Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Сторінка14/14
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.45 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

IX
Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте сміливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час «наружного рабства И внутреннего освобождения». Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ. Фанатичний доктринер, Микола І — наче КПРС — вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він боровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінністю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на «фронтоні імперії» красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоєний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імперії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцейських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кавказі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.

Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню і сьогоднішню дійсність, яку ми так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І?

І якщо вже такий жорстокий цар не зміг впоратися (а він був украй послідовний у своїй жорстокості, «не поступався принципами»), то вже в наш час якийсь новітній диктатор, новітня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробувані методи відомі. Як і «конечний результат» (М. Горбачов).

Як ілюстрації — ось приклади боротьби з «вітряками» — корумпованим чиновництвом — за часів Миколи І, цього «неудобоваримого тормоза». За редакцією М. Гершензона в 1910 р. у Москві вийшла книга «Эпоха Николая І». Ось деякі приклади з неї. За губернаторства в Казані генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Санті і Крушников, ревізували Казанську губернію, і всіх (!) чиновників віддано під суд. Слідство тривало вісім років, зрештою, з'ясовано, що чиновники начебто не винуваті, й усім їм повернуто жалування за вісім років… Чи не нагадує це й наші часи, коли високого казнокрада беруть під варту, ведуть слідство — й злодія випускають на волю за недостатністю доказів, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспільства: боротьба ведеться!

(До речі, в книзі М. Гершензона розповідається не про такі вже й курйозні ситуації, які засвідчують кваліфікацію і компетентність урядовців. «Це хто до мене пише?» — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярії подасть йому заяв). «Це ви пишете». «А, це я пишу. Про що?» Довідавшись, про що він пише, державний муж візував папір. Або інший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярії, і він вигадав спосіб пересвідчуватись, що його не обманюють. «Скажи правду, це вірно?» — запитував він правителя канцелярії, який підносив йому папір на підпис. «Вірно, ваше превосходительство». «Глянь на ікону, перехрестись!» Той подивиться на ікону, побожиться, — й тільки тоді князь Андронников перехреститься й підпише.).

Губернатор Стрекалов любив слабку жіночу стать, яка йому, старому й лисому, віддячувала взаємністю, бо добре знала про щедрість генерал-лейтенанта: родичів жінок, які зігріли любов'ю, він нагороджував теплими місцями ісправників.

За десять тисяч рублів даних йому хабарів місцеві відкупщики грабували обивателів так, як їм хотілося. Губернія скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрібну. Приватна особа була безсила проти цілого корпусу хабарників — пустих, нікчемних, неосвічених людей, але сильних єдністю, натхненних одним спільним бажанням грабіжництва, міцно спаяних для захисту один одного. Кілька років у Казані лютував поліцмейстер Поль — рідкісний чиновницький виродок, рівних якому не було. Поль чинив зло заради самого задоволення чинити зло, закон і право для нього не існували, зажерливо любив чужі гроші, що було загальною слабкістю в ту пору, мав патологічний потяг до тілесних покарань і катував обивателів зовсім невинних. Поліцейському чину варто взяти живим зовсім непричетну до якої-небудь провини людину й доповісти наступного дня поліцейському, що його затримано за п'янство та буйство, як Поль без будь-якої перевірки наказував його при собі ж розпластати й вишмагати. (Ох, це понуроностальгічне В. Золотухіна: «Какую Россию мы потеряли?»)

В «Русской старине», 1880 рік, червень, надруковано записки І. Селіванова, а в цих записках ідеться, скажімо, про край Пензенський. Автор сам не вірить, що там діялось у 1830–1840 рр. Станові пристави, ісправники були просто на жалуванні у злодіїв, особливо конокрадів. Тому-то І. Селіванов вважає себе цілком правим, коли в одній із статей своєї книги «Конокрадство в Росії» пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комісарів, настановлених власне для знищення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лісних чиновників, створених для зберігання лісів, якщо справді хочуть зберегти ці ліси. Чи можна, наприклад, повірити, що один становий пристав (пристави тоді проводили слідство), розшукуючи вкрадених коней, почав їх шукати в скрині у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублів, які й конфіскував, розуміється, на свою користь.

Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті самісінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, беззаконня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися. Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо стратегічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов'язаний їх оберігати.

В. Золотухін: «Какую Россию мы потеряли?»

Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й залишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хочеться в сув'язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: «…опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития». Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вікно надвір: «Какое, милые, у вас, тысячелетье во дворе?» (Б. Пастернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II… або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: «нельзя уйти от самих себя…»

Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони — це, мабуть, єдине, що постійно функціонує.

Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на звощика й наказав везти на набережну. «На яку набережну?» — запитав звощик. «Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є». «Та ніякої нема!» — вигукнув звощик… Виявилось, що на папері набережна прокладалась уже два роки, й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комунізму в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна «набережна» комунізму? А там, у Пензі!

«Какую Россию мы потеряли?» Та не будемо грітися втіхою, що втратили, є вона, сердешна, й ніде не поділася. Хіба ж не актуально звучить і сьогодні ось ця поезія О. Блока?
Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?

Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться —

Вольному сердцу на что твоя тьма?

Знала ли что? Или в бога ты верила?

Что там услышишь из песен твоих?

Чудь начудила, да Меря намерила

Гатей, дорог да верстов столбовых.

Лодки да грады по рекам рубила ты,

Но до Царьградских святынь не дошла —

Соколов, лебедей в степь распустила ты —

Кинулась из степи черная мгла…

За море Черное, за море Белое,

В черные ночи и в белые дни

Дико глядится лицо онемелое,

Очи татарские мечут огни —

Тихое, долгое, красное зарево

Каждую ночь над становьем твоим —

Что же маячишь ты, сонное марево?

Вольным играешься духом моим?
Як то вже говорилось, і Ф. Достоевський мислив «протоками й Константинополем», але, як зауважує О. Блок у цьому вірші — «но до Царьградских святынь не дошла».

Отже, ця жадана «окраїна» залишилася неосвоєна.

А саме на цій «окраїні» марилося Москві утвердитись як… третьому Риму!

X
Як сказав поет про Росію:

В судах черна неправдой черной

И игом рабства клеймена.
Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росії тавровано ігом рабства, а таврували ж, як відомо, «каленнм железом», й таврувати — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. І сказано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро відчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його ні позбутися, ні порятуватись від нього.

Лише виняткові одиниці здатні були об'єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й контрастніше: «Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка летит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все безумно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху… рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж». Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, конають «і мертві, і живі, і ненароджені земляки мої», себто конали в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суверенна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж впилася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми вилюднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайськоі пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам'яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ринок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух наш розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призвичаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.
XI
Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго рекомендувалося: «Сочинения и статьи, относящиеся к смутным явленням нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина и т. п., и напоминающие общественные бедствия и внутренние страдания нашого отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного порядка, при всей благонамеренности авторов к самых статей их, неуместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого должны быть подвергаемы стражайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях».

Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати «буйство», бо це ж образливо для «народного чувства».

Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьківщини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у республіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті ведучи хрестовий похід проти науки… Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, «негодяй» і «основатель ложной религии»… Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз «силы природы», а в одній географічній статті не пропустив місце, де говорилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ… Цензор Ахматов зупинив друкування однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифметики… Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: «Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и зверонравных», і «Советы неправедных князей разори, зачинающих рати погуби».
XII
Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його «Речи бунтовщика», видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про державу: «…содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канцелярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — религию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той партии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы».

Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я «величия России». Скажімо, у 1848-49 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі «імперії зла», що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не привезли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордону без цензури книги і періодичні видання.

Припинено викладання права європейських держав. Вилучено філософію з університетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: «ограждение от мудрований новейших философских систем». Чи не нагадує це все наше життя — буття за «залізною завісою» упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від «мудрований», а охочих «помудровать», себто любомудрів-дисидентів запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користуватимуться, «чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом правлення й духом государственных учреждений». У цьому драконівському наказі, скажімо, замість учення православної церкви написати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь-яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого «величия России».

Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.

Літератор князь П. В'яземський писав літератору декабристу М. Тургенєву у 1818 році з Варшави: «…мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядить на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийственный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расшевелить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством».

П. Чаадаєв у «Автобиографическом введении» (1878) писав: «Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровний великорос, то есть кидался в крайности… Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем».

Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим спростувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке беззастережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — «мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем»), та мені сперечатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.
XIII
Філософ Карл Ясперс, котрому, як відомо, так багато завдячує післявоєнна Германія за своє постання економічного і культурного фенікса з мертвого попелу гітлерівського тоталітаризму та за сьогоднішнє своє становище в «народів вольнім колі», говорив про те, що «завданням є те, що народи, які вже не такі неосвічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцисти, а також і філософи — щоправда, не дією, а радою». Народ не може стати народом-філософом, так само цілі народи не можуть стати народами-філософами, а хіба б цього — неможливого! — не хотілося б? І в такому разі відбулося б якнайповніше злиття філософії з політикою, а політики з філософією, бо таке їхнє поєднання було б найоптимальнішим для історії, яка сьогодні твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, політики — не такі вже й філософи, далеко не філософи, політики- державці хворі якщо не на всевладдя, то на прагнення всевладдя, яке позбавляє їх відповідальності, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя і демагогія для тих, хто не вміє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ український чи російський є народами-філософами?

Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцину щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бомби, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського народу, і цією кров'ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися… І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичноі вакханалії, і якою мірою ми політики чи філософи, або ж політики-філософи?.. І як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — «Кавказ»:
Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові, —

Воно знову оживає,

І сміється знову!
Але скільки можна пити оту чеченську кров? Майже два століття. Чи це вже похмілля, яке не минає, бо ніколи не мине? А після гарячої чеченської крові чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обірвати безперервний процес кривавого похмілля?

XIV

4 листопада 1908 року О. Блок у вірші «Россия» писав:
Россия, нищая Россия,

Мне избы серые твои,

Твои мне песни ветровые —

Как слезы первые любви!

Тебя жалеть я не умею

И крест свой бережно несу —

Какому хочешь чародею

Отдай разбойную красу!

Пускай заманит и обманет, —

Не пропадешь, не сгинешь ты,

И лишь забота затуманит

Твои прекрасные черты…
Отже, як пише поет, «какому хочешь чародею отдай разбойную красу… пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сгинешь ты». Знаємо, всяким «чародіям» віддавала вона свою «розбійну красу». Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж річ і в тому, що вона сама собі на голову кликала всілякого штибу заманювачів та обманювачів, така вже її особливість, що зі свого нутра народжувала їх — і хіба це не було перманентним станом її пропадання і вічно триваючим станом її загибелі? Й так само, здається, сьогодні відбувається, що на авансцені її новітньої історії, як завжди, е гострий попит на її «розбійну красу», й фалангу цих заманювачів та обманювачів вона спородила зі свого живородящого лона, й укотре ми є свідками її розкладу й руйнації, які… комусь хотілося б сприймати за нове становлення, бо ж завжди хочеться сподіватися цього конструктивного становлення, прогресу… але чи ідея нового прогресу знову не обернеться ідеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очікування на наших обличчях перетвориться на конвульсійну гримасу жаху та болю?
Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка