Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка5/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

VI
В. Налівкін у своєму нарисі «Туземцы раньше и теперь» пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про необхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифікацію, яка була обов'язковим другим етапом — після етапу збройного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність російських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію — й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським життям чи російськими порядками. Почалася насильницька організація російських селянських поселень у краї, примусове відторгнення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повторювали слова колишнього міністра народної світи графа Толстого: «Одной из величайших государственных задач России является распространение знаний государственного языка среди населения инородных окраин». (Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається «одной из величайших государственных задач России». Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачимо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, «одной из величайших государственных задач России», а наші деякі українські «туземці», в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здійсненні «одной из величайших государственных задач России»).

Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призначений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов'язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті туземців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелектуальному зближенню туземців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-туземні школи з двома вчителями, російським і туземним. Першу російсько-туземну школу відкрито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи подавалось як турбота російської влади про потреби населення. Восени наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а частину найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20–30 крб. на рік. Гроші, потрібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із населення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьому ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намагалися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні реляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж, туземців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а російська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім станом справ.

І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифікація силоміць нав'язуваної російської мови, чи русифікація адміністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіжництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописалися до необхідності періодично проходити через край «з вогнем і мечем» (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне враження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ у поступово окуповані туземні міста.

Ось у якому ряду — в ряду з вогнем і мечем, у ряду з постійним панічним страхом — самою російською адміністрацією, а не туземцями, розглядалися роль і значення російської мови. Справді, як тут слідом за класиком не вигукнути: «О, великий и могучий русский язык!»

Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестані, айв Україні. Зброєю — в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено депутатський запит 152-х нардепів — хай нарешті президент Л. Кучма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запровадити в Україні дві державні мови, — то чітко бачиш цю моторошну картину, як ці 152-х «у халатах і медалях» в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.
VII
Знаменитий історик С. Соловйов (1820–1879) зажив слави, створивши «Историю России с древнейших времен» у двадцяти дев'яти томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Росії, ні в знанні ментальності російського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, однак я не можу не сприймати маститого історика як апологета російського месіанства, отих його, месіанства, євроазійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на грунті так званого СНД — власне, інших ідей і не міг і не може сповідувати патріот як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії.

Для С. Соловйова рух народних мас на схід — визначений долею, продиктований історією; взагалі, обгрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обгрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як «предопределение», але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що гуманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який — цей смисл — просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше — оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок «камаринского мужика».

Природно-географічні фактори продиктували рух на схід!.. Чи не лукавить С. Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих «природно-географічних» умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближчих державностей — хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фатальний рух на свої терени, навпаки — запропонували свій зустрічний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь (!) теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він — такий неминучий! — і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: «предопределения» — долі, та ще й… і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика… поставило росіян — народ і європейський, і християнський — порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й незрівнянно гірше. А чому? А тому!.. І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху, — нехай мені С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон.

Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Східна Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою мачухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, - й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати!

Але!.. Але ж — історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — «древня російська історія є історія країни, яка колонізується».

Якби то закінчилася колонізація — та й закінчився період древньої історії. Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Росія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель періодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Росія — , всяіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу — в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів.

Що ж, в історії, як стверджує С. Соловйов, «виражається народна самосвідомість», і це справді так для історії — як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним результатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліплого патріота.

С. Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обгрунтовував відсутність осідлості в народі — і наявність великої рухомості: народ начеб перебував у «жидком состоянии». Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш — і марне це намагання як учора, так і сьогодні.

Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисте намальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начебто вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише історик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю «жидкую массу», яка куди не кинеться, то скрізь для неї «природа-мачуха» й «історія-мачуха»? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконвіку свої імена — ерзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти і т. д., але «жидкая масса» всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона «освоює» і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, «а одно освоение Сибири чего стоит», як написав академік Д. Лихачов.

Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там «диких» остяків чи гиляків, оце «жидкое» народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не згвалтовано, вони ще готові «прийняти», й тут «земельна власність не має ціни». «Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, заставить других не принимать его — вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории».

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято «пустые места» — і зразу ж треба переселятися в «более мирный, спокойный край», бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки «нельзя уйти от самих себя…», як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).

А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати — російський) є «кочевник-земледелец». Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки — кочівник, саме від кочевницькоі вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні «кочевник-земледелец» поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому «двойственном союзе» кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас і, на жаль, немає тут ніякої ради.

І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайоме, це так традиційно!

Зауважуючи цю споконвічну «удалость-разудалость», С. Соловйов не без гіркоти змушений моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день».

Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оце «отсутствие привязанности к одному месту», й ніяк не винувате тут «одно место», себто природа, ніяка вона не мачуха сама по собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки «отсутствие», вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне «отсутствие» не створить ілюзію «присутствия», навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне «народонаселение» посунуло таки в Західну Європу, в так звані «изначально внгоднне условия», бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.

У В. Короленка є твір «Государевы ямщики», ось із монологу ямщика Микеші: «На белом свете хорошо. За горами хорошо… А мы тут… зачем живем? Пеструю столбу караулим… Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу…». Це — в Сибіру, на річці Лєні.

І як тут принагідне не згадати О. Блока, його поему «Скіфи», цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:
Мильоны — вас.

Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.

Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифы — мы!

Да, азиаты — мы,

С раскосыми и жадными очами!

Для вас — века, для нас — единый час.

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас

Монголов и Европы!

Россия — Сфинкс.

Ликуя и скорбя,

И обливаясь черной кровью,

Она глядит, глядит, глядит в тебя,

И с ненавистью, и с любовью!..

Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,

И душный, спертый плоти запах…

Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет

В тяжелых, нежных наших лапах?
Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна-Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то «народонаселение» таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб «виправлення» історичного процесу, його «коригування»:
Свирепый гунн

В карманах трупов будет шарить,

Жечь города, и в церковь гнать табун,

И мясо белых братьев жарить!..
А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.
Да, так любить, как любит наша кровь,

Никто из вас давно не любит!
Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і неможливе, і протипоказане….

То як вам отак-то творений «евроазійський простір»?! Так званий «євроазійський простір», у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей «євроазійський простір» їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на «отсутствие привязанности к одному месту» ніякої філософії усього «євроазійського простору», ця філософія з'явилась пізніше, коли «жидкость» розтеклася; тримається філософія і тепер, бо «жидкость» хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку «жидкости» фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?

Не так давно в одному з московських видань довелося познайомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуальності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаромонгольській неволі не було, ген в Англії по суті норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійснити необдумано відкинутий сценарій політичного та економічного розвитку.

Як то мовиться, ілюзії «в сослагательном наклонении», які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя», і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.

Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

І. Завалишин у своїй книзі «Описание Западной Сибири», видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам'ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошанування. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам'ятниках недоброї пам'яті кривавому російському конквістадорові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам'ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім'я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там «географічний факт» (П. Чаадаєв), а ще й суцільне кладовище пам'ятників трудівникам меча — на вічний пострах живим тіням тих туземних тіней, котрим і постинали голови натхненні трудівники меча. Браво!

Звичайно, це написав патріот. Російський патріот Іпполит Завалишин. Котрий начебто помічає й не помічає, що принесли в Сибір трудівники меча. «Сибирь по наивному выражению Соликамского летописца была наполнена присяжными разбойниками, кормящимися властями, т. е. воеводами, комиссарами, приставами, для которых украсть, ограбить, даже убить человека из-за денег, продать душу за алтын считалось делом обыкновенным… В Сибири все делается на авось, предоставлено слепому случаю… Но до голландцев и англичан мы не доросли… Приходится барахтаться по уши в «авось»… русский народ привык вздмхать ежеминутно о так называемом «добром старом времени», хотя это время не может похвалиться тем, что «легко было тогда жить!» Оставивши в покое кулачные и иные расправы, кнуты и плети, палки и розги, клеймы на лице и на теле, бесправные суды и бесправное судопроизводство, грубость нравов, нелепость обычаев, круговое невежество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его пожалуй разумом, одним словом, всю тысячелетнюю грязь и кровь этого «доброго старого времени»…

Ось таку цивілізацію принесено в Сибір. І хоч застрелься — став пам'ятники великому завойовнику по всіх сибірських площах. Та хіба ж сама отака невмируща цивілізація і не є нетлінним пам'ятником цьому трудівнику меча і тисячам інших дрібних і великих мечоносців?!

С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племена зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І стверджує, що то була «обширная девственная страна, ожидавшая населення, ожидавшая истории». Здається, я більш-менш докладно проаналізував, чи й справді ця земля на північ, на схід і на південь була така «девственная», а чи там жили «дикуни» й «туземці», і як то вони справді очікували чужого «народонаселення», і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами завойованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих «дикунів» і «туземців». Вони чекали історії — тільки, виявляється, не своєї! І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. С. Соловйов пише, що «страна не лишилась характера страни колонизирующейся». На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками, неспроста ж у російській військовій доктрині, сповідуваній президентом Б. Єльциним, говориться про споконвічні інтереси Росії, які поширюються на всю територію колишнього Радянського Союзу, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка — це і є національний гімн «старшого брата».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка