Я. Мудрого Оформлення спадкових прав: деякі практичні проблеми



Скачати 210.71 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір210.71 Kb.




Олег ПЕЧЕНИЙ,

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри цивільного права

Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого



Оформлення спадкових прав:
деякі практичні проблеми

З прийняттям у 2003 р. Цивільного кодексу (надалі – ЦК) в Україні відбулася реформа спадкового права. Її проведення обумовлене багатьма чинниками. Якщо норми спадкового права минулих часів відповідали як ідеології, так і соціально-економічним умовам радянського суспільства, то із сучасною зміною ситуації та пріоритетів виникла потреба радикального оновлення такого важливого цивільно-правового інституту, яким є спадкове право. Слід наголосити, що реформування носить докорінний, системний характер, як вказує один з розробників нового Цивільного кодексу проф. З. В. Ромовська, справа не лише в подоланні прогалин, відмові від термінологічних та змістовних суперечностей. Йдеться про забезпечення свободи волі суб’єкта, відмову держави від зазіхань на його приватну власність, сприяння через закон зміцненню родинних стосунків1. Інакше кажучи, змінився основний вектор законодавчого регулювання у сфері спадкового права, що неминуче вплине і на правозастосовчу практику. Так, якщо в працях класиків радянської цивілістики як аксіоми сприймалися принципи спадкування лише предметів особистої власності2, побудови спадкового права на засадах гармонічного поєднання особистих інтересів з інтересами колективу та держави3, з очевидним ухилом у бік держави, то після проведеної кодифікації рефреном Книги VI ЦК України є максимальне усунення держави від сфери спадкування, що з урахуванням суто приватно-правого характеру цього інституту є цілком природнім.

Звичайно, що в судовій та нотаріальній практиці окремі положення спадкового права опрацьовані не в повній мірі, а зіткнення нормативного матеріалу, концептуальних засад оновленого спадкового права з їх практичним втіленням викликає низку проблем, які досить чітко проглядаються на прикладі застосування цивільно-правових норм, що регламентують прийняття спадщини.

Порядок подання заяви
про прийняття спадщини

За загальним правилом, для прийняття спадщини спадкоємець, як за законом, так і за заповітом, подає до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про її прийняття (ч. 1 ст. 1269 ЦК). Прийняття спадщини є правом спадкоємця, яке він реалізує шляхом вчинення одностороннього правочину – прийняття спадщини або відмови від неї.



Незважаючи на приписи ч. 2 ст. 1269 ЦК про необхідність подання заяви про прийняття спадщини особисто, спадкоємець може надіслати її поштою, навіть перебуваючи за межами України. Що стосується форми заяви, то зі змісту ч. 1 ст. 1269 ЦК випливає необхідність її письмового оформлення, справжність підпису спадкоємця посвідчується нотаріусом, у випадках, передбачених законодавством, – посадовою особою селищної або сільської Ради (ст. 37 Закону України «Про нотаріат»), консульською установою України (ст. 38 Закону України «Про нотаріат»). У разі вчинення заяви про прийняття спадщини за межами України, підпис спадкоємця посвідчується посадовою особою або органом, уповноваженим вчиняти такі дії за законодавством відповідної держави. Спадкоємець може надіслати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, яка не посвідчена в установленому порядку, тобто складена ним у простій письмовій формі. Така заява приймається нотаріусом, на її підставі заводиться спадкова справа, але спадкоємцю пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5). Якщо на пропозицію державного нотаріуса спадкоємець подав заяву про прийняття спадщини із належним чином засвідченим підписом, він вважається таким, що прийняв спадщину і йому має бути видане свідоцтво про право на спадщину. Якщо ж пропозицію нотаріуса про необхідність посвідчити підпис на заяві або прибути до нотаріальної контори особисто спадкоємець проігнорував, у видачі свідоцтва про право на спадщину йому слід відмовити. Однак у тому разі, коли нотаріус, прийнявши заяву, не запропонував спадкоємцю надіслати оформлену належним чином заяву або ж прибути до нотаріальної контори особисто, у нього відсутні правові підстави відмовити у видачі свідоцтва про право на спадщину після закінчення строку для її прийняття. Так, М. А. Й звернулася до суду з позовом до М. Г. П. , К. Г. П, та М. В. П, за участю третьої особи на стороні відповідача – Четвертої київської державної нотаріальної контори, про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування. Позивачка вказувала, що після смерті її сина відкрилася спадщина на 1/2 частину квартири у м. Києві, у встановлені строки М. А. Й подала заяву про прийняття спадщини, однак державний нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину. Рішенням Подільського районного суду м. Києва позов задоволено частково, за позивачкою визнано право власності на 1/4 частину спірної квартири. Апеляційний суд м. Києва зазначене рішення скасував, у позові відмовив. Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України розглянувши справу за касаційною скаргою М. А. Й. встановила, що позивачка в межах встановленого строку звернулася до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, надіславши її поштою. Справжність її підпису на заяві нотаріально посвідчена не була. Однак нотаріус, отримавши заяву, передбачених Інструкцією дій не вчинив, а згодом відмовив спадкоємиці у видачі свідоцтва про право на спадщину. Судом встановлено, що заяву про прийняття спадщини подала саме позивачка і ця заява відповідає її волевиявленню. З огляду на викладене, Верховний Суд України ухвалу апеляційного суду скасував, а рішення суду першої інстанції про задоволення позову залишив у силі4.

Слід також торкнутися ситуації, коли заяву про прийняття спадщини, не оформлену належним чином, подано у встановлений законом строк, а додаткову заяву, підпис на якій засвідчено в установленому порядку, подано із пропущенням цього строку. Оскільки прийняття спадщини за юридичною природою є одностороннім правочином, то він вважається вчиненим з моменту вираження волі спадкоємця у формі, здатній свідчити про її дійсність. Виразом волі є первісна заява спадкоємця про прийняття спадщини, повторна ж заява, зроблена ним на пропозицію нотаріуса, носить правопідтверджуючий, а не правопороджуючий характер. Тому в такій ситуації спадкоємець не може визнаватися таким, що пропустив строк для прийняття спадщини. За аналогією в нотаріальному процесі можуть застосовуватися норми Цивільного процесуального кодексу (надалі – ЦПК) про наслідки залишення позовної заяви без руху. Як вказано в ст. 121 ЦПК України, позовна заява, недоліки якої усунені позивачем відповідно до ухвали суду, вважається поданою в день первісного її подання.



Строк для прийняття спадщини

Частиною 1 ст. 1270 ЦК встановлено строк для прийняття спадщини, який складає шість місяців і починається з часу відкриття спадщини. За юридичною природою цей строк є присічним, оскільки за загальним правилом сплив цього строку позбавляє особу права на спадкування, тобто «присікає» це право. Щоправда, ще з радянських часів у літературі укорінилася думка про віднесення цього строку до строків давності5. Певні коливання спостерігалися й в судовій практиці, судові органи не завжди однаково розуміли ці строки, вважаючи їх то присічними, то давносними, то спеціальними6.

Однак із думкою про віднесення цих строків до строків давності важко погодитись хоча б з тих міркувань, що останні призначені для захисту суб’єк­тивних цивільних прав (наприклад, позовна давність), а строк прийняття спадщини є строком здійснення цивільних, зокрема, спадкових прав. Ще в 30-ті роки минулого сторіччя М. М. Агарков писав, що строк для прийняття спадщини – це присічний строк, тобто один із тих строків, які є не тільки строками для здійснення права, але й строками існування самого права7. Іноді строк для прийняття спадщини називають процесуальним8, що не зовсім вірно, оскільки цей строк є матеріально-правовим.

Юридична кваліфікація цього строку як присічного тягне певні наслідки практичного характеру.



По-перше, строк для прийняття спадщини обчислюється за загальними правилами, встановленими статтями 253–255 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК цей строк починається з часу відкриття спадщини, тобто з дня смерті особи або з дня оголошення її померлою (ч. 2 ст. 1220 ЦК). Однак відповідно до ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати, тобто строк для прийняття спадщини має рахуватися з наступного дня після дня смерті особи або оголошення її померлою9. Закінчення строку для прийняття спадщини обчислюється згідно з правилами ч. 3 ст. 254 ЦК, за якою строк, що обчислюється місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Отже, якщо спадкодавець помер 15 травня, строк починає перебіг 16 травня та закінчується 16 листопада. При цьому застосовуються й приписи ст. 255 ЦК, тобто у випадку здачі заяви про прийняття спадщини на пошту для надіслання нотаріусу в останній день строку, вона вважається зробленою своєчасно, незалежно від моменту отримання заяви державною нотаріальною конторою.

По-друге, до строків прийняття спадщини не застосовуються приписи статей 256–268 ЦК про позовну давність. Зокрема, цей строк не може зупинятися чи перериватися10, а з урахуванням буквального змісту ч. 3 ст. 1272 ЦК – і поновлюватися. На жаль, і в сучасній юридичній літературі зустрічаються твердження про можливість поновлення або подовження присічних строків, в тому числі й строків для прийняття спадщини11. Хоча це не тільки не вірно концептуально, адже присічні строки ні поновлюватись, ні подовжуватись не можуть, але й суперечить букві закону, оскільки в ст. 1272 ЦК йдеться не про поновлення, а про надання додаткового строку. Такі недоліки зустрічаються і в окремих судових рішеннях12.

По-третє, оскільки строки прийняття спадщини і строки позовної давності є різними за своєю природою, вони істотно різняться й за наслідками спливу. Закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини тягне за собою втрату права на неї (ч. 1 ст. 1272 ЦК) 13, однак призводить до виникнення у спадкоємця права на надання в судовому порядку додаткового строку для прийняття спадщини. Можливість звернення до суду із заявою про надання додаткового строку сама по собі ніякими строками, в тому числі й строками позовної давності, не обмежена. Тобто додатковий строк може бути надано судом і після спливу трьох років з дня відкриття спадщини14.

Додатковий строк
для прийняття спадщини

Тепер слід докладно зупинитися на підставах і процедурі надання додаткового строку для прийняття спадщини.

Цивільне законодавство передбачає два способи оформлення спадкових прав після спливу строку для прийняття спадщини.

Перший – за згодою всіх спадкоємців, що прийняли спадщину. Згода оформлюється заявою до державної нотаріальної контори, підписи спадкоємців повинні бути посвідчені нотаріально15. За наявності згоди усіх спадкоємців причини пропущення строку для прийняття спадщини юридичного значення не мають. Однак цей спосіб оформлення спадкових прав, незважаючи на видимі переваги, має обмежену сферу дії. По-перше, не можна казати про його застосування, коли строк пропущений єдиним спадкоємцем або коли це допустили усі спадкоємці. Спільна згода спадкоємців не приймається нотаріусом і тоді, коли один із двох спадкоємців пропустив встановлений строк для прийняття спадщини, а інший, хоча й подав заяву до нотаріальної контори вчасно, але не має можливості надати докази, що були б підставою для закликання до спадкування16, або ж такі докази викликають сумніви. У такому разі нотаріус роз’яснює спадкоємцям можливість отримання додаткового строку на прийняття спадщини в судовому порядку. По-друге, у ч. 2 ст. 1272 ЦК йдеться про спадкоємців, які прийняли спадщину, що не виключає існування інших спадкоємців, які пропустили строк з поважних причин і згодом висуватимуть певні вимоги на спадщину. Звичайно, що перевірити існування всіх спадкоємців практично неможливо.

Другим способом є звернення спадкоємця до суду із завою про надання додаткового строку для прийняття спадщини. Як вказується у ч. 3 ст. 1272 ЦК за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для прийняття спадщини.

Справи про надання додаткового строку розглядаються судами в позовному провадженні, оскільки ЦПК не передбачає іншої процедури їх розгляду. Як зазначено у п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. № 4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» заяви по спорах про спадкове майно підлягають розгляду за правилами позовного провадження17. Однак відповідно до розділу IV ЦПК України деякі справи, пов’язані із спадкуванням, можуть розглядатися в порядку окремого провадження. Це стосується судового порядку визнання спадщини відумерлою, встановлення факту родинних відносин, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, встановлення належності заповіту та інших фактів, що мають юридичне значення.



Розгляд справи здійснюється за місцем відкриття спадщини. Слід сказати, що ст. 114 ЦПК, яка визначає виключну підсудність, містить правило, за яким позови з приводу нерухомого майна пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Згідно з ч. 3 ст. 114 ЦПК позови кредиторів спадкодавця пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або його частини. Доцільно це правило поширити і на випадки пред’явлення позовів про надання додаткового строку для прийняття спадщини. У тому разі, коли позивачу відомо про інших спадкоємців, які прийняли спадщину та спір не стосується нерухомого майна, не виключається пред’явлення позову за загальними правилами підсудності (ч. 1 ст. 109 ЦПК), тобто за місцем проживання одного із спадкоємців, що прийняли спадщину.

Позивачами у цих справах є спадкоємці за законом або за заповітом18, якими пропущено строк, встановлений для прийняття спадщини. При вирішенні питання про наявність у особи права на спадкування, а відтоді – і права на додатковий строк для прийняття спадщини, слід мати на увазі не тільки істотне розширення новим ЦК України кола спадкоємців за законом, а й особливості дії в часі та за колом осіб норм Книги VI ЦК, з урахуванням п. 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення». Н. О. Міненкова ставить на обговорення питання, чи можна задовольняти заяви про визначення додаткового строку для прийняття спадщини спадкоємцями, які набули це право лише з набранням чинності ЦК 2003 р. На думку автора, якщо спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК, не була прийнята ніким із спадкоємців, які мали на це право відповідно до ЦК УРСР 1963 р., і на неї не заявили право ні податкові органи, ні територіальні громади, то можна вирішити в судовому порядку питання про право на цю спадщину «нових» спадкоємців, тобто осіб, про яких йдеться в статтях 1261–1265 ЦК України19. У цілому погоджуючись із наведеним, вважаємо, що права «нових» спадкоємців можуть бути визнані судом і тоді, коли претензії на спірну спадщину заявили відповідні органи держави або територіальні громади. Якщо вдатися до буквального тлумачення п. 5 Прикінцеві та перехідних положень ЦК, слід зробити висновок, що Книга VI застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців, які мали на це право, до набрання чинності ЦК. За наявності цих двох умов (відкриття спадщини та неприйняття її до набуття чинності ЦК) застосовуванню підлягають всі норми Книги VI, у тому числі й правила, що визначають коло спадкоємців (статті 1261–1265 ЦК). Для «нових» спадкоємців поважною причиною може бути визнане посилання на те, що вони не могли реалізувати своє право на спадщину до набуття чинності ЦК. Крім того, при практичному застосуванні п. 5 Прикінцевих та перехідні положень ЦК слід враховувати принципово новий підхід законодавця до системи спадкування, спрямований на максимальне усунення як держави, так і інших публічних власників від участі в спадкових правовідносинах, дотримання засад справедливості та розумності. Звичайно, що в регулюванні цих питань повинен спостерігатися певний баланс інтересів публічного та приватного власників, зокрема доцільно було б обмежити право «нових» спадкоємців на прийняття спадщини певним строком. У цьому сенсі заслуговує на увагу досвід законодавства Російської Федерації, відповідно до приписів якого фізичній особі, яка не могла стати спадкоємцем за ЦК РРФСР 1963 р., але є спадкоємцем за новим ЦК, за умови спливу строку для прийняття спадщини, надається право на прийняття спадщини протягом шести місяців з моменту набуття чинності відповідними положеннями нового ЦК. Судова практика визнала таке право, зокрема за племінниками20. Якщо особа має декілька спадкоємців, і всі вони пропустили встановлений строк, то кожен із них окремо повинен звернутися до суду з позовом про надання додаткового строку для прийняття спадщини. Суд окремо розглядає кожен випадок21.

Що ж стосується відповідачів у справах про надання додаткового строку для прийняття спадщини, то їх коло досить широке. У тому разі, коли інші спадкоємці вже подали заяву про прийняття спадщини або навіть отримали свідоцтво про право на спадщину, відповідачами будуть саме ці особи. У випадку, коли громадянин не має інших спадкоємців, або всі вони усунені від прийняття спадщини, відмовилися від неї, не прийняли спадщину, або ж спадщина визнана відумерлою (ст. 1281 ЦК), відповідачем слід визнати територіальну громаду за місцем відкриття спадщини в особі відповідної Ради (міської, сільської або селищної). Наприклад, у м. Харкові – територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської Ради. Однак це правило на практиці досить часто ігнорується, відповідачами помилково залучаються інші органи. Так, із матеріалів цивільних справ, розглянутих судами, вбачається, що відповідачам залучалися державні нотаріальні контори22, районні у містах ради23 або органи державної податкової служби24.

Що стосується останніх, то слід звернути увагу, що їх участь як відповідачів не виключається лише в справах про спадкування, які вирішуються на підставі ЦК УРСР 1963 р., оскільки відповідно до п. 12 ст. 10 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» на міські, районні, районні у містах, міжрайонні та об’єд­нані податкові інспекції покладено функцію, пов’я­зану з обліком, оцінкою та реалізацією в установленому законом порядку майна, що перейшло за правом успадкування до держави. Можна теоретично змоделювати і ситуацію їх участі у справі, пов’я­заній із спадкуванням державою майна за заповітом. Враховуючи необхідність з’ясування певних обставин нотаріального процесу (наявність заповіту, подання заяви про прийняття спадщини, вжиття заходів із встановлення кола спадкоємців тощо), суд під час розгляду справи може викликати державного нотаріуса для дачі пояснень. При цьому не виключається можливість його залучення до участі у справі як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору (ст. 35 ЦПК). Однак відповідачем у справах даної категорії ні державний нотаріус, ні нотаріальна контора бути не може.

Задоволення судом позову залежить від того, чи будуть визнані поважними причини пропущення позивачем строку прийняття спадщини. У літературі зазначається, що до цих випадків застосовуються загальні критерії визначення поважних причин пропущення строків, зокрема строків давності25. Однак слід сказати, що судова практика в цілому ставиться досить ліберально до доводів позивача, яким він обґрунтовує поважність пропущення строку для прийняття спадщини, на відміну від випадків поновлення в судовому порядку строків позовної давності.

Більшість обставин, які судом визнавалися поважними причинами, пов’язані з особою спадкоємця. Ще з радянських часів до них відносилися хвороба спадкоємця, приховування факту відкриття спадщини іншими спадкоємцями, обставини військового часу, які не дозволили спадкоємцю здійснити своє право26. Водночас, по одній із справ суд вказав, що проживання спадкоємця за кордоном не може визнаватися поважною причиною пропущення строку для прийняття спадщини27. Практика застосування нового ЦК України свідчить, що поважними причинами визнається досить широке коло обставин, зокрема перебування спадкоємця у відрядженні28, причому навіть не весь час, передбачений законом для прийняття спадщини; перебування на лікуванні з приводу тимчасової непрацездатності29, фактичне прийняття спадщини, необізнаність позивача про факт залишення заповіту на його користь30 або про відкриття спадщини. Щодо останньої обставини, то суд може визнати її поважною лише тоді, коли спадкоємець не знав та не міг знати про певні факти. Так, один спадкоємець звернувся із позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини через два роки після її відкриття. Заявлені вимоги позивач, який був сином спадкодавця, обґрунтував відсутністю відомостей про смерть батька. Суд відмовив у позові з огляду на те, що моральні норми суспільства не виправдовують поведінку сина, який впродовж більше двох років не цікавився здоров’ям та умовами життя батька, а коли батько помер, відсутність відомостей про смерть батька просив визнати поважною причиною пропущення строку для прийняття спадщини31.

У разі задоволення позовних вимог, резолютивна частина судового рішення формулюється в точній відповідності з вимогами ч. 3 ст. 1272 ЦК, тобто в ній вказується на визначення позивачу додаткового строку для прийняття спадщини. Закон не встановлює тривалості цього додаткового строку, однак у будь-якому разі він не може бути більшим, ніж загальний строк, встановлений для прийняття спадщини (шість місяців). Це обумовлено тим, що законодавець орієнтує суди при визначенні додаткового строку виходити з того, що такий строк повинен бути достатнім для подання заяви про прийняття спадщини. На практиці суди визначають додаткові строки тривалістю шість місяців, три місяці, один місяць п’ятнадцять днів та іншої тривалості. Водночас невірним є встановлення в судовому рішенні кінцевого терміну подання заяви про прийняття спадщини32 (наприклад, до 1 березня 2006 р). Такий підхід не узгоджується з вимогами ч. 3 ст. 1272 ЦК, яка вказує на можливість визначення додаткового строку, а не терміну подання заяви про прийняття спадщини. До того ж додатковий строк обчислюється з дня набрання законної сили рішенням суду про його надання. Встановлення замість додаткового строку кінцевого терміну, ще й у випадку апеляційного оскарження може призвести до того, що строк, який залишився, буде недостатнім для прийняття спадщини. Суд повинен зазначити, що перебіг строку починається з дня набрання законної сили рішенням суду. Як уявляється, не має потреби вказувати в судовому рішенні конкретне майно (наприклад, адресу нерухомого майна, номери рахунків спадкодавця в банківських установах), щодо якого спадкоємцеві надається додатковий строк для прийняття спадщини, оскільки судове рішення поширюється всього спадкового майна.

Наданий судом додатковий строк є присічним, він не може бути продовженим чи поновленим, однак у разі пропущення спадкоємцем і цього строку з поважних причин не виключається можливість визначення йому додаткового строку, достатнього для прийняття спадщини.

Визначення судом додаткового строку не звільняє спадкоємця від необхідності подання в межах цього строку до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, тому видається невірним твердження, що в разі ухвалення відповідного рішення не треба звертатися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини33. ■



1 Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. Довгерта А. С. – К. , 2000. – С. 282.

2 Амфитеатров Г. Н. , Солодилов А. П. Право наследования в СССР. – М. , 1946. – С. 5-6.

3 Новицкий И. Б. Солидарность интересов в советском гражданском праве. – М. , 1951. – С. 43; Серебровский В. И. Очерки советского наследственного права (по изд. 1953 г.) // Избранные труды по наследственному и страховому праву. – М. , 2003. – С. 43.

4 Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2005 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6. – С. 21-22.

5 Дроников В. К. Наследственное право Украинской ССР. – К, 1974. – С. 128.

6 Антимонов Б. С. , Граве К. А. Советское наследственное право. – М. , 1955. – С. 213.

7 Гражданское право. Учебник для юридических вузов. – М. , 1938. – Ч. 1. – С. 159-160.

8 Ариванюк Т. Оформлення права на спадщину // Юридичний радник. – 2004. – № 1. – С. 16.

9 Це, звичайно, не означає, що спадкоємець не може подати заяву про прийняття спадщини у день смерті особи або оголошення її померлою.

10 Слід відмітити, що під час Великої Вітчизняної війни судова практика визнавала перебування осіб у Збройних силах, на окупованих територіях або евакуйованих у зв’язку із обставинами військового часу підставою для зупинення строку для прийняття спадщини до зникнення відповідних обставин (Антимонов Б. С. , Граве К. А. Советское наследственное право. – М. , 1955. – С. 217–218).

11 Гражданский кодекс Украины: Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 г.). – Х. : Одиссей, 2003. – Т. 2. – С. 975.

12 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-13229 за 2005 р.

13 Як зазначається в літературі, присічні строки відрізняються від інших тим, що вони встановлені з метою погашення певних прав (Гражданское право. Общая часть: курс лекций / под. ред. Диденко А. Г. – Алмати, 2006. – С. 357).

14 Звичайно, що позовна давність певним чином впливає на можливість оформлення спадкових прав. Так, після задоволення вимоги про надання додаткового строку для прийняття спадщини, спадкоємець може вимагати визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого іншим спадкоємцям, визнання за ним права власності на спадкове майно. Як уявляється, такі вимоги підпадають під дію позовної давності на загальних підставах.

15 Фурса С. Я. , Фурса Є І. Спадкове право. Теорія та практика. Навчальний посібник. – К. , 2002. – С. 211.

16 Власов Ю. Н. , Калинин В. В. Наследственное право Российской Федерации. – М, 2002. – С. 34.

17 У вказаній постанові Пленуму Верховного Суду міститься роз’яснення про можливість розгляду в порядку окремого провадження скарг на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні. Однак враховуючи зміни у цивільно-процесуальному законодавстві, такі скарги розглядаються не за правилами окремого провадження, а оформлюються у вигляді відповідних позовів (наприклад, про визнання права на спадкове майно, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину тощо).

18 У літературі висловлена думка про неможливість застосування цих норм до спадкування за заповітом з огляду на встановлений законодавством обов’язок державного нотаріуса (ст. 63 Закону України «Про нотаріат») повідомляти про відкриття спадщини спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме, викликати спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі (Фурса С. Я. , Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія і практика. Навч. посібн. – К. , 2002. – С. 210). Така позиція може бути підтримана лише за умови введення в нотаріальний процес механізму розшуку спадкоємців.

19 Міненкова Н. О. Особливості застосування окремих положень Цивільного кодексу України щодо здійснення прав спадкоємця // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 2. – С. 38–40.

20 Обзор судебной практики по гражданским делам Верховного Суда Российской Федерации за четвертый квартал 2001 г. // Сборник постановлений пленумов Верховного суда и Высшего арбитражного суда Российской Федерации по гражданским делам // Сост. А. П. Сергеев. – М. , 2004. – С. 879–880.

21 Гражданский кодекс Украины: Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 г.). – Х. : Одиссей, 2003. – Т. 2. – С. 975.

22 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-13453 за 2005 р.; справа № 2-13229 за 2005 р.

23 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-4988/05 за 2005 р.; справа № 2-13159/05 за 2005 р.

24 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-12243 за 2005 р.

25 Никитюк П. С. Наследственное право и наследственный процесс (проблемы теории и практики). – Кишинев, 1973. – С. 185.

26 Судебная практика Верховного Суда СССР. – 1951. – № 4. – С. 36.

27 Бюлетень Верховного Суда СССР. – 1957. – № 4. – С. 42-44.

28 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-12243 за 2005 р.

29 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-13159 за 2005 р

30 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-13229 за 2005 р.

31 Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. – К. : А. С. К. ; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2006. – Т. 3. – С. 837.

32 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова. Справа № 2-13229 за 2005 р.

33 Цивільне право України: Підручник: У 2 т. За заг. ред. В. І Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – С. 397.

МЕН №5 2006-го року




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка