Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка4/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ВИНОКУРНЯ

Після того, як польська армія покинула Львів, а завойовницьке німецьке військо несподівано відступило з передмістя, авангард Червоної армії переходив містом, залишаючи за собою порожнечу. Уряд, поліція, газети, радіо, електростанції - ніщо не працювало. Вулиці без транспорту та людей сповнились якоюсь примарною тишею. Бюро і крамниці було закрито. Церкви було відкрито, але ніхто туди не ходив. Відчиненими також були склади, пограбовані польськими дезертирами. Лише Кульпарківська вулиця виявляла ознаки життя. Вздовж неї тягнулася процесія до державної вино­курні, розташованої за божевільнею.

Власне, тоді хтось негайно розбив могутні двері винокурні. Невдовзі поширилась чутка, що там покинуто мільйони літрів чистого спирту.

Польська держава більше не існує, а отже, винокурню - від­крито для всіх.

Спокушений постійним ходом процесії, я перебіг поле, досі всі­яне жертвами сутички з німцями, і приєднався до колони. Чоловіки, жінки, діти купчились, озброївшись глечиками, каністрами, бан­ками, пляшками, бляшанками, баняками, цебрами, навіть нічними горщиками. Переді мною сім’я з чотирьох чоловік штовхала попе­ред себе розбовтаний візок зі старезною балією. Колона рухалась швидко й цілеспрямовано, без зайвих балачок. Тишу порушувало лише калатання металевого начиння.

Що ближче ми підходили до божевільні, то більше зустрічали п’яних. Це означало, що йти вже не далеко. Смердючі, без сорочок, босоногі, вони лаялися, сперечалися, билися, реготали, сміялися, танцювали. Дехто відливав або блював просто на тротуар. Інші пороли жінок край дороги, забувши сором. Я не звик до такого, тому намагався не роззиратися довкола, але все-таки прямував до винокурні.

Біля винокурні було справжнісіньке пекло. Поряд із дверима, що ледве трималися купи, натовп плинув у двох напрямках: одні виходили - повільно, обережно, щоб не втратити й краплини до­рогоцінної рідини; інші заходили, відчайдушно штовхаючись і кленучи тих, що блокували їх. Невдовзі й мене захопив потік тіл


  • штовхаючись і викручуючись, я проник до будівлі. Мої очі та ніздрі дедалі більше пекли від алкогольних випарів.

Калатаючи п’ятилітровим дзбанком, який я підібрав дорогою, я оглядав величезну залу, її бетонний фундамент, цегляні стіни й церковного типу вікна. Посередині стояла цистерна - величезний бак метрів п’ять заввишки і три - у діаметрі. Я оцінив, що її єм­ність, мабуть, близько двадцять тисяч літрів.

До краю цистерни вела вузька металева драбина. З отвору внизу хлистав спирт. Спочатку люди, мабуть, чекали своєї черги, але те­пер вони штовхались і бились за доступ до крану. Більше спирту виливалось на землю, де його було вже по кісточки. Мої босі ноги намокли й пекли.

Драбина видавалась мурашиною стежкою - її обліпили п’яниці, що намагались лізти нагору або додолу. Зверху чулися звуки бій­ки. Двоє чоловіків хотіли злізти з невеличкої платформи на краю цистерни, а ті, хто був на драбині, наполягали, що мають право йти першими. У відповідь один із чоловіків на платформі почав копати в голову того, хто був під ним. Цей, знизу, схопив його за ногу і пхнув із драбини. Втративши рівновагу, той, згори, розкинув руки, як ворона на вітрі, й бухнувся долі. Він глухо вдарився в землю. Люди розбіглися навсебіч.

Я намагався тепер набрати спирту. Ніхто не зважав на неру­хоме тіло з вивернутою головою в калюжі спирту. Його товариш на платформі почав пронизливо кричати, щоб привернути увагу натовпу. Його вперто не помічали, тому він почав тарабанити металевим дзбанком об сталевий край цистерни, наповнюючи зал пронизливим калатанням розбитих дзвонів. Усі зупинились і підвели очі, навіть п’яні. Він барабанив ще кілька хвилин, а тоді жбурнув дзбанок додолу.

Тепер він кляв всіх і все, разом із Богом, за зневагу до його друга. Після короткої перерви його обличчя проясніло, як місяць вповні, що раптом виходить з-за темної хмари. Він оголосив, що приєднається до товариша, бо драбиною ходу нема, а йому дове­деться летіти. «Я птах! Я полечу! Лечууууууу!»

Він закричав, як орел. Той крик, відбившись від стін, наповнив винокурню тремтливим відлунням. Усі дивилися на нього. Єдине, що було чути, опріч луни, - хляскіт спирту з цистерни.

Він спокійно стояв, оцінюючи відстань, потім, поставивши ноги, як птах перед злетом, випростався й наставив руки вперед, немов для пірнання. Однак, розмахуючи кістлявими руками, він занадто відхилився назад, заточився, втратив рівновагу і впав у отвір цистерни.


Я ВТІШАЮ ВАНДУ

Ванда увійшла, коли я робив чай. її очі були вологими від сліз. Після скандалу на даху батьки показали їй де раки зимують. На Єжи їм було начхати. На їхню думку, той негідник із «нижчого класу» отримав те, що заслужив. Ванда зганьбила і себе, і їх. Вона намагалась їм пояснити, що вони з Єжи просто обіймалися, коли його вбили, але батьки не хотіли їй вірити.

Опріч цього інциденту над Вандиним батьком нависла якась за­гальна гнітючість. Наставали недобрі часи. Польщу поділено, й за­можні поляки, як її батько, неминуче мали втратити свої привілеї.

Я спробував розрадити Ванду.

Щоб відволікти її від клопотів, я зробив чаю і розповів пригоду в винокурні. Потім показав їй дзбанок по вінця з чистим спиртом. Вона байдуже зиркнула на нього, але імпульсивно встромила туди пальця, облизала його і запропонувала спробувати спирт із чаєм і медом.

Я приніс дві склянки у різьблених срібних підставках, які пан Коваль подавав лише особливим гостям. Ми поклали в кожен по ложечці меду, тоді налили гарячого чаю й додали спирту. Зачекавши трохи, ми спробували своє вариво. Непогане, але засолодке. До­лили ще спирту, і я запропонував піти на веранду. Там ми всілися за невеличким кованим столом, за яким пан Коваль розважав своїх відвідувачок. Ми попивали чай і поглядали одне на одного в мов­чазному передчутті нового досвіду.

Почалось із легенької хвилі тепла, що пульсувала від скронь. Потім вона захлиснула все тіло. Моє єство видавалось мені дедалі легшим і вільнішим.

Ванда почала танцювати з яскравими вогниками в очах. Нев­довзі я приєднався до неї. Хоч я зовсім не знався на таємничих дорослих викрутасах танго й фокстроту, однак несвідомо повто­рював кожен її крок.

Я, вочевидь, сказав щось смішне, бо ми обоє захихотіли, хоч тоді я вже забув, про що йшлося. Ми танцювали, сміялися, попивали чай зі спиртом і медом. Мої ноги, здавалось, літали. Ванда вдалась до якихось вигадливих піруетів. Я впав на підлогу і звідти спосте­рігав за її рухами. її спідниця високо здіймалася. Густі чорні коси хилиталися то туди, то сюди. Хоч за інших обставин, я соромився б це визнати, однак я тішився, що Єжи більше не було з нами. Як добре бути наодинці з Вандою...

Вона кружляла довкола мене, як балерина. Потім простягнула до мене руки. Я, похитуючись, встав. Ми стрибали, вальсували ве­рандою, зупиняючись лише, щоб збігати до кухні за чаєм зі спиртом і медом, який чомусь здавався ще смачнішим, ніж спочатку.

Ванда хотіла музики. Рука в руку ми, заточуючись, пішли до грамофону в спальні пана Коваля. Ввімкнути його нам не вдалося, і Ванда нетерпляче почала співати, спонукаючи мене приєднатись до неї. Невдовзі ми таки зуміли увімкнути грамофон і кімнату на­повнила велична «Кармен».

Я став у позу тореро, Ванда стала на коліна - ми вдавали кориду. Досягши найвищої ноти в «Тореадорі», мій трохи хрипкий голос перегорланив музику грамофона. Я стрибнув на крісло, звідти на ліжко, Ванда за мною. Розчинившись у реготі, ми стрибали на матраці пана Коваля. Руки-ноги «літали», голова йшла обертом. Що було потім, я майже не пам’ятаю. Моя голова лежала у Ванди на колінах, руками я обіймав її за талію. Вона, здається, пестила мене, хоч я не впевнений, бо все довкола кружляло в шаленому танку - кружляло, кружляло, кружляло...

«ДИТЯЧА» МІЛІЦІЯ


  • А як там пан Коваль? - запитала Богданова мати, коли я зайшов до них. Як завжди, її обличчя заяснілося на згадку про нього.

Я сказав, що пані Шебець переживає, що ми можемо більше ніколи не побачити пана Коваля. Бо та місцевість, куди він поїхав на вакації, тепер під німцями.

  • Я б не переживала, - відказала вона. - Він впорається, він на­віть лисицю довкола пальця обведе, до того ж... - вона не закінчила речення, бо зайшов Богдан і повідомив, що грати в шахи ніколи, треба негайно йти до школи. Його брат Ігор пішов туди зраненька. Старшокласники затіяли там щось особливе, але він відмовився казати що саме.

На наше превелике здивування, школа аж кишіла галасливими старшокласниками. Вони бродили невеликими зграйками, порпалися в шафах, здирали зі стін карти, нищили все, що могли. Дехто збирав військове причандалля, що залишилось після відступу польської армії

  • біноклі, рушниці, багнети, протигази. Група під проводом Богдано- вого брата розважалась стрільбою в шкільному дворі, мішенями у них були портрети колишніх чільників, що колись висіли в класах.

Ми з Богданом зайшли до святая святих - кабінету директора

  • увесь вміст папок і шухляд розкидано по підлозі, крісла полама­но, а з величезного директорового глобуса стирчав держак мітли. Олійний портрет польського президента порешетили діри, в шию йому вп’яли багнет. Очі та вуха маршалові Пілсудському вирізали, через що він став подібним до циркового клоуна. Навіть розп’яття лежало на землі з відламаними руками та головою, нагадуючи без­голову рибу, прицвяховану до хреста.

Тільки директорів стіл залишався недоторканим. Зроблений із твердого дуба, він самою своєю присутністю гнітив, навіть без директорового похмурого погляду. Він виявився важчим, ніж ми з Богданом передбачали. Ми пересунули його до вікна, повернули вузьким боком, перевернули і поклали одним краєм на підвіконня. Потім, зібравши всю свою силу, ми підняли його за інший край, посунули й виштовхнули з вікна. Він пролетів два поверхи, впав на тротуар і розбився на тріски.

Ми мовчки стояли, немов зачаровані й налякані тим, що вчинили. Потім ми чкурнули до спортзали, де формували «народну міліцію». Богданів брат, командувач міліції, спочат­ку навідріз відмовився навіть розглядати наші кандидатури. Міліція, сказав він, річ серйозна, а ми для неї надто малі й зелені. Лише коли я сказав йому, що маю власну рушницю і вмію її заряджати, він погодився. Богдана й мене приєднали до групи з п’яти чоловік, де всі решта були на три-чотири роки старшими за нас.

За декілька годин, о шостій вечора, наш загін відправили на перше патрулювання. Під проводом старшокласника, нашого чільника, ми з поважним виглядом крокували вулицею Сапєґи, повз знайомі пам’ятки: пам’ятник невідомому солдатові, політех­нічний університет із його колонами, цукерню по той бік вулиці, де я до війни постійно купував «Пінгвіни» - морозиво в шоколаді на паличці. Тепер двері крамниці було вибито, а крізь розбовтані вікна виднілися лише порожні полиці.

Раптом до мене дійшло, що насправді я поняття не мав про мету нашого патрулювання, але цю думку швидко замінила набагато більша гризота. Мало того, що моя рушниця ставала дедалі важ­чою, вона ще й, здавалось, довшала, а, може, то я нижчав. Богдан мав ще більші клопоти: його рушниця мало не по землі волочилася, грюкаючи тротуаром на кожному переході.

Це дратувало і принижувало нас, та, на щастя, опріч саркас­тичних старшокласників, ніхто не кпив із нашої скрути. Позаяк Червона армія тільки два дні тому пройшла містом, мало хто зва­жувався вийти на вулицю, хоч я помітив, що чимало мешканців зацікавлено розглядало нас із-за засунених запон.

За декілька кварталів до вулиці Коперника ми почули якісь дивні звуки. Ми зупинилися, дослухаючись до слів.

Голоси зливалися в моторошний мотив: «Нас зачинено! Ми вмираємо з голоду! Допоможіть! Відчиніть двері!» Голоси до­линали хвилями з темних сірих будівель на розі вулиць Сапєґи і Коперника. Це була тюрма Лонцького.

Ми гайнули туди.

Коли в’язні помітили нас, крики погучнішали: «Допоможіть! Відчиніть двері!» Сотні рук махали нам з-за ґрат. Ми ж, за прик­ладом нашого провідника, високо підняли рушниці на знак того, що збираємося допомогти їм.

Невдовзі ми були біля входу. Ті замкнуті важкі сталеві двері навіювали думку, що тим, хто через них зайшов, вийти вже не судилося.

Ми товкли об них прикладами рушниць, але вони не піддавали­ся і наш провідник запропонував стріляти по замку. Ми відступили назад. Стрілили! Жодного результату. Ми знову атакували двері прикладами, але вони й не ворухнулися, бо трималися на міцному засуві зсередини.

Хтось запропонував знести двері ручною гранатою, але ніхто не знав як.

На звук наших марних спроб в’язні загаласували ще гучніше: «Відчиніть двері! Відчиніть двері! Відчиніть! Відчиніть!» Вони здавались такими оскаженілими, що в душі я побоювався їх ви­пускати.

Аж раптом по той бік дверей почувся тремтячий голос:



  • Чого вам?

  • Відчиніть двері! - крикнули ми.

  • Хто ви?

  • Сказано, відчиніть двері!

  • Хто ви такі?

  • Патруль.

  • Який це патруль?

  • Патруль міліції.

  • Чиєї міліції?

  • Народної міліції. Негайно відчиніть, інакше ми стрілятимемо.

  • Ви ж просто діти... - він, мабуть, потаємно спостерігав за нами через якусь шпарину.

  • Ми - міліція! - повторили ми. - Відчиніть двері, поки ще не пізно!

  • Ви не розумієте. Тут сила-силенна злочинців: комуністів, на­ціоналістів, іншої потолочі. їх не можна просто випустити. Саме тому я й залишився тут - щоб передати їх новій владі. Я відпо­відальний за ключі від камер.

  • Відчиніть! Ми - нова влада!

Помовчавши, чоловік сказав:

  • Гаразд, але пообіцяйте, що не зачепите мене.

  • Обіцяємо, - одноголосно сказали ми.

Напружена мовчанка залягла обабіч дверей. Він, мабуть, оглядав нас у шпарину. Нараз ми почули брязкання ключів у замку та скри­піння внутрішнього засуву. Ми стояли з рушницями проти входу.

Повільно двері почали відчинятися. У тьмяному світлі ми побачи­ли неголеного старого в пом’ятій формі в’язничного вартового. Мені він видався напівбожевільним. Передаючи нам трив’язки ключів, він розтлумачив, що тут є сорок камер, де сидять декілька сот ув ’язнених



  • декотрі політичні, але здебільшого звичайнісінькі злочинці.

Ми запропонували йому забиратися геть, поки ми не відчини­ли камер, але він наполіг, що зостанеться, бо не боїться. За весь час своєї служби він ніколи не мав безпосереднього контакту з в’язнями. Всі двадцять років тут він тільки те й робив, що лагодив замки та виготовляв ключі. Він казав, що чоловік він богобоязкий і ніколи б нікого не скривдив. Відколи п’ять років тому померла його дружина, в’язниця Лонцького стала для нього єдиною домівкою, він почувався тут у безпеці, як ніде інде.

Він хотів супроводжувати нас до центральної тюремної бу­дівлі у дворі, де сиділа більшість в’язнів, але ми наказали йому залишитись.

Ступивши на подвір’я, ми почули сповнені розпуки голоси: «Випустіть нас! Випустіть нас!» Сотні рук шалено рвалися з-поза мацюпусіньких заґратованих вікон, вітаючи нас.

Ми відчиняли камеру за камерою згори донизу. З-за кожних дверей на світ виривалася зграйка брудних нечупарних істот. Дехто на мить зупинявся, наче не ймучи віри у свою волю. Лише декіль­кох зацікавило, хто ми такі. Ті, хто був досі в зачинених камерах, безперервно гамселили в двері.

Невдовзі вся величезна в’язниця спорожніла. Повторно пере­віряючи третій поверх центральної будівлі, я зайшов до похмурої камери. Повітря в ній тхнуло екскрементами, на стінах було на­шкрябано забуті імена, дати, незрозумілі сентенції, прощання, лай­ки. На одній зі стін було вирізьблено низку маленьких хрестиків із ініціалами й датами.

Оглядаючи ті ієрогліфи, я перелякався, що двері несподівано затраснуться, зачинивши мене всередині. Я прожогом вискочив у коридор, дременув униз сходами, тільки луна кроків залишилася позаду.

По той бік двору стояла будівля, до якої ми ввійшли з вулиці Сапєґи. Всюди запала тиша, і я злякався, що мій патруль мене покинув.

Дорогою на вулицю я наткнувся на старого ключника. Остан­ньою його офіційною дією було впустити нас досередини. Він лежав на землі з глибокою раною голови, широко розкинувши руки. Одна долоня була відкрита так, наче він благав змилуватися над ним.

Зупинившись, щоб вкласти в’язку ключів йому до рук, я помітив те, чого не бачив досі - одна його нога була дерев’яна. Тепер вона була такою ж нерухомою, як і все його тіло.

РОЖЕВИЙ «МЕРСЕДЕС»



  • Що? Чого ви хочете? Мого життя? - почувся голос Вандиного батька.

  • Ні, твій «Мерседес»! Хочемо покататися!

-Це ж моя власність.

  • Ми хочемо твій «Мерседес», - захихотіли ми. - Тримай собі свою власність.

  • Але він належить мені.

Ігор, наш міліційний капітан, прокричав: «Як на старого перду­на, ти добрячий йолоп. Відчиняй двері! Нам ніколи теревені пра­вити». Один із хлопців додав: «Не відчиниш, підпалимо хату».

Щоб надати нашим словам ваги, я вистрілив у повітря.

Залягла тиша. Хлопці замріяно поглядали одне на одного й на двері, за якими був «Мерседес».

Нарешті Вандин, колись могутній, батько тремтячими руками кинув нам ключі. Наче якимсь чаром, вони впали простісінько мені в руки.

Перед нами у всій своїй розкішній красі стояв «Мерседес-Бенц» з відкидним верхом. Його мідні фари витріщалися на нас із без­соромною цікавістю.

Його дах був відкритий, наче запрошував нас оволодіти цим гладеньким кремово-рожевим тілом, про яке я так довго мріяв. Мої ніздрі відчули вражаючий аромат - суміш шкіри й бензину. Як часто я уявляв себе водієм цього авто.

Однак зараз водійське місце захопив Ігор. Інші приєднали­ся до нього. Двоє мали залишитись і завести двигун. Нарешті з’явилася іскра. Ми оплесками привітали кахикання двигуна.

Ігор натиснув на педаль, і могутній рев спонукав нас до ще гучніших оплесків.

Рожевий «Мерседес» нарешті вирушив із гаража. Він п’яно чкурнув через тротуар на вулицю. Намагаючись розвернутися, він різко перехилився ліворуч, відскочив праворуч, випростався, і щось собі булькнувши, зупинився як стій - ані руш.

Ігор тиснув на зчеплення, міняв передачі, налягав на газ, кру­тив туди-сюди ключем, тоді як усі інші заводили двигун. Щоразу «Мерседес» відповідав якимсь нездоровим пхиканням. Врешті навіть воно стихло.

Дехто почав штовхати, але «Мерседесові» на це було начхати. «Всі геть із машини! - закричав Ігор. - Штовхніть її по-справж­ньому».

Ми взялися до роботи, як бджілки, але авто не рушило з місця, поки Ігор не зрозумів, що він просто забув зняти його з ручного гальма.

Тепер воно рухалося, але не було іскри. Із акумулятором все було добре, і бензину було досить. Принаймні, так вважа­ли декотрі хлопці. Я ж в автомобілях - ні бум-бум. Тоді як Ігор поважно сидів на водійському місці, ми штовхали, приспівуючи «Ей, ухнєм!». Хоч Ігор, зазвичай, у ігри не грав, але до цієї приєднався залюбки. «Ви, недобитки, - пронизливо верещав він, - штовхайте або тут вам і смерть!» Для правдоподібності він вистрілив у повітря.

Один із нас закричав:



  • Тихо! «Мерседес» прокинеться!

  • Пхайте, раби! - відказав на це Ігор.

Наш сміх, крик, свист змішувалися з пострілами, коли ми по­вільно котили «Мерседес» на пагорб. За декілька кварталів вулиця вирівнювалася, потім стелилася донизу. Коли авто почало набирати швидкості, ми повскакували в нього.

Вкрадене авто тепер котилося тихо й рівно, поступово набира­ючи обертів. Дехто почав імітувати величне гудіння його двигуна, й невдовзі всі приєдналися до цього галасу.

Понад десяток хлопчаків їхали хто в, а хто на рожевому «Мерседесі». Двоє вчепилися в кузов, один розлігся згори, ще двоє вмостилися у причепі біля запасної шини. Інші втислися на плюшеві сидіння.

Я був на кузові, моя ліва рука й нога трепетали на вітрі, гейби вітрило.

Найкрутішою частиною дороги «Мерседес» нараз стрімко помчав донизу, підстрибуючи бруківкою, вихиляючи туди-сюди, як п’яниця.

Ігор притис руки до клаксона. Я заверещав, всі решта при­єдналися до мене. Тепер авто зі своїм екіпажем шибайголів, що галайкали, галасували, лементували, стрілою мчалось донизу. Здавалось, воно ось-ось відірветься від землі.

Не піддаючись паніці, Ігор наказав нам пригнутися, щоб змен­шити повітряний опір. Дехто благав його натиснути на гальмо, але він пригнувся до керма, очі його зволожились, не помічаючи нічого, крім спокусливої швидкості.

Раз чи два мене ледь не знесло. Моя ліва нога волочилася бруків­кою, але якимсь дивом я зумів утримати сяку-таку рівновагу.

Нарешті вулиця почала вирівнюватися. «Мерседес» стишив свій хід. Коли він сповільнився до швидкості бігу, ми повистрибували, тоді знову застрибували, бігли поруч, гасали довкола, поки він зовсім не спинився.

Ми були біля пагорба стрімкої вулиці Міцкевича. Внизу був тимчасовий штаб «кримінальної міліції». Вона складалася з ко­лишніх в’язнів тюрми Лонцького, здебільшого карних злочинців, які тепер носили червоні пов’язки, вдаючи із себе комуністів. Ми вже мали з ними декілька сутичок, бо вони вважали нас незаконним угрупуванням і заходили на нашу територію. їхати туди - означало б нариватися на небажані клопоти.

Хтось запропонував, щоб, якщо ми вже розважилися, дати змогу і «кримінальній міліції» порозкошувати. Ми аж застрибали від утіхи й дали добрячого стусана тій бляшанці.

ВІДВІДИНИ ПАЛАЦУ КУЛЬТУРИ

Із-за залізної огорожі та густого живоплоту визирав, сливе схо­ваний від вулиці, будинок. Його високі золоті шпики здавались нездоланними. До війни я часто проходив повз нього, але ніколи не бачив, щоб хто заходив чи виходив. Здавалось, його славетні мешканці виїхали декілька сторіч тому. Одного разу ми з Богданом спробували видряпатись на ворота, але раптом з’явився доглядач із лютим собакою, і відтоді ми завжди мовчки уникали того боку вулиці.

Будинок той, кажуть, належав шляхетній польській родині Потоцьких. В їхню честь було названо вулицю. Я бачив це ім’я в підручнику з історії за 6 клас, але тоді я й уявити собі не міг, що колись зайду до того казкового палацу.

Однак ось ми з Богданом зачудовано роздивляємося ліпнину на фасаді й опуклі балкони. З вікон другого поверху звисала біла ряднина з написом «Народний палац культури». Під нею, просто над входом до будинку, кармазиново-червоні літери, написані як курка лапою, проголошували: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Ми з Богданом прийшли туди на збори «прогресивних грома­дян», організовані «червоною міліцією» - тією, якій тиждень тому ми послали рожевий «Мерседес».

Ми, мабуть, спізнилися. Якщо там і був якийсь мітинг, то тепер він закінчився. Газони палацу заполонили численні гості, здебільшого чоловіки, однак було й декілька жінок та двійко- трійко дітлахів. Вони збивались у галасливі гурти під деревами, поміж трояндових кущів, серед витоптаних квітників настурцій. Дехто нахабно порозлягався на ковдрах, простирадлах та килимах, поцуплених із будинку. Людський гомін переплітався з дзвінким цвіріньканням горобців. Розбиті, порожні й напівпорожні кольорові пляшки, які рясніли довкола, свідчили про пишну цілоденну гос­тину. Пивниця Потоцьких була вже, либонь, порожня. Неподалік від того місця, звідки я милувався величними бароковими вікнами палацу, якийсь чолов’яга блював, тримаючи міцно пляшку горілки, щоб та бува не втекла.

Ротонда перед розкішним входом до будинку кипіла гарячковим рухом. Звідтіля ми чули спів, ляскання, таємничі крики, але нічого не бачили, оскільки її безнадійно заступали спини інших, які й собі хотіли бачити, що там діялось. Ми з Богданом знайшли розв’язку



  • вирішили вилізти на дерево.

З цього спостережного пункту добре було видно центр шалено п’янючого натовпу, де якась гладуха танцювала під акордеон. Вона нагадала мені одну потвору з мандрівного цирку, яку називали найтовстішою жінкою у світі. Вона кружляла й кружляла, а під­німаючи спідницю, виявляла масу драглистого, млявого м’ясива. Потім вона здерла блюзку - її груди тряслися, як два пливкі гло­буси, що ось-ось вибухнуть.

П’яниці у внутрішньому колі робили непристойні рухи. Раптом один із них схопив жінку ззаду і задер їй спідницю: «Дивіться, їй в сраку можна заїхати конем із возом, і вона не помітить».

Юрба схвально зареготала у відповідь.

Я не бачив, що було потім, бо відчув, що хтось мене тихенько ляснув по п’яті. То був один із наших старшокласників. Він схви­льовано наказав нам спускатися: «Збори прогресивних громадян відбуваються всередині. Ходім».

Білі мармурові сходи завели нас до передпокою, за ним була велична зала, прикрашена фресками. На стіні проти входу хтось сміливо написав: «Ми були нічим. Ми станемо всім! Хай живе пролетаріат!»

Старшокласник, якого ми втратили із поля зору, з’явився нагорі, на балконі: «Ось, де відбуваються справжні події, - крикнув він нам. - Спішіть!»

Ми швиденько приєдналися до нього. Проштовхнувшись за­душливою паркою кімнатою, повною спітнілих чоловіків, які бурчали й важко дихали, ми влаштувались на підвіконні. Звідти все було чудово видно.

На отоманці лежала напівгола жінка з розкинутими ногами, а на ній якийсь тяжкий плечистий чоловік. Його задниця підстрибувала, він щодуху поров її, немов хотів розщепити навпіл. Жінка чи то від болю, чи то від задоволення стогнала, її руки і голова сіпались, наче в конвульсіях. Інші чоловіки підбадьорливо галасували, як уболівальники на футболі. Вони цмулили горілку прямісінько з пляшок і вигукували непристойні зауваження на всіх місцевих го­вірках, перемішуючи польську, ідиш, українську, німецьку. Декотрі нагадували мені в’язнів із Лонцькі.

Нагорі на балконі старий вигравав на гармоніці знайомий ме­ланхолійний мотивчик - «Остання неділя», шалено популярне в довоєнній Польщі танго. Ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли поглядами до дії на отоманці.

Мені обличчя залилося багрянцем, коли я побачив, як той чоловік тримає член своїми куцими товстими пальцями, а тоді встромляє його в жінку. Не знаючи, як реагувати, я боявся, що мені повилазять або очі, або язик. Однак, хоч як я намагався, не міг відвести погляду від гіпнотичного пульсуючого руху сідниць і стегон.

Лише пронизливий крик змусив мене озирнутися на оскажені­лого від люті незнайомця, який проштовхувався крізь натовп.



  • Де моя сестра? - крикнув він, розмахуючи довгою рушницею зі срібним хрестиком, що звисав зі ствола.

Тепер уже обернулися усі голови. Лише старий і далі грав собі «Останню неділю» з тією ж байдужістю, що й досі.

Силует розгніваного незнайомця проти західнього сонця у від­чиненому вікні сяяв, коли він стійко крокував до отоманки. Йому з пліч вільно звисала мішковина, перев’язана на поясі іржавим дротом. Божевільний? В моїй уяві промайнула ікона св. Йоанна Блаженного.

Той, що займався жінкою, розглядав вторгника з лінивим зацікав­ленням.


  • Геть від неї! - наказав незнайомець, вказуючи на жінку.

  • Осіріегсіоівіа від моєї курви! - почулася глузлива відповідь, польсько-українською мішанкою.

  • Вона не курва, вона моя сестра.

Немов щоб продемонструвати свою зневагу до незнайомця, на­півголий чоловік знову спробував залізти на жінку, але, на диво, вона звелась і відштовхнула його. Він впав на підлогу під грім загального реготу.

Вставши, він поклявся помститися. Вдягнув штани, але перед тим як застібнути їх, вийняв із кишені ганчірку й не поспішаючи, витер свій вже обм’яклий член. Потім забрав у одного з глядачів пляшку, хильнув горілки і раптово плюнув незнайомцеві межи очі так, що той аж випустив рушницю. Зброя поміняла господаря. Тепер усе було в руках ґвалтівника.



  • Руки вгору! Покайся, сучий сину, наволоч! Ти знаєш, хто я?! Ти образив начальника Червоної міліції.

Незнайомець був незворушним. Непокірна посмішка на його обличчі до краю розлютила начальника.

  • Покайся! Рахую до трьох!

Знову залунала меланхолійна гармоніка.

  • Один!

Всі затихли.

-Два!


Гармоніка заграла гучніше. Куці пальці начальника стисли курок. Я заплющив очі.

  • Три!

Я почув клацання. Пострілу не було. Знову клацання, знову нічого...

  • Диво! - крикнув хтось.

З досади начальник шпурнув рушницю в незнайомця. Коли вона впала на підлогу, срібне розп’яття злетіло зі ствола. Я саме розплющив очі й побачив, що жінка встала з отоманки. Прикриваючи розпухлі груди, вона схопила рушницю й націлила її на начальника.

На моє здивування, він розсміявся їй у вічі, реготав аж за боки брався: «Кинь з рук, курво, ісігето віс тоті ріегсіоііс!»

Я був ще більше здивований, коли вона поклала палець на ку­рок, а він ще більше розійшовся: «Тисни! Тисни! - підстьобував він її, підходячи ближче до неї. - Тисни, поки я не взяв ту кляту рушницю й не запхав у твою рігсіи».

Коли він зробив ще один визивний крок, нещасна, затравлена жінка, здавалось, зовсім не знала що вдіяти. Однак, коли він прос­тягнув руку, мабуть, щоб відштовхнути дуло, вона зробила те, що він просив: натиснула на курок.

Вражений неочікуваною кулею, начальник підстрибнув, розту­лив рота, ніби хотів щось сказати, а потім ноги його підкосилися. Коли він впав на землю, кімната була вже напівпорожня.

Богдан зіскочив із підвіконня і шалено жестикулював мені вже від дверей. Опустивши погляд, я прожогом кинувся до нього. На зворотньому шляху мені знову впало в око написане товстими червоними літерами гасло: «Ми були нічим. Ми станемо всім!»



НІЧНІ ЩУРІ

Почали з’являтися непомильні ознаки того, що дні нашої міліції добігають кінця. І не тільки тому, що ми не знали мети свого патрулювання. Наприкінці тижня нашого патрулювання ми були такі втомлені, що заледве з ніг не падали. Рушниці ставали дедалі важчими, а вулиці патрулювання - дедалі нуднішими.

Спочатку ми високо літали на хвилі ентузіазму й таємничості незнаної пригоди. Ми виокремили невеличку частину міста як свою територію, а одного разу навіть зважилися «нарватися» до «червоних міліціонерів», головним заняттям яких була горілка і жінки. Найперше вони захопили винокурню на Кульпарківській, проголосили її «народною власністю» і відмовили всім іншим у доступі до спирту. Потім вони перетворили садибу Потоцьких у «Палац культури» і використовували його для п’яних оргій. Вони хвалилися, що на відкриття Палацу «запросили» декількох черниць із монастиря св. Василія й «розважали» їх аж до сві­танку. Вони казали, що бідолашним жінкам після стількох років утримання тільки цього й треба було. Одна з черниць втекла і просила в нас захисту.

Були й інші ознаки закінчення нашої міліційної служби. Ті озна­ки можна було спостерігати під час нічного патрулювання.

У перший тиждень, після того, як Червона армія прокотила містом на захід, щоб встановити новий кордон із Німеччи­ною, місто нагадувало дитину, яка загубилася. Нікому було ним керувати. Налякані мешканці, не знаючи чого очікувати, не виходили з домів. Лише найсміливіші наважувалися вийти на вулицю.

Уночі вулиці були ще безлюднішими. Тоді можна було зустріти хіба бездомних собак, кішок та ще міліціонерів і грабіжників. Газо­ві ліхтарі, які перед війною запалювали щовечора, тепер стояли, немов мовчазні пам’ятки минулих часів. На диво, темрява, що оповила місто, відкрила небо. Тепер чітко було видно мерехтливі зірки, навіть найдрібніші, розсипані Чумацьким Шляхом. Саме тому я віддавав перевагу нічному патрулюванню. Відкрите небо нагадувало мені про Явору, де не було ні газу, ні електрики, ні вуличних ліхтарів. Там вулиці освітлювало ясне небо, а житла



  • нафтові лампи.

Однак віднедавна на сцену нічного міста вийшли нові актори. Малі й великі загони Червоної армії час до часу з’являлися, мар­шируючи в невідомому напрямку, зникаючи безслідно, як нічні примари. Зустрічаючи тих нічних відвідувачів, ми завжди віталися з ними, але ніколи не чули нічого у відповідь. Вони поводилися так, наче ми не існували. Ми називали їх нічними щурами. Нишком, як тіні, вони під покровом ночі захоплювали громадські будівлі. Містяни не знали, що діялось вночі, а вдень жили чутками.

Центром всіх чуток була Краківська площа, розташована не­подалік від Оперного на березі смердючої Полтви - річки, що служила містові стічним ровом. Площа та частина міста обабіч бульвару Легіонів була осередком Єврейської міліції. її члени но­сили червоні пов’язки із зображенням чорних серпа й молота. На територію ворожих міліцій ми ходили тільки потай без рушниць, хоч я й брав із собою свій кирпатий револьвер. Так я почувався вищим і важнішим.

На площі Краківській люди починали збиратися раніше, ніж в будь-якій іншій частині міста. Першими приходили дезертири, злодії і збанкрутілі через війну повії. До них приєднувалися ті, хто хотів щось продати або обміняти, тож невдовзі майдан перетворив­ся на чорний ринок. Сигарети, хліб, горілка, сіль, цукор, одяг - тут було все, але за скаженими цінами. Жіноче тіло було дешевше.

Втім більшість приходила сюди задля балачок, у пошуку но­вин. Здогади, правда і брехня на Краківській сплітались у чут­ки. Звідси вони розходились усім містом. З кожним переказом їх роздували, прикрашали, викривляли і завжди презентували щонайсвіжішими новинами. Тут, здавалось, можна почути все: вигадані історії про оголену жінку без голови - страчену кня­зівну XIII сторіччя, яка опівночі їздила верхи довкола Високого Замку; про маніяка Макса, який ґвалтував і розтинав свої жерт­ви; про Матір Божу, що плаче, захована в темній каплиці; про озброєних хлопчаків, які грабували будинки і крамниці (мабуть, йшлося про нашу «дитячу міліцію»); про дикі оргії в монастирі кармеліток; про божевільного єпископа і колишнього польсько­го генерала, які проводили чорні меси у катедрі св. Єлизавети; про Нострадамусові провіщення кривавого потопу в Європі. Що жорстокішими й неймовірнішими були ці історії, то більше нам хотілося їх слухати.

Однієї сонячної днини всім чуткам було покладено край. Рап­том серед білого дня місто заполонили солдати Червоної армії. Озброєна варта стояла біля Ратуші, пошти, зброярень, залізничних станцій, шкіл, театрів, шпиталів, в’язниць. Друкарні також були під охороною, як і мости та підземні переходи.

Радіохвилі раптом залунали традиційною російською музикою, яку коли-не-коли розбавляв «Інтернаціонал» - гімн усіх трудящих. Безконечно повторювались оголошення, що завдяки Червоній армії нас було звільнено від «буржуазного поневолення». Віднині ми вільні. Настав світанок світлого майбутнього.

Опріч нових мелодій, мови, імен, термінології та радіо, в місті з’явилися й нові газети: «Правда» та «Ізвєстія», великоформатні, російськомовні газети, які було надруковано в Москві, й «Радянська Україна», меншого формату, моєю рідною мовою. Як і радіо, вся преса оголошувала нас вільними і свобідними, чим ми завдячували Комуністичній партії та її провідникові - «великому Сталіну». На перших сторінках було розміщено величезні портрети великого провідника з осяйною, зичливою усмішкою. Нижче - фотографії радісного натовпу людей, вдячних за своє визволення.

Плакати Народного комісаріату внутрішніх справ проголошува­ли перші накази. Назавтра всі мали з’явитись за місцем колишньої роботи. Всю зброю та короткохвильові радіоприймачі треба було здати владі впродовж 24 годин. За непокору, писали в плакатах, суворо каратимуть.

Деяким старшокласникам було шкода закінчення наших мілі­ційних пригод. Ми ж із Богданом відчули полегшення, позбувшись рушниць. Коли ми здавали їх у колишньому кабінеті директора, Богдан запитав: «А твоя іграшка?» Він знав, що в мене є револьвер, а я знав, що він захоплювався латинськими прислів’ями, тому від­повів: «Omnia mea mecum portant»1.

«Диктатура пролетаріату... це найбезжальніша війна... проти буржуазії».

Ленін


«Ми формуємо свої житла, а потім житла формують нас».

Черчілль


МОВА МАЙБУТНЬОГО

Безлад у будинку школи прибирали цілий тиждень. Ми всі старанно працювали під керівництвом шкільного прибиральни­ка. Хлопці займалися важкою роботою - носили столи й лави, а дівчата чистили підлоги, стіни, вікна. Ширилися чутки, що за непередбачуваною новою системою новим директором школи призначать прибиральника. Щодо мене, він цього заслужив, мало не все життя шкрябаючи підлоги й туалети.

Я увійшов до школи в день її офіційного відкриття, переповне­ний цікавості й змішаних почуттів. Перед війною я завжди боявся перетинати вестибюль - згори на сходах стояв суворий директор і завертав тих із нас, у кого була пом’ята форма, брудний комірець або неналежно прикріплена на лівому рукаві синя нашивка зі сріб­ного облямівкою й номером нашої школи.

Усе це я пригадав, коли переступив поріг вестибюлю. А що, коли той бог помсти десь ховається, таємно оглядаючи мене? Чудово! Нехай бачить, що я не вдягнув ні жакету, ні краватки, що верхній ґудзик моєї сорочки розщепнуто, а штани пом’яті. Більшість хлоп­ців сьогодні виглядали так само, як я, на відміну від дівчат. Ті, як і перед війною, були одягнуті в коротенькі спіднички в складку кольору морської хвилі та випрасувані білі сорочки.

Я, мабуть, спізнився, бо коли зайшов до класу, всі обернулися. Вони зареготали, побачивши, що я не вчитель, але швидко змовкли, бо раптом за декілька кроків позад мене з’явився вчитель. Я всівся поруч із Богданом, за тією ж партою, що й до війни. Як і колись, пе­ред нами сиділи дві дівчинки: Нора, яка постійно скиглила, і Соня з «хвостиком», яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі.

У напруженій тиші очікування ми оглядали нового вчителя з голови до п’ят. Не було сумнівів, хто він такий. З першого погляду я впізнав у ньому «совєтчика», одного з численних цивільних, які віднедавна почали прибувати з Радянського Союзу. Вони з’явилися, наче нізвідки, того дня, коли всі громадські будівлі міста було взято під варту. їх легко було пізнати за дивно постриженим волоссям, мішкуватим грубим одягом і важкою ходою. У теплі дні вони єдині носили шапки зі штучного хутра й сірі куфайки. Усі вони виглядали однаково.

Увійшовши до класу, вчитель мовчки дивився на нас, наче вивчаючи, із зачудуванням людини, що відкрила цілковито новий біологічний вид. Йому було близько тридцяти - кремезний з ши­роким обличчям, коротко стриженим волоссям і байдужими, хо­лодними, немов скляними, очима. На відміну від наших довоєнних учителів, він не мав ані піджака, ані краватки. У своїй чорній об- лізлій «рубашці» він був більше схожим на будівельника. Назвався товаришем Володимиром Максимовичем Смердовим. По батькові звучало дивно й старомодно, щодо нас, - ми звикли звертатися лише на ім’я та прізвище.

Трохи пороззиравшись, наче збираючись із думками, він оголо­сив, що є «гордим будівником соціалізму» і що сьогодні уроків не буде. Натомість нам належить йти до спортзали на загальні збори. Новий директор, товаришка Валерія Єфремівна Боцва виступатиме

із промовою.

Ми встали й пішли за ним.

Спортзала була досить великою, щоб вмістити всі 12 класів


  • близько п’ятсот-шістсот чоловік. її паркет колись ретельно по­лірували, він пахнув медом. Прибиральник, який цим займався, використовував тільки бджолиний віск. Наша освіта ґрунтувалась на грецькому принципі: «В здоровому тілі - здоровий дух», тому ми щодня мали годину гімнастики. Єдиним винятком були неділі.

Неділі були особливими. Жодних уроків. Коротка Служба Божа

о восьмій ранку. Тимчасовий престол споруджали в дальньому кінці спортзали. Службу Божу відправляли старослов’янською мовою, що додавало таємничості, але заважало розумінню. Що­року кожен клас ходив на сповідь і до причастя. Сповідали нас у суботу пополудні в соборі св. Юра, а причащали в неділю у спортзалі. Я не мав нічого проти причастя. На голодний шлунок шматочок хліба з білим вином трохи бив мені в голову, і я уявляв себе серед білявих блакитнооких янголів. Ті янголи чомусь завжди нагадували Соню.

Однак я ненавидів сповідь. Коли останньої суботи перед війною я став навколішки перед сповідальницею, то не міг пригадати жод­ного гріха за собою. Священик витріщив очі, критично споглядав на мене крізь маленьке віконце, коли я пробелькотів, що я не маю в чому сповідатися. «Усі ми грішні, сину мій, - сказав він таким голосом, наче це він сповідався мені. - Спробуй пригадати».

Я справді не міг, і що більше він на мене тиснув, то більше я відпирався. Він звів очі до неба, ніби шукаючи підтвердження, що я брешу - ще один гріх. «Ти щось приховуєш, сину мій? - за­питав він і, виструнчившись, додав: - Не бійся зізнатися, Бог тобі простить».

Здавалось, опалубка його білого накрохмаленого комірця души­ла його. Я, увіч, дратував його, він втрачав терпець. У збентеженні я раптом згадав, що читав колись у катехизмі про «смертні гріхи». Серед них була засторога: «Не спи у ліжку ближнього твого». Коли я читав про це, то й уявити собі не міг, що таке може бути гріхом. То, мабуть, якась помилка, думав я.

Збадьорившись, я сказав: «Отче, я спав у ліжку ближнього мого».

Спочатку він поводився так, наче недочув, а потім нахилившись, щоб ліпше мене бачити, ошелешено, недовірливо й зацікавлено промовив: «Ти ??? У такому віці?!!»

Покаянно опустивши погляд, я підтвердив: «Так, отче». В ту ж мить до мене дійшло значення цієї заборони. Однак було пізно щось пояснювати. Щоб очистити мене від зла, якого я не чинив, він призначив мені відмовляти «Отче наш» і «Богородице» двічі на день вранці й увечері впродовж трьох тижнів.

Тепер, коли ми входили до спортзали, я тішився, що не побачу більше священика.

Ніколи спортзала ще не виглядала так святково. Повінь пурпу­рових прапорів падала каскадами зі стін, численні червоні гірлянди рясніли гаслами, які спонукали трудящих єднатися, боротися проти буржуазії, висловлювали подяку Комуністичній партії за наше виз­волення, закликали нас стати відданими будівниками соціалізму, проголошували «диктатуру пролетаріату» та «соціалістичну де­мократію».

Посеред стіни навпроти нас висіли два величезні портрети Лені­на і Сталіна, а з боків такі ж здоровенні картини Маркса й Енгельса. Над ними - червона зірка, золоті серп і молот та полотно з написом: «Наші вожді! Наші вчителі! Наше життя! Наше майбутнє!»

Внизу за столом, вкритим червоним рядном, сиділи четверо. Один із них був наш колишній вчитель, а інші - совєтчики. По­серед столу стояла карафа з водою та склянка.

Куди там тим жалюгідним недільним відправам, на яких свя­щеник бурмотів щось із «Святого Письма» на незрозумілій мові, годував нас хлібом із дешевим вином, вдаючи, що то кров Ісуса, і казаннями, після яких ми всі почувалися винними. Яке ж то було зачароване коло!

Тепер життя, здавалось, ставало відкритим, набувало нових барв, широких вимірів. Такими, принаймні, були мої перші вра­ження.

Першим заговорив наш учитель. Він звернувся до нас як до товаришів. Це було щось нове, позаяк до війни був тільки «пан учитель», а отже, вищий, старший. Тепер ми були рівні.

Він говорив стисло: це велична мить в історії нашого народу - мить визволення й возз’ єднання, і ми маємо бути вдячні нашим визволите­лям. Потім він представив решту осіб за столом. Кремезний чоловік у формі з двома рядами медалей на грудях був місцевим командувачем Червоної армії. Невеличка жіночка поруч із ним - товариш Валерія Єфремівна Боцва, наш директор. Я ще зроду не бачив такої жінки - в неї була коротка стрижка. Чоловік у шкіряному піджаку й хутряній шапці ліворуч був першим секретарем виконкому КП у Львові. Я не міг відвести очей від його бундючного обличчя. Воно здавалось мені настільки знайомим, що якусь мить я навіть думав, що то наш колишній ксьондз у новій іпостасі.

Кожен із них промовляв до нас, ми аплодували, беручи приклад зі своїх вчителів-совєтчиків. Ото були майстри аплодування! Вони точно знали, коли, як довго і наскільки гучно це робити. У їхніх оплесках був, здається, якийсь прихований сценарій, якого я тоді не розумів.

У кожному разі ми й далі аплодували мовцям, не розуміючи ані слова, оскільки вони розмовляли російською. Спочатку це не мало значення, просто якось дивно було. Однак хвилі сліпого красномовства безконечно накочували на нас і я почувався так, наче мене кудись відносить, наче я загубився в темряві, яку час до часу пронизує промінець світла. За три години балачок я сяк-так вловив суть. Найголовніше було те, що сказали Маркс і Енгельс, як Ленін це втілив у життя, а Сталін продовжив. Завдяки їм, а зо­крема Сталіну, ми нарешті вільні й рівні.

Боцва зверталась до нас останньою. Вона, мабуть, знала, що ми майже або й зовсім не розуміємо російської. Наприкінці про­мови вона попросила нашого колишнього вчителя перекласти нам останню частину.


  • Я добре усвідомлюю, - сказала вона, - що в умовах буржуазної Польщі ви не мали змоги вивчати російської мови. Не хвилюйте­ся, невдовзі ви розмовлятимете нею ліпше, ніж рідною. Це при­родно, адже російська мова - найпрогресивніша, мова Пушкіна, Толстого, Леніна й Сталіна. Це мова світового пролетаріату, мова майбутнього. - Стакато її голосу звучало переконливо і спокусливо. Здавалось, вона щиро вірила в те, що казала.

Коли вона закінчила, наші вчителі-совєтчики спонукали нас до оплесків. Окремі викрики наповнили спортзалу: «Хай живе Жовтнева революція!», «Хай живе наш вождь провідник і вчи­тель Йосип Сталін!» Громоподібні оплески трусили стіни. Залунав Інтернаціонал:

Повстаньте гнані і голодні,

Робітники усіх країн!

Як у вулкановій безодні В серцях у нас клекоче гнів.

«Ми кажемо робітникам: вам доведеться пройти крізь п ’ятнадцять, двадцять, п ’ятдесят років громадянської війни і міжнародних воєн, не лише щоб змінити теперішні умови, а й щоб змінити себе, призвичаїтись до того, що політична влада тепер у ваших руках».

Карл Маркс

НОВИНИ З ЯВОРИ


  • Він повернувся! - почув я вигук пані Шебець, коли увійшов на веранду.

  • Пан Коваль?

  • Так, щойно прибув, - сказала вона й витерла надлишок по­мади з кутиків рота. - Так, він нарешті повернувся. Я приготую особливу вечерю. Ми святкуватимемо. Тебе також запрошую, її голос тремтів, обличчя сяяло, ноги на високих підборах, зда­валось, пританцьовували. Якби я побачив її такою, не знаючи, що приїхав пан Коваль, то подумав би, що вона або впилась, або з глузду з’їхала.

Я не здивувався, що на вечерю покликали й мене. Коли пан Коваль був вдома, вона поводилася зі мною, як з рідним сином, але коли його не було, я враз ставав їй чужим. її ставлення до мене особливо погіршилося торік влітку. То був лагідний літній день, неділя, 55-й день народження пана Коваля. Ми з ним сиділи за столом на веранді, чекаючи, коли пані Шебець подасть вечерю. На перше у нас була холодна малинова зупа. Я насолоджувався малиновою зупою ще живучи в Яворі, коли моя мама готувала її для літніх гостей.

Коли зупа була на столі, пані Шебець приєдналась до нас, а пан Коваль, як звичайно, побажав «смачного» і я зі смаком взяв першу ложку. Однак, ковтаючи, я відчув якийсь дивний смак у роті.



  • У чому річ, Михасю? Думаєш, лише твоя мама готує добрий суп? - запитала пані Шебець, помітивши, як я скривився. На жаль, я зміг відповісти їй, лише виплюнувши суп на тарілку:

  • Він має присмак мила!

  • Ти несповна розуму? - суворо вирячилась вона на мене, наче я вчинив якийсь злочин. І я зрозумів, що прихильності мені від неї тепер чекати нічого.

Пан Коваль врятував мене, скуштувавши зупу. Він підтвердив, що там таки є мило. Фактично, він виловив добрячий кавалок у своїй тарілці. Як виявилося, зупа охолоджувалась в умивальнику, а мило впало в неї з полички нагорі.

Сьогодні, втішившись поверненням пана Коваля, вона, напевне, забула про той інцидент. Я був щиро вдячний їй за запрошення на вечерю, бо від початку навчання я часто йшов до сну голодним. На­разі було відкрито тільки декілька хлібних і бакалійних крамниць, і товарів там було обмаль. Аби щось купити, доводилось годинами вистоювати у чергах.

Постукавши у двері до пана Коваля, я почув: «Хто там?» Я на­звався. «Зачекай. Я вже йду».

Невдовзі він стояв переді мною, неголений у пом’ятому під­жаку, брудних штанях, заболоченому взутті. То був не той пан Коваль, якого я знав перед його від’їздом на вакації. Тоді він виглядав, як справжній пан - у однобортному твідовому під­жаку, ретельно випрасуваних штанах, сорочці з накрохмаленим комірцем, смугастій краватці, капелюсі Борсаліно та взутті від старого шевця з вулиці Руської. Не було й жилета з годинником на срібному ланцюжку, який він носив у лівій кишені. Його обличчя було виснаженим, а вуса - недоглянутими. Єдине, що залишилося в ньому від колишнього пана Коваля - та особлива іскорка в очах, перед якою не могла встояти жодна жінка.

Він простягнув до мене руки зі словами: «Отже, ти таки ви­жив без мене». Оглядаючи мене, він додав: «Відверто кажучи, я сумнівався, що побачу тебе знову».

Я хотів дізнатися, що з ним трапилось, але він пообіцяв розпо­вісти про все іншим разом. Зараз він мав «купу інших клопотів». Я знав, про що мова. Він боровся проти росіян і більшовиків під час Першої світової війни. І ось вони тут (на таке він не сподівався



  • надіявся, що Львів залишиться під німцями), тому слід було зни­щити або заховати все пов’язане з його минулим. Йому треба було побути самому, тому він сказав мені переночувати в Богдана.

На веранді мої ніздрі залоскотав запах смаженого курчати. От не пощастило - проґавлю таку розкіш! Я навіть хотів було вернутися і сказати пану Ковалеві, що нікуди не піду, але це було б негарно. Я тішив себе думкою, що в Богданової матері також щось знайдеться - бодай якась каша чи картопляний суп. Може, навіть із салом..?

Заледве я вийшов із веранди, як почув: «Ой, це ти, Михайле? А я не знав, чи правильно втрапив». Біля сходів стояв якийсь чо­ловік. Голос видався знайомим, та я його не впізнав. Він виглядав, як совєтчик. Мав на собі сіру куфайку, дешеву шапку зі штучного хутра з червоною зіркою.

Нарешті я таки впізнав, хто це. То був молодший брат моєї матері.


  • Вуйку Андрію! Хто б міг подумати! Як ви сюди добралися?

Він підступив ближче, оглядаючи мене з ніг до голови.

  • Ну ти й виріс!

Ми потисли руки. Його долоня була важкою, твердою, як кора, згрубілою від праці на залізничних коліях. Я запитав його, що то на ньому за одіж. Виявилось, що то радянська форма залізничних працівників.

Він відмовився зайти й привітатися з паном Ковалем. Вуйко Андрій поспішав «відмітитись у залізничному інституті». Його «відкомандирували» на п’ятитижневі курси, після яких він стане бригадиром.



  • За Польщі такого годі було й чекати, - сказав він. - Тепер ми маємо можливість підніматися.

Він виїхав із Явори сьогодні вранці на потязі, що робив оце перший рейс до Львова. Потрібен був час, щоб налагодити заліз­ничне сполучення, бо польські шляхи були вужчими, їх довелося розширити для російських потягів.

  • Що ж, - сказав він, - я вже спізнився. Мушу йти. Ще зайду, розповім як там Явора. А це тобі від матері, - він сягнув рукою в сумку і дав мені листа.

Коли ми розійшлися, я не відразу пішов до Богдана. Сів на лавочку в парку біля собору св. Юра і прочитав листа.

«Мій сину Михайле!

Вже минув не один місяць відколи ти мав звістку від мене. Я конечно намагалась якось датися чути на початку вересня, але марно - війна порвала всі зв’язки. Я благала директора пошти прийняти телеграму, але він відмовився. Я хтіла навіть дати йому курку, але нич із того. Казав, що телеграф тепер тільки для військо­вих. Плач теж не поміг. Він поводився так зухвало й нечуло, казав: «Жінко, твій чоловік помер у теплому ліжку, подумай про наших солдатів, які гинуть на полі бою, захищаючи Польщу».

Ти, певне, зрозумів - я не насмілилась сказати це прямо - твій батько відійшов у вічний світ. Він мирно помер у сні 17 серпня. Я хтіла, аби ти приїхав, бо в селі люди кажуть, що як чиї діти не приходять на похорон, то дорога покійника буде бугриста. Я в таке не вірю, тому не чуйся винним, ти не знав, у всьому винна війна.

Ми поклали померлого у великій хаті, а на третій день поховали біля могили його батьків. Старий отець Стояловський відправив Службу Божу і в прощальній промові згадав про його пережиття разом із покійним у Мадярському каральному таборі в Теляргофі. Він старший за твого батька, але набагато кріпкіший. Коли він співав «Господи, помилуй», голос його лився, гейби з неба. Багато хто плакав. Від того плачу вкупі зі священиковим голосом мені здавалося, мерлий от-от встане.

Як велить звичай, після похорону всі зібралися в нас вдома на камашю. Ми їли й пили за упокій душі твого батька.

Та годі про мертвих. Твоє життя щойно починається. Як там пан Коваль? Чи повернувся він вже додому? Кажуть, багато людей райзували, а з тою новою границею не знати, чи ще коли повер­нуться. Правду казали старі люди про хмари над обрієм: і от прий­шла війна. Але ніхто не вірив, що Польща так скоро розлетиться. Тут ми це побачили вже на другий тиждень війни. День у день ми бачили колони польських жовнірів, які цісарською дорогою втікали на південь, до Мадярщини і Румунії. Це не був напрям до Німецького фронту.

Перед кінцем невеличкі групки жовнірів набігали на село, як зграя голодних вовків, і грабували їжу та коней. Василь, батьків помічник, два тижні ховався по лісах із кіньми та коровами.

Не встигли щезнути поляки, як з’явилися червоні. Тепер їх сила-силенна - охороняють кордон із Угорщиною й новий - з Німеччиною за декілька кілометрів від нас. Усі в селі схвильовані


  • не знати, що далі буде. Старі люди кажуть, що росіяни, які зараз прийшли зовсім не такі, як колись підчас Першої світової. Тепер вони виглядають, як монголи, і дивляться на нас так, як би ми були з іншого світу.

З Божою допомогою сподіваюсь на ліпше, але одного дня я вже виділа, що нас чекає. Усім у селі від старого до малого наказали прийти на збори, в двір у долішному кінці села, щоб обговорити створення колхозу. В накуреній залі було напако­вано більше, як в церкві на Великдень. Ми мовчки чекали, і хто б ти думав з’явився на сцені - Пантилів Юзьо, той що жив на Петрикові в одинокій хаті за селом біля Цісарської дороги, неподалік від Турки. Люди казали, що він чи то баптист, чи то комуніст.

Юзьо представив чоловіка в шкіряній футерці й шерстяній кубанці як товариша Грішу Коновалова, першого секретаря Тур- чанського районного комітету КП. Поки він закінчив речення, як почувся голос Миколи Багана, нашого сусіди, найстаршого чоло­віка в селі: «Який він мені товариш - я його навіть не знаю!»

Юзьове обличчя стало червоним, гейби та фана позаду нього: «Ану цить, старий куркулю! Ти живеш минулим. Кажу тобі, тепер ми всі товариші. Зрозумів, товаришу?»

Відтепер у залі було тихо, як на казані, але сумніваюся, щоби хто слухав того совіта в футірці. Знаєш, ми в селі поважаємо людей старшого віку. Щось тут неправильно, мій Михайле.

Рання осінь погідна, але ночі холодні. Дякувати Богу, ми зібрали врожай ще до батькової смерті й тепер усе вже в коморі. Хіба ще трохи бульби залишилося в полі.

Коли маю вільну хвилинку, йду в садок та й відпочиваю собі на лавочці. Яке ж то щастя - дивитися на ті ябліньки! Вони вперше за­цвіли цьої весни, а тепер так рясно вродили. Пам’ятаєш - ти садив їх заки поїхати до Львова? Одного разу, коли ти зрізав пагінець, то порізав собі вказівний палець на лівій руці. Як забув, глянь на палець, там мав залишитися шрам.

Твоєму братові Ясьови виповнилося сім років минулого місяця, а росте він так хутко, як твої ябліньки. Він часто питає, коли ти приїдеш.

Вуйко Андрій тобі більше повість про Явору. Він десь за два тижні приїде до Львова. Я просила його зустрітись із тобою. Мо­жеш мені передати ним листа. Ти вже, певно, знову взявся за науку, але все таки знайди хвилину для мене. Передавай мої найщиріші поздоровлення пану Ковалеві. Скажи’му, що на вакації приїжджали деякі його приятелі, але без нього це зовсім не те.

Твоя мати Марися».


Я ВЖЕ НЕ ТОЙ, ЩО БУВ КОЛИСЬ

  1. лютого 1940 року.

«Дорогі мамо!

Хоч ваш лист знайшов мене через декілька місяців після батько­вої смерті, але та новина була для мене як грім серед ясного неба. Вона так вразила мене, завдала мені такого болю, що я навіть не міг змусити себе сказати пану Ковалеві про батькову смерть. Вуйко Андрій приніс вашого листа через декілька годин після того, як пан Коваль нарешті повернувся зі своїх розладнаних війною вакацій. Щастя, що я не розминувся з вуйком. Він прийшов до нас якраз тоді, коли я йшов до свого найліпшого друга Богдана - хлопця, який, як ви може пригадуєте, одного разу приїжджав на літо до нас в Явору. Вуйко Андрій дуже поспішав. Він навіть не сказав про батькову смерть, просто дав мені вашого листа й пішов собі, пообіцявши зайти до мене наприкінці своїх курсів.

Я прочитав вашого листа в парку на лавочці напроти собору св. Юра, дорогою до Богдана. Тільки коли я закінчив читати, до мене дійшло, що батька більше немає. Спочатку я заціпенів, мене почало морозити, а тоді розплакався, нічого довкола не помічаючи.

Глянувши на хрест на бані собору, я хотів було помолитися за упокій батькової душі, але подумав, що це непотрібно. Нас тепер у школі вчать, що те, що старі люди називають душею - просто вигад­ки. Люди мріяли про потойбічне життя, бо їхнє земне життя було дуже злиденним. Ми, молодь, тепер атеїсти. Ми мислимо науково. Нас вчать будувати соціалізм, а потім комунізм - суспільство, де не буде рабства, експлуатації і де всі будуть рівними й вільними.

Не буде різниці між селом і містом, не буде непосильної праці від світанку до смерку. Буде вдосталь їжі, житла, одягу, а культура буде доступна всім.

Цієї шляхетної справи нас навчають зранку до ночі. Ми не маємо більше уроків латинської мови й релігії, натомість у нас більше фізики, математики й хімії, адже нас готують на свідомих будівників людського майбутнього, які нічого не полишають на примху випадку.

На відміну від буржуазної Польщі, де хлопці мого віку ці­кавилися такими дурницями, як комікси, ми тепер після уроків добровільно вивчаємо практичні предмети. В цьому семестрі я матиму курси першої медичної допомоги й роботи автомобільного двигуна. А в наступному - військову підготовку, адже нам треба бути готовими дати відсіч капіталістам. Зараз наша армія героїчно бореться проти них у Фінляндії.

Я знаю, мамо, вам усе це здається дивним, бо ви живете в іншо­му світі, де нафтова лампа й кінський плуг - найвидатніші вина­ходи. Однак я впевнений, ви пишатиметеся мною, коли я закінчу середню школу із золотою медаллю і вступлю до університету. До речі, пану Ковалеві більше не треба платити за моє навчання. Тепер усі школи безкоштовні.

Щодо пана Коваля, то йому незле ведеться, так само, як пані Шебець, хоча вона невдовзі втратить будинок, тому що всі приватні будинки тепер експропріюють. Пану Ковалеві дозволили поверну­тися на колишню посаду головного бухгалтера.

На бухгалтерів тепер великий попит, бо вони необхідні для будівництва комуністичного майбутнього.

Відколи повернувся пан Коваль, у нас налагодилось постачання їжі, оскільки його близький друг пан Квас - директор продскладу. Отже, в чергах стояти нам не доводиться. Раз на тиждень склад зачиняють на «інвентаризацію», того дня я йду і з чорного ходу забираю пакунок. До того ж Яким, родич пана Коваля з Перево- лочної, іноді приносить нам трохи сала й масла.

Оскільки пані Шебець для нас більше не готує, то за кулінарне мистецтво доведеться взятися мені. Досі моє меню обмежувалось борошном, борщем і кашею. Сьогодні я збираюся приготувати ячміннии суп, а присмачити його думаю останнім передвоєнним бульйонним кубиком. Сподіваюсь, пан Коваль не буде проти.

Здоровлю вас.

Ваш син Михайло.

Р. 8.

Усе попереднє я писав на уроці фізики. Ви, мабуть, гадаєте, що ліпше б я вчителя слухав. Однак, запевняю вас, люба мамо, що лекції я слухаю уважно, але того разу не було такої потреби. Нас залишили на рік у тому самому класі, вважаючи, що наша освіта за Польщі була неналежною. Це й справді так щодо деяких пред­метів, але щодо математики й фізики, то те, що ми вчимо зараз - це просто повторення торішнього матеріалу.



Утім деякі предмети перед війною викладали зовсім по-іншому. Наприклад, історію. Раніше нас вчили, що історію вершать королі, князі чи якісь герої. Тепер новий історик показує нам, що історію творить увесь народ, робітники й селяни, як-от, ви, мамо. Ми дізналися про експлуатацію робочого люду, про його намагання вивільнитися від правлячих класів і релігії, яка виправдовувала його страждання. Тисячоріччями пригнічені люди боролися з-під гніту за свою свободу. Вчитель розповів, що навіть у древньому Римі було повстання рабів під проводом Спартака. Ми вчимося по-новому дивитися на минуле, теперішнє і майбутнє. Це так за­хопливо! Я певен, що якби ви були мого віку і мали ті самі освітні можливості, що й я, то також виступали б за зміни.

Вуйко Андрій зайде завтра, щоб забрати листа. До нього я та­кож покладу свою світлину з паном Ковалем, щоб ви побачили, наскільки я виріс за останні півтора року».



«Перехід від капіталізму до комунізму - це ціла історична епоха».

Ленін


«Я проти комун. Наше національне п ’янство і глибоке невігластво вкорінені саме в комунальну систему».

Чехов


«Революція відображається в ній (у Росії), як сонце в каламутній калюжі».

Троцький


НАПАРФУМЛЕНИЙ РОТ

Схоже, пані Щебець приймала гостей. Я відклав підручник із історії й почав прислухатися. З кухні долинали приглушені жіно­чі голоси. Прочинивши мої двері до веранди, я почув голос пані Шебець:



  • Мені соромно за тебе. Ти зганьбила наших батьків!

  • Будучи вдовою священика, ти ще смієш мене судити?

Голос належав сестрі пані Шебець - Уляні. Уляна залишила

свою кімнату на другий день війни, нічого нікому не сказавши. Фактично, ніхто з нас і не переймався її приходами й відходами. Для пана Коваля вона була «ексцентричним сотворінням», а для пані Шебець - «дивакуватою старою дівою». Іноді, коли в мене були розлади шлунку й я мусив бігти до туалету, я бачив, як вона приходить додому або йде кудись. Я ніколи не замислювався, куди вона може прямувати серед ночі, й не думав, що про все це варто комусь говорити.

Десь через два місяці після війни я зі здивуванням побачив світлину Уляни на першій сторінці «Правди України». В газеті оголошували про утворення міського уряду. Під заголовком було розміщено два ряди світлин якихось чоловіків і однієї жінки: «то­варишка Уляна Богач, провідник комуністичного підпілля Польщі, тепер голова Львівського виконкому».

Це здавалось фантастичнішим, ніж найхимерніші чутки на Краківській площі. Я розглядав світлину. То справді була вона: бліде обличчя, заплетене в коси волосся з проділом посередині, одна рука трохи коротша за іншу. Я не міг дочекатися, коли пані Шебець побачить ту знимку.

А зараз, щоб ліпше було чути, я ступив на веранду.


  • Припини! Чого ти сюди припхалася? Щоб ображати мене? - голос пані Шебець аж тремтів від люті.

  • Ти перша це почала, сестро!

  • Яка ти мені сестра? Нас породила одна мати, але тепер ми вороги. Ти б тішилась, якби я закінчила свої дні десь на Сибірі.

  • Це ти сказала, а не я.

  • Не вдавай дурненьку, ти чудово знаєш, що людей депортують.

  • Тільки колишніх експлуататорів.

  • Я знала, що ти не при своєму розумі, але щоб настільки!.. Я давала тобі харч і дах над головою, коли ти нібито вчилася, ати натомість пра­цювала в комуністичному підпіллі... для тих мерзотних москалів.

Тиша. Не бачачи їх, я міг лише здогадуватися про її причину. Нарешті Уляна заговорила.

  • Я не маріонетка росіян. Я комуністка. Розумієш - комуністка! І пишаюся тим, що йду в авангарді розбудови кращого майбутнього!

  • Майбутнє, майбутнє... Усі ви розводитеся про майбутнє, а в міжчасі люди вмирають із голоду, в порожніх крамницях примари польку гуляють. Це все слова..., слова, росіяни годують нас порож­німи обіцянками. Хіба ти не бачиш? Коли ти нарешті отямишся!

  • Йдеться не лише про майбутнє. Твоя буржуазна сліпота за­важає тобі бачити все правильно. Ми вже вжили заходів, щоб усі люди були рівними, - сказала Уляна поважно, як вчителька, що виправляє помилки учня.

Розлючена пані Шебець мало не верещала:

  • Рівними в чому? У злиднях? Ви забираєте у тих, хто має, і віддаєте державі, зрівнюючи всіх у бідності. Ви просто зграя зло­діїв. Я не хочу тебе тут більше бачити!

Останнє слово було за Уляною:

  • Попереджаю востаннє - добре подумай перед тим, як «за­риватися» зі мною.

Я хутко втік назад до кухні. Уляна пройшла верандою, не помітивши мене, а я її добре роздивився. Вона таки дуже зміни­лася. Обличчя посуворішало; кіс більше не було, замість них - «со­ціалістична» стрижка, що вирізняла будівників соціалістичного майбутнього; плечі скулились, наче на них ліг тягар історії.

Коли сестра пішла, пані Шебець сиділа й курила. Я чув, як вона шпетила більшовиків, називаючи їх грабіжниками, покидьками, не­дорозвинутими тварюками. «Тащо вони собі гадають, ті більшовики? Себе занапастили й пнуться інших рятувати!» - ремствувала вона радше з розпукою, аніж із викликом. Це тривало безконечно, я вже почав був переживати за її психічний стан. Вона, мабуть, забула, що якщо це хтось почує, то на неї донесуть за наклеп на систему. Щастя, що Анатолія не було вдома. Це студент-совєтчик десь здалеку з Росії. Ось уже місяць, як він живе в кімнаті, яка колись належала Уляні.

Горе пані Шебець могло загострювати ще й те, що вона більше не була нашою господинею. Нещодавно в неї забрали будинок. Тепер вона була просто мешканкою й сплачувала державі ренту, як і всі інші.

Увечері, коли ми з паном Ковалем прийшли до пані Шебець на чай з нагоди її п’ятдесятиріччя, вона ще не оговталась. На ній була біла мереживна блузка, на щоках трішки рум’ян, блискуче чорне волосся зав’язане у вузол. Вона намагалася догодити пану Ковалеві, упадала коло нього, але хоч що вона казала, у всьому вчувались нотки гіркоти. Колись самовпевнений голос нашої господині те­пер звучав, як в особи, яку понизили у званні, орендаря власного будинку, що не може забути минулі розкоші. Навіть комплімент пана Коваля щодо «вишуканого аромату» її парфумів не поліпшив її настрою. Вона сказала, що то остання крапля парфумів колиш­ніх славних часів. «То були справжні парфуми, гідні пані, а не та дешева російська гидота, що смердить, як коров’ячий гній».

Вона мала на увазі парфуми, яких у місті була сила-силенна. За браком хліба, цукру й масла у всіх крамницях продавали парфуми. На них була червона зірка, серп і молот.

Мене здивувало, що пані Шебець ненавиділа «Червону зірку», бо багатьом вона подобалася. її вживала більшість дівчат у нас у школі, а Анатолій був просто закоханий у неї. Він виглядав точнісінько, як чоловік на картинці у підручнику, що зображала «нову радянську лю­дину», «будівникасоціалізму», і пахнув «Червоною зіркою». Щоразу йдучи на побачення з дівчиною, він ликав ковточок цих парфумів. Він поклявся мені перед дідьком (перед Богом він не міг клястися, бо був комсомольцем), що запах у нього з рота зводив дівчат із розуму.



«Робітники, селяни та інтелігенція, які творять радянське суспільство, живуть та працюють у дружній співпраці».

Сталін


«На Персеї була чарівна шапка, щоб потвори, на яких він полював, не бачили його.

Ми ж нап ’яли чарівну шапку собі на очі й на вуха, щоб не бачити і не чути тих потвор».

Карл Маркс

ХМАРА ПУХУ

Сьогодні наше перше святкування річниці Пролетарської ре­волюції. Вулиці та майдани центру міста заполонили юрби тру­дівників зі стягами й знаменами, які рясніли червоними зірками, серпами й молотами - символами світового пролетаріату. Довкола лунає патріотична музика, промови, вітання, громи оплесків. Ура! Ура! Ура!

Перед Оперним театром височіє оглядовий майданчик, звідки низка почесних гостей спостерігає за парадом. Проходять безко­нечні колони озброєних солдатів. Блискучі багнети довгостволь­них рушниць здається ось-ось проштрикнуть небо. Громіздкі Т-34 випухкують густі хмари диму, готові роздушити все на своєму шляху. Почесні гості все аплодують і аплодують. А робітники все уракають і уракають.

Раптом із гучномовців загриміла «Селі завтра война». Десятки тисяч голосів, разом із моїм злились у співі. Співаємо ми якнай­гучніше, щоб довести, що віримо у все це:



Если завтра война,

Если завтра поход,

Будь сегодня к походу готов...

Повноводдя голосів наростає з кожним куплетом, досягає крещендо. Ми, робітники, підіймаємо вгору кулаки і кричимо «УРА! УРА! УРА!», готові боротися або померти, за що вони нам скажуть.

Військовий оркестр вибухнув музикою. Гуркіт труб і сурм по­лонить майдан. Море людських голосів зливається з оркестром:

«Вставайте, гнані і голодні, робітники усіх країн». Стиснуті кулаки здіймаються догори, немов у спробі розпанахати стелю неба. «Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів».

На трибуну виходить мовець - генерал із великою кількістю орде­нів на його грудях і важкими похнюпленими вусами. Коли він сходить на платформу, з іншого боку з’являється юна дівчина. На ній вузька спідниця з розрізом, миртовий вінок на голові з пучком яскравих стрічок, які спадають до стегон, і червоні чобітки. Хода в неї була, як у кобилки. Простягуючи букет квітів генералові, вона мало не на руки йому застрибнула зі словами: «Дякуємо за визволення!»

Ревуть труби й сурми. Ми заверещали «УРРРА!», коли генерал обійняв її, притиснувшись медалями до її тендітного тіла.

Залишивши її позаду, генерал підходить до мікрофона. Він сто­їть струнко, мовчки, погладжує вуса. Наче за командою, починає вистрілювати слова, як гармата випльовує снаряди.

Ми підбадьорюємо його. Він дедалі дужче розпалюється. Він вбиває нам у голову обов’язок йти за вождем, бути вдячними за визволення, присвятити свої життя майбутньому. «Майбутнє ваше!» Змовк. Ми застигаємо в тиші. Глибоко вдихає, здіймає кулак і якнайголосніше кричить: «Хай живе наш вождь, син революції, товариш Сталін!» Ми шаленіємо. Наші «ура!» поглинули все місто. Водночас загін танків вистрілює у повітря трьома залпами. Луна наших голосів посилюється. Оркестр відповідає гімном. Ми при­єднуємося:



Чуєш сурми заграли,

Час розплати настає В Інтернаціоналі Здобудеш людських прав.

Це найвеличніший парад в історії нашого міста, видовище досі небаченого розмаху. Лише немічні й ті, хто несповна розуму, на­важилися не приєднатися до святкування. Місто висловлює вдяч­ність своїм визволителям, які спостерігають за нами з трибуни й аплодують нашому шаленству.

Вони заслужили на нашу вдячність, вони будують наше майбут­нє. Ми йдемо за ними, бо довіряємо їм. А довіряємо їм, бо йдемо за ними. Вони й тільки вони знають правильний шлях у майбутнє. Для нас вони символізують майбутнє. Вони вільні від важкої пра­ці. Вони розважаються тим, що проектують наше майбутнє. Вони їздять в авто, а подорожують потягом у спальних вагонах. їжу, го­рілку й одяг вони купують у спеціальних крамницях. Влітку вони відпочивають на своїх дачах у лісових гущавинах або на морському узбережжі. Одного дня наше життя, життя усіх робітників, стане таким же безхмарним, як їхнє.

їм уже вдалося внести докорінні зміни в наше життя. Наші вчителі називають ці зміни «історичними» - вони надто глибокі для пересічних умів.

Утім є чимало конкретних змін, які видно неозброєним оком.

Насамперед я тепер на рік старший. Вчуся в 9-му класі. По­чав голитися, потай користуючись лезом пана Коваля. Я також намагався запустити вуса, але вони росли якимись жалюгідними ріденькими кущиками. Яке ж то було розчарування!

Ще одна зміна полягає в тому, що від часу визволення жінки припинили навідуватися до пана Коваля. Жахливо бачити його спальню порожньою. Це гірше, ніж зайти до Богом забутої церкви. Грамофон там щоразу нагадує мені про наш із Вандою палкий танок. Вона більше не живе у Львові. її родина переїхала до Ні­меччини. Той самий договір, за яким Росія й Німеччина поділили між собою Польщу, передбачав репатріацію людей з «німецькою кров’ю» з окупованих росіянами територій. Вандина мати була німкенею за походженням, тому її батько, колись палкий патріот Польщі, тепер став Volksdeutscher1.

Значущою зміною в житті всієї громади стало те, що в нас тепер шестиденний робочий тиждень. Неділі скасували, щоб робітники не марнували свій час.

Одна зміна мене таки тішить безмежно - більше не треба мо­литися. Тепер нас виховують атеїстами. Тому я зняв образ святої Діви зі стіни. Тепер можна спокійно спати - ніхто тобі не наглядає за снами. Однак світла пляма на стіні, що залишилась після ікони, нагадує мені, що одного разу свята Діва може несподівано повер­нутися й притягнути мене до відповідальності за непослух.

Але найважливішою зміною в нашому місті було зникнення крамничних злодіїв. Зате з’явилось багато кишенькових крадіїв. У пана Коваля «свиснули» гаманець напередодні свята Діда Моро- за, яке замінило Різдво. Пані Шебець стверджує, що крамничних злодіїв нема тому, що крамниці порожні. Та вона помиляється: на полицях повно солі - її не бракує. Правду сказати, горілка і про­дукти з’являються не часто, зате їх вмить розпродують. Так було тиждень перед святкуванням нашого визволення. У крамницях рап­том з’явилися ковбаси, хліб, горілка. Черги були безконечними.

Ходили чутки, що горілку продаватимуть також через тиждень після святкування. Горілка була дорогоцінним продуктом, цінні­шим, ніж їжа, адже вона пом’якшувала біль від визволення. До того ж, її можна було перепродати на чорному ринку за місячну платню робітника. Тому в горілчаних крамницях її відпускали по одній пляшці на руки. Я вирішив купити пляшчину. Не для того, щоб продати, а щоб подарувати пану Ковалеві.

Я став у чергу близько четвертої ранку. Я прибув так рано з надією, що буду першим у черзі, коли крамницю відчинять. На моє превелике здивування, переді мною вже стояло дев’ятеро чоловік. Позакутувані, вони виглядали, як снігові баби. Збившись докупи, щоб сховатись від пронизливого вітру, вони тупотіли ногами. То була морозяна, як люди казали, «сибірська» зима, яку росіяни принесли нам разом із визволенням. Щоб не замерзнути, чекаючи відкриття крамниці, я натягнув старий кожух пана Коваля поверх своєї зимової куртки й нап’яв на голову теплий вовняний каптур. Шалик, який торік мені зв’язала мама, я обмотав довкола шиї. А ноги не мерзли, бо поверх взуття я вбрав ще й солом’яні калоші.

До шостої години черга розрослась настільки, що кінця краю не було видно. Сторонній спостерігач з того боку вулиці подумав би, що то безмірно видовжена гусінь або багатонога змія із розпухлою головою, хвіст якої зникав за рогом собору св. Єлизавети.

Голова цієї змії була розпухла через десяток чоловіків, із вигляду



  • хуліганів, які впхалися спереду так, наче вони стояли тут із самого початку. Ніхто й слова їм не сказав, бо люди боялися хуліганів. Сло­во «хуліган», як і ті, кого так називали, з’явилося після визволення. Ніхто не знав напевне, що то за одні. Вони не були ні українцями, ні поляками, ні євреями. В них взагалі не було національності. На від­міну від робітників, селян й інтелігенції, що офіційно становили клас трудящих, хулігани були окремим особливим класом. Дехто вважав їх дрібними злочинцями, дехто - замаскованими представниками міліції. Утім, найімовірніше, вони були справжніми «пролетарями», людьми майбутнього. А взагалі мені було однаково, я хотів одного

  • дістати пляшку горілки для пана Коваля.

Що ближче було до сьомої години - часу офіційного відкриття крамниці, то нетерплячішим і метушливішим ставав натовп. Черга щільнішала, бо ті, що стояли позаду почали штовхатися. Тиск до переду посилювався, хуліганів витісняли. Вони ж штовхали чергу назад. Почалася бійка, в хід пішли кулаки.

Якийсь чоловік, закутаний в перину вийшов із черги, намагаю­чись заспокоїти противників. На диво, вони зупинились і вислухали його промову про те, що битися немає сенсу, що всі ми в одному човні й мусимо діяти цивілізовано, бо весь світ спостерігає, як ми будуємо соціалістичне суспільство. Він не встиг закінчити. Один із хуліганів злодійським жаргоном як накинувся на нього: «Кто тьі такой, мать твою йоб?! Отьебись, пока тебе фарьі не вьібили!»

Чоловік у перині аж отетерів від такої мови. Він здавався освіченою людиною, мабуть, інтелігент. Спочатку, не знаючи, як зреагувати, він немов скам’янів. Його обличчя спотворила безсила лють. Потім повільно зняв свою перину й накинув її на голову хулігана, немов намагаючись задушити його.

Решта хуліганів поквапились на допомогу колезі. Перину тягали хто-куди, поки не розірвали, тільки хмара пуху здійнялася. Тієї миті продавець відчинив крамницю із середини. Побачивши хмару пуху, він спробував зачинити двері, та надто пізно. Хулігани вже вклинилися і ну протискатися до крамниці. Я й собі штовхнувся і влетів відразу за хуліганами, які вже порядкували за прилавком серед пляшок.

Я завагався. Тим часом продавець вліз на ящик і репетував, що розкрадання державного майна карається двадцятьма роками ув’язнення.


  • Геть! Геть! - кричав він - Крамницю зачинено!

  • Стули писок, ошусте, - відрубав хтось. - Не бзди, і тобі на чорний ринок залишиться.

Я досі вагався. Однак уявивши, як піду додому з порожніми руками, я схопив із полиці пляшку горілки. Як звір, якого веде запах здобичі, я роззирнувся, взяв ще одну пляшку й запхав до бокової кишені.

З відчуттям жару в животі, я попрямував за хуліганами, які про­штовхувалися крізь натовп. Вони змінили тактику: тепер вони були на боці закону, кричали, що йдуть викликати міліцію.

Люди неохоче розступалися і пропускали їх.

Виборсавшись з юрби, я почувався гордим. Повертаючи за ріг, я озирнувся і побачив довгу, громіздку чергу трудящих, що марно сподівалися дістати бодай пляшчину горілки.



«Не бійтеся негідників або злих - рано чи пізно з них спаде машкара.

Бійтеся людей доброї волі, які звернули на оманливий шлях - вони у згоді зі своїм сумлінням і бажають добра...

Та, на жаль, вдаються до хибних засобів».

Абат Ґаліані (1770)

ДВЕРІ ДИРЕКТОРСЬКОГО КАБІНЕТУ ВІДЧИНЕНО ДЛЯ МЕНЕ

Після дзвінка вчитель вручив мені записку: «З’явитися до директора сьогодні, 12 січня, о десятій годині». Це означало за годину. Годину в формальному розумінні, але довшою набагато в дійсності, бо наші уроки історії завжди здавалися набагато дов­шими, ніж мали би бути. Іноді вони тягнулися безконечно, гейби сторіччя, з яких та історія складалася.

Дорогою до директорського кабінету я не відчував ані впев­неності у собі, ані пригнічення. Якби мене викликали до попе­реднього директора, я б точно знав, що нічого доброго чекати не варто. Ото була злісна звірюка, йому б тільки когось принизити або покарати без жодних на те підстав.

Натомість наша теперішня директорка, товариш Валерія Боц- ва, була жінкою зі смаком. Вона була непохитною й владною, але не жорстокою. Іноді мені здавалося, що вона сестра-близнючка св. Терези, подобу якої я часто бачив серед ікон у церкві св. Юра.

Я не міг пригадати нічого такого, за що мене могли б викликати до директора.

Тихенько постукав, сподіваючись, що з якоїсь причини її не буде в кабінеті. На жаль, я відразу ж почув її владний голос: «Заходітє!»

Заходячи до кабінету, я відчував, як тремтять мої ноги.

Директорка стояла за величезним, новим дубовим столом. Не зво­дячи з мене очей, вона запросила мене сісти. Вона також сіла. Я спо­дівався, що тепер вона скаже, чого мене викликала, але вона мовчки оглядала мене. Я й собі уважно на неї дивився з виразом поваги.

Оце вперше я бачив нашу директорку так зблизька.

Коротка стрижка - це зрозуміло: більшість, як у нас казали, «східнячок» мали коротке волосся на знак того, що вони активно розбудовують комунізм. Однак тепер я помітив, що волосся в неї тоненьке-претоненьке - кожна волосинка, здавалось, росла окремо, стирчала, як голки в дикобраза. Губи мала тонкі, кутиками донизу, з чіткими, гейби олівцем проведеними контурами, а від того її рот виглядав так владно, як у довоєнного директора.

Нарешті, звівши брови, вона сказала:


  • У мене про тебе дуже хороші відгуки. Можеш пишатися со­бою.

Вона змовкла, щоб дати мені час оцінити комплімент.

  • Спасибі, товаришу директор, - відповів я, не знаючи, що ска­зати, ніяковіючи, бо щось мені підказувало, що похвала директорки може бути небезпечнішою, ніж догана.

  • Учителі кажуть, - продовжила вона, - що ти активіст, один із найрозумніших у класі, відмінник із більшості предметів, зокрема з фізики й математики. Ти - приклад для інших. Нам потрібні такі люди - майбутні вчені. Від тебе залежить майбутнє комунізму.

Вона говорила повільно, кожне слово звучало, як крок солдата, останнє речення повторила, наголосивши на ньому. Мені лестило, що від мене залежить майбутнє комунізму. І хоч тоді я ще не знав, яке мені дадуть завдання, я тішився, що директор Боцва була така впевнена в мені. її віра в мої здібності розпалювала мій ентузіазм на майбутнє. Я вдоволено усміхнувся, уявивши себе в майбутньому за столом, таким, як-от у неї або й більшим.

Директорка, коли стояла, не була ні високою, ні низькою, але тепер за столом вона видалась мені справжньою велеткою. Три портрети на стіні позад неї додавали їй ваги та значущості. Посередині, де колись висіло розп’яття, тепер було зображення чоловіка з батьків­ською усмішкою й проникливим поглядом. То був Сталін - архітектор комунізму, вождь пролетарської революції. Праворуч - портрет круг­лолицього, вусатого чолов’яги зі снопом волосся та низьким чолом. Його груди з низками медалей, як зоране поле, компенсували неви­разність його обличчя. То був Ворошилов - маршал Червоної армії, оборонець досягнень пролетарської революції. Ліворуч від Сталіна було зображення Молотова, комісара закордонних справ, який півтора роки тому підписав із Німеччиною Пакт про ненапад. Пенсне на його задерикуватому носі нагадало мені пані Шебець.

У Боцви було, безумовно, поважне товариство. Ці троє були в її розпорядженні, як тільки виникне потреба, про це свідчила її самовпевненість. Опираючись обома руками на край столу, вона нахилилась, штудіюючи моє обличчя. Потім сказала:


  • Як я вже казала, ти один із найперспективніших учнів нашої школи. Ти працьовитий. Якщо й далі так працюватимеш, тебе чекає блискуче майбутнє. Праця і відданість справі пролетаріату - ось ключі до комуністичного майбутнього.

Я кивнув, погоджуючись. Відверто кажучи, я не дуже-то нароб­лявся останнім часом і не мав наміру й надалі викладатися. Так, уроки я відвідував регулярно, уважно слухав вчителів, на диво, мав найвищі оцінки в класі. Однак після визволення я майже не розгортав книжки. Наші нові підручники, видані в Москві, пахли рибою, їх неможливо було читати на голодний шлунок.

Увесь вільний час я грав у шахи з Богданом, мріяв про дівчат, іноді мастурбував. Тепер я робив це частіше, ніж до визволення. Тоді це було гріхом. Одного разу на сповіді священик мене висва­рив і сказав, що це дуже нездорово.

Він наказав мені відмовляти «Богородицю» двічі на день упро­довж декількох тижнів. На щастя, за декілька днів після моєї спо­віді він помер. Вирішивши, що смерть звільняє мене від будь-яких зобов’язань, я забув про кару.

Я був упевнений, що директорка, як затята атеїстка, оцінила б мене, якби знала, що я порушую Божу заборону. Але вона повела далі:



  • Михайле Андрійовичу, ви розумний юнак. Ми визволили вас від буржуазної експлуатації, наша система зробить все, щоб забез­печити ваше майбутнє, зробити ваше життя багатим і щасливим.

Я хотів подякувати їй за те, що вона розповіла мені, що хтось хоче зробити мене багатим і щасливим, але вона продовжувала:

  • Але ви мусите це заслужити, Михайле Андрійовичу! Не можна лише брати, треба також давати!

Вона випростала руку й ще ближче нахилилася до мене, наче мала втаємничити мене в щось дуже важливе:

  • Михайле Андрійовичу, чи чули ви про ворогів народу?

  • Так, товаришу Боцво, - відповів я, дивуючись із такого оче­видного запитання, адже сторінки наших газет рясніли статтями про ворогів народу й попередженнями, щоб ми були пильними.

Вона мовчала, пронизувала мене поглядом. Запала глибока тиша, немов у порожній церкві. Я відчував, що мене засмоктує якась невидима сила.

Зрештою вона відвела погляд. Я помітив, що за вікном кружляють лапаті сніжинки. На щастя, поза цим кабінетом був ще інший світ.

Боцва заговорила знову:


  • Будівництво комунізму - завдання нелегке. Нас оточують капіта­лістичні країни. Вони готують війну проти нас. Звісно, ми їх здолаємо. Однак є вороги серед нас - вороги народу! Вони вдають, ніби вірні нам, але насправді хочуть підірвати нашу систему зсередини.

Вона на мить зупинилася, а тоді, вдивляючись мені в обличчя,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка