Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка8/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Oberst’oBHM листом до рову.

Коли він заштовхував нас до вантажівки, я помітив, що знаки на його формі не такі, як у військовому таборі - погони були чорні, а на двох ромбиках по кутах коміра були літери «S.D.», що, як ми пізніше дізналися, означали «Sonder Dienst» - «Спеціальна служба».

Поки вантажівка їхала трасою, ми знали, що прямуємо на північ, але коли вона звернула на ґрунтову дорогу, а потім - на іншу, ще вибоїстішу, ми втратили відчуття часу і простору. Однак нам при­наймні було сухо. Надворі лютувала злива, ніби хотіла поквитатися за сухе літо. Мої запасні штани і сорочка залишилися в наплічнику, який солдат пожбурив до рову.

Нарешті вантажівка спинилася. Ми стояли посеред майдану, оточеного бараками й обгородженого колючим дротом. Колись ті бараки використовувались або для Червоної армії, або як табір примусових робіт. Нас завели до одного з бараків і запхали до вузької порожньої кімнати.

Спантеличені таким розвитком подій, ми сиділи на підлозі, мовчки перезираючись і дослухаючись до найменшого шелесту, який міг би підказати, чого нам очікувати. Однак чутно було лише ляпотіння дощу по даху та по шибках. Я сливе дрімав, а Богдан, розтягнувшись на підлозі, мирно сопів.

Заскрипіли двері, щось глухо бухнуло на підлогу - ми скочили на рівні ноги. Розгублені й налякані, ми побачили в потемках тіло люди­ни, що лежала долілиць, схлипуючи й судомно хапаючи повітря.

Ми забилися в куток і, коли схлипування стихло, заснули. Зранку ми побачили чоловіка, який сидів біля стіни навпроти. На його запухлому, потовченому обличчі позасихала кров. Одне око виглядало, як стухла слива. На ньому була форма Червоної армії з відірваними погонами. Спочатку він не зважав на наші розпиту­вання, та коли ми розповіли, хто ми, він зізнався, що народився в Україні й закінчив військову академію в Москві. Затинаючись через розсічену нижню губу, він розказав, що був командиром танкової частини, яку оточили німці. Під шквалом повітряних і наземних атак він вирішив здатися разом із кількома з тих, що вижили. Він сподівався на «цивілізоване ставлення» з боку німців, адже ті, хоч що про них думають, прийшли зі Заходу. Однак тепер він побачив їх справжнє обличчя.

Німці привезли його та інших офіцерів до табору на допит. «Вони чомусь, - сказав він, - допитують вночі, а як вони це роб­лять видно з мого обличчя. Вони поводяться з нашими офіцера­ми гірше, ніж із злочинцями. Якби я знав про це, боровся би до скону. Мені ще пощастило бути живим. Інших двох офіцерів, які здалися разом зі мною, розстріляли, бо на допиті виявилося, що вони комісари».

Коли за декілька годин розчинилися двері, й солдат наказав нам із Богданом йти за ним, мене аж морозом пройняло. Уявляючи своє обличчя таким побитим, як у командира, я стис зуби, щоб притлу­мити страх перед болем. На диво, коли ми дійшли до кінця кори­дору, страх щез, мною опанувала якась болісна впокореність.

Всупереч сподіванням, нас не повели до казарм, де відбувалися допити, натомість запхали до критого кузова військової вантажівки. Зачинені, не розуміючи, куди нас везуть, ми знали лише, що після довгого вибоїстого путівця ми виїхали на рівну дорогу. За декілька годин ми знову їхали ґрунтовим шляхом.

Нарешті вантажівка зупинилася. Ми почули голоси, що роз­мовляли німецькою, й звук воріт, що відчинялися. Вантажівка ще трохи проїхала і знову зупинилася: «Вилазьте!»

Праворуч на схилі стояла довга приземкувата цегляна будівля. Ліворуч біля підніжжя за високою огорожею з колючого дроту я побачив те, що в сутінках видавалося купою ляльок у лахмітті уні­форм Червоної армії. То були військовополонені. Повільно, ледве волочачи ноги, по щиколотки в болоті, декотрі з них припадали до огорожі та, як примари, витріщалися на нас своїми напівмертвими очима. Тримаючись огорожі, вони благали хліба вицвілими, майже мертвечими, голосами.

Чи й нам із Богданом судилося тут животіти? Ворота табору для військовополонених були метрів за двадцять.

Стривожені, ми не зрозуміли наказу вартового й попрямували до воріт. Він зупинив нас, вказав на цегляну будівлю й наказав іти туди. На диво, він не пішов із нами. Що це - пастка?

Йшли ми повільно, ще повільніше я відкривав двері.

Ми опинилися в освітленому приміщенні завбільшки як не­величка спортзала, де досить таки чиста підлога була встелена сінниками. Що за чудасія? Після цілоденної подорожі вибоїстими дорогами у вантажівці ми вже ні над чим не замислювалися. За­бувши про спрагу й голод, ми впали на сінники й позасинали.

Наступного дня до нас приєдналися дві вантажівки «наших». Серед них був «провід Організації» з Житомира і члени двох заго­нів, що прийшли нам на зміну в Білій Церкві. Виявилося, що два дні тому S.D. почала систематичні арешти наших загонів, щоб не дати Організації пробратися до Києва і встановити там власне врядування. Підозрілим було те, що пана Сороки - провідника нашої групи, а потім координатора руху всіх груп у Житомирі - серед затриманих не було. Припускали, що він - німецький агент, який здав німцям мережу за­гонів. Почервонівши, Богдан визнав, що помилявся, вважаючи пана Сороку «справжнім патріотом, відданим нашій справі».

Тепер нас було понад шістдесят. Військовополонені мали всі підстави нам заздрити - ми спали під дахом, мали коци, воду, хліб, щовечора суп, їх натомість тримали просто неба, під дощем і сон­цем, спали вони на болотяній землі, пухли від голоду.

Одного разу ми з Богданом йшли стежиною між будинком і огорожею й несли хлібину з комісаріату. Сотні простягнутих рук і тужливих голосів благали в нас хліба. Ми розломили буханку і кинули за огорожу. Господи, що тут почалося. Полонені рвонули туди, де мала впасти хлібина. За мить там була вже величезна купа тіл, що тлумили один одного. Ми не бачили, чи хто зловив хлібину, але, коли люд розійшовся, декілька тіл залишилися лежати втоп­таними в болото.

Спантеличиш, ми роздумували над тим, що ми зробили. Ми мали добрий намір, але завершення..?

Це мені пригадало вчення з катехизму. Коли священник пов­чав нас, що «добрий» намір робить зле діло добрим, а злий намір робить добре діло злим. Який дурний цей представник Бога мусів бути. Ми бачили на власні очі, що добрий намір може знищити людей.

Військовополонені мучилися холодом і голодом, а ми - непев­ністю в майбутньому. Німці добре нас годували, але не казали, що робитимуть далі. Здавалось, вони й самі нічого не знали. Sonder Dienst затримав і привіз нас до табору, а табором керували Werm- acht (військові) одиниці. Деякі з наших провідників вважали, що хвилюватися непотрібно, це все «просто непорозуміння» - коли нас привезуть до Львова, «наш уряд звільнить нас». Найвисокопос- тавленіші стверджували, що «німцям доведеться ще й вибачитися за це непорозуміння, бо без нас війни їм не виграти».

Ми дізналися про перебіг війни випадково, коли Богдан знайшов у їдальні зімнуту німецьку газету. Вона була датована 24 вересням 1941 року. В ній йшлося про «найбільший нищівний бій у світовій історії на південь від Києва». В тому бою, згідно з газетою, Червона армія втратила тисячі гармат, танків, понад півмільйона солдатів взяли в полон. Ці втрати, як писали в газеті, свідчили, що остаточна поразка ворога вже близько. Немов щоб усунути останні сумніви в перемозі німців, у статті на тій самій сторінці йшлося про якогось Парацельзуса - «німецького генія», який ще чотириста років тому передбачив велику перемогу Третього Райху.

Все зрозуміло: Київ у руках німців, Німеччина виграє війну. Наш провід декілька днів без зупину обговорював цю звістку. Я вже знав ту статтю мало не напам’ять. Я запам’ятав дату її публікації, бо через десять днів, зранку 4 жовтня, викликали двадцять одного з нас. Серед викликаних були наші провідники і, як не дивно, ми з Богданом. Надворі нас чекала крита військова вантажівка.

Ми зійшли на кузов, а за нами - озброєний солдат. На наші розпитування він неохоче відповів, що ми їдемо до Лемберґа. Всі несказанно зраділи. Один із провідників впевнено вигукнув: «А що я вам казав - скоро ми будемо вдома і вільні!»



«Малі завжди платять за дурощі великих».

Жан де ля Фонтен

ПРИЙОМ У ЛЬВОВІ

Під вечір ми приїхали у передмістя Львова. Вартовий відхилив завісу. Нашу дрімоту розвіяла хвиля прохолодного осіннього повіт­ря. Коли Богдан захоплено вигукнув: «Ми у Львові!», всі скочили на рівні ноги. Наш вартовий і оком не моргнув. Він був таким же стриманим і байдужим, як і впродовж усієї подорожі. То був \Ver- тасМ солдат, а не 8Б-есівець, і це завдання могло бути занудним для нього.



Я стояв поруч із ним, і мені здавалося, що якби я вистрибнув із вантажівки, йому це було б байдуже. Саме така думка сяйнула мені, коли ми проїжджали повз пам’ятник Міцкевича. Однак цієї миті найстарший із наших ватажків схвильовано оголосив, що вантажівка прямує до університету, де наразі засідав наш Тим­часовий уряд. «Там нас і звільнять». Саме тому я відмовився від свого наміру.

Однак неподалік від університету вантажівка повернула ліворуч і виїхала на жваву вулицю. Тепер уже втікати марно, бо і спереду, і позаду їхали німецькі військові авто.

Невдовзі ми повернули на вулицю Дзержинського, названу так на честь комісара ГПУ* - найжахливішої більшовицької організації 20-х років. ГПУ відповідало за «революційну спра­ведливість», згідно з якою смерть була єдино справедливою карою для ворогів народу. Саме на цій вулиці під час радян­ської окупації Львова розташовувався штаб не менш жахливого НКВД.

Державне Політичне Управління (рос.)

Наша вантажівка зупинилася якраз навпроти того штабу. Тепер із фасаду майорів німецький прапор. Наш водій вийшов і зайшов до будинку.

Незабаром він повернувся, щось сказав вартовому, той заступив вихід, зняв автомат із плеча і тримав напоготові. Вантажівка знову рушила. Повернули праворуч. Трохи їхали під гору. Зупинилися.

Ми почули три автомобільні гудки, далі якийсь скрегіт, так наче відкривали залізну браму. Вантажівка в’їхала, ворота за нею зачинилися з важким бряжчанням.

Вартовий вистрибнув. Ми чули, як він із кимсь розмовляв, а потім побачили, як він передає якусь папку чоловікові в S.D. фор­мі. Невдовзі з’явились двоє молодших S.D. і, хоч як це не дивно, блондинка у білій блузці, галіфе і чорних чоботях. У руках мала батіг та на шворку чорного добермана. Вона оглядала нас, як се­ляни оглядають свиней на базарі.



  • Наші перші гості! - вигукнув старший S.D., який скидався на офіцера.

На одному диханні він закричав нам: «Heraus! Heraus! Вийти!»

  • водночас блондинка спустила добермана і била нагайкою. По­дії розвивались так швидко, що я навіть не відчув болю від удару нагайки по спині. За мить ми були на землі. Нам наказали виши­куватись у три шеренги. Доберман шкірив зуби, знавісніло гавкав, готовий кинутися на нас за найменшого руху. Я надіявся, що він відкусить кавалок заду нашому провідникові, який розводився, що у Львові нас звільнять.

Ми стояли на подвір’ї в’язниці Лонцькі. Я пам’ятав те подвір’я і довколишні будівлі ще з часів «дитячої міліції», коли ми тут по­відмикали камери й повипускали в’язнів.

Передали список. «Двадцять один», - сказав наш колишній варто­вий. «Двадцять один», - підтвердив S.D. Невдовзі вантажівка поїхала геть. Ми стояли, мов отара овець у загороді .Перед нами була довга ви­сока триповерхова споруда із заґратованими вікнами. Праворуч була нездоланно висока стіна з монументальними сталевими воротами посередині. Позаду нас, у центрі подвір’я стояла будівля з мацюпунь- кими віконцями і важкими ґратами. Вона здавалась середньовічною вежею. Найнижчі її вікна були нарівні подвір’я.

Одного за одним нас заводили до будівлі попереду. Підчас як офіцер S.D. розпитував нас, якийсь цивільний, подібний до нашого вчителя латини, все стенографував: ім’я, дата і місце народження, місце проживання, освіта і нарешті причина арешту. Вони знали відповідь: Bandera Bewegung! Я почав протестувати, намагаючись сказати їм те, що ми з Богданом вигадали для Oberst’a два тижні тому, але мені наказали стулити писок. Далі був обшук - пови­вертали кишені, забрали шпильки, пояси і шнурівки.

Мене повели до старої будівлі в центрі подвір’я й посадили до камери № 9. До півночі допити скінчилися. Тепер нас було в камері одинадцять чоловік - у вузькій, кутовій, підвальній келії із потрісканою бетонною підлогою і заґратованими вікнами на рівні подвір’я. Вузенкий, лінивий промінь світла пролазив із коридору через вічко в металевих дверях.

Ми чекали бодай якихось коців, але їх нам так і не принесли. Фактично ми не бачили їх упродовж усього свого перебування у Лонцькі. Отож, ми лягли на бетон. Десятеро вмістилися боком один біля одного, а одинадцятому довелося простягнутися між нашими ногами і стіною. Ні тобі повернутися, ні скулитися. Та, принаймні, було тепліше.


ЛІТОПИС СТІН

То не був сон - відчинивши двері, вартовий крикнув: «Heraus! Heraus!»

Заспані, скочивши на рівні ноги, ми стовпились у куті келії, а це невимовно розлютило вартового. Він увігнався до камери з піднесеною палицею і мірив нас ворожими очима. Потім знову натужно заволав: «Heraus! Heraus!» - таким голосом, гейби йому кістка поперек горла стала.

Біля дверей він лупив усіх без розбору. В мою голову не попав, бо я пригнувся. Залякані, ми стояли в тьмяно освітленому коридорі. Він наказав вишикуватись у чергу і стояти струнко. Після коман­ди «Наліво! Кроком руш!» ми попрямували за ним. Чвань куючи, він відвів нас до туалету по той бік коридору. Впускав по одному і стежив, як ми відливали, немов хотів упевнитись, що в нашій сечі не міститься нічого такого, що ми мали здати вчора під час обшуку. Коли один із нас попросився «по-великому», у відповідь почув категоричне «Scheissen morgen!»*. Та природа має свої за­кони - він не міг чекати.

Вартовий сприйняв це як особисту образу. Він наказав чоло­вікові прибирати Scheisse голими руками. Покарання для всіх: «Сьогодні сніданку не буде!» Він повів нас назад до келії. Вузькі сталеві двері затріснулися за нашими спинами. З іржавим скре­готом клацнув замок. Ніхто й слова не промовив. Всі дивилися у вікно камери. Замість шибок на ньому були важкі ґрати. То був наш перший світанок у в’язниці Лонцькі. Надворі сутінки поступалися місцем денному світлу. Ми запримітили шматочок неба, що від- зеркалювався в горішньому, наріжному вікні будівлі навпроти.

В келії пояснішало, немов у зимовий присмерк. Вперше я придивився до стін камери. Вони рясніли іменами, датами, не­пристойними малюнками й низками хрестів. Деякі написи були вицвіло-червоні, немов виведені засохлою крив’ю, але здебільшого були видряпані кавалком металу або скла. На одній стіні під тонкою плівкою штукатурки було зображено чоловіка на шибениці, а внизу напис: «Мій завтрашній день 8/ХІІ/1905». Ініціали годі було розі­брати, бо хтось написав поверху, мабуть, набагато пізніше: «Тебе легше вбити, ніж зрозуміти». Внизу була хвиляста низка горизон­тальних паличок майже вздовж усієї стіни. Хоч хто це зробив, він, либонь, позначав свої дні в цій камері.

Наш вартовий був людиною слова. Ми не отримали сніданку, але пополудні нам дали каву та по куснику хліба. Вночі ми чули розмаїті звуки, кроки, ляскання дверей. Здавалось, в одну з келій із нашого боку привели нових в’язнів. Ми були в дев’ятій камері


  • кутовій. В десятій була решта нашої групи. Вранці, коли нових в’язнів вели до туалету, судячи за звуками, ми виснували, що вони в одинадцятій камері.

Питання: хто вони?

Більшість із нас у дев’ятій келії були неофітами. Франц-Иосиф будував цю в’язниці не для таких хлопчаків, як ми з Богданом. її звели для невиправних злочинців, жахливих вбивць, анархістів, змовників проти принців і королів. Втім, серед нас було й декілька «ветеранів». То були досвідчені підпільники, які вже роки відсиділи по польських і російських тюрмах. Вони знали, як там ведеться.

Вони негайно взялися довідуватися, кого посадили в одинадцяту келію. Стіни між камерами були затовсті, щоб пропускати голос, але добрі для передачі звуків стукоту. За допомогою азбуки Морзе, Крига й Одайник, які побували в Березі Картузькій - першому польському концтаборі - почали перестукуватися з десятою келією, а та зі свого боку - з одинадцятою. Це був повільний, розтягнутий спосіб комуні­кації, однак за наших умов - єдино можливий, тому що кожну келію водили до туалету окремо, а в коридорі нам забороняли говорити. Іноді потрібен був увесь день, щоб передати коротеньке речення.

Нарешті ми отримали відповідь. Не таку, яку ми бажали б по­чути. Досі ми могли бодай плекати надію, що хтось там на волі знає, де ми і намагається щось вдіяти. А тепер всьому край.

Виявилося, що в одинадцятій келії сидять члени нижчого еше­лону Тимчасового уряду. їх заарештували місяць тому і тримали у приміщенні гестапо на вулиці Дзержинського, а тепер перевели сюди. Нашого уряду більше нема. Його членів відправили до Sach­senhausen1 за те, що ті не захотіли відмовитися від проголошення української незалежності, як того вимагали німці. А одного, котрий не бажав мати нічого спільного з німцями, застрелили на місці.

Повільно в Лонцькі налагоджувалось життя. Нас ще водили до туалету нерегулярно, іноді лише раз у три дні, але щоранку дава­ли горнятко кави зі скибкою черствого хліба, а з другого тижня нашого тут перебування - черпак водяної зупи, пізно пополудні. Каву й зупу ми пили стоячи, а вартовий нетерпляче чекав, щоб забрати порожній посуд. Поволі він звикав до нас, а ми до нього й до його примх.

Іноді навіть здавалося, що він хотів бути тактовним. Звісно, він не міг собі це дозволити, бо незважаючи на нашу щоденну близь­кість, ми були на різних планетах. Він мав ключі від наших келій і владу вирішувати, коли нам ходити в туалет.

На п’яту неділю в Лонцькі нам дали горнятко зупи в полуднє. То була справжня зупа з локшиною, морквою і присмаком курячого бульйону. З цього дехто виснував, що німці змінили ставлення до нас і невдовзі випустять. Інші вважали цю зупу наслідком суттєвого прориву на фронті. Може, росіяни вже здалися. Відрізані від світу, ми могли хіба вибудовувати теорії - часу для цього було вдосталь.

Подумки стежачи за шляхом локшини моїм стравоходом, я до­слухався до вдоволеного, котячого муркотання свого шлунка. Втім, скоро його заглушили звуки знадвору. На подвір’я в’їхало невелич­ке відкрите авто з водієм і двома S.D. Ми прикипіли до вікна.

Невдовзі колона з п’яти вантажівок і двох відкритих легкових авто в’їхали на подвір’я й зупинилися вздовж адміністративної будівлі. Мені мріялося, що з тих вантажівок розвантажать паки локшини. Але то було лише марення - з них виходили люди, дійсні люди, чоловіки й жінки, тільки дорослі.

Вони видавалися не простими людьми, а радше багатими містя- нами. Були добре вбрані - деякі чоловіки були у двобортних костю­мах, краватках і капелюхах, інші - в зимових плащах із хутряними комірами. Лише декілька були без краваток. Один високий ста­течний, у Борсаліно, виглядав як знатний джентльмен і нагадував мені пана Коваля. Більшість жінок мали на собі вишуканий одяг


  • кожушинки або ж плащі з лисячими хвостами. Вони здавалися б весільними гостями, якби не валізи. Вони сюди не підходили. Ми напружували уяву, намагаючись вгадати, хто це такі.

Внедовзі вантажівки поїхали геть. Чоловіки й жінки сиділи на своїй поклажі, як на вокзалі, немов чекаючи запізнілого потяга.

Зацікавлені новоприбулими, ми безконечно перераховували їх, ніяк не могли дійти згоди, але зрештою зійшлися на числі 154. Дивним було те, що вони здавались анітрохи не стурбованими, спокійними, заколисаними. Хіба вони не знають, де опинилися? Якби в блондинки та офіцера, які нас так гостинно прийняли, не був сьогодні вихідний, гарчання добермана і свист нагайки миттю збудили б їх.

Нарешті офіцер, що супроводжував їх, вийшов на верхній майданчик сходів адміністративної будівлі й попросив уваги. Він взяв список, і ті, чиї імена він називав, мали брати свою поклажу, підходити до входу нашої будівлі й ставати у дві шеренги. Його слова чітко було чути в нашій камері. Називав ім’я за іменем. Усі вони скидались на єврейські.

Ось і вся загадка. Новоприбулі - євреї. Вони розмовляли поль­ською й відрізнялися від яворських євреїв, яких до приходу росіян було в нас чимало. Більшість із них жили в долішньому кінці села, біля млина й залізничної станції. Лише родина Ройзи мала будинок із невеличкою крамничкою і пекарнею в горішньому кінці, непо­далік від нас. її сім’я розмовляла ідиш, а також мішанкою ламаної польської й української. Влітку мама посилала мене до Ройзи за цукром, сіллю, дріжджами, а іноді за свіжим житнім хлібом, який так любили наші гості. Траплялося, я зустрічав на ґанку її дідуся, загорнутого в молитовне покривало з дивною чорною коробочкою на голові. Іноді він мав на собі чорний кафтан, сидів у кріслі-гой- далці й погладжував густу сиву бороду. Його довгі, пухнасті пейса, здавалось, носилися в повітрі. Обличчя мав рожеве і гладеньке, як мармур. Скидався на Бога на церковних образах. Коли я ще не вчився у Львові, мене все дивувало, чому наш священик не запро­шує його на недільні відправи.

З’юрмившись біля вікна, ми спостерігали, як обидві шеренги вирушили до нашої будівлі. Рухалися вони повільно, урочисто, немов похоронна процесія, волочачи свої поклажі. Не перемовля­лися. Не перезиралися.

Важку тишу було порушено лише, коли пан у «борсаліно» спіт­кнувся об сусідову валізу. Він впустив чемодан, який ніс на плечі. Той впав і відкрився - все висипалося. Ми думали, що вартовий накинеться на нього, але сталося неймовірне - вартовий допоміг йому позбирати речі й закрити валізу.

Нарешті вся процесія ввійшла до будинку. Тепер до нас доноси­лося лише глухе траскання дверей на поверхах вище. Все стихло. Чутно було лише кроки вартових.


ЗАБЛУКАЛИЙ ГОРОБЧИК

Починаючи із зупи з локшиною, яку ми отримали у день при­буття євреїв, їжа ставала дедалі ситнішою і смачнішою. Не було більше горнят каламутного ледве теплого пійла, в якому де-не-де траплялася крупа. Одного дня вівсяна зупа була така густа, що її важко було пити. Оскільки ложок у нас не було, я вичерпував пальцем ту зупу собі на долоню і вже звідти вилизував її.

Поліпшення їжі збігалось із днем прибуття євреїв. Чи поліп­шили її тільки задля них? Саме таким питанням переймалася вся наша камера. Нарешті дійшли згоди, що це сталося таки через них. Вже спочатку з євреями поводилися краще - їм дозволили взяти з собою речі. Вони, мабуть, мали подушки, коци, рушники - все, чого нам так бракувало.

Це зродило заздрість та обурення.



  • Чим ми гірші від євреїв?

  • У нас німці забрали все, навіть шнурівки.

  • Євреї всюди вміють скрутити, навіть у тюрмі.

  • Бо вони «вибраний народ»?

  • А ми хто!

Я також вважав, що так нечесно. Спати на голій, холодній бетонній підлозі - не велике задоволення. Бодай би я мав светр. Сорочка та штани на мені були брудні й прочахли запахом ка­мери. Рідна мати не впізнала б. Я не вмивався від дня нашого прибуття до Лонцькі, як і всі інші - тут не було жодної мийки. Не дивно, що вартовий кликав нас «die schwarze Teufel»*. Це коли він був у доброму гуморі, інакше ми для нього були про­сто «8сЬеіззкег1е»*.

Ставлення до нас стало ліпшим відколи прибули євреї. Також після їх прибуття ми знайшли порожню пляшку з-під горілки в туа­леті на другому поверсі. Ми використовували її для малої потреби. Дотепер ті, хто вже не міг втерпіти, робили це через спостережний отвір у коридор. Тепер, коли пляшка була повна, ми виливали її вміст через вікно на подвір’я.

Та «єврейська пляшка», як ми її називали, нам добре прислу­жилася. Але одного дня, коли ми випорожнювали її, перед вікном раптом з’явилася рука, схопила пляшку і шпурнула нею по ґратах. Пляшка розбилася, забризкавши нас сечею і засипавши осколками скла. До вікна нагнулася блондинка. Розмахуючи нагайкою, вона кляла нас і обіцяла «відтяти нам хвости», якщо ще раз зловить нас на чомусь подібному.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка