноградник — щоправда, виноград був дрібний і кислий; на задньому дворі побудовано добротний свинарник, де відгодовувалися поросята у таких кількостях, що можна було м'ясом приторговувати, виручаючи в тяжкі хвилини районну чайну; там утворилося ціле багнище, з запахом, що не сприяв охороні народного здоров'я, і давно треба було б Моздюка оштрафувати, однак санепідстанція в особі її головного лікаря Годні не зважувалася на такий вчинок, тому що гігієністи боялися заводитись з Моздюком. Зате хворі в лікарні Моздюка харчувалися значно краще, ніж в інших медичних закладах. Отримували вони більше м'яса, свіжої городини; яблук, вишень, інколи навіть рибкою могли поласувати. Й одягнуті були не в хламиди невизначеного кольору, а в гарні сині й темно-червоні байкові піжами.

Скільки Моздюк себе пам'ятав, був він завжди за старшого: ще до війни, коли помер батько, почав працювати на заводі й годувати велику сім'ю; потім на фронті був мічманом, і тоді вже його матроси величали не інакше, як Борисом Петровичем; після війни вважався серед студентів «старим»; його завжди обирали до профкому і довіряли посаду скарбника через те, що був скупий, акуратний і мав гарний каліграфічний почерк. Після закінчення інституту Моздюка одразу призначили головним лікарем, і хворі перейнялися величезною повагою й довір'ям до цього кирпатого, з глибокими зморшками на щоках літнього чолов'яги; невтямки їм було, що перед ними людина без жодного лікарського стажу.

Втім, Моздюк досить швидко став непоганим хірургом, а ще кращим господарником. На всіх своїх керівних посадах він залишався добродушним дядьком: в інституті ніколи не гнівався, коли оті молокососи, що прийшли з десятирічки й знали напам'ять усі фізичні формули, малювали на нього карикатури, звали «дідом» і кепкували з його «милозвучного» прізвища. Дивився на них, як на дітей, і чогось жаль йому було їх — може, так, як тих молодих матросиків, які по-дитячому плакали, вмираючи на палубі есмінця. Грицько Труш нагадав Моздюкові студентські часи, і хлопців з шостої групи, й сина, який готувався до вступу в інженерно-будівельний інститут, і матросів з есмінця: такі самі були в них відкриті обличчя, наївні очі й сором'язливі усмішки.

Коли вони прийшли до Моздюкової хати, стіл уже був накритий. Господарювала в квартирі санітарка Зоня — стара дівка, родичка його жінки — Моздюкові очі й вуха в лікарні. На столі поруч із вінегретом стояла миска з підсмаженими коропами. Ще стояла тарілка з яєчнею, поруч біло й святково виблискувала банка зі сметаною до борщу, а в хлібниці лежала ще гаряча біла паляниця. Моздюк понишпорив у буфеті, довго щось там вишукував, нарешті витягнув звідти надпиту пляшку «Мисливської» й поставив на стіл.

— Керосин, звичайно, — скривився Моздюк, — ну, та нічого. Будьмо.

Випили — й Грицько взявся за смажену рибу, яєчню і свіжий хліб, бо страшенно зголоднів; уранці, як їхав до районного центру, випив сире яйце, відщипнув від хлібини шматочок — оце й весь його сніданок.

— Яка б оце сволота могла написати на тебе? — питав Моздюк, обережно витягаючи з рота кісточки з риби.

— Хіба я знаю, — стенув плечима Труш. — Кому це потрібно?

— А підозрюєш когось?

— Та ні. Нікому нічого поганого наче не робив... не знаю.

— А хто в тебе сусіди?

— На першому поверсі живе інженер з підстанції. Його вже місяць немає. Поїхав з сім'єю до матері в гості. Друга квартира порожня. А на другому поверсі — ми та Мельники. Кому писати?

Зоня принесла борщ, який сміливо міг би увійти до скарбниці світового кулінарного мистецтва — буряково-червоний, наваристий, з великими шматками м'яса, затертий старим салом, густий, як овочеве рагу. Моздюк кинув у борщ ложку сметани, розмішав, і борщ став блідо-рожевий. Сьорбав голосно, висмоктуючи з ложки так, наче в роті мав потужний повітряний насос. Труш, хоча був і голодний, їв тихо й намагався не квапитись,

— А оця Мельничиха... — почав Моздюк.

— Надька...

— Надька ця... як вона? Нічого собі дівка?

— Та де там, — махнув рукою Труш. — Страшна, як друга світова війна. Як то кажуть, ні спереду, ні ззаду.

Він уявив ту Надьку в ситцевому халатику, як вона тягає воду у відрі нагору, — квола, волоссячко рідке, зібране ззаду в мишачий хвостик, на верхній губі пушок, а шкіра жовтувата, з слідами ластовиння. І що тільки знайшов у ній Федір? Труш пригадав свою Віру — високу, майже врівень з ним, ставну й чорняву. Вперше він побачив її на вечорі в університеті: вона співала у «Веснянці», на ній було українське вбрання: яскрава плахта, червоні чобітки, біла вишивана блузка, намисто, а чорне волосся туго перетягувала червона стрічка. Грицеві вона здалася найвродливішою дівчиною у «Веснянці». Коли вони розписувалися в Києві, на Печерську, в Палаці одружень, всі казали, що Грицько й Віра немовби брат і сестра, так гарно дібралася пара.

— Узнаю, хто написав, — уб'ю, — сказав Труш. — Запам'ятає тоді мене на все життя.

— Ну, ти це кинь, — миролюбно сказав Моздюк. — Якби я вбивав кожного, хто на мене писав, — ого-го!

Він зареготав і покрутив головою, уявивши цю жахливу картину, наче намальовану художником Верещагіним під назвою «Апофеоз війни».

— Мені чого обідно, — сказав Труш, стежачи, як точно ділить рештки горілки Моздюк. Ще сильна в нього рука була, не тремтіла. — Мені обідно, що я на неї оком навіть не моргнув, а тут такий резонанс... А що Віра скаже — раптом дізнається? Ну, що я їй скажу? Вона там з Оксаночкою мучиться, а я ніби тут шльондраю..

— Так, — згодився Моздюк, — діло погане.

Тут Зоня поставила на стіл тарілки зі смаженого печінкою й вареною картоплею, розсипчастою, білою, як сонце.

— Не журися, Грицю, — сказав Моздюк, підносячи чарку. — Якщо жінка тебе любить, все простить. Бувай здоровий!

Випивши, Моздюк примружився, як кіт на сало, оченята його стали ще менші, з'явився в них масний блиск.

— А чоловік її часто не буває вдома? — спитав.

— Часто. Через день, через два й немає. Пішов у рейс. Він на автобазі працює.

— І що вона тоді робить?

— Надька?

— Надька.

— Хіба я знаю, — сказав Труш. — Вдень працює, ввечері вдома сидить, телевізор дивиться.

— Дітей немає?

— Ні.


— А ти що вечорами робиш?

— По-різному... То в лікарні, то футбол дивлюся..

— Нудьгуєш, — співчутливо зітхнув Моздюк. — Важко тобі без жінки.

— Не вірите ви мені, Борисе Петровичу, — безнадійно сказав Труш. Зашарівся, як дівчина, й це також сподобалося Моздюку. Він подумав, що хлопець, мабуть, не бреше, хоча абсолютної певності Моздюк ні в кому й ні в чому не мав. Так навчило його життя.

Моздюк акуратно відрізав грубеньку смужку масла й кинув її на картоплю: геометрично правильна жовта скибка раптом стала овальна, попливла, розтопилася.

— Ось тобі моя порада, — сказав Моздюк. — Ніколи не плутайся з сусідками й медсестрами зі своєї лікарні. Ти тільки починаєш жити. Хочеться тобі скочити в гречку — знайди когось у райцентрі. Знайди таку, щоб ні ти від неї не залежав, ні вона під тебе.

— Борисе Петровичу, — благально почав Труш.

— Стривай, — владно обірвав Моздюк. — Слухай мене, старого, і на вус мотай. На чому погорів Христофоренко? На цьому самому погорів. На бабах клятих. Дав їм сісти собі на шию. І загинув мужик. Швидше привозь свою Віру. Бо це ненормальне явище — в одному домі... двоє...

— Нещасний я, —схопився за голову Труш, — за що на мене таке лихо? Ні сном, ні духом не знав... Підуть тепер розмови... Ні, вб'ю ту сволоту, що доноси пише.

— Вб'єш? — хитро зиркнув на нього Моздюк.

Підійшов до письмового столу, відкрив тумбу, витягнув на підлогу шухляду. Довго порпався в ній. Нарешті простягнув Трушеві аркуш зім'ятого паперу. Труш прочитав:
«Рапорт. Доводжу до вашого відома, що акушерка Ситник Г. М. порушує трудову дисципліну, запізнюється на роботу і грубо поводиться зі мною, чим порушує кодекс трудового законодавства. Прошу прийняти міри. Головний лікар Ставичанської дільничної лікарні Христофоренко».
Замість літери «і» тут так само стояла цифра «1».

— Так це він?

— Він.

— Я... я йому...



— Ти йому нічого не зробиш, — Моздюк лагідно обійняв за плечі Труша. — Ти навіть не скажеш йому, що знаєш, що це він писав.

— Негідник, собака...

— Ні, — твердо сказав Моздюк. — Він просто нещасна людина. І дуже хороший лікар. Він до зарізу потрібен у Ставичанах. Ти думаєш, що ти лікар? З усіма твоїми книжками, конспектами й науковим гуртком? Ні. Ти ще мов та мушка, що б'ється в скло й не бачить, що поряд вікно відчинене. Ти не ображайся, але це так. Тепер дивись. Христофоренко до тебе був дев'ять років головним лікарем. І не дільничної лікарні, а тоді ще районної. Це вже потім, коли район перенесли, він став мені підлягати. І раптом приїздиш ти. І тебе одразу ставлять головним. Тямиш?

— При чому тут я? — мовив Труш. — Хіба я просився? Це ж ви поставили. Якби знав, у яке болото... Ніколи...

— Ти тут ні при чому, — згодився Моздюк. — Але це не має значення. Ти прийшов — молодий, красивий. Тобі дають одразу квартиру. Ти з'явився на все готовеньке. Адже лікарню він будував. Він! Сам коней запрягав і сам цеглу возив. І стіни штукатурив, і сам двері фарбував. Розумієш? Ти заводиш нові порядки, тебе всі люблять, бо він усім набрид зі своїм характером.

— Все одно пику йому треба набити, — не здавався Труш.

— Тепер така перспектива, — вів далі Моздюк. — Ходять чутки, що твоїй жінці запропонували залишитися в Києві на кафедрі. Це правда?

— Правда, — знітився Труш.

— Значить, ти можеш завтра рвонути із Ставичан. Вступиш до аспірантури — й привіт. Пишіть листя. А хто людей лікуватиме? Христофоренко.

— Нікуди я не поїду. І Віра не залишиться в Києві.

— Сказав сліпий — побачимо. Так що, дорогий, їдь додому, працюй і не хвилюйся. І нічого не кажи Христофоренку, Інакше він ще таку капость тобі викине, що ого-го... Скільки я лиха з ним натерпівся, — зітхнув Моздюк. — Ну, бувай. Він підштовхнув Труша в спину.

— Піду посплю трохи. А ти їдь додому. Вибачай, коли що не так.

Від районного центру до Ставичан була не близька дорога — сорок кілометрів найгіршої бруківки, та й ту повиривано було в різних місцях; дощило всю весну, на початку травня проглянуло сонечко, видалося кілька по-справжньому спечних днів, відтак знову впали дощі, нудні, по-осінньому холодні; поля похмурі, подекуди полягли пшениці, а в низинах і вибалках стояла каламутна, глиниста вода. Їхав Труш на лікарняному УАЗі — сидів мовчки, не розмовляючи з шофером Митею, балакуном-всезнайкою. Той теж не ліз перший у розмову з начальством, розуміючи, що начальству, мабуть, щойно дали добру прочуханку, чи, як висловлювався колишній головний лікар Христофоренко, — поставили високу клізму з тертого скла.

Тепло й затишно було в кабіні УАЗа — зліва пригрівав Труша мотор.

Митя мовчки крутив кермо, петляючи поміж рівчаків та куп насипаного для ремонту каміння, інколи тільки в найважчих місцях закрутисто лаючись. Відколи ліквідовано було Ставичанський район (після чого Ставичани скотилися до рангу звичайного села), рух по цьому у шосе різко змалів; коли-не-коли проїде «козлик» голови колгоспу в райцентр на нараду; коли-не-коли привезуть у ставичанський сільмаг закритим «газоном» пиво, джинсові костюми Шепетівської швейної фабрики і плащі болонья; зрідка хтось із начальства на «Волзі» зазирне до Ставичан, хоча райцентрівські шофери неохоче їздили цією дорогою; коли б їхня воля, вони б і не глянули в той бік, хай би й згоріли ці Ставичани: бо ж кому хотілося ламати ресори й амортизатори на цій диявольській машинодробарці, чомусь позначеній на карті як шосе обласного значення з твердим покриттям? Таки тверде було це покриття, ой тверде! Тільки взимку, коли сніг законопачував усі дірки, ями й рівчаки, рух між Ставичанами й райцентром пожвавлювався.

Проминули Нову Гуту — від цього села починалися землі колишнього Ставичанського району; весь обшир, скільки оком не кинь, займали плантації цикорію. Хто не знав, думав, що то цукровий буряк. Так само, як і буряки, цикорій теж треба було прополювати; Труш угледів на лану перед самими Ставичанами зігнуті постаті жінок із сапками. Зітхнув і подумав, що треба б перевірити, яку воду возить жінкам старий косоокий Кузьмич; зараз, щоправда, під такі дощі й пити не дуже хочеться, а оце коли була спека й спрага мучила людей, що вийшли на норму, подейкували, нібито Кузьмич, аби обертатися швидше, возив воду на поле не з Демківської криниці, а просто зі ставу, після чого люди животами похворіли.

УАЗ проторохтів по містку і в'їхав у Ставичани. Печать колишньої райцентрівської величі ще лежала на селі, одначе всі невблаганні ознаки адміністративного запустіння й ієрархічного занепаду вже виявилися повною мірою. Десь позникали з будинків вивіски, в яких усе звучало ангельською музикою, бо всі вони починалися зі слова «РАЙ»; стояв недобудований, величезний, як зерносховище, клуб, що мав стати районним Палацом культури; при клубі припинив свою діяльність духовий оркестр, оскільки керівник його, інспектор райфінвідділу Степан Йосипович Неселовський, котрий грав на корнет-а-пістоні, переїхав до районного центру. Футбольне поле заросло бур'янами, й на ньому ліниво паслися корови. Базарні ряди, поставлені на лузі коло Трушевої лікарні, зяяли пусткою; тільки лошата пострибували коло яток, де колись гриміли на всю область ярмарки. У зв'язку із згортанням та евакуацією районних організацій, у Ставичанах виявився раптом надмір службових приміщень, завдяки чому під канцелярію лікарні віддали дерев'яний дім, що належав колись купцеві Пейсаховичу, а потім там був військкомат: так і залишилися заґратовані вікна в кількох кімнатах. Це був старий і довгий, наче сарай, будинок, холодний і сирий як влітку, так і взимку. Хоч як мудрували ставичанські медики, все 'дно дві кімнати залишилися порожні; тоді Христофоренко розпорядився позавішувати стіни плакатами про дизентерію, глисти й кашлюк, і кімнати ці вважалися діючими — мовляв, ведеться тут активна санітарно-освітня робота.

Дім стояв у самому центрі Ставичан, у діброві, що називалася парком культури і відпочинку. Недалеко від канцелярії стояв пофарбований бронзовою фарбою пам'ятник ставичанцям, загиблим під час війни. Пам'ятник було озвучено — в урочисті дні завклубом умикав магнітофон і диктор зачитував довгий список загиблих — сто п'ятдесят прізвищ.

Митя підвіз Труша до канцелярії.

І одразу ж Труш наштовхнувся на Христофоренка. Той сидів на ґанку й вів розмову з завгоспом Палиусом. Відколи Христофоренка розжалували в рядові, він став великим демократом: охоче братався з санітарками й завгоспом, шоферами й куховарками. От і зараз Христофоренко вів задушевну бесіду з Палиусом — чи то про картоплю, чи про перспективи прийняття угоди про загальне роззброєння, чи ще про щось. Уздрівши Труша, співрозмовники змовкли й прикипіли поглядами до постаті головного лікаря. А Труш знітився, наче скоїв щось погане, наче чимось завинив перед Христофоренком. У Христофоренка була чисто, до лиску поголена голова; сидів у розстебнутій зеленій бобочці з владним виглядом приборкувача хижаків. Якось Труш зайшов до Христофоренка, коли той голив голову: у Гриця мороз пробіг по шкірі, коли почув хрусткий звук — наче ножем по дереву шкрябали.

Христофоренко пильно й з доброзичливою усмішкою придивлявся до Труша. Перший же й звернувся до головного лікаря, як і личить підлеглому, для якого нема нічого важливішого над інтереси справи:

— Ну як, Григорію Семеновичу? Дають нарешті рентгентехніка?

— Ні, — похмуро сказав Труш.

— От біда! — ляснув долонями по колінах Христофоренко й перезирнувся з Палиусом. Той і собі про всяк випадок покрутив обережно головою. Мовляв, і справді біда.

— Що там у лікарні? — спитав Труш, боячись підходити ближче до Христофоренка, аби той не відчув запаху випитої горілки. Бо знову напише донос, кляте стерво.

— Все гаразд, — мовив Христофоренко. — Ніхто не помер, ніхто не народився.

— Добре, — буркнув Труш, — коли що, дзвоніть додому. Я буду вдома.

Він пішов, а разом з ним, крекчучи, подався до чайної пити свіже пиво завгосп Палиус. Як тонкий дипломат, Палиус не хотів надто рекламувати своє приятелювання з Христофоренком: все-таки головним лікарем був Труш — ось на що треба було в даний момент зважати.

Жив Труш метрів за сто від канцелярії — якраз навпроти наріжної брами парку культури й відпочинку. Жив у єдиному на всі Ставичани двоповерховому будинку. Дім цей почали зводити в часи, коли Ставичани були ще райцентром, — і охрестили його «будинком молодого фахівця». Труш одержав тут двокімнатну квартиру і був щасливий, бо якраз мала тоді народитися Оксанка. Вірі квартира теж сподобалась. Звичайно, вона хотіла б залишитися в Києві, в аспірантурі, при кафедрі; та з квартирами було в Києві сутужно, а грошей на кооперативне помешкання в них не було.

В будинку панувала мертва тиша.

Труш задумливо зійшов на другий поверх. Будинок цей, мабуть, планував неабиякий жартівник: сходи піднімалися спільним маршем приблизно до половини першого поверху, відтак вони поділялися на дві частини — праву, до Трушів, і ліву — до Мельників. Архітекторові, либонь, набридло вимальовувати на проекті дрібні зубчики сходинок, і він викреслив чотири височезні, кожна сантиметрів із сорок заввишки, так що стара людина чи дитина навряд чи змогла б подолати без чужої допомоги цей висотний бар'єр. Труш колись сміявся, казав вагітній Вірі, притримуючи й підштовхуючи її обома руками, що ці сходи — як дарвінівський штучний добір, як шлях еволюції, коли відпадає все кволе, слабке й безпомічне, все п'яне (бо п'яному годі зіп'ятися на ці сходи) й недуже.

Відчинив квартиру й окинув її критичним оком. Всюди відчувалася відсутність жінки. На кухні гора немитого посуду, хоча Труш і намагався підтримувати лад; а втім, часу на всі ці дрібниці не вистачало, й він перейшов на систему ОС — однієї сковорідки: обідав у лікарні, а на сніданок і вечерю смажив традиційну яєчню на старому салі або картоплю. Зітхнувши, подумав, що треба вимити фужери пральним порошком, бо з фужерів кілька днів тому пито пиво, й скло потьмяніло. Підлога давно була не мита, плюшева накривка зсунулася з телевізора; в спальні коло шафи купою були звалені запилюжені медичні книжки й журнали. На шафі стояла п'ятилітрова сулія зі спиртом — майже тримісячний запас лікарні: вдома було певніше його зберігати, бо в лікарні спирт мав дивовижну властивість негайно випаровуватись під благодійним впливом лікаря Христофоренка. Операція «Спирт» була однією з найзначніших перемог Труша над Христофоренком. Гриць ступив до серванта, взяв знімок, на якому зображений був він із Вірою. Фото було вставлено в картонну рамку і підфарбоване аніліновими фарбами: рожеві обличчя, червоні губи, зеленкуватий фон. Фотографувалися тут, у Ставичанах, коли Віра приїздила на оглядини нової квартири. Поклавши фото на місце, Труш подався до кухні. Хотів помитися, та води в умивальнику не було. Водогін і каналізацію в дім спохвату забули провести — доводилося воду тягати з криниці в сусідньому дворі. А вмивальник Трушеві дістався славний, ще, кажуть, належав земському лікареві: старовинний, з мармуровою плитою, посеред якої круглим ілюмінатором сяяло дзеркало, з мармуровою поличкою і бронзовим краном, вигнутим у вигляді латинської літери S: дзьобик можна було наставити так, що вода фонтанчиком бризкала вгору, стікаючи у відро, сховане в дубову тумбу. Труш узяв чисте відро, прихопив до пари й відро з помиями й повільно пішов на вулицю.

Над Ставичанами западав холоднуватий вечір. Почало помалу мжичити, краплини дощу подзьобували чисту поверхню калюж, — спочатку спроквола й вроздріб, потім наче хтось зерном сійнув — щедрими пригорщами. Перевальцем пройшли качки й сховалися під повіткою. Засвітилися вікна в квартирі Мельників.

Трушеві чомусь неприємно стало, мерзлякувато, його серце сповнилося злістю до тої миршавої Надьки. Потрібна вона йому, як рибці парасолька. А тепер усі в селі й лікарні тицятимуть пальцями в його бік, знеславлятимуть — он, мовляв, іде вчительчин полюбовник. Ще й до Віри, чого доброго, поголос дійде — як він тоді перед нею виправдається? Віра ревнива, ніколи не повірить, що нічого в нього з Надькою не було. Треба зателефонувати Вірі, вирішив Труш. Сьогодні ж. Зараз.

Ішов по сходах, обережно тримаючи у витягненій руці відро — боявся розхлюпати воду. На площадці, де сходи розбігалися в протилежні боки, Труш клацнув умикачем — засвітив світло. Ступив ті чотири Гуліверові кроки вгору й побачив Надьку. В білій блузці й спортивних штанях стояла вона біля відчинених дверей і курила. Це було диво-дивнеє, бо ж Надька зроду не курила, не знав за нею цього Труш. Обличчя в неї було якесь не таке, як завжди, спухле, чи що.

Труш поставив відра перед своїм порогом.

— Ти що?

— Наче й не знаєш? — заплакала Надька. —Тобі добре, з тебе як з гуся вода. А мені... Як я в школу піду?

Вона невміло тримала сигарету між вказівним і середнім пальцями, пучками терла очі й розмазувала сльози на шоках.

— Де Федір?

— Федір, Федір, — з відчаєм мовила Надька. — Побив мене й помчався до своєї матінки. Кому я що злого зробила?

— Ти не реви, — сказав грубувато Труш, підходячи до Надьки. — Мене теж викликали, дали по мізках. Не реви, кажу. Адже нічого ж не було...

— Федір, — схлипнула Надька, — Федір мені не повірив. Як він міг? Сказав, що до тебе нічого не має, що всі мужчини однакові, а от я, мовляв, винна... Жити не хочеться...

Вона ридма заридала, затуливши обличчя долонями; поміж пальців якось недоладно стирчала згасла сигарета. Трушеві зовсім млосно стало — він не терпів жіночих сліз.

— Не рюмсай, чуєш, Надю, — сказав і почав гладити їй голову, як малій дитині. Вона ще дужче заплакала, повторюючи весь час своє:

— Як він міг не повірити? Як міг?

Якось само собою так вийшло, що Труш обійняв Надьку за плечі — худенькі такі, що, здавалось, трохи міцніше стулиш пальці — й хруснуть Надьчині кістки. Вже ніякої злості не почував до неї Труш. Надька підвела до нього обличчя, й він здивовано побачив, що сльози Надьці до лиця, — вона наче погарніла, порожевіла, обличчя немовби стало ясне й очі прозорі; волосся — той її мишачий віхтик — було м'яке, приємне.

— Не плач, Надю, — тихо сказав він, і вона довірливо притулилася до нього. — Не треба. Іди в хату.

Завів Надьку в її квартиру. Всадовив за стіл. Надька поклала голову на руки й мовчки так сиділа. На буфеті стояло точнісінько таке саме, як і в Труша, фото в картонній рамці — тільки на ньому були Федір і Надька; губи в них були такі червоні, наче вони їх нафарбували, як це роблять учасники художньої самодіяльності перед виходом на сцену. І обличчя рожеві, наче в новонароджених, у квартирі все чистісіньке, все вилизане, випрасуване, вичищене, натерте, прибране, — на дивані жодної зморшки, всюди вишивки, всюди ідеальний порядок.

Труш сидів на стільці навпроти Надьки й милувався квартирою. Потім жахнувся. Ось вони вдвох із Надькою сидять у порожньому двоповерховому будинку, в Надьки світяться вікна, й кожен може легко побачити Труша поруч із нею. Вони в цьому будинку, як риби в акваріумі, самітні й беззахисні перед злим оком.

Він засоромлено ворухнувся на стільці.

— Я... той... піду вже...

Надька підвела голову. Очі в неї були сухі й здалися йому ще прозорішими.

— Що, — всміхнулася вона, — злякався?

— Та ні, — зніяковіло виправдувався він. — Просто треба йти. Віра має дзвонити.

— Злякався, — переконано сказала вона. — Всі ви такі. Чого ти боїшся? Кого? Якогось папірця паршивого? А я плювала на всі папірці й доноси! Чуєш? Плювала! Хай кажуть, що хочуть. Хай усі бачать! Що я, погуляти не можу? Я теж людина... Ти мені подобаєшся, Грицю. Чуєш? Подобаєшся. Правильно про нас написали. Я думаю весь час про тебе.

Вона рвучко зіскочила з стільця, підійшла до буфета й почала поспіхом витягати чарочки, фужери й тарілки.

— Давай разом повечеряємо, — сказала. — Я тебе запрошую. Запрошую на вечерю. Вас, Григорію Семеновичу.

Вона вклонилася Трушеві, притуливши руки до серця.

— Ти заспокойся, Надю, — пробурмотів злякано Труш. — Незручно. Федір повернеться...

— Федір, Федір! Він не повернеться. А якщо повернеться, то я його не пущу. Хай іншу дурепу шукає. Я перед ним крутилась — Федю, Федюнчику. Не знала, як догодити. Інші чоловіки для мене не існували. А він...

Вона звела кришку магнітофона, поставила бобіну і ввімкнула звук. Регулятор Надька повернула так, щоб звучало найголосніше. Залунала якась джазова сентиментальна мелодія. Потім Надька відчинила вікно.

— Хай усі чують, — сказала. — Давай танцювати.

Вона довірливо притулилася до нього, й це був не танець, а звичайнісінькі обійми, і він уже нічого не почував, крім гострої ніжності до цієї прекрасної молодої жінки, в якій йому все подобалося: і тоненька, струнка постать, і таке чисте обличчя, і навдивовижу легкі доторки. І сам не розуміючи, що робить, Труш поцілував Надьчину руку, а потім поцілував Надьчині очі й вуста. Надька до болю вп'ялася в нього губами, й він уже руки був поклав на її стегна, та Надька вислизнула з його обіймів, і поцілунок скінчився.

— А тепер іди, — сказала вона сумно, відвернувшися.

Вимкнула магнітофон, і в тиші почувся заспокійливий гомін дощу.

— Іди, Грицю, — тихо сказала Надька. —Йди, милий. Не треба... Я піду до Феді. Не гнівайся на мене. Не можна нам бути разом.

Вона дістала з шафи плащ, швидко вдягла. Всунула ноги в гумові чоботи. Довго стояла перед дзеркалом, пов'язуючи косинку.

Трушеві здалося, що кращої жінки в світі він не бачив і ніколи не побачить, що досі був дитиною, наївним хлопчиком, який абсолютно нічого не розуміє ні в жінках, ні в житті; йому відкрилася невідома до сьогодні істина, безжальна в своїй простоті: усе справжнє відбувається не за законами зовнішньої подоби, підфарбованої, як їхнє весільне фото, а слідує іншим, внутрішнім покликам серця; усе справжнє нестерпне до болю і тому прекрасне. Таємниця, яка розкрилася перед ним, потрясла його. Він тихо вийшов із Надьчиної квартири. Наштовхнувся на відра, що стояли перед його порогом. Вніс відра до кухні. Поставив чисте відро на стіл і хлюпнув собі в обличчя водою. Чув, як зачинила двері Надька, чув її швидкі кроки вниз по сходах.

Він пішов до великої кімнати, став коло вікна, намагаючись побачити на вулиці Надьчину постать. Та вона, мабуть, побігла навпростець, через городи, на другий бік села, де жила мати Феді.


1972 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка