Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка6/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ВУЛИЦЯ

«Найкращі» вулиці Львова названо на згадку про розмаїті іс­торичні події, перемоги і поразки, про видатні особистості, як-от, жорстокі чи милостиві королі або повстанці, поети, письменники, шляхтичі, святі. Однак декілька знаних вулиць здобули свої імена внаслідок доволі таки сумнівних людських ігор.

Вулиця Шептицького вирізнялась тим, що розпочиналась по­близу греко-католицького собору св. Юра й закінчувалась біля римо-католицького собору св. Єлизавети. Другою її прикметною ознакою було те, що названо її було в честь шляхтянської польської родини. Один із синів цієї родини відчув у своїх жилах українську кров, навернувся до греко-католицької церкви, став священиком, а згодом і митрополитом цієї церкви.

Після визволення вулицю Шептицького перейменували на вулицю Некрасова. А тепер вже 80-річний митрополит жив під домашнім арештом у будинку навпроти собору. Влада не наважува­лась позбутися його через величезну популярність. Його називали «священиком бідноти».

У кожному разі, незважаючи на перейменування, вулиця Шептицького залишилась такою, як була, хоча багато будинків було тепер занедбано. Будинки поблизу собору св. Юра вигля­дали краще, бо були камінні, і тому їх не треба було постійно підмальовувати. Вони належали багатим людям, які могли собі дозволити «італійський стиль». Тепер ці доми належать «державі трудящих». Колишні власники, якщо вони не були ще в Сибіру, мусили здобути дозвіл на проживання і платили, як усі інші.

Я зайшов до двоповерхової кам’яниці з арковим входом, що вів до проходу, звідки видно було великий сад по той бік будинку. Широкі сходи ліворуч від проходу вели на другий поверх.

Я вийшов нагору й зупинився перед дверима з червоного дерева, вагаючись, чи стукати. То були двері Богданового помешкання. Він жив із матір’ю і старшим братом Ігорем.

А вагався я, бо мені здавалося, що наша дружба з Богданом зайшла в глухий кут. Колись між нами існувала справжня довіра. Вона посилилась після відкриття, що директорка хотіла з нас обох зробити донощиків, а досягла піку після пригоди зі статуєю Вождя. Тоді наша внутрішня близькість зміцніла ще більше.

Однак за деякий час після спаплюження статуї, ми почали усвідомлювати, що наш вчинок набагато серйозніший, ніж здавалося. Щоденні прокльони на адресу «ворогів народу» почали потроху отруювати нас. Не бажаючи того, ми дедалі більше віддалялися. Ми були в одному класі й, хоч не уникали одне одного свідомо, дуже рідко спілкувалися під час перерв. Ми спільно вчинили «злочин» - вчинок, який викликав у нас неймовірне почуття радості й гордості - але тепер, здавалося, кожен мав іти власним шляхом.

Саме тому мені було ніяково, як я стояв перед дверима до Бог­данового помешкання.

Я постукав.

Мовчанка, хоч хтось навшпиньки підійшов до дверей - я двічі чув скрипи підлоги.

Я знову постукав.


  • Це я - Михайло.

  • А, це ти. - Богдан відчинив двері, і я ледве вступив у фойє, як він замкнув їх ключем. Здавалося, Богдан боявся, що якийсь небажаний гість слідкує за мною.

  • Що сталося? - запитав він, здивований моїм візитом. Я сказав, що у пана Коваля гість і їм треба побути на самоті.

  • Можна мені в тебе переночувати?

Богдан вагався. Він витягнув із кишені носовичок і втер ним носа, немов хотів висякатися. Я знав, він часто так робить, коли не знає що сказати.

  • Чому б і ні? - нарешті сказав він, запихаючи носовичок назад до кишені.

Мені камінь із душі впав.

Ми сіли за стіл, за яким ми, зазвичай, грали в шахи. На ньому завжди стояла шахівниця, але не зараз.



  • Ти більше не граєш у шахи? - запитав я.

  • Ні. А ти?

-Ні.

  • Тобі більше не подобаються шахи? - запитав він.

  • Ну... Не знаю, все міняється... А тобі?

  • Мені?

  • Так, тобі. Коли я два тижні тому запропонував зіграти партію, ти сказав, що не маєш часу на такі дурниці.

Богданове обличчя завжди було серйозним, навіть коли він сміявся, через це він виглядав на декілька років старшим. Однак зараз він глянув на мене ну зовсім по-дорослому, як чоловік, який вважав себе на голову вищим за свого співбесідника.

  • Михайле, є час грати, а є час працювати, - сказав він, наче цитуючи рядок із підручника.

  • Та невже? І над чим ти зараз працюєш?

Він підвівся і пішов до вікна. Обернувшись до мене, він наче хотів щось сказати, але вагався. Потім ледве чутно промовив:

  • Я не впевнений, що ти до цього готовий.

  • Готовий до чого? - запитав я. - Ти не довіряєш мені?

Я встав. Ми дивилися одне одному у вічі.

  • Я тобі довіряю, - сказав я. - І мушу сказати, що тепе­рішня ситуація для мене нестерпна. Я нажаханий. Коли я чую найтихіший шерех вночі, мені здається, що за мною прийшли. А Боцва... Раніше або пізніше вона викличе нас до кабінету й запитає про результати. Якщо прийдемо з порожніми руками, буде нас підозрювати. А ти й сам знаєш, що значить бути пі­дозрілою особою - це те саме, що бути винним - прямий квиток до Сибіру або навіть...

Богдан не дав мені закінчити. Він знав, про що мова.

  • І що ти пропонуєш? - запитав він.

  • Я хочу втекти по той бік кордону, на німецьку територію

Польщі, - я сказав це дуже переконливо, хоч переконати хотів радше себе, ніж Богдана.

  • Як??? - запитав він, справжньо здивований. - Як..?

  • Я не знаю як. Я багато про це думав, - відповів я. - Я сяду на потяг до Явори, але вистрибну там, де потяг проходить за кілометр від кор­дону, який проліг уздовж Сяну. Я добре знаю місцевість. Мандруючи з паном Ковалем, ми не раз перетинали цю ріку в багатьох місцях.

  • Ну, і коли ти збираєшся її знову перетнути? Влітку? - перебив Богдан, вклавши в ці слова увесь свій сарказм.

Мені та ядучість видалась недоречною, але я йому про це не сказав, а просто відповів:

  • Ні, не влітку. Влітку втікати важко. Мій вуйко Дмитро - лісник, тому має доступ до прикордонної смуги. Влітку ловлять десятки перебіжчиків. А взимку, казав він, колючий дріт замітає снігом. Перейти на лижах тоді - дитяча іграшка.

Я побачив Богданову реакцію, ще не закінчивши говорити. З кривою посмішкою на обличчі він сказав:

  • А що, якщо ти найдеш на прикордонників?

  • Я про це подумав, - бравурно відповів я. - У мене є револьвер. Або вони, або я.

  • Жити набридло?

Я змовк. Моєю головою мчала сила-силенна суперечливих думок.

Нарешті Богдан промовив:



  • Михайле, ти - романтик. Забудь про перехід кордону. Ти маєш залишитись тут. Тут надто багато роботи.

Він зупинився і роззирнувся, щоб впевнитися, що ніхто не під­слуховує. Нахилившись до мене і прикривши рота, немов боявся, що слова можуть розбігтися, він зашепотів:

  • Існує одна таємна організація. Вона робить багато доброго.

  • Таємна організація?! - мало не вигукнув я, але в останню мить приглушив голос. - Ти до неї належиш?!

Він пропустив моє запитання повз вуха.

  • Ходімо спати, - сказав він. - Про це ми поговоримо завтра.

«Кожен є кимсь іншим і ніхто не є собою».

Мартін Гайдегер

НІЧНА ЗУСТРІЧ

Повернувшись зі школи, я знайшов на своєму столі записку: «Мушу їхати на нагальну інспекцію. Повернусь за декілька днів. Коваль.

РБ: Якби пані Шебець питала, ти нічого не знаєш».

Він дуже квапився - про це свідчило його письмо. Звичайно, воно було дуже каліграфічним - кожна літера виведена й бездо­ганно поєднана з іншими. Для мене його краснопис був взірцем. Я так навчився його відтворювати, що не відрізниш від оригіналу. Іноді пан Коваль просив мене підписати якісь не дуже важливі записки або рахунки, бо, як він жартував, мій підпис виглядав справжнішим, ніж його.

їхній з Анною від’їзд здався мені ще загадковішим, коли на­ступного дня я побачив, що в підвалі немає ні моїх, ні його лиж. Зважаючи на умови, за яких Анна з’явилась та на те, що я бачив, як пан Коваль таємно від мене малював мапи, я дуже сумнівався, що вони поїхали просто собі покататися на лижах.

В уяві я бачив, як вони сідають на потяг до Явори, вистрибу­ють із нього, натягають лижі й прямують до кордону. Загорнуті в білі простирадла, вони зливаються зі снігом. Ріку та колючий дріт вздовж неї вкрив сніг. По той бік кордону вони зупиняються й озираються. Позаду залишився світ страху і зневіри. Там немає місця теперішньому життю; там тільки страхіття майбутнього.

Проте мене здивувало, чому пан Коваль втік. Хіба він не застарий починати нове життя на невідомих землях? До того ж, це безвідповідально. Без нього я ж змушений буду приєд­натися до хуліганів або податися назад до села, а це ще гірше. Село перетворили на колгосп. Люди гнуть спину цілий місяць за жалюгідний мішок картоплі. Це було підготовкою до обі­цяного майбутнього.

От якби я чкурнув за кордон, це зовсім інша річ. У мене була поважна причина - статуя і директорка. До того ж, я не мав жодних обов’язків. Пан Коваль за мною не сумуватиме, - він опікувався мною ось уже п’ять років і я йому, либонь, добряче осточортів. На його місці, я б тішився з мого зникнення. Батько не рахується



  • він помер. А навіть якби жив, то сумніваюсь, що він дуже по­бивався б за мною. Він словом не обізвався, коли я їхав до Львова. Пригадую навіть, що його втішив мій від’їзд. Мати? Вона єдина за мною сумуватиме. Однак мине немало часу, поки вона дізнається про моє зникнення. До того ж, пан Коваль вигадав би для неї якусь переконливу історію. Вона йому цілковито довіряла.

Та який сенс розмірковувати про перехід кордону, якщо я вже передумав? Я залишаюсь. Я вступаю в таємну організацію. Богдан, як виявилось, уже декілька місяців є її членом. Я увійду в його «ланку». Він розповідав мені про таємний характер організації, ідеалізм її членів, їхню цілковиту відданість справі звільнення нашої країни - це було основною метою організації.

Що більше Богдан розповідав, то більше я захоплювався. Я що­дня зустрічався з Богданом після уроків. Ми по одному виходили зі школи, прямували в протилежних напрямках, але «випадково» зустрічались у Стрийському парку, в обумовлений час. Це найбіль­ший парк у південно-східній частині міста, взимку тут відвідувачів небагато, але досить, щоб уникнути підозр.

У парку розмовляти було найбезпечніше, але й тут ми мали бути насторожі. Навіть дерева мають вуха, як казав Богдан. Ми час до часу зупинялись, вдаючи, ніби просто розмовляємо, і потай роз­зиралися, чи ніхто за нами не стежить.

Моє захоплення організацією наростало день у день, немов прилив, заглушуючи страх перед Боцвою й перед «Ними», хоч хто вони були. Я вже не сам. Я став частиною таємничого, але дуже реального утворення на ймення «Організація». Було задо­волено моє прагнення належати до чогось, бути з людьми, яким можу довіряти. Моє школярське почуття безсилля поступилося місцем впевненості в собі. Безсумнівно, великий внесок у це здшснив и револьвер, схованим у підвалі з часів німецько-поль­ської війни.

Я отримав той револьвер, коли ми з Богданом гралися в міліцію. Тоді польське військо вже покинуло місто, а червоні ще не встано­вили свого режиму. Властиво, він був мені не потрібен, але мені подобався його блиск і глибока синявість сталі. Якби не кулі, він міг би видатися гарненькою іграшкою. Коли довелося повертатися до навчання, я, не знаючи, що робити, поклав його до невеличкої металевої скриньки й закопав у підвалі.

Тепер я викопав револьвер, бо Богдан сказав, що, аби стати повноцінним членом організації, треба вміти влучно стріляти. По кількох днях, почистивши його, я вирішив попрактикуватись без куль у себе в кімнаті.

Мішень виглядала показно - червоні кола, що звужувалися до центру. Посередині я намалював літеру «Б», на позначення директорки Боцви. Міцно тримаючи револьвер у руці, я випрос­тав і опускав її (згідно з інструкціями підручника для Червоної армії), прицілюючись до центру мішені. Ось лінія мого зору вже на літері «Б». Моя рука нерухома, немов заморожена, вказівний палець нетерпляче прагне натиснути на гачок...

Мені завадив натиснути звук кроків на веранді. Невдовзі я почув скрегіт ключа в замку. Злякавшись, я схопив скриньку з кулями й сховав її разом із револьвером під ліжко. Мішень я прибрати не встиг, вона так і залишилась на дверях спальні пана Коваля.

Відкрилися вхідні двері, й на кухню зайшов мій опікун. Не встиг я й привітатися, як він зауважив мішень:


  • А це що таке?

Я мусив вибріхуватися:

  • Це домашнє завдання на військову підготовку. В нас завтра контрольна.

Мовчки, навіть не спитавши, як мені велося без нього, він пішов до себе.

Не пригадую, щоб я коли-небудь брехав пану Ковалеві. Не мав такої потреби. Мені було соромно. Втішала мене хіба оповідка про Іванка і його маму, яку кілька років тому розповів один учитель. У ній йшлося про маленького Іванка, якого мама вчила завжди казати правду й тільки правду. Одного дня, коли його мати була в пивниці, прийшов чоловік із рушницею і запитав Іванка, де його мати. Навчений казати правду, він відповів, що вона в підвалі. Так Іванко залишився без матері.

Розмірковуючи над цією оповідкою, я подумав, як дивовижно, що вона нудьгувала десь в моїй пам’яті, чекаючи щоб оце вигуль­кнути саме в слушну мить. Однак то була просто миттєва думка. Що мене справді тривожило - це те, що пан Коваль прийшов із порожніми руками. Зазвичай, повертаючись із інспекції, він гордо виставляв свої «трофеї». А от сьогодні він не приніс нічого, ані ковбаси, ані сала, ані навіть хліба. Щобільше, не було й моїх лиж. Проте тішачись, що він взагалі повернувся, я не розпитував ні про Анну, ні про свої лижі. До того ж, моя повага до нього не дозволяла ставити такі запитання.

Наступного ранку пані Шебець перехопила пана Коваля дорогою на роботу. Я тоді чистив зуби своєю обскубаною щіткою, тому не чув добре їхньої розмови, однак до мене постійно доносилося ім’я Анни. Я також почув останні слова пана Коваля, які він кинув, зачиняючи двері веранди знадвору: «До побачення, пані Нишпорко!»

Хоч Анна й не повернулася з паном Ковалем, вона була колюч­кою в житті пані Шебець - адже стояла на шляху її матримоніаль­них прагнень. Хоч якою гидотою видавалась пані Шебець нова система, а особливо її московські представники, вона віддавала їй належне за одне суттєве досягнення - та система поклала край «бабійству» пана Коваля. У його спальні з часу визволення по­бувало всього декілька жінок. Це дало пані Шебець надію, що він «схаменеться» і нарешті одружиться з нею.

Ту надію тепер підірвала Анна. Полонена ревнощами, вона вважала, що Анна з’явиться знову - дай тільки час. А наразі, щоб здобути в пана Коваля ласку, вона частіше куховарила для нього, водночас лаючи його за «слабкість до жіноцтва».

Однієї ночі, більш ніж через місяці після зникнення Анни я прийшов додому пізно, після «таємного» завдання й одразу ж пі­шов спати. Невдовзі мене розбудили голоси зі спальні пана Коваля. Мабуть, він подумав, що я залишився в Богдана, бо останнім часом таке траплялося дуже часто.

Спочатку я почув писклявий голос пані Шебець:



  • Краще вирішуй негайно!

  • Ні, нізащо. Про це не може бути й мови, - відповів пан Коваль.

  • Який же ти боягуз, Іване, - боїшся шлюбу, - голосно промови­ла вона, я чітко чув її, незважаючи на те, що вітер гаратав у шибки й шипів, як змія, що готова кинутися на свою жертву.

Відповідь пана Коваля була нерозбірлива, зате голос пані Шебець був досить гучним - м’яким і сердитим, благальним і погрозливим:

  • Ти не можеш вирішити негайно? Скільки мені ще чекати? Ти маєш намір одружитися зі мною в Сибіру? Гадаєш, вони не знають, що ти офіцер австрійської армії? І петлюрівської! Не будь такий певний. Вони доберуться до тебе - це просто питання часу... До речі, де ти ховаєш свої військові знимки? Ти на них, як павич, як самозакоханий павич... Як тільки помітиш спідницю, розпускаєш хвіст, виставляючи всі барви, аби тільки спокусити жінку.

Я почув тільки останні слова відповіді пана Коваля:

  • Слухай-но, я ніколи не обіцяв одружитися з тобою.

  • Брехуне, отямся! Та ти Анні дідом міг би бути! - напосілася пані Шебець.

Шум вітру заглушив слова пана Коваля, але він мусив щось сказати, що дуже роздратувало пані Шебець. Вона заверещала:

  • З мене годі! Я з тобою востаннє. Я вже йду геть!

Я сподівався, що вона таки піде, але цього не сталося. Запала тиша і тривала довгий час. Несподівано її пронизав крик пані Шебець, гейби її хто вколов ножем. Ліжко пана Коваля перестало скрипіти.

«Усе, що ми маємо, ми маємо від інших.

Бути - значить комусь належати».

Жан-Поль Сартр

ДУХ СПОКОНВІЧНОЇ СТИХІЇ

Четверта платформа, звідки відбував потяг на Самбір, була за- юрмлена селянами, які поверталися додому з чорного ринку. Про­чекавши на потяг понад годину, вони сиділи мовчки й нерухомо, тримаючи на колінах клунки, міцно притискаючи їх до тіла, немов боялися загубити.

Сьогодні на світанку вони сідали на цей самий потяг у проти­лежному напрямку. Вони їхали із сіл до міста з картоплею, яй­цями, зерном, м’ясом та іншими продуктами, яких у державних крамницях катма. Вони йшли на Краківську площу, де продавали плоди своєї праці на чорному ринку. Додому, як-от, сьогодні, вони везли цукор, горілку або шкіру - те, чого в селі не було. Горілка потрібна була їм, щоб тішитися визволенням. Цукор вони купували на самогон, щоб їхнє життя було ще щасливішим. А шкіру вони брали, щоб робити собі взуття, бо куплене в державних крамницях розліталося вже наступного дня.

У тьмяному металевому світлі єдиної жарівки в кутку вагона вони виглядали, як велетенські ляльки. їх зір звернений у їх власну глибину так, наче решта світу їх не цікавила. Я не певен навіть, чи хтось із них зауважив, як ми з Богданом зайшли й сіли на вільні місця біля туалету. А якщо й помітили, то їм до цього було бай­дуже. Замкнені в собі, вони цікавились лише тим, коли нарешті рушить потяг.

Зі свого боку ми намагалися ніяк не привертати їхньої уваги. Прос­то собі два школярі їдуть додому після вихідних. Богдан ніс старий ранець, а я - поношену сумку. На квитках було написано, що ми їдемо в Комарно - село кілометрів за 40 від Львова. Ми ніколи там не були, але нам сказали, що воно за три кілометри від залізничної станції. Прибувши до Комарно, ми мали йти дорогою на схід, там нас зустріне чоловік, якого ми не знаємо, але він нас впізнає.

Ми мали таємне завдання. Я вступав до Організації. Богдан був моїм поручителем. Наші інструкції були дуже зрозумілі: вий­шовши з потяга, зачекати п’ятнадцять хвилин на станції, коли всі розійдуться, вирушати в напрямку Комарно, а зв’язковий їхатиме возом, він зустріне нас на півдорозі. Його пароль - «Паска», наша відповідь - «Великдень».

Виїхавши зі Львова, потяг рухався повільно, пихкаючи, як аст­матик, та згодом він набрав звичної швидкості, а це давало надію, що невдовзі ми прибудемо до місця призначення. Він мляво свистів на переїздах або біля семафорів, зупинявся на кожній щонайменшій станції - щоразу випускаючи кілька сонних пасажирів.

Жарівка, здавалось, засвітила ясніше, а вагон наповнила пара, що проникала із труб. Як потеплішало, туалет поблизу наших місць почав танути. Солодкуватий сморід розталих людських фекалій доєднався до затхлої пари. Втім, коли якийсь чоловік запалив само­крутку з махорки, той гидотний дим перебив усі інші запахи.

Після визволення махорка стала і модою, і необхідністю, бо за браком сигарет і сигаретного паперу курці не мали вибору. Те саме стосується й туалетів. Коли була буржуазія, їх чистили. Робили це люди, змушені займатися такою негідною роботою, аби вижити. Вони належали до найнижчого і найпригніченішого класу. Тепер же не було нижчих і вищих класів. Усі ми були рівними - трудящи­ми. Ми всі були членами одного класу - пролетаріату. Така брудна робота була нижче нашої гідності.

Нарешті, близько десятої вечора потяг прибув до Комарно. При­ємно було вдихнути холодне повітря. Згідно з інструкціями, ми зачекали 15 хвилин біля станції, поки не розійшлися всі пасажири і станційний наглядач не загасив світло і не пішов додому.

Тоді ми рушили в напрямі Комарно ґрунтовою дорогою, яка стелилася на схід від станції. Вдень вона, мабуть, була болотис­та, але тепер замерзла. її поплямили латки снігу, які здавались синюватими у світлі східнього місяця. Ми йшли мовчки у полоні передчуттів, змішаних із бентегою та моментами страху перед не­відомим. Час до часу ми перезиралися, наче щоб запевнити один одного, що ми на правильному шляху.


  • Дивись! - раптом вигукнув Богдан. - Бачиш?

З-за повороту з’явилась якась сіра пляма. Вона наближалась. Невдовзі ми побачили, що то підвода. Порівнявшись із нами, вона зупинилась.

  • А куди це ви так пізно? - почули ми голос погонича, який ви­явився старим бородатим чоловіком із довгими густими вусами, у традиційній хутряній шапці, напнутій на очі.

  • Може, ви додому їдете... - він на мить змовк і в очах його спалахнули якісь вогники, - на Паску?

  • На Великдень, - голосно відповіли ми з Богданом.

  • Мерщій на підводу, - наказав він. - Лягайте долілиць! Мов­чати! Не вставати! Зрозуміло?

Ми лягли. Не встигли ми й обміркувати нашу ситуацію, як на нас накинули покривало, а зверху, щось ніби мішки із соломою.

Підвода розвернулась і рушила туди, звідки прибула, невдов­зі повернула ліворуч, якийсь час їхала прямо, праворуч, а потім я втратив відчуття орієнтації. Не знаю, як почувався Богдан, бо погонич повсякчас наказував нам мовчати, хоч голос його звучав щоразу по-іншому. Я зачав побоюватись, що нас піймали в пастку. Час до часу мною опановувало бажання вистрибнути з підводи, але я щоразу відкидав цю думку - погонич міг мати зброю.

За деякий час я вже не міг оцінити, як довго ми їдемо, бо за таких умов час біжить або надто швидко, або надто повільно - під­вода виїхала на вибоїсту дорогу. Іноді мені здавалося, що нас разом з поклажею витрясе з підводи.

Нарешті зупинка. Ми почули шепіт, а потім скрегіт, немов відчиняли тяжкі ворота. Підвода ще трохи проїхала, зупинилася, ворота за нами зачинили.

Ми чекали не знати чого. Коней випрягли й повели геть. Потім голос, що не належав погоничу, наказав нам зійти з підводи.

Ми опинились у темряві, мабуть, в якійсь стайні, бо пахло гноєм і сіном. Невдовзі почувся скрегіт дверей - увійшов чоловік із наф­товою лампою. Підійшовши, він підніс лампу і посвітив на нас. На обличчя у нього було напнуто каптур. Нам видно було тільки його очі, що оглядали нас. У тих очах світилася надзвичайна сила



  • погрозлива й заспокійлива водночас.

  • Слава Україні! - сказав він, не відводячи від нас погляду. Таким було офіційне привітання нашої Організації.

  • Слава Вождеві! - відповіли ми. Такою була офіційна відповідь. Я добре знав те привітання, бо деякий час був в Організації нео­фітом. Я належав до «ланки» з трьох чоловік - Богдан, я, і третій, якого я не знав, - з ним, із міркувань безпеки, тримав контакт тільки Богдан. Два місяці я був на випробувальному терміні, виконуючи розмаїті напівтаємні завдання, зокрема дізнавався розташування військових загонів, маловідомі провулки центру міста і підземні канали, яких не було на мапі. На цей час я вже довів, що можу сумлінно виконувати покладені на мене обов’язки.

Тепер чоловік у каптурі мав взяти з мене присягу й посвятити в повноправні члени Організації.

У правій руці він тримав тризуб. Наші «визволителі» боялися його, бо він символізував нашу незалежність. Показувати його або навіть говорити про нього було серйознішим злочином, ніж зумисне вбивство. Для нас то був символ свободи. Вони забрали в нас усе - нашу землю, нашу історію, нашу культуру, нашу церкву, навіть нашу мову. Вони хотіли змусити нас доносити одне на одного. Єдине, що в нас залишилося, - це тризуб, вони не могли його забрати, адже той символ був вкарбований у на­ших душах.

Я був готовий заприсягтися на ньому.

Здійнявши тризуб, чоловік у каптурі почав урочисто промовляти преамбулу до Десяти Заповідей Організації.

«Я, Дух Споконвічної Стихії, Причина і Мета твого життя, наказую тобі покласти твоє життя на вівтар свободи твоєї Нації, без якої ти будеш проклятим і навіки зостанешся рабом. Я звіряю тобі Десять Заповідей, яких ти присягнеш беззастережно дотри­муватися».

У тьмяному оранжевому світлі лампи, поза колом якого зляг­ла густа темрява, то були не просто людські слова - здавалось, до мене справді говорить Дух. Я відчував це кожною клітиною свого тіла.

Тепер моя черга. Чоловік у каптурі наказав мені покласти праву руку на тризуб. Своїм проникливим поглядом він уп’явся мені у вічі. Його очі, здавалось, гіпнотизували. Я почав промовляти За­повіді. Немов чарівник, він не зводив із мене очей, аж поки я не відказав усі десять Заповідей. Тіло моє пронизував гарячий щем. Я усвідомив, що відтепер моє життя не належить мені. Воно стало власністю Організації.


«Око за око, зуб за зуб».

Мойсей


«Око за око - і двох очей нема».

Ґанді


ТАЄМНИЧИЙ ЛИСТ

У середині травня, після декількох тижнів справжньої весня­ної погоди раптом захурделило. Завірюха прийшла з північного сходу й з люттю скаженого звіра вкривала землю товстим шаром важкого, вологого снігу, ламала дахи і дерева. Містом важко було ходити. Потрібно було декілька днів, щоб поприбирати поламане гілля каштанів на нашій вулиці.

Однак невдовзі небо засвітилося блакиттю, з нього усміхнулося весняне сонце. Сніг щез так само швидко, як з’явився, перетво­ривши деякі вулиці в русла бурхливих струмків. Прим’яті квіти й поламані кущі відживали після відлиги. Тюльпани в нашому садку були зовсім потовчені, але бузок якимсь дивом врятувався. Через тиждень він спалахнув цвітом. Удень густа маса того блакитного й білого цвіту, здавалось, змагалася з небом. Увечері його заспо­кійливі солодкі пахощі оточували наш будинок, проникали на веранду, навіть якщо вона була зачинена.

Одного з таких вечорів я сидів на веранді, шукаючи розради в ароматі бузку. З голови не йшов сьогоднішній арешт Богданового брата і Романа - його однокласника й найліпшого друга. Дівчинка з нашого класу, що якраз вийшла до туалету на уроці, бачила, як їх виводили з кабінету Боцви у кайданках.

Спочатку вона хотіла про це мовчати, бо розповідати про такі речі вважалось допомогою ворогам народу. Однак перед останнім уроком на перерві вона підійшла до Богдана із розгорнутим зо­шитом і попросила розтлумачити їй лекцію, а тим часом пошепки розповіла що бачила. Дорогою зі школи Богдан шепнув мені з незворушним виглядом: «Мого брата заарештували. Відбій».

«Відбій» - наше кодове слово, яке означало, що треба тимчасово припинити усяку діяльність, пов’язану з Організацією й бути на­сторожі.

Можливо, Ігоря та його друга заарештували за підозрою у спаплюженні статуї Сталіна. Це нас дуже турбувало, бо тоді їх покарають за наш злочин. Втім нам також здавалося можливим, що вони належать до Організації. У будь-якому разі тут не обійшлося без донощика.

Найвірогіднішим підозрюваним був однокласник Ігоря - Ми­кола Єфремович Когут. Щоб помститися за арешт, ми вигадали хитрий план.

Микола був головою комсомолу в нашій школі. Він був відомий як геній математики й «вуха» директорки. На політичних зустрічах його представляли як «відданого будівника соціалізму» і приклад «майбутньої радянської людини». Він міг напам’ять цитувати Марк­са, Енгельса, Леніна і Сталіна з певністю релігійного фанатика. Був високий і широкоплечий, голос мав наполегливий і дратівливий, поводився так, наче йому все на світі було відомо.

Богдан був переконаний, що саме Микола винний в арешті його брата. Я поділяв цю думку. Діяли ми дуже просто - написа­ли Миколі листа, начебто від його друга, але послали не поштою, а прослизнули до його класу, коли всі були в спортзалі, й поклали йому в верхній зошит.

«Миколо, - писалося у листі, - ти зрозумієш, чому я таким не­звичним чином відправив тобі цього листа. Тішуся, що ти досяг такої позиції в комсомолі й що скоро тебе висунуть у члени партії. Це чудове прикриття. Нам потрібно більше таких людей, як ти, щоб продовжити нашу роботу. Скоро зв’яжемося з тобою - «ви­падково», дорогою додому».

Наслідки були передбачуваними і негайними. Ми не були їхніми свідками, але нам про все розповіли за деякий час.

Повернувшись зі спортзали, Миколин клас чекав на вчителя математики. Микола чекав із особливим нетерпінням, бо, будучи «генієм математики», він заслужив виняткову честь презентувати теорему Піфагора перед всім класом. Для Миколи то була велика честь і нагода похвалитися, адже вчитель математики був ще й членом партії. Микола розгорнув зошит, щоб щось повторити, а там - лист. Він був незаклеєним, і це не дивно - конверти тепер взагалі не заклеювали, так було легше цензорам. Але та таємнича записка... від кого? Чому? Провокація? Ошелешений він читав і перечитував її, не помічаючи приходу вчителя.


  • Миколо Єфремовичу, що з вами? Ви нездорові? - пролунав голос вчителя.

Згідно з шкільними правилами, коли вчитель входив, усі мали встати. Почувши голос учителя, Микола усвідомив, що він єдиний ще сидить. Всі погляди було прикуто до нього. Він вскочив, трима­ючи листа в руці. Спочатку розгубився, не знав, що з ним робити, а потім намагався сховати.

  • Що це у вас? Дайте-но, гляну! - сказав учитель.

Прочитавши, він зблід і з хвилину стояв мовчки.

  • Сядьте. І цитьте. - сказав він, виходячи з класу. За деякий час він повернувся і попросив Миколу піти з ним до директорки.

Вчитель повернувся сам. Як і Богданів брат та його друг, Микола зайшов до кабінету директорки і відтоді про нього більше не чули.

Декілька тижнів після арешту Ігоря та його друга ми з Богданом утримувалися від виконання завдань Організації і якнайпереконли- віше вдавали із себе «будівників соціалізму». Ми дерли руки, щоб відповідати на запитання вчителів, тоді як решта учнів сподівали­ся уникнути цього. Ми відвідували позаурочні курси політичної освіти й військової підготовки. Ми засуджували «ворогів народу», «капіталістичних запроданців» і «буржуазних націоналістів» з усі­єю своєю палкістю. Ми поклонялися нашим вождям, клялися в беззастережній вірності «справі пролетаріату» і «комуністичному майбутньому».

Ми, либонь, непогано грали цю роль, адже навіть продавщиця військових книжок була переконана, що я один із найліпших ак­тивістів у школі Боцви. Я частенько навідувався до тої книгарні за розмаїтими книжками, які, як вона вважала, свідчили про мою зацікавленість військовою справою. Насправді ці книжки замов­ляла Організація.

Я їй, здається, справді подобався. її звали Наталія Артемівна. Вона була москвичкою - низька, приземкувата жінка, вбрана у сіру одіж і валянки. Обличчя мала пампушкувате, а голос - різкий, але водночас сливе материнський.

Одного дня, зайшовши до книгарні, я побачив директорку Боцву, що розмовляла з Наталією Артемівною. Я чемно приві­тався й пішов у інший кінець книгарні, але почув, як Наталія Ар- темівна сказала директорці, що та «має пишатися таким учнем». Я тішився з тих слів, бо поняття не мав, що директорка тепер про мене думає. Я не заходив до неї, відколи вона попросила мене стати донощиком.


«Дуже важко, товариші, жити самою лише свободою.

Визначальна риса нашої революції та, що вона дала людям не лише свободу, а й матеріальний добробут...

Саме тому життя стало кращим і веселішим».

Сталін


«Менше гучних слів, більше простої, щоденної праці».

Ленін


МАМИН ХЛІБ

Хуртовина не завадила нам із Богданом виконувати завдання Організації. Оскільки уроки на декілька днів відмінили, ми змогли взятися за те, що нам доручили на початку квітня. Ми мали взяти під нагляд військовий гарнізон на Личаківській вулиці та за Цита­деллю, розташованою на пагорбі вулиці Коперника. Як і Оперний театр, приміщення гарнізону на Личаківській вулиці звели у середи­ні XIX сторіччя, тоді, коли Львів належав до Австро-Угорської ім­перії і його називали Lemberg. Поміж казармами, які окреслювали квадрат, був двір завбільшки як футбольне поле.

Цитадель була набагато давнішою. Дехто вважав, що її спору­дили ще в XIII сторіччі. Мабуть, все почалось із невеличкого укріп­лення на маківці пагорбу поза міськими мурами. Зі спостережного пункту видно було все місто як на долоні, а також неозорі рівнини на сході, півдні й заході. Таке розташування давало цитаделі пере­вагу, коли наступали татари, монголи і турки.

У XVI сторіччі стару дерев’яну фортецю зруйнували, а на її місці звели високу круглу вежу з важких кам’яних блоків. Навколо побудували потужний, позірно нездоланний мур. Ген, вгорі, під дахом вежі - низка невеличких, круглих отворів. Якби ворогові таки вдалося видертися на мур, його зустріли б звідти камінням, полум’ям смолоскипів або рідкою, кип’ячою мамалиґою.

Сторіччя по тому фортеця була готова до зустрічі з турками, однак, на щастя, чи то для турків, чи то для містян, турецьке військо попря­мувало на південний захід, до Відня. Там, якщо вірити історикам, їм дав відсіч польський король Ян Собєскі. До німецько-польської війни нас вчили, що перемога Собєского - це найвеличніший епізод історії

Польщі. Натомість тепер підручники з історії, які видано в Москві, заперечували його заслугу в здоланні турків, проголошували його «захисником прогнилої польської шляхти».

Цитадель набула свого теперішнього вигляду, коли Львів при­єднали до Австро-Угорської імперії. Імператор змінив вежу так, щоб там можна було користуватися рушницями, ручними грана­тами й артилерією. Навколо побудували довгі ряди казарм для численних військ.

Тепер Цитадель займала Червона армія. Стежачи за Цитаделлю, ми дізналися, що там розміщено загін піхоти, артилерійський полк і танкову дивізію. Аби впевнитися, що ми правильно полічили сол­датів, озброєння та транспорт, ми з Богданом стежили за виходом по черзі. Ми виявили, що офіцерами піхоти були росіяни, а смагляві обличчя та розкосі очі рядових свідчили, що вони з Далекого Сходу, мабуть, з Узбекистану, Казахстану чи Монголії.

Щоб не збуджувати підозр вартових, я сидів по той бік вулиці, трохи збоку від входу до Цитаделі, вдаючи ніби читаю книжку з марксизму-ленінізму. Насправді ж я шифровано нотував вигляд і кількість військових підрозділів, що прибували до Цитаделі й ви­ходили звідти. Одного разу схожий на монгола чатовий запідозрив мене, бо я трохи засидівся, і підійшов. Однак, коли він побачив мою книжку в червоній палітурці з великими золотими літерами И. Сталін «Історія Комуністичної Партії Радянського Союзу», його обличчя проясніло, він зауважив: «Харошій кніґа. Мой камандір тожє чітаєт». Він дав мені спокій. Я бачив, як він приєднався до інших чатових біля брами. Він видавався дуже могутнім, коли стояв отак струнко з рушницею на плечі та чотириконечним багнетом, що стирчав високо над його головою в касці.

Він виглядав лише на декілька літ старшим за мене - років 18-19. У ті дні призов до армії був довічним вироком. Однак той хлопчина здавався щасливим. Мабуть, вдома в нього ще гірша скрута. Тут він жив у казармі, його не випускали в місто, але армія взувала його, вдягала, годувала. Не менш важливим, либонь, було переконання, що він робить щось значуще, щось таке, що змінить хід історії. Він бачив майбутнє. І не він один. Преса, радіо, політруки, вчителі говорили про майбутнє гіперболами в теперішньому часі.

Коли біля цитаделі нічого не відбувалося, я вчитувався в «Іс­торію Комуністичної Партії Радянського Союзу». Деякі уривки звучали так спокусливо, гарно й переконливо, але те, що я бачив довкола не мало з ними нічого спільного. Мені лячно було й думати, що одного дня мене можуть забрати в армію.

Іноді, спостерігаючи за Цитаделлю або за гарнізоном на Лича­ківській, я ловив себе на тому, що не розумію, навіщо Організації інформація про кількість і вигляд військових підрозділів у Львові. Вона, увіч, немала потуг, щоб протистояти Червоній армії у від­критій боротьбі. Може, Організація працювала на когось іншого? Якось я запитав про це Богдана, але він байдуже кинув: «А тобі не всеодно? Наше завдання робити, що наказують. Організація знає, що робить. До того ж, ворог нашого ворога - наш друг».

Я пристав на Богданову думку. Ми присягли на вірність Орга­нізації. Ставити під сумнів її мудрість - це просто блюзнірство. Хоч хто скористається інформацією, яку ми збираємо, він зробить це не на користь системі, що породила директорку Боцву. До того ж, жити подвійним життям було так захопливо: дурити вчителів, директорку, продавщицю з військової книгарні, усіх тих чатових біля брами Цитаделі та інших гарнізонів.

Чи вдавалось мені дурити пана Коваля? Іноді в мене виникало дивне відчуття, що він читає мої думки. А ті його останнім часом дедалі частіші «інспекції» по селах наштовхували мене на думку, що й він може мати стосунок до Організації, якщо він і не член проводу, то принаймні зв’язковий.

Утім я не мав часу заглиблюватися в усі ці міркування. Ходити на уроки, бути активістом і займатися підпільною роботою водно­час не залишало багато часу на спання. Тому я тішився, що весняне півріччя завершується. Невдовзі я поїду до Явори, мати вже понад рік мене не бачила.

Останнього листа від неї я отримав із місяць тому. Щоб оминути цензорів, вона передала його мені старшим братом Дмитром, ліс­ником, коли він їхав до Львова. Так вона могла писати що думає.

То був довгий лист, він мало не довів мене до сліз. Вона все переживала, чи є в мене що їсти, як навчання, чи піклується про мене пан Коваль, як ті зимові шкарпетки, що вона мені надіслала


  • либонь, вже порвалися. «Тиждень тому мала’м недобрий сон. З тобою справді все гаразд?»

Однак переживати мав би я про неї, а не навпаки. Умови на селі, як вона писала, дедалі гіршали. Коли село рік тому перетворили на колективне господарство, всім залишили тільки по невеличкому клаптику поля, якого заледве вистачало на городину. Вона тепер мала лише одну корову, решта п’ять і коня забрали до колгоспу. Навіть сепаратор і жорна довелося віддати. Вона писала, що сепа­ратора їй однаково не треба, бо одна корова давала замало молока для цього, а без жорен вона не могла змолоти борошна на хліб.

Пригадалось, як наші літні гості любили той хліб із домашнім маслом. Я надавав перевагу булкам, які вона подавала в неділю на сніданок. Спостерігаючи, як вона місила тісто на булки, я насо­лоджувався запахом борошна, дріжджів, родзинок і вершків.

Той лист здійняв у мені лють на «Них» - на вчителів, на директорку, на тих самовдоволених опікунів мого майбутнього, на всіх тих, хто стверджував, що знає, що добре для мене, для пролетаріату, для всього світу.

Завдяки тій люті, я раптом усвідомив, наскільки я віддалився від мами. Коли я від’їздив з Явори, батько був ще живий. А тепер вона залишилась сама з моїм молодшим братом Ясьом.

Вона писала, що щаслива, що я живу в місті. «Тут, у селі, життя нема. Деякі люди гірші за худобу. Налякані, кожен тря­сеться за власну шкуру. Ми зрана до ночі мозолимося в кол­госпі. Нас поділили на бригади, в кожної з яких інша робота. Мені пощастило - назначили до польової бригади. Я беру Яся з собою. За тиждень йому буде шість рочків і в серпні він піде до першого класу. Він так швидко росте - вже вищий за тебе в його віці. Деколи розповідає мені так, наче я про це не знаю, що має брата у Львові й колись поїде до нього. Господи, як збігає час! Тобі скоро п’ятнадцять. Я й тебе колись отак брала на наше поле влітку. Ти був такою сумирною дитиною, навіть у сповитку ніколи не плакав».

Наступні чотири рядки листа було закреслено і густо замальо­вано, щоб я нічого не розібрав. Чому? Може, вона боялася моєї реакції? А може, то було щось дуже особисте й вона вагалась, чи ділитися цим зі мною. Лише одне слово можна було розібрати. То було слово «Коваль».

Лист продовжувався. «По неділях, тоді, коли люди перше хо­дили до церкви, село тепер зганяють до клубу. Там люди осуджу­ють одне одного і самі себе, як голодні вовки. Вони називають це «критикою і самокритикою». Потім вони змушують нас обіцяти, що ми працюватимемо ліпше й більше, щоб виконувати і переви­конувати норми, які вони нам дають. Я, дякувати Богу, ще дужа, але що воно далі буде? Не хочу й думати про це. Вірю, що все вийде на ліпше».

Далі вона повідомляла, що церкву в селі спалили, а старого священика заарештували. Той священик, нагадала вона, одного разу дав мені поза вуха, коли я на уроці релігії затнувся, розпо­відаючи Заповіді.

Неймовірно, що вона пам’ятає такі дрібниці. Однак найбільше мене здивувало те, що вона написала наприкінець.

«Дорогий Михайле, яке ж то щастя, що я можу тобі писати. Не пам’ятаю, чи коли казала тобі, що я не ходила до школи. У мій час дівчат до школи не посилали. Ми були призначені для шлюбу, мали бути помічниками свому чоловікові, як казав твій батько, земля йому пухом. Лише після твого народження я навчилася чи­тати і писати завдяки пану Ковалеві. Того літа він привіз мені зі Львова абетку, зошит, два олівці, ручку й чорнило. Досі пам’ятаю, як тремтіли мої пальці, коли я вперше в житті тримала ручку. Він тоді сказав: «Часи зараз змінюються швидко. Навчіться читати і писати, може, доведеться колись писати Михасеві й читати його листи». Пан Коваль людина поважна, він знає що каже. Подякуй йому за опіку над тобою. Будь чемний із ним».



«Революція пожирає своїх дітей».

В. Л. Леонард

ТАНЕЦЬ ЛАСТІВОК


  • Куди це ти так рано?

Я почув голос пані Шебець, увійшовши на веранду. Вона стояла в прочинених дверях своєї кімнати. Мабуть, вона щойно прокину­лася, бо вийшла босоніж, в нічній сорочці. Волосся мала розтріпа­не, а обличчя - біле як сніг. Такий вигляд був би пану Ковалеві не дуже до вподоби. В його товаристві вона видавалась зовсім іншою людиною - волосся бездоганно вкладене, щоки підрум’янені, на губах - помада, яку вона зберегла ще, напевне, зі старих часів.

  • До Явори, - коротко відповів я, не готовий до її ранкових розпитувань. Крім того я боявся спізнитися. Потяг до Явори йшов один раз на день і я був впевнений, що мама мене зустрічатиме. Я написав їй, що приїду 22 червня.

  • Ти на все літо залишишся в Яворі? - знову почала пані Шебець.

  • Ні, на все життя, - саркастично відповів я, затраскуючи двері веранди, навіть не прощаючись.

Я добре знав, чому вона питає, на скільки я їду - сподівалася, що не повернуся. Вона вважала мене перешкодою її шлюбові з паном Ковалем. Я часто чув, як вона казала: «Я так хочу бути з тобою, довіку, тільки ти і я, Іване, ми вдвох і більше нікого» або «Чому б тобі не відіслати Михася до матері? Він і так надто довго пробув із тобою. Він досить сильний - нехай допомагає матері в полі. Вона, напевно, потребує помічника».

Чомусь таке піклування пані Шебець про мою матір не справило на пана Коваля враження. Може, я й помилявся, але не думав, що я був винний у відмові пана Коваля одружуватися з нею. Пан Коваль був самовпевнений і над усе цінував свою самостійність. Так, він любив жінок, але не хотів бути зв’язаним ними. Якщо б не його «бабійство», як пані Щебець казала, він був би здібний жити як аскет або, навіть, стати ченцем на горі Афон.

Пані Шебець не знала, що я був не певен, чи хочу повертатися до Львова після канікул. Однак невпевненість та не мала нічого спільного ані з нею, ані з паном Ковалем.

Якщо я повернуся до школи, то сутички з директоркою не уник­нути. Вона не дурна. Прийти до неї з порожніми руками просто неймовірно бо, якщо вірити пресі, вороги народу не сплять. Вона виснувала б, що мені (та й Богданові також) не можна довіряти. Наслідки очевидні. Останніми місяцями навіть місцевих «старих комуністів» критикували, публічно звинувачуючи в «ідеалізмі», називали «замаскованими буржуазними націоналістами», від­правляли на заслання. Партія «чистила свої лави» від «плевелів» і заміняла їх прибульцями з центральної Росії. Сестрі пані Шебець Уляні, яка вірила в комунізм, як відданий християнин вірить в Ісуса, судилась доля перших християн. Василь, наш колишній сторож, який після визволення став членом виконкому міста Львова, також зник. Колись його світлини нерідко з’являлися в газетах. Його нази­вали «справжнім пролетарем» і «відданим будівником комунізму», але після чистки про нього не було жодної звістки.

Я був на роздоріжжі й не знав, яким шляхом йти. Всі вони, зда­валось, вели у безвихідь. Найпривабливішою була втеча на Захід. Це було ризиковано, особливо влітку, але я був готовий до небез­пеки. Мене турбувало одне - що на це скаже мама.

Я вирішив на все літо залишитись у Яворі, допомагати матері. Наприкінці літа я сказав би їй, що повертаюсь до школи. Вона про­вела б мене до станції. Проте, замість того, щоб їхати до Львова, я вистрибнув би з потяга там, де він найближче підходить до кордону. А там дорогу я вже знав.

Я розповів про таку можливість Богданові. Спочатку він зна­віснів, звинувачував мене в зраді Організації, та потім погодився, що я маю рацію.

Готуючись до переходу кордону, я вирішив взяти з собою револьвер. Я сховав його в Марксовому «Капіталі». Ця книжка мала якраз відповідні розміри. Я поклав револьвер на сторінку 77 (щасливий номер), обмалював його контури, а тоді одну по одній витинав сторінки. То була повільна марудна робота. Мені дово­дилося постійно заточувати лезо ножа. Нарешті виріз був досить глибоким - револьвер увійшов туди, як рука в рукавичку.

В неділю 22 червня 1941 року дорогою до станції, я ніс його в наплічнику разом із декількома ще книжками, брудними со­рочками, білизною й зимовими шкарпетками, які мама наказала привезти, щоб вона їх зацерувала.

Я міг би сісти на трамвай, але тому що вони ходили дуже не­регулярно й мені довелося б робити дві пересадки, я вирішив йти пішки. Так було швидше й безпечніше.

Був світанок - час, коли команди «чорних воронів» вже спали, а пекарі прокидалися і ставали до праці. Обабіч вулиці, якою я йшов до станції, вишикувалися одноповерхові будиночки, всі однакового розміру, по два вікна біля вхідних дверей, уніформно забарвлені фасади. То були дешеві «залізничні будинки», зведені на початку сторіччя для залізничників.

Зараз їхні мешканці ще спали. У декого було прочинено вікна



  • було чути хропіння. Крім цього звуку, чутно було хіба ще лас­тівок. Вони літали над дахами, немов танцювали в потоках вітру, падали долі, іноді проносилися мені над головою, немов припро­шуючи до своєї забави.

Вулиця Залізнична зливалась із Городоцькою. За трохи я вийшов на перехрестя, там звернув на Привокзальну - широку вулицю вик­ладену бруківкою. Посеред неї тяглися дві трамвайні колії, а узбіч­чя було облямовано каштанами й витіюватими газовими ліхтарями. Вулиця виходила на широкий майдан, за яким розташовувалась головна залізнична станція, побудована у другій половині XIX сторіччя, за Франца-Иосифа. Як і всі інші будівлі, зведені за його імператорства, станція була меншою копією Віденського оригіналу, однак досить великою, щоб задовольнити імператорову пиху. Тепер над великою аркою входу висіли портрети Леніна та Сталіна, а під ними - плакат із гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Я вийшов на майдан якраз, коли пішохідний рух зупинили, бо вулицею їхала військова колона - дивна мішанина Т-34, кавалерії та піхоти. Вони прямували до вантажного депо. Біля Цитаделі я бачив розмаїті військові утворення, але такої комбінації, як-от, зараз - ніколи. Щось тут було не так. Здавалось, там панував поспіх, сливе безлад.

По той бік майдану величезний годинник над входом до станції показував за чверть до шостої. Сонце щойно зійшло над дахами будинків, заливши вулицю теплим світлом. Заглиблений у власні роздуми, я уявляв собі, як мама встає і готується до мого приїзду. За чотири години вона зустрічатиме мене на станції Волосянка. Звідти було тридцять хвилин ходу до села. Вдома вона приготує сніданок: гаряче какао, яєчню, хліб із маслом або деруни, може, навіть смажене куряче стегенце, які вона так часто готувала для наших гостей влітку. Водночас я усвідомлював, що мрія про такий сніданок зовсім примарна, бо тепер не було ні какао, ні яєць, ні масла, а я був такий голодний, що зрадів би й склянці молока з куском хліба.

Військові загони все їхали і їхали, а поруч збиралося дедалі більше людей, що хотіли перейти на той бік майдану. Я мав відчуття, наче стою серед жалібників - ніхто й словом не перекинеться, кожен, як і я, замкнувшись у собі, вдивлявся поперед себе невидющим поглядом. Мені з уяви зник навіть образ яєчні з смаженою картоплею.

Порожнечу раптом заповнило дедалі гучніше деркотання. Я звів очі догори й побачив три літаки. Я подумав, що то радянські ІЛ-2. Вони були схожі на хрести, що бдзижчать у повітрі. На диво, коли вони пролітали над станцією, звук їхніх двигунів нараз стих - так наче вони зависли у повітрі. Потім один за одним вони нахилили носи й опадали донизу, як ластівки.

Оглушливий рев розірвав тишу. За мить пролунав вибух. У повітря здійнялася хмара диму й уламків. Солдати шукали сховку. Схарапу­джені коні іржали й ставали на диби, гейби скажені. Танки зайнялися. Пішоходи розбігалися. Я сховався під припаркованим трамваєм.

Невдовзі станцією прокотилася друга, а згодом і третя хвиля вибухів. Не в змозі боротися з цікавістю, я вистромив голову, щоб глянути на літаки, що відлітали. Мені здалось, що в них на крилах зображено чорні хрести.

«Ніщо не вічне, крім змін».

Геракліт


КІНЕЦЬ МАЙБУТНЬОГО?

Хвилі вибухів у різних частинах міста розбудили, мабуть, усіх і кожного. Дорогою зі станції додому я бачив перелякані, ошелешені обличчя у вікнах - люди не знали, чого ще чекати.

Я був єдиним подорожнім на вузькій вуличці. Якийсь чоловік відчинив вікно і, помітивши мене, запитав те, що цікавило всіх: «Що діється?» В голосі його звучало більше тривоги, ніж цікавості. Я, звісно ж, не знав, але розповів йому про атаку на залізничну станцію. Одне крило вокзалу майже зрівняли із землею.

Він вилаявся, а потім із притиском повторив своє запитання: «Що, до чорта, відбувається? Радіо виспівує пісеньок так, наче все добре. Стривай-но, зараз будуть новини».

Він поставив радіо на підвіконник, дав одну пару навушників мені, а іншу взяв собі. В моїх вухах залунала «Катюша» - пісня про дівчину, що зустрічає на березі річки юнака і каже йому любити не її, а «соціалістичну батьківщину». Звісно, слова не були поетичні, але мелодія була чіпкою. Слухаючи її, я зловив себе на тому, що мимоволі почав підспівувати.

Далі були новини, звичайні щоденні новини. Про важливі рі­шення ЦК КП; про успіхи стаханівського руху; про поліпшення в розведенні свиней, якого досягла якась свинарка. Нарешті, про «радісну реакцію радянських людей» на заклик товариша Сталіна «подвоїти зусилля в розбудові майбутнього». На хвилях усе було нормально.

Удома пан Коваль у халаті прикипів до свого короткохвильового приймача. Він крутив кнопку туди-сюди. Цікаво, де він ховав той приймач? Адже коли росіяни прибули до Львова, вони наказали здати всі короткохвильовики. Тих, хто цього не зробить, вважати­муть шпигунами й відповідно каратимуть.

Перевіривши дроти, пан Коваль знову взявся крутити кнопку, та цього разу поволі. Я дивився, як стрілка ліниво просувалася шкалою з назвами європейських столиць. Чути було лише хрип­ке, гаркітливе тріщання. Коли вказівник наблизився до Берліна, скрип і деренчання посилилися, аж раптом почувся чіткий голос: «Deutscher Rundfunk, Berlin, den 22 Juni 1941, 8 Uhr Morgens. So­ndermeldung». На диво, моєї шкільної німецької було достатньо, щоб зрозуміти: «Німецьке радіо, Берлін, 22 червня, 1941, 8:00. Спецвипуск».

Обличчя пана Коваля проясніло. В очах спалахнули іскорки. Він глянув на мене, немов кажучи: «Бачиш, я добився свого!» Приклав вказівний палець до губ - мовляв: мовчи. Коли почались новини, я хотів похвалитися перед паном Ковалем своїм знанням німецької мови, але вже на другому реченні затнувся на слові «Барбаросса». Те ім’я ніяк не в’язалося мені з новинами. Вперше я почув його на уроці з історії. Пригадую, вчитель розповідав про німецького короля, який став імператором Священної Римської імперії десь у XII сторіччі. Через колір бороди його назвали «Барбаросса» - від італійського «рудобородий». Той вчитель був такий кумедний


  • казав, що Священна Римська імперія не була ані священною, ані імперією.

Заглибившись подумки у XII сторіччя, я вже міг вловити лише окремі кавалки новин. Єдине, що я зрозумів, це те, що щось тра­пилося сьогодні о третій ночі. Судячи з урочистого тону диктора, щось дуже серйозне, але що саме, я не второпав.

Вибухи поблизу поклали край моєму спантеличенню. Мабуть, пошкодили електростанцію, бо зелений вогник радіо декілька разів моргнув і згас разом із голосом диктора.

Пан Коваль обернувся до мене: «Війна! Сьогодні о третій ні­мецькі війська перейшли радянський кордон, зустрівши тільки незначний опір. Радянська армія у паніці втікає. Так каже радіо».

Перекладаючи щойно почуті новини, він і сам говорив, як дик­тор, та в голосі його забриніла тужна нотка, коли він додав: «Це вже третя війна в мойому житті, сподіваюсь остання, але»... Він не закінчив. Мовчки дивився на мене, немов намагаючись уявити, що може війна приготувати для мене.



  • Я чекав цієї війни, - нарешті промовив він тихо. - Як інак­ше можна дати раду лицемірним, примітивним росіянам. Однак,

  • знову завагався він, наче не знаючи, чи варто це казати, - хтозна, як воно буде. Війна - панянка вередлива. Як то кажуть, чоловік стріляє, а Бог кулі носить.

  • А що там було про Барбароссу? - серйозно запитав я. - Що спільного має імператор XII сторіччя з війною проти Росії?

Пан Коваль повільно зняв окуляри, окинув мене поглядом, так наче я запитав щось надзвичайно кумедне й розреготався. Він на­магався щось сказати, але не міг стримати сміху. Спочатку я не розумів у чому річ, але той сміх був таким заразним, що я й собі зареготав. Ми аж за боки бралися. Вперше за два роки то був справ­жній, щирий сміх, а не вимушений нашими «визволителями».

  • То як щодо Барбаросси? - знову запитав я.

  • Це назва німецького походу проти Росії, її називають «Опе­рація Барбаросса». Може, вони вжили те ім’я просто як сентимен­тальну згадку про колишню німецьку велич, а може, це натяк, що Гітлер розпочав війну, аби відновити Німецьку імперію. Побачимо. Це покаже його ставлення до України.

Мені подобалось, як пан Коваль говорив. Він висловлювався чітко і формально, розглядав все, за власними словами, «в історичній пер­спективі». Однак мені незрозумілим був його натяк на те, що став­лення німців до нашої країни може бути негативним. Що б вони мали мати проти України, гадав я собі. На відміну від росіян німці прибули з цивілізованого Заходу. Вони репрезентують західну культуру. Я не знав причини, щоб німці не хотіли бачити нас вільними після сторіч поневолення. Ми стали б їхніми найліпшими друзями.

Одного разу в нас із Богданом зайшла розмова на цю тему, коли він розповів мені, що Організація «розігрує німецьку карту». Зна­ючи, що Богдан завжди переймався «глобальними проблемами», я сказав, хоч не був переконаний, що, як на мене, це нормально, але не слід забувати, що Росія має мирну угоду з Німеччиною. Богданові слова роздратували мене. Він говорив як всезнайка: «Той пакт - просто тактичний хід. Сутички не уникнути».

Тепер, чуючи далекий гуркіт вибухів, я зрозумів, що Богдан мав рацію, а водночас чомусь думалось, що його б слова та Бого­ві у вуха. Ми сходились на тому, що підтримка німців необхідна нам, аби здобути незалежність, бодай тому, що допомоги просити більше ні в кого. Франція вже схилилася під німецькими ударами. Англія? Хто б довіряв Англії! Вона мала прийти на порятунок Польщі у війні з німцями, але навіть пальцем не поворухнула.

Пан Коваль зняв окуляри і крутив їх у правій руці, сидячи перед приймачем, схилившись чолом на ліву руку. Я часто бачив його в такому положенні глибокої задуми. Я пішов геть, але він зупинив мене:



  • Чекай, ми ж зовсім забули про пані Шебець. її втішать такі новини. Іди розбуди її.

  • Не може бути, щоб вона спала, - відповів я, - такі феєрверки й мертвого розбудять.

  • Помиляєшся, коли вона спить, їй можна під вухом із гармати стріляти. Піди постукай до неї, але добряче постукай.

Я постукав - безрезультатно. Постукав гучніше - ані шелесь. Може, вона померла? Та ні, найвірогідніше, вона просто налякана до смерті й тому не відповідає. Стук у двері не в обумовлений спо­сіб означав, що «вони» прийшли, щоб депортувати її. Власники дов­колишніх будинків давно були в Казахстані або десь у Сибіру.

  • Це я, Михась. - закричав я

Я мав рацію. Вона не спала. З-за дверей почувся її голос.

  • Михась? Неправда. Він поїхав. Я бачила, як він пішов на світанку.

Вона, мабуть, не впізнала мого голосу, бо я кричав. Тому я сказав уже звичайним тоном.

  • Пані Шебець, присягаюся - це я. Михась.

  • Але ти ж пішов, я бачила тебе на світанку, тепер ти мав би бути вже в Яворі.

  • Так, але залізничну станцію розбомбували, потяги не ходять.

  • Розбомбували? Чи ти звар’ював! Хто?

  • Німці. Почалась війна, пані Шебець, справжня війна. Пан Коваль відправив мене повідомити вас. Ви мали б тішитися, вам повернуть будинок, ви знову станете господинею.

Така перспектива була їй до вподоби, після хвилі мовчання вона сказала:

  • Я хотіла б вірити тобі, але... - вона не закінчила речення, бо повітря розітнув вибух, будинком аж здвигнуло. Я впав на підлогу. Пролунала низка наступних вибухів.

Вставши, я глянув через розхитану шибку веранди. По той бік вулиці, неподалік від нашого будинку бомба залишила глибокий кратер. Глянувши ліворуч, на Кульпарківську, я побачив темну хмару над колишньою божевільнею. Торік росіяни перетворили її на військову базу. Ми з Богданом не одну годину стежили за військами, що були там розташовані. Від думки про можливість того, що німці використовують інформацію, яку ми зібрали, мені стало якось ніяково.

«Ми найбільше і передовсім зацікавлені в Україні».

Ґерінґ (1933)



«Якби Урал, Сибір і Україна належали Німеччині, то наша країна під

управлінням націонал-соціалістів жила б у цілковитому достатку».

Гітлер (1936)



«В Україні та на Уралі Німеччина знайде багатства, яких немає в жодній заморській колонії».

Ріббентроп (1938)

BLITZKRIEG,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка