Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка9/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

VII
Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчуває свої масштаби! — намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Хоч би і що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване «польське питання» розглядав не в контексті «інтересів Росії», а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, скажімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів, і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими поняттями: що «ми» найсильніші, що війна освіжає повітря, що християнство благословляє війни, що Константинополь повинен належати «нам». А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейнятися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей — «в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тиранов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье».

Ф. Достоєвський послідовно й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку російського духу, утверджував національну духовну самостійність «наших», помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших виявах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно — із народом російським, а як відбувалося це єднання колись і тепер — ми бачимо нині, з вищої сходинки історичної піраміди. Превалюючі над усім «інтереси Росії» не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому великоросу-монархісту, і хай у його розумінні «інтересів Росії» знаходимо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найголовнішому: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Отож, відчуваючи ще й це покликання бути «слугою царю», переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає «вопросы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.». Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Константинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спонтанного й щирого співця «безодні» російського духу, він сам частина тієї «безодні», вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, «безодні», виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й майбутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мислення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислення щось додавало й додає до «всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользовании мира сего»? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособлює, але чи легше від того, скажімо… Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?
VIII
Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: «Она буянила и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похмелья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история оборачивалась сказкою… наша история, созданная нами, для нас живущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова».

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій моторошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792–1869). Його перу належить роман «Последний новик» — з часів Північної війни, яку вела петровська «Россия молодая» за вихід до Балтійського моря.

Виявляється, агресія — це всього лиш пошук «виходу» до Балтійського моря, а цей «вихід» украй потрібний для «России молодой», щоб здобутися на «історію-матір» та «землю-матір», отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і необхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало «русскоязычное население» кілька років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні «права людини» на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. «Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчизне. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностранцами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, виднее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю».

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потужний в історичного белетриста заряд національної гордості і національного самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іноземців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу територію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России… не пришла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), відчайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев… сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перспективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою немимохіть пишається! — не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломаткою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корисливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не з нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвейєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літератори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інтересів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мислителі, філософи, віртуози пензеля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж., безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «единая и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательных людей»). 1757 рік, російська армія воює в Прусії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибока, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Соловйова, що «народонаселенню» було заказано дороги на землі обітованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією-матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезному Кенігсбергзькому замку, палаці попередніх володарів пруських, Суворов відвідує «балы-машкерады», б ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Еммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений… а Севастополь «город русской славы…», а Порт-Артур «город русских моряков».

І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголізму, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, грунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію — багатолику орду.
Се веют шлемы их пернаты,

Се их белеют знамена,

Се их покрыты пылью латы,

На коих кровь еще видна!

Воззри: се идут в ратном строе!

Всяк истый в сердце славянин!

Не Марса ль в каждом зришь герое?

Не всяк ли рока властилин?

Речешь — и двинется полсвета,

Различный образ и язык:

Тавридец — чтитель Магомета,

Поклонник идолов калмык,

Башкирец с меткими стрелами,

С булатной саблею черкес

Ударят с шумом вслед за нами

И прах поднимут до небес!
Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, й саме в цієї орди поет бачить — «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій дочці — на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою «Франція — це я», російськими одописцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Герцен писав, що «тесная близость литературы и правительства стала еще более явной во времена Екатерины II. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послання, оды, гимны и сатиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою муза его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб воспевает своего господина».

І все ж таки у Державіна це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав згодом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою самою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці тотального червоного терору.
IX
Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Германський експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятники декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катані приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк). Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарєв, В. Распутін, Ю. Кузнєцов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відродження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, ні без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Україні значить не відродитися, значить капітулювати перед Україною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні традиції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культури? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імперії? - «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози пакувалися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поцінувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячолітньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж «для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции». Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки «нельзя уйти от самих себя»… хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й «нужно ли менять характер?» — запитує в газеті «Известия» від 15 жовтня 1994 року відомий російський театральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над характером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала «нам» ріки, схожої на Ніл, котра, наче надточний механізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої цивілізації… Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивілізацію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли російський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня. І є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному «бродяча Русь». І ця «бродяча Русь» має тепер не одну ріку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці ріки в найдревніші часи таки формували у цих племен та народів почуття космічного ритму, то чому ж ці ріки, діставшись росіянам, не можуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. «И на Тихом океане свой закончили поход». Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необхідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, виявляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.

Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у «нас» не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто «наша» земля позбавлена «одушевленого» ритму. Що ж виходить? Виходить, що «одушевленого» ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений «одушевлений» ритм, але ж повернути означає вже «капітуляцію» перед самими собою, не тільки перед кимось, а «бродячая Русь» ніколи не капітулює перед «бродячою Руссю», отже, про так зване «правове сприйняття буття» можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правове сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотілося б і помилитись.

Марк Захаров зазначає (як і «наші геніальні історики та «філософи», котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формувалась російська вдача: мовляв, «равнинное существование с непредсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы трудовую доблесть: «По щучьему веленью, по моему хотению…» Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка». Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприйняття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в України художніми цінностями, то досі неповернутими — захопленими як військовий трофей — скарбами царя Пріама.

Марк Захаров (патріот чи напівпатріот — дивлячись із чиєї позиції, бо коли мова заходить про російський патріотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: «Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении?»

Слушне запитання (тут відомий театральний діяч перегукується з відомим академіком), за цим запитанням стоїть і бажання частково змінити вдачу. А чи вдача міняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такі умови, щоб вона й відчула необхідність такої зміни, й таки почала мінятися. Але чи вдача саму себе поставить в такі умови? Сумніваюсь. Вдачу в такі умови мають поставити самі обставини, які не обманиш і не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвідомлення, та чи є в його політичних проводирів і духовних пастирів таке розуміння? Навіть коли є, то лише в одиниць — білих ворон, а решта ворон — усі чорні, й не побіліють. У противному разі (уявімо собі!) забулася б і щука, і золота рибка, й Україні було б повернуто її мистецько-художні скарби, й зовсім би це не означало капітуляцію — в її розумінні — Росії перед Україною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якісь химери, чи не правда?

Ще процитую — вибірково. «Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Ленина в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и примкнут к живительному потоку целебной российской мудрости… Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашого характера, отдельных традиций — и отдадим должное нашим бывшим врагам немцам, что прошли путь духовного покаяния, превратившись в щедрый и веселый народ, сумевший подняться над смрадными ужимками гитлеровского тоталитаризма».

Театральний діяч каже, що він зовсім не сподівається… що він лише має слабесеньку надію. Що правда, то правда: важко сподіватись не тільки йому, а й усім іншим. Хоча, звичайно, кортить плекати бодай малесеньку надію, бо як же без надії? І говорить про німців — недавніх ворогів, які, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний діяч і не заїкається, щоб росіяни, подібно до німців, покаялися за геноцид, скажемо, щодо українського народу, чи щодо казахів («подбрюшье» Росії, О. Солженіцин), бо якщо тільки в думках припустити можливість покаяння перед українцями, це б означало, бачте, «капітуляцію» лише в думках, насправді покаятись — це б означало вже реальну капітуляцію Росії перед Україною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста років, то це ж скільки разів треба викидати білі прапори? Ніхто й ніколи не покається, це безсумнівно, й даремно театральний діяч сподівається, що Росія здатна обернутися на веселий і щедрий народ, як то сталося з німцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц.
X
Гай-гай, ще й академік М. Ломоносов колись замислювався над такими речами, над якими в наш час задумається академік Д. Лихачов чи театральний діяч Марк Захаров. У вигляді листа, адресованого І. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 року, «великий архангельский мужик» написав статтю «О сохранении и размножении российского народа». Його міркування — це все-таки намагання «уйти от самих себя». Вчений був певен, що «российский народ гибок», зокрема говорив: «2. О истреблении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении» (тобто він ніяк не проповідував «вредность умственности для России», як деякі російські кондові патріоти).

Ломоносов вважав, що велич, могутність і багатство всієї держави полягає у збереженні і розмноженні російського народу і радив усіляко сприяти цьому приємному й водночас потрібному процесу. Вчений-одист дуже переживав: «Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непосредственно указами, без исправления или совершенного истребления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем узаконений вкоренившихся, истребить невозможно».

Академік М. Ломоносов бачив:
«Не малой ущерб причиняется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками».
Звичайно, ця віковічна буслаєвщина ніяк не сприяла збереженню та розмноженню російського народу. Академік висунув радикальні пропозиції. Скажімо, поміщиків розмежовувати. Щодо розбійників — «посылать команды и делать кровопролитные сражения со многими». Хай селяни ловлять розбійників, ведуть у місто — й кожну розбійницьку голову оплачувати 10 рублями із міщанського казенного збору. А за чільних злодійських ватажків — отамана чи осавула — давали по 30 рублів. І інші, схожі заходи пропонував академік Ломоносов, дбаючи про збереження і розмноження російського народу. Наприклад, бідкався, що селяни тікають від своїх поміщиків, особливо в Польщу, й російська корона втрачає підданих, і вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залізної завіси, яку згодом з таким успіхом вибудував Сталін навколо однієї шостої земної кулі, що й птахові було не так безпечно перелітати… Ех, «нельзя уйти от самих себя…» І водночас — «русский народ гибок»! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не відходячи від самих себе.

Скажімо, Ломоносов обурювався звичаєм, що хлопців малих, не здатних до подружнього життя, женять на дівках дорослих, що ніяк не веде до розмноження російського народу, й багато випадків, коли потужна жінка отруює такого нікчемного чоловіка, пізнаючись з іншим, а потім і її карають на горло. За вчинений злочин… Ломоносов радив постригатися в ченці — чоловікам до 50, жінкам до 45 літ, а не в молодому віці, як заведено. «Возможно ли подумать, чтобы человек молодой, живучи в монастыре без всякой печали, довольствуясь пищами и напитками и по всему внешнему виду здоровой, сильной и тучной, не был бы плотских похотей стремлениям подвержен, кои всегда тем больше усиливаются, чем крепче запрещаются… монашество в молодости не что иное есть, как черным платьем прикрытое блудодеяние и содомство, наносящее знатной ущерб размножению человеческого рода, не упоминая о бывающих детоубийствах, когда законопреступление закрывают злодеянием»… Ломоносов обурювався, як у Росії відзначають, скажімо, масляну і святу неділю, коли так говіють, що мертві валяються по кабаках, по вулицях і по дорогах, а розговляються — так само. Світле Христове воскресіння, спільна християнська радість, коли веселяться — «как с привязу спущенные собаки, как накопленная вода с отворенной плотины, как из облака прорвавшиеся вигри — рвут, ломят, валят, опровергают, терзают; там разбросаны разных мяс раздробленные части, разбитая посуда, текут пролитые напитки, там лежат без памяти отягченные объядением и пьянством, там валяются обнаженные и блудом утомленные недавние строгие постники…» Коротше — Содом і Гомора, й академік М. Ломоносов воліє — «меньше было бы праздности, матери невоздержания, меньше гостьбы и пирушек, меньше пьянства… хотя бы кто и напился, однако, возвращаясь домой, не замерз бы на дороге, как о масленице бывает, и не провалился бы под лед, как случается на св. неделе».

Ясні уми вміли бачити Росію у її справжньому світлі, закликали до реформ, до морального самоочищення й самовдосконалення, відчуваючи необхідність «уйти от самих себя…» І водночас відчували — «нельзя уйти от самих себя…» «Что делать?..» «Кто виноват?..» «Накануне…» М. Ломоносов: «первое и всех лютейшее мучение есть самое рождение». Виходить, вічні пологи, без кінця й краю — як найлютіша з найлютіших народних мук.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка