Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка8/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

IX
У прекрасній тетралогії Ф. Абрамова «Брати й сестри» зустрічаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловічого шарму, не позбавленого і рис типової російської людини взагалі й особливо — колгоспної епохи. Побурлакувавши по світах, нарешті повертається в рідне Пекашине до друзів-алкашів.
«… балачка на якийсь час пішла на суто чоловічий манір. Скрізь побував Єгорша, весь Сибір уздовж і впоперек об'їздив і жінок усяких перебрав — не злічити.

— А сибірячки… вони як? З яких більше націїв? — уточнював запитання за запитанням Філя (він розхвилювався так, що заїкатися почав).

— А всяких там націїв вистачає. І росіяни, і казахи, і чукчі, і корейці…

- І ти це… — у Філі голос від заздрощів затремтів.

— Еге, еге, це…»


А богобоязливому Овсію Мошкіну він у п'яному захваті розповідає: «Ух, скільки я цих жінок та дівок перебрав! У всі нації, у всі народи заліз. Таке собі завдання поставив, щоб усі взнати. Казашки, німкені, корейки, якутки… Бухгалтерію треба заводити, щоб усіх перелічити… Одна святенниця мені на Сахаліні трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це діло ніяк!..»

П'яний Єгорша, оця простонародна безпосередність, вихваляється, гордий — у всі нації, у всі народи заліз, таке собі завдання поставив, а скільки й де позалишав байстрюків — і не згадає, і не скаже… А мільйони таких алкашів, як Єгорша?.. Щира, відкрита душа російської людини, якій не дано ні осмислити, ні усвідомити. Ось така собі запрограмована «безодня!»

Ще не можу не згадати й одне чудове оповідання В. Астаф'єва — забулася назва. Машина, що взимку роз'їждженою-розгаслою дорогою везла в сільську лавку повний кузов ящиків зі «шмурдяком» найнижчої якості, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снігу. Як тільки про аварію довідалися мужики, всі рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварії. Всі. накинулися на товар — пили з уцілілих пляшок, з розбитих, їли «п'яний» сніг, ведучи принагідні п'яні балачки та дуріючи мізками доти, доки вистачило «бою». Ось така оргія. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли поміркувати. Абрамовського Єгорші, звичайно, там не було, хоча цілком міг бути.

Хіба оповідання росіянина В. Астаф'єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кеннана про п'яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть — незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.

Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.
X
Основоположним у творчості Ф. Достоєвського, засадничим у його реалізмі було: «Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще». Сприймати це можна як аксіому — і не тільки щодо одного народу. У передмові до «Братів Карамазових» автор заявляє про необхідність «объединить частности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи» російського буття. Розказуючи про Федора Павловича Карамазова, письменник акцентує: «именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная». Підкреслено особлива, національна безтолковість — це вже з метафізичних «безодень» російського менталітету, з «мертвого дому» жорстокої дійсності, яку він спізнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федір Павлович проголошує: «А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию… то есть не Россию, а все эти пороки… а пожалуй, что и Россию». Старець Зосима повчає в романі: «…у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглушаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут». Петро Ілліч міркує в творі: «Напьются и подерутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за «устранюсь», «казню себя» — ничего не будет! Тысячу раз кричал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. «Пьян духом» — слог любят подлецы».

Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горілки, чи то без допомоги горілки, але — п'яний дух, і він потребує хмелю, п'яності, сп'яніння, інакше він уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцію, і як тільки звільнитись від неї, як повернутися до самого себе?

«Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закричала первая, чтоб ей дали вина. «Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться…» А далі — розгул, оргія, дикі пристрасті, циганщина, всілякі смертовбивства й кровопускання, злодійство. «Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом»

Оргія — вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії — для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійсність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотично збуджена психіка є як її всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче й весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається, а цілковито виключається…

Істинно, що в цілому народі — те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах — те й у цілому народі.

Не хотілося б, мабуть, говорити про російську історію, як про оргію, але коли вдивишся в неї, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а він же далеко не один!), то ця аналогія напрошується сама собою, і, будучи правильною настільки, настільки може бути будь-яка аналогія, вона і унаочнює, і пояснює, і лякає — не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складніші почуття, не без замилування, не без ідеалізації: «страданием своим русский человек как бы наслаждается»; «мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа»; «богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие».

Хто заперечить, що сказане не віддзеркалює наш нинішній день, який і Ф. Достоєвському, не тільки комуністу М. Хрущову, уявився світлим майбутнім, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?

Ефект мухомора…

ГУСЯЧІ БАГНЕТИ,

або ж Г. Державін: «Поля и грады — стали гробы»

І
Князь П. Вяземський (1792–1878) у своїй книзі «Фон-Візін» висловив міркування цікаві й сьогодні: «Общество наше, гражданственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долговременными, постоянными, трудными заслугами в деле человечества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою заняли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтавской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, победные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей направление. Следующие эпохи, более или мене ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воинственный, сию торжественность, которая, может быть, в последствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истинная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступеням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжественные оды были плодами сего воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек… Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшого под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившого к новым. «Тебя Бога хвалим!» — была ода их воинственных песнопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора».

Цікаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованість мистецтва, літератури! Ось вам явно заангажованість у цілковитому блиску мілітаристського пафосу, причім дуже по-російському — й тільки по-російському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось відкривачем, коли глашатайствував: «Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо»? Попередників, усіляких одописців, у нього — цілі історичні лави, мало не з кожного рядка їхнього стирчать «колющий штык», бо ж — «гром победы раздавайся». Яке там «поприще образованности», які там «трудные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет», нам та нашій літературі подавай «завоевания», «войны блестящие», «громы полтавской победы», «дух воинственный», «воинственную славу», «военное достоинство», «военные песнопения», ось що потрібно від своїх бардів для «народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым». Я буквально зациклююся на повторенні цитат, бо такі вони розкішні, стільки в них гордості й самозамилування, стільки щирої негації до «лучей просвещения» — й водночас так захоплено про «воинственное вдохновение».

І як усе це знайоме — з учорашньої чи позавчорашньої дійсності, коли в радянських «мобилизованных и призванных» так само мало не з кожного поетичного рядка стирчав «колючий штык», «штык молодец»! Традиційне мислення багнетами — куди від нього подітися Ломоносову чи Державіну, та й ніхто так не ставив питання, щоб кудись подітися, все це в крові, а разу крові — значить кровне, ввібране з молоком матері.
ІІ
Г. Державін у «Стихах на покорение Дербента графом В. А. Зубовым» славить полководця, чий меч «обагрится кровью противных Россам Персиян» і без недомовок заявляє, що метою цією війни, зокрема, є розбій та грабіжництво:
О радость!

Се валят уж к нам

Слоны, богатством нагруженны,

Коврами Инда покровенны!

Народ по стогнам, по домам!

Сребро и золото лиется,

Как с неба благотворный дождь!
(Навесні 1796 року В. Зубов, брат фаворита Катерини II, на чолі російського війська вторгся в перські володіння в Дагестані, 10 травня взяв фортецю Дербент). У нього ж, в одописця Державіна, у творі «Песнь на победы Суворова» читаємо:
Пошел, — и где тристаты злобы?

Чему коснулся, все сразил.

Поля и гради — стали гробы;

Шагнул — и царство покорил!

Но ты, народ, подобно грому

Которого мечи в дали звучат!

Доколе тверд, единодушен,

Умеешь смерть и скорби презирать,

И с ним по вере поборать

По правде будешь лишь войною:

Великий дух!

Твой Бог с тобою!

На что тебе союз?

— О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна.


Як сказав Пушкін про Державіна: «И, в гроб сходя, благословил». Можна не сумніватися, що благословив і на вірш «Клеветникам России». Бо ж бачте, як лаконічно, карбовано мислив: «По правде будешь лишь войною». Як упевнено радив: «На что тебе союз? — О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна». А на самому початку цієї «пісні пісень» як ото російський народ уміє «шагать»: «Шагнул — и царство покорил! Поля и грады — стали гробы». За логікою великодержавника Державіна виходить, що коли ото «шагни, — и вся твоя вселенна», то й у цій вселенній неодмінно «поля и грады — стали гробы», бо такий уже непереборний буслаєвський характер оцього «шаганья» не вздовж, а впоперек історичного каменя.

Оця ідея «шагни, — и вся твоя вселенна» яскраво втілена Державіним у творі «На присоединения без военных действий к Российской державе таврических и кавказских областей, или на учиненими договорами с Оттоманской Портою мир 1784 года»:
Россия наложила руку

На Тавр, Кавказ и Херсонес.

И распустя в Босфоре флаги,

Стамбулу флотами гремит.

У творі «Песнь лирическая Россу по взятии Измаила» Державін малює титанічний образ Росса, який проснувся після кількох століть сплячки:

Он сильны орды пхнул ногою,

Края азийски потряслись,

Упали царства под рукою,

Цари, царицы в плен впеклись,

И победителей разитель,

Монархий света розрушитель

Простерся под его пятой:

В Европе грады брал, тряс троны,

Свергал царей, давал короны

Могущею своей душой.
І все це й тому, на переконання поета, що «с самого веков начала война народы пожирала, священ стал долг: рубить и жечь!» І знаменитий одописець, природно, захоплюється: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!»

Звичайно, вінцем творчості Державіна є одичний цикл, присвячений Катерині II. Цикл за силою почуттів, можливо, дорівнюється до всього одичного циклу всіх радянських поетів, які писали про Леніна, Сталіна й Комуністичну партію, котрі, звісно ж, були богоподібні, як була богоподібною й імператриця, себто «Фелица». Отже, «Фелица» — Ленін, «Фелица» — Сталін, «Фелица» — Комуністична партія, і можна не сумніватися, що якби Державін жив після жовтневого путчу 17-го року, то він позмагався б за пальму першості — чи з В. Маяковським, який написав відому поему, чи з групою українських поетів, які склали «Лист товаришеві Сталіну від українського народу».

Які ж вони, наші «Фелицы» всіх часів і народів під пером Г. Державіна?
Престол ее на Скандинавских,

Камчатских и Златых горах,

От стран Таймурских до Кубанских

Постань на сорок двух столпах.

В величестве, в сиянье бога,

Ее изобрази мне ты;

Чтоб сшед с престола, подавала

Скрыжаль заповедей святых;

Чтобы вселенна принимала

Глас божий, глас природы, в них.

Забыли бы свое равенство,

И были все подвластны ей:

Фин в море бледный, рыжевласый,

Не разбивал бы кораблей,

И узкоглазый Гунн жал класы

Среди седых, сухих зыбей.

Припомни, чтоб она вещала

Бесчисленным ее Ордам…

И всю в стязаньи бы вселенну

Я пред Фелицей зрел младой.

Чтобы вселенныя владыки

И всяк ту истину узнал:

Где войски Зороастр великий

Образовал и учреждал,

И где великую в них душу

Великая Фелица льет:

Те войски горы, море, сушу

Пройдут, — и им препоны нет.
Як бачимо, коли не «Фелица» здолає всю вселенну, то світова революція і комунізм переможуть у всьому світі, а «скрыжаль заповедей святых» Катерини II сприймається не інакше, як програма КПРС.

Як стверджував великий одописець, «Фелицы слава — слава бога», а наших богів уже пойменовано вище, й теж: «в величестве, в сияньи бога»…
III
«Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек». Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це співець народу, «праздновавшего победы или готовившегося к новым». Йому належить віршоване «Письмо о пользе Стекла», прозове «Слово о пользе Химии», сатира «Гимн бороде» («Борода предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срамная тем тебе предпочтена»), але, без сумніву, найщирішим джерелом його натхнення завжди були сановні царські особи. Ось «Слово похвальное Петру Великому», цитую: «Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Петра Великого не обретаю». Здавалося б, слово таки про хімію, але ж у ньому: «Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорливую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительницу». Хто ця «дщерь»? Цариця Єлизавета Петрівна.

Взагалі, серед його похвальних од — найбільше присвячено саме їй. Аж не віриться, що стільки можна написати од одній особі, навіть якщо вона царська. «Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по коронации», ода «На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1747 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1748 года», «Ода, в которой благодарение от сочинителя приносится за сказаную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года» і т. д. А в одах — «благословенное начало тебе, богиня, воссияло», «нет на свете, кто б равен был Елизавете», «мы смерть приняли за богиню», «науки, ныне торжествуйте: взошла Минерва на престол», і т. д. Скільки єлею пролито, які потоки красномовства, яка потужна екзальтація, — й за всім цим, безумовно, пафос раба, який стоїть у вічній позі — на колінах, і дух його не зводиться з колін.

А богорівний Петро І — «домашних побеждал и внешних супостатов»; «но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете краше»; «взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчуственной страшится»; «ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер».

Звичайно, тут не йдеться про розвінчання Ломоносова. Він писав: «Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди… Не вовсе я умру». Тобто був упевнений, що ніхто й ніколи його не розвінчає, - як і Пушкін був упевнений: «Я памятник воздвиг себе нерукотворный… Нет, весь я не умру». Бо й для ліри Пушкіна «гром полтавских пушек», як і для Ломоносова, був усе ж таки не просто «отголоском», як писав П. Вяземський, а животворним духом, який сповнював гордістю, бо й Пушкін був співцем народу, «праздновавшего победы или готовившегося к новым», а тому-то в його поемі «Полтава» гетьман Мазепа — це зрадник Росії і російського царя, а зрадники України й Мазепи донощики Іскра та Кочубей — друзі російського царя й патріоти Росії, і, як бачимо, дуже важко порозумітися російському патріотизмові з патріотизмом українським, чи патріотизмові російському з патріотизмом чеченським, інгушським, татарським… Ці патріотизми не існували ні для Ломоносова, ні для Пушкіна, ні для Державіна, ні для Достоєвського, так само не існують ні для їхніх послідовників, ні для їхніх дослідників: силове поле шовінізму ніколи не втрачає особливостей своєї енергетики.
IV
Після польського повстання 1830-31 років О. Пушкін написав відому оду «Клеветникам России», — ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так і тепер не дає спокою. Російський поет, якого вважають геніальним, різко виступив проти польських повстанців, котрі боролися за свою незалежність. Поет вважав, що інтересам Росії суперечить існування суверенної Польщі, тобто — виступив на боці монарха й війська, які потопили польське повстання в крові, тобто — «к штыку приравнял перо», й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти російський патріот — і гусяче перо коле, як російський багнет!

«Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Як бачимо, без слов'янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов'янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов'янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем. І коли йдеться про «інтереси» Росії, то навіть «божевільний» (як на царське судження) геній П. Чаадаєв стає, як заведено, цілком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну:

«Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никогда еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы заставили меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подробно. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал… малую часть той силы, катороя нами движет, другой раз угадаешь ее… наверное всю. Мне хочется сказать: вот, наконец, явился наш Дант… может быть, слишком поспешный. Подождем».

Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна «Клеветникам России» і «Бородинская годовщина» разом з віршем В. Жуковського «Старая песня» видано окремою книжкою під назвою «На взятие Варшавы». Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і фейєрверками, якими відзначено «взяття» Варшави, а О. Пушкін «взяв» Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і поклади. Але ж варто йому було «взяти» Варшаву, як в очах П. Чаадаєва одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: «Вот, наконец, вы — национальный поэт». А якби в «послужному списку» поета, припустімо, не було б оди «Клеветникам России», де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як національний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді «слишком поспешный Дант…» Річ у тім, що він не міг не написати оду «Клеветникам России». І написав. І був радий, що написав. Ф. Достоєвський: «Я, как и Пушкин, слуга царю».

Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.

«Ненавидите Вы нас», — писав О. Пушкін у «Клеветниках России». Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об'єктивності. Та ж і вагомі причини для такого почуття! У всіляких там, ясна річ, «клеветников России…»

V

Поет В. Жуковський у творі «Певец во стане русских воинов» (1812) писав:
И ты, наш Петр, в толпе вождей.

Внимайте клич: Полтава!

Орды пришельца — снедь мечей,

И мир взывает: слава!

Давно ль, о хищник, пожирал

Ты взором наши грады?

Беги! Твой конь и всадник пал,

Твой след — костей громады;

Беги! и стыд и страх сокрой

В лесу с твоим сарматом;

Отчизны враг сопутник твой;

Злодей владыке братом.
«Сармат» — це, звичайно, Мазепа, він же — «ворог вітчизни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва — це національно-визвольна боротьба, що пробуджують у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу українського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» — це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати й вірш панегіриста й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).
Мы вспомнили прекрасно старину;

Через Кавказ мы пушки перемчали;

В один удар мы кончили войну,

И Арарат, и мир, и славу взяли.

И русский в том краю, где был

Утешен мир дугой завета,

Свои знамена утвердил

Над древней колыбелью света.
Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що «в один удар» ота безмежно далека й безмежно чужа «древняя колыбель света» стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що «в один удар» порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися однаково — чужа земля повинна належати їм за природою ментальності й за силою зброї, й лише тепер «русскоязычное население» тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої права людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі «песни беженцев». «И Арарат, и мир, и славу взяли», тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI

Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини мають бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського «Петр Великий. Дело» читаємо:

«Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замислы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене, император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обещание, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное направление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию. Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черньм морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Зто стремление к расширению было вполне естественно в молодом и сильном народе; но его напрасно идеализировали и драматизировали впоследствии, называя «делом объединения». Правда, все народы во все времена заявляли притязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохранил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды».

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справедливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих безпардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: «ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию». Та ще оце: «расширение пределов родной страны за счет своих соседей». А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця «известная мера справедливости, логики и правды»! А таки добре «известная», і ця її «известность» не минає з часом, як не минає характер «логики и правды».

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характеризують ментальність російського полководця.

На стор. 305:
«Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью «большой» войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся «малою» войною с восставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государственную независимость он видел в соответствии со своими монархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями… сердито писал Хвостову: «Там бы я в сорок дней кончил». Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства».
Хіба в Суворова, як і в Петра І, не та сама «известная мера справедливости, логики и правды»?!

На стор. 333: «Суворов стал было размышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно».

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помилки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку — і завжди чомусь таких недосяжних — теплих морів, де 6 він утвердив свою «науку побеждать».
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка