Xviii. Історична необхідність



Скачати 410.3 Kb.
Дата конвертації07.12.2016
Розмір410.3 Kb.

XVIII. Історична необхідність


За полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо зникають з поля зору питання, надзвичайно важливі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, по-друге, як ці переміни відбувалися в історичній реальності.

“З боку українського народу перехід до нового етноніма був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячи­ми колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміж­них із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”1.

Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній тер­мінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю”2. Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму, за обставин повного політичного та культурного безправ’я не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву “Русь-русин” іншою наз­вою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву – “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”1. Про потребу змінити етнонім висловлювалися багато тогочасних українських патріотів. Ро­зуміння цього процесу постійно наростало: “У міру того, як поняття малоросійської політичної нації, малоросійських прав і свобод ставали надбанням історії, національна самосвідомість української верхівки починала орієнтуватися на інші, зокрема на геогра­фічні та етнічні знакові символи. Проте в кінці XVIII – на початку XIX ст. цей процес був далеким від свого завершення. Про це свідчить, зокрема, наявність різних найменувань української території та народу: окрім “Малоросія”, це також “Україна”, “Русь”, “Росія”, “Южная Русь” та деякі інші, похідні від названих”2. Однак поступово та неухильно, все ж таки, відбувався процес вибору єдиної назви.

“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось, як виняткове надбання південно-західного народу (тобто українського). Тоді останній зоста­вався ніби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживало­ся іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Оскільки у старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалася “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своєму частковому мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковому, своєрідному, повинен був знайти собі іншу назву”1.

Так писав знаменитий професор Київського (і Петербурзь­кого) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти іншу самоназву писав і славнозвісний професор Львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не вину­ват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”2.

Як бачимо, два українські патріоти-інтелектуали, що одно­часно жили по різні сторони імперіалістичних кордонів (один – у Росії, інший – в Австрії), однозгідно пояснюють причину змі­ни етноніма. Таку ж причину подають і вчені-чужинці: “Нама­гання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, – зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, – пояс­нюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”3.

Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міл­лер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIX ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”4. Російсь­кий академік Корш виступив 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної си­туації українців у Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографіч­не становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” – не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “рус­ский”. Логічно думаюча людина скаже: “Так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він – “русский”. Ми – так само “русские”. Виходить, він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский” і грунтуються непорозуміння – не завжди щирі – наших політиків, теоретичних і практичних, щодо малоросів або українців”1.

Наскільки гострою політичною необхідністю для нашої уярмленої нації стала проблема переходу на новий етнонім, ми можемо скласти собі уявлення із слів М. Грушевського, який особисто значною мірою спричинився до того, що ми тепер звемося українцями.

“Літературне відродження XIX ст. приймає назву українсь­кого для означення нового національного життя. Для того, щоб підкреслити зв’язок нового українського життя із старими тра­диціями нашого народу, виникла складна форма Україна-Русь, українсько-руський: старе традиційне ім’я пов’язувалося з но­вим терміном українського відродження і руху. Проте останнім часом дедалі ширше вживаються і в українській, і в інших літе­ратурах прості терміни Україна, український не тільки стосовно сучасного життя, а й коли ідеться про попередні його фази, і ця назва витісняє поступово всі інші. На означення ж усієї сукуп­ності східно-слов’янських груп, у філологів званих звичайно руською, доводиться вживати назву східно-слов’янська, щоб уникнути плутанини русского в значенні “великоросійського”, русского у значенні “східно-слов’янського”, і нарешті руського в значенні “українського” (як воно ще й до сьогодні в повній си­лі зостається в ужитку Галичини, Буковини і Угорської Русі). Така плутанина дає причину до постійних ненавмисних і нав­мисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське сус­пільство в останній час твердо і рішуче прийняти назви Україна, український.

У цій неясності, плутанині термінології відбилася важка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному куль­турному і політичному житті, хоч він належить до найчислен­ніших народів Європи. Компактною масою займають українці велику та родючу територію, а своєю історією і витворами свого духа вони довели, що володіють видатними здібностями, бага­тим обдаруванням і мають право на осягнення свого особливого місця у вселенській історії. Розбивши політичне життя україн­ського народу, опустивши його на дно економічного, культурно­го, а разом з тим національного упадку, несприятливі історичні умови покрили забуттям світлі і славні моменти його минулого життя, прояви його активності, його творчої енергії і на цілі століття кинули на розпуття політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів сусідів, як етно­графічну масу, позбавлену націо­нальної фізіономії, без тра­дицій, навіть без імені”1.

На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, істо­ричне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передо­всім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба від­ріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”1.

В аналогічний спосіб пояснювали історичну потребу зміни українцями етноніма В. Окунь-Бережанський та інші україн­ські вчені: “…для відріжнення рідної Руси від Великої Руси як Московщини стали називати свою Русь Україною і з тої назви витворили слова: “українець – український”2. Ця проблема стала постійним сюжетом для українських авторів у дорево­люційні часи. “Наш нарід в межах російського царства, аби відріжнити свою народність від московської, мусив цілком закинути слова “Русь” і “руська” мова (на означення нашої землі і мови), а натоміть мусів уживати лише слів “Україна” і “український”3. Пояснюючи причини зміни етноніма, профе­сор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити, що наш нарід і московський нарід – то одно, – тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а рос­сіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”4.

Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX ст. на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “ру­ського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, – але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “рус­ский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “русь­кий” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”1.

Причини переходу на новий етнонім відомий український публіцист пояснював так: “Історія дала нам нове ім’я, мало що молодше та краще від старого, забраного ворогами, ужи­того до своїх поганих гнобительських цілей, що се новійше, здоровійше ім’я не допускає вже ніякого баламутства, не робить нашої землі ні польською толокою, ні московською займанщиною, тільки нашим власним прадідним добром, на котрім наш нарід повинен стати своїм виключним паном”2.

У книжці, яка вийшла на початку революції, знову знахо­димо аналогічні аргументи. “Там же, де українці мали зноси­ни з московцями, треба було відзначити себе, як окреме плем’я”3.

Більш-менш свідомий процес зміни назви можна спостері­гати вже з XVII ст.

Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилася скасуванням геть­манщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнарод­них відносин зникла, проте український народ виявив безпре­цедентну пружність, бо саме в той період почав масово освоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. укра­їнський етнос укоренився від поліських боліт до хвиль Азов­ського і Чорного морів. “Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать доку­ментальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII ст. по кінець XVIII ст. і в основному (хоча, зро­зуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто у часі він фактично повністю збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української держав­ності. І все ж, незважаючи на ці обставини, саме тоді продов­жувало спостерігатися географічне поширення назви “Україна” на всі землі, заселені власне українською спільнотою. Термін “український” (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше почав зустрічатися у тогочас­них джерелах. Вислови “нація”, “національний” стали більш вживаними як у розмові, так у писемних документах (особливо це характерно для другої половини XVIII ст.). Безпосередньо корінні жителі класифіку­валися як “нація русинів”, “малоросійська” чи “українська нація” і т. ін.”1. Варто сказати, що героїчна боротьба козаків зі степом почалася на декілька століть раніше. Всесвітньовідомий англійський історик Арнольд Тойнбі відзначав, що запорозькі козаки здійснили “безпрецедентний подвиг”, утворивши новий суспільний прошарок, “який організував своє життя в такий новий і незвичний спосіб, що це надало змогу осілому суспіль­ству вперше за свою історію не тільки вистояти в боротьбі проти євразійських кочовиків, не тільки покарати їх раз чи двічі за допомогою короткочасних месницьких походів, а пере­могти їх уже по-справжньому: відвоювати в номадів територію і змінити її ландшафт, перетворивши кочові пасовиська на се­лянські ниви, а стійбища – на осілі села”2.

Необхідно підкреслити, що зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну спра­ву. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин віків, а другий – штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх оманлива зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин – руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. Уперше для Геть­манщини (приблизно Полтавська та Чернігівська області на сьогодні), яка внаслідок козацького військового союзу з Мос­квою вже з 1667 р. поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дош­кульно відчули, як плутанина термінів ставить під загрозу на­ціональну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необ­хідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”1.

Перехід на новий мовний символ народу, на етнотопонім Україна був для Русі процесом болісним і затяжним. Із Ліво­бережжя розповсюдження нової назви йшло на захід разом з поширенням Російської імперії. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народне ім’я: Україна, не визбуваючись, одначе, прав до старого історичного імені Русь”2. Дослідник історії України другої половини XIX ст. відзначив, що “українські активісти початково користувалися поняттям “Русь”, яке в їх системі, як і в польській, принципово відрізнялося від поняття “Россія”, що означало всю імперію. Поступово вони переключилися на термін Україна, щоб уникнути постійної плутанини між їх трактуванням поняття “Русь” як “Україна” і значенням цього терміна як спільного для всіх східнослов’янських земель. Українофілам довелося також утверджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти традицію минулих двох сторіч, які акцентували спільність імені для всього східнослов’янського населення”1.

Як уже було сказано, перехід на нову назву був процесом затяжним, повільним і драматичним. “Щойно по Хмельниць­кім (в XVII), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці) стали в нашого народу загибати назви “Русь”, і “Русини”, а натомість приймаються імена “Україна” і “Укра­їнці”2. Однак конституція Пилипа Орлика з 1710 р. встано­влювала устрій для майбутньої республіки, яка мала б назву держави “Війська Запорозького й Народу Руського”. Назва “Україна”, як бачимо, тут ще відсутня.

Аж до другої половини XIX ст. російські бюрократи в да­лекому Петербурзі, заколисані солодким колоніальним міфом про “єдіную, нєдєлімую”, не добачували небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”3. Створена 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу мала офіційну назву “Українська”. Лише з 1835 р. Слободсько-Українську губернію перейменовано на Харківську.

На початку XIX ст. у межах Російської імперії з’явилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Укра­инский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Укра­инского сборника” (1838, 1841), а також упорядковані М. Мак­симовичем альманахи “Украинец” (1859, 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефо­діївського братства “Книга битія українського народу”, П. Куліш – віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнічних регіонів, що надавало терміну “ук­раїнський” загальнонаціонального значення1.

Царський уряд не відразу здогадався, яка ідеологічно-ре­волюційна сила ховається за назвою “Україна”.

“Україна відігравала для Росії винятково важливу і бага­топланову геополітичну роль: робила останню соліднішою, більш європейською, перетворювала її в державу з певними національними традиціями, численними культурними над­баннями, служила своєрідним мостом для проникнення через морські транспортні шляхи (Босфор і Дарданелли) в країни Середземномор’я, а також далі, особливо на південь, південний схід і схід Азії. Усе це призвело до того, що, врешті-решт, більшість росіян узагалі не уявляє свого існування без України, яка до того ж постійно поставляла Росії “етнічний матеріал” для прискореного зростання її населення”2. У російських шко­лах вивчався напам’ять такий хрестоматійний вірш О.К. Тол­стого про “Малороссию”:



Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу,


И до земли висит их плод тяжелый,
И чист, и тих, и ясен свод небес…

“Выезжая на малороссийскую равнину,– писав відомий педагог К. Д. Ушинський,– с какой бы то ни было стороны: с великорусской ли, срединной, холмистой возвышенности, с белорусских ли песчаноглинистых пространств, ограниченных с юга течением Десны, из лесистой ли Литвы по берегам Припяти, из южных ли степей, недавно населенных, – вы не­вольно замечаете, что въехали в особенную страну, страну какой-то тишины, неподвижности, словом, в страну вековечно земледельческую. Этот характер вековечной равнины, с неза­памятных времен кормившей и продолжающей кормить многие поколения одного и того же племени, ярко отражается и в характере населения, крепко связанного с своею землею, тихого, неподвижного, в котором весь быт сложился по усло­виям земледелия, у которого все обычаи, все предания, все песни проникнуты земледельческим характером… В велико­русе вы не заметите той привязанности к земле, он не заду­мается бросить свою деревню надолго и даже выселится из нее навсегда…”1.

Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котля­ревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумі­лий, невизначений і стосувався тільки частини України. Молод­ші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневсь­кий, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового націо­нального імені впливала, безперечно, мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва “Україна” набрала широкого розповсюдження.

Про вплив на вибір нового етноніма Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль у поширенні етно­німа “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоча сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Однак “завдяки популярности творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”1. Водночас у журналі “Основа”, в якому співпрацювали друзі Т. Шевченка, неодноразово вжи­ваються найменування “русин”, “русинські письменники”, “русинська мова”2.

“Назви – “українець”, “український”, у Шевченковім “Кобзарі” не зустрічаємо, Шевченко уживає для означення субстантивного і ад’єктивного імені членів української нації нашої традиційної назви – “козак”, “козацький”.

Подай же руку козакові
і серце чистеє подай!

або:


А над дітьми козацькими
Поганці панують.

Зате назва “Україна” вживається постійно. У Шевченка назва “Україна” охоплює всю територію, заселену нашим народом”3.

Я. Рудницький так пояснює відсутність терміна “українець” у творчості Шевченка: “Шевченко систематично уникав назви “українець”, що ця назва, за його часів, ще не містила ніякої національно-державної традиції, не нагадувала про історичну спадщину, радше пасувала для означення етнічно-мовної “народности”, аніж державнотворчої нації – а Шевченкові йшлося саме про цю останню. Адже таких словосполучень, як “українська незалежність” або “українська самостійність”, за життя Шевченкового взагалі ще не існувало, а існувала для означення того самого поняття – “козацька воля”. І для нас повинно, насамперед, важити не те, яких саме мовних виразів (своєї доби) великий поет вживав у своїх творах, а те, який ідейний зміст він у них вкладав, і з якою національно-політичною конструктивною метою”1.

Не можна не згадати тут іншого генія українського роду – Миколу Гоголя. На молоду українську інтелігенцію, поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”. “Так вот она, Сечь! Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля и казачество на всю Украину!”. “…А что мне отец, товарищи и отчизна?” – сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречный осокор, стан свой… “Кто сказал, что моя отчизна Украйна?”2. Або знамените гоголівське запитання: “Чи знаєте ви українську ніч?”.

О. Пріцак пов’язує утвердження слова “Україна” з утво­ренням 1805 р. Харківського університету. “Це був перший університет західного типу. Саме звідтам починається промі­нювання світських ідей в Україні”3.

Вивчення етнографії та фольклору, яке під впливом живо­творних ідей романтизму набрало широкого розвитку, вияви­ло міцну етнічну неподільність українського народу, хоч і роз­дертого загарбниками на частини. Ця обставина, до речі, бентежила тих догматичних етнологів, які вважали, що єдність етнічної спільноти грунтується на зовнішних атрибутах: на спільній державі, на спільному економічному ринку, на спіль­ній юриспруденції, спільному війську і т. ін. Вирази зди­вування щодо нетиповості українців, які, попри відсутність згаданих атрибутів, залишилися єдиним народом і зуміли об’єднатися врешті-решт, подибуємо до сьогодні: “Разючий приклад українського народу, землі якого більшу частину його історії входили до держав, створених іншими етносами”1. Додаймо, що такими нетиповими народами виглядають євреї та вірмени. Єдність українців проявлялася в однорідних звичаях, віруваннях, способі життя, у піснях, думах, прислі­в’ях, приказках, казках та інших формах усної творчості, а також у спільних ідеалах, аналогічних мотивах, у подібності висловів, зворотів, подібності етимологічних форм та фоне­тичних особливостей мови2.

“Широке поширення назви Україна, український, зокрема в XVIII й XIX ст., між українським народом викликало реак­ційні заходи з боку окупантів України, зосібно росіян, включ­но до заборони цієї назви й офіційно-урядового введення терміно­логії “Малоросія”, “малоросійський”. Та, незважаючи на всі заборони, назва Україна жила глибоко в народній свідо­мості, що знайшло своє формальне завершення на початку XX ст.”3.

Із середини XIX ст. під російською займанщиною з’явилася патріотична суспільно-громадська течія, що отримала харак­терну назву “українофільство”. На зміну їй прийшли згодом нові течії з новими назвами. “Загалом представники україн­ського національного руху пореформеної доби дістали різні назви в історичних джерелах. Це, зокрема, “громадівці”, “мало­русофіли”, русинофіли”, “українські хлопомани”, “хохломани”, “українські соціялісти-федералісти” тощо”1. Українофіли док­лали великих зусиль для збереження та вивчення народної культури – мови, пісень, народної творчості, історії, побуту тощо. Власне, українофіли стали першими утверджувати і по­ширювати новий національний етнонім. У листі до М. Дра­гоманова з 1891 р. Леся Українка стверджувала: “Скажу Вам, що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”2.

З українофільського руху виросло наприкінці XIX ст. ра­дикальне Братство Тарасівців. У його програмових засадах (1893 р.) відзначено: “Скажемо коротко: українофільство по­казало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зне­волений, зрабований народ, що зветься Українцями”3. Один із засновників Братства Тарасівців, громадський і політичний діяч Микола Міхновський у брошурі, що вийшла 1900 р. під назвою “Самостійна Україна”, писав: “Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”4.

Сучасники згадують як важко було в дореволюційні часи перейти на терміни “Україна”, “українець”. “Від самого свого з’явлення в мові поняття “українець” стало предметом кепку­вання москалів і малоросів. Пригадую собі, як ілюстрацію, що в першому на Україні українському гімназійному органі “Відродження”, який ми заложили в 1907 р. втрьох з Євгеном Нероновичем і Петром Чикаленком, передовиця Нероновича в першому числі починалася словами: “Українець, що це таке?”, а далі автор передавав розмову з малоросом, який дивується цьому “новотворові”1.

Перелякані діяльністю українофілів, царські сатрапи з 50 х рр. XIX ст. почали тотальне гоніння на них. Особисто “Государь Император, в виду проявлений украинофильской деятельности” намітив погромні урядові заходи, які мали зни­щити український народ як такий2.

Таким чином, толерантне або, точніше, байдуже ставлення до терміна “Україна”, “українець” з другої половини XIX ст. змінилося на гостро вороже. Костомаров у листі до Герцена скаржився, що назва “Україна” стала вважатися “предосуди­тельной”3. Окрім слова “Україна”, нецензурними визнавалися терміни “Малороссия”, “Гетьманщина”4. З 1863 р. царські сат­рапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “україн­ський”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту. Саме цього ж 1863 р., за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Це спонукало галицького композитора Михайла Вербицького скомпонувати до нього музику. Пісня дуже швидко набрала великої популярності. 1917 р. Центральною Радою вона була офіційно визнана національним гімном.

Після скасування “Малоросійського генерал-губернатор­ства” (1854) термін “Малоросія” став теж потроху занепада­ти. Для Правобережної України російські бюрократи вигада­ли нову назву “Юго-Западный край”. “Подібно до того, як замість Литва й Білорусія введено назву “Северо-Западный Край”, замість Польщі “Привислянский Край”, так і замість України появилася назва “Юго-Западный Край”, вживана, правда, тільки для означення Правобережної України”1.

1897 р. Микола II звелів не згадувати в офіційних доку­ментах про Царство Польське. Російські бюрократи віддава­ли перевагу таким найменуванням, як Привіслянський край, Тифліська і Кутаїська губернії, – тобто лише назви географіч­ні, жодних національних. Для півдня України була вигадана назва “Новоросія”, під впливом класичних споминів, “що охопили Катерину II і її оточення в зв’язку з “грецьким проєк­том” імператриці. Тут “Новоросія” є просто калька “Нової Греції”2. Можна було писати про українську худобу або про українську пшеницю, але вживати терміни “український на­род”, “українська мова” заборонялося3.

Офіційно дозволялося вживати образливий термін “мало­рос” на противагу до бундючного “великороса”. “Цензура забо­роняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить повсюди вживати “русский” – а з великої протекції “южно-русский”, або “малорусский”4.

З’явилося таємне розпорядження, яке вимагало від цен­зури якнайсуворіше ставитися до всього, що було пов’язане з українською мовою і народністю. Твори про Україну вважа­лися небезпечними навіть тоді, коли вони були написані російською мовою. 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про те, що української мови “не было, нет, и быть не может”. Рішенням Надзвичайної Комісії “для пресечения украино­фильской деятельности” циркуляр Валуєва доповнив горе­звісний Емський указ (1876). Розпочалася брутальна політика відкритого лінгвоциду: мова українського народу (проголо­шена неіснуючою) була заборонена в школі, в церкві, в дер­жавних установах і взагалі в публічному вжитку. Український правопис заборонявся. Дозволено було користуватися тільки російським правописом. Заборонено було друкувати наукові та перекладні книжки українською мовою. Белетристика під­лягала жорсткій попередній цензурі. Не дозволялася дитяча й юнацька література, а також художні твори з життя інтеліген­ції, купецтва і міщанства. Заборонені були будь-які періодичні видання, театральні вистави, концерти і лекції українською мовою. Навіть заборонявся друк українських текстів до му­зичних творів. Професор Пулюй неодноразово подавав про­хання до “Главного Управлення по делам печати”, щоб до­зволили надрукувати або дозволили присилати на Наддні­прянщину вже надруковане святе Євангеліє зрозумілою прос­тому народові українською мовою, але неодмінна відповідь була “не подлежит удовлетворению”, хоч у християнській Російській імперії переклади Євангелія були дозволені 36 мо­вами, зокрема, осетинською, юкагірською та ін. Заборонено було ввозити україномовну літературу з-за кордону. Як писа­лося тоді: “Навіть ім’я: Україна, український, цензура хотіла б знищити; вона вичеркує ці слова з рукописів. Одного разу, як зовсім викинути слова “наша Україна” не можна було, не по­псувши розуміння, цензор зачеркнув слово “наша”, мабуть думаючи: нехай хоч читають “Україна” та не знають, що це їх земля”1.

Взагалі українство в Росії було приречене на знищення. “Може, ніколи не було так грізно поставлене питання: чи жити, чи загинути нашій нації? – як тоді”, – писав Франко2. Російська імперія насильством і брехнею будувала вавилонсь­ку вежу, порушуючи закони, встановлені Богом, зокрема, за­кон множинності мов або, ширше, – закон необхідної різно­манітності. У Біблії (книга Естер, 1:22) написано: “І пороз­силав він листи до всіх царських округ, до кожної округи – письмом її, і до кожного народу – мовою його, щоб кожен чоловік був паном у домі своєму, і говорив про це мовою свого народу”.

У Росії протягом трьох століть вийшла низка указів і циркулярів, спрямованих проти української мови, яку напри­кінці XIX ст. називали “наречієм пастухоф і свінопасоф”. Ще Петро I 1720 р. заборонив книгодрукування українською мо­вою. Цього року Петро I видав указ, щоб “вновь книгъ ника­кихъ, кроме церковныхъ прежнихъ изданий, не печатать; а оныя церковныя старыя книги съ такими же церковными кни­гами исправливать прежде печати съ теми великороссийски­ми печатьми, дабы никакой розни и особого наречия въ нихъ не было”3. Катерина II заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. з’явився Указ Синоду Російської церкви про вилучення у населення україн­ських букварів. Пізніше з’явилися згадувані вже Валуєвський циркуляр та Емський указ. 1908 р. Указ сенату Російської імперії визнав україномовну культурну та освітню діяльність шкідливою. “Сама думка про існування української мови завсігди відбирала солодкий сон росіянам. Кожний прояв національної свідомості й руху на Вкраїні вважався злочином проти російської державності, який від Петра Першого аж до останнього Романова кваліфікувався “сепаратизмом”1. 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення “українізації”. Потім було положення про вільний “вибір мо­ви” навчання; Постанова ЦК КПУ та Верховної Ради УРСР (1958 р.) про недоцільність викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. 1978 р. ЦК КПРС прийняв пос­танову про посилення викладання російської мови та літе­ратури. 1983 р. вийшла горезвісна Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українсь­ких школах на дві групи та підвищення зарплати на 15% вчителям російської мови. Мабуть, згадали, що до 1917 р. чиновникам в Україні (на Правобережжі) платили 50% над­бавки до заробітної плати за “обрусєніє края”. Черговий Пле­нум ЦК КПРС прийняв постанову про “законодавче закріп­лення російської мови як загальнодержавної”, а Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Таким чином був підготовлений грунт для повної асиміляції української люд­ності. “Асиміляція розпочинається з адаптації підкореного населення до культури завойовників, здійснюється через за­своєння їх мови як засобу спілкування з офіційною владою і завершується через два-три покоління (що виросли в умовах чужоземного панування) переходом на мову завойовників, а тим самим – і зміною колишньої етнічної самосвідомості. Збереження окремих рис в одязі, побуті, звичаях не мають принципового значення; вони втрачають роль усвідомлених символів – ознак етнічної приналежності”2.

Політика етноциду в царській Росії проводилася під аком­панемент розгнузданих цькувань і наклепів преси всіх напрямів – від “Вестника Европы”, “Киевлянина”, “Русского вестника” до “Голоса”. Найагресивніші нападки лунали зі сторінок “Киев­лянина”, який виходив з таким етнонімічним епіграфом: “Это край русский, русский, русский!”. Чорносотенний “Киевлянин” постійно вдавався до глузливого пародіювання української мови, що, до речі, практикують у Росії донині. “Ударним” прикладом незграбності української мови став приписуваний М. П. Старицькому переклад знаменитого гамлетівського запитання у такому звучанні: “Бути чи не бути, ось-то заковика”. Насправді переклад звучав: “Жити чи не жити? Ось в чім річ”1.

Укладач українофобського збірника, що недавно вийшов у Москві, якийсь Смолін цілий розділ так і назвав: “Буты чы не буты? – ось-то заковыка, или Об “украінськом” языке”. Далі Смолін злобно повторює стару вигадку і стверджує, що саме таким є у перекладі М. Старицького гамлетівське питання “на “незалежной”, “отрубной” “украінськой мове”2. Можна б тут відповісти шовіністичним насмішникам з української мови, що, за даними лінгвістики, чужі слова церковнослов’янського (тоб­то староболгарського) походження “в російській мові складають чи не половину всього словникового запасу”3. Правду кажуть, що чужа мова завжди смішна, а своя – завжди прекрасна.

Кілька генерацій московських публіцистів і науковців пра­цювали над видумуванням доказів того, що терміни “Україна”, “українець” є штучними новоутвореннями, наслідком зов­нішньої (німецької, австрійської, польської, ватиканської та ін.) інтриги: взагалі цей термін трактували як ненависний для Москви. “Ясный смысл слова украина начал постепенно затемняться злостной пропагандой украинского сепаратизма и только в первой четверти 20-го столетия вошел в употребление в нынешнем смысле в некотором, очень узком круге русского общества, когда пропаганда начала проявляться в открытой и агрессивной форме, при широкой материальной поддержке австрийского, польского и германского империализма”1. Новий етнонім викликав багато палких і злобних заперечень з боку тих, хто вороже ставився до ідеї національного розвитку українського племені2. “Такі терміни, як “український народ”, “українська мова”, повинні бути визнані самовільними і невиз­наченими, позбавленими будь-якого етнографічного змісту”, – писав відомий українофоб професор Київського університету Флоринський3. Заради справедливості треба сказати, що по­літику брутальної асиміляції із забороною вживання терміна “Україна”, з утисками українського друкованого слова і самої мови, проводили також угорські, польські та румунські оку­панти в XIX–XX ст. Цей етноцидний процес відбувався при схваленні суспільно-громадської думки поневолювачів. Така історична правда.

“Чи є на світі хоч один нарід, щоб на його національне ім’я так нападали, бештали, перекручували, висміювали його, як наше ім’я. Називають його “уродлівим”, “безобразним”, вигаданим злочинцями і т. д., нічого не вартим, баламутним, осоружним… Навіть радять писати його в лапках”4.

Взагалі, звісно ж бо, російська демократія закінчується там, де починається “украинский вопрос”. Наведемо промовистий приклад. Один з вождів декабристів полковник Пестель, який виступав за збройне повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу, водночас категорично не визнавав право українського та білоруського народів на самовизначення. Як ідеолог декабристів Пестель був автором програми “Русская Правда”, де вимагав знищити назви (етно­німи) окремих народів і злити їх в спільній назві “русскіє”. “А посему и постановляется правилом, чтобы всех жителей, насе­ляющих губернии Витебскую, Могилевскую, Черниговскую, Полтавскую, Курскую, Харьковскую, Киевскую, Подольскую и Волынскую, истинными россиянами почитать и от сих послед­них никакими особыми названиями не отделять”1.

У такому ж дусі висловлювався впливовий реакційний журналіст Катков: “Польська революція є нічим в порівнянні з національно-літературним рухом в Малоросії. З вибухом польської революції Росія в найгіршому випадку може втра­тити одну провінцію, але, як цей національний і літературний рух в Малоросії виграє, він поцілить у саме серце Росії, тому сепаратистські домагання українофілів мусять бути знищені”. Застосовуючи небачені в цивілізованому світі денаціоналіза­торські заходи, Російська імперія як абсолютна євроазійська деспотія показала себе найбільшим і найтривалішим ворогом українського народу.

“Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є плано­мірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.

І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього укра­їнське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтероризоване або приголублене, швид­ко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асимілювалось і стало “руським”. Інтелігенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, україн­ську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державним апаратом визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціяльне й національне визволення з-під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як, наприклад, республіку Січи Запорож­ської), свій колишній високий стан культурности, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви; він навіть ім’я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім’я, яким кликав його пан”1.

До якого стану втрати національної свідомості під царською кормигою дійшов народ, показує П. Куліш. “Малоросійські простолюдини на питання: “Звідки ви?” будуть відповідати: “Із такої-то губернії”, але на питання: “Хто ви? Який народ?” не знайдуть іншої відповіді, як тільки: “Люде, так собі народ та й годі”. “Ви русскіє?” – “Ні”. – “Хохли?” – “Якії ж ми хохли?” (Хохол – слово лайливе, і вони його від­кидають). – “Мало­росіяни?” – “Що то за малоросіяне? Нам його й вимовить труд­но”. (Малоросіянин – слово книжне, і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не при­своюють собі ніякого власного імені”2.

Незважаючи на шалені та систематичні утиски, в другій половині XIX ст. українофільський рух розвивався і набирав сили. Власне, Емський указ 1876 р. “штовхнув українську літературу на ширші політичні води. Контакти з Галичиною стали практичним гарантом цього процесу”1.

Ми вже згадували Каткова, що подав причини ворожого наставлення Росії до нібито братнього народу. Вкажемо ще на деякі аргументи великодержавних шовіністів.

Для боротьби з поширенням етноніма “українець” в Києві за почином редактора чорносотенної газети “Киевлянин” про­фесора Д. Піхна створюється “Клуб русских националистов в Киеве”. Клуб створили, як вони писали, “щоби відстоювати російську ідею на “юго-западе России” від єврейських та ук­раїнських “козней и натисков”2. Російські великодержавні ідеологи затратили чимало зусиль, щоб не дати українцям перейти на новий етнонім.

У доповіді на зборах “Клуба русских националистов в Киеве” зміна етноніма приписувалася особисто М. Грушевсь­кому, який “відкинув усякі хитання стосовно назв, що історич­но утворилися для різних частин західної і південної Русі: Угорська Русь, Буковина, Галіція або Червона Русь, Холмщина, Підляшшя, Чорна Русь, Волинь, Поділля, Київська Україна, Лівобережна Малоросія, Слобідська Україна, Кубань, Чор­омор’я; він відкинув їх всіх і замінив одним, найбільш не­ридатним: “Україна”3. Інший автор, теж член “Клуба русских националистов в Киеве”, доводив непридатність терміна “Україна” в такий спосіб: “Етнографічний термін “українці” за відсутністю самого об’єкта, тобто, етнографічно окремого народу, не має рації існувати, а означення території іменем “України” втратило свою першопочаткову адміністративну потребу, а тому сам термін є безкорисним, подібно до назв “Священна Римська імперія” або “Московське государство”4. Російський публіцист Меньшіков у газеті “Новое время” (26 лютого 1911 р.) обурено заявив: “Найбільш затяті малороси відмовляються від історичного імені “Россия, Русские”. Вони не визнають себе навіть Малоросами, а утворили особливий національний титул: “Украйна, украинцы”. Навіть після рево­юції чорносотенці продовжували горлати: “Украину” изобрели враги России и Малороссии”1. Проти етноніма “українець” виступали не тільки в пресі.

1912 р. вийшла велика обсягом робота С. Щеголєва “Ук­раинское движение как современный этап южнорусского се­паратизма”. За свідченням сучасників, замість відштовхнути людей від злочинного “мазепинства”, книжка “відкривала очі багатьом із своїх примусових читачів”2. Опус Щеголєва за сприяння влади офіційно поширювався серед чиновництва і духівництва в Україні. Напередодні Першої світової війни вийшло друге видання книги, скорочене, більш доступне. Щеголєв страшенно обурився, коли австрійський імператор звернувся до послів у австрійському райхсраті, що згуртува­лися в українському посольському клубі, назвавши їх “пред­ставниками українського народу”. “Використання терміна український, “замість традиційного “рутенський”, було витлу­мачено всіма як санкція слова “українці” в офіційному доку­менті, і викликало загальне здивування, – писав Щеголєв.– Таке новаторство імператора, що назвав підвладний йому народ штучним іменем, яке є синонімом культурного розколу цієї народності, грішить проти старої традиції”3.

Чорносотенець Щеголєв не тільки теоретично заперечував українську самоназву, мову і культуру нашого народу, а й висунув цілу програму посилення репресій і переслідувань. В. Ленін критикував Щеголєва, цього, за його словами, “ска­женого чорносотенця”, що він, “цькуючи українців за “сепара­тизм”, за прагнення до відокремлення, тим самим відстоює привілеї великоруських поміщиків і великоруської буржуазії на “свою” державу. Робітничий клас проти всяких привілеїв; тому він відстоює право націй на самовизначення”1.

Унаслідок революції 1905 р. заборона на український етно­нім зникла на якийсь час з порядку денного. Розгублена царська адміністрація була тимчасово безпорадною. Однак починаючи вже з 1907 р. реакція зміцніла. Знову взялися запопадливо переслідувати терміни “Україна”, “український”. Проти ново­го етноніма виступали різні урядовці, виховані у традиціях “православия, самодержавия, народности”, звичайно, народ­ності російської2. Наприклад, полтавський губернатор, з остзейських німців, на прізвище Богговут, у таємному листі міністру внутрішніх справ від 4 лютого 1914 р., між іншим, пропонував такі засоби боротьби з українством:

“Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов.

Назначать на должности инспекторов народных училищ… исключительно великоруссов. Таковыми же, конечно, должны быть и директоры народных училищ.

Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому движению, немедленно устранять.

Поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанности учителя – внедрять в мо­лодежь понятие о единой, неделимой России, поясняя смысл слова “украина”, то есть “окраина” Государства в былые вре­мена.

Обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения… Необходимо во главе епархии ставить Преосвященных Архиереев исключительно велико­руссов… Видеть священников и иметь с ними побольше обще­ния. Оказать самое крутое давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями. Епархиальных наблюдателей за церковно-приходскими школами назначать исключительно великоруссов…

Обратить особливое внимание на семинарии… Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов… Учащий персонал должен быть только из великоруссов”.

Губернатор Богговут “с целью борьбы с украинским движе­нием” пропонує робити “разъяснение, что “украина” означает “окраину”… что никогда никакого “украинского” народа не было.

Вследствие того, что название “украинский” служит фла-гом, под которым ведется движение, следовало бы безусловно воспретить все, что выступает под ним и, наоборот, не стес­нять того, что идет под малорусским флагом”.

Ще й додано Богговутом таке:

“Вследствие участия евреев во всяком вообще револю­ционном движении, в том числе в украинофильском… всех евреев… выселять”1.

Серед російської панівної верхівки ніколи не бракувало проектантів (типу Богговута) позбавлення українців рідної мови, а тим самим ліквідації українського народу. Флігель-ад’ютант імператора – жандармський полковник барон Корф – пред’явив Олександру II 1863 р. проект, де, зокрема, пропо­нувалося: “наводнение края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами”. Далі Корф підкреслював, “что если правительству удастся сделать эти книги более дешевыми, чем соответствующие малорусские, то и нужды в административ­ных запретах не будет. В перспективе, – вказував Корф, – это лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей”1.

Ось так “лише надзвичайним і всезагальним напруженням, залізною дисципліною, жахливими жертвами могла існувати ця жебрацька, варварська, що безкінечно розростається, держава”2, яка постійно здійснювала етноцид підкорених народів. Під кінець існування царської імперії вже і термін “малоросс” не задовольняв чорносотенних асиміляторів, вони прагнули, щоб українці звали себе тільки формою “русский”.

На Наддніпрянщині боротьба за новий етнонім тривала до лютого 1917 р., тобто до краху царизму. Щоправда, всякі царські генерали денікіни, врангелі, колчаки ще якийсь час по тому затято чіплялися за колоніальні терміни “малорос”, “Малоросія”, проте зломити народну волю їм було вже не під силу3. В’ячеслав Липинський, активний діяч українського відродження, ще 1912 р. ствердив: “… сьогодні вся свідома частина українського народу прийняла, як національні, назви: Україна, українець, український. Питання тим самим на сьо­годні вичерпане: визнаємо себе за народ окремий від інших слов’янських і неслов’янських і називаємо себе українським народом”4.

Остаточно перемога нового етноніма на Наддніпрянщині настала після кровопролитних національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.



1 Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Су­часність. – 1993. – № 2. – С. 103.

Онацький Є. Наше національне ім’я. Наш національний герб. – [Б. м.]: Українське вид во “Перемога”, 1949. – С. 28.

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – Львів, 1931. – С. 348.

2 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.). – Х.: Основа, 1996. – С. 29.

Костомаров Н. И. Собрание сочинений: В 8 кн. 21 т. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 37.

2 Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів, 1891. – Т. 1. – С. 8.

Дорошенко Д. Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву “ук­раїнці” // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн. 10. – С. 275.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 36.

Чигирин А. Украинский вопрос. – Париж, 1937. – С. 4.

Грушевский М. С. Иллюстрированная история украинского народа. – СПб., 1913. – С. 4–5.

Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 7 т. – Львів, 1904. – Т. 1. – С. 1.

Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються ук­раїнцями? – Самбір, 1932. – С. 57.

Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? – Львів, 1907. – С. 69.

Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім’я. – Львів, 1909. – С. 16.

1 Русини а москалі: Збірка статей і оповідань. – Чернівці: Руська Рада, 1911. – С. 3.

Назарук О. Як називається наш рідний край і нарід? – [Б. м.], 1915. – С. 3.

Ванькевич К. Хто ми і від кого походим? – Проскурів, 1917. – С. 66.

1 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – С. 92.

2 Тойнбі Арнольд Д. Дослідження історії: У 2 т. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – С. 123.

1 Костомаров Н. И. Собрание сочинений: В 8 кн. 21 т. – СПб.: Изд-во Лит. фонда, 1903. – Кн. 1. – С. 38.

2 Барвінський Б. Велика й Мала Україна. – Львів: Накл. Укр. книгарні, 1925. – С. 4.

1 Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 43.

Цегельський Л. Русь – Україна, а Московщина – Росія. – Царгород, 1916. – С. 86.

Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білорусь­кий” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 13.

Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1994. – С. 209.

Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. – Львів: Світ, 1993. – С. 11.

1 Отечествоведение: Россия по рассказам путешественников и ученым изследованиям. – СПб., 1871. – Т. 2. – С. 6.

Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білорусь­кий” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 13.

2 Див.: Левченко М. Заметки о русинской терминологии // Основа. – 1861. – Июль. – С. 183–185.

Феденко П. Наша національна назва у Шевченка. Цит. за: Рудниць­кий Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег, 1951. – С. 25.

Рудницький Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег: Накл. Укр. Кни­гарні, 1951. – С. 101.

Гоголь Н. В. Собрание сочинений: В 6 т. – М.: Гослитиздат, 1949. – Т. 2. – С. 49, 88.

3 Проблеми дослідження історії України: Збірник матеріалів першого круглого стола істориків. – Львів, 1993. – С. 152.

Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество – это народы. – М.: Мысль, 1990. – С. 179.

2 Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. – СПб., 1872. – Т. 7. – С. 455.

Рудницький Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег: Накл. Укр. Книгар­ні, 1951. – С. 93.

Світленко С. І. Народництво в Україні // Український історичний жур­нал. – 1997. – № 3. – С. 45.

Українка Леся. Твори: У 5 т. – К., 1956. – Т. 5. – С. 47.

3 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті // Сучасність. – 1983. – № 1. – С. 22.

Міхновський М. Самостійна Україна. – Лондон, 1967. – С. 28.

Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визволь­ної боротьби // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 121.

Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – X.; К.: Держлітвидав Ук­раїни, 1930. – С. 211.

3 Письмо к издателю “Колокола” // Літературна Україна. – 1990. – 11 жовт.

Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности // Україна: Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26/27. – С. 97.

Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? // Український істо­рик. – 1983. – № 2/4. – С. 114.

2 Україна. Українознавство і французьке культурне життя. – Париж, 1950. – Зб. 4. – С. 220.

Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються ук­раїнцями? – Самбір, 1932. – С. 9.

Кревецький І. “Не было, нет, и быть не может!” // ЛНВ. – 1904. – Т. 27, кн. 7. – С. 9.

1 Нарід в неволі. – Львів, 1895. – С. 38.

Франко І. Молода Україна. – Львів, 1910. – Част. 1: Провідні ідеї й епізоди. – С. 8.

Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. – Варшава, 1936. – С. 27.

1 Революція в небезпеці! – Відень; Київ, 1920. – С. 49.

2 Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зре­лого феодализма. – М.: Наука, 1989. – С. 53.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 164.

2 Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник. – М., 1998. – С. 14.

Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре // Во­просы языкознания. – 1990. – № 3. – С. 118.

1 Украина – это Русь: Литературно-публицистический сборник. – СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000. – С. 21.

2 Украинский вопрос. – М., 1917. – С. 39.

3 Киевские Университетские Известия. – Т. 8. – С. 38.

Шелухин В. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С. 84.

Пестель П. И. Русская Правда. – СПб., 1906. – С. 40.

Винниченко В. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Част. 1. – С. 34–35.

2 Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. – К., 1994. – С. 235.

Грабович Г. До історії української літератури. – К.: Основи, 1997. – С. 43.

Царинный А. Украинское движение. – Берлин, 1925. – С. 159.

Стороженко А. В. Происхождение и сущность украинофильства. – К., 1912. – С. 40.

Сикорский И. А. Русские и Украинцы. – К., 1913. – С. 51.

Медвецкий Г. М. Единство русского языка в его наречиях. – Прага, 1924. – С. 11.

Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1916. – С. 93.

Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. – К., 1914. – С. 131.

Ленін В. І. Ще про “націоналізм” // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т. 24. – С. 310.

Лизанчук В. Засоби масової інформації про русифікаторську політику в Україні. – Львів: ЛДУ, 1993. – Част. 1. – С. 155.

1 Секретний донос Полтавского губернатора Богговута Министру Вну­тренних Дел. – Полтава, 1917. – С. 1–11.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половинв XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 135.

Федотов Г. П. Судьба и грехи России. – СПб., 1992. – Т. 2. – С. 284.

Цветков В. Ж. Белое движение в России. 1917–1922 годы // Вопросы истории. – 2000. – № 7. – С. 68.

Lypyski W. Nazwa “Ru” i “Ukraina” i ich znaczenie historyczne // Z dziejw Ukrainy. – Krakw, 1912. – S. 54.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка