Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження



Сторінка1/54
Дата конвертації28.12.2016
Розмір8.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54
Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Антологія 1917-1933



ПОЕЗІЯ - ПРОЗА - ДРАМА - ЕСЕЙ ТРЕТЄ ВИДАННЯ

«СМОЛОСКИП»

КИЇВ - 2004

Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох.

Офіційне пояснення «терористи» від самого початку сприймалося, як крик злодія: «ловіть злодія!».

Реабілітація 50-х років і видання їхніх «вибраних творів» не прояснювали нічого, а ще більше завуальовували таємницю.

Аж ось в Парижі 1959 року виходить антологія творів і розстріляних і «перевихованих» і пропалих безвісти. З неї видно їхню головну вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.

Тут зібрано справді найкращі твори.

Антологія Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» перевидана втретє в пам'ять Данила Гузара Струка з фонду його родички Стефанії БукачівськоїПастушенко і появляється за згодою родини упорядника.

© «KULTURA», Paris, 1959

© Юрій Лавріненко, упорядкування, від упорядника, післямова, 1959

© Лариса Лавріненко, 2003, 2004

© Євген Сверстюк, післямова, 2002,2003,2004

© «Смолоскип», 2002,2003,2004

 

 

ЗМІСТ



 

ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО

Від упорядника (передмова)

 

ПОЕЗІЯ



Павло Тичина

Іще пташки в дзвінких піснях

Пастелі, II, IV

Одчиняйте двері

По блакитному степу

Золотий гомін

Пам'яті тридцяти

Скорбна мати

Війна

Замість сонетів і октав



Плуг

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев

На майдані коло церкви

Міжплянетні інтервали!

Месія

Мадонно моя



Вітер з України

Три сини

В космічному оркестрі, 1, 2, 4

З мого щоденника, 2

Голод

Перед пам'ятником Пушкіну в Одесі



З кримського циклу (Прорив; Сниться й далі; За хмарами обвали)

Чистила мати картоплю

Максим Рильський

Музика


Молюсь і вірю

Плюскочуться білі качки

Коли усе в тумані життєвому

І шум людський, і велемудрі книги

Колишеться човен

Червоне вино

Морозе! ти душа Парнаського співця

Прийшла! Таки прийшла нарешті!

Синя далечінь, III

У горах, серед каменю й снігів

Сонет нудьги й бажання

Фантастичний бріґ (октави), І, II, III VII, VIII

Солодкий світ!

Катеринка на вулиці грає

Кропивка на ставу цвіте і пахне

Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі

Меди та пахощі живиці

У футрі лисячім мене одвідав гість

Ніцше

Шекспір


Бодлер

Уривки із поеми «Крізь бурю й сніг»

Лягла зима. Завіяло дороги

В буденщині процвілій і прокислій

Знов той же Сфінкс

Запахла осінь в'ялим тютюном

Я натомився від екзотики

Я не можу тебе забуть

Вікна говорять

З Адама Міцкевича

Друге рибальське посланіє

Хто храми для богів

Як ліс, як щогли сміливих фльотилій

Поет


Подвійна лірика

Людськість

Тополя

Труд


Так, ми пролог

Яків Савченко

Він вночі прилетить на шаленім коні

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче

Сонце під голови

Дмитро Загул

За непроглядною заслоною

Я чую пісню, мов крізь сон

Михайль Семенко

Дні неминучі

Бронзове тіло

Кондуктор

Океан

Олекса Слісаренко



Пам'яті Гната Михайличенка

Уот Уітмен

На пасіці

Іней


Осінь

Микола Зеров

Hoi triakonta

Молода Україна

Обри

Чистий четвер



Арістарх

В степу


Куліш

Київ з лівого берега

Лестригони

Космос


Сон Святослава

Та як нам жить хвилиною легкою

Чорніє лід біля трамвайних колій

В гостях у поета

То був щасливий, десятлітній сон

Василь Еллан (Блакитний)

Після Крейцерової сонати

Повстання Андрія Заливчого

Удари молота і серця

Нескінчений малюнок

Василь Чумак

Несли твою труну

Ряд хаток, пошарпані, подерті

Я порву ті вінки

Бурями сійтеся, бурями

Революція (уривок)

Майк Йогансен

Я знаю: загину

Люблю тебе — не знаю слів

Поля синіють вечорами

Заячий вечір. Сніг

Дні мої, мої дивні діти

Посуха

Голод


Ви, що, не знаючи мети

Весна


Революція, І

Метемфісис

Колискова

Ось іду по рейці

Ясень

Випливає чапля з туманів



Овес росте край неба у пісках

Поезія


Верніться!

Вікно зимового вагона

Мисливська леґенда

Ах, життя моє — кругле як м'яч

Володимир Сосюра

Уже зоря золоторога

Степ

Маки


Маґнолії лимонний дух

Залізниця (уривок із поеми)

І знову дні руді та бурі

Такий я ніжний, такий тривожний

З вікна

Мазепа (уривки з поеми)



Сад (уривок)

Два Володьки (уривок)

Серце (уривки)

Володимир Свідзінський

Ударив дощ, заколихав

Десь дощ іде

З книги «Вересень»

Розхиляю колосся, іду

Тільки в вечірньому мороці

Одступається небо

Зрада, І, II

Нерозвійно нагусла над мокрим вікном

Маятник натомився

Баляда третя

Холодна тиша

Роздумано, важко ступали коні

Лице люстра мертвіє в тіні

І довго шукав я живущої води

Павло Филипович

Дивись, дивись: безмежні перелоги

Єдина воля володіє світом

На поталу камінним кригам

Заклинаю вітер і хмари

На хижі заклики пожеж

Я — робітник в майстерні власних слів

Коли летять, як сиві зграї

Білявий день втомився і притих

Минула ніч тривожно і безславно

Кому не мріялось, що є незнана Муза

Закликав червень чарівну теплінь

Жовтих плям тривожне коло

Мономах


Хилиться сумно і гнівно

І десь надійшло наостанку

Місяця срібний дзюб

Візьмеш у жменю сонного насіння

Епітафія неоклясикові

Тодосій Осьмачка

Плугатар (уривок)

Колісниця (уривки)

Регіт

На Ігоревім полі



Голота (уривки)

Ідуть селяни в темні далі босі

Деспотам (уривки)

Ґео Шкурупій

Семафори

Голод


Пісня зарізаного капітана

Дмитро Фальківський

Час колесами чавунними

Одна нога в стременах

Зійшлись обоє на багнетах

Василь Бобринський

Із поеми «Смерть Франка»

Чорнозем (уривок)

Михайло Драй-Хмара

Із циклу «Молода весна»

Поки не вмру, не перестану

Мати


Зоріти ніч і бути з вами

І знов, як перший чоловік

Під блакиттю весняною

Розлютувався лютий надаремне

Вона жива і нежива

Ще губи кам'яні дахів високих

Прощання з Поділлям

Серпневий прохолонув вар

Шехерезада II

Шехерезада IV

Горять священні орифлями

Я полюбив тебе

Я світ увесь сприймаю оком

Долі своєї я не кляну

Перед грозою

3 Махара


Лебеді

І знов обвугленими сірниками

Євген Плужник

Я — як і всі, і штани з полотна

Для вас, історики майбутні

Уночі його вели на розстріл

Притулив до стінки людину

Зустрів кулю за лісом

Із поеми «Галілей»

Із поеми «Канів»

Косивши дядько на узліссі жито

Ніч


Тепер на півночі горять сніги

Що менше слів, то висловитись легше

Суди мене судом своїм суворим

Подолано упертість Ізабелли

Мовчи! Я знаю

Вона зійшла до моря

Леонід Чернов (Малошийченко)

Шляхи під сонцем

Фінал поеми «Сонце й серце»

З поеми «Харків»

Степан Бен

Дзвенять хрущі, цвітуть черешні

Польова зустріч

О, хутори

Ода

Микола Бажан



Кров полонянок

Залізнякова ніч

Дорога

Нічний рейс



Ґетто в Гумані

Будівлі (Собор. Брама. Будинок)

Гофманова ніч

Розмова сердець

Слово о полку

Сліпці (уривок)

Марко Вороний

Отчизна


Візія

Бондарівна

Слово

Василь Мисик



Олень

Трави


З півдня темніє обрій (уривки)

Під Івана Купала

Конкістадори

Олекса Близько

Замість прологу

Романтикові

Серце

Туман


Чую, чую: — обіймає жаль

Порт


Рейд

Матроси


Рейс

Одлетіла конвалійна Леда

Можна заспокоїтись

Плякат одлиги

Дев'ятий вал

В порті стоять кораблі

Дев'яти симфонія

Кость Буревій (Едвард Стріха)

Пародези (Партвивіска. РРРеволюція)

Зозендропія (уривок)

 

ПРОЗА


Микола Хвильовий

Редактор Карк

Я (Романтика)

Валеріян   Підмогильний

Іван Босий

Григорій Косинка

Анкета (уривок з оповідання)

Іван Сенченко

Із записок Холуя

Борис Антоненко-Давидович

Смерть

Юрій Яновський



Чотири шаблі (уривки)

Остап Вишня

Моя автобіографія

«Чукрен»

«Чухраїнці»

Дещо з українознавства

 

ДРАМА


Микола Куліш

Народний Малахій

Кость Буревій (Едрард Стріха)

Павло Полуботок (уривки)

 

ЕСЕЙ


Андрій Ніковський

Vita nova (уривки)

Юрій Меженко

Творчість індивідуума і колектив

Відозва ВАПЛІТЕ

Микола Хвильовий

Камо грядеши (уривки)

Думки проти течії

Апологети писаризму

Україна чи Малоросія?

Микола Зеров

Евразійський ренесанс і пошехонські сосни

Володимир Юринець

Діялоги


Олександер Довженко

До проблеми образотворчого мистецтва

Лесь Курбас

Шляхи «Березоля»

Михайло Грушевський

Ганебній пам'яті

Юрій Лавріненко

Література вітаїзму 1917-1933

Євген Сверстюк

Про «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

ПОЖЕРТВИ

 

 



ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО

1905-1987

Юрій Лавріненко (псевдонім Юрій Дивнич) народився 3 травня 1905 р. в с Крижинці Звенигородського району Київської губернії. Помер у Нью-Йорку 14 грудня 1987 р.

1930 року закінчив Харківський університет (тоді Інститут профосвіти). У роках 1933-35 був декілька разів арештований, а з 1935 по 1939 рік відбував термін у Норильському концтаборі. Під час Другої світової війни опинився у Німеччині, а 1950 р. виїхав до США.

Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років. Автор книжок: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917-1953» англійською мовою (1953), «Зруб і парости», збірка літературно-публіцистичних статей (1971), «Василь Каразін» (1975), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи» (1980), «Чорна пурга», спогади (1985).

Від упорядника

I

Вихід у світ цієї антології я завдячую видавництву «Культура», що зокрема своїм журналом того ж імени здобуло високу репутацію також і в українців, даючи ось уже дванадцять років гарні приклади польсько-українських взаємин.



Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва... Але, з другого боку, є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, Ті не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення, складники того світу. А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля порево-люційної України стала перед світом у новому світлі. Поминаючи внутрішні якості мистецтва Розстріляного відродження, можна сказати, що вже сам лише процес уподібнення ситуації третини сьогоднішнього людства до ситуації України 1917-33 років спричинюється до відносно повнішої

конгеніяльности чи співзвучности тодішньої української літератури сучасному світові.

Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде. Був, наприклад, роками готовий досконалий переклад поезій Тичини, що згорів у варшавській пожежі. А поет Юзеф Лободовський, тепер співробітник «Культури», писав ще по зовсім свіжих слідах нашого «1933»: Тобі лиш відомий сум, що в тополях густих заховався, І чому нахиляє юнацькі чола

Тінь від кургану, Де в збитій з дощок труні

Заснув Хвильовий Микола.

(Поема * Вільна земля», переклад Святослава Гординського)

II

Подяка від мене належить Юрію Шевельову (Шереху) за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці; Леоніду Лиману, що поміг у розшуках матеріялів, а також виконав скорочення оповідання «Редактор Карк» Миколи Хвильового і повісти «Смерть» Антоненка-Давидовича; Івану Кошелівцю, що поміг і матеріялами і в випусковім редаґуванні.



Чимало допомогли в цій праці своїми бібліотеками й архівами Архів-Музей Української Вільної Академії Наук у США, Архів покійного Аркадія Любчен-ка, славістичний відділ Публічної Бібліотеки в Нью-Йорку, а також приватні збірки Святослава Гординського, Григорія Костюка, Миколи Кузьмовича, Володимира Порського, Йосипа Гірняка, Оксани Буревій, Володимира Гординського, за що складаю їм усім щиру подяку, як також Василю Барці за добрі поради, Василю Гришкові, Яру Славутичу та всім, хто так чи інакше поміг у цій праці.

IІІ


Кілька слів про принцип і техніку складання цієї антології.

До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка — тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917-33 і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і ко-лоніяльну провінціялізацію України. Під час окупації західньоукраїнських земель і війни (1939-46), а також в 1956-58 роках деякі із заборонених творів появлялися друком, хоч здебільша з різними «поправками». Дещо з таких «реабілітованих» тоді чи тоді творів могло потрапити до цієї антології, хоч наш принцип був давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку. До антології зовсім не включено ні одного із тих творів, які і після розгрому 1933 року осталися нормально в обігу.

Зрозуміло, що в одну книжку не може увійти все заборонене і лише кількісно невелика частка з того потрапила в антологію. Для вміщення в книжці по змозі більшого числа авторів і творів доводилося дещо подавати в уривках або в скороченні, про що в кожному окремому випадку упорядник зазначає в підзаголовку або в кінцевій примітці до твору. Не включено до антології ні одного твору, писаного на еміґрації, бо ж це антологія того, що було в УРСР до 1933 року і після там підпало забороні.

Матеріяли, з яких робився добір до антології, після 1933 року знищені й усунені з життя (не тільки в СРСР, а й з публічних бібліотек столиць Заходу) так ґрунтовно, що розшукувати їх тепер так само трудно, як розкопувати пам'ятки в Помпеї після засипання Ті лявиною Везувія. Досить сказати, що частина вміщеного матеріялу взята з рукописних копій, що їх зробили і зберегли собі колись окремі люди. Потрібні роки розшуків, досліджень, потрібні інші загальні обставини в СРСР і в світі, щоб можна було скласти цю антологію так, як хочеться. Не говоримо вже про зниклі недруковані рукописи, як-от, напр., деякі riecu Миколи Куліша, поезії Свідзінського і багато інших. Не вдалося упорядникові дістати «Яблуневий полон» — драму Івана Дніпровського, що з успіхом ішла в театрі «Березіль» у Харкові. Не пощастило знайти ні одної з книг поезій Майка Иогансена — одного з ліпших майстрів модерного вірша того часу. Те саме можна сказати про Тодося Осьмачку, Василя Мисика, Михайла Семенка, Миколу Філянського, Степана Вена, Григорія Косинку та інших. Твори деяких авторів доводилось добирати з великим трудом з принагідних чисел журналів, з передруків у другорядних джерелах тощо.

Ми не цурались для антології творів, що були в УРСР тільки написані, але ніколи там не друковані. З таких недрукованих в УРСР творів потрапило в антологію дещо з поезій Миколи Зерова, Драй-Хмари, Євгена Плужника (із збірки РІВНОВАГА), Валеріяна Під могильного, Володимира Свідзінського.

В доборі матеріялу нам служив критерій не політичний, а мистецький. Мистецький критерій в красному письменстві є універсальний. Він виключає однаково як зведення літератури до ролі «служанки», так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовий організм, а не щедрінський «органчик», що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника. Після чекістів і цензорів чи не найбільше лиха завдають мистецтву ті його опікуни, що вульґарно переносять в живу практику абстрактно-теоретичний поділ мистецького твору на «зміст» і «форму» (напр., література «соціялістич-на змістом і національна формою»). Таким способом твориться партійний «органчик» соцреалізму, але не мистецтво. Що градоначальники сучасного Глупова оголосили війну мистецтву і добилися то-го, що в їх імперії кожний справді ориґінальний мистецький твір мусить бути водночас їх політичним ворогом — в тому не наша вина. Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917-33 pp., сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю, з непомильністю якогось протикуль-турного інстинкту відкинули насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину. Лишаємо їм їхній вибір. З люттю переляканого маніяка вчинила Москва терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва (а значить і людини). Вона відкинула суверенний культурний вклад Радянської України 1920-х років, бо їй важлива була не ідея офіційно проклямованого світового соціялізму і дружби народів, а стара московська ідея власної світової імперії.

Автори розташовані в книжці за датою появи їх першої після 1917 року книжки з узглядненням і дати народження письменника. Так само і твори даного автора ми старались, скільки було можна, розташувати за датою їх написання або друку. Перед творами кожного автора ми дали літературну си-львету письменника чи бодай біобібліографічну довідку, яку скласти було часом дуже трудно. Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-х років, ми наведемо тут текст телеграми Об'єднання Українських Письменників «Слово», посланої з Нью-Йорка 20 грудня 1954 року: «Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з'їздові письменників.

Українські письменники — політичні еміґранти вітають з'їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР.

1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МҐБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?»

До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси таке своє пояснення. За приблизними (бо точні поки що неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством — 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) — 175; зникли безвісти — 16; померли своєю смертю — 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором'язлива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише яка пара вернулись живі додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені.

Ми взяли до антології більше поезії, ніж прози, драми чи есею, бо, по-перше, поезія вела перед у літературі тієї доби, а, по-друге, в одному томі неможливо охопити навіть найважливіші зразки прози, драми й есею. Розділ есею, за браком місця, обмежено лише зразками років української революції та літературно-мистецької дискусії 1925-27 років, що їі розпочав і найбільше поглибив Микола Хвильовий. Стаття Михайла Грушевського додана як приклад прилучення до тієї дискусії найчільніших представників Української Академії Наук і зокрема української гуманітарної науки.

 

ПОЕЗІЯ



Павло Тичина

1891-1967



Павло Тичина, якого один поет назвав «князем української поезії», народився в родині сільського дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині. Учився в Чернігівській духовній семінарії, де пильно вивчав Св. Письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, — а також учився у Київському комерційному інституті. У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця українського літературного імпресіонізму Михайла Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж дебютував 1912 в київському журналі «Українська хата», що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова ж виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Блакитним-Елланом, українським патріотом інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського комунізму і Радянської України 1919—25 років. В Києві Тичина до дна пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля української культури. Тут він став найбільш конгеніяльним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ (Київ, в-во «Сяйво», 1918, 62 стор.). В 1918—21 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни,— Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» у книжці писаних верлібром поезій ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.). Своїми пристрасними парами «строфа — антистрофа», широченною в своєму розгоні контрапунктною структурою образів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архитип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духових засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо звуженій формі, у його наступних книжках поезій: ПЛУГ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 48 стор.); поема В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 88 crop.) — а також у друкованих по 1927 рік окремих поезіях («Кримський цикл») та уривках поем (СКОВОРОДА й інші). Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузично-сти, та проте він не вкладається в рамки жодного «ізму». Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західньому розумінні, але з другого боку — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радости і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів. Духовий батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ 18 сторіччя, філософ «серця», визнавець божественної одухотворености людини і всього сущого, однорядности мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасности, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови («соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити», писав він 1920) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. Він, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опано-ваністю. В світогляді Тичини поєднувався духовий громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення. Його бо універсальність була плюралістична, а не уніформно-централістична; виходила вона з неповторности одиничного, індивідуального, місцевого. Тичина, як і його великий земляк Олександер Довженко, любить Україну, але в ній найбільше таки свою Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з його природою і людиною, традиціями і духом оновлення — від дохристиянських і старокняжих часів, через козаччи-ну-гетьманщину до новітнього українського відродження. Свій духовий світ Тичина оформив у постійній самоосвітній культурній експансії. Так він самотужки здобув глибоке знання музики. Самотужки опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня — грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина дав такий вклад в український сходознавчий рух 1920-х років, що тут його ім'я мабуть стоїть зразу за іме-нем незрівняного українського сходознавця Агатангела Кримського.

Десь коло 1922—23 Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею Радянської України і головною ареною її боротьби за «власний шлях до соціялізму». Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників Гарт, а по смерті Блакитного — до заснованої Хвильовим ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику «Червоний шлях», стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу. Участь у ВАПЛІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої участи в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу. Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 виступав проти відродження в СРСР російського колоніалізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті «Комуніст» Чубар писав 1927 про уривок поеми «Чистила мати картоплю», що Тичина «просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури». Тичина рішуче, і з повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Вітер з України» (ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, 170 стор.), але не входить в цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками. Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім'я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із сцени — з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка