Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка7/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

III
В славнозвісну Волгу впадає ріка Сура, у Сури є притока П'яна — це південніше Нижнього Новгорода. В Симеонівському літописі збереглася розповідь про побоїсько на річці П'яні. Власне, йдеться про 1377 рік, про сутичку російських оружних сил з ординцями. Віддамо належне хоробрості московитів, але в «Повісті про побоїсько на ріці П'яні» мовиться не так про їхню хоробрість, як про інше. Царевич на ім'я Арапша перейшов із Синьої Орди за Волгу, замисливши похід на Нижній Новгород. Великий князь володимирський і московський Дмитро Іванович (він же після Куликовськоі битви Дмитро Донськой) послав проти ворогів рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську. «И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженными на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, разопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейшины, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были».

Цю розкішну розлогу цитату з Симеонівського літопису наведено з тією лише метою, що літописна розповідь органічно лягає у контекст розмови про російський національний характер. Тут усі деталі, всі подробиці точні й правдиві, тут мальовничі штрихи до народного портрета, тут діагнози-присуди, що цілковито виявляють так звану душу, котра, очевидно, ніяк не є загадковою душею, а лише здається загадковою в силу своєї алогічності й абсурдності (бо ж і «беспечная», як справедливо зазначає патріот-академік Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправді є не такою вже й деталлю, навіть з епітетом — коронна, є оце відчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом і виходить за межі будь-якого глузду: «пили без меры»!

Звичайно ж, «поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из мамаевой Орды на князей наших». Зав'язався бій, у якому «великое войско» не змогло чинити опір, вдалося до втечі. У річці П'яні потонув князь Іван — син Дмитра Донського. Татари перемогли, вчинили страхітливі розбої та погроми, взяли Нижній Новгород, тут «людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцать две церкви», а волості спалювали, «и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон».

Аж надмірно широка та безпечна російська душа — чи не від цієї безпечності й широти страждає вона дуже часто значно більше, ніж від підступності своїх явних, а то й вигаданих супротивників? Та й коли вже виходити на новий щабель відвертості, то загадкова російська душа ні від кого так не страждає, як сама від себе, що чи не всі її болі та страждання йдуть таки від себе самої; в ній таки криються, в ній зосереджені, її колотять, споконвічне прирікаючи на страждання, і як тут зарадити справі, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи можливо вирватися, чи доцільно так запитувати? Як то в геніального українця Гоголя, який зачудовано торопів, намагаючись збагнути незбагненне:

«Русь, дай ответ!… Не дает ответа…» Здавалося б, не душа, а якась посейбічна скарбниця потойбічної містики (а яка й чия душа не є містичною скарбницею?), здавалося б, у всіх своїх індивідуальних вираженнях вона ірреальна й ірраціональна (а яка й душа не ірреальна й не ірраціональна?).

До речі, з повісті про Мамаєве побоїсько довідуємося, що звістка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Івановича під час пиру, коли він пив чашу за свого брата Володимира Андрійовича.
IV
В «Описании земли Камчатка, сочиненное Степаном Крашенинниковым», видання 1755 року, знаходимо розповідь про камчадалів. Як вони зловживали мухоморами, «…мочат его в кипрейном сусле, и пьют оное сусло, или и сухие грибы свернув трубкою целиком глотают, который способ в большем употреблении». Помірковане вживання — чотири гриби, чи й менше, а для повного оп'яніння їли до десяти грибів. Перша й значна прикмета, що мухомор діймає, це «дергание членов», яке наступає десь через годину, й тоді п'яні марять, як в огневиці-лихоманці, їм увижаються жахливі видива або ж веселі — залежно від темпераменту: одні скачуть, другі танцюють, треті плачуть, кого переймають великі страхи, кому шпарка видається дверима, хто ложку води має за море. Вдарені меншою дозою відчувають легкість, бадьорість, веселість, відвагу. Вважалося, що всі ці аномалії — за наказом мухомора. Якби за п'яними не було ніякого нагляду, вони б наклали на себе руки. Хтось там розпоров собі живіт, а хтось роздушив яйця — й помер. П'яному від мухомора не давали мочитися на долівку, підставляли посуд, мочу його випивали — й так само казилися, як і ті, що їли гриби.

Отже, «туземці» вміли довести себе до кондиції на місцевому матеріалі, вдаючись до своїх традицій. Проте росіяни, звичайно, принесли й свої традиції, і їхньою зброєю теж заходилися русифікувати край. С. Крашенінніков свідчить: «Что касается до питья, то камчадалы не знали кроме воды до самого свого покорения: для веселья пивали они мухомор в воде настоянный… а ныне пьют и вино, как и тамошние жители, и совсем на нем пропиваются». Значить, цивілізація алкоголю разом з російською експансією повинна була прийти — й цивілізація алкоголю таки неминуче прийшла до всіх «народів Росії» — хай то «малі народи» Сходу чи Півночі; хай то «дикуни» Півдня, а насправді — багатовікові мусульманські цивілізації, хай там язичництво чи буддизм.

У 1913 році В. Налівкін у нарисі «Туземцы раньше и теперь», пишучи про Туркестан, про колонізацію краю та примусову русифікацію місцевого населення, зокрема, зупиняється на такому аспекті. Відомо, що згідно із законами ширіату вживання алкоголю переслідувалося й осуджувалося, але ж — у край прийшли росіяни! В. Налівкін пише, що п'янство серед туземного населення стало доходити до неймовірних розмірів. У святкові дні не можна було вийти на вулицю, не наштовхуючись майже щохвилинно на п'яних і підпилих туземців, що носилися по російських і туземних містах, розвалившись у звозчицьких екіпажах, з голосними й не завжди пристойними піснями, очевидно, наслідуючи російських п'яних майстрових та солдатів. Ті самі п'яні валялися на лавках міських бульварів. Повсюдно посилювалося злодійство, торгові обмани і загальна, так би мовити, розпуста… Люд, який недавно голосно вітав свободу вживання гарячих напоїв, уволю накуражившись, перебував у стані тієї вибитості з колії, того морального похмілля і невдоволення самим собою, за якого достатньо одного вмілого окрику для того, щоб погнати це стадо в будь-якому напрямку.

Як результат тотального оп'яніння — атрофовано розум, волю, національну гідність, як результат — людське стадо, яке можна гнати будь-куди й будь-якими засобами, бо це людське стадо вже не здатне відібрати батога чи канчука для власного поганяння.

М. Шелгунов у книзі «Очерки русской жизни», видання 1895 року, пишучи про російську колонізацію Кавказу, не може не помітити того самого, що й В. Налівкін у Туркестані: «Являясь на Кавказ в качестве культурной силы, русский вносил и свой обиход, и свои привычки, и свои деревенские и общественные порядки. Кабатчик, поэтому, должен был играть на новом месте важную роль и выдвигаться в качестве первого пионера русской цивилизации. Вместе с кабатчиком развивалось и пьянство, а за ним шли традиционный русский волостной писарь и старшина (атаман). Кабатчик устанавливал основы легкой наживы, а писарь и атаман — основы гражданских отношений».

І тому подібне. Стомливо наводити незчисленні цитати й свідчення, як споювались племена й народності в тундрі чи в лісотундрі — аби шляхом споювання і обману відібрати плоди трудящих рук, забрати в наложниці їхніх жінок і дочок, відібрати багатства землі — їхньої таки справді землі обітованоі. Цивілізація алкоголю несла виродження та зубожіння — як колись, так і тепер, спричинялася і спричиняється до виродження та зубожіння, «а нагому-босому шумить разбой», як мовлено в «Повести о Горе-Злосчастии», і там же: «не быть бражнику богату».

Ми знаємо, яким скаженим п'яницею був Петро І — гордість російської історії, і як водночас він боровся з п'янством. Знаємо про сухі закони, про монопольне право держави на продаж горілки, про «монопольки». Знаємо, як Сталін з допомогою горілки і споювання народу будував соціалізм. Знаємо, як в ім'я побудови світлого майбутнього Горбачов та Лігачов боролися з п'янством — і в зв'язку з цим у яку прірву впав державний бюджет, бо на горілці та п'яному народі цей бюджет і тримався, як трималися й п'яні візії про світле майбутнє. «Вогняна вода» — як напалм! — котилася й котиться по одній шостій земної кулі, де, як сказав у минулому столітті американець Г. Кеннан, усе тримається на церкві й на кабаку. О, п'яна «Русь-тройка!». «Русь, дай ответ! Не дает ответа». Ну чим не тотальний ефект мухомора?! «Москва-Петушки» — як писав проникливий і мудрий В. Єрофееєв.
V
Відомий американський письменник Георг Кеннан побував у Західному Сибіру в 1885 році — щоб познайомитися з системою тюрем і становищем в'язнів. Його книга «Сибір!» зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі — в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади — церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого відкриття доходили як до нього, так і після нього.

Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села… складалися, звичайно, з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які кидаються спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру — навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».

Книга «Сибір!» Г. Кеннана і «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності — царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього «ГУЛАГу» минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод — тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як «кабак» і «церква»: я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так.

Не доїжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба — переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Г. Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки «заклав за галстух», що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим — хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький — і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам — свою «першу наречену» — та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги «другої нареченої».

Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Г. Кеннана як людину з «Сусідніх Штатів». Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь — дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».

Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним — жінка з дитиною і шаблею в руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільне п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?

— Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно.

— Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. — Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?

— Я не знаю… П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.

— Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?

— Я не християнин, — відповів він холодно, — я бурят. І Г. Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300–400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».



Церква і шинок — дві підвалини національної свідомості. Ось зі «Слова про бражника»: «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською — скляний бог.
VI
Звичайно, були й співці начебто поміркованого всенародного зловживання: мовляв, хоч і п'ють, але мало, знають міру, не втрачають голови, та й випите йде лише на користь. Петербурзький професор (у Петербурзі він перебував біля самого джерела, що «проливало» агрономію на Росію) Олександр Енгельгардт волею долі опинився в селі, де заповзявся до втілення своїх ідей господарювання. Мені потрапила до рук його книжка «Из деревни. 12 писем. 1872–1887», видання Суворіна, 1897. Професор-практик зізнається, що в столиці перед від'їздом у село йому передрікали: зіп'ється неодмінно. У селі ж він: «Выпиваю рюмку, другую за обедом, нужно же что-нибудь пить, когда настоящего вина нет; випиваю и за ужином, но все-таки не спился, потому что никогда не опохмеляюсь, а отпиваюсь по утрам чаем». Отже, потрохи пив, але з розумом. Ось як із розумом, на його переконання, п'є російський мужик.

О. Енгельгардту відомо, що коли хто в Росії втратить службу й опиниться в селі, то з нудьги починає пити — й неминуче спивається. За звичай «всі» починають з того, що випивають тільки за вечерею, потім звикають випивати й за обідом, потім потрохи звикають похмелятися вранці — горілку натщесерце. Це так відбувається з тим, хто не працює. Але професор впевнений: «Работающему мужику нипочем, даже полезно выпить стакан водки в пять часов утра перед завтраком».

Мабуть, важко сперечатися з професором про користь склянки горілки о п'ятій ранку, вкрай важко…
«При случае мужики, бабы, девки, даже дети пьют, шпарко пьют, даже пьяные напиваются (я говорю «даже» потому, что мужику много нужно, чтобы напиться пьяным — два стакана водки бабе нипочем), но это не пьяница… Мне случалось бывать и на крестьянских сходках, и на съездах избирателей землевладельцев — право, не могу сказать, где больше пьют. Числом полуштофов крестьяне, пожалуй, больше выпьют, но необходимо принять в расчет, что мужику выпить полуштоф нипочем — галдеть только начнет и больше ничего. Проспится и опять за соху. Я совершенно убежден, что разные меры против пьянства… суть меры ненужные, стеснительные, бесполезные… пишется в газетах о непомерном пьянстве… мужик, даже и отпетый пьяница — что весьма редко — пьющий иногда по нескольку дней без просыпу, не имеет того ужасного вида пьяниц, ведущих праздную и сидячую комнатную жизнь, пьяниц с отекшим лицом, дрожащими руками, блуждающими глазами, помраченным рассудком… Выпьют по два стакана подряд (чтобы скорей в голову ударило)… Костик у него из-за пояса топор вытащит и тотчас пропьет, да еще угостит обкраденного…»
І т. д. Так О. Енгельгардт співає панегірики «непитущому» російському селу, захоплюючись злодієм Костиком, який не просто злодій, не просто пияк, а ще й широка натура, й. не просто широка, а ще ж артистична, в цій артистичності й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп'є — та ще й обкраденого пригостить! Артистизм «безодні», що тут іще можна не розуміти, і як не захоплюватися артистизмом…

Отак, бачте, спростовується і заперечується ефект мухомора на російському грунті.
VII
Ще зі шкілької лави пам'ятається твір невідомого атора XVII століття «Повесть о Горе-Злочастии». (Мені ось трапило до рук видання 1985 року, післямова академіка Д. Лихачова). Тут мовлено: «Человеческое сердце несмысленно и неуимчиво». Цитати звідси так і просяться. «Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за едину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен». «Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщайся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого…» «Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по единому. А знайся, чадо, с мудрыми и с разумными водися, и з другими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили». Це з порад батька-матері своєму «добру молодцу». Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матір, а не святкував свою споконвічну буслаєвщину! Коли це він слухав голос тверезого глузду! Коли виривався з моделі!.. І ось якийсь незваний брат — «зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и крушку поднес пива пьянова… хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложился… принимался он за питья за пьяныя испивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился». Долю свою й конем не об'їдеш, що більше конем править «Горе-Злочастие»: «а гнездо мое и вотчина во бражниках». Воно, Горе, розбило йому весілля, постало в кабак — «сошел он пропивать свои животы», і так глумиться й знущається Горе з цього блудного сина, що й не втямиш: поневіряється він волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вік-перевік вистачало, вистачає і вистачить бражників («а гнездо мое и вотчина во бражниках»). І ще довго невідчіпне Горе править героєм («молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молотца за то повесили или с каменем в воду посадили») — аж поки той постригся в монастир. Амінь.

У післямові, аналізуючи «Повесть о Горе-Злочастии», академік Д. Лихачов пише про те, що в руській книжності XI–XVI ст. віддзеркалились переважно ідеї вродженої долі, долі роду. А з пробудженням інтересу до людини вже кристалізується нове уявлення про долю — індивідуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з її особистої волі. І, мовляв, молодця явлено в повісті жертвою власної долі, і цю долю персоніфіковано як «Горе-Злочастие». І, мовляв, коли в родовому суспільстві народні уявлення про «судьбу-долю» неодмінно пов'язано з родовою, вродженою судьбою, й ці уявлення виникли у зв'язку з культом предків, то вони міняються в нових умовах, з розвитком індивідуалізму, ідеєю особистої долі, яка індивідуально властива тій чи іншій людині, долі не вродженої, а начебто навіяної збоку, і в характері цієї долі винуватий сам її носій.

На мою думку, і так — і не так, бо це таки винуватий носій, з нього знімати вину не можна, але ж… ніяк не забувається стаття академіка Д. Лихачова з ж. «Новый мир», надрукована через десять років після статті про «Горе-Злочастие» під назвою «Нельзя уйти от самих себя…», і в цій статті автор пише не про те, що нинішні великороси-індивідуали повинні б відійти від своєї індивідуальної ментальності (звичайно, і про це теж), а пише все-таки про те, що народові годилося б бодай трохи позбутися своєї споконвічної ментальності. Отже, перечитуючи його статтю десятирічної давності, я так само вписую героя повісті в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой «Повести о Горе-Злочастии» індивідуал, але ж він міцно і знайоме вмонтований у контекст народного характеру — таки тяжить до «культу предків», і тут етнос і його окремий представник, як завжди, приречено єдині… «нельзя уйти от самих себя…» та вже бодай трішки обнадійливе, що задумуємося над цією біганиною від себе — в ім'я самих себе… знову ж таки — тільки в ім'я самих себе… чи не тільки?
VIII
З давньоруської літератури добре відомий жанр усіляких повчань-звернень до простолюдинів, які можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажімо, відоме «Повчання Мойсея про надмірне п'янство».

Мойсей — новгородський ігумен, помер у 1187 році. Ігумен Мойсей гнівно осуджує пороки (які, звичайно, не дають увійти в царство небесне), пропагуючи:
«сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера… насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и в питье пренебрегает обжорством… а на избыток желанья узду налагать воздержания…»
Зрозуміло, не було б предмета розмови — не було 6 і самої розмови, не було б пороків — не було б пророків для їхніх бичувань, не було б порівнянь пастви з тваринами на користь таки тварин, поміж яких і не треба проповідувати «узду воздержанья».

Ось «Повчання мудрого єпископа Білгородського», яке начебто належить єпископу-філософу Григорію з підкиівського Білгорода, жив приблизно тоді ж, що й новгородський ігумен Мойсей. Мудрий пастир Григорій — він рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, і, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самої розмови, та що діяти пастиру, коли паства не своїй людській подобизні належить, а пороку, з непередаваною щирістю і втіхою служить пороку, себто дияволу? І єпископ Григорій викриває та звинувачує з традиційним — з часів сивих по нинішні часи — пафосом, який і в даному разі так і хочеться порівняти з біблійним бісером. Актуальне повчання — як для Росії Єльцина, так і для України Кучми.
«…и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны… Как же я, видя не один лишь дома, но весь город… но и окрестности его погорающими, полностью сожженными, и не как от огня дерево, но от пламени погибающих, — то не восскорблю ли душою и, насколько есть во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым ви наполняетесь, когда пьете вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?.. в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захвачены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идольд, — с разверстыми ртами, но языками безгласными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!.. плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух… пьяница духа святого прогонит… пороков исполнен и нечистот, пьяница ни о каком благе не помышляет… Я рыдаю и плачу от того, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноситесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и празднословите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите… Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу… Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыгающего, бог так же не любит… И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!.. продаетесь пьянству, которое идолов хуже… чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьянения?.. И говорите: «Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!..» выплачьте, каясь в ваших излишествах, иначе закроется царство небесное… будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне!»
Хіба ж прислухалися до ігумена Мойсея та до єпископа Григорія, до тисяч і тисяч інших єпископів, ігуменів, різних священослужителів, заплакали й покаялися, — чи горять, як і горіли, в геєні огненній? Не прислухалися, не покаялися, горять — як і горіли. Й горітимуть. І річ у тому, що самі ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорій ще у XII ст. І ні самі не беруться погасити, ні пастирі не в змозі погасити, бо ж була, бо ж постійно є оця бісівська необхідність пекельного полум'я, необхідність самопідпалювання, необхідність самоспалювання — і ця предковічна риса додає один з найвиразніших штрихів до народного портрета (вона і є джерелом жахливої енергії), додає до творення віковічної садомазохістської колективної акції… «Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!» Якби ж то хотілося тільки на кілька днів. А то ж хочеться відчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитої горілки, отож і хочеться пити усе своє життя, хочеться пити із століття у століття — і що там до всіляких моральних табу чи християнських заборон, коли їхня цінність — така ілюзорна, а цінність п'яного свята — цілком реальна, а вселенська цінність свого п'яного єства на цьому п'яному святі — ще реальніша, ще необхідніша, бо ж — гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи!

І згадаймо Ф. Достоєвського: російська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? І знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такій філософії — на тлі століть і століть — чомусь бачиться лише філософія самовиправдання, коли, незважаючи ні на що — невситимо хочеться самозамилування, самоідеалізації і — дозволю собі словотвір — самомесіанства, бо ж чомусь без цього ніяк не хочеться існувати просто та ясно, поряд з іншими, здавалося б, простими і ясними, не месіанського самопокликання й месіанського самозвеличення.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка