Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка3/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

III
Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер московських «Известий» від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось «замітку»:

«Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Балтин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в котором обратился с просьбой принять «меры по пресечению преступной скупки-продажи коммерческими структурами и частными лицами краденого военного имущества».

Сегодня на городских рынках ведется открытая торговля принадлежащими ЧФ техсредствами, в газетах публикуются объявления о покупке корабельных хронометров, палубных часов, радиоэлектронного и прочего оборудования, желательно содержащие драгматериалы. «Все это в условиях нестабильного финансирования побуждает рабочих предприятий оборонной промышленности, отдельных нечистоплотных военнослужащих к воровству», — отмечается в документе».

Чи не красномовна картина до змалювання барвами самого життя загадкового-російського менталітету? Щоправда, одна з картин, а сама ж картинна галерея — «от Москви до самых до окраин». А крадуть же, як видно з самої «замітки», не проклятущі українські націоналісти, які — галушкоїди ж таку вашу маму, позбавлені навіть інституту державницького! — зазіхають на славу і гордість. А хто ж краде? Може, Степан Хмара? Та сам російський менталітет, попередньо вкравши в сусіда, й краде тепер сам у себе, бо інакше б він і не був таким специфічним менталітетом, який краде й крастиме. І хоч би які Розбійні прикази існували в часи царя Івана IV, до нього чи після нього, хоч би які інституції, закони й укази існували тепер у часи Єльцина чи Президента Кучми (а в такий злодійський спосіб чужий менталітет утверджує свої історичні традиції та денно й нощно підживлюється на території нашого українського менталітету, якому теж не відмовиш у своїй небаченій специфіці, бо ж наша рідна специфіка завжди дозволяла й дозволяє розгул отієї першої специфіки), та бачимо, як оті Розбійні прикази спрацьовували й спрацьовують, ніяк вони не спрацьовують, бо й вони є необхідна складова невмирущого менталітету, і вертепно-ярмаркове колесо крутиться, а білка в колесі біжить.

Наведена картина — з флотського побуту. Наводити подібні картини можна з армійського побуту. В унікальній картинній галереї є ядерні картини і т. д. — приклади можна кількісно множити й множити, їхня характеристична якість буде одна й та сама, вона викликає в пам'яті слова царя Івана Грозного: «Русские мои все воры». Але, звичайно, Президент Борис Єльцин так не висловиться, бо патріот, бо повтори він так — і не висувайся на новий президентський термін.

Факти, приклади, явища можна множити — як із давньої й недавньої минувшини, так і з нинішньої розрухи.

Нинішня розруха — не якась виняткова, а традиційна, вона цілком вписується у, здавалося б, не менш екстраординарну терористичну розруху Ульянова-Леніна, який ці звичаї і ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, позвавши і призначивши на ролі рушіїв російської історії і захисників російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду стероризувавши історію «народів Росії».

Казнокрадство, хабарництво чиновників… Та ні, зупинімося: гоголівський «Ревізор» — і симптом, і діагноз, і пророцтво!
IV
Оракул Ф. Достоєвський, що писав про «безодню» російської психіки, безумовно, мав про неї не стороннє й споглядальне враження, а сам перебував у цій «безодні», складав невід'ємно думаючу — можливо, як і М. Гоголь, найбільш думаючу — її частку, й відтак своїми рефлекторними писаннями вів «гарячі репортажі» з усієї постійно нуртуючої «безодні», яку намагався осмислити в усіх її мислимих і немислимих параметрах, сягаючи в її містичні задзеркалля, де править бал-шабаш усіляка бісівщина. Але ж не безрідна ця бісівщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторні — й повторні! — образи народних типів, ця розгульна бісівщина таки з народного підгрунтя, таки від народних коренів і пракоренів. «Страданием своим русский народ как бы наслаждается». Так, здається, що цей тотальний садомазохізм таки наявний і чинний, але в тім-то й ще одна біда, що російський народ, будучи не просто народом у собі, а ще й імперським народом, водночас є народом у інших народах, відтак і інші народи попри свою волю й не цілковито усвідомлюючи цей феномен, також прилучені — в силу незгасаючої русифікації не тільки в мовному плані, а й у насаджуванні всіх невитравних рис російського менталітету — до цієї постійної морально-побутової вівісекції, також приречені перебувати у сфері страждання, яким російський народ начебто насолоджується, причім не на ролях інертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задіяних.

І хоч би що говорилося про те, що російська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провісником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має «фіксуватися», закріплюватися як у долі окремого індивідуума, котрий потребує страждання, так і в долі цілого народу, котрий, подібно до свого представника-індивідуума, потребує страждань, як самоочищення, але ж не помічаємо ні в одному, ні в другому випадку метаморфози цієї християнської благодаті, а, здається, можна помітити лише нескінченну Сізіфову працю, коли з усією жахливою невідворотністю камінь скочувався з гори, скочується і скочуватиметься, бо така воля небес.

Ось що писав Ф. Достоєвський про пореформене російське село: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой «кутеж» еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы только с экономической точки зрения. Но… успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения».

З одного боку, як засвідчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить «пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие», а з другого боку — «вся ложь… выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения». (У статті «Нельзя уйти от самих себя…» академік Д. Лихачов повторює цю надію-сподівання). З одного боку — суворий, безкомпромісний реаліст і суддя, а з другого боку — романтик, який не може чомусь не ідеалізувати отой народний грунт, який просто запрограмований продукувати і п'янство, і розбій, і злидні, і нечесність, і безбожність. Блажен, хто вірує! Друге століття йде — й минає, як зроблено цю «рентгеноскопію» з безодні — і про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогодні сподівані й очікувані Ф. Достоєвським зміни, але, на жаль, дані й сьогоднішньої «рентгеноскопії» з безодні — і про безодню дають ті ж самісінькі висліди, отож і залишається новому поколінню історичних оптимістів хіба що вперто сподіватися на краще, слідом за Ф. Достоєвським, бо нічого іншого не зостається — та й людська природа завжди сподівається, така вже природа цієї природи.

Але ж бо і в сьогоднішній, начебто й посткомуністичній ситуації, живі й живучі, начебто з самої посткомуністичної (яка насправді залишилася комуністичною) дійсності думки:
«Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят — уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие».
Картина залишилася незмінною. Тому, що її намалював геній Ф. Достоєвського? Авжеж, і тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живої дійсності, своїм мозком і своєю кров'ю не стомився і не стомлюється малювати неперевершений геній безсмертного творця, з безодні якого й вийшов Ф. Достоєвський — щоб навічно й залишитися в цій живородящій безодні, як її унікальна гордість і унікальна слава.

V
1849 року О. Герцен, міркуючи над «Філософськими листами» П. Чаадаєва, писав про нього як про мислителя, котрий своїм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. «3-го сочинение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положений русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благородных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у России отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем… Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна».

Чаадаєв — пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. «Во многом был неправ». Чаадаєвські «Філософські листи» розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними, чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаєв знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, — тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаєв знав сьогоднішній день Росії, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, - а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаєв виявився цілком об'єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш нинішній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, — очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаєв тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шкода, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора «Філософських листів» були свої світоглядні причини — таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого «іноверця».

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаєва божевільним, аніж усерйоз піддати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаєва божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські «заносчивость и тщеславие», від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав «божевільний» мислитель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише «фактом географічним» — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об'єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездумною і сліпою любов'ю. Рівно сто сорок років тому він написав: «В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов».

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власного пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаєв мав бути неминуче оголошений божевільним… І хто ж тоді «справжній» російський патріот — Чаадаєв, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський патріотизм, що його полюси — діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.

Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаєв — лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: «Народы — существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое суждено нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди человечества, и кто исчислит те бедствия, которме мы испытываем до свершения наших судеб». Ось так. Це — про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив'язані до колісниці імператорського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути «исключением среди народов», бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю імперського народу? І через свою оцю фатальну прив'язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?

І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні «народи Росії» (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: «народи Росії»!), які приречені у зв'язку з усім цим бути «исключением среди народов», а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі — і скільки? — їм іще бідувати до їхніх «свершения судеб»?!

Гіркі істини в П. Чаадаєва, та й хоч які гіркі, хоч які дражливо-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із «Апології божевільного»: «Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине». Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаадаєва, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини — й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її виставляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому вигляді. Російський патріотизм — це майже завжди цілковита відсутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різновидом істини возведення російського патріотизму в абсолют — як для власного вжитку, так і для вжитку «інородців», які чи не завжди й «погані» й «супостати», й «неприятелі». Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про російський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї «безодні» російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.

А далі в «Апології божевільного» П. Чаадаєв продовжує так:

«Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает мудрецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духовные наслаждения, приближает людей к Божеству. Не через родину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что — ложь».

Філософські судження П. Чаадаєва — це не прибиті архівною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які кровоточать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згодний, але визнавав: «жалоба его была законна». Що ж, час ще більше підтвердив «законність» скарги, яка й не скарга, а тверезий діагноз — і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаєва існує — і ніяк не можна відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зрозуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: «мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что — ложь».

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов — зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати любов — хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаадаєва… Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов'ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаєва, а «народам Росії», про які тут у П. Чаадаєва не йдеться? Бо ж і «народам Росії» хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж — любити Росію? То ким бути любленими — Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й «малі батьківщини», бо в усіх народів — таки великі батьківщини, це ж бо тільки «велика» Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в серцях і розумах їхніх таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов'ю — чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьківщини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаадаєва, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого народу, до своєї землі, до своєї історії — на неминучих позовах із істиною? Їхня любов — це істина, чи їхня любов виключає істину? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, пораб-леним, в ім'я любові до істини відмовити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться — й ніяка істина не восторжествує. То де ж подінуться невичерпні запаси любові — чи знову не переадресуються Росії — цьому фантасмагоричному монстру і молоху — яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк — ні духовно, ні як «географічний факт»? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід, чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова — «нельзя уйти от самих себя…» Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним «народам Росії» не піти від вас — і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?

У 1858 році О. Герцен вигукував: «Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!»

Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для російського народу, тим паче — для «народів Росії».

А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Невському проспекту — як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай господь боронить мимовільно й чути щось подібне…

МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ,

або ж творення «євроазійського простору»

І
Знову посилено реанімується поняття так званого «євроазійського простору» — наче якоїсь метафізичної підвалини і російського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підвалину намагаються вірити, і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силувано залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.

«Євроазійський простір» у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаєв) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.

До рук мені потрапила книжка «Письма о Восточной Сибири» без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823-24 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю… Ось у 1624 році якогось п'ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племена, вільнолюбні, «бідні, але люті», що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужаків. Тоді ж од бурятів зазнав поразки отаман Алєксєєв, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир'єва, котрий обклав «тамтешніх дикунів» ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбувавши данини, «покритий славою», повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир'єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки лише розпалили мисливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єнісейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці цісля короткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це «освоєння Сибіру», «відкриття» нових земель, ось це творення «євроазійського простору»: «алчба обрести серебро привела московитян на берега им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные воды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нерчинска. Между тем енисейский воєвода Яков Хрипунов, деятельно заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла битва… Московитяне видели, до какой степени буряты и другие кочевые племена дорожат своей независимостью… Сии походы, несмотря на всю их дикость… Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти… торжествуя над варварами, только поражали, но не побеждали их… склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского… хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочующих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского».

І так далі. І так далі, на превеликий жаль. Іншого способу творення «євроазійського простору» не було в природі — саме в природі російської ментальності. «Московитянин Похабов, человек, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых» зазіхає на Даурію, й саме такі як він заносяться до іконостасу національних героїв, бо інших героїв там не могло й бути, орда творила ідолів за образом і подобою своєю. Для них усі — вороги: підкорені чи непідкорені, мертві чи живі, і їхня боротьба за свою волю на своїй землі проти завойовників — не сприймається ордою та її ідолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: «дикі варвари» взагалі не мають права на захист. «…Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и опершись о победу, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других племен, кочующих в пространственных областях от моря до нынешнего рубежа Китайского Государства и лишить сии племена звания самобытных народов».

Ось так. Бачте, ненадійно покладатися на честь і віру злобних, лютих дикунів, у яких ти віднімаєш і волю, і батьківщину, а тому-то ще й треба відняти в них звання самобутніх народів!.. Наче без волі, в рабстві можна залишатися самобутнім народом!.. Але така самосвідомість нещадної хижої орди, й ця самосвідомість теж хижа, звіряча, незбагненне абсурдна, й лише незбагненне абсурдною вона й збагненна.

Автор «Записок о Восточной Сибири» пише й про колонізацію, про «освоєння». (Академік Д. Лихачов: «А одно освоение Сибири чего стоит!» — не перестаю захоплюватися цим захопленням інтелігента-патріота). «Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более всего должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок й разбойничать: один порок ведет всегда к другому».

Суща істина. Ось так «обустраивалась» Росія, ось так вона «обустраивается» й тепер — про це можна було почути по московському телебаченню від самого О. Солженіцина, котрий після повернення з Америки проїхав поїздом через весь Сибір — аж до білокам'яної. Хаос, руїна, розбій — постійні складові однієї і тієї самої ментальності.

Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до національного іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці «євроазійського простору», як Строганови. Історик Погодін, скажімо, відмовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потужний дифірамбічний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была необыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселення в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».

Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за рахунок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську користь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші способи йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко порятуватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий туземець». Але російський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії — з рушницею в руці.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка