Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка5/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ДОДсіЛсі!

  • Ми мусимо стерегтися їх. Ми мусимо бути безупинно на­сторожі. Ми мусимо знати, що вони роблять! Ви розумієте? Ви розумієте, Михайле Андрійовичу? Ми маємо знати, про що вони думають і як діють.

Раптом до мене дійшло. Мої долоні спітніли. Вона хотіла, щоб я став донощиком. Не встиг я зібратися з думками, як вона сказала це прямим текстом:

  • Я хочу, щоб ти стежив за ворогами народу. Приглядайтеся, що люди довкола говорять і роблять. Якщо почуєш, що хтось висловлю­ється проти системи, або побачиш, що хтось підозріло поводиться, зараз же доноси мені! Двері мого кабінету відчинено для тебе.

Не чекаючи моєї відповіді, вона встала й зміряла мене поглядом, немов хотіла переконатися, чи гідний я такого завдання. Я також встав. Вона була невисокою жінкою, але потиск її руки був важчим, ніж у всіх колишніх директорів разом узятих.

«Якщо вони марксисти, то я - ні».

К. Маркс «Яка користь чоловікові, якщо він здобуде цілий світ, але занапастить душу».

Св. Петро

МЕНІ Б РУЧНУ ГРАНАТУ!

Ні. Ніколи. Тільки не донощиком. Вона хоче, щоб я доносив на інших. Вдавати із себе друга й обманювати людей! Доносити заради свого «багатого і щасливого майбутнього»? Як плавно вона підвела мене до цього: «Ти розумний юнак... Я хочу, щоб ти стежив за ворогами народу». Не дала навіть можливості відмовитися. А якби й дала, чи стало б мені духу на це?

Ці думки крутилися мені в голові, як зіпсовані платівки пана Коваля. Донощиком я не буду. Але... якщо я не звітуватиму Боцві, то сам стану підозрюваним... ворогом народу.

Виходу немає. Директорка перехитрувала мне, загнала в пастку. Моя мовчанка означала згоду. З плином днів мене почало душити почуття безпорадності. Чому я? Чому вона вирішила, що з мене вийде добрий донощик? Боячись, що мене хтось почує, я подумки лаяв директорку останніми словами.

В мені наростала потреба звіритися комусь, а в тому самому часі, недовіра до всіх і кожного. Спочатку я гадав, що в класі мусить бути бодай один інформатор, але зрештою почав підозрювати всіх, навіть Богдана, свого найліпшого друга.

Богдан останнім часом поводився дивно - здавалось, він уникав мене. Раніше після уроків ми йшли простісінько до нього і там го­динами грали в шахи. Коли пан Коваль виїжджав на інспекцію, а ці поїздки ставали дедалі тривалішими і частішими, ми грали допізна і я залишався переночувати. В таких випадках я іноді зустрічав його старшого брата Ігоря, старшокласника з нашої школи. Але ті зустрічі були дуже короткими, бо він завжди кудись поспішав. Він рідко спав вдома. Натомість Богданова мати завжди була в нашому розпорядженні, незважаючи на свій напружений графік роботи. Вона робила нам гарячий чай, а коли я залишався в них, готувала вечерю - кашу, іноді навіть із молоком. Сама вона, ма­буть, їла небагато, бо була дуже худою. Богдан казав, що то через хвилювання - вона боялась, що після експропріації будинку її ви­женуть із квартири і вишлють на примусові роботи до Сибіру. Як дружина адвоката й колишня власниця будинку, в очах влади вона була кандидаткою на ворога народу.

Тепер, через тиждень після зустрічі з директоркою, я ще ні разу не грав із Богданом у шахи, зі школи йшов сам і годинами тинявся містом. На вулиці я почувався трохи вільніше.

Зазвичай, вийшовши зі школи, я прямував на колишню вулицю Сапєґи, тоді звертав на вулицю Технічну, де до визволення пра­цював пан Коваль. Звідти я виходив на вулицю Міцкевича - най- стрімкішу в місті, що бігла вздовж парку. Саме нею ми за своїх «міліційних деньків» спустили «Мерседес» Вандиного батька.

Біля підніжжя простягався центр міста, там я йшов до пасажу Міколяша. Перед війною там безцільно прогулювалось багато лю­дей - від старого до малого, хоча здебільшого молодь. Той пасаж зі скляним дахом був якимсь особливим.

Коли я перетинав його сьогодні, мені пригадався Тарзан та його пригоди в джунглях. Перед війною в пасажі була крамничка коміксів, а поруч із нею продавали морозиво. Я часто заходив сюди з Богданом, щоб купити або обміняти комікси, з’їсти морозива, подивитися тижневик або просто побайдикувати. Тепер тут була крамниця військової книги.

Я зайшов туди, не замислюючись навіщо, й негайно відчув, що я сюди не належу, але й далі прямував до полиць, наче мав якусь певну мету. Полиці по обидва боки кімнати було заставлено книжками в чорних і білих палітурках. У них йшлося про історію воєн, знамениті битви, про полководців і генералів та найбільше впадали в око томи Леніна і Сталіна - вождів пролетарської ре­волюції, яких вважали такими ж незамінними для революції, як Тарзан для коміксів.

На полицях на балконі розташувались брошури та книжки на найрізноманітніші військові теми. Мою увагу привернули книжки «Посібник із ручних гранат» і «Військова топографія». Я вирішив купити їх.

Книжку з топографії я обрав, бо любив мапи. Всі в класі зна­ли, що я можу від руки намалювати контури Європи й Азії з усіма головними ріками й гірськими хребтами. А навіщо мені здався «Посібник із ручних гранат», я й не знаю. У кожному випадку, приємно було зайти до книгарні й купити щось, бо у більшості крамниць, особливо в продуктових і крамницях одягу, полицями вітер гуляв.

Коли я йшов до каси, мене зупинила продавщиця. Я вже раніше помітив, що вона за мною спостерігає.



  • Ти що тут робиш? - запитала вона.

Я очікував цього запитання, бо я був тут єдиний у цивільному. Інші покупці були у важких зимових черевиках і в шинелях. Біль­шість із них, судячи з хутряних шапок із червоною зіркою, серпом і молотом, були офіцерами.

  • Книжки купую, - відповів я.

  • Але ж це військова книгарня, - сказала вона, взяла книжки мені з рук і, оглянувши мене, суворо запитала: - Ти не замалий до таких книжок?!

  • Ні, - відповів я, дивуючись із власної сміливості. - Я проходжу курс військової підготовки.

-Де?

  • У середній школі № 1.

Нашу школу вважали найліпшою в місті, і я справді мав курс військової підготовки, але він здебільшого полягав у вмінні нада­вати першу медичну допомогу. Військова топографія, а тим паче ручні гранати не мали до нього жодного стосунку.

  • Ти комсомолець?

  • Ще ні. Але я - активіст! - відповів я, наголосивши на остан­ньому слові, адже бути активістом - необхідна передумова, щоб стати членом Комуністичного союзу молоді.

  • Хто твій директор?

  • Товариш Валерія Боцва, - відповів я, сливе торжественно, наче пишаючись, що маю таку директорку.

  • О, Валерія, мій товариш по партії... - її обличчя зм’якло.

Я заплатив 6 рублів 45 копійок - менше, ніж одна десята ціни за кілограм цукру на чорному ринку.

Коли я виходив, продавщиця усміхалась мені, хоч усмішка на її обличчі виглядала не дуже природно.

Повернувшись додому, я застав пана Коваля вже в ліжку, хоч він ще не спав. Він зле себе почував - радикулітні болі. Квартиру пронизав запах саліцилової мазі. Мені було шкода пана Коваля. В нього була добра робота, а з інспекцій він завжди привозив трохи масла, сала, домашнього хліба й ділився зі мною. Однак після виз­волення його життя цілковито змінилося. Він став самітником. Ніяких кралечок, жодного чаю з ромом, яким він так любив їх пригощати. Для нього залишилась хіба пані Шебець з її довгою тонкою шиєю й витрішкуватими очима за пенсне.

Перед тим як побажати доброї ночі, я зробив для пана Коваля склянку гарячого чаю й повідомив, що ще декілька годин перед сном робитиму уроки. Насправді ж я взявся за книжки з військової книгарні. Мою уяву повністю захопив «Посібник із ручних гранат». Я читав і перечитував його сторінки, вивчав рисунки і облишив лише, коли нафта у лампі вигоріла і світло почало скажено мерех­тіти, а тоді й зовсім згасло.

На диво, наступного дня на уроках мені зовсім не хотілося спа­ти, але відтоді я вже не міг серйозно ставитися до своїх учителів. Усі вони, думав я, - донощики. Єдине, що мене цікавило, - ручні гранати. Я чітко уявляв собі кожну деталь усіх трьох типів ручних гранат, які використовує Червона армія. По думки я розбирав їх, складав, заряджав, ставив на таймер, підривав. Бракувало тільки справжньої гранати.

«Є людина - є проблема. Нема людини - нема проблеми».

Сталін


«Забрати життя однієї людини - це вбивство.

Забрати життя мільйонів - це статистика».

Сталін


«Що ти за людина!» - вигукнув Сталін, коли Мілован Джіляс відхилив його пропозицію випити по чарочці.

ПАРИЗЬКИЙ ГІПС

Нас відпустили з уроків на дві години раніше через сильні віхоли. Разом із іншими я рушив донизу у вестибюль. Я хотів якнайшвидше вибігти на вулицю, щоб відчути сніг. Вестибюль був невеликий, безумовно, замалий як на будівлю XIX сторіччя. Щоразу, коли виходило або заходило більше, ніж один клас, утво­рювався затор. Особливо зле було зранку, перед восьмою годиною, коли всі поспішали, аби не спізнитися на уроки. Ось уже декілька місяців, як ця тиснява погіршала. Виною цього була статуя посеред вестибюлю.

Та статуя була справжнісіньким лихом. Певен, що не один учень згадав її «незлим» словом. Я особисто не раз проклинав її. Одного разу, спізнюючись на урок, заспаний хлопчина напо­ровся на неї головою й розбив собі чоло - слід ще й досі видно. Його суворо провчили за брак поваги до вождя, адже то була статуя Сталіна, будівника щасливого майбутнього. її встановили у вестибюлі з нагоди першої річниці визволення. Вона зобража­ла Сталіна в його звичній позі - високий у важких черевиках, права рука за відлогом френча, на обличчі хитра посмішка, як і на всіх його портретах, що висіли в кабінетах, крамницях, на майданах, у класах.

На вулиці я стояв із заплющеними очима, а вітер обліплював моє обличчя лапатими сніжинками. Раптом мені в голову поцілили сніжкою. Озирнувшись, я побачив Богдана за пеленою снігу.


  • Зіграємо в шахи? - запитав він, намагаючись перекричати вітер.

Саме цього я й чекав.

Невдовзі ми сиділи в його кімнаті один проти одного. Між нами на маленькому столику стояла шахівниця. Мої фігури були білими, його - чорними.



Я мав починати, але щось мене втримувало. Першими ходять завжди білі, така їхня перевага. Саме цей хід визначає розвиток гри. А я вагався...

Ми ніби й хотіли грати, однак сиділи безмовно й відсторонено, неначе не цікавлячись ані шахами, ані один одним. Нарешті, не відводячи погляду від шахівниці, Богдан порушив тишу:



  • Ти думаєш, що фігури самі ходитимуть? - Він сказав це лаконічно, у такий спосіб висловлюючи своє невдоволення.

  • Чому б тобі не зробити перший хід? - запропонував я.

  • Це твій хід! - відрубав він, підводячись.

Встаючи, він зачепив коліном столик і шахи посипались на підлогу. На шахівниці якимсь дивом залишилися лише дві фігури

  • чорний і білий королі.

Нарешті ми зустрілися поглядами. Ніколи ще ми не відчували тіснішого зв’язку. Все було зрозуміло.

  • Коли Боцва тебе викликала?

  • Два тижні тому. А тебе?

  • За тиждень перед тобою.

Ми перейшли на шепіт... обом було страшно від того, що лунало з наших вуст. І хоч в кімнаті більше нікого не було, ми весь час озиралися, щоб упевнитися, що донощики Боцви не читають по наших губах. Упевнені, ми зважилися на перший хід.

Минуло п’ять днів.

Наш шкільний прибиральник щойно пішов до ліжка. Він жив сам у невеличкій кімнаті у правому крилі школи. Він постійно тинявся будівлею - прибирав у залах, класах, вбиральнях. Він був уже в літах, казали, що мав десь під сімдесят, але розумів нас, учнів, ліпше, ніж вчителі. Часто підказував нам, як ладнати з не­приступними вчителями, або як переконливо пояснити пропуск. Ми любили його, бо довіряли.

Однак сьогодні, щоб виконати свій задум, ми з Богданом мусили його перехитрувати. Ми непомітно прослизнули до школи ввечері перед тим, як він замкнув вхідні двері. Потім зачаїлися в підвалі під його кімнатою. Ми чули, як він прийшов до себе, увімкнув радіо, поїв, злив воду в туалеті й пішов до ліжка.

Коли він захропів, ми вийшли з підвалу сходами, які вели на перший поверх. Звідти вузеньким коридором попрямували до голов­ного коридору, вздовж якого розташовувалися класи, а перетнувши його, ми опинилися у вестибюлі.

Ось і вона - статуя Сталіна.

Вона стояла на підвищенні посеред вестибюлю, дивлячись за нас. Вона була вдвічі більша від натуральних розмірів і, здавалось, зробленою з цільного кавалка білого мармуру, хоча насправді її відлили з гіпсу.

Зараз у тьмяному світлі з вулиці статуя здавалась самотнім ве­летом. Якби вона ожила, то, мабуть, вимагала б від нас букет квітів



  • в газетах і фільмах Сталіна завжди оточували діти і троянди. Колись він, либонь, також був дитиною, але зараз, дивлячись на статую, ми в цьому сумнівалися.

По радіо про нього говорили як про люблячого батька, нашого визволителя, але за тою добродушною усмішкою ховався диктатор. Який жаль! Він починав із низів - син шевця, навчався на свяще­ника, а став Головним вождем, святим покровителем донощиків.

Ми з Богданом багато розмірковували, як йому протистояти. Ми обмізкували чимало можливостей. Ручна граната була б, звісно, найліпшим вибором, але ми не змогли її дістати. Тому зараз ми сто­яли перед ним із двома пляшками фіолетового чорнила в руках.

То була урочиста мить. Ми перезирнулися і кивнули одне одно­му: обидві пляшки опинились на статуї - моя на голові, а Богданова на животі.

Злякавшись звуку розбитого скла, ми на мить завмерли. Я бо­явся навіть глянути на статую. Однак таки озирнувся дорогою до вестибюлю. Смертельно поранена потвора стікала кров’ю.



«Руки й ноги ворога - закувати в кайдани, а рот затулити революційною диктатурою». Ф. Ксенофонтов, ранній радянський теоретик

НАША ДИРЕКТОРКА ПОЗА ПІДОЗРАМИ

Вже зраненька будівля школи нагадувала потривожене осине гніздо. Зграї чоловіків у формі - міліція, військові, всезагальна гроза - НКВД - тинялися школою в пошуках доказів. В оточенні партійного начальства директорка шалено жестикулювала, нерво­во крокуючи коридорами. її обличчя відбивало всю серйозність ситуації.

Усіх вчителів викликали до директорки, учні залишались самі. Зазвичай, без вчителя клас спалахував веселим щебетом. Але не сьогодні. Всі сиділи мовчки й урочисто, мов на похоронах.

Я, як і всі інші, жахнувся, коли зайшов до вестибюлю сьогодні вранці. Те, що вчора було мармуровою статуєю нашого Вождя, сьогодні здавалося кістлявим каркасом дикої тварини. Фіолетове чорнило проникло в паризький гіпс і повиточувало химерні зви­висті візерунки.

Першим на місце злочину прибув прибиральник. Не знаючи, що вдіяти, він зняв свій зимовий плащ і прикрив ним статую. Потім обгорнув її покривалами й білими простирадлами, щоб приховати шкоду. Тепер виднівся тільки один черевик Сталіна, поплямований чорнилом.

Заходячи до вестибюлю, учні бачили це блюзнірство, але вда­вали, що нічого не помічають. Прямий погляд на статую могли б розцінити як схвалення спаплюження нашого Вождя.

Хто це зробив? Це запитання хвилювало всіх і кожного. А осо­бливо нас із Богданом. Якби ж то знати, хто це вчинив, ми б донесли директорці й отримали б винагороду. Ми б доказали свою відданість пролетарській революції і наше майбутнє було б забезпечено.

Повернувшись від директорки, наш учитель урочисто оголосив, що наступні два заняття буде присвячено політінформації. Поча­лось із висловлення глибокої шани й безумовної відданості нашому спаплюженому Вождеві. Далі вчитель почав клясти винуватців, яких назвав «хуліганами, диверсантами, іноземними агентами та ворогами народу».

Він «обробляв» нас, апелюючи до почуття обов’язку й відда­ності пролетаріату, а в кінці до нашого славетного майбуття. Ми сиділи похмуро, обурюючись злочином вчиненим проти нашого Вождя. Усі погодилися з учителем, коли на закінчення він гучно і так переконливо, як міг, виголосив: «Ми провчимо тих негідників! Ми повідрубуємо їх брудні руки!»

Потім нас, як і решта класів, повели до спортзали. Перед нами, попід протилежну стіну стояв довгий стіл. За ним посередині сиді­ла директорка в оточенні партійного проводу й чоловіків у формі, один із них виглядав як генерал НКВД.

Вони пильно дивились на нас у важкій тиші. Аж раптом Боцва встала і, здійнявши стиснутий кулак, вигукнула: «Хай живе наш улюблений Вождь - товариш Сталін!»

Мов зачаровані, всі суголосно відповіли: «Хай живе! Хай живе товариш Сталін! Хай живе!»

Голос директорки відлунював від стін спортзали, коли вона кар­тала учнів і вчителів за неналежну пильність щодо ворогів народу. «Серед нас - ворог!» - вигукнула вона і всі почали озиратися - де б то він міг бути. У спортзалі було понад п’ятсот чоловік. Я здригнув­ся, адже кожен із нас був потенційним ворогом народу, за винятком директорки, яка була поза підозрами. Хоча... Судячи з того, як на неї глянув генерал НКВД. що сидів праворуч, вона для нього була голо­вним підозрюваним, адже Вождя спаплюжили в її школі.

Далі виступав голова КП у Львові. Він був приземистим і суту­лим, говорив різко, гаратаючи кулаком по столу так, наче той був у чомусь винен. Його кругле бурячкове обличчя, яке пані Шебець назвала «типовою пикою російського мужика», здавалось, ось-ось вибухне. Він говорив російською, якою я вже володів вільно, але через його жахливий акцент не дуже добре його розумів. Зрозуміло було тільки те, про що говорила й директорка: «Класові вороги не сплять! Будьте пильними! Звітуйте про тих, хто завинив! Для ворогів народу жодна кара не є надто суворою!»

Промову свою він закінчив фразами «Хай живе пролетарська революція!», «Хай живе великий Сталін!», «Ура великому генію товариша Сталіна!», «Ура нашому улюбленому Сталіну!», «Сла­ва товаришу Сталіну!» Кожному з цих гасел шалено аплодували. А з його останньою фразою «Смерть ворогам народу!» оплески струснули школу до самої основи. Тієї миті я усвідомив увесь розмах нашого з Богданом вчинку: ми - вороги народу. На щастя, те почуття було швидкоплинним, і коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стали оглушливими, воно розвіялось, як дим. Ворогами народу були «ВОНИ», і не важливо, хто вони, звідки, які. Вони були серед нас, у наших домівках, у школах, на фабриках, у кабінетах. Вони могли виявитись будь-ким і будь-де. Навіть генерал, що оце розводився про «отруйну черву», міг виявитися одним із них, і тоді йому не уникнути належної долі.

Коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стихли, за підказкою директорки ми здійняли стиснуті кулаки й заспівали «Інтернаціо­нал» - гімн пролетаріату.


ЧОРНИЙ ВОРОН

Щоб не збуджувати підозр, після спаплюження статуї нашого Вождя, ми з Богданом продовжували звичну щоденну роботу, як

і звичайні старанні дев’ятикласники. Ми регулярно відвідували заняття, вчасно приходили на уроки, навіть за найгіршої погоди, коли решта наших однокласників спізнювалися або й взагалі не приходили. Ми надзвичайно ретельно готувалися і могли відповіс­те на кожне запитання вчителя.

Як «активісти» ми двічі на тиждень після обіду відвідували курси з «Військової підготовки», де навчали першої допомоги, топографії та стрільби. Після наруги над статуєю Вождя, яку за­брали вночі після загальношкільних зборів, політінформація стала звичною справою в шкільному житті, нерозривно пов’язаною з іншими предметами.

Якщо до визволення, півтора роки тому, навчальний день починав­ся з молитви, то тепер вчителі щоденно розводилися про «науковий соціалізм», історичні досягнення наших вождів і внесок «великого російського народу» в пролетарську революцію. Нам казали, що без наукових досягнень «прогресивних синів» цього народу не можна навіть уявити сучасної математики, фізики і хімії. Щобільше, славне майбутнє, яке мені й Богданові обіцяла директорка, було б просто утопійною мрією без Жовтневої революції 1917 року.

Зазвичай уроки закінчувалися засудженням ворогів народу, зак­ликами до пильності й погрозами суворого покарання тим, хто здійснив наругу над статуєю.

Однак тиждень за тижнем, чуючи «Ми провчимо їх!», «Ми по­відрубуємо їх брудні руки!», я почав втрачати цікавість до навчан­ня. Вдаючи, ніби слухаю, я в мріях був далеко від класу, від міста, часто навіть на іншому континенті. Я любив розважатися, прига­дуючи Тарзанові пригоди або Гуліверові мандри. Загубившись у джунглях, я пустував із мавпами, а випливши після кораблетрощі на безлюдний острів, засмагав під тропічним сонцем.

Ми з Богданом ще грали в шахи, але не так часто і захоплено, як раніше. Богданові думки, здавалося, постійно блукали деінде. Часто, коли я пропонував зустрітися після уроків, він казав, що має пильні справи. В мене було дивне відчуття, що наша дружба руйнується. Минали тижні - ми не грали в шахи, я сумнівався, чи прірву між нами можна подолати. Я розраджував себе тим, що Богдан також переживав і непокоївся.

Мене не турбували вчителеві заклинання: «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їхні брудні руки!», ці погрози стосувалися всіх сорока п’яти учнів у нашому класі, а отже, не лише безпосередньо мене. То були просто слова, які вчитель кидав механічно, завче­но підвищеним тоном. Вони були мені такі ж байдужі, як колись священикові залякування пеклом. Однак десь за місяць ті погрози почали відлунювати мені у вухах навіть після школи.

У такі миті мною опановувала тривога. Хвилі страху накочу­вали неочікувано, переважно перед сном, коли я був сам. Тоді, не в змозі заснути, я дослухався до звуків знадвору. Найтихіший шурхіт, подібний до гуркотання авто або людських голосів, лякав мене - здавалось, «Вони» прийшли за мною.

Найгірше було однієї ночі. Я був вдома сам, оскільки пан Коваль поїхав з інспекцією тиждень тому. Коли я нарешті заснув після тривож­ної, безконечної нічноїтиші, то почув стуку двері веранди. Я подумав, що той стук мені наснився. Та скоро усвідомив, що то не сон. Стук був настирливим: хоч хто це був, він був сповнений рішучості увійти.

То не міг бути пан Коваль. Він мав ключі від дверей, до того ж він стукав по-особливому, немов за азбукою Морзе: один короткий удар і два довгі. Пані Шебець стукала навпаки, а я - три короткі удари і один довгий. Пан Коваль наполягав на такому способі стукання «просто, щоб знати, хто прийшов».

Стукіт гучнішав. Я був певний, що то «ВОНИ» прийшли за мною, бо хто міг бути безумний, щоб іти у відвідини так піз- но в ночі? Вночі місто належало «чорним воронам» - малим чорним вантажівкам, у яких таємна поліція забирала «ворогів народу» з їхніх домівок і везла до залізничої станції, звідки їх відправляли у фургонах до Сибіру, Казахстану та в інші Богом забуті місцини.

Колись я вважав це просто чутками, які поширювали невдо- волені, щоб очорнити систему. Іноді я чув, як пані Шебець на­шіптувала пану Ковалеві про такі речі, але був впевнений, що це побрехеньки. Вона була «панею», а отже, упереджено ставилась до системи трудящих. Однак два тижні тому я змінив свою думку, коли посеред ночі прокинувся від гуркотання чорного ворона й плачу дітей із сусіднього сиротинця, який утримували польські монахині. На ранок будинок був порожнім, а по кількох днях до нього в’їхали совєтчики.

Стукіт стихав тільки, щоб за мить поновитися з подвійною силою. Я вже натягнув на себе найтепліший одяг, який знайшов, підготувавшись до «їхнього» візиту. Я відчинив двері на кухню й пішов на веранду. Тепер у двері стукали кулаком.


  • Хто це? - запитав. Я намагався говорити впевнено, хоч усві­домлював, що це було мало переконливо.

  • Це я, - почувся неначе жіночий голос.

Невже мені причулось?! Я навшпиньки підійшов до дверей і протер невеличку шпарку в замерзлій шибі. У неї я побачив гро­міздку постать проти місяця вповні.

Я відчинив двері веранди.

Стіна крижаного холоду вдарила мене, коли ця постать увійшла на веранду. Закутана в довгий, важкий кожух, у волохатій, хутря­ній шапці, напнутій на очі та в товстому шарфі аж до очей, вона здавалася якоюсь з’явою.


  • Я - Анна, - сказала з’ява, розкутуючи обличчя.

Я відразу впізнав її. То була Анна, наймолодша подруга пана Коваля, блакитноока, з довгим, до пояса волоссям. Востаннє вона відвідувала пана Коваля й залишалася в нього на ніч незадовго перед війною. Я добре запам’ятав її відвідини, бо ідучи геть наступ­ного дня, вона поцілувала мне у щоку і сказала: «Який гарненький хлопчина. Ти виглядаєш точнісінько, як пан Коваль».

Я був гордий почути, що я подібний до свого опікуна. Пан Коваль був для мене ідеалом чоловіка - такий вишуканий та елегантний, він міг перемогти в суперечці, навіть не підвищу­ючи голос. Жінки просто обожнювали його. Іноді мене дивува­ло, як вони за нього змагаються, гейби за якого кіноактора чи князя. На відміну від мого батька-селянина, який заледве вмів читати і писати, котрого єдиною розвагою поза рільництвом і розведенням корів були недільні відправи, пан Коваль вільно розмовляв німецькою, французькою і ще декількома мовами, ходив на концерти та в оперу, його постійно запрошували на вечері та розмаїті прийоми. Навіть наш яворський священик вважав за честь приймати такого гостя як пан Коваль, коли той був у нас на вакаціях. Селом ходили чутки, що священикова дружина була шалено закохана в пана Коваля.

Ми з Анною пішли до кухні. Я запалив нафтову лампу. Трем­тячи, вона попросила гарячого чаю. Я натомість запропонував їй горілки. Вона перехилила чарку й попросила ще.

Я розпалив у кухні. Вона підсунулась ближче, щоб зігрітися. Сиділа мовчки, поклавши голову на руки, вдивляючись удалину. Мені здавалось, що вона розмірковує про щось дуже серйозне. Може, вона втікала від когось або від чогось? Як інакше пояснити цей її несподіваний нічний прихід.



  • А де пан Коваль? - раптом запитала вона так, наче їй його нагально треба.

Я пояснив їй, що півроку тому пан Коваль покинув роботу дирек­тора відділу аудиту, перейшов на посаду інспектора і тепер часто подорожує селами і провінційними містечками, перевіряючи їхні справи. Йому це подобалося більше, ніж сидіти в кабінеті. Тепер він вільно пересувався, знайомився з новими людьми, до того ж привозив зі своїх подорожей сало, масло, ковбасу, яких у міських крамницях годі й шукати.

Я хотів їй ще дещо розповісти про пана Коваля, але вона пере­била мене:



  • Коли він повернеться?

  • Може, завтра, - сказав я. - Але від нього ніколи не знаєш, чого сподіватись.

Вона змовкла. Повільно попивала чай маленькими ковтками. Думками, здавалось, блукала дуже далеко. Я не наважився роз­питувати її.

Нараз вона встала й пішла до спальні пана Коваля. Я погасив світло й пішов спати.

За декілька годин мене розбудив будильник. Я поквапом вмився холодною водою, перехопив каші, взяв течку і вже був готовий іти до школи, але в останню мить мені сяйнуло, що Анні можуть бути потрібні ключі. Я обережно прочинив двері до кімнати пана Коваля. Анна міцно спала, накрившись кожухом і ковдрою аж до очей. Одна рука виднілася з-під покривала, вона стискала якийсь темний предмет, частково схований під подушкою. Зацікавлений, я приглянувся. Я не міг повірити своїм очам - то був револьвер.

Я чкурнув геть, радий, що Анна спить, а тому повернувшись зі школи, я зможу вдавати, що нічого не знаю. На уроках я все мізкував, навіщо їй зброя. Мабуть, в добрячу халепу вскочила. А може, вона хоче вбити пана Коваля?

На моє превелике здивування, коли я повернувся, пан Коваль вже прибув з інспекції і був живий-живісінький. Він сидів поруч із Анною за столом і малював щось схоже на карту. Мене не дуже цікавило що це, але коли я підійшов, він перевернув аркуш, воче­видь, не бажаючи, щоб я його бачив.

Я вибачився і пішов до своєї кімнати. Не встиг я зачинити за собою двері, як почув голос пана Коваля: «Михасю, а повернись- но на хвилинку».

В його голосі вчувалися нотки схвилювання, яких я ніколи ра­ніше не чув. Він сказав, що вони з Анною «мають багато роботи» й працюватимуть допізна, а це заважатиме мені робити домашнє завдання. «Чому б тобі не переночувати у Богдана?»

Подумавши, він додав: «До речі, я багато чого привіз із ін­спекції. Пригощайся і візьми кільце ковбаси і трохи масла для Богданової матері».

БОГДАНОВА

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка