Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка9/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

За мить у нашій камері з’явився вартовий і зажадав знати, де ми взяли пляшку. Всі мовчали, а він стояв, розчервонівшись, і тицяв нам своїм ціпком попід носи. Він всіляко обзивав нас і казав, що нам місце в свинарнику, з чим я мовчки погодився, бо там принай­мні є солома на підлозі та їжі більше.

Він наказав нам позбирати друзки, а щоб впевнитися, що в ка­мері не залишилося жодного осколочка, звелів по черзі зняти одяг і повивертати всі кишені. Втім один кавалок скла з гострим кінцем все ж залишився. Один із наших сховав його в роті.

Уламок скла для нас був неабиякою цінністю. Це була єдина в камері річ, що належала нам. Щоразу, як вартовий підходив до нашої камери, хтось ховав те скельце до рота. Коли він йшов геть, ми невимовно тішилися тим, що перехитрили його. Скло служило нам і практично - для заточування нігтів після обкутування, для дряпання написів на стінах, для підрахунку днів. Щодня нова по­значка на стіні.

Одного разу, оглядаючи стіну, ми з Богданом помітили якийсь напис під шаром штукатурки. Стираючи слиною і віддираючи склом вапно, ми рядок за рядком читали вірша:

Мій друже дорогий,

Скажи мені, чому,

Коли весняне сонце Є тепле і ярке

І купає своїм промінням все живе,

Мій смуток не має кінця?

Якщо ти знаєш,

Я блягаю тебе, скажи мені:

Погладить колись Сонце моє лице,

Чи зів ’яну я, як Осінній листок В моїй

Задушній келії?

Однієї ночі я прокинувся і розмірковував, хто б міг бути авто­ром тих віршів, аж ось почув скрегіт вхідних дверей. їх відчиняли раніше, ніж звично. Потім я почув кроки вартового поверхом вище. Невдовзі грюкали двері до коридору, почулися крики: «Auf! Auf! Встати! Heraus!» Дивно, адже дотепер нас завжди першими будили і вели в туалет.

Сходами, що вели на другий поверх, тупотіли підбиті зольніками чоботи. Тепер уже вся камера прокинулась і дослухалася до того, що відбувається. На мить нашу увагу відвернуло цвірінькання яко­гось горобчика, що випадково приблукав до в’язничного подвір’я. Всі прикипіли до вікна, сподіваючись побачити пташку. Натомість побачили лише двох вартових, які кудись дуже квапилися.

Вартові супроводжували групу похапцем одягнутих людей. Дехто ніс невеличкі валізи, однак більшість тримала якісь на скору руку позбирані речі. Вони розгублено тупцяли. Незва­жаючи на численні накази, вони ніяк не могли вишикуватись у три шеренги. Вартові взялися шикувати їх кулаками. В сірих сутінках світанку ми бачили їхні обличчя - затуркані, занімілі, нерухомі, вражені.

Під’їхала крита вантажівка й, розвернувшись, зупинилася по­серед двору. За декілька хвилин з’явилось авто з відкидним верхом.

Поруч із водієм сидів S.D. з автоматом на колінах. Авто зупинилось перед вантажівкою.

На сходах адміністративної будівлі з’явилась блондинка. Вбрана як завжди - чорні чоботи, штани для верхової їзди, білий светр із високим коміром. Нагайку тримала, як тримають квіти. Вона сходила помалу донизу з доберманом на шворці - це нагадувало мені сцену з якоїсь опери.

У супроводі двох вартових вона перерахувала в’язнів - трид­цять шість. Потім наказала їм покласти долі все, що мали в руках, зняти плащі, піджаки, взуття. Виконали. Однак, коли вона наказала чоловікам зняти також сорочки і штани, а жінкам - сукні, ніхто й з місця не зрушив.

Блондинка аж почервоніла від люті. Один із вартових заве­рещав: «Геть одяг, verfluchte Juden!»* Вона спустила добермана. Скоро всі тридцять шість стояли в самій білизні. Далі їм наказали стати в чергу позаду вантажівки.

Один за одним вони заходили до кузова. їх посадили в чоти­ри ряди, коліна наказали підтягнути, а ноги розставити. Проте в останнього ряду ноги стирчали назовні. Вартовий заштовхав їх досередини й затягнув брезент. Мої долоні вкрилися холодним потом при думці, що таким може бути й моє майбутнє.

Під’їхало ще одне авто з трьома S.D. і зупинилося позаду ванта­жівки. Вони перекинулися кількома словами з блондинкою. Знову перевірили, чи добре закрито вантажівку. Глухий скрегіт металевої брами засвідчив, що її відчинили. Короткий свист. Процесія зникла за рогом будинку.

МИ НАСТУПНІ?

Похмуру тишу камери порушував лише траурний лемент Степа­на, нашого однокамерника. «Господи, помилуй» якраз відповідало оказії, бо щодо долі євреїв ніхто жодних надій не плекав. Саме Степанові найбільше пристало співати ту пісню, бо перед тим, як приєднатися до Організації, він вивчав богослов’я. Однак коли він почав відмовляти панахиду, тужно голосячи «Господи, спаси наші душі!», ми злякалися за його глузд. Та він наполіг на своєму, кажучи, що після нашої страти не буде кому відправити панахиду, то чому не зробити це заздалегідь, поки ще живі.

Того дня ми перестукувалися аж до пізньої ночі. Оскільки каме­ри десята й одинадцята виходили вікнами на двір, то їхні мешканці також бачили від’їзд євреїв. Кожного з нас турбувало одне єдине запитання: «Ми наступні?»

Це запитання не давало нам спокою дедалі більше - бо ми були свідками вивозу ще трьох груп євреїв.

Тепер залишилися тільки наші камери. До тривоги доєднувався ще й голод. Сніданки нам знову приносили нерегулярно, а зупи стали водянистими. Суперечки спалахували, як степові пожежі.



  • Німці не наважаться такого з нами вчинити. Нас сорок міль­йонів. їм не перемогти без нас...

  • Розплющ очі! Вони не ліпші за москалів. їм потрібні лише наша земля й дешева робоча сила...

  • Німці цивілізовані, це ж не московські варвари...

  • Та невже? Хіба не Гітлер писав, що ми просто «воші на по­верхні землі»?

  • Це якась помилка, коли все з’ясують, нас випустять...

  • Випустять до пекла...

  • Навіть коли нас не стане, нашу справу продовжать, адже нас маси...

  • Що можуть маси без належного проводу..?

  • Чи не без тебе! ? Ліпше здохнути, ніж стати під твій провід...

Поза тим усі наші дні проходили однаково. Прокидалися на

світанку від стукоту в двері, нас вели до туалету, назад до камери, давали горнятко кави і скибку черствого хліба, потім я роздивлявся стіни, пускав слинки при думці про зупу, яку приносили о п’ятій годині, вдавав, ніби я деінде, уявляв собі сонце, намагався не ду­мати про маму й пана Коваля, бюро якого було лише за декілька кварталів, на вулиці Технічній, 1. Дні переходили в ночі, а низка відміток на стіні ставала дедалі довшою.

Минуло вже декілька тижнів відколи поїхали євреї. На диво, відтоді до Лонцькі не приводили нових в’язнів. Тепер дехто з на­ших вважав, що нам судилося залишитися тут довіку. Я мав таке відчуття, ніби чекаю потяга і не знаю, чи він коли прибуде, чи ні. Натомість «провідники» з одинадцятої камери не сумнівалися в нашому майбутньому. Вони відстукали нам по стіні, що нас не спіткала доля євреїв завдяки митрополиту Шептицькому, архієпис­копові Львова, який мав переговори щодо нас із німецькою владою. Архієпископ був народником, якого поважали всі окупанти, навіть росіяни не наважувалися зачіпати його. «Він переконає німців,


  • вважали наші провідники. - Це ж у їхніх інтересах».

Невдовзі вони зрозуміли, якими дурними були.

Зазвичай першою будили нашу камеру, вели до туалету, від­правляли назад. Далі цю процедуру проходила десята камера, а тоді - одинадцята. Того ранку всі три камери розбудили вод­ночас, усіх вивели з будинку. На подвір’ї вартові наказали нам вишикуватись у три шеренги. Я стояв поруч із Богданом, ми чули, як наші зуби цокотали від холоду і страху. На мить ми зустрілись поглядами - слів не треба було. Я розумів про що він думає: скоро приїде вантажівка. Перед моїми очима промайнула картина, як євреїв ладували, наче худобу. На цю згадку мене пройняло холодом, усі інші відчуття завмерли. Єдине, чого я бажав - це зігрітися. Все інше було байдуже.

Ми не могли бачити вантажівки - вона була позаду нас. По­переду зупинилося авто, з якого вийшов S.D. із аркушем паперу в руці. Перелічив нас.

Вартові наказали нам обернутися обличчям до вантажівки.

Втім, як виявилось, то була не вантажівка, а автобус - сірий, із невеличкими віконцями по боках. Нас по одному запроваджували досередини й садовили на місця. Там було два ряди дерев’яних сидінь. Коли усі ми були всередині, нам наказали сидіти сумирно, тримати руки на колінах, не рухатися, не говорити. Вартовий S.D. сів обличчям до нас. На колінах байдуже тримав автомат, немов іграшку. Офіцер замкнув двері автобуса ключем знадвору й пішов до свого авто.

Я сидів у першому ряду супроти вартового. Зі свого місця я бачив авто, що їхало поперед нами до воріт. Виїхавши з подвір’я, воно повернуло ліворуч, а через півкварталу виїхало на вулицю Сапєґи. Автобус за ним. Тепер ми їхали прямо. Автобус тримався неподалік від авто ескорту.

Як автобус підскочив на вибоїні, автомат сповз із колін вартово­го, і його дуло штовхнуло моє коліно. Я інстинктивно відштовхнув його. Вартовий підскочив і з криком «Ані руш!» схопив автомат і націлив на мене.

Автобус минав знайомі місцини. Ось моя гімназія - скільки спогадів із нею пов’язано! Перед очима промайнула директорка Боцва, спаплюжена статуя Сталіна, «Каталіна» - нестерпний ви­кладач латинської, який наважився обізвати мене варваром. Отець Шпитковський - священик, що став комуністом і викладав геогра­фію з фанатизмом неофіта. Коли я побачив колишню цукерню, мій шлунок мало вузликом не скрутився. Там я, бувало, купував халву ванільного і ромового смаку.

Ось нарешті собор св. Єлизавети. Його стрімкі готичні шпилі, здавалось, торкалися неба. У промінні ранішнього сонця його ви­сокі вікна з кольорового скла спалахнули яскравими вогнями барв, на мить відвернувши мої думки від авто.

Через півкварталу вулиця Сапєґи закінчувалася. Авто й автобус повернули ліворуч на Городоцьку й зупинилися, бо військова коло­на, що їхала із залізничного вокзалу, заблокувала дорогу. Звідси ми могли їхати у трьох напрямках. Вперед - дорога до Перемишля, на Польщу, нині окуповану німцями. Трохи праворуч - на бульвар Фоха, що закінчувався залізничним вокзалом. Ще правіше - на вуличку, що вела до Янівського цвинтаря і до лук, які дехто називав Квітковими, а дехто - Долиною Скорботи.

Вже декілька сторіч Долину Скорботи традиційно використо­вували для масових страт. Під килимом розкішних трав і квітів лежали мертві душі. Анархісти, радикали, націоналісти, комуністи, реакціонери та й просто невинні заручники - всі вони докладалися до родючості Долини.

Тут хоронили катів колишніх жертв, яким вдавалося захопити владу. Все було дуже просто: привозиш ворогів на квітуче поле, наказуєш викопати собі могилу (розміри залежать від кількості жертв), шикуєш їх на краю й розстрілюєш. Тіла падають, куди слід. Мине декілька десятиліть або сторіч, і ті могили віднайдуть і спорудять пам’ятник полеглим героям. А щоб задовольнити по­требу помсти, розстрілюватимуть нових ворогів. Квіти Долини Скорботи впилися людською кров’ю. Тепер вони смакували кров «вибраного народу» і чекали на нашу.

Я не відводив погляду від авто. Воно не рухалось. Здавалось, військовій колоні нема кінця. Мною опанувала холодна непевність, крізь яку пробивався слабенький промінчик надії. Може, все ж...

Нарешті ми вирушили. За мить - фатальний поворот. Я завмер, заплющив очі.

Судячи з того, як трясся автобус, ми й далі їхали Городоцькою. Чи, може, я просто себе в цьому переконував? Не розплющував очей, тому не знав напевне. Розмружившись, я побачив знак «Kra­kau 450 km». Ми їхали в напрямку Польщі, яку було окуповано німцями.

«Природа поставила над людством двох верховних правителів - біль і насолоду».

Джеремі Бентам

МОНТБЛЮПА

Декілька сторіч тому, коли Краків був зусібіч оточений мурами, одна заможна купецька родина, що мешкала в цьому місті, віді­слала одну із своїх доньок до Італії вивчати релігійне мистецтво. Звали її Йолантою. Вродою та розумом, каже легенда, вона пере­вершувала все польське жіноцтво того часу. Не дивно, що в неї закохався італійський шляхтич. Він попросив її вийти за нього заміж, але вона відмовилась. Італія була їй до вподоби, та вона не хотіла довіку залишатися на чужині.

Утім, коли шляхтич пообіцяв поїхати з нею до Польщі, дівчи­на таки прийняла його пропозицію. Тоді Краків мав магдебурзьке право і був найбагатшим містом Центральної Європи. Найбільше він пишався своїм знаменитим Вавельським замком і суміжною готичною катедрою, де відбувалися коронації польських королів.

Зачарований витонченістю готичної архітектури, а також, щоб вразити дружину, шляхтич вирішив звести менші копії замку та катедри для себе. Для цього він обрав місце поза міськими мурами на пагорбі, звідки місто було видно як на долоні. Пагорб той (а для декого то була справжнісінька гора) тоді був диким і необжитим, а вовків там бродила сила-силенна. Саме тому містяни прозвали його Wilcza Géra, Вовча Гора.

Шляхтич же називав його Montelupa, Вовча Гора італійською. Він найняв найліпших німецьких майстрів, щоб збудувати замок. Однак, коли робота вже добігала кінця, Краків захопили австрійці. Вони ви­гнали італійця й перетворили недобудований замок у фортецю. В наступному сторіччі імператор Франц-Йосиф вирішив зробити з нього в’язницю. Замок поділили на шістдесят камер. Монтелюпа,як її почали називати, мала стати взірцевою тюрмою. Адже Франц-Йо- сиф був реформатором. На його думку, в’язниці існують не для того, щоб в’язні там марніли, а щоб перевиховувалися.

Чи досягла Монтелюпа цієї цілі, нехай судять історики. В кож­ному випадку, після розпаду імперії Франца-Йосифа наприкінці Першої світової війни Краків, а разом із ним і Монтелюпа стали частиною Польщі. Двадцять років по тому, 1939 року, коли німці й росіяни поділили Польщу між собою, Краків опинився на німець­кій території. Отже, Монтелюпа зараз у руках німців.

Коли наш автобус прибув до Монтелюпи, я не знав ані її назви, ані історії. Я й не здогадувався про її існування.

Ми приїхали близько опівночі. За дорогу автобус зупинявся лише одного разу в чистому полі, щоб ми помочилися (під на­глядом вартового, звісно). Прибувши до центру міста, ми могли хіба здогадуватися, що це місто - Краків. На вулицях темно, хоч око виколи - електрики не було. Єдиним джерелом невеселого світла були фари нашого автобуса. Ми стільки часу кружляли, що я вже було подумав, що водій не знає міста. Нарешті ми виїхали на вуличку, що вела догори. Невдовзі повернули ліворуч, проїха­ли з півкварталу й зупинилися. Фари автобуса вихопили з пітьми сталеві ворота з вузькими дверима збоку.

Водій посигналив і невдовзі ми були вже на подвір’ї перед бу­динком. Вхід освітлювала єдина електрична жарівка.

Коли ми вишикувались у три шеренги, з’явився начальник в’язниці. Дізнавшись, що ми українці, він здивувався: «Що ви тут робите? Хіба українці німцям не друзі? Тут у Монтелюпі в нас тільки поляки». Так ми вперше почули назву в’язниці.

Його вразило те, що серед нас було багато людей із вищою освітою: два доктори, один студент-медик, колишній викладач геополітики з Берлінського університету тощо. Почувши, що ми з Богданом гімназисти, він підійшов ближче і запитав, як ми, такі молоді, тут опинилися. Богдан, який ліпше розмовляв німецькою, відповів, що помилково. Я кивнув головою на знак згоди.

Спочатку він хотів відправити нас до різних камер, але потім вирішив розмістити всіх у «щойно дезинфікованій» камері № 59 на третьому, горішньому поверсі. Дізнавшись, що ми відучора ще не їли й не пили, він пообіцяв розпорядитися, щоб в’язничний кухар щось зготував, незважаючи на пізню годину. А тим часом ми мали пройти процедуру «реєстрації».

Відтепер нами займались два вартові. Вони завели нас до добре освітленої підвальної кімнати й наказали роздягнутися. Наш одяг візьмуть дезинфікувати й повернуть за день-два. Невдовзі з’явило­ся троє чоловіків у в’язничних уніформах, кожен із машинкою для підстригання. Вони обчіхрали нам голови, обличчя, пахви, пахи.

Усі три «цирульники» були поляками. Один із них, колишній сту- дент-медик, був офіційним в’язничним лікарем. Він застеріг, щоб ми не здумали хворіти, бо ліків жодних немає, навіть аспірину, аякби дій­шло до операції, яких він, між іншим, зроду не робив, йому довелося б скористатися кухонним ножем. Він сказав це так кумедно, що всі засміялися. Це вперше ми сміялися в Монтелюпі.

Далі був душ. Ми йшли тьмяно освітленим коридором. Нарешті вартовий відчинив двері якоїсь темної кімнати й наказав нам увійти. Я зайшов останнім. Двері за мною зачинилися, нас поглинула цілковита темрява і сморід, як від тухлих яєць. Я відчув той запах ще коли ми йшли коридором, а тепер він роздирав мені ніздрі й горло. Раптом у супроводі гучного кахикання на нас полилися каскади крижаної води. Ми закричали. Подали гарячу воду. Кімната наповнилася важкою парою. Впереміш із парою сморід ставав густішим, пронизливішим, нестерпнішим, задушливішим. Я чув, як інші кашляли й пирхали. Мною опанував дивний страх. Я згадав, як колись дванадцятирічним хлопцем був на Великодній відправі у соборі св. Юра. Суміш диму свічок, кадила і людського поту роз’їдала мої легені. Я почав зади­хатися. Нараз мені потемніло в очах, коліна змякли і я почав мліти. На щастя, пан Коваль підхопив мене і виніс на свіже повітря. Тепер я почувався так само. Задихаючись я вхопився за ручку дверей. Вони були незамкнені. Всі вибігли.

А «доктор» аж за боки брався: «Працює безвідмовно. Газова камера - ось як ми її називаємо». Він пояснив, що лазничку також використовують для дезинфекці одягу газом. Навіть якби кімнату належно провітрювали, а цього ніколи не робили, газ однаково в’їдався б у стелю і стіни. Пар втягував його, посилював, заважав дихати. «Дехто й душиться з переляку», - додав він, подумавши.

Кожному дали тоненьку бавовняну ряднину замість рушника. Тепер нас голих і нібито чистих і сухих вартові повели на третій поверх. Поверхи було відгороджено від сходів сталевими ґратами, які треба було відмикати щоразу, як проходили.

Ось нарешті ми в камері № 59 - великій, довгій, вузькій, із дерев’яною підлогою і трьома великими, заґратованими вікнами, забитими дошками знадвору. Дві купи сінників і коців тішили наше око після бетонної підлоги Лонцькі. Вартові виділив по одному матрацу й коцові на двох. Я ділив ліжко з Богданом. Позаяк нас була непарна кількість - тридцять три, один із нас мав цілий матрац у своєму розпорядженні. То був колишній викладач Берлінського університету, доктор Кордуба, якого комендант в’язниці назначив старшим у камері.

Начальник дотримав слова. Перед сном два в’язні принесли нам казан зупи. То була справжня зупа з локшиною, густа, як та, що нам давали в день прибуття євреїв. її вистачило ще й на добавку. Я насолоджувався, напихаючи собі рот густою, м’якою локшиною і тримаючи її трохи перед тим як ковтати, щоб продовжити вживання їжі й отримати задоволення від смаку.

Озирнувшись довкола, я побачив дивну картину. Праворуч сидів голий Богдан. Ліворуч - ряд голих чоловіків примостились на краях матраців. Голомозі, бліді й кістляві, вони вишкрябували останні краплини супу зі своїх горнят. Все інше їм було, здавалось, байдуже.

НІЧНІ ГОСТІ

Наша третя ніч у Монте люпі. Ми до сі голі, бо одяг ще не прине с ли із дезінфікації. Церковні дзвони пробили північ. Я намагався пере­вернутися на інший бік, не потурбувавши Богдана. Він міцно спав, мабуть, снив про щось, бо очі сіпали, а важке дихання супроводжував слабенький стогін. Наш матрац був вузьким, розрахованим на одну людину, але після бетонної підлоги Лонцькі здавався розкішшю.

Майже засинаючи, я почув якийсь звук, наче відчинилися двері нашої камери. Я намагався ігнорувати це, однак розплющивши очі, побачив гурт голих чоловіків, що заходили до нашої камери. Спершу я подумав, що мені ввижається, але все відбувалося насправді. Варто­вий закрив і замкнув за ними двері, а вони безмовно стояли, як виводок курчат. Тепер усі прокинулися, здивовано й зацікавлено роздивлялися новоприбулих, не вдоволені їхнім нічним вторгненням.

їх було двадцять один. Голі й обчикрижені, вони були, наче копії один одного. Наша присутність їх також спантеличила. Мовчки, кожна сторона намагається оцінити іншу. На підлозі було місце для них, а от сінників та коців - катма.

Нарешті старший у камері порушив цю мовчазну конфронта­цію. Професорський авторитет його голосу надзвичайно підходив йому, як старшому над нами. Коли виявилося, що новоприбулі українці, він привітав їх від нашого імені. Однак дізнавшись, що вони - мельниківці, а отже, наші суперники, ми охололи. Мені було байдуже, що вони спатимуть на підлозі без матраців.

Наступного дня їм принесли постіль, і всі ми стали рівно­правними, незважаючи на політичні переконання. За винятком шістнадцятирічних нас із Богданом, всім решта було від двадцяти п’яти до п’ятидесяти років. Увечері, коли розстелили сінники, вони вкрили всю підлогу від стіни до перегородки, за якою стояла по­судина для сечі.

Того ж дня принесли наш одяг. Від нього тхнуло так само, як у лазничці. Моя сорочка була поплямлена й облізла, а на дотик нагадувала накрохмалене полотно. Наразі наші спроби сконтак- туватися із сусідніми камерами перестукуванням не мали успіху. Чи то стіни були надто товсті, чи то камери порожні.

Відтепер наше життя в Монтелюпі почало нормалізуватися, входило у звичну в’язничну колію. Як і в кожному закладі з ві­ковою історією, життя в’язнів у Монтелюпі підкорялося певним традиціям, до яких тепер докладалася ще й німецька годинникова точність. Наші життя спливали точно за графіком.

6:00 - нас будить свисток вартового. Захвилину-дві він заходить до нашої камери. Хто перший його побачить, кричить «Achtung!» Усі встають, виструнчуються, вартовий наказує трьом відчинити вікна, ще двом - взяти посудину із сечею, далі всі йдуть - за ним до туалету. Там є один унітаз, яким нам нечасто доводиться корис­туватися, і один умивальник.

Повернувшись до камери, складаємо матраци й коци в охайні купи. Так вони стоятимуть до ночі, бо нам суворо заборонено користуватися ними впродовж дня. За порушення цього правила позбавляють вечері. Далі прибираємо - збираємо всі соломинки, що випали з матраців.

7:00 - приходить вартовий, робить перекличку. Ми чекаємо на нього, вишикувавшись у три шеренги. Старший, що стоїть на чолі першої шеренги, кричить «Achtung!» Ми стоїмо струнко, а він зві­тує за звичною формулою: «Камера № 59: п’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Перелічивши нас, вартовий оголошує «Вільно!» і переходить до огляду матраців і коців, перевіряє вікна


  • чи бува яку дошку не відбито. Коли він йде геть, старший знову кричить «Achtung!», ми виструнчуємося, а після того як вартовий зачиняє за собою двері, співаємо «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни...»

8:00 - довгоочікувана мить - сніданок. Ставши в чергу, ми чека­ємо, поки вартовий відчинить двері. Двоє в’язнів приносять казан із кавою. Один із них дає нам по півлітровому бляшаному горняті, а інший наливає туди каву. Третій роздає хліб - 1/5 КотіззЬгоІ;, як вони його називають. Це вдвічі більше, ніж у Лонцькі. Багато хто заздрить в’язням, які працюють на кухні. Це заняття привілейоване, його доручають за старшинством.

Не хотів би я дочекатися таких привілеїв.

8:30 - порожні горнята перелічують і забирають до камери. Ми вільні робити що заманеться, аж до вечері. Можна стояти, сидіти, от тільки лежати не дозволено. Можна дрімати, мріяти, шкодува­ти себе. Можна розмірковувати про таїну життя і смерті. Можна звинувачувати за наші долі Сталіна, Гітлера, Бога або збіг подій. Можна дорікати собі за дурість. Багато чим можна займатися. Але найважче звинувачувати себе.

18:00 - подія дня - вечеря. Кажуть, історія повторюється. В Монтелюпі вона повторюється щоденно. Пронизливий свист зна­менує початок вечері. Ми шикуємося в три шеренги. Вартовий від­микає двері. В’язничний кухар - найпривілейованіший арештант



  • подає вечерю власноруч. Він тримає великий черпак, як колись королі тримали скіпетр, і, навіть не дивлячись на нас, занурює черпак у суп - ячмінний або з локшиною. Клопіт у тому, що зупа у великому казані на дні густа, а зверху - сама вода. Тому дуже важливо, як глибоко кухар занурює черпак.

Одного дня, стоячи в черзі, я пробував загіпнотизувати кухаря, щоб він дав мені густого навару з дна. Та коли моя черга прийшла, він черпнув лише по поверхні й налив мені каламутної юшки. Зазвичай, як і інші за таких умов, я б просто повернувся і пішов геть розчарований, сподіваючись, що завтра пощастить більше. Натомість я вилив ту водицю назад до казана та ще й так, що вона розхлюпалась, забризкавши кухареві обличчя.

Ошелешений, він глипнув на мене своїми блакитними, сливе безбарвними очима. В них відчувалась слабкість. Я твердо поди­вився на нього і рішучим рухом простягнув горня. Якусь мить він вагався. Тоді відвів погляд, занурив черпак на дно й налив мені густого варива.

Після вечері ми знову займаємося чим завгодно до 21:00, коли починається вечірній огляд. Як і вранці, ми стоїмо струнко, коли стар­ший звітує «Камера№ 59: П’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Вартовий перелічує нас, перевіряє вікна, йде геть.

Якось інспекцію проводив новенький. Йдучи з камери, він ска­зав gute Nacht, добраніч. Усвідомивши, що вартовому таке казати не годиться, він зашарівся, сказав entschuldigung, перепрошую, після чого зашарівся ще більше.

За таким розкладом часу в нас було доволі. Люди на волі, навіть наші вартові, які увесь час працюють - могли бути заздрісні. Од­нак Василь, наш доморощений філософ, поведений на помпезних, банальних твердженнях, ліпше знався на цьому. Він казав, що «час без волі марний, а воля без часу - зайва».


ВЛАДА ЛЮДЕЙ ТА ВОШЕЙ

За декілька тижнів пристрасті вляглися. Напруга спала. Спо­чатку здавалося, що мельниківці та бандерівці ніколи не зможуть мирно співіснувати в одній камері. Суперечки спалахували, як степові пожежі. Основним питанням було «Хто винен у розколі Організації?» Кожна фракція обвинувачувала іншу. Були й такі шибайголови, що хотіли просити коменданта розсадити нас до різних камер. На щастя, поміркованих було більше. В нашій фрак­ції до них належали професор Кордуба і Василь, наш філософ; у мельниківців - Сенатор і Полковник.

Полковник був офіцером кавалерії козацької бригади у Пер­шій світовій війні. Він був трохи занизький як на офіцера, але міцний і енергійний. Його темні очі під суворими, гарної форми бровами спалахували іскорками, коли він розмовляв. Голос мав наполегливий, іноді дратівливий. Він вихвалявся, що брав участь у найзапекліших боях проти більшовиків, пролив ріки крові, їхав полями, де трупів лежало, гейби колосся на жнива. Мав схильність до перебільшень і помпезності, але добре вмів вести переговори між ворожими фракціями. «Ми в одному човні, - казав він, - і разом підемо на дно».

Сенатор був високим, широкоплечим чоловіком із обвислими повіками, років п’ятдесяти. Його груди з розпухлими сосками були підозріло великі, а на круглому обличчі - ані сліду щетини. Роман



  • студент-медик із нашої фракції - божився, що то гермафродит, він має й чоловічі, й жіночі органи.

Ми з Богданом були цікаві це побачити. Одного разу, коли наш одяг забрали до відвошивлення, а наша камера була газована, нас перевели до сусідньої. Сидячи, ми не зводили очей із поголеного паху Сенатора, який стояв перед нами. Однак нам вдалося помі­тити хіба зморщену мошонку, а над нею щось схоже на сливку. То, мабуть, був його чоловічий орган - мацюпунький як для чоловіка Сенаторової постави. Він був такий короткий, що навіть не гойдав­ся. Більше нічого не було видно. Якщо там і був «жіночий орган», то мошонка його заступала.

У кожному випадку Сенатор був майстерним посередником під час сварок між фракціями. Він нагадував, що мета в нас одна - воля і незалежність. Його парламентерство чимало доклалося до миру в нашій камері. Однак найбільше за це ми завдячували вошам. Вони були спільним ворогом, що об’єднував усіх нас, змушував забувати і про Бандеру, і про Мельника.

За місяць після нашого прибуття до Монтелюпи зненацька, нізвідки з’явились воші, несподівані, як Blitzkrieg. Спочатку, ще не знаючи про вошей, я відчув свербіж. Почав чухратися. Свербіло вже не тільки в паху, а й під пахвами. Розповів про це Богданові, він сказав, що й із ним те саме. Ми вирішили, що то воші, але оскільки були наймолодшими (до нас так і звертались - «хлопці»), посо­ромились про це говорити. Невдовзі чухалася вже вся камера.

Дмитро, найвідвертіший у нашій фракції, першим зловив вошу й показав її всім. Він був обізнаний із вошами ще з польських в’язниць. Він стверджував, що та воша була увіч німкенею - білява, худа, заледве не прозора і надзвичайно жвава.

Відтепер усі полювали по собі за вошами. Мене здивувало, що воші, які жили в нашому брудному вбранні, такі чистенькі, немов щойно з душу. Вони мали пласке напівпрозоре тіло, всередині якого виднілася червона цяточка - моя кров. На відміну від бліх воші ні стрибали, ні поспішали. Безкрилі, вони мляво, ледь не урочисто бродили, тримаючи рівновагу на своїх коротеньких, обценькуватих ніжках. Мали гостре жало, щоб проколювати шкіру й пити кров.

Декотрі з нас, і Сенатор також, стверджували, що в них вошей нема. Справді, Сенатор намагався не вживати навіть цього слова, яке чомусь вважав сороміцьким. Коли дуже вже треба було го­ворити про вошей, він вдавався до «нейтрального» відповідника anoplura. Тому поза очі ми називали його Сенатор Anoplura.

Щоб скоординувати наші дії у боротьбі проти вошей, ми утвори­ли «уряд», що складався з двох провідних членів від кожної фракції зі старшим по камері на чолі. Після цілоденної дискусії було вирі­шено, що успішна кампанія проти вошей вимагає систематичного пошуку й безжалісного винищення. Для цього встановили «вошину годину». Від 12:00 до 13:00 всі без винятку шукали і душили во­шей. Дмитро, експерт із вошей, мав бути радником.

На диво, Полковник несамовито протестував проти цього. Він наполягав, що кожен має розбиратися з вошами в свій спосіб, як і коли завгодно, до того ж все це намарно, бо «ніщо в світі - ані влада, ані уряд, ані навіть Бог - не може дати раду вошам». «Воші керують людством», - казав він.

Незважаючи на його протести, переважило рішення «уряду». Відтепер щодня, і в неділю також, ми з 12:00 до 13:00 били вошей. То було справжнісіньке побоїще. Тоді як німці воювали з росіяна­ми, ми воювали з німецькими вошами. Наш математик підрахував, що першого місяця кожен у середньому вбивав 33 воші щоденно. Нас було 54, отже, щодня наша камера знищувала в середньому 1812 вошей - число, яке на диво, збіглося з роком перемоги над Наполеоном. Полковник твердив, що Наполеон зазнав поразки не завдяки бойовому духу російських військ, а тому, що воші заразили його армію тифом. «Більша частина його армії, - казав полков­ник, - загинула через тиф, а не через російські кулі».

Попри вражаючі показники вбитих вошей, живих ставало де­далі більше. Вони бродили всім тілом, хоч найбільше полюбляли пах і пахви. На ніч ховались у складках одягу й на мошонці, де й відкладали яйця.

З часом полювання на вошей стало нудним і менш продук­тивним. Ми програвали цю війну. Але один випадок підняв наш бойовий дух. З якихось незнаних причин нашій камері почали видавати зайву порцію хліба. Спершу ми намагалися ділити її на 54 частини, але без ножа це було марудством - хліб кришився, до того ж порції були нерівні. У Богдана з’явилась ідея - віддавати той хліб тому, хто вполює найбільше вошей. Спочатку дехто про­тестував, кажучи, що тим, у кого поганий зір, перемога не світить. Однак «уряд» врешті схвалив цю пропозицію.

Нудний обов’язок став тепер завзятим змаганням. Завдяки тій зайвій порції хліба щоденний «врожай» вошей суттєво збільшився. Однак конкуренція мала й негативні наслідки - дехто шахраював і крав вошей в інших.



«Людське життя - лише мить; матерія - швидкоплинна;

чуття - слабкі; тіло - розпусне; а душа - мов вихор;

а доля - незбагненна; а слава - марна...

Чим же керуватися людині? Єдиним - філософією».

Марк Аврелій

ПРО ДЕРЖАВУ І ВОЛЮ

Стимул здобути зайву порцію хліба пробудив нас від летаргії, в яку ми занурились за місяць полювання на вошей. До цієї летаргії докладався і брак сонячного світла в нашій камері. Італійський шляхтич, який будував цей замок, запланував тут три високі вікна, як цього й вимагав готичний стиль. Я уявляв собі, що з тих вікон було видно увесь Краків у променях сонця.

Однак зараз вікна було заґратовано і забито дошками. Єдиним джерелом світла була електрична жарівка. Вона світила цілодобово, а вимикача в камері не було. В нас було не досить світло як на день і не досить темно як на ніч. Для нас свист вартового о шостій озна­чав початок дня. Сонце і місяць я бачив, хіба заплющивши очі.

Змагання за хліб спровокувало «активний підхід до життя», як висловлювалися наші «урядовці». Відтепер наше життя було в наших руках. Щоб почати день «по-своєму», ми ставали в коло і співали «Боже Великий, Єдиний...» Щоб позбутися ліні й сон­ливості, ми робили гімнастику. Щоб подолати «дрімоту розуму», як казали наші старші, після «вошиної години» ми мали лекції німецької мови або філософування на вільну тему.

Незважаючи на сумнівність його «чоловічого органу», Сенатор виявився найзахопливішим лектором. Він називав себе «класицис- том», бо мав докторський ступінь із античної філософії. Він вів нас у світ давньогрецької та давньоримської філософії, світ Гомера й Вергілія. Найпам’ятнішою була його лекція про «Іліаду». Позаяк не всі читали Гомера і Вергілія, Сенатор спочатку коротко переказав зміст. Потім, набравши пози грецького оратора, піднявши одну руку і дивлячись понад наші голови, немов виглядаючи щось на небосхилі, він прочитав вступ із «Іліади» грецькою мовою, щоб дати нам уявлення про оригінальний, хвилеподібний ритм. Навіть не розуміючи давньогрецької, я почувався, наче в морі. Потім, уже українською, він запросив нас на борт військових кораблів Ахіл- ла, що вирушали на війну проти Трої, забрати красуню Єлену. Та історія вражала, але ще дивовижніше було бачити, як спокійний, здавалось безпристрасний Сенатор раптом спалахує, читаючи уривки з «Іліади», жестикулює, метушиться, перериває історію пікантними зауваженнями щодо інтриг поміж богами, їх оргій, незгод, обманів і зрад.

Я захоплено слухав кінець історії, коли Ахілл зі своїми воїна­ми проникає до оточеного мурами міста в дерев’яному коні. Тої миті в мені зблиснула надія, що якась невидима з’ява проникне до Монтелюпи і відчинить двері нашої камери.

Іноді Сенатор заглиблювався у сферу метафізики, яка була чу­жою і мені, і Богданові, а тому дуже спантеличливою. Втім було й таке, що нам прояснялося і часом ми наважувалися навіть стави­ти запитання. Мені сподобалась його лекція про «хороше життя»



  • ідею грецького філософа, який жив за декілька сторіч до Христа. Наслухавшись Сенаторових розповідей про те «хороше життя», за якого «над людьми панували б мистецтво, філософія та любов», я уявляв себе в такому світі, забуваючи на мить, що зараз я - в’язень. В такі хвилини я був переконаний, що, якби Ісус почув про мож­ливість «хорошого життя», він зрікся би страждань.

Одна з наших лекцій мало не спричинила бійку. То була дуже складна розповідь про Державу і Свободу. Мовцем був колишній другий заступник міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Бандери. Хоч не знати, чи справді він обіймав таку посаду - дехто думав, що він сам собі присвоїв таке звання. Був, здавалось, серед­нього віку. Втім, тепер було важко визначити чийсь вік - усі висна­жені обличчя здавались однаковими. Людина твердих переконань, він говорив швидким стакато, випльовуючи слова, наче кулі.

Мені його лекція була цікавою, бо я ніколи не замислювався над такими серйозними справами. Однак здалося, що він ходить колами. Коли він втретє сказав, що не може бути свободи без держави і що «наша держава буде державою свободи», Богдан підняв руку й запитав, чи будуть у нашій державі в’язниці. Мо­вець із ентузіазмом відповів: «Звісно, будуть. Чи ти думаєш, що може існувати держава без в’язниць?» Богдан прийняв таку відповідь, але мене вона стривожила. Як в’язневі мені понад усе хотілося бути на волі. Я підняв руку і, зібравши всю свою мужність, сказав, може, й трохи наївно, що для мене воля озна­чає відчинені двері всіх в’язниць.

Мовець відказав, що моє зауваження «наївне і дитяче». Він довго розводився про це, зверхньо дивлячись на мене, і закінчив тим, що я ще замалий, щоб зрозуміти такі складні проблеми. Я маю хіба слухати.

Полковник перебив його:



  • Пане, Міністре, - сказав він якомога саркастичніше, - хіба ви не знаєте, що держава - це паразит, гнобитель свободи? Вона п’є людську кров, як воша. І ви називаєте це волею?

Всі прикипіли поглядами до Полковника. Міністр до такого був не готовий. Він спромігся лише відповісти, що «наша держава буде іншою, зовсім іншою».

  • Тобто ще деспотичнішою, бо ви будете диктатором! - від­рубав Полковник.

Не знаючи, як реагувати, мовець розлютився. Він не почерво­нів, бо в жилах мав не так багато крові, але добряче напосівся на Полковника. Називав його і анархістом, і махновцем, і приблудою- козаком, і безпринципним опортуністом.

Я поняття не мав, що означала більшість із тих епітетів, однак Полковника вони образили. Він встав, випростався і зі стиснути­ми кулаками посунув на Міністра. В останню мить наш старший вскочив поміж них і розборонив їх. Полковника звинуватили в тому, що він поводився «нетактовно».

Тепер усі розмовляли на підвищених тонах. Поки вони сва­рилися і сперечалися, ми з Богданом стояли збоку, адже були «малі й зелені». Мало хто став на бік Полковника. Коли всі трохи охололи, лекція продовжилась. Останнє слово залишилося за Міністром: «Хоча в’язниці - це зло і їх кількість, мабуть, слід зменшити, однак вони завжди будуть невід’ємною частиною людського суспільства».

Борючись із собою, я намагався зрозуміти, як в’язень може відстоювати необхідність в’язниць. Я обмірковував це питання мало не до півночі, коли Богдан вже солодко похропував. Його ніс постійно був забитий. Щось мені підказувало, що якби наші провідники захопили владу в свої руки, вони без жодних вагань засадили б мене вдруге за найменший прогріх.

На щастя, такі болючі питання підіймали не на багатьох лекці­ях, більшість із них минали мирно. Так само, як Сенаторові, мені сподобалися й лекції нашого старшого - професора геополітики. Щоб показати зв’язок між географією і політикою, він брав нас у мандрівку різними континентами, пояснював міграцію народів, розвиток держав на берегах рік і в долинах. Ми побували з ним біля Нілу й Гангу, Амазонки і Ріо Гранде, Дніпра і Волги.

На знак визнання його талантів начальник в’язниці дозволив йому тримати олівці, щоб малювати мапи. Невдовзі наша камера скидалась на світ у мініатюрі - всі його континенти, океани, гори, міста, пустелі, ріки й долини розкинулися на стінах. У такому ото­ченні мені здавалося, що я живу в глобусі, в центрі земного ядра.

Спочатку всі ті мапи створювали ілюзію простору, та згодом вони почали гнітити мене. Життя в цьому мініатюрному світі було ще замкнутішим, ніж в тісній камері Лонцькі. Від думки, що там, за мурами Монтелюпи є величезний світ, мені так і кортіло взяти вибухівку й підірвати до дідькової матері всі ті континенти. Тоді я принаймні знав би, за що сиджу.

Якось під час того, як я до пізньої ночі розмірковував про своє ув’язнення, про можливість того, що вже ніколи не поба­чу денного світла, я заздрив Богданові - тієї ночі він спав так безтурботно і спокійно. А я спати не міг. Я вп’явся поглядом у жарівку, немов хотів змусити її погаснути. Мав би я камінь, я б розтрощив її на друзки.

Однак потім я заплющив очі й натягнув коц на обличчя. То було 6 січня - Святий Вечір. Я уявляв себе в рідному селі, в Яворі.

Дитиною я не міг дочекатися Святої Вечері. До неї сідали, коли з’являлася Північна Зоря. Я стояв на ґанку і чекав, поки денне світ­ло потьмяніє, небо потемніє, а на небосхилі засяє перша зірка, тоді я прожогом біг до хати і кричав: «Зірка! Віфлеємська зірка!»

Тоді в світлиці вже було накрито стіл до вечері. На підлозі лежало сіно, розсіяне на згадку про місце, де родився Христос. У північно-східному кутку стояв пишний сніп жита - символ дос­татку. Довгий стіл, вкритий білою лляною вишитою скатертиною, та свічка, що мерехтіла посеред нього, чекали, коли ми всядемося. Я сидів праворуч від мами. По той бік столу сидів батько, а поруч із ним Оксана, донька цьоці Ганусі, моя однолітка. Цьоця Гану ся померла кілька літ тому, і відтоді Оксана жила з нами.

Піднявши погляд до стелі, батько заспівав «Бог Предвічний». Ми за ним - і материн статечний голос, і наші з Оксаною крикливі голоси зливалися з його баритоном. Вечеря складалася з дванад­цяти пісних страв: борщу, риби, голубців, маринованих грибів та інших наїдків, які не дуже захоплювали мене, хоча батько їх обож­нював. Між стравами він наливав самогону і пив за «всіх святих», за «добрий врожай», за «прийдешні роки», тоді задоволено втирав обличчя мозолястою долонею.

Ми з Оксаною нетерпляче чекали куті - останньої страви. Кутя чомусь не просто смакувала нам, а ще й доводила до реготу. Ми виходили з-за столу, не чекаючи дозволу, і вар’ювали на підлозі


  • ґаджелялися, стрибали, закидали одне одного сіном.

Заспокоювалися ми, лише почувши колядки за вікном. При­тиснувши носи до холодних шибок, ми спостерігали за гуртом старших хлопців і дівчат із вертепом. Співали вони про «дивную новину в Віфлеємі» - народження Сина Божого, нашого Спасителя. Я затамовував подих, бачачи голого Ісусика на холоді, на маминих колінах, надіючись, що він не замерзне. Водночас я був щасливий, що ось я тут, у теплій хаті, маю батьків, які піклуються про нас із Оксаною.

ДЕНЬ, КОЛИ НЕ БУЛО «ВОШИНОЇ ГОДИНИ»

Дехто вважав це дивом. Інші тлумачили все науково. Однак усі сходилися на тому, що то була добра ознака. Від однієї із дощок, які укривали вікна нашої камери, відпав сук й утворилася дірка завбільшки як волоський горіх. Волею випадку чи долі нам суди­лося отримати візуальний зв’язок із зовнішнім світом.

Дірку помітили невдовзі після сніданку й всі відразу з’юрмилися біля вікна, бо кожний хотів бодай краєчком ока зиркнути на Краків. Бажання побачити світ після шести місяців у камері зі забитими вікнами було нестерпним. Після початкової безладної штовханини ми стали в чергу.

Чекаючи своєї черги, я нетерпляче очікував моменту, коли побачу бодай маленький шматочок Кракова. Тим часом я пригадав невеличку колекцію поштівок - скарб моєї мами. Вони були від її вуйка, який вив­чав право у Відні, а згодом став «суддею Його Величності» у Кракові. Одна з тих поштівок була, властиво, світлиною, що зображала його на тлі будівлі суду. «Яка іронія, - подумав я, - мій прадядько, мабуть, чимало злодіїв і шахраїв запік до Монтелюпи. Він і уявити собі не міг би, що його небіж опиниться серед них».

Він не знав, що Монтелюпа стане особливою тюрмою для політичних в’язнів. Тут не було кримінальних злочинців. Наші однокамерники, чергуючи на кухні, дізналися, що, за винятком нашої камери № 59, де сиділи п’ятдесят чотири українці, решта за­суджених були поляками, яких підозрювали у підпільній діяльності проти Німеччини. Нещодавно посеред ночі ми чули їхній лемент під час допиту на нижньому поверсі. Спочатку мені мурашки йшли шкірою від тих криків - на думку, що одної ночі ці крики можуть бути моїми. Однак згодом я до них звик. Мною оволоділа якась втомлена байдужість - допоки це не мої крики...

Ми також дізналися, що за німців ще жоден в’язень не був звільне­ний із Монтелюпи. Хоч якими були результати допиту, всіх відсилали до Аушвіцу1, трудового табору неподалік від Кракова. Іноді, заплу­тавшись у вічну сірість нашої камери, я мріяв про переведення до Аушвіцу. Хоч яка б там була праця, навіть у каміноломах, я принаймі буду назовні, бачитиму небо, вдихатиму зорі. В такі миті я відчував, як сонце гладило моє лице, а краплини дощу стікали з нього додолу. Однак, коли я його торкався, то був просто мій піт.

З наближенням моєї черги мені аж дух перехоплювало від бажання побачити зовнішній світ. Іншими, схоже, опанували подібні почуття, бо відколи ми стали в чергу, ніхто й слова не сказав. А обличчя тих, хто вже зазирнув у шпаринку, були урочистими, немов після причастя, їх вираз неначе казав: «Місто ще тут, я бачив його».

Дотепер єдиним свідченням того, що ми перебували не на якомусь Богом забутому тихоокеанському острові були дзвони Вавельської катедри. Коли вітер віяв у напрямку Монтелюпи, нам було чутно, як вони лунко перебивали вічну похмурість нашої камери. Однак через щогодинне калатання дзвонів час наче спо­вільнювався. Тому з часом я навчився не помічати їх, подібно як не помічав криків в’язнів під час допитів.

Ось нарешті моя черга. Мені мало очі не повилазили, так я при­пав до тієї дірки в дошці. Сонячне світло! Я бачу його на власні очі! Власне, на одне око, бо для двох шпарина була замала. Переді мною простягалася низка дахів, далі майдан, а за ним - висока будівля. Я подумав, що то Оперний театр, як у Львові. Проте то, мабуть, був залізничний вокзал, бо там юрмилася сила-силенна на­роду. До того ж, над входом до споруди висів величезний годинник із римськими цифрами, з тих, які встановлювали на всіх станціях Австро-Угорської імперії.

Мою увагу привернув чоловік у лахмітті, що сидів на де­рев’яному ящику, ліворуч від височезної арки входу на станцію.

Він, мабуть, був жебраком - жінка з важкезним клунком за плечима кинула щось - либонь, монетку - в його простягнуту руку. Не встиг я його як слід роздивитися, як старший у камері сказав, що мій час збіг. Чоловіки за мною нетерпляче чекали своєї черги.

Відходячи від вікна, я брав із собою все, що щойно бачив - сон­це, небо, будівлі, жебрака.

Відтоді я спостерігав за ним щодня. Заплющивши одне око, а друге якнайближче притуливши до шпарини, я цілив мій зір на його постать. І хоч я не міг чітко бачити його обличчя через віддаль та його величезні окуляри проти сонця, які він ніколи не скидав, уява моя малювала його лагідним, поораним зморшками, з глибоко посадженими очима в облямівці густих брів.

Того дня «вошиної години» не було. Нам на думці було інше. Ми не знали, що відбувається в світі. Чи триває ще війна? Чи далеко просунулися німці? Чи Москва вже в їхніх руках, чи, може, росіяни змогли стримати наступ? Що робить Англія? Чи переконала вона Америку вступити у війну?

Запитання і тільки запитання. Єдине, що ми знали напевне, - це те, що якщо німці переможуть, ми приречені. Дехто сподівався, що росіяни і німці перетовчуть одні одних, тоді ми зможемо по­вернутись на свою землю.

Вночі мною опановувала меланхолія. Я не відводив погляду від жарівки, що висіла наді мною, наче очікуючи від неї відповідей. Жарівка була незворушна. Навіть не мерехтіла.

Заплющивши очі, я побачив маму. Вона була у «великій кім­наті», в ліжку, не спала, думала, де я, що зі мною. «Чому ж він не дається чути?» Встала, дивиться у вікно на місяць уповні, немов сподіваючись, що я раптом з’явлюся звідтіль.

Пішла на кухню, запалила нафтову лампу, сіла за стіл. Тепер її обличчя освітлювало м’яке сяйво, обличчя те було стривоже­не, але не стурбоване. її великі чорні очі обрамовані гладкою дугою брів. Такі обличчя я бачив на образах у соборі св. Юра. Щось у ньому свідчило, що в її душі є такі закутки, куди вона нікому не дозволить вступити.

Бере з шухляди зошит, який я залишив під час своїх останніх вакацій в Яворі, сідає писати.

«Шановний пане Ковалю.

Сподіваюсь, цей лист застане Вас здоровим і в доброму нас­трою. Писала’м Вам три місяці тому, але відповіди не одержала. В тому листі просила’м Вас розказати мені про Михайла, що він там поробляє. Я є певна, що ведеться йому незле, але на війні всяке може статися. Спочатку, коли Ви мені не відповіли, я думала, що з Михайлом приключилася якась прикрість і Ви вагаєтеся сказати про це мені. Але тепер, після трьох місяців, я переживаю за Вас. Чи з Вами все гаразд? Будьте ласкаві, відпишіть мені, інакше я буду думати, що Ви приховуєте щось про Михайла.

Знову дякую, що взяли його під своє крило. В квітні йому буде вже сімнадцять, отже, він зможе сам про себе дбати або й вам до­помогти. Ви так много зробили для нього і для нашої фамілії. Без Вас ми загинули б наприкінці Першої світової війни. Ви прийшли якраз вчасно, як янгол-хоронитель, і врятували нас. Не знайду слів, щоб висловити свою вдячність Вам.

Марися».


Я дивився, як вона перечитує листа в тьмяному світлі лампи, що звисала зі стелі й пригадав ту мить на станції в Яворі перед посадкою на потяг, коли мене відправляли до Львова, «у світ, щоб стати мужчи­ною». Вона обійняла мене, тоді випустила, подивилась у вічі, немов намагаючись побачити моє майбутнє, знову обійняла і поцілувала.

Свист вартового, що оголошував початок дня, поклав край моїм нічним маренням. Та я думав про маму і вдень. Вона не знала, що пан Коваль й гадки не має, де я. Він міг здогадувати­ся, куди я попрямував, але звідкіля йому було знати, що п’ять місяців я провів у Лонцькі, за декілька кварталів від його бюро, а тепер-от сиджу в Монтелюпі.

Мати також здивувалася б, коли б дізналася, що пан Коваль за російської окупації вів подвійне життя. Я давно це підозрю­вав, але підтвердження знайшов декілька тижнів тому, під час «вошиної години».

Одного дня я сидів поряд із Сенатором, коли ми винищували вошей. Я вбив багато, але не досить, щоб виграти. В Сенатора була лише невелика купка. Через свою короткозорість він не мав шансів виграти додаткової порції хліба. Я непомітно висипав йому свої воші. Порахувавши, він був вражений своїм урожаєм. Хліб того дня отримав він.

Жуючи той хліб, він запитав мене, звідки я. Я розповів, що народився в Карпатах, але з десять років живу у Львові з паном Ковалем, моїм опікуном.


  • Ти сказав Коваль? - запитав він так, наче те ім’я було йому знайоме.

  • Так, пан Коваль, - відповів я.

  • Не Іван Коваль випадково?

Якою несподіванкою це виявилося для мене і для Сенатора. Він не просто знав пана Коваля, вони разом вступили до Організації й були членами одної «ланки». «Пан Коваль, - казав Сенатор, - був справжнісіньким артистом, звабником. Міг зачарувати навіть хо­лоднокровних більшовиків. А як ґречно з жінками обходився!»

  • Так, - подумав я, - це дуже схоже на пана Коваля, та хтозна, чи це та сама особа. Міг існувати й інший схожий чоловік.

Однак, я помилився. Я зрозумів це, коли Сенатор розповів, що пан Коваль працював інспектором, тому міг вільно подорожувати у справах Організації, не збуджуючи підозр. Найбільше мене вразило те, що Сенатор знав про Анну:

  • Вона була зв’язковою між підпільною частиною Організації на російській території та організацією, яка існувала в частині колишньої Польщі, тепер під німецькою окупацією.

Вдивляючись вдалечінь своїми голубими очима, немов намагаю­чись вихопити мить із минулого, Сенатор додав: «Анна була єдиною жінкою в Організації і водночас коханкою пана Коваля... Цікаво, де він зараз. Сподіваюсь, ми не зустрінемося з ним в Аушвіці».

Як «стоїк», Богдан любив так називати себе, він вдавав, що розповідь Сенатора йому байдужа, але насправді він був глибоко зворушений. Вмостившись на підлозі в куті камери, ми півдня роздумували про пана Коваля. Хто він насправді? Офіційно - ди­ректор бухгалтерії, пізніше подорожній інспектор. Для мене він був опікуном, благодійником, чоловіком, якого варто наслідувати. Для моїх батьків - почесним гостем. Богданів батько був його най­ближчим другом, а його мати пожвавлювалася на саму лише згадку цього імені. «Іван, - казала вона, - справжній джентльмен, він розумніший від усіх моїх знайомих чоловіків». Для пані Шебець він був бабієм, який, як вона якось сказала, міняв жінок частіше за шкарпетки. Чи справді за маскою такого собі легковажного бабія, який, на думку Сенатора, міг зачарувати навіть холоднокровних більшовиків, ховався досвідчений змовник?

Я в цьому не сумнівався. Богдан не був певен.


  • Запитаємо пана Коваля, коли нас випустять, - сказав він.

  • Випустять? - перепитав я. - Невже ти справді віриш, що нас випустять?

Це, мабуть, прозвучало істерично, бо я вже почав втрачати надію на волю. Моя єдина надія була лише на те, що нас перевезуть десь, де я міг би побачити небо й доторкнутися землі.

Замість відповіді Богдан зайшовся кашлем, сухим кашлем, наче йому важко було видушити із себе слова. Я розумів його. Як і інші, ми часто говорили про те, що робитимемо, коли «нас випустять». Полковник, приміром, мріяв скуштувати «золоті груші в меді з краплиною коньяку». Дехто хотів просто борщу чи гуляшу або ж млинців зі сметаною. А моя мрія була - мамин житній хліб із маслом і смачним малиновим варенням.

У цих кулінарних балачках ми на мить забували про в’язницю, і годували наші шлунки ілюзорними стравами. «Наше звільнен­ня» та уявні наїдки були просто словами, химерами, необхідними нам, бо іншого виходу не було. Тому Богдан не відповів на моє запитання. Він просто некліпно дивився на мертве світло жарівки. Я також занурився в мовчанку. Лише коли в моїй уяві майнув ку­сень житнього хліба з маслом і варенням, я поворушився. Глибоко вдихнув. Кисле повітря камери, яку декілька днів тому газували, дерло мені ніздрі й горло, душило мене.

МІЙ «НАПОЛЕОН»

Вітри подули в інший бік. Ось уже два тижні, відколи кожного дня двох із нашої камери викликали на допит. Першим був Мі­ністр. Коли він вийшов із камери, ми всі заціпеніли, чекаючи його криків із кімнати для допитів, що була поверхом нижче. Однак, на превелике своє здивування, не почули нічого. Повернувшись, він сказав, що його забирають до штабу гестапо на вулиці Поморській. Допит, сказав він, був просто формальністю, адже він визнавав своє тривале членство в Організації й позицію в Тимчасовому уряді. Він мав лише відповісти на декілька очевидних запитань і підписати якісь папери. Він навіть не прочитав ті папери - хотів показати німцям, що пишається тим, що належав до проводу ОУН, і не боїться їх.

Наш «уряд» одностайно вирішив, що ми маємо «гордо» визна­вати своє членство в Організації та позицію в ній, інакше «німці не сприйматимуть нас серйозно». Ми з Богданом відкрито не за­перечували, бо нас вважали б за зрадників, однак потай постано­вили не коритися цьому рішенню. Задовго до початку допитів ми вирішили дотримуватися попередньої легенди: ми йшли до Києва шукати Богданового брата. Богданові це рішення не легко далося через його палку відданість Організації. Проте я якось переконав його, що життя дорожче, ніж відданість.

За декілька тижнів Богдана викликали на допит. Як і інших, його також забрали до штабу гестапо. Його допит, як він сказав, «минув гладко». Вони морочилися з ним понад дві години, але він стояв на своєму. Моя черга надійшла за тиждень. Мене останнього з нашої камери відправили до штабу гестапо.

Мене завели до невеличкої кімнатки на другому поверсі, на­проти сходів. Зайшовши до кімнати, я зніяковів, не знаючи, чого чекати. Усі наші «однокамерники», які «гордо визнали» своє член­ство в ОУН, казали, що допит - це просто формальність, як і всі ті папери. Зі мною та Богданом була інша річ - ми поклали собі заперечувати все. Тому Богдана й допитували дві години.

Гестапівець, який привів мене сюди, сказав сісти у крісло за дерев’яним столом. Та ще до того, як сісти, я помітив на тому столі щось схоже на тістечко. Не вірячи, я потер очі. Ні, це не просто гра уяви. То був справжній «Наполеон» у відкритій паперовій коробці, поруч із пакою охайно складних паперів.

По той бік столу, за маленькою, пласкою друкарською машин­кою сидів допитувач - чоловік середнього віку в цивільному. Він читав якісь папери, либонь, рапорт про мій допит у Лонцькі. Час до часу він поглядав то на мене, то на «Наполеон».

Що це тістечко тут робить? Його пухкенький крем дражнив мене, відволікав мою увагу. Що це - жарт? Я готувався до серйоз­ного допиту. Нарешті мені вдалося відвести погляд від тістечка і роззирнутися. Кімната була більшою, ніж здавалося спочатку. На відміну від сірої вузької кімнати для допитів із високою стелею і важкими ґратами в Лонцькі, ця кімната скидалася радше на кабінет. На вікнах навіть ґрат не було.

Гестапівець, який привів мене, сів у крісло, позаду, ліворуч. Він мав виснажене обличчя і ретельно доглянуте, поріділе, світле волосся. В його очах було щось лиховісне. Спостерігав за моїми рухами. Я відчував на собі його погляд, навіть не дивлячись на нього. Через це я ніяковів більше, ніж через «Наполеон».

Допитувач дочитав папери і поклав їх на стіл поруч із друкар­ською машинкою. Байдуже, мовчки глянув на мене. Потім взяв із шухляди ще одну течку і почав її читати. Тим часом я пожирав поглядом «Наполеон».

Я аж здригнувся, почувши суворий голос: «Коли ти приєднався до бандерівського руху?!»

Маючи на гадці лише «Наполеон», я був неготовим до запи­тання, але відповів:


  • Я до нього ніколи не належав.

Не певен, що моя відповідь звучала переконливо, я робив все, що міг, щоб думати про запитання, а не про тістечко.

Він свердлив мене поглядом, немов намагаючись прочитати мої думки.



  • Ти один із тих, що заперечують свою вину, тому що винні. Такі завжди так чинять. Без винятків.

  • Чому ти відпираєшся? - повернувся він до мене з течкою в ру­ках. - Тут сказано: член бандерівського руху, затриманий з іншими похідними групами в околиці Києва, поблизу фронтової лінії.

Знову вп’явся в мене поглядом.

  • Ти заперечуєш, що був поблизу Києва?

  • Ні, але я там був з іншої причини.

  • Забудь про інші причини, байки мені не потрібні.

  • Я був там із другом, із Богданом, він, мабуть, вам казав. Ми шукали його брата. Я казав про це на допиті в Лонцькі, але вони не повірили і приписали нас до бандерівців. Хіба Богдан не роз­повідав вам нашої історії?

Не треба було мені вживати слово «історія» - допитувач криво посміхнувся і крикнув сердито:

  • Ну-ну, яка там в тебе «історія»?

Я розповів йому те, що ми з Богданом стільки разів повторю­вали. Його старшого брата заарештували за спаплюження статуї Сталіна. Незадовго до початку війни його перевели з Лонцькі до Києва. Ми хотіли бути там, коли німецькі війська звільнять Київ, щоб знайти його або його тіло. Адже росіяни, зазвичай, вбивали в’язнів перед відступом. Так вони вчинили у Львові.

На згадку про тіло Богданового брата я зніяковів, бо вірогідні­ше, що його разом із товаришем заарештували за наш із Богданом вчинок. І до Києва їх не переводили, а вбили в Лонцькі, як і всіх в’язнів, перед відступом російських військ. В газетах була знимка його тіла на горі трупів. Нас із Богданом весь час мучила його смерть, але ми намагались не говорити про це.

Я сподівався, що допитувач не помітить мого зніяковіння, тому повторив:


  • Ми були близько від лінії фронту, чекали, коли німецька армія визволить Київ.

Здається, йому сподобалося, що я назвав напад німців визволен­ням. В його очах з’явились іскорки. Змінивши тему, він запитав:

  • Скільки тобі років?

  • На час арешту було п’ятнадцять з половиною.

  • Ти ходив до школи?

  • Так, до середньої школи у Львові.

  • Яким ти був учнем?

Я не збирався вдавати із себе скромника:

  • Одним із найліпших.

Тепер я знову почувався впевнено. Не чекаючи наступного за­питання, я розповів, що добре знаюся на математиці й фізиці, але над усе люблю німецьку літературу, знаю напам’ять вірші Ґете і Шиллера.

  • Знаєш вірші Ґете і Шиллера... - сказав він задумливо і, увіч, зацікавлено. - Які саме вірші Шиллера ти знаєш?

  • «Рукавичку», - відповів я і почав декламувати.

Яка вистава! Кімнату наповнив мій глибокий голос. Я мав дриґ до декламування віршів. У школі мене часто просили декламувати через мій голос.

Я вів мову про даму, яка кинула свою рукавичку до левового лігва й наказала лицареві доказати свою любов - принести ту ру­кавичку. Він пішов, доказав і віддав своє життя.

Оплесків не було - коли я закінчив, панувала глибока тиша. Я сподівався, що допитувач відпустить мене. Власне, я був впевнений у цьому, коли помітив, що він кивнув і підморгнув гестапівцю. Я думав, що то сигнал забрати мене до Монтелюпи. Вперше після арешту я пишався собою і завдячував цим своєму талантові декла­матора. Я вже майже встав зі стільця, щоби йти, але подумавши, вирішив зачекати наказу допитувача.

Тим часом гестапівець підійшов до мене. Зупинився за крок-два ліворуч. Я відчував на собі його погляд. Я скоса глипнув на нього. Він дивився на мене презирливо. Тиша ставала нестерпною. Та ось він її порушив. Говорив лукаво і глузливо.



  • Ти вроджений брехун! Встати, коли я з тобою розмовляю!

  • заволав він.

Я скочив на рівні ноги.

Він так довго дивився на мене, що я аж затремтів.



  • Богдан зізнався! А ти чому заперечуєш?!

-Я не маю в чому зізнаватися...

Він не дав мені закінчити. Дав ляпаса по лівій щоці, по правій, а потім ужарив кулаком у чоло, майже зваливши мене з ніг.



  • Що ти тепер скажеш? - виплюнув він, тримаючи руку напо­готові для нового удару.

Я мовчав, ще розгублений по ударах, але, на диво, свідомий, що я мушу чинити опір.

  • Що скажеш? - знов запитав він. Знову хотів мене вдарити, але я відхилився і заволав зі всіх сил:

  • Я не маю в чому зізнаватися! Я не винен!

Сам собі дивуючись, я очікував тепер найгіршого. В тиші, що заполонила тепер кімнату, я чув швидке стукотіння свого серця.

Допитувач встав з-за столу і сказав щось гестапівцю, я не вто­ропав що саме. Гестапівець вийшов.

Допитувач запросив мене сісти. Я витер кров із чола краєм со­рочки. Перстень гестапівця розсік мені чоло над бровою.

Допитувач глянув на мене, як мені здалося, співчутливо. А може, це була тільки гра моєї уяви? Він розпитував мене про школу, про мою родину. Як називалася моя школа? Чи мав я братів або сестер? Де жили мої батьки? Що вони робили? Спокійно стенографував мої відповіді, а тоді сказав: «Скуштуй Кгстзсіїпііїс» - «Наполеон» німецькою.

БУКЕТ ТРОЯНД

Жовтень 1942 року був не за сезоном холодним. Крізь щілину в дошці ми бачили густі тумани над дахами, одного разу навіть сніжинки грайливо кружляли. Люди на вокзалі були закутані, як взимку. Жебрак біля входу до станції скидався на купу лахміття. Сидіти цілий день на дерев’яному ящику, на холоді й протягах було нелегко, але я йому заздрив. Я залюбки приєднався б до нього.

У нашій камері цьогоріч також було холодно, холодніше, ніж торік взимку. В’язницю опалювали лише годину вранці. Дехто припускав, що війна ще досі триває і німцям потрібні паливні матеріали для армії. Однак нам принаймні дозволяли користуватися коцами. Загорнуті в них, ми були схожі на яки­хось двоголових почвар, бо коц мали один на двох. Через холод у нас було менше лекцій і більше фізичних занять. Ми ходили шеренгою: десять кроків вперед, десять назад - більше нам не дозволяли розміри камери.

Нещодавно ми пережили ще одну навалу вошей. Мабуть, через холод - їх приваблювало тепло наших тіл. А може, й з інших при­чин. Ми більше не одержували додаткової порції хліба, а отже, й не мали стимулу винищувати їх так, як колись. Наш одяг частіше брали на відвошивлення, але воші вже, певне, набули імунітет. Піс­ля кожного відвошивлення вони хіба швидше розмножувалися.

До того ж, у нас з’явилися «троянди» - на грудях декого з на­ших повикидало червоні цятки схожі на маленькі троянди. Через два дні під час переклички старший у камері доповів вартовому: «Камера № 59: п’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, дев’ять хворі, не можуть стояти в шерензі».

Спочатку вартовий запідозрив їх у симуляції, але побачивши їх груди, зі стурбованим виразом обличчя пішов геть. За декілька днів прибула медкомісія із чотирьох лікарів. В бездоганно чистих офіцерських уніформах, наґлянцованих чорних чоботах, вони були як опереткові персонажі. З коридору, щоб не заразитися, вони роз­питували про симптоми. Двох хворих привели до дверей. Витяг­нувши шиї, лікарі здалеку оглядали їх.

Тим часом наш вартовий стояв спиною до мене десь на півкроку попереду. То був Франц, новий вартовий, Volksdeutscher із Румунії. Декілька днів тому він дав ляпаса нашому старшому за те, що той зауважив, що навіть у в’язниці люди мають обличчя, а не рила - це слово вартовий вживав щодо нас. Тоді мені здалося, що Франц за це ще дорого заплатить.

І ось, здається, настала слушна мить. Під час «вошиної години» я зловив дві велетенські воші - чоловічої і жіночої статі. Я не вбив їх, бо хотів подивитися, як вони розмножуються. Коли прибула медкомісія, я ще тримав їх у руці. Бачачи спину Франца перед со­бою, я вирішив випустити тих вошей на нього. Спочатку вони ніби розгубилися, але скоро щезли в нього під плащем. Я уявив собі, як вони залізуть до нього у пах, кохатимуться, потім зголодніють, вгризуться у його світлу шкіру й оп’яніють його кров’ю. Дивно, подумалось мені, вошам національність неважлива.

Одного погляду на обличчя членів медкомісії було досить, щоб зрозуміти, що то не було просто нездужання. Вирок не забарився


  • Fleckfieber, плямистий тиф - хвороба, яку переносять воші.

Того ж дня, після заходу сонця хворих забрали з камери. Усіх турбувало одне питання: куди їх відправлять?

Ніч тяглась, мов впертий віл. Іноді наша камера була справжні­сінькою хропівнею. Сьогодні ж не хропів ніхто - один-два пуки, хрипле дихання, стогін і все. Зазвичай, отакими безсонними но­чами я у мріях подорожував світом, щонайдалі від Монтелюпи. Я відвідував хатинку вуйка Тома, разом із Тарзаном шукав пригод у джунглях, губився з Берном у далеких експедиціях. Іноді я плавав морями з піратами, хоч не дуже добре чуюся у воді. Часто допо­магав мамі по господарству або ходив із нею до Кропивника за малиною та горіхами. Одного разу я цілу ніч розмірковував про

Вовка - дідового собаку, що загубився поблизу Києва, але за рік віднайшов шлях додому. Я крок за кроком намагався простежити його складний шлях.

Сьогодні я не мав настрою йти на нічні пригоди. Я й у камері не зле чувся. Якось ніщо мене не турбувало - ані жарівка, ані пустий шлунок. Тіло було немов невагоме, але гаряче. Мій зір був спрямований на стелю, але перед очима стояла фотографія кольору сепія, на ній був дворічний я. Моя мама дуже любила те фото. Його зробили у Львові, під час її візиту до пана Коваля.

Там я стою на високому стільці, а очі аж круглі від подиву, руки по швах, кулачки стиснуті, гейби яку таємницю в них тримав. Мама розповідала, що дала мені свої сережки, щоб я спокійно стояв.

Хлопчина на тій кольору сепія знимці зачудовано і благоговійно вдививлявся в мене, аж поки я не заснув. Вранці, я глянув на свої груди - там трояндовим букетом розцвіли червоні цятки. Богдан розстібнув сорочку і ми порівняли свої троянди - його були більші й червоніші.

Наступного дня наш старший шукав олівець, що таємниче щез у нього, і виявив молитву написану олівцем на стіні, там де ми мочилися. Усі з’юрмилися довкола. Лише ми з Богданом й далі сиділи. Ми знали ту молитву напам’ять.

Отче наш, творець землі, неба, тюрм і пекла, чоловіка, жінки і вошей.

Збудись і подивись, що ти наробив.

Те, що Ти створив, збагнути може тільки Люцифер.

Збудись із недільної дрімоти і подивись на злочинні дії твої замість карати нас.

Чи це є твоє бажання, щоб тиф і воші їли нас?

Чому ти призначив одних бути тюремщиками, а других їх пішаками?

Наш всемогутній батьку, де Ти є?

Чому не відізвешся?

Чи не встид тобі бути з тюремщиками за панібрата?

Ми не хочем багато: тільки хліба і тепла, а ти даєш нам тиф і воші.

Боже!

Прийди до нас, до низу,

побудь у келії нашій місяць або два.

Якщо не прийдеш, наш висновок буде:

Ти є Люцифер у масці Божества.

Букети дедалі більше розросталися. Наприкінці тижня Бог­данові й мої груди вже було повністю поцятковано. Вони ані не свербіли, ані не боліли. Однак тіло кидало то в жар, то в холод, то морозило. Мені чомусь до всього було байдуже. Мною оволоділи апатія та заціпеніння.

Коли за декілька днів вартовий наказав Богданові, мені й ще чотирьом в’язням йти за ним, я навіть не замислювався, куди він нас поведе. Просто пішов...

МАДОННА-РОЗПУСНИЦЯ

Ми вийшли з вантажівки посеред бараків, огороджених колю­чим дротом. Після стількох місяців у камері із забитими вікнами місяць уповні та хрускотливий сніг здавались несправжніми. Нас завели до окремого бараку - великої, квадратної зали, тьмяно освітленої декількома жарівками. Вздовж стін стояли вузькі де­рев’яні ліжка.

Мені дали ліжко поруч із якимсь бідолахою, з головою закута­ним у коц. Як тварина, закинута в незнайому місцину, я спробував роздивитися все довкола, коли вартовий пішов геть. Нишпорячи кімнатою, я побачив Богдана - він лежав по той бік зали, підібрав­ши під себе коц. Решта четверо з нашої групи щойно вмощувались у ліжка із того ж боку, що й я.

Глянувши на свого таємничого сусіду, я помітив, що його тіло без зупину тремтить. Одна його нога, калатала по краю ліжка так, наче жила власним життям. Цікавий, хто це, я нишком відгорнув коц із його обличчя. «Степан!» - вигукнув я. То був наш «філо­соф». Він не відповів мені. Його запалі очі були розплющені, але невидющі. Він був непритомний.

Степан був одним із тих дев’яти, що їх першими забрали з Мон­телюпи. Інші виглядали не ліпше. їхні порожні обличчя маячіли з-під коців, мов мертві маски. їхні стогони зливалися з якимись дивними незрозумілими звуками. На одному була гамівна сорочка. Раптом він видушив із себе бичий рев, а тіло його почало звиватися й підстрибувати, намагаючись визволитися.

Роззираючись, я помітив на підлозі біля ліжок першоприбулих горнята з чимось схожим на зупу. Встромив туди палець і скуштував


  • справжня ячмінна зупа. Схопив і перехилив її одним духом і взяв ще одну. Після короткої перерви почав пити й третю, але не зміг - був ситий по зав’язку. Подумавши, взяв ще два горнята й поставив поруч на ранок або навіть на ніч.

Однак прокинувшись, я й думати забув про суп. Мій сусід Сте­пан лежав, скулившись, як кіт, обхопив голову руками, немов хотів відірвати її. Очі обманювали мене - Богдан видавався двоголовим. Близько полудня мене охопила трясця, а коли вона припинилась, тіло здалося мені чужим. Хтось гейби грався зі мною, накладаючи вуаль мені на обличчя або забираючи її. Якусь мить я чітко бачив вузол на стелі, а секунду пізніше в мене перед очима була лише розмита пляма.

Нараз переді мною став Степан, він заступив вузол на стелі. Коли мій зір прояснився, я побачив, що обличчя в нього зсудомле­не, а очі, як дві глибокі прірви. Руки з пальцями, схожими на звірячі пазурі, простягайся до моєї шиї. Та нараз його тіло опустилося на мене й покотилося вниз на підлогу.

Я опинився в цілковито іншому світі, де час і простір мали інші виміри, де сила тяжіння не діяла, де послідовність подій не мала значення, а людський розум мусив коритися і поступатися силам, які чинили все на власний розсуд.

Медики називають такий стан «кризою» - стан маячення, поріг між життям і смертю. Пригадую лише окремі фрагменти.

... Літав, голий, над містом, над високовольтними лініями елект­ропередач. Пірнаючи поміж ними, зачепив дріт. Мені нічого не сталося, просто я був уже не сам. Нас стало двоє - я і моє тіло. Спостерігаючи за ним, я побачив, як воно помчало і щезло.

Проте невдовзі моє тіло знову з’явилося. Я бачив, як його хо­ронили глибоко в землі, в полі, поряд із залізничною колією. Я дивився на нього з вікна потяга, який зупинився неподалік. Тіло лежало на спині з розплющеними очима. Його шкіра була брон­зова, осяйна, тремтяча. Раптом потяг рушив, набираючи шаленої швидкості. Зійшов із рейок і полетів, як куля.

Я мчав разом із потягом. Однак якась сила тягла мене донизу. Я падав бездонними вихорами й штормами з блискавицями, поки не приземлився на березі океану. Там я лежав на вологому піску, а наді мною височіла величезна стіна води. Вона зростала. У вухах лунала нестямно чарівна мелодія.

Нависаючи наді мною, стіна каламутної води немов чекала, щоб перекотитись по мені. Я лежав нерухомо, голий, на холодно­му піску. Дедалі більші й вищі хвилі без зупину підкочувалися до мене й відходили. Пісок горів... Раптом з’явилися два мармурові леви з Порохової Вежі. Вони лежали поруч із моїм тілом, лизали його, цілували мої щоки, гиркали на стіну води, відганяючи її геть. Нараз вони звелися, щосили кинулися на хвилю води, готову мене проковтнути, і змусили її відступати...

Нарешті мені здалося, що я бачу щось схоже на замерзле вікно. Воно то з’являлося, то щезало, але таки зрештою залишилося на місці. То було справжнє вікно - крізь незамерзле кружальце на шибці до зали зазирало сонце.

Невже я живий? Я повірив у це, лише коли наглядач простягнув мені хліб і горня кави.

За тиждень мене разом із ще п’ятьма витурили з тепленьких ліжок, нас брали назад до Монтелюпи. Богдан також мав іти з нами, але залишився, бо був ще у безтямі. Я також був не від того, щоб залишитися. То був провізорочний шпиталь примусового трудового табору - тут було бодай тепло, а хліба й зупи давали майже вдвічі більше, ніж у Монтелюпі.

Однак вже у в’язниці, коли вартовий відчиняв двері нашої ка­мери, я відчув мало не задоволення, адже повертався «додому», до своїх земляків.

Втім, коли я увійшов до камери, мій настрій вмить змінився.

Там смерділо газом після відвошивлення, який обпалював мені ніздрі, заважав дихати. Низка голених голів із бляклими обличчями витріщалися на нас, як на якихось почвар, які прибули з купою вошей і тільки й мріють, щоб їх заразити.

Вони заздрили нам, коли їм розповіли про умови в шпиталі. Тут, казали, було пекло. Коли нас забрали з Монтелюпи, було оголошено карантин. Він тривав до вчора. Більшість часу вони проводили в інших камерах, бо нашу безконечно обробляли газом, щоб пере­бити заражених вошей. Захворіли не всі. А з тих, хто захворів, дев’ятеро не вижили. Один, знавіснівши від безжальної гарячки, розтрощив собі голову об мур. Полковник «мирно відійшов». Під час кризи він встав і молився своїй Мадонні, цілував її, намагався обійняти, все просив прощення. Наступного ранку душа покинула його тіло, простерте на підлозі перед Мадонною.

Зображення тієї Мадонни Полковник викарбував на стіні ка­валком шкла. В дійсності, вона більше нагадувала оголену Єву, ніж святу Діву. Він постійно її підправляв, аж поки вона не набула надмірно великі груди, широкі стегна, а між ногами тепер чітко видніла пройма. Наш старший у камері називав її «Святим Озером Жіночності».

Та Мадонна була причиною постійних суперечок між Пол­ковником і Сенатором, бо вирізьблено її було над їхнім спільним матрацом. Сенаторові те зображення видавалось вульгарним і блюзнірським.

Сенатор вижив, але перебував ніби на іншому світі. Коли я його привітав, він не впізнав мене. Коли я запитав його, чи знав він пана Коваля вже у Відні, він відрубав мені: «Ступися, хлопче». Сказав, що він зайнятий - намагається знайти спільну мову з хви­лями, які говорили з ним якоюсь йому незрозумілою говіркою.

Найменше пощастило, як нам сказали, Романові. Йому було двадцять з чимось перед арештом, і він був заручений із одно- групницею з медичної школи. Якимось чином вона довідалась, де він і що в Монтелюпі тиф. Змогла передати нареченому вакцину. Однак тоді він був уже заражений. Вакцина посилила гарячку, і він помер у перший день кризи.

Остання новина стосувалась Франца, вартового, жорстокого Уоіквсіеігізсіїег’а з Румунії. Його більше не було серед живих, і багатьох це тішило. Я ж мав змішані почуття, адже саме я підкинув йому двійко вошей. Втім то був не час для порожніх сентиментів... Монтелюпою поширювалися важливіші чутки - всіх в’язнів мають перевести до Аушвіцу. Я тішився...

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка