Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка3/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
який було прикручено до запасного акумулятора від «Мерседеса». Диктор закінчував новини - комюніке штаб-квартири польської армії.

«Кавалерія польського війська дала відсіч німецьким атакам на Краків і завдала суттєвих втрат німецькій танковій дивізії. Про­сування ворога на півночі зупинено кілометрів за сто від Варшави. Хвиля війни повертає проти німців. Закликаємо цивільне населен­ня стерегтися диверсантів і доповідати в поліцію або у військові підрозділи про будь-які підозрілі рухи».

Далі пролунав польський гімн. Усі в сховку встали, і пані Ше­бець також, а я сидів собі далі - я ж не поляк.

Найстрункіше стояв батько Ванди, але обличчя його було пох­мурим. Мабуть, він знав, що радіо бреше. Високий і широкоплечий, він спочатку скоса глянув на мене, стис кулаки, а потім закричав: «Встань, вкиту вупи*, ти ж ще в Польщі!»

Коли я скочив на ноги, він дав мені такого ляпаса, що я аж за­точився. Виструнчившись, він продовжував слухати гімн.

Після гімну ніхто не розмовляв. Згідно з повідомленням, поль­ська армія тримала ворога біля західного кордону, а насправді німці, здавалось, досягли вже передмістя Львова.

Всі мовчки стелили собі польові ліжка. Погасили свічки, горів лише каганець. Декілька суворих на вигляд чоловіків залишились чергувати, та невдовзі їхні голови важко опустилися на стіл.

Я вдавав, що сплю, а сам був насторожі. Знадвору дедалі гуч­ніше й сильніше доносилось глухе стрекотання артилерії. Може, німці вже входили в місто.

Вуха мої вловлювали найменший шурхіт. А очі мимохіть спи­нялися на Ванді.

ПРО СОЛДАТІВ І КАПУСТУ

Ніби світало. Бліде світло проникало у сховище. Всі навколо міцно спали, наче війна вже скінчилася. Дехто важко дихав. Заку­тавшись із головою у коца, батько Ванди хропів. Мить була якраз відповідна, щоб вислизнути зі сховку.

Чорним ходом я вийшов у садок. Світало. Воркотали голуби. Різкі пахощі троянд наповнили мені ніздрі, і я доклав усіх зусиль, щоб не пчихнути.

Роззирнувшись у садку, я пригладив своє скуйовджене волосся, лише чубчик вперто не хотів лягати доладно. Той паскудний віхоть волосся завжди стирчав, хоч як я спав, хоч що я робив. Ні вода, ні бріолін, ні гребінець не міг його приборкати. Я ненавидів його.

Однак понад усе я сьогодні ненавидів Вандиного батька. Не треба було йому зі мною зариватися. Міг би просто насварити.

Вимріюючи помсту, я попрямував росянистим, запашним са­дом до нашого будинку. Продершись через декілька живоплотів і перелізши декілька огорож, я опинився перед високим дерев’яним парканом між нашим і сусідським садом. Там була діра, в яку я спокійно міг пролізти.

Біля неї мені вчулися якісь звуки чи то з кущів, чи то з-за пар­кану. Я зупинився, прислухався, але нічого не почувши, вирішив, що то, либонь, пташка або кіт. Щоб переконатися, я кинув декілька камінців у трояндові кущі, ще декілька - у півонії. Запустив двійко за вербу. Добре подумавши, кинув решту в наш садок. Нічого.

Біля перелазу я завагався, потім нагнувся і ступив уперед. Вже майже на другому боці паркану, я раптом почув командний шепіт:



  • Стій! Руки вгору!

Водночас я відчув гострий укол по лівому боці плечей.

  • Хлопче, ти що тут робиш?

Приголомшений, я звів очі.

То був польський солдат, чи то пак напівсолдат: на ньому були військові штани й черевики, але цивільний піджак і сорочка. В руках мав рушницю з багнетом.



  • Я йду додому... за їжею. Я ночував у сховищі. Я голодний. Я нічого проти вас не маю.

Його очиці, ні карі ні зелені, а якісь дурнувато жовті, безжально оглядали мене. Скривив кутик губ так, наче не міг вирішити, що зі мною робити.

Зрештою переступив із ноги на ногу, сягнув у свою нагрудну кишеню й кинув мені кавалок сухаря.

Потім він поклав вбік рушницю й почав перебиратися, лише час до часу поглядаючи на мене. Обличчя мав велике, кругле і якесь недоладне: маленький, задеркуватий ніс, широкі щоки, пласке підборіддя, вуха, як лопухи, та ще й ті жовті очі. Типова сіііорзка тогсіа*, як кажуть поляки-містяни.

Його груба фізіономія зовсім не узгоджувалася з костюмом, який він тепер зодягнув. Так само недолуго виглядало його при­землене, бочкувате тіло. Я подумав, що він, мабуть, успадкував той розкішний, але недоречний стрій від когось високого, поважного, зі стрункою поставою.

Уважніше приглянувшись, я усвідомив, що костюм належав пану Ковалеві. Він висів у шафі з червоного дерева в спальні пана Коваля. Той носив його лише з особливих оказій, таким елегантним був його крій і такою дорогою тканина.

Солдат спостерігши, що я впізнав украдений костюм, націлився на мене рушницею:



  • Слухай-но, хлопче, я взяв собі одяг, але я не злодій. Він мені потрібен, щоб безпечно добратися додому. - Він розмовляв поль­ською з провінційним акцентом селян, які продають молоко й городину по міських базарах.

Я запевнив його, що я все цілком розумію, і що пан Коваль також би з ним погодився. Він відповів, що пан Коваль йому сіо сіиру*, але він хоче, щоб я не вважав його дрібним зло­дюжкою.

Скручуючи штани, він розповів мені, що вночі німецькі пат­рулі прорвалися до центру міста, але до світанку відступили до передміських позицій. Коли я сказав йому, що у вчорашньому ви­пуску новин повідомляли, що ворога зупинили за двісті кілометрів на захід від Львова, він зайшовся сміхом.



  • Хлопче, радіо бреше. Це кінець. Польської армії більше не­має. Воюють лише окремі загони. Всі решта втекли. Саме тому я став дезертиром.

Він застібнув піджак пана Коваля, потім викинув свою уніфор­му в трояндові кущі й пробурмотав:

  • Якраз пани, які живуть у таких кам’яницях із живоплотами й садками, несуть відповідальність за війни та кровопролиття.

Поки я міркував над його словами, він сховав багнет у штани, а рушницю простягнув мені:

  • На, хлопче, бавитимешся в солдата.

Я узяв, думаючи, що ось тепер зможу поквитатися з Вандиним батьком.

Коли дезертир зник за кущами бузку, я побіг до будинку. В спальні пана Коваля дверцята шафи було розкрито навстіж, а кришталеве дзеркало розбито. Порожня нижня шухляда одиноко лежала перекинута на паркетній підлозі. Все решта в кімнаті було, як і раніше, за винятком хіба капи на ліжку - посередині, там, де солдат поклав рушницю, коли нишпорив у шафі, утворилися складки.

Фотель, який, не знаю чому, пан Коваль називав «фотелем ко­ханців», стояв під стіною так само, як і до його вакацій. Скриню, де він тримав свій короткохвильовий приймач, було замкнено, її ніхто не чіпав. Грамофон обік ліжка ніби тільки й чекав, щоб його ввімкнули. А через важкі, напівзапнуті запони пурпурові шпалери видавалися ще темнішими, ніж звичайно.

Це була спальня пана Коваля. Тут він приймав жінок різного віку та вигляду. Навіть нашу господиню. Деяких із тих відвідувачок я бачив оголеними крізь замкову шпарину. Найгарнішою, щодо мене, була Анна. Вона мала волосся до пояса і гладеньку, немов алебастрову, шкіру.

Одного разу, гадаючи, що пан Коваль ще на роботі, я зайшов до його спальні, не постукавши. Ото було видовище - він лежав голий на спині, а Анна сиділа на ньому і робила якісь кумедні рухи. Зніяковівши, я вискочив із кімнати і швидко затраснув двері. Я не уявляв, як зможу дивитися у вічі пану Ковалеві, тому цілісіньке післяобіддя просидів у кіно.

Відтоді я ніколи не заходив до спальні пана Коваля не по­стукавши. Я стукав, навіть якщо його не було вдома, бо він, здавалось, завжди знав, що я роблю, хоч би й не бачив нічого й не розпитував ні про що.

Зайти до спальні пана Коваля під час його відсутності - це наче ступити до святилища. Я відчував це навіть зараз, коли стояв проти розбитого дзеркала. До того ж, те відчуття поси­лювала світлина пана Коваля, яку було освітлено промінчиками світанкового сонця, що проникали крізь щілину поміж запонами. Засклена, в золотій рамці світлина стояла на письмовому столі праворуч від вікна.

На фото був стрункий чоловік у формі австро-угорської армії, який одну руку тримав у кишені. Обличчя його було погідним і відкритим: прямий ніс із чуттєвими ніздрями, лукавий погляд з-під довгих вій, підборіддя з ямочкою посередині, дбайливо доглянуті вуса. То було впевнене, самовдоволене обличчя з усмішкою, як у святого Юрія, коли він вбив дракона.

Поряд зі спальнею пана Коваля була моя кімната, третя за роз­міром. Невеличкий стіл, крісло та ліжко - ось і все вмеблювання. Над ліжком висів образ Матері Божої з немовлям Ісусом на колінах. Ісусик був голий, а його мати мала на собі шовкову сукню із золо­тою облямівкою. Я знав щонайменші деталі образу, бо я щовечора молився до нього заки йшов спати.

Мені не хотілося зараз бути в своїй кімнаті. Вона видавалась похмурою, а глянувши на образ, я відчув вину, бо не молився від початку війни. Я взяв підручник із біології за минулий рік і пішов до спальні пана Коваля. Там я розсунув штори, вмостився в його «фотель коханців» і взявся за розділ про амеб.

Невдовзі я думав вже лише про амеб. Зрештою вони просочи­лися з підручника й заповнили всю кімнату. Щоб не задихнутися, я розчахнув вікно і випустив їх на вулицю, в поля.

З вікна добре було видно поле - відкрита рівнина з невеличким озерцем посередині. Частину поля між озером і моєю вулицею на­зивали Болгарськими городами. Болгарська сім’я, яка емігрувала сюди перед Першою світовою, вирощувала там капусту та інші овочі. Поля по той бік озера тягнулися до Кульпарківської вулиці, що вела до божевільні.

Дивлячись на будиночки вздовж Кульпарківської, я помітив якісь невеличкі постаті, що бігли на поле. Я не міг їх розгледіти. Що ближче вони підходили, то більшими ставали. Незабаром де­сятки, сотні їх заполонили поле.

Я впізнав форму польських солдат. Вони - хто пішки, хто на конях чи на велосипедах, дерли до міста, як несамовиті.

Раптом поле спалахнуло вибухами. Солдати квапились схова­тись, але сховатись було ніде. Дехто падав на землю, але більшість продовжувала бігти. Коли кулі гаратали їх із тилу, вони заточува­лись, кидали рушниці, падали навзнач, розкинувши руки. Самотній автомобіль спалахнув полум’ям.

Вибух поруч із будинком страшенно налякав мене. Опісля дру­гий, третій - забряжчали шибки. Все було всіяно битим склом. Світлина пана Коваля впала зі столу. Я лежав на підлозі, досі стискаючи підручник, а вибухи трощили будинок.

Невдовзі, сливе одночасно всі вибухи припинилися. Тишу по­рушувало лише цвірінькання горобців. Знайомий церковний дзвін вибив сьому годину вечора. Через бінокль пана Коваля з Першої світової війни я оглянув поле бою: спалене авто, покинута зброя і протигази, кратери, поламані велосипеди, обгорілі трупи. На краю озера плавав обезголовлений солдат і його товариш - кінь, тільки копита стирчали з холодної води. З мого боку поля з коренем вир­вало й посікло кулями усю грядку синьої капусти. Вціліли тільки три качани.

Важку тишу розбив якийсь стукіт, наче залізні молоти били по ковадлах. У бінокль я спостерігав, як німецькі танки під’їжджали до божевільні. Вишикувавшись уздовж Кульпарківської, їх контури було чітко окреслено рожевим сонцем. Очевидно, вони були готові вдертися в місто.

Залишатись у спальні пана Коваля було надто небезпечно, тому я взяв рушницю, коц і подушку та пішов до підвалу. Світло від свічки було надто тьмяним, щоб читати, тому від нічого робити я грався рушницею.

Відкрити магазин було нелегко. А коли він таки відкрився, то на моє превелике здивування, звідти вискочила куля. Я вовтузився з рушницею, поки всі кулі не опинилися в мене на долоні. Потім я знову наповнив магазин, знову опорожнив, знову і знову, допоки не заболіли руки.

Широко позіхнувши, я відклав убік рушницю й розстелив коц на холодній, брудній долівці. Коли я заплющив очі, мені в уяві по­чали поставати образки минулих днів. Згодом я заснув тривожним, неспокійним сном.


«Варшава здається».

Заголовок у Völkischer Beobachter, 9. 28.1939



«Ваше повідомлення про вхід німецьких військ до Варшави отримав. Передайте мої привітання та поздоровлення німецькому урядові».

Молотов, міністр закордонних справ СРСР

ХТО ВБИВ МОГО БАТЬКА?

Наче хорт, я йшов назирці за кимсь десь там, мабуть, на тім горбі попереду. Краплі дощу й лапаті сніжинки зливались із потом на моїм обличчі, тоненькими цівками стікаючи донизу. Я не міг витертися, бо обома руками тримав рушницю. Я мав бути готовим до будь-яких несподіванок. Один необережний крок і вони можуть помітити мене, моє тіло порешетять кулями, заки я встигну почути їх звук.

Ледве волочачи ноги болотистою дорогою, я повільно наближав­ся до своєї цілі. Зупинився. Вже не дощило. З-за хмар вигулькнуло сонце. Я зішкріб болото з черевиків, обсмикнув форму, втерся.

На мені була форма австро-угорського війська з декількома ме­далями на грудях. Я усвідомлював, що зараз я - лейтенант кавалерії Його Величності Іван Коваль. Йшов я чванькувато, по-офіцерськи. Нарешті я помітив вхід до печери поміж деревами. З обережності я звернув праворуч, щоб мене ніхто не побачив, а тоді боком про­слизнув до входу.

Націливши рушницю на вхід, я виглядав якихось ознак життя. Дослухався. Припав вухом до входу. У незворушній тиші чутно було, як лист падав із дерева.

Я ступив до печери і закляк від цілковитої темряви та похмурої тиші.



  • Нарешті ти прийшов!

Мене пройняли холодні дрижаки, коли я почув той хрипкий голос. Повернувшись у тому напрямку, звідки він лунав, я побачив купу лахміття. А посеред нього - обличчя чоловіка. Його зуби безупинно цокотали.

Господи, це неймовірно! Мій батько! В нього не було лівого вуха, яке відсікло шрапнеллю під час Першої світової.

Він не впізнав мене.


  • Солдатику, - сказав він сповненим болю голосом. - Я каліка, в мене обидві ноги зламано. Змилуйся - вбий мене.

Чи він здурів? Чи, може, мені все це мариться? Я почав відсту­пати до виходу, тримаючи рушницю націленою на нього.

Його обличчя набубнявіло гнівом, він закричав:



  • Не будь боягузом, байстрюче! Вбий мене!

Боягуз? Ні, я не можу. Не можу такого вчинити! Однак водночас мій палець натиснув на спуск.

Його тіло під купою лахміття сіпнуло в судомі, піднялося і впало долі позбавлене життя.

Я повернувся й пішов назад знайомою стежкою. Йшов сніг. До ранку свіжий сніг замете мої сліди.

Прокинувшись, я не знав, хто я, де я. Я схопив справжню рушни­цю, що лежала поруч. Хто вбив мого батька - я чи пан Коваль?

Пригадавши сон, я вирішив, що його вбив я. Я знав, що він мій батько, хоч для нього я не був його сином.

Запаливши свічку, я замкнув двері на засув. Мною оволоділо відчуття, що я не на місці. Так наче переступив поріг кімнати без підлоги. Може, це через війну? Дотепер, подумалось мені, війна була наче яка розвага. А як воно насправді?

Я вже був свідком того, як снайпер застрелив Єжи, бачив су­тичку, в якій солдатів товкли, немов капустяні качани. Це було страшно, але якось ніби не навсправжки, як у журналі про іспан­ську війну, який я бачив три роки тому. Однак тепер, після того сну, я побачив її по-іншому, а може, це сталося тому, що я ось уже дві ночі як майже не сплю. На гадку спав також батько Ванди. Він був найповажнішим чоловіком у нашому кварталі, а може, й у всьому місті. А як негідно він повівся зі мною. Війна змінює людей... Що вона зробить зі мною?

Вечоріло. Покинувши своє кубельце, я пішов до комори пані Шебець. Я думав, там зачинено, аж ні. Взимку полиці комори вги­налися від банок із варенням, маринадами, зеленими помідорами, повидлами, від шинок, ковбас, сирів і розмаїтих смаколиків, які можуть достояти до весни. Зараз тут було тільки декілька банок із солоними огірками та кілечко ковбаси на гачку. Не багато, але для мене досить. Якщо пані Шебець й спохопиться за ними, у всьому звинуватять дезертирів.

Два роки тому цю кімнату використовували як квартиру. Тут була невеличка грубка, вмивальник і стіл у кутку. В місті було сила- силенна таких-от підвальних приміщень, особливо в «заможних» домах. У нас тут жив Василь - наш двірник із дружиною та дити­ною. Два роки тому пані Шебець звільнила його через підозру, що він крутить «шури-мури» з її сестрою. Це правда, я й сам не раз був свідком, як Уляна ходила до нього, та й пан Коваль це бачив. Втім він до припущення про «шури-мури» ставився скептично. «Уляна, - казав він, - стара діва, вона кинулася б навтьоки, якби чоловік її хоч пальцем зачепив».

Уляна була трохи дивачкою. Іноді в неї цілісіньку ніч горіло світ­ло, а вдень вона й на очі не показувалася. Могла поїхати собі геть на декілька тижнів, нікому не сказавши, куди і чого. Проте до мене вона ставилася добре. Два місяці тому ми випадково зустрілися на вулиці й декілька кварталів ішли разом. Вона розпитувала, які предмети я вивчаю, що думаю про своїх учителів. Виявилося, що вона чомусь вважає пана Коваля моїм батьком, і для неї було ціл­ковитою несподіванкою дізнатися, що він всього лише мій опікун. За всю нашу розмову вона жодного разу не всміхнулася. Обличчя мала напружене, повсякчас озиралася, наче хотіла переконатися, що за нами ніхто не стежить. Коли ми вийшли на людну вулицю, вона пробурмотіла щось, що звучало як «фашистська сволоч»



  • вислів, якого я раніше не чув. Не встиг я й рота розтулити, щоб запитати що це означає, як вона звернула у вузенький провулок і щезла в натовпі.

Вийшовши з підвального приміщення з кавалком ковбаси в ки­шені, я попрямував до своєї похмурої кімнати. Глянув на настінний календар - 20 серпня 1939 року. Пішов на веранду, відчинив вікно й давай роздивлятися вчорашнє поле бою у бінокль пана Коваля.

Було підозріло тихо. Тіла вбитих вояків лежали так само не­рухомо, як вчора. Обгоріле авто не рухалось, а мертвий кінь, в якого вже розпухло черево, мирно плавав у озері поруч зі своїм вершником. По той бік поля ні шелесь. Вчора на Кульпарківській юрмилися німецькі танки, немов готуючись увійти до міста. Зараз вона була порожня, хіба якийсь бездомний пес тинявся там, не знаючи, куди податися.

Може, німці пішли геть? А, може, вони тихенько в’їхали у місто вночі? Я ще в Польщі чи вже під німцями? Ця думка мене розсмішила. Просто сміх бере, як миттєво може змінюватися по­літична ситуація.

Загадку було розв’язано, коли пані Шебець раптом з’явилася на веранді зі своїми подушками та коцами під пахвами.



  • Ну, все! Кінець! - вигукнула вона, побачивши мене, а потім додала: - Більше жодних сховищ, на добре це чи на зле. Мабуть, на зле.

Вона глибоко вдихнула Ріавкі, дамську сигарету, як її називали, і затяжка за затяжкою вона розповіла мені, що сталося. Батько Ван­ди, сказала вона, ввімкнув свій Віаирипкі;, щоб послухати новини, але Львівська й Варшавська станції мовчали. Він налаштувався на німецьку хвилю, сподіваючись почути, що польська армія вже десь під Берліном. Однак те, що він почув цілковито ошелешило його. Польське військо здалося. Це повторили німецькою й російською. Німеччина й Росія ділять трофеї. Західна частина Польщі відходить німцям, а східна разом зі Львовом - росіянам. Очі пані Шебець вдивлялися кудись вдалечінь, коли вона додала:

  • Чи побачимо ми ще коли-небудь пана Коваля?

Тепер зрозуміло, чому на Кульпарківській не було жодного руху. Німці відступили, звільнивши місце для росіян.

«Наша армія - визволитель трудящого народу».

Сталін «Людині дано мову щоб вона могла приховувати свої думки».

Талейран


СВІТ ГОЛОДНИХ І РАБІВ

Повернувшись додому, пані Шебець розпоряджалась мною. Вона собі такого не дозволила б, якби пан Коваль був тут. Я мав принести вугілля з підвалу, налити нафту в лампу, підмести веран­ду, принести води від громадських помп. Під вечір, втомившись від неї, я вирішив сховатися до своєї кімнати. Однак вигляд підручни­ків, які вже пилом припали, змусив мене передумати. Пані Шебець можна було уникнути лише забравшись із дому. Чому б не відвідати Богдана, подумав я. Він жив за яких півгодини ходу від мене, біля школи. Це було небезпечно, бо, хоч польська армія й здалася, деякі вояки, не бажаючи здаватися в полон, мародерствували на вулицях, аби здобути цивільний одяг, харч чи яке інше добро.

Я заледве вийшов на веранду, як помітив дивну хмару пилюки над ґрунтовою дорогою, яка перетинала поле по той бік озера. Звідтіль з’явився загін вершників, що мчав повним ходом, наче втікаючи від когось чи намагаючись встигнути до своєї цілі, поки та кудись не зникла. За ними ще й пилюка не осіла, як з’явилися піші колони. Я вибіг їм назустріч.

Вони швидко крокували в три шеренги, сливе бігли, гейби хотіли догнати західне сонце. Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи.

їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п’ятикутні зірки на їхніх зелених касках. Очі мали вузькі й розкосі. Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів - здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну.

Подумки я гортав сторінки підручника з історії. Хто це? Татари? Турки? Монголи? Гуни? Сподіваюсь, ні, бо всі вони, пригадую, були варварами, які грабували, ґвалтували і вбивали. Турки, до того ж, брали в ясир маленьких дітей і виховували їх яничарами. Втім, подумав я, хоч хто ці люди, хоч з якого куточка землі вони прийшли, я їх зустріну. Я підняв руку й помахав їм, вітаючи.

Скоро я зніяковіло опустив руку. Вони не відповідали. Спо­діваючись, що вони просто не знають, що означає цей рух, я голосно вигукнув: «Вітаю! А що ви за одні?» Повторив. Жодної відповіді. Здавалось, вони не розуміють по-нашому. А може, вони бояться мене?

Я крутився обіч дороги, сподіваючись побачити бодай про­блиск розуміння в їхніх очах. Однак вони крокували, вдивля­ючись поперед себе, наче зачаровані, а я цікавив їх не більше, ніж вітер у полі.

Я біг уздовж дороги, вдаючи із себе одного з них, та невдовзі повернувся, злякавшись шаленого гуркоту танків позаду. Я від­скочив убік, настрашений величезними залізними потворами, що шматували шлях своїми гусеницями, а їх кулемети було невпинно спрямовано в якусь невідому ціль попереду.

Раптом із одного танка з’явилась каска та пара очей. Однак, коли я махнув рукою, вони вмить щезли. Може, я розгнівав наших відвідувачів тим, що стояв так близько до шляху їхнього танка? Невдовзі танкіст знову з’явився, усміхаючись від вуха до вуха. В руках він тримав якийсь подарунок для мене. Шоколад? Цукерки? Він кинув, блискуче прицілившись.

Біля мене впала газета. Мені було не до читання, тому я підняв її, маючи намір викинути, як тільки щезну з поля зору танкіста. Та оскільки він явно чекав моєї реакції на свій пода­рунок, я широко розгорнув її.

Папір, як і запах, був зовсім іншим, ніж у газет, які читав пан Коваль. Відрізнялась багрянуватим відтінком фарба. Формат був значно більшим, тому її було важко втримати на вітрі. Я розстелив газету на землі й поклав по кутах камінці, щоб її не здуло.

То була «Правда України» за 22 вересня 1939 р. Над назвою було зображено червоний герб - серп і молот - та гасло: «Про­летарі всіх країн, єднайтесь, вам нічого втрачати, крім ваших кайданів».

Написано було увіч моєю мовою, та слова були якісь незро­зумілі. Там йшлося про «світ голодних та рабів», про «пролетар­ську революцію», про «диктатуру пролетаріату», «міжнародну солідарність трудящих», «соціалізм», «комунізм». Я поняття не мав, що все це означало. Йшлося там і про «визволення Західної України від буржуазного правління» та «братерське возз’єднання з російським народом», про те, що велика кіль­кість людей у містах і селах «вітає робітничо-селянську Чер­вону армію». «Віднині ми будемо вільні», - кричали зі шпальт величезні літери.

Світлини зображали радісних робітників і селян в охайному святковому вбранні, щасливі юрми, що кидають квіти під ноги визволителям, усміхнених солдатів, які цілували дітей і на всі боки роздавали подарунки. На одному фото була незабутньо зворушлива сцена - вусатий український селянин середнього віку та російський солдат у касці обнялися і цілуються в уста. «Навіки разом» - таким був напис під фото.

«Майбутнє за нами!», «Вони уможливили нашу перемогу!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» - написи під світлинами ко­мандирів, генералів і маршалів. На найбільшому фото, посеред сторінки було зображено, безсумнівно, найшляхетнішого й найве- личнішого серед наших визволителів. Його звали Сталін. Обличчя його променіло батьківською усмішкою.

Поступово до мене доходила значущість цього моменту. Я волів би бути в тих благодатних місцях, де робили ці світлини. Натомість тут не було ні вітань, ні обіймів, ні подарунків, ні поцілунків. Я виявився єдиним вітальником і нічого не мав для них, навіть кві­точки. Марно пороззиравшись бодай за якою кульбабкою, я ви­рішив зробити паперові стріли з «Правди України». Кидаючи їх у солдатів, я кричав: «Ласкаво просимо! Ласкаво просимо! Дякую, що ви визволили нас!»

Однак, як і раніше, відповіді не було. Вони й далі крокували собі колонами у шерензі по три. Зосереджено вдивляючись поперед себе, вони йшли на захід. Нарешті всі пройшли, навіть гуркотлива вантажівка з причепленою кухнею, залишивши по собі лише жа­люгідну хмару пилу.

Дорога знову спорожніла, але чомусь стала ще самотнішою, ніж раніше. Я сидів на самоті, ліниво спостерігаючи, як вітер схопив газету й поніс її до озера.

Коли я нарешті встав, сонце вже давно закотилося за небокрай, забравши із собою денне тепло. Коли я йшов холодним, кам’янис­тим полем, мені в голові крутився вислів «світ голодних і рабів». Чи в тому світі живу я?



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка