Яремчук Сергій (Чернівці) основні тенденції сучасних релігійних процесів у глобалізованому світі анотація



Скачати 244.31 Kb.
Дата конвертації26.05.2017
Розмір244.31 Kb.
УДК 316.74:2

Яремчук Сергій (Чернівці)

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНИХ РЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

У ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ

Анотація. У статті проаналізовані основні тенденції сучасних світових релігійних процесів у контексті глобалізації. Розкриті їх причини і наслідки. Охарактеризовані взаємовпливи релігії та суспільства у сучасному світі.

Ключові слова: релігія, церква, глобалізація, секуляризація, Європа.
Iaremchuk Sergii (Chernivtsi)

MAIN TRENDS OF MODERN RELIGIOUS PROCESSES

IN A GLOBALIZED WORLD

Summary. The article analyzes the main trends in contemporary world of religious processes in the context of globalization. Disclosed their causes and consequences. Author examined the mutual influence of religion and society in the modern world.

Keywords: religion, church, globalization, secularization, Europe.
Яремчук Сергей (Черновцы)

ОСНОВНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ СОВРЕМЕННЫХ РЕЛИГИОЗНЫХ ПРОЦЕССОВ В ГЛОБАЛИЗИРОВАННОМ МИРЕ

Аннотация. В статье проанализированы основные тенденции современных мировых религиозных процессов в контексте глобализации. Раскрыты их причины и последствия. Охарактеризованы взаимодействия религии и общества в современном мире.

Ключевые слова: религия, церковь, глобализация, секуляризация, Европа.
Постановка проблеми та її актуальність. У сучасному світі релігія все більшою мірою оцінюється не лише як феномен, що супроводжує економіку та політику і потребує врахування, але й як впливовий та відносно автономний чинник соціального розвитку, необхідна умова політичної та економічної ефективності. Водночас, статус релігії залишається досить двозначним, особливо у періоди суспільних трансформацій. У суспільствах, що трансформуються, розгортаються дискусії щодо культурних факторів модернізації, де проекції культурного розвитку і динаміки вбудовуються в основу нової культурної політики з залученням формальних і неформальних інститутів. Дані статистики та соціологічних досліджень свідчать про значну динаміку релігійної сфери за останні десятиліття. Під впливом глобальних трендів і локальної культурної специфіки продукуються нові тенденції релігійного життя, що конкурують із традиційними та адаптуються до них. Нині в розвитку релігії діють тенденції універсалізації та лібералізації. Як результат, стійко відтворюються укорінені і проектуються нові релігійні відмінності та нерівності, здатні посилювати соціокультурну диференціацію в соціумі. При цьому вони як стримують, так і стимулюють модернізаційні процеси. Осмислення цих процесів релігійної динаміки сучасного суспільства вимагає ретельного моніторингу та дослідження.

Ступінь наукового опрацювання. Серед вітчизняних науковців основним дослідником світових релігійних процесів виступає В. Єленський. Його праці представлені як науковими монографіями, так і публіцистичними статтями. Відповідні праці світил українського релігієзнавства – А. Колодного та Л. Филипович носять переважно академічний характер. М. Паращевін досліджує глобальні релігійні процеси на основі матеріалів світових соціологічних досліджень. Л. Шангіна аналізує передусім релігійні процеси в Україні на основі статистичних даних і соціологічних досліджень Центру ім. О. Разумкова. Серед регіональних буковинських дослідників цієї проблематики можна виділити В. Докаша, В. Балуха та В. Лешана. При цьому багато проблем у цій галузі поки що залишилися поза увагою дослідників і потребують подальшого опрацювання.

Актуальність і ступінь розробленості проблеми визначають мету та завдання статті.



Мета – проаналізувати основні тенденції сучасних світових релігійних процесів, враховуючи глобальні тренди і локальну специфіку в умовах взаємодії множинних культурних порядків.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:



  • визначити і сформулювати основні тенденції сучасних світових релігійних процесів;

  • дослідити детермінованість релігійних процесів глобальними трендами та локальними соціокультурними чинниками;

  • охарактеризувати наслідки сучасних релігійних процесів в аксіологічному вимірі.

Основний зміст. Говорячи про головні тенденції релігійного розвитку початку ХХІ ст., слід констатувати, що найбільш глобальною з-поміж них є саме існування релігії. Адже мислителі попередніх трьох століть вважали, що релігія „не дотягне” до ХХІ ст. Вони чекали занепаду і зникнення релігії, яка ототожнювалася із забобонами, формою уникнення страху, виявом світської обмеженості тощо. У другій половині ХХ ст. інтелектуали демонстрували уже набагато більше оптимізму стосовно майбутнього релігії, ніж на його початку. Вони говорили вже не про те, що релігія щезне взагалі, а що вона зникатиме з публічної арени і залишиться винятково в людських душах. Це і є, власне, найбільш вживаною дефініцією секуляризації, під якою розуміють процес втрати релігією впливу на політику, культуру, міжнародні відносини.

У 1968 р. автор цієї дефініції, один із найбільш знаних соціологів релігії Пітер Людвіг Бергер писав у газеті „Нью-Йорк Таймс”, що на початку XXI століття релігійних осіб вірогідно вдасться віднайти лише у маленьких сектах, які тулитимуться одна до одної у спротиві секулярній культурі. Мине менше двадцяти років і він вимушений буде спростувати свій прогноз. „Сучасний світ, – писав П. Бергер у журналі „Національний інтерес” взимку 1996 р., – за кількома винятками, є так само нестямно релігійним, яким він був завжди, причому у деяких місцях – ще більш релігійним, ніж колись”. Це, на думку П. Бергера, означає, що весь той корпус літератури, який умовно називається теорією секуляризації, є неспроможним [3].

У сучасному світі відбуваються процеси інституційної зміни релігії та індивідуалізації релігійності, внаслідок яких церковні інституції втрачають свій вплив на суспільство та індивіда. Релігійне життя все менше піддається вертикальному керівництву через церковні інституції. Різною мірою через усі країни проходить глибинний процес дистанціювання індивідів від релігійних інституцій – секуляризація, який іноді доходить до відчуження. Загалом, індивіди вже завоювали свою автономію від клерикальної опіки, а суспільства звільнилися від опіки церков. Водночас це не заперечує нових форм визнання громадської ролі релігій як з боку індивідів, так і з боку суспільства, про що піде мова нижче.

Тріумфуючий індивідуалізм підриває владу інституційованих церков приписувати форми і зміст релігійних вірувань – індивід конструює свій власний набір вірувань, релігію за власним вибором. Ця конструкція робить європейців не менш релігійними, але «інакше релігійними» за жителів інших континентів. Результати «Європейської програми з вивчення цінностей» (далі – EVS) свідчать, що західноєвропейці радше є “нецерковними”, ніж секулярними. За EVS 1999 р. (це номінальні заяви на рівні самоутверджень) 75% західних європейців відносять себе до певної релігії (25% – «безрелігійні»). За конфесійним зрізом, це: 49% – католики, 22% – протестанти, 4% – інші. Порівняно з 1981 р. (за 18 років) рівень релігійності впав на 10% (з 85 до 75%), а кількість «безрелігійних» зросла на 12% (з 13 до 25%). Ці процеси відбуваються рівномірно за конфесіями: католики – з 55 до 49%; протестанти – з 29 до 22%. Втім, за середньою для Західної Європи цифрою релігійності (75%) криється суттєва різниця між країнами: 90% – Ірландія і 46% – Нідерланди. Зазначимо, що зв’язок між юридичним статусом віросповідань і рівнем релігійності в різних країнах Європи – дуже слабкий. Більшість населення підтримує неконфесійність громадянської влади. При цьому вражає різниця між старшими (понад 60 років) і молодими (18-24 роки) людьми. Старші більш релігійні, а молодь стає «безрелігійною». Але зростання пропорції «безрелігійних» серед молоді не означає, що атеїзм прогресує. Просто молодь меншою мірою визнає себе приналежною до будь-якої організованої релігії, зокрема до християнства. Серед молоді, що здобуває вищу освіту, посилюються паралельні вірування – в паранормальні явища. Такі як астрологія, ясновидіння, чаклунство тощо [1, с. 53-54].

Секуляризація призводить до культурних зрушень, зокрема зміни системи символів, цінностей, норм. А це, своєю чергою, веде до трансформації релігійності, яка стає менш структурована соціально й культурно, посилюється релігійна аномія. Змінюються уявлення про Бога, воскресіння, потойбічний світ тощо. Релігійна свідомість стає доволі амбівалентною. 60% європейців повідомляють про свій паранормальний досвід, про вихід їхніх душ з тіл, про духів і видіння; питома вага тих, хто так чи інакше виявляється залученим до альтернативних релігійних практик, виглядає досить істотною [1, с. 54]. При цьому для сучасної релігійності характерні виразні ножиці між релігійними віруваннями, потребою особи в духовному досвіді і переживаннях – з одного боку, і стрімким падінням відвідин церкви і участі в інституційованій релігійній діяльності – з іншого. Англійська дослідниця Грейс Деві у своїй книзі «Релігія в Британії з 1945: віра без належності» (1994) назвала такий стан «вірою без належності» (англ. «believing without belonging») і цей стан мав би свідчити на користь зведення релігії до приватної сфери.

За номінальними заявами про релігійну віру криються дуже різні рівні причетності до релігії у вигляді належності до інституціоналізованих релігійних співтовариств (Церков). Зростає кількість осіб, які заявляють про належність до релігійної організації, але не підтверджують свою віру культовою поведінкою. Про відвідування церкви кожного тижня заявили лише 20% мешканців Західної Європи. При цьому існує суттєва різниця по країнах: Ірландія – 57%, а Данія – 3% (у 1999 р.). Культова практика у протестантів (передусім Скандинавія) є значно нижчою, ніж у католиків і православних [1, с. 55]. У вітчизняному контексті відповідником «віри без належності» може служити термін «невоцерковлені віруючі».

Секулярні тенденції в Європі є набагато сильнішими за інші регіони світу тому, що релігія постає тут у «найчистішому» вигляді, ніж деінде. Вона більшою мірою позбавлена нерелігійних функцій, які всюди і завжди надають релігії і релігійним інституціям особливої міцності й енергійності. Релігія тут інтенсивніше втрачає соціальних агентів, союз з якими підносить її з індивідуальної на суспільний і транснаціональний рівень. Тобто для багатьох суспільств релігія перестає виконувати роль головного маркера, інструмента політичної і культурної мобілізації, її соціальне служіння не є таким уже важливим для суспільства всезагального процвітання.

Слід зауважити, що крах комунізму у Східній Європі двадцять років тому показав ще одне цікаве явище: не існує єдиної моделі релігійного життя для різних країн. Дослідження Американського Національного центру досліджень громадської думки засвідчило, що коли гоніння з боку держави та ідеологічний прес слабшають, в одних країнах це приводить до бурхливого росту релігійності, в інших – лише трохи уповільнює віддалення від релігії. У 2005 р. в особистого Бога (не в сенсі «у власного», а в сенсі «в у Бога як Особистість, а не безособову силу») вірили 90% румунів і лише 16% естонців. Дослідження 2006 р. показали, що щодня моляться три чверті поляків і лише восьма частина чехів. У Польщі віруючих у потойбічне життя в шість разів більше, ніж у Східній Німеччині [2].

Попри секуляризаційні процеси релігія не виглядає зовсім витісненою з публічної до приватної сфери. Особливо це стало відчутно в останній чверті ХХ ст., коли у багатьох країнах відбувся «релігійний ренесанс». Релігія не полишила політики ні на Близькому Сході, ні у США, ні в Індії, ні на євразійських обширах. Вона приростає територіями: якщо наприкінці 1980-х і упродовж 1990-х цими територіями були країни посткомуністичного простору, то в 2000-х – це Китай. Відносно цієї країни дедалі частіше говорять у категоріях «релігійного пробудження»; навіть згідно з офіційно оприлюдненими дослідженнями, 31,4% дорослих китайців є віруючими – колосальне число, враховуючи 1,3-мільярдне населення Китаю [4].

Релігія заявляє про себе в культурі, часом – дуже гучно. Фільм Мела Гібсона «Страсті Христові», який 2004 р. розповів про останні 12 годин земного життя Ісуса арамейською і латиною, увійшов до десятки найкасовіших стрічок світового кінематографу. За словами британської дослідниці Грейс Деві, масова скорбота за померлим Іваном Павлом ІІ засвідчила, наскільки крихким є європейський секуляризм. У Європі є певні підстави для того, щоби пророкувати відродження старих релігійних культур – природно, у дуже відмінних від попередніх століть обрисах. І якщо правдою є те, що чимраз більше людей відкриває для себе множинність духовних досвідів, правдою є також і те, що інші люди, в тому числі інтелігентні й молоді, повертаються до консервативних релігійних форм. Зрештою, якщо ми поглянемо на двомільярдне християнство та на більш ніж мільярдну мусульманську умму, то зрозуміємо, що жодний світогляд у сучасному світі не здатний конкурувати з релігійним. Традиційну релігійність не змогли замінити комунізм, націоналізм, психоаналіз чи екологічний рух. Отже, секулярні процеси не стільки призводять до відриву від релігії, як до зміни її інституційних проявів.

Паралельно з тенденцією звести релігію до приватної справи особи, в сучасній дійсності існує справжнє повернення до релігійності, особливо у вигляді культурної та історичної спадщини. Попри секуляризацію й релігійну аномію індивіди і суспільство не відкидають нових форм визнання соціальної ролі релігій. Необхідно зауважити, що інституційна та індивідуальна релігійності – це досить різні речі. Той факт, що індивіди почали триматися на відстані від релігійних інституцій ще не означає, що вони їх відкидають. Попри те, що більшість не бере участі в діяльності Церков, переважає схвальне ставлення до них. Якщо індивіди не люблять, щоб Церкви втручалися в їхнє приватне життя, то вони цінують втручання Церков у громадську сферу, зокрема у питання соціальної етики. Церкви залишаються постачальниками ритуалів (хрещення, вінчання, поховання). У кризових ситуаціях люди чекають чогось від Церкви, коли вони не можуть зарадити ситуації. Церкви сприймаються як носії солідарності; як місця, де вислухають, де можна висловити правду про особисті та соціальні негаразди. Крім цього, релігія надає сенс людському існуванню.

Одним із тих чинників, якщо не головним, який призвів до повернення релігії на міжнародну арену, в глобальну політику і в міжнародні відносини є глобалізація. Вона не тільки не скасовує демаркаційних ліній, а й зміцнює їх. Глобалізація спричиняється до того, що релігія отримує новий імпульс, і в публічному дискурсі відбувається зміцнення її впливу; вона руйнує бар’єри політики й культури, але водночас дає поштовх рухам, спрямованим на підтвердження ідентичностей і самовизначення. Відомий і найбільш цитований політолог сучасності Самюєль Гантінгтон вважав, що це повернення пов’язане з руйнуванням двополюсної системи, з занепадом світового комунізму і з переконфігурацією світових відносин, які вже відбуваються не по лінії протистояння між двома системами, а по лінії розрізнення між цивілізаціями, ядро яких становлять релігії. Він писав про те, що релігія є потужним рушієм глобальної політики в сучасному світі; про те, що можна бути напівфранцузом і напівалжирцем, але неможливо бути напівмусульманином і напівкатоликом.

Релігійний ландшафт світу на початку ХХІ ст. виглядає так. Християн майже 2 млрд., мусульман 1,2 млрд., 811,3 млн. індуїстів, 384,8 млн. прибічників китайських народних релігій, 360 млн. буддистів, 228,4 млн. прибічників різних етнічних язичницьких релігій, 102,4 млн. азійських неорелігій, 23,3 млн. сикхів, 14 млн. юдеїв, 12,3 африканських, афро-латиноамериканських, афрокарибських тощо анімістів, 7,1 млн. бахаїстів, 6,3 млн. конфуціанців, 4,2 млн. джайністів, 2,8 млн. синтоїстів, 2,6 млн. таоїстів, 2,5 млн. зороастрійців. 918 млн. землян не належать до жодної релігії, 150 млн. – атеїсти [3]. При цьому релігійний ландшафт планети все ще зберігає історико-географічну сегментацію. Багато країн історично ототожнюються з певною релігією, а деякі держави виглядають достатньо гомогенними з огляду на релігійну приналежність своїх громадян. Мусульмани, наприклад, складають понад 98% населення Мавританії, Мальдивів, Тунісу, Сомалі, Марокко, Ємену, Афганістану та інших країн; приблизно така ж питома вага християн на Мальті, у Парагваї, Гватемалі, Еквадорі, Сальвадорі й Польщі; три чверті населення Таїланду, Бутану і Камбоджі є буддистами, а Індії й Непалу – індуїстами.

Але ця гомогенність розмивається. Релігія все менше ототожнюється з територіальною чи національною ідентичністю, внаслідок чого релігійна ідентичність стає менш чіткою і плинною, проявом чого є релігійний синкретизм (змішування традицій). Люди одночасно можуть належати до різних релігійних світів. Всередині кожної конфесії виникають групи, а люди радше беруть участь у зібраннях релігійної групи, ніж до неї належать. Часто на зміну групі приходить мережа. Віросповідні відмінності стають дедалі менше суспільно відчутними та зрозумілими. Зменшується кількість прибічників тези: «Істина – в єдиній вірі» і паралельно зростає кількість осіб, які вважають, що інші релігії мають «свою правду», тобто зростає релігійний релятивізм і плюралізм. Отож, релігійні ідентичності сьогодні радше будуються, ніж успадковуються, причому кожен виробляє свою тотожність, виходячи зі свого досвіду та з того, що отримав.

Як наслідок, у багатьох країнах відбувається «нова місія» і релігійний пейзаж більшості країн за останні десятиліття значно урізноманітнився. Релігії зустрічаються одна з одною вже не тільки на „зовнішніх місійних полях”, як це було свого часу, скажімо, з християнством та ісламом в Африці, а на своїх традиційних теренах. Традиційні церкви мають справу з іншими релігійними традиціями і дедалі більше стикаються з ринковою конкуренцією. Мечеті вже давно стали звичними атрибутами західноєвропейських міст, ніхто не дивується мормонам – дітям монгольських кочовиків, так само, як і буддійським монахам бельгійського походження. Навернення і перенавернення, які ще в минулому столітті мали місце щодо християнства, а потім, дедалі більше – до ісламу, стаються у самих різних традиціях. Зокрема, на Філіппінах на недільне богослужіння збирається більше католиків, ніж у будь-якій європейській країні, у Кенії – більше англікан, ніж у Британії й Канаді разом узятих. У Китаї, де сорок років тому взагалі не було офіційних релігійних організацій, у відправах беруть участь більше християн, ніж у цілій Європі. В останні три десятиліття серед чорного населення Бразилії та Великобританії відбулися навернення до нігерійської релігійної традиції народу Йоруба, а серед не білих американців помітним став перехід у так звані примітивні релігії. У літературі докладно описані випадки навернення християн в юдаїзм, буддистів – у п’ятидесятництво і навіть цілого індійського села в буддизм [3].

Глибокі та стрімкі процеси релігійних змін відбуваються в Європі, яка, передовсім Західна, втрачає роль “християнського бастіону” – принаймні, у сенсі, який у це поняття вкладався до ХІХ ст. Традиційні релігійні практики у Західній Європі занепадають (у деяких країнах – дуже суттєво), парафіяльна цивілізація перестала існувати, церкви пустішають, число священицьких покликань катастрофічно скоротилося, суспільства стають менш чутливими до голосу Церкви. Зокрема, прохання християнських лідерів щодо включення до преамбули проекту Конституції Європи згадки про християнські підвалини європейської цивілізації були проігноровані; християнські погляди на сексуальну етику, шлюб, суспільну мораль послідовно витісняються із західноєвропейського простору. На початку ХХІ ст. ряд країн (Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Португалія, Ісландія) узаконили одностатеві шлюби. Інколи священнослужителі говорять про це в алармістських термінах. Наприклад, кардинал Кьольна Йоахім Мейснер зауважує, що його єпархія ніколи не мала так багато грошей, як в останні 40 років, але ніколи раніше тут не втрачалася сутність віри так, як це сталося за ці десятиліття. У Кьольнській архидієцезії є 2,8 млн. католиків, – говорить він, – але за останні 30 років архидієцезія втратила 300 тис. осіб. На одне хрещення припадає три поховання [3].

Разом із тим, саме в Європі очевидним стає прагнення до формування солідарного фронту протидії лібералізмові, релятивізму і секулярній хвилі, яке стає дедалі більш помітним явищем. Тому пророкувати повну дехристиянізацію Європи не можна. Поруч із модерними формами церковного життя ми бачимо відродження старих літургійних форм, рухів, що оформлюються і усвідомлюються як „повернення до витоків”, масових паломництв, поширення містичних, ісихастських гуртків і семінарів, зростання популярності чудотворних ікон тощо. Останні два десятиліття стали золотою добою католицьких прощ – широковідомими стали Ясна Гура, Лурд, Асізі, Фатима, Сантьяго де Компостела, Монтсерат, Тезе. У деяких містах Великобританії передмістя стали повністю мусульманськими, але в той же час у багатьох містах католицькі храми Великобританії не вміщають усіх охочих, бо на недільні відправи приходять поляки, яких стало у Британії більше, ніж пакистанців.

Занепад традиційної релігійності не означає «кінця релігії» в Європі. Про це свідчать захоплення європейців різноманітними духовними практиками, інтерес до релігійної культури і Святого Письма та, особливо, до духовного самовдосконалення. Біблія видається накладом у 33 тисячі примірників щоденно; кількість людей, які відвідували «Альфа-курс», – програму практичного ознайомлення з основами християнства – зросла з 3,8 млн. на початку 2001 р. до 15 млн. у червні 2010-го. Упродовж останнього десятиліття в Європі кількість євангеліків, харизматів та п’ятдесятників збільшилася на 4 мільйони. Різні дослідження переконують у зацікавленості, скажімо, англійців або голландців різноманітними духовними практиками (індивідуальні медитації набули доволі великої популярності, наприклад, Нідерландах), про інтерес європейців до східних релігій (європейців, які вірять у реінкарнацію, 1990 р. було усього лише на десять відсотків менше за тих, хто вірить у воскресіння – 22% проти 33%), а також до православ’я і, водночас, про дуже суттєву втрату ними зв’язку із церквою [4].

Динамічні процеси у релігійному житті відбуваються і на Африканському континенті. Там християнство упродовж останнього десятиліття збільшувалося зі швидкістю в 11 млн. людей на рік. Так, у Нігерії охрещується більше людей, ніж у Франції та Італії разом взятих. Це «південне» християнство – експансивне і непримиренне – неприховано і жорстко змагалося з не менш непримиренним і експансивним ісламом, який приростав із ненабагато меншою швидкістю – близько 10 млн. людей щорічно. Чисельно сили сторін виглядають майже рівними, різниця лише у 50 млн. на користь християн – ніщо для мільярдної Африки [4].

Християни і мусульмани стикаються у кровопролитних військових конфліктах (як у Судані або в Нігерії), змагаються за анімістів і тотемістів у Екваторіальній Африці, а порівняно віднедавна розпочали масштабні кампанії з «перекрадання душ» одне в одного. Якщо раніше вважалося, що іслам поширюється через інтенсивне дітонародження, а християнство – місіонерством (37% всіх охрещених в Африці на початку ХХІ ст. були дорослими), то сьогодні мусульманська місія стає щораз наступальнішою. На початку ХХІ ст. мусульмани активно зводили мечеті там, де дотепер їхня присутність не була суттєвою; употужнювали пропаганду ісламу в медіа; відкривали спеціальні місця для християн у мусульманських школах; подекуди (як-от у Танзанії) – заохочували дівчат з християнських родин брати шлюб з мусульманами, пропонуючи їхнім батькам калим (причому розмір такого калиму був суттєво більшим за той, що зазвичай мусульмани платять іншим мусульманам) [4].

Релігійна картина світу стає дедалі більш різноманітною й особливо активно процес релігійної плюралізації розгортається в християнстві. Якщо 1800 р. в світі було, до прикладу, 500 християнських деномінацій, то впродовж ХІХ ст. їхня кількість зросла у 3,8 рази, а впродовж ХХ ст. – у 9,8 рази. Тільки за перших сім років ХХІ століття число християнських деномінацій зросло з 33800 до 39 тисяч [3].

Ще однією тенденцією в християнстві є певна переконфігурація всередині світового християнства. Питома вага католиків і православних зменшується попри те, що кількість перших зростає. Але кількість п’ятидесятників, харизматичних, неохаризматичних течій збільшується значнішими темпами. Для прикладу пригадаймо, що 1 січня 1900 р. вважається першим днем П’ятидесятницької Церкви, коли ті, хто зібрався в містечку Топіка, штат Канзас, заговорили іншими мовами. Наприкінці ХХ ст. п’ятидесятників, харизматів і всіх тих, хто належить до цієї родини, було 524 мільйони. У цьому сенсі навіть обережно говорять про „пентекосталізацію” християнства, тобто про те, що вплив п’ятидесятництва на глобальне християнство стає дедалі більшим [3].

Однією з найбільш помітних релігійних тенденцій, які ґрунтуються на демографічних змінах, є зміщення християнства на південь. 1900 року білі люди складали 81% усіх християн, 2000 року білих серед християн – 45%. У 2005 р. країною з найбільшою кількістю християнського населення були США, далі йшла Бразилія, потім Китай, п’ятою була Росія. Якщо нинішні тенденції збережуться, то в 2025 р. Росія переміститься на 9 місце за кількістю християн, а в 2050 р. десятка країн з найбільшою кількістю християнського населення виглядатиме таким чином: США, Китай, Бразилія, Конго, Індія, Мексика, Нігерія, Філіппіни, Ефіопія і Уганда [3]. Але, звичайно, йдеться не просто про механічне зміщення християн на південь, йдеться про те, що це зміщення великою мірою змінює обличчя послідовників християнства, що християнство стає більш пасіонарним і навіть більш зарядженим конфліктогенним потенціалом.

У своїй книзі „Наступне християнство” Ф. Дженкінс стверджує, що християнство з’явилося на світ як незахідна релігія і зараз воно повертається до своїх коренів. Кіншаса, Буенос-Айрес, Аддис-Абеба та Маніла заступили Рим, Афіни, Париж, Лондон та Нью-Йорк. Церкви Півдня більш традиціоналістські, консервативні, апокаліптичні, ніж на Півночі. Південні церкви відкидають північне ліберальне християнство – їхнє християнство більш містичне, воно наголошує на зціленні вірою і пророцтвах. Стрімке зростання консервативного, войовничого християнства в ісламському контексті – в Нігерії, Індонезії, на Філіппінах закладає підвалини для „зіткнення цивілізацій”. До кінця ХХІ ст. на світовій карті остаточно окресляться принаймні 20 великих країн, де співвідношення християн та мусульман буде приблизно однаковим і відносно 10 з них можна прогнозувати, що таке співвідношення не буде мирним.

Також треба вказати на стрімке зростання так званих «незалежних церков», африканських, афро-американських і афро-латиноамериканських деномінацій. Ідентичність цих церков дедалі більше розмивається, їх важко віднести з впевненістю до якоїсь певної християнської родини; християнство в них вигадливо поєднується з місцевими традиційними віруваннями. Нові африканські церкви «не вміщуються» у конфесійні рамки, створені у річищі європейської культури. Вони шукають новий сенс традиційної громади у стрімко змінюваному соціально-політичному контексті африканського континенту.

Поруч із урізноманітненням ми бачимо і рух до уніфікації у великих релігійних традиціях – у буддизмі, індуїзмі і, особливо, в ісламі. Дві тенденції є прикметними для усвідомлення процесів, що відбуваються в ісламі ХХІ ст. Перша – це певною мірою деарабізація ісламу, позбавлення його тавра, як казав колись один з батьків-засновників ісламського неофундаменталізму й провозвісник держави Пакистан Мохаммед Ікбал, нав’язаного цій світовій релігії „арабським імперіалізмом”. При цьому, якщо християнство зміщується на південь, то іслам – на схід, за межі арабського світу, з Близького Сходу до Східної Азії. Принаймні, на початку ХХІ ст. трьома країнами з найбільшою кількістю мусульманського населення були не арабські країни: Індонезія (170 млн. мусульман), Пакистан (136 млн.) та Бангладеш (106 млн.) Лише менше чверті мусульман світу – араби. Деякі мусульманські автори навіть пропонують відмовитися від поняття „ісламський світ” як такий, що вигаданий на Заході, ігнорує національну ідентичність народів, які традиційно сповідували іслам і не здатний вловлювати все багатство відмінностей, існуючих між культурами Близького Сходу і Східної Азії, Північної Африки й Поволжя. Інші ж вважають, що хоча іслам це лише один елемент в історії й культурі 55 націй світу, але елемент ключовий, такий, що з’єднує всі ці нації і надає їм чітке відчуття спільності [3].

Друга тенденція – це стрімке зростання внаслідок міграційних процесів числа мусульман за межами традиційно ісламських країн. У США їх на початку ХХІ ст. було 5 млн., в країнах Європейського Союзу – близько 13 млн., або 3,5% населення ЄС. Окремо необхідно вказати на мусульманську присутність у містах Західної Європи, що зростає надзвичайно швидко і візуалізується до меж, за якими багатьом ввижається перетворення ландшафту старовинних міст Старого Континенту на «Єврабію». За ХХ ст. кількість мусульман у Західній Європі збільшилася з 53 тисяч до 9,8 млн., а упродовж останнього десятиліття ще на 1,6 млн. осіб. Прогнозують, що мусульмани становитимуть у 2025 р. від 10 до 15% населення Західної Європи і від 20 до 25% – у 2050. У Данії, де мусульмани складають менше ніж 4% населення, неданські матері народжують кожну десяту дитину і кожну четверту – в Копенгагені. У Амстердамі, Роттердамі, Гаазі серед молоді до двадцяти років іммігрантів більше, ніж корінних голландців. У Західній Європі нині близько 7 тисяч мечетей (2400 з них у Німеччині, 2000 – у Франції, 1500 – у Великобританії). Деякі з цих мечетей змагаються з християнськими соборами, як-от відкрита у 2003 р. в іспанській Кордові, що покликана, за словами спонсорів будівництва, символізувати ісламське відродження в Європі [4]. При чому саме в Європі утворюється те, що можна назвати глобальним ісламом, ісламом, де етнічні відмінності нівелюються і основний акцент роблять на тому, що називається „чистим ісламом” або „ваххабізмом”.

Втім, існує як явний, так і латентний спротив розширенню ісламської присутності в Західній Європі. Свідченням цього є швейцарський референдум 2009 р. (59% тих, що взяли у ньому участь, висловилися за заборону будівництва мінаретів у країні); французький закон 2010 р., який поставив поза законом паранджу; відхилення проекту будівництва мечеті Марказ у Лондоні, яка мала стати найбільшою мечеттю в Європі та найбільшою сакральною спорудою Британії [4].

Попри рівність перед законом, європейські мусульмани не досягли соціального статусу і рівня економічного добробуту середнього британця, німця чи француза. До прикладу, вихідці з Пакистану й Бангладеш, які становлять левову частку мусульман у Великій Британії, удвічі частіше заробляють на життя фізичною працею, ніж білі британці-немусульмани і отримують прибуток у середньому на третину менше за них. У Франції рівень безробіття серед мусульман удвічі вищий за середній по країні. У Німеччині турецькі іммігранти, чверть яких молодші за 30 років, сприймаються як „гості” навіть у другому поколінні, коли вони вже говорять німецькою значно краще, ніж турецькою. Культурні і соціально-економічні відмінності між мусульманами і немусульманами Західної Європи посилюються віковими: провалля між літніми забезпеченими німцями, бельгійцями, французами та молодими мусульманами – мешканцями передмість – поглиблюється. Програми адаптації мусульман, що їх реалізовували останнім часом, не стали по-справжньому успішними. Іммігранти в другому і навіть третьому поколіннях усе ще почуваються гостями і здебільшого лишаються значно біднішими й більш маргіналізованими. Вони не є ідеологами войовничого ісламу, але саме до них ці ідеологи апелюють найчастіше. Дослідження, здійснені в 2000-х рр. серед мусульман у європейських країнах, дають вельми строкату й суперечливу картину. Вони свідчать і про наявність дуже великої групи мусульман, які не бачать жодних проблем у тому, щоби бути беззастережно відданими ісламові й водночас – повноцінними членами західноєвропейських суспільств. Але чимало й тих, хто категорично відкидає західні цінності й бачить світ через призму мусульмансько-християнського протистояння.

Релігія нині розвивається не завжди так, як ми того прагнемо, не в образі соціального інтегратора та знаряддя суспільної легітимізації, а в грізних конфліктогенних проявах. Вона є рушієм десятків конфліктів сучасного світу. За підрахунками конфліктологів, які визначали причини 101 збройного конфлікту, що розгорталися у світі від 1989 до 1996 року, лише 6 з них були міждержавними; всі інші були внутрішньодержавними зіткненнями, де релігійний чи етнічний чинник відігравав дуже важливу, або навіть найважливішу роль [3]. Це примушує тих, хто займається конфліктами, говорити про епоху релігійного тероризму. Відомий дослідник релігійних конфліктів Девід Рапопорт доводить, що тероризм еволюціонує хвилеподібно і кожна хвиля охоплює приблизно покоління (40 років). Перша хвиля – анархістський терор 1880-х років, за яким пішла антиколоніальна хвиля 1920-х – вона тривала десь 40 років; третя хвиля – лівацька – почалася у 1960-ті і спала до кінця 2000-х рр. Нарешті 1979 р. почалася релігійна хвиля і, за Д. Рапопортом, вона триватиме десь до середини 20-х рр. ХХІ ст.

Релігійний терор істотно вирізняється від терору секулярного. Секуляристи воліють вбивати високопосадовців, релігійні – прагнуть актів з максимальною кількістю жертв; секуляристи схильні зводити число жертв серед мирного населення до мінімуму, що потрібно для збереження власне організації, релігійні воліють максимальної кількості жертв – людське життя для них, включно з життям соратників, – ніщо; світські атакують символічні об’єкти – для релігійних важлива не лише символіка, але й кількість жертв. Отже, для релігійних терористів найважливішою є кількість жертв.

Серед основних тенденцій релігійного життя неможливо оминути увагою посилення ролі жінок, особливо в християнських церквах. У США жінки вже складають 10% всіх священнослужителів та 30% студентів теологічних навчальних закладів. Попри жорстку заборону жіночого священства в католицькій церкві, більшість з трьохсот парафій, які не мають священика, керовані жінками. В Англіканській співдружності залишилося тільки 1 тис. конгрегацій, які не визнають жіночого священства. Тенденції ж тут виглядають так. Якщо у 1800 р. серед осіб, які працювали в християнських організаціях, чоловіки складали 89%, а жінки – 11%, у 1900 р. – понад 90% і трохи менше 10 % відповідно; 1970 р. – 67% та 33% відповідно; 2000 р. – 60% та 40%; у 2007 р. – 59% та 41% [3]. Ідея жіночого священства вже не викликає миттєвого відторгнення в історичних Церквах; питання, чому жінка не може стати священиком – одне з найбільш обговорюваних на православних інтернет-форумах та стала предметом обговорення на наукових конференціях.

Чи не найочевиднішим з-поміж того, що вирізняє релігію сьогодення від усього попереднього часу, став Інтернет. Багатообіцяючий феномен 1990-х, він буквально вибухнув у 2000-х. Число релігійних он-лайн шукачів, спіритуалістичних, релігієзнавчих, конфесійних, конгрегаційних тощо сайтів зростає приголомшливими темпами. Уже всередині 2000-х рр. майже дві третини американських користувачів Інтернету використовували його з релігійною метою, тобто 82 млн. американців зверталися до всесвітньої мережі з духовними запитами. 38% з 128-мільйонної когорти користувачів Інтернет у США посилали й отримували листи релігійного змісту, третина читала релігійні новини, 17% шукала інформацію щодо того, де і коли можна відвідати богослужіння, і 7% робили пожертви релігійним організаціям через Інтернет. У тому, що сайти релігійних організацій пропонують віртуальну участь у богослужінні, оглядачі побачили торжество кібер-церков, які заступають традиційні церковні громади. Але дослідження, здійснені Pew Center, дали несподіваний результат: люди, які частіше зверталися до мережі Інтернет з релігійною метою (щонайменше тричі на тиждень), були і найактивнішими учасниками реального релігійного життя [4]. Отже, у царині релігії, так само як і в інших областях, нині спостерігається структурування соціальних зв’язків, в якому на зміну групі приходить мережа; а на зміну вертикальному керівництву релігійним життям через церковні інституції приходить керівництво горизонтальне, через мережні зближення.

Висновки. Більшість дослідників сходяться на тому, що зміни в області релігії не можна описати якимось простим формулюванням на кшталт «секуляризації», «релігійного відродження» або «ісламізації». Сучасна релігійна кон’юнктура світу – парадоксальна, жодне явище релігійного життя не можна трактувати однозначно. Але при цьому можна виділити низку основних тенденцій, які характерні для сучасних релігійних процесів:

– У світі, особливо в Європі, відбуваються глибокі секуляризаційні процеси, тобто процеси дистанціювання індивідів від церковних інституцій і перенесення релігії у приватну сферу. При цьому не існує єдиної для різних країн моделі впливу секуляризації.

– Попри секуляризацію, релігія залишається доволі сильною соціальною інституцією, змінюючи види та набуваючи різних форм. Секуляризація не стільки призводить до відриву від релігії, як до зміни її інституційних проявів.

– Сучасні секулярні процеси сприяють трансформації релігійності, яка набуває аномічних форм – відбувається певне розмивання та фрагментація класичних релігійних систем.

– Головним чинником, який призвів до повернення релігії у публічну сферу та міжнародні відносини, є глобалізація.

– Релігійний ландшафт планети загалом зберігає історико-географічну сегментацію і деякі країни виглядають достатньо гомогенними у релігійному відношенні. Водночас відбуваються глибокі зміни релігійної карти світу, зокрема через навернення і перенавернення, міграцію, створення нових конфесій тощо.

У Європі, передусім Західній, відбувається занепад традиційної християнської релігійності та посилення ісламу. При цьому європейські мусульмани в соціально-економічному плані є більш маргіналізованими за корінних європейців, що містить у собі конфліктогенний потенціал. На Африканському континенті домінують та експресивно розвиваються християнство та іслам. Наразі між ними точаться локальні конфлікти, які з часом можуть стати глобальнішими.

– Для християнства нині характерні ряд тенденцій. По-перше, це особливо активний процес релігійної плюралізації, коли у рази збільшується кількість християнських конфесій, особливо протестантських. По-друге, це певна переконфігурація всередині світового християнства; питома вага католиків і православних зменшується попри те, що кількість католиків зростає. По-третє, християнство зміщується на південь – у Африку, Азію та Латинську Америку, набуваючи там особливих форм.

– Ряд тенденцій характерні і для ісламу. Перша – це деарабізація ісламу та зміщення його на схід, зокрема у Східну Азію. Друга – це зростання числа мусульман за межами традиційно ісламських країн внаслідок міграційних процесів.

– Як і раніше, релігія є не лише соціальним інтегратором, а й рушієм конфліктів. Особливість сьогодення полягає в залученні до конфліктів такого фактора, як тероризм.

– У сучасному релігійному середовищі відчутнішими стають прагнення до гендерної рівності, що розвиваються в контексті релігійної свободи.

– У релігійному житті посилилась роль мас-медіа, особливо Інтернету.

Зауважимо, що в цій статті розглянуті лише основні релігійні тенденції сучасного світу, насамперед ті, що стосуються Європейського континенту. Водночас багато релігійних процесів сучасності залишилися поза увагою автора, зокрема такі, що стосуються міжконфесійних відносин всередині релігійних деномінацій. При цьому, кожна з описаних вище тенденцій може бути предметом окремого дослідження.
Література.

1. Віллєм Жан-Поль. Європа та релігії. Ставки ХХІ-го століття / Пер. з фр. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2006. – 331 с.

2. Вчені США проаналізували світові тенденції розвитку релігії [Електронний ресурс] / Опубліковано 28.10.09. – Режим доступу: http://www.credo-ua.org/2009/10/7398

3. Єленський В. Глобальні тенденції релігійного розвитку у ХХІ столітті. Лекція в Українському Католицькому Університеті 23 вересня 2009 року [Електронний ресурс] / Віктор Єленський. Опубліковано 05.10.2009. – Режим доступу: http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/2009/12/01/28334.html



4. Єленський В. Релігія «нульових»: підсумки десятиліття [Електронний ресурс] / Віктор Єленський. Опубліковано 01.03.2011. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/40964/




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка