Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка7/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ

Рудобородий імператор Барбаросса, мабуть, тішився у своїй до­мовині, бачачи, як його нащадки борються за те, що не вдалося йому сім сторіч тому. Історики кпили над Священною Римською імперією. Однак добре сміється той, хто сміється останнім. Операція «Барба­росса», як називали похід проти Радянського Союзу, допоможе ство­рити небачену досі імперію від Північного моря до Середземного, від Атлантичного океану аж ген до Уралу, а може, й далі.

Гітлер, виконавець волі Барбаросси, був упевнений в успіхові. Сучасні технології дали йому неймовірні можливості вести війну незнаним дотепер способом. Ім’я тому способові було Blitzkrieg. Сила Blitzkrieg була в несподіваності й швидкості - блискавичній швидкості повітряних і наземних атак. Так воювали хіба древні боги. Зевс і Юпітер були майстрами цієї справи. Вони, як ніхто інший, вміли використовувати блискавиці за зброю.

Раптове бомбування Львівської залізничної станції та військо­вих таборів засвідчило початок війни. Ось вже декілька днів, як до Львова долітає відлуння німецьких наземних атак. На восьмий день німецька армія була вже на підступах до Львова. Під блискавичним тиском бомбардувальників і танків російська армія відступала.

Першим до міста ввійшов батальйон «Нахтіґаль» - батальйон со­ловейків . Це сталося 3 0 червня. Нахтіґаль - соловейка вважали рідним сином України. Хороші й не дуже поети оспівували його в численних віршах, чимало пісень співали, наслідуючи голос пташки.

Вояки батальйону «Нахтіґаль» були українцями в німецькій фор­мі. Німці створили батальйон, щоб, рухаючись далі на схід, мати перекладачів. Члени батальйону, натомість, мали іншу мету. Для них «Нахтіґаль» був першим загоном майбутньої Української армії. Як члени ОУН вони прагнули незалежності України і від Росії, і від Німеччини. Саме ОУН була тією таємною Організацією, до якої належали ми з Богданом. Командування батальйону «Нахтіґаль» перехитрило регулярні загони німецької армії і з’явилося у Львові на сім годин раніше. В місті негайно проголосили незалежність України та створення Тимчасового уряду під керівництвом ОУН. Усі вулиці обліпили плакатами, що проголошували цю історичну подію. Над Ратушею майорів синьо-жовтий прапор. Мама колись казала, що синій колір означав небо й волю, а жовтий - пшеничні лани й незалежність.

Зустрівшись із Богданом, ми й слова вимовити не могли, просто стояли і здивовано дивились один на одного. Ще декілька днів тому ми боялися. Я хотів втікати на Захід, натомість Захід прийшов сюди. Ми вільні! Бачити синьо-жовті кольори замість криваво-червоних барв, що душили нас страхом, було просто неймовірним щастям.


  • Хай живе Україна! - вигукнув Богдан, коли ми підійшли до університету - теперішньої резиденції Тимчасового уряду.

Будівля університету тягнулася вздовж нижнього краю парку Єзуїтів. Як і суди та в’язниці, її звели за Австро-Угорщини. Побу­дували університет на доказ того, що імператор кохався в мистецтві та науках. Та будівля виглядала, як імператорський орел, що ось-ось здійметься у повітря. Її два крила розділяла центральна частина з високими іонічними колонами. Вона пережила й імператора, і його імперію. Коли наприкінці Першої світової війни імперія розпалась, велетенську гранітну статую Франца-Иосифа, що стояла навпроти університету скинули і викинули на смітник. Імперські емблеми замінили гербами щойно створеної Польської держави.

Два роки тому росіяни заміть польської символіки встановили червоні зірки і серпи з молотами. Тепер, коли росіяни дали драла, а німці ще не заявили своїх прав на будівлю, вона «належала нам». З фасаду, поруч із постатями трьох муз - правди, науки і влади



  • майоріли жовто-блакитні стяги.

Нарешті Львів став «нашим». Ми були «вдома», у «власній хаті». Ми хутко рушили до університету. Здалеку було видно, як до нього заходять і виходять звідти якісь люди.

Біля входу стояли чотири вартові у таких-сяких уніформах, не дуже старші від нас із Богданом. Обличчя мали суворі, та привітні. Вони нагадали мені про наші «міліційні» часи. Фактично, один із них скидався на старшокласника з нашої школи. Мабуть, він впізнав нас, бо привітався першим: «СлаваУкраїні!» Це було при­вітання Організації, яким користувалися тільки її члени. Вперше почувши його отак відкрито, свобідно, ми гордовито відповіли одноголосно: «Слава вождеві!» - такою була офіційна відповідь Організації.

Однак... на ці наші слова чатові скривилися як середа на п’ятни­цю. Найвищий наставив на нас рушницю: «Ані руш! Руки вгору!» Інший вартовий подув у свисток.

Нас вмить оточили юнаки в імпровізованих уніформах. Вони схопили нас за руки і повели до будівлі. Я чув, як один із них, який поводився як головний, назвав нас «агентами Мельника». Богдан хотів щось сказати, либонь, запитати, хто такий Мельник, але йому наказали «стулити писок» - «побалакаємо в підвалі». Богдан спан- теличино глянув на мене, та я був ошелешений так само, як і він. Тільки мить тому ми почувались вільними господарями у власно­му місті, а тепер із нами поводяться, як з полоненими. Якби ж то наші поневолювачі були бодай росіянами, але ж вони наші! У них синьо-жовті пов’язки. Змова? Непорозуміння? Жорстокий жарт? Ми - «агенти Мельника»? Що він за один? Такі думки роїлися в моїй голові, але всі вони були марними. Коли ми зійшли вниз похмурими сходами, я не на жарт перелякався, бо один із наших поневолювачів встромив ключ у шпарину дверей підвалу - вони збиралися замкнути нас. Я почув холодний піт на долонях. Рефлек­тивно крикнув: «Стійте! Що ви робите? Ми ж члени Організації! Ми ризикували життям під Совітами!»

Мій крик подіяв. Вони погодилися нас вислухати. Навзаєм вони проінформували нас про заплутані зміни у проводі Організації, про які ми з Богданом навіть не чули.

Організація, сказали нам, сягає корінням ще в Першу світову війну. Наприкінці тієї війни російському царатові на зміну прийшов комуністичний режим, а Польща, що ось уже сторіччя була під Австро-Угорщиною, здобула незалежність. Як наслідок - східна

Україна опинилась під російським комуністичним правлінням, а західна - під польським. Після Першої світової офіцери розгром­леної української армії сформували таємний осередок, з якого на­прикінці 20-х років утворилася ОУН. Вона мала метою звільнити Україну і від польської, і від російської окупації.

Щоб не втрапити до рук комуністів після поділу Польщі між Росією і Німеччиною 1939 року, провід Організації переїхав на польські землі, окуповані Німеччиною. Звідти вони тримали та­ємний зв’язок із мережею Організації на західній Україні.

Утім невдовзі провід, а разом із ним і Організація, розколовся на дві ворожі фракції, кожна з яких вважала іншу незаконною й нама­галася здобути евентуально владу в Україні. Провідником однієї з фракцій був Мельник. її члени називали себе мельниківцями. Іншу фракцію очолював Банд ера. Її члени називалися бандерівцями.

Мельниківці, як нам сказали, прагнули співпрацювати з німця­ми, йшли на надто багато поступок. Натомість бандерівці, які були в більшості, «вели принципову, безкомпромісну політику з питань української незалежності».

Саме бандерівці прибули до Львова у складі батальйону «Нахті­ґаль» і обліпили місто оголошеннями про самостійність України та утворення Тимчасового уряду. В такий спосіб вони хотіли запобігти захопленню влади мельниківцями. Та мельниківці, як нам сказали, збираються дійти до Києва і там проголосити себе урядом України. Бандерівці хотіли завадити їм, затримуючи їх, як тільки можливо.

Що до цього мали ми з Богданом? Сталось так, що після роз­колу фракція Мельника все ще дотримувалась старого привітання



  • «Слава Україні! / Слава Вождеві!», яке знали й ми з Богданом. А от фракція Бандери змінила відповідь на «Героям слава!» Оскільки ми відповіли «Слава Вождеві!», вони вирішили, що ми мельників­ці, які щойно прийшли з німецького боку.

Коли ми розповіли про свою діяльність під російською окупа­цією, нас засипали вибаченнями. Почервонівши, провідник групи, що арештувала нас, усе повторював: «Це - непорозуміння», «Ве­лике непорозуміння», «Такого більше не буде».

Щоб загладити свою провину, вони дали нам нагоду зустрітись із кимсь із членів Тимчасового уряду. Дорогою до його кабінету, я уявляв собі літнього, показного добродія, схожого на пана Коваля, а він виявився міцним чолов’ягою середнього віку. Поголена го­лова з високим, опуклим чолом та темні очі під густими бровами надавали йому начальницького вигляду. Він деякий час дивився мені у вічі. Почувши про наші подвиги, він похвалив нас як «най­молодших підпільників», яких він коли-небудь зустрічав.

Пізніше нас відрекомендували провідникові відповідальному за підготовку «похідних груп». То були, як нам сказали, невеличкі групи, які відправляли на східну Україну, щоб створити мережу місцевих постів Організації Бандери. Коли німці захоплять Київ, Організація, маючи у своєму розпорядженні ті пости, зможе про­тиставити себе німцям, як влада в столиці України. Нам запропо­нували приєднатися.

Це видавалось цікавою пригодою. І хоч я відчував досі гіркий присмак нашого «арешту», ця ідея захопила мою уяву. Я вже бачив себе в Києві, біля Золотих Воріт, у старовинному соборі св. Софії, шукав сліди монгольської навали в степах східної України, дослід­жував поля бою козаків із турками. Здійсниться моя дитяча мрія відвідати пам’ятник Тарасові Шевченку на берегах Дніпра. Нараз світлини підручників з історії ожили, заясніли, набули звабливих барв. Сумнівів не залишилося - я погодився.



ПОХІДНІ ГРУПИ

Наша група завзято йшла стежиною обік гравієвої дороги. Ми не поспішали, йшли розміреним кроком. Нас чекали декілька тиж­нів ходу. Нашим кінцевим пунктом була Біла Церква - містечко за 500 км від Львова і за якихось 40 - від Києва. Коли ми виходили зі Львова, Біла Церква була в руках Червоної армії, отже, ми не зна­ли, коли прибудемо туди. Все залежало від швидкості просування німецької армії.

Стежка була сухою. Ані краплини дощу не впало від початку війни - два тижні тому. Наші черевики здіймали хмарини пилу. Кожен із нас мав заплічник. Дорогою ми не зустрічали ні душі.

Ми були одною з бандерівських «похідних груп» - одною з багатьох, що їх послали на східну Україну. Нас було троє: наш провідник пан Сорока, Богдан і я. Перед тим як вирушити в дорогу, ми з Богданом пройшли тижневу підготовку - вивчали програму Організації та способи встановлення місцевих постів. Наші за- плічники було напхано агітками і плакатами. Я заледве знайшов місце на одну сорочку та спідню білизну. Єдина пара шкарпеток була на мені.

Провідником нашої групи був пан Сорока - «старий вовк» Ор­ганізації. Він прибув із «німецького боку» за декілька днів після «Нахтіґалю». Він досконало володів німецькою й носив зелений «тірольський» кашкет. Той кашкет і густі вуса були йому дуже до лиця, як і чоботи, які він щодня чистив. Його білосніжні зуби від­разу впадали в око, як і окуляри в товстій оправі. Мав на собі галіфе такі присталі, що спереду виднівся горбок. Як на чоловіка, якому поза тридцять, він був дуже швидким і моторним. Коли Богдан або я сповільнювали хід, він підбадьорював нас словами: «Уявіть собі, якщо ми не втратимо темпу, то першими прибудемо до Києва і встановимо наш національний прапор на соборі св. Софії».

Він був охоплений ідеєю прибути першим до Києва й хотів і нас із Богданом заразити тим бажанням. Говорив тихо, ніколи не підвищував голосу, наче в словах його не було жодних емоцій. Його голос був голосом Організації. Час до часу, коли він розводився про відданість «нашій справі», я мав моторошне відчуття, що я слухаю виступи директорки Боцви про славетне майбутнє, якого я так щасливо уникнув. Його голос був безбарвним, монотонним, із нотками приглушеної зверхності, якщо не агресії. Якось я за­говорив про це з Богданом, але він заявив, що все це виплід моєї збоченої уяви. «Пан Сорока, - сказав Богдан, - справжній патріот, нам пощастило, що він наш провідник, нам багато чого слід у нього навчитися».

Відтоді я тримав ці думки при собі. Богдан що далі, то більше підпадав під чари нашого провідника. Одного разу, коли я протес­тував проти наказу провідника крокувати, Богдан вповні згодився з ним, що «похідна група» мусить мати такий тісний зв’язок, як нитки в полотні, а отже, тут нема місця нікому, хто вибивається з кроку. Я нічого не мав проти того твердження, але крокування було нудним і обмежувало свободу. Проживши два роки «за на­казами партії», я потребував «вибитися з кроку», побігати полем, покотитись травою, дихати, як мені захочеться.

Ми йшли день у день, ночували в порожніх стодолах і стайнях. Дорога, облямована тополями, стелилась поперед нас, як срібне мереживо. Пшеничні поля праворуч від дороги здавались безко­нечними, зливались із небом ген за небокраєм. Ліворуч було море соняшників. Вони лагідно колихались, немов запрошуючи нас стати й відпочити, але наш провідник усе квапив та квапив нас.

Іноді нам траплялися російські Т-34, застряглі в болоті або просто покинуті посеред дороги з відчиненими люками. Якось ми бачили купи мертвих солдат на відкритому полі - обличчя в деяких із них потемніли, як сажа, а інших пообкльовували ворони або пообгризала якась звірина. На диво, ми не бачили зруйнованих мостів, з чого ми виснували, що Червона армія втікала похапцем.

Нарешті ми прийшли у Рівне. Синьо-жовтий прапор привів нас до міської ратуші, де розташувався пост бандерівців. Пост складав­ся з безлічі юнаків мого віку й старших чоловіків - провідників. Він координував «похідні групи».

За три дні ми вирушили до Житомира - першого великого міста східної України на нашому шляху. Перед нами простяглася широка, сучасна, асфальтована, двобічна дорога - перша в Східній Європі, хоч ще й недобудована. Росіяни будували її для пересування своїх військових загонів на випадок, якщо вони розпочнуть війну проти Німеччини. Натомість тепер німці вживали її для транспорту своїх загонів і постачання.

Рух ішов у двох напрямках, але здебільшого на схід, до кордону, туди, куди прямували й ми. Повз нас проїжджали безконечні ко­лони німецьких машин, навантажених боєприпасами. Коли якась колона пригальмовувала, ми їм махали, а вони витріщали очі, не розуміючи, яке лихо нас сюди закинуло.

Потік на захід був іншим. Численні колони радянських вій­ськовополонених під вартою німців тягнулися, немов похоронна процесія. Виснажені, з виразом приреченості на обличчях, вони ледве волокли ноги, затинаючись, як поламані ляльки. Я здригав­ся, бачачи їх. В підручниках з історії такого не було. Війна ж мала бути веселою...

Від роздумів мене розбудив скрегіт гальм. Зупинилася військо­ва вантажівка. Водій гукнув нас. Не питаючи ані хто ми, ані куди прямуємо, запропонував підвезти. Пан Сорока сів спереду, ми з Богданом вмостилися в кузові на боєприпасах.

Яке ж то було полегшення - їхати по стількох тижнях ходьби й не бачити спини нашого провідника поперед себе. Тепер нам було видно більше військовополонених, скалічених російських танків, покинутих гармат, поламаних вантажівок та возів, силу-силенну протигазів, які, мабуть, викидали червоноармійці, щоб легше було втікати. Іноді над головою гуркотів літак розвідки.

Дорога стелилася вперед, перетинаючи неозорі рівнини - ко­лись степи, а тепер колгоспні поля. Саме цими степами кочували колись орди турків і татар, руйнуючи й спалюючи все на своєму шляху. Саме тут, триста років тому, зародився рух проти польської шляхти, що закріпачувала вільних людей. Я гортав сторінки історії швидше, ніж їхала наша вантажівка.

Бандерівський пост у Житомирі було розміщено в школі. Його легко було знайти за синьо-жовтим прапором. Нам, однак, сказали, що мельниківці прийшли на день швидше й розташували свій пост у приміщенні суду в протилежній частині міста. Хто перший, того й перевага. Щоб уникнути таких поразок, з’їзд проводу постановив назначити пана Сороку головним координатором «похідних груп», що проходитимуть Житомиром.

Оскільки Біла Церква була надзвичайно важливим пунктом на шляху до Києва, нам із Богданом наказали вирушати туди наступ­ного ранку. Місто, як нам сказали, ще в руках росіян, але ось-ось має здатися. Наше завдання - встановити там пост.



«Захоплення - це не програма».

Томас Масарик

СМАЖЕНИЙ ЛЕНІН

Біла Церква була колись гамірним містом, але коли ми туди прибули, вона видавалась голою пусткою. Ані головні вулиці, ані вузенькі провулки не виявляли жодних ознак життя. Маленькі, низенькі будинки, деякі ще під солом’яними дахами, здавалось, всмоктувала сила тяжіння. Ми постукали в декілька дверей - ані шелесь. Жодного звуку, жодного погляду із-за затулених запон. Ані дитячого плачу, ані собачого гавкоту, ані пташиного цвірінькання. Червона армія покинула місто два дні тому, а німецькі війська вже перекотились без зупину.

Єдиним звуком було відлуння наших кроків, коли ми йшли бруків- чаним майданом до адміністративного будинку. Проти нього стояла гранітна статуя Леніна, заввишки майже така ж, як й будинок позаду. Ще кілька днів тому Ленінові тут поклонялися як найбільшому про­рокові майбутнього. Тепер, покинутий своїми покровителями, він витріщався на майдан - такий же порожній, як і його обіцянки.

Хоч хто останнім залишав адміністративний будинок, він дуже квапився. Двері було відчинено й приперто мішком зерна, щоб не затріснулися. Кімнати було захаращено відкритими скринями для боєприпасів і рушницями. У головній найбільшій кімнаті були лише лави й стіл. Цю кімнату, мабуть, використовували для зборів міськра­ди. Над столом посеред стіни висів портрет Сталіна, на лаві лежала «Правда», так наче її хтось кинув, не дочитавши. Я помітив заголовок «Героїчний опір робітників і селян фашистській навалі».

Ми вивісили над входом синьо-жовтий стяг і обліпили місто оголошеннями, що Організація Бандери перебирає на себе владу в місті й просить населення про співпрацю.

Однак читати ті оголошення було нікому. Ми мало не цілий день бродили порожніми вулицями, сподіваючись випадково зустріти ко­гось . Лише під вечір натрапили на дві живі душі - діда, що ганявся за своєю куркою, та старезну бабу в хустині, яка сиділа на порозі перед хатою за стіною соняшників. Коли ми розповіли, хто ми і що привело нас до Білої Церкви, вона підозріло глянула на нас, як бабця на веред­ливих внуків. «А ви для такого ще не замалі? - запитала вона грубим від віку голосом. - Та й чи погодяться німці на вашу незалежність? А ваші батьки - чи знають вони, де ви й що робите?» Нам ці запитання не сподобалися. Ми почервоніли й відвернулися.

Жінка сказала, що їй вісімдесят років, але виглядала вона ще дужою, а її зморшкувате обличчя нагадало мені достиглий соняш­ник. їй потрібно було, щоб хтось її вислухав. Розповідала, що їй пощастило пережити Першу світову, революцію й колективізацію, її чоловік загинув у шахті, а маленька донька померла від голоду у 1930-х. Вона покладала сподівання на сина - офіцера Червоної армії, але його півтора роки тому вбили у Фінській війні.

Стихла, задумалась. Потім, вдивляючись у наші з Богданом об­личчя, немов прагнучи побачити наше майбутнє, сказала: «Якби мої літа назад, я б не хотіла знову бути матір’ю». її слова прикро вразили мене, адже й моя мати не знала, чим я займаюся.

Старий, її сусід, мовчки сидів, поки вона говорила. Поглядом блукав десь далеко, гейби намагаючись скласти докупи кавалки свого життя, надати йому якогось значення. Від нього смерділо махоркою. Коли баба замовкла, він відірвав шматок паперу і спро­бував зробити самокрутку своїми вузлуватими пальцями. Він усе слинив кінці газети язиком, але вони не трималися купи - стара слина вже не була такою липкою, а папір був занадто грубим. Він роздратовано викинув недороблену цигарку: «Єдине, чого я зараз хочу - це людської цигарки перед смертю. Може, німці бодай доб­рий цигарковий папір привезуть».

Він, здавалось, чекав відповіді. Ми з Богданом переглянулися, не знаючи, що сказати. Тим часом дідо знайшов м’якший папір і скрутив нову цигарку. Затягуючись, так наче то його єдина роз­рада в житті, він став говірким. Сказав, що за декілька днів перед німцями прибула Червона армія і всім наказали евакуюватися. Роз­повів також, що багато хто не хотів скоритися й тепер ховаються по лісах, вичікують, чи червоні часом не повернуться. «Ось побачите,



  • сказав він, випускаючи хмару диму, - щойно червоні опиняться по той бік Дніпра, як у місті буде повно люду».

Нам із Богданом не судилося дочекатися тієї миті, бо наступного дня нам на допомогу прибули ще два загони Бандери. Нам наказали йти в напрямку Василькова - найближчого до Києва містечка - і встановити там пост, заки це зроблять мельниківці.

У вечір перед відходом до Василькова на нас чекав несподіваний бенкет. Одна з наших «похідних» груп дорогою до Білої Церкви прихопила курей і яєць на покинутому колгоспі. Чимало пір’я ми наскубали, заки кури були готові до смаження на вогні біля під­ніжжя статуї Леніна. Після тижнів холодного харчування вони смакували ліпше, ніж ті, які мама готувала для наших гостей.

Ми запросили на гостину й діда з бабою. Баба принесла дзбанок борщу, а дідо - пляшку самогонки. Нас вразило те, що він при­ніс ще й бандуру. У вправних руках цей інструмент може, сказав мені якось пан Коваль, плакати найглибшим смутком і сміятися найбільшою радістю. Я багато читав про бандуристів, звичайно, старих і сліпих, які йшли з села до села, граючи і співаючи про козацьке вільне життя, їх походи і їх страждання в турецькому по­лоні. Вперше я почув звук бандури після «визволення», коли до Львова приїхала капела бандуристів із Києва.

Ми зусібіч оточили старого. Тепер із бандурою на колінах він не був схожим на чоловіка, у якого тільки й мрій що гідна цигарка перед смертю. У відблисках вогню, очі його спалахували, тоді як пальці бігали від струни до струни, настроюючи їх. Закінчивши, він розкоркував пляшку, добряче хильнув і передав нам.

Я майже підскочив, як він вдарив по струнах. Бурхливий потік звуків вирвався з-під його пальців. Повінь звуків із часом спала до меланхолійного струмка, а тоді знову зриналась у височінь, як каскади на хвилеподібному кадансі. Нараз його хрипкий баритон заполонив майдан, немов кидаючи виклик небесним силам слухати його співу. Співав про Байду...

Козак Байда боровся з турецьким султаном і російським царем. Одного дня султан послав до нього прекрасну жінку, яка напо­їла його, як він гадав, медом, а насправді - сонним зіллям. Його зв’язали, закували в кайдани й повели до султана, який захоплю­вався відчайдухом. Султан запропонував Байді стати до нього на службу, але той відмовився. Відмовився він і від султанової доньки. Тричі його питали і тричі він відмовлявся служити зайдам. Тоді султан вирішив підвісити його за ребро - нехай так висить до скону. Однак з’явився невидимий ангел і дав Байді лук та стрілу. Байда вистрелив у султана й розколов йому голову.

Тут бандура затрепетала з усією силою, на яку були здатні дідові пальці. Струни тремтіли, голосили, плакали від радості, коли голос старого сповіщав новину про султанову смерть. Наче зачаровані, ми підскочили в танець. Побачивши нас у колі, чоловік сильніше, гучніше, швидше заграв, вкладаючи в ту мелодію всю свою душу. Ми кружляли, підстрибували, витанцьовували, гейби востаннє у житті.

Хтось гукнув: «Давайте підсмажимо Леніна!»

Вмить у багаття накидали дров. Статую облили бензином. Ще одну каністру кинули до підніжжя пам’ятника. Немов від блис­кавки, вогні здійнялися в небо. Ми зачудовано спостерігали, як смажився Ленін.


«Коли говорять гармати, закони мовчать».

Цицерон


«Методи Армії Свідків Єгови не годяться для провадження війни».

Гітлер


ДИТЯЧА ГРА

Наступного ранку, вийшовши з адміністративного будинку, ми почули якийсь гамір. По той бік майдану біля телефонного стовпа бавилося кілька дітей.

Ми мали йти до Василькова, але з цікавості вирішили поспо­стерігати. Найменшу, приблизно п’ятирічну, дівчинку прив’язали мотузкою до стовпа, за декілька метрів від неї хлопці вишикува­лися в ряд. У руках вони тримали іграшкові рушниці. Найвищий із хлопців, років десяти, поводився як командир. З нагрудної ки­шеньки він витягнув клаптик паперу й почав читати.

Дівчинка, казав він, є дезертиркою, зрадницею батьківщини. Кара за її злочин - страта через розстріл. Він вийняв червону хус­тину й зав’язав очі «дезертирці».

Гра виглядала дуже реально, мабуть, діти бачили справжню страту. Вчора баба розповіла нам, що перед відступом із Білої Церкви більшовики стратили на майдані дезертира. Вони зали­шили його тіло прив’язаним до стовпа, щоб знеохотити інших від дезертирства, а потім поховали неподалік на пустирі.

«Стрільці» навели рушниці на проклятущу «дезертирку», командир уже приготувався скомандувати «Вогонь!». Дівча із зав’язаними очима, прип’яте до стовпа, тихенько чекало страти. Кулаки міцно стисла, а пальцями босих ніг вп’ялася в землю. В ту мить, коли вже все було готове до страти, «дезертирка» раптом верескнула з болю - її в ногу вжалила бджола.

Командир дав дівчинці прочухана за те, що вона зіпсувала гру, деякі «стрільці» покидали зброю й помчали їй на допомо­гу. Водночас по той бік вулиці почувся тупіт кінських копит.

«Солдати!» - загаласували діти й розсипалися навсебіч, як жменька гороху.

Ми з Богданом інстинктивно вскочили до будинку з криком «Тривога!». З вікна ми побачили, як на майдан в’їхало троє чер- воноармійських вершників. Ніздрі їхніх коней тремтіли, з писків йшла пара. Вершники, здавалось, не знали, куди податися. Зупи­нилися, витягнули мапу. Ми бачили, як вони розмахували руками, зиркали довкола, знов шукали щось на мапі, не звертаючи уваги ані на наш синьо-жовтий прапор, ані на дівчинку, прив’язану до телефонного стовпа. Нічого не бачачи, вона, либонь, вважала, що хоч що відбувається - це частина гри.

Тим часом з’явився провідник одної з наших груп із рушницею. Відіпхав мене, став на коліна, поклав дуло на підвіконня й націлився в патруль. «Дивіться!» - прошепотів він, натискаючи на курок.

Перелякані коні здибилися. Один із вершників сповз набік, як шматяна лялька і впав, коли його кінь щодуху кинувся геть. Інші, не знаючи звідки стріляли, зусібіч відстрілювалися автоматами. Нараз обернулися й помчали туди, звідки приїхали, полишивши по собі хмару пилу й запах пороху.

Коли пил влігся, ми з Богданом побігли до стовпа. Роль, яку мала зіграти дівчинка, стала для неї фатальною, її голова й руки повисли, а на лляній вишиванці розпливалась кров. Куля, що про­шила її тільце, врізалась у стовп.

Розв’язуючи дівча, ми знову почули цокіт копит. Покинувши її напіврозв’язаною, ми перестрибнули паркан і побігли до сховку.

На майдані з’явився кінь без вершника - вільні стремена гой­дались, як колиска. Біля застріленого вершника кінь зупинився. Покрутивши головою догори-донизу, ліворуч-праворуч, він, зда­валось, знайшов свій шлях і помчав геть, покривши мертве тіло маленької «дезертирки» хмарою пилу.

Не знаючи, чого очікувати, ми зняли свій прапор, заблокували вхідні двері й виставили варту, чергуючись щодві години. Щойно наступного ранку ми з Богданом зважилися вирушити в подорож до Василькова.

День був теплий і соняшний, як і решта днів від початку війни. Глибока блакить неба простяглася над золотом пшеничних полів, що видніли аж доки сягало око. Веселий щебет птаства, дзижчання бджіл і безконечний простір полів дедалі більше втягував мене у світ поезії. В голові зринали Шевченкові рядки. Я розмірковував про нього, народженого «на нашій, не своїй землі». Кріпак за на­родженням, він виявився співцем свободи. Я намагався уявити собі хату, в якій він проживав, його село, і на гадку мені спав один з його віршів, який я знав напам’ять. Я бурмотів вірш сам для себе, коли зненацька Богдан перервав мене і почав декламувати, начебто він був на сцені:



Мене там мати повила І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

Після цієї строфи мій голос злучився з Богдановим. Немов у театрі, ми декламували з пафосом митців, хоча дерева були єди­ними нашими слухачами.

Відтепер ми йшли мовчки. Дорога простягалась прямо, як стріла. По якомусь часі ми помітили, і наша примітивна мапа це підтверджувала, що попереду дорога круто завертає ліворуч, дов­кола лісу. Щоб сховатися від палючого сонця й заощадити час, ми вирішили йти навпростець лісом.

Ідучи вузькою стежкою, ми насолоджувалися прохолодним вітер­цем, час до часу зупинялися, дослухаючись до глухого гуркотіння канонади, що дедалі гучнішало. Втім невдовзі я перестав на нього зважати. У сховку лісу я майже забув про війну. Уявою я ринув у далеку минувшину. На екрані історії я бачив Білу Церкву спалену татаро- монгольськими ордами, повільно відбудовану, пізніше завойованою Польсько-Литовським королівством, селян, перетворених на кріпаків. Потім в уяві моїй постало селянське повстання, короткий період волі й нарешті поневолення України Росією.

Образки теперішнього сторіччя були ще чіткішими. І знову ж таки вони повнилися жорстокістю і кров’ю. Я бачив, як Австро-Угорська армія крокує Білою Церквою на Київ, а росіяни відбивають її атаки.

І ті й інші стікають кров’ю. Між двома фронтами я бачив епізод опо­відки про мого діда й пана Коваля. В останніх кадрах вогні, грабежі, ґвалт ставали ще навіснішими - з півночі сунули орди більшовиків, їхнім гаслом була свобода, але несли вони смерть.

Тепер я був свідком справжньої історії. Вона розвивалась перед моїми очима. Я чув її, дихав нею. Постійний гуркіт вибухів, стре­котання артилерії ставали щоразу сильнішими. Очевидно, німці готувалися до нападу на Київ.

Від думки про те, що ми скоро будемо в столиці, я відчув хвилю збудження, змішану зі сподіванням і побоюванням невідомості. У такому блаженному настрої я вийшов на галявину. Озирнувся, щоб спитати Богдана, чи не хоче він перепочити. Та не встиг і слова сказати, як почув: «Halt! Hände hoch!»1

Ми підняли руки.

По той бік галявини, готові вистрілити, стояли двоє німців. У камуфляжній формі їх заледве можна було розрізнити з-поміж листя.



  • Ми - freund2, - пробелькотіли ми.

За мить нас обшукали і повели широкою стежкою, облямо­ваною, здалеку здавалось, кущами, а насправді замаскованими танками й наметами.

Нарешті нас привели до великого намету. Якийсь високий чоло­вік, судячи з форми і відзнак, офіцер, стояв схилившися над столом, вкритим мапами. Наш вартовий віддав йому честь і звертаючись до нього «Herr Oberst»3, відрапортував, що нас затримали біля військового табору. Oberst зиркнув на нас і повернувся до своїх мап. За декілька секунд, ніби поміркувавши, він знову подивився на нас: «Що, до дідька, ці дітлахи тут роблять? Йдіть-но сюди, хлопці».

Ми підступили до столу, солдат залишився позаду.

Oberst зацікавлено подивився на нас, як на слона в картинній галереї. Він був високим, приблизно сорокарічним, самовпевне- ним, блакитнооким і рудуватим. Медалі на кітелі й срібні погони додавали йому поважності. На диво, він розмовляв із нами дуже приязно. Хотів знати, хто ми, звідки, що робимо у воєнній зоні. Чи усвідомлюємо, що оце стоїмо посеред танкової дивізії, яка чекає на­казу вирушити на Київ? Всупереч очікуванням, слова його звучали щиро і привітно, чимось він мені нагадував пана Коваля.

Ми не досить добре знали німецьку, щоб відповісти на всі його запитання, та ми цього не зробили б, навіть якби ми знали її дос­конало. Перед виїздом із Житомира нам наказали не визнавати свого членства в Організації, якщо питатимуть німці.

Переплітаючи правду і брехню, ми виткали простеньку оповід­ку. Своєю шкільною німецькою та ще жестами ми поінформували Oberst’a, що ми однокласники з Лемберґа, шукаємо Богданового брата Ігоря, заарештованого росіянами за звинуваченням у спап­люженні статуї Сталіна. За декілька тижнів перед початком війни його перевезли до якоїсь київської в’язниці. Ми хотіли прибути до Києва одразу після того, як його захоплять німці, сподіваючись знайти Ігоря живим. Насамкінець ми висловили впевненість, що німецькі війська здобудуть Київ за кілька днів, бо вони набагато сильніші від червоних.

Oberst’a ця оповідка увіч зворушила, а особливо наша певність у вищості німецької армії. Однак він похитав головою й твердо застеріг нас, що «війна - це не дитяча забавка», що знаходитися біля лінії фронту небезпечно, і що нас легко можна сприйняти за російських шпигунів.

Він покликав свого ад’ютанта, той прийшов із невеличкою пор­тативною друкарською машинкою - найменшою, яку я коли бачив. Поглядаючи на нас, Oberst продиктував щось, що, здавалось, мало до нас стосунок. Ад’ютант надрукував, Oberst підписав і поставив печатку. Дав нам той папір із усмішкою людини, що пишається своїм добрим вчинком. «Ось, хлопці, - сказав він, - лист-прохання до німецьких загонів сприяти вам із транспортом і харчем на шляху додому, до Лемберґа».

ЛЕТЮЧА ХЛІБИНА

Знехтувавши порадою Oberst’a, ми знову попрямували до Києва, цього разу обхідним шляхом. За декілька годин ходу ми добралися до траси Київ-Одеса.

Дорога стелилася неозорими полями перестиглої пшениці, яку не жали через війну. Ще декілька днів тому ці поля пестив легіт, ніжило сонце. Сьогодні вони пахли смертю.

Кратери, обгорілі танки, мертві коні, роздроблені вантажівки, покинуті гармати, спотворені тіла вбитих червоноармійців, вкрили поля обабіч дороги. Зграї ворон кружляли, охмелені кров’ю уби­тих солдатів. З цікавості ми з Богданом залізли на Т-34, що лежав перекинутий у рові. Ми, втім, не змогли заглянути до середини, бо гнилий сморід трупа змусив нас зіскочити із танку.

До похмурості докладалася й погода. Вперше від початку нашої подорожі небо зажурилося, вітер гнав самотні сірі хма­ри. Вполудне ми почули далеку громовицю, посилену гуркотом гармат десь біля Києва. Іноді до нас доносилося гарчання міно­метів і стрекотання кулеметів. Російський «Максим» не важко було впізнати через його серцебитне ра-та-та-та. Ще поки ми добрались до траси, небо стемніло, здійнявся вітер. Важкі хмари мчали одні поперед одних, гейби переслідувані якою невиди­мою силою. Блискавиці, здавалось, намагалися розпороти небо навпіл, земля тремтіла від громів. Військові колони на деякий час щезли з дороги. Мабуть, німці очікували бурі й вирішили її перечекати.

Хлюпнуло декілька важких краплин і нараз все стихло, як це часто буває перед справжньою бурею. Навіть пояснішало. Непо­далік, праворуч від дороги, з’явилися обриси села. Ми вирішили переночувати там.

Звернувши на путівець, що вів до села, ми почули гуркіт мотоцикла. То їхали німецькі солдати в касках з автоматами по­перек плечей. За ними котила військова вантажівка.

Мотоцикл зі скрипом зупинився перед нами, вантажівка - по­заду.



  • Українці? - запитав солдат, злазячи з мотоцикла.

  • Так, - бадьоро відповіли ми, тішачись, що він не сприйняв нас за російських шпигунів і сподіваючись, що він нас підвезе.

  • Bandera Bewegung!1 - вигукнув він.

  • Ні, не Банд ера! - закричали ми, а Богдан подав йому листа від Oberst’a.

Навіть не глянувши на листа, він наказав нам відкрити запліч- ники, які було наполовину забито бандерівськими агітками.

  • Бандерівська пропаганда! - люто вигукнув він, зловивши нас на брехні й викинув заплічники разом із
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка