Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка4/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

II
Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній «Истории России с древнейших времен» не міг не виступати в одному ряду з творцями «євроазійського простору» й радянської доби, тут «євроазійського» матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної давності, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінську підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі «Дружба народов», 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства… население терроризовано и бежит… Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее армия чинит насилие. Но партия стоит во главе… партийные товарищи не принимают никаких мер для улучшения положення… процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают… Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей… вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами…»

Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий «евроазійський простір» з одними й тими самими безрозмірними історичними іграми благодійників-місіонерів, «уничтожающих без разбору их имущество, жен й детей». І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей «євроазійський простір», то хочеться вигукнути: схаменіться, хлопці, чи ви чемериці об'їлися?! Та тікати треба з такого «простору» й чим далі, тим краще! Ну, добре ще б тільки пропонували своє «имущество, жен и детей», кат із вами, а то й тих, хто поступатися добровільно ніяк не хоче…
III
Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної багаторічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця «афганська» війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П'яндж. Поки що — з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генерали по-своєму обгрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи — кордон СНД) саме по річці П'яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністичний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опозицією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна дестабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати заглянути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П'яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав'язаних їй рамок, Азія — це таки не Балтія.

В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку ріки П'яндж.

1913 року в Ташкенті надруковано нарис «Туземцы раньше и теперь» (вказується: «печатано с разрешения Начальства», еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. Налівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристики російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. «Наше поступальное движение из Оренбурга и Омска в недра Средней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет… постепенно приобрело все более и более энергичный и победный характер… до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та «неведомая сила», которую, возможно, вернее было бы назвать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последующих действий, без предварительного ознакомления с географией страны, с языком и бытом туземного населення, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и неверным».

Автор нарису «Туземцы» В. Налівкін — один з багатьох учасників «поступового руху», який Росія здійснювала впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра — Московії. І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього «поступового руху», в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповідали колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з посиланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не російський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського забезпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забезпеченням, ген як він пише — «отпечаток чего-то стихийного, рокового», «неизведанная историческая судьба». Філософський інструментарій таки з неї, рідної «безодні» (Ф. Достоєвський), коли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обгрунтовується «неведомая сила», себто — бісівщина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для експансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й перетравлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу — якесь непорозуміння, що має бути переборене.

На Хіву! На Фергану! На Сир-Дар'ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відходом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що «вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной»).

А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну «московську заразу», про яку ще в давнину писав уже згадуваний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний товар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав'язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традиційних звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростиме темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізнаності з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний відступ нашого загону від цього міста, названий в офіційних документах «зворотним наступом на Наманган»… наш великий загальний військовий успіх у Середній Азії і страх, нагнаний на місцеве населення нашою зброєю… чутки про те, що росіяни не схожі на звичайних людей, що вони надзвичайно люті, кровожерні і вживають у їжу людське м'ясо. Всі довгий час іще сахалися й уникали нас, ставлячись до нас не стільки з недовірою, а скільки з огидою… багато жителів великих поселень і міст при нашому наближенні тікали… епізоди, як от побиття в Гур-тюбе беззбройних жителів, жінок і дітей були явищем не особливо частим… російські солдати так нещадно стріляли й кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги… слово «руський» вселяло той «рятівний» страх, який потім тривалий час забезпечував нам відносний спокій усередині краю і на його кордонах. Справедливість вимагає сказати, що з почуттям цього «рятівного» страху туземне населення ставилось не до самої тільки нашої військової сили, а й до нашої адміністративної влади. Ми, внаслідок нашої звичайної інертності і малої культурності, тривалий час не хотіли поставитись до туземного світу, як до цікавого об'єкту вивчення. Ми не знали туземної мови і не хотіли її вивчати. Ми так само індиферентне ставились і до вивчення довколишнього туземного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали ні пияцтва, ні проституції. І чим далі, тим все більше заплутувалися в хаосі, який виник на грунті наших власних — темряви, малої культурності й зарозумілості… зовсім не цікавилися нами і не тільки не думали про зближення із завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас… гордилися тим, що їхні ноги не ступали на територію російських міст, а язики не осквернялися вимовою слів мови невірних. Протягом перших десяти років після завоювання Ташкента ми встигли своїми руками створити багаточисленну кліку так званих «впливових» чи «почесних» туземців, кліку бюрократії (серед туземноі адміністрації) і фінансової… новоспеченої аристократії, недавньої потолочі, включно до дрібних лавочників, арбакешів (звощиків) і конюхів, одягнених у почесні халати і обвішаних медалями. Ми своїми руками невсипно потовщували цю живу стіну, що вже стояла між нами і народним життям; ми штучно плодили кліку шахраїв, яка нахабно обкрадала народ і так само нахабно обманювала нашу підсліпувату, глуху, німу й не зовсім чисту на руку адміністрацію… серед тієї туземної мразі, яка горнулася до нас, поміж цих подонків туземного суспільства чим далі знаходилося все більше та більше число негідників, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше враження, очевидно, справив на туземців лад нашого адміністративно-поліцейського (або як раніше називали воєнно-народного) управління. Чоловіки юрмами йшли в питейні заклади, які ми відкривали. Жінки й дівчата охоче йшли на утримання до росіян. Дружини йшли від чоловіків, а дочки від батьків, і вступали в будинки терпимості. Мечеті стали безлюдніти… вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневіри й аморальності: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких він раніше не знав… щедро нагороджуємо халатами і медалями негідників, які грабують народ… розмови про хабарництво і продажність російських службових чинів і навіть цілих закладів… обкладав необтяжливою даниною туземних проституток. Народ бачив і знав ці темні сторони російського службового життя… азіати у багатьох відношеннях незмірне культурніші за наш народ, за наш натовп).

Усе це написано не якимось ворогом російської державності, російської експансії, а їхнім захисником, який намагається подивитися на стан справ більш-менш об'єктивно, і не його вина, що картина виходить не така вже й приваблива, й так зване «русское дело» постає тут у своєму істинному світлі. Зовсім не в формі помпезних — і фальшивих! — реляцій у Санкт-Петербург.

Як усе підмічене В. Налівкіним перегукується з сьогоднішнім і вчорашнім днем: наче буття наше творилося не комуністичними бонзами, а царськими служаками. Ось бодай така розповідь — аж дух захоплює! Кожна поїздка генерал-губернатора по краю оберталася тортурами для народу, але ніхто не хотів знати цього. Одних тисячами гнали рівняти й поливати всю дорогу, по якій їхало начальство. Інших примушували одягатися в нові халати, запасатися провізією та фуражем на кілька днів і гнали на різні пункти по шляху слідування, де ці люди, які не встигли вчасно полити чи зібрати врожай на своїх полях, повинні були зображати мальовничі групи населення, котре з захопленням зустрічає обожнюване ним начальство. А з усіх взагалі збирали гроші, в 10–20 разів більше, ніж справді було потрібно для вшанування урочистих зустрічей з арками, з ілюмінаціями, фейєрверками і піднесенням хліба-солі на коштовних тацях.

Ну чим не картина, адекватна нашій дійсності? Здавалося, ще наче вчора, як пише В. Налівкін, «російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги», а сьогодні вже на догоду твоїй вдачі місцеві холуї організовують тобі «всенародное ликование» з хлібом-сіллю, з арками, з фейєрверками, з халатами — або ж із вишитими сорочками та гопаком. Так і постає перед очима приїзд Леоніда Ілліча Брежнєва десь там на безмежні туркестанські простори. Так і стоїть перед очима металева арка — металевий ланець із металевого ланцюга віковічної неволі — у Києві над Дніпром…

За російським військом, за російською зброєю неминуче мала прийти російська колонізація (бо ж «московська зараза» — поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажімо, спробуй сьогодні носитися з кордонами, це — не в природі, це — поза перспективою!). Так от, розповідає той самий В. Налівкін, у половині восьмидесятих років у Сирдар'їнській області адміністрація посилено взялася до російської колонізації, до влаштування російських селянських поселень — з метою «мирного етнографічного завоювання». Еге ж, «російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами»; а тепер — ще й «мирне завоювання»! Але ж вільних земель, які б зрошувалися, звісна річ, не було, а було «нестримне бажання, непереборна рішучість хоч би чого це було варто, хоч би якою ціною добитися влаштування бодай кількох поселень». З допомогою місцевих холуїв землі силоміць відбиралися в місцевого населення — всупереч статтям законів. А кому ж віддавалися? І тут, очевидно, слід уважно придивитися- кому віддавалася силоміць відібрана в місцевого населення земля, бо відповідь на це запитання пояснює багато що як з минулого народу і його держави, так і з сьогодення, так і з майбутнього, вповні виражаючи його таку незбагненну й водночас таку збагненну! — ментальність.

А облаштовувалася на цих землях «бродяча Русь», яка давно вже відірвалася від своєї власної землі, яка вже побувала на Дону, в Новоросії, в Сибіру і в Семиріччі, давно звикла до блукань, яка ніде не могла міцно осісти і прикріпитися до нової землі, бо в нескінченних пошуках казкових палестин з молочними ріками весь цей люд звик з великою легкістю кидати малонасиджені місця при першій чутці про можливість одержати нові земельні наділи і нову грошову допомогу. Одержавши тут великі земельні наділи (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявившись у землеробському відношенні на незмірне нижчому щаблі культурності, ніж осілий туземець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати свої землі в оренду тим самим туземцям, у котрих були відняті ці землі, віддаючи перевагу перед землеробською працею іншим, легшим і прибутковішим заробіткам.

Ф. Достоєвський, який мав рідкісний дар поєднувати живе життя з понадісторичною перспективою й так само понадісторичну перспективу поєднувати з живим життям, писав 1877 року в «Дневнике писателя»: «Что правда для человека как лица, то пусть остается правдой и для всей нации».

Тут мимоволі згадується ще й спостереження російського історика М. Погодіна, котрий у 1842 році писав про свою любов до малоросійських поселень, до принадливих білих осель у тіні зелених пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що їхній мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби, й зовсім не так у Великоросії, де часто й рослинки не побачиш коло «ізби», й рідко коли сидить удома клопітливий господар, він поспішає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання…. Отже, ставлення до природи не як до матері, а як до мачухи (С. Соловйов); це ставлення не сина, а пасинка, й коли все-таки сина, то такого„в якого атрофовано синівські почуття; й коли поняття дому підноситься до символу батьківщини, до символу Росії, то, безумовно, це також синівське до неї ставлення, хоча ж, звичайно, синівське, це таки ставлення патріота дивовижної ірраціональної саморуйнівної природи… Бродяча Русь!..

І тут уже вкотре не можна не згадати знаменитий вислів О. Солженіцина — «как нам обустроить Россию?» Письменник не просто ставить запитання, він і дає відповідь, очевидно, не сумніваючись, що це цілком можливо: вже коли він підпрягся до національних порадників, то народ просто зобов'язаний прислухатися, бо всякі бували порадники, ось тільки, здається, ще такого не було. Але!.. Але чи на історичну повірку оце запитання — «как обустроить Россию?» — в контексті народної ментальності не вивищується для росіян (так само, на жаль, як для всіх інших народів-сусідів і не тільки сусідів) до рівня вічного запитання і до рівня вічної проблеми, які тому-то й вічні, що, незважаючи на будь-які зусилля, так і зостаються приналежними до категорії вічних запитань і вічних проблем. Бо переконуємося, що все її облаштування — це завжди й скрізь один і той самий хворобливий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, задумане національними проводирями й пророками облаштування Росії неодмінно передбачає й процес її облаштування ще й на чужих територіях, як це почалося понад сто років тому, скажімо, в Туркестані, - правдиво розказано В. Налівкіним, почалося — й триває тепер.
IV
Американський письменник Георг Кеннан 1885 року побував у Росії, об'їздив Сибір, поставивши собі за мету познайомитися з системою тюрем та з життям каторжників й політичних засланців. У Санкт-Петербурзі й Москві завбачливий американець застрахувався рекомендаційними листами до всіляких сибірських сановників-чиновників, зокрема й особливо важливим листом від міністра внутрішніх справ, Інакше б йому не бачити реалізації задуманої справи як власних вух. («Якщо нас арештували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовні тюрму, то, що чекало нас при серйозному виконанні нашого плану!»). Коли знайомишся з написаною ним після вкрай важкої подорожі книгою «Сибір!», то насамперед згадується «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина, ці дві книги однаково вражаючі, і вже потім народжується — підтверджується! — логічний висновок про те, що гулагівська система не є якоюсь ленінсько-сталінською Микабричною фантазією комуністичного режиму, а начебто й цілком традиційна для російської держави, незважаючи на позірну полярність ідеологій, бо причина тут зовсім в іншому…. Але — не про це!

А про те, що літня природа Сибіру викликає неймовірне захоплення в американця, який по світі і наїздився, і набачився всьго. Він малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такі прекрасні пейзажі постають перед його очима, і, удавалося б, зовсім не будучи ліриком за натурою, він буквально фонтанує вибухами рожевих почуттів. Це — з одного боку. А з другого боку — ні, навіть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лоні природи. Поселення за поселенням — на всьому неоглядному просторі, вкрай одноманітні, понурі, що різко контрастують із світом Природи і пробуджують тоскно-похмурий настрій безвиході й приреченості. Інша особливість Західного Сибіру — бідність і запустіння поселень, що перебуває у прямій протилежності до обробітку і родючості грунту… загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримітивнішого вигляду, і багато з них старі, захирлявіли й занепали. Широка вулиця — без Тротуарів і являє собою переважно море бруду. В усьому селі не видно жодного деревця чи кущика. Щетинисті, брудні свині валяються в багні чи розгулюють, шукаючи собі корму; все село справляє гнітюче враження безпорадності, злиднів і бруду… Суспільність і підприємливість — якості тут невідомі. Поки є хоч найменша можливість переносити яку-небудь незручність, нікому й на думку не спаде позбутися зла… «Вигляд усіх цих сіл був украй одноманітний і печальний: ветхі ізби, вкриті морем бруду вулиці, без тротуарів і водостоків, без деревця й кущика, все брудно, сіро, непривітно…» «Кладовища східно-сибірських сіл були достойніші уваги, ніж вони самі». Чи ще потрібні картини-діагнози, картини-присуди з книги «Сибір!»? Вони однотипні, й, звичайно, американець бачить те, що є, і мимоволі побачене виростає до узагальнення, хоч він начебто й не прагне узагальнення.
V
Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибіру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до «дикого» народу. Так, «диким» народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.

У книзі М. Кротова «Якутская ссылка 70-80-х годов» (історичний нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С., засуджений на вісім років каторжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опиняється на поселенні поміж якутів — і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, «ми наражаємося зразу на ворожий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належний за законом земельний наділ». «Таким чином уже саме прибуття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди». «Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може виражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді потрави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього». Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт — він поширював серед народу книжки «Сказка о четырех братьях», «Емелька Пугачев» і листок «Чтой-то, братцм». Писав про якутів так:
«…Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває».
Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджував, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав:
«Не матеріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі… Та чи можлива легальна боротьба з дикунами, об'єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?»
Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших «політично-свідомих» (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі — і все. Вороже ставлення до росіян — і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні «спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі». Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіченими людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здавалося б, у безвихідному катастрофічному становищі, однак не можуть позбутися своєї шовіністичної «руськості», нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною «руськістю», — і, між якутами, чия свідомість заглиблена в Тисячолітні традиції і звичаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише «дикість», жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблиски його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого намагання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх «дисидентів»!

Але наші сподівання — марні, мікроб «вищерасовості» — незнищенний, позаісторичний, епідемія «вищерасовості» — це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди триваючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка