Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка2/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ЛИСТ ВІД МАТЕРІ

Після від’їзду пана Коваля наш будинок спорожнів, хоча пані Шебець і її сестра ще досі були тут. Пані Шебець не любила по­кидати свій дім. Після чоловікової смерті сім років тому, перебу­вання на самоті у своєму будинку було для неї справжнім святом. Вона виходила лише за хлібом і бакалією до крамниць неподалік. Молоко, масло і сир; влітку - салат та овочі; а восени - яблука; їй привозило пара селян із передмістя.

Вона вибиралася в місто лише двічі на рік за вбранням на літо чи на зиму. Вона любила гарно вдягатися, а щоб вразити пана Коваля, який цінував елегантно вбраних жінок, сама шила собі сукні. Вона мала нову швейну машинку «Singer», до якої нікому, навіть сестрі, не дозволяла доторкатися.

її сестра була щонайменше надесять-п’ятнадцять років молод­ша. В її кімнаті було лише одне вікно, яке виходило на вулицю, ліжко, невеличкий секретер, стояк із вмивальницею і кухлем для води. Та кімната нагадувала монастирську келію, але її це влашто­вувало. На стінах не було жодної картини. Вбиральню вона мала спільну з усіма нами.

Убиральню зробили, мабуть, набагато пізніше, ніж побудували будинок. До неї був вхід і з веранди, і з саду. Там стояв вишуканий порцеляновий унітаз із білим полірованим сидінням, а над ним було прикріплено скриньку, з якого звисав металевий ланцюг. Коли я вперше потягнув за той ланцюг і каскади води злетіли в унітаз, я так злякався, аж підскочив. Для мене це було дивовижно. В селі в нас був лише «виходок» - надворі біля гнійної ями. А старі газети з’являлися там лише влітку, коли приїздили гості.

Уляна навчалася у Львівському університеті, але, здається, не могла його закінчити. Одного разу я чув, як вона казала пану Ковалеві, що її докторську дисертацію відкинули, бо члени докторської ради - «полі­тично тупі реакціонери, йолопи, неспроможні зрозуміти прогресивні погляди». Ці дивні слова запали мені в пам’ять, бо дуже вразили мене.

Оце вперше і востаннє я бачив, що Уляна і пан Коваль розмов­ляли. Пан Коваль терпляче слухав, але, здавалось, не сприймав її скарг серйозно. Не знаю чому, але я був упевнений, що цим двом ніколи не порозумітися.

Завтра перше вересня. Щоб підготуватися до школи, я пішов у місто, купив зошити, олівці та нову ручку «Пелікан», на яку пан Коваль дав мені шість злотих - винагорода за мій краснопис. Потім я попрасував свою шкільну форму темно-синього кольору. Без неї нас не впускали до школи. Кожна гімназія мала власний номер на нашивці на лівому рукаві. Наш чомусь був № 571.

Коли я вже вішав форму, то почув голос пані Шебець: «Михасю, листоноша має для тебе листа»

То був лист від мами, який датовано ЗО червня 1939 року. Він йшов до мене понад півтора місяці, - можливо, через начальника пошти в Яворі, який вважав, що має право вирішувати, коли які листи відсилати і чи відсилати взагалі.

Почерк моєї мами завжди вражав мене. Кожна літера була дос­конало накреслена, немов єгипетські ієрогліфи, і стояла окремо, наче поставлена друкарем.

«Добривечір, любий сину Михайле!

Після праці в полі твій батько і його наймит скоро пішли спати, аби на світанку знову стати до роботи. Я теж цілий Божий день була в полі, трохи’м ся змучила, але подивилася на місяць вповні й гадаю си, що там моя дитина зараз робить. В таку ніч добре бодай думкою бути з тим, за ким заскучила.

Любий сину, вечори в нашій Яворі дуже файні - мирні, тихі, зорі в небі блищать, як ангелики. Такими вечорами серце сповнюється безмовною дякою за Божу ласку, за те, що на світі ще є гідні люди, як пан Коваль.

Я так кажу не тільки тому, що він тебе взяв під свою опіку, годує, дає дах над головою, платить за науку. Вже тільки за це - поклін йому доземний, бо не знаю, чи ще хто робив би таке. Надіюся, ти то цінуєш. Знаю, в твоїх роках ще про таке не думають, беруть все як належне, але ти би мене дуже втішив, як сказав би йому який ти вдячний за його добрість до тебе.

Господь Бог звів пана Коваля з моїми батьками і з іншими з нашої челяди, і тобою. Пригадуєш ту розповідь про Вовка, нашого пса. Пев­не, що пригадуєш’си. Про неї вся родина гуділа, а коли ти мав рочки три-чотири, то мусіла’м щовечора розповідати її тобі на ніч. Не при­гадую, щоб ти хоч раз заснув, поки я не закінчила. Але я тобі ніколи не оповідала, якою дорогою пан Коваль прийшов до Явори.

Мої батьки зустріли пана Коваля за декілька днів після того, як згубився Вовк. Як ти, певне, пригадуєш, батько втікали від на­ступу австрійського войска, боячись, що гусари повішають’го за його русофільство. Якось неподалік Києва австріяки несподівано прорвалися через російську лінію фронту, змусивши росіян до безладного відступу. Раптом мої батьки зі своїми п’ятьма синами і чотирма доньками, серед яких і я - наймолодша, - опинилися на австрійській території. Щобільше, на той час ми мали тільки одну фіру. Другу, з якою ми зачали свою мандрівку, разом із конем у нас забрали російські дезертири. Навіть якби австріяки нас не займали, ми все одно не могли йти далі, бо нашого коня вбила сліпа куля.

Я спостерігала, як брати знімають упряж з убитого коня, коли почула батьків лемент: «Гусари! Гусари!» З лісу до нас прямував гусарський загін. Напуджені, ми, дівчата, повистрибували з фіри під мамин при­хисток. Батько почав молитися, гадаючи собі: «Тут мені й кінець»

Я чула, як зупинились коні, але розплющила очі тільки тоді, коли почула вигук: «Хто ви? Що тут робите?» Я побачила неве­личкий загін солдатів у австрійських формах на чолі з чоловіком, який оце запитував. Він цілив у нас пістолем.

На вигляд мав літ тридцять, може, трохи більше, а сіро-голубі очі аж сяяли на засмаглому обличчі. Його «імператорські» вуса, такі, як у Франца-Йосифа, надавали’му поважності. Він поволі оглянув кожного з нас. Коли його очі зустрілися з моїми, він спитав, як ся називаю. «Марися», - сказала я, почервонівши, як буряк.



  • Марися? - перепитав він. - Судячи з твого імені, ти десь із Карпатського краю, тільки там так називають дівчат.

Нас здивувало, що йому це відомо, але ще більше вразило, що він сказав це нашою мовою. Виявилось, що він українець, львів’янин, а тепер «його величності лейтенант», старший над загоном кавалеристів. Звали його Іван Коваль. Наш отець, при­голомшені таким поворотом подій, слова не зронили, поки мати розповідали панові Ковалеві про нашу халепу. Пан Коваль уважно вислухав, а потім покликав солдата відповідального за запасних коней і подарував одного нам.

  • Ви наш спаситель, Богом даний, - сказала мати панові Кова­лю, коли ми лагодилися вирушати додому. - Приїжджайте до нас будь-коли в Явору в гості.

  • Щасливої дороги, - відказав він. - Хтозна, як на те буде Божа воля, я, може, й приїду. Пан Коваль був із ворожого війська, але повівся з нами, як шляхетний чоловік.

Через декілька років, за рік до твого народження, він таки приїхав до Явори й відтоді, як тобі відомо, щоліта їздив до нас на вакації.

Отож, любий Михайле, не забувай, що пан Коваль зробив для твоєї сім’ї і що він робить для тебе. Слухайся його, він добрий учитель. Пильно вчися в школі, а тоді станеш такою поважною людиною, як і він. Я щодня молюся, щоб не було війни і нам не довелося знову втікати бозна від кого. Але старі люди в селі вже бачуть хмари, що збираються на небосхилі. Вони кажуть, що по­передні десять літ родилися самі хлопчурі, а це значить - скоро буде колотнеча. Надіюсь, що вони ся помиляють.

На тому кінчу свого листа тобі, мій Михайле. Передавай мої поздоровлення та дяку пану Ковалеві. Він мені писав, що оце впер­ше не зможе приїхати до нас на літо і що ти також залишишся у Львові через науку. Я за тобов скучаю. Як і торік, я хотіла піти з тобов до Кропивника, назбирати грибів і ягід. їх цього літа буде сила-силенна, бо погода тепла і часто падають дощі.

Твоя мати Марися».



«Я не вимагаю від жодного німецького мужчини більше, ніж я сам був готовий зробити під час війни...

Відтепер я не більше, ніж перший солдат Райху. Я знову зодягнув найсвятішу і найдорожчу для мене уніформу, і я не зніму її, аж доки ми не здобудемо перемоги або доки я не помру».

Гітлер, оголошуючи своє рішення про наступ на Польщу

1 ВЕРЕСНЯ 1939 РОКУ

Я не міг пропустити першого дня школи, навіть якби захотів. Перед від’їздом пан Коваль обвів червоним вівторок 1 вересня 1939 року в настінному календарі.

Я переходив до другого класу гімназії. Після четвертого класу мене чекали два роки ліцею, а потім університет. Принаймні так планував пан Коваль. Я ж був не проти - він сплачував за моє нав­чання грубі гроші, бо гімназія була доволі престижною. Властиво, він платив лише половину, бо як син селянина я підходив під «сві­доцтво бідності», що давало мені право на таку знижку.

Дорогою до школи я відчув, що форма трохи завузька. Шкіряна течка в моїй руці була легенькою - там лежав тільки один зошит. Вночі, мабуть, було вітряно, бо земля була вси­пана каштанами. Вони, мов дикобрази, їжачилися зеленою шкаралупою. Я копнув собі декілька, не дивлячись, що роблю. Один влучив у жінку поперед мене. Вона верескнула, мабуть, більше від несподіванки, ніж від болю. Не чекаючи, щоб вона обернулася, я звернув у бічну вуличку й подався до школи об­хідним шляхом.

Ось чому до свого класу за номером 2-А я прийшов останнім. Наш клас мав ще одну групу - 2-Б. Вони відрізнялися лише тим, що іноземною мовою 2-А була німецька, а 2-Б - французька.

Щойно я всівся поруч із Богданом, що зайняв мені місце, як до класу зайшла вчителька. Вона була нова, відрекомендувалась польською. Згідно з правилами, тепер кожен навчальний день мав починатися з молитви «Отче наш». У Польщі держава й релігія були єдиним цілим. Закривавлене розп’яття висіло на стіні кожного класу, поруч із ним, ліворуч, - портрет маршала Пілсуцького, а польського президента Мосціцького - праворуч. Стоячи під тими портретами, вчителька сказала, що, позаяк у нас урок польської мови, то й молитимемося польською.

Я закляк. Я завжди молився рідною мовою. Я й уявити собі не міг як це - молитися по-чужинському. Не довго думаючи, я під­няв руку.


  • Так. Чого тобі? - різко запитала вчителька.

  • А що, Ісус по-українському не розуміє? - боязко й несміливо запитав я. Клас вибухнув реготом, та вмить змовк, коли вчителька зарепетувала:

  • Цитьте, діти! Мовчати!

Запала гнітюча тиша. Мене пройняло холодом від гадки, що ось зараз мене виженуть із класу або пішлють до злого директора. Що тоді скаже пан Коваль?

Поки вчителька добирала слова, гучнішали й ближчали вигу­ки продавців газет: «Екстрений випуск! Війна! Німеччина атакує Польщу!»

Як звірята в клітці, що почули запах свободи, ми позривалися з місць і з’юрмилися біля вікон. Однак скоро ми знову були за парта­ми через крики вчительки та директора, який з’явився на порозі.

Урок продовжувався так, наче нічого не сталося. Наступні уро­ки так само минули, ніби все було добре. А наступного дня всіх зібрали у спортзалі.

До нас із підвищення промовляв директор. Він сказав, що бу­дівлю нашої школи забирають військові й що відтепер навчання не буде.

Ми вибухнули оплесками, які відразу вщухли, коли директор презирливо глянув на нас, як генерал на огляді новоприбулих рек­рутів. Повільним стакато він промовив: «Не хвилюйтеся, війна буде короткою, німців розіб’ють, і скоро ви повернетесь до школи. Тим часом будьте старанними, виконуйте домашню роботу».

Я любив вчитися, але сподівався, що війна буде довшою, ніж передбачав директор. Думка про те, що вчителька польської мови може завалити мене через те запитання (а Богдан був певен, що так і буде), змусила мене надіятись на поразку поляків.


  • А що нам війна? - сказав Богдан, - йдемо грати в шахи. Шахи були для нас не просто грою, а пристрастю. Ми стежили за звітами про чемпіонати в газетах, вивчали нові дебюти, хитромудрі ходи, несподівані мати. Ми грали щодня, здебільшого в нього вдома. Іноді ми так захоплювалися, що я залишався у нього на ніч. Пан Коваль знав, що якщо я ввечері не вдома, значить - граю в шахи з Богданом.

Пан Коваль був близьким другом Богданового батька. Вони зустрілись у Відні після Першої світової. Богданів батько вчився там на правника, а пан Коваль - на фінансиста. Через декілька років вони зустрілися у Львові. Пані Боцюрків, Богданова мати, обожнювала пана Коваля. Вона розпливалась у щасливій усмішці на саму згадку про нього.

її чоловік помер за незрозумілих обставин. Як адвокат він за­хищав політичних в’язнів, націоналістів, комуністів тощо, що не було особливо популярним. Одного дня його збив трамвай. Двоє свідків бачили, як його штовхнули під той трамвай два молодики в чорних сорочках - таких, як носять ендеки. Але поліційне роз­слідування визнало його смерть нещасним випадком. Це завдало Богдановій сім’ї невимовного болю. Його свавільний старший брат часто повторював: «Настане день розплати».

Того пам’ятного дня 1 вересня ми грали в шахи не так довго, як планували. Якось посеред гри Богдан запитав: «Що ти думаєш про війну?» Захоплений зненацька тим запитанням, я стенув плечима. Мені в уяві постав образ Вовка та вчительки, яка могла завалити мене. «Що я думаю?» - перепитав я.

Я не встиг відповісти. Раптовий рев, що дедалі гучнішав, немов грім, змусив нас скочити на рівні ноги. Не встигли ми добігти до вікна, як будинок струсонуло вибухом. Це було схоже на землетрус. Другий і третій вибухи прогриміли вже трохи далі. Ми побігли на дах. Будинок було розташовано біля підніжжя пагорба, на якому стоїть собор св. Юра. Звідти нам було видно хмару густого чорного диму, що здіймалася від головної залізничної станції. Літаки, які скинули бомби, розтанули в червоній заграві західного сонця.

Тієї ночі я залишився в Богдана. Перед сном Богданова мати зготувала нам вечерю - суп і деруни, які ми мачали в сметану. Коли ми сиділи за столом, вона не видавалась ані сумною, ані щасливою. В юності вона пройшла крізь жорна Першої світової війни. Сказала лише: «Багато різного станеться, буде чимало несподіванок». У Богданового брата настрій був піднесений. «Мають, що заслужили,


  • казав він, маючи на увазі поляків. - Це тільки початок».

Наступного ранку, дорогою додому я побачив, як різко зміни­лося обличчя міста. Стіни та паркани було обклеєно плакатами, що оголошували надзвичайну ситуацію в державі, загальну мобі­лізацію та створення комітетів цивільної оборони. Інші плакати попереджали про відімкнення енерго- та водопостачання, щоб німці не змогли отруїти місто. Вулиці були переповнені людом, що квапився до крамниць у передчутті майбутньої недостачі. Час до часу я зустрічав загони піхоти або кавалерії. Улани

  • кавалеристи - були гордістю польського війська. Вони їхали верхи з довгими списами в руках. Якщо вірити газетам, тими списами вони могли проколоти хоч би й німецький танк. Щодо мене, то вони скидалися на якихось химерних середньовічних лицарів у формах польської армії.

«На все пора і свій час на кожну річ під сонцем».

Еклезіаст

ПОСТРІЛ

Наприкінці тижня з ’явилися нові плакати, які оголошували комен­дантську годину з шостої години вечора до шостої ранку. Центральну електричну станцію зруйнували німецькі бомбардувальники. Місто залишилось без електрики. Світло не дозволяли запалювати через нічні авіарейди. Бомбосховища було облаштовано у кожному кварта­лі. Радіо закликало населення строго дотримуватися комендантської години. Кожного, кого зустрінуть на вулиці після 18.00, вважатимуть німецьким агентом і розстрілюватимуть на місці.

Поряд із давнішими написами «Бий жида!» з’явилися нові


  • «Бий німців!» На державному радіо лунали патріотичні пісні та остереження проти диверсантів. Місто також рясніло плакатами із закликами до жертовності: «На війні кожен чоловік будь-якого віку, як і кожна жінка, - є солдатом»; «За Польщу і за Церкву ми битимемося до кінця». У радіотрансляції єпископ починав «Отче наш» зі слів «Дай нам щоденно нового ворога мертвим»...

Державне радіо передавало куди втішні новини для поляків. На півдні наступ ворога зупинили на захід від Кракова. На півно­чі польська кавалерія прорвалась крізь ворожу лінію й перейшла польсько-німецький кордон на шляху до Берліна. Перемога над німцями була для поляків, як іграшка.

Пані Шебець мало не цілодобово просиджувала в бомбосхови­щі. Вона боялася бути самою. їй було прикро через «невдячність» сестри, яка, як вона казала, чкурнула з дому наступного дня після початку війни, і словом не прохопившись, чому і куди прямує.

Наприкінці другого тижня війни цивільні на вулиці сливе не ви­ходили. Не було потреби. Крамниці були порожні. Кінотеатри - за­чинено. Трамваї нерухомі. Юрби збирались лише біля старих насосів


  • величезні черги від малого до старого змагалися за водою.

До середини третього тижня на вулицях з’явилося ще більше військових. Деякі - верхи, але більшість - пішки. На диво, вони прямували не на захід до польсько-німецького фронту, а в про­тилежному напрямку - на південний схід, до Угорщини чи до Румунії.

Я ночував у бомбосховищі в будинку Ванди, якраз посередині нашого кварталу. То був триповерховий цегляно-кам’яний буди­нок із витіюватими вікнами та великою аркою входу, достатньо широкого для в’їзду авто. Батько Ванди тримав там свій єдиний у Львові «Мерседес-Бенц». Здебільшого я бив байдики, лише іно­ді повторюючи німецьку граматику, але загалом просто чекаючи на прихід війни до Львова. Одного разу Єжи погодився зіграти в шахи зі мною. Однак я зробив величезну помилку: побив його в п’ятнадцяти ходах. Відтоді він зі мною більше не грав. Він не знав, що раніше я піддавався йому лише заради того, щоб він мав охоту знову грати зі мною.

Увесь той час Єжи майже не відходив від Ванди. Я помітив, що мало не щодня після заходу сонця вони йшли на дах. Одного разу я простежив за ними і шпигував через прочинений люк.

Спочатку вони тримались за руки і вдивлялися вдалечінь. їх можна було прийняти за два нерухомі силуети на тлі вечірньої заграви. З часом вони повернулись. Єжи обійняв Ванду за стан і вони почали цілуватися. Потім він міцніше притиснув її до себе. Легенький вітрець затулив його обличчя пасмом Вандиного кашта­нового волосся. Нерухомість стала для мене нестерпною, коли я побачив, як рука Єжи ковзнула під спідничку Ванди.

Раптом постріл. Поруч просвистіла куля. Мені здалося, що я помер.

Розплющивши очі, я побачив закривавлене обличчя Єжи. В його потилицю влучила куля, коли вони цілувалися.

Він почав сповзати вниз.

Ванда не могла його втримати. Його тіло було надто важким, тяжіння надто сильним. Як він падав, його рука ще трималась за її спідницю, стягуючи її додолу.



  • Що ти робиш? - крикнула вона, не усвідомлюючи марності свого запитання. Він лежав мертвий в калюжі крові, вчепившись в її спідницю. Вона намагалась розчепити пальці, але вони були надто міцно затиснуті. Роззирнувшись довкола, чи нікого немає, вона спробувала знову. Неможливо.

Вона відштовхнула його руку, стягнула спідницю й побігла було геть. Однак за декілька кроків зупинилась, озирнулась, заклякла. Щойно тепер вона зрозуміла, що сталося, і кинулася до тіла.

Вона трясла його, тримаючи за стан, немов намагаючись роз­будити.



  • Єжи! Що ж вони зробили! Єжи! Ох Господи! Єжи, збудись! Благаю тебе, Єжи, встань! - вона нестямно ридала, здригаючись усім тілом.

Поруч просвистіла ще одна куля і впала на землю. Ще за мить третя куля рикошетом відбилась від стіни і вп’ялася в дах за кіль­канадцять сантиметрів від мене.

Я здригнувся і сховав голову. Причинивши за собою люк, я чкурнув до сховища, в підвал.



  • Єжи мертвий! - крикнув я.

До мене обернулися здивовані обличчя.

  • Єжи мертвий на даху! - знову закричав я ще гучніше, ступив­ши до сховища. Однак ніхто в залі й не ворухнувся, опріч матері Єжи, яка підбігла до мене.

  • Що ти верзеш?

  • Так, він мертвий.

Вона різко зупинилась, вп’явши в мене погляд. Вираз недовіри на її обличчі змінився на вираз глибокого болю. Стискаючи й роз- тискаючи кулаки, вона сердито дивилась на мене, немов дорікаючи за таку вістку. Злякавшись, що вона може вдарити мене, я думав, чи не чкурнути геть. Аж раптом її очі закотилися, обличчя зблідло і вона впала на землю, як мішок картоплі.

Всі рушили до неї і нараз заговорили. Вир запитань, жестів, напучувань, молитов закрутив камінне сховище. Як таке могло статися? Ворог близько, \latka Вовка*, захисти й охорони нас від німецьких снайперів. Батьки обнімали своїх дітей, наказували й носа не потикати назовні.

Двоє чоловіків відвели мене вбік і допитували. Чого мене понес­ло на дах? Хіба я не знав, що це суперечить правилам цивільної оборони? Як я насмілився без дозволу піти зі сховища?

Я знову й знову стенав плечима на ці закиди. Лише, коли мене запитали, що я бачив на даху, я відповів:



  • Єжи і Ванду.

  • Що вони там робили?

  • Стояли поруч.

-Ну?

  • Тримались за руки, вдивлялись кудись вдалечінь.

  • А потім?

  • Цілувались.

  • А далі?

  • Я почув постріл і побачив, як Єжи впав.

  • Що ти бачив? Опиши докладно!

Нарешті мене відпустили, застерігши, щоб не наживав собі клопотів.

У супроводі двох жінок Ванда зійшла з даху. Була бліда, губи міцно стулені, очі порожні, як у мармурової статуї. Чоловікам, які не зводили з Ванди прискіпливих поглядів, все було зрозуміло: «Це все вона винна... Спокусила Єжи... Заманила на дах... Розбещена кішка... Тільки шістнадцять, а вже... Як деморалізуюче для наших дітей... А що далі з неї буде?»

Я не вбачав у Ванді нічого злого. Насправді я був закоханий у Ванду. Я хотів би, щоб вона й мене спокусила, але я був молодшим за неї.

Нараз усі змовкли, звернули погляди до входу: вносили тіло Єжи. Чоловіки з ношами не знали куди його покласти. Ридаючи, до них підбіг батько Єжи, накрив тіло білим рядном. Мати Єжи кинулась до нош, але її втримали. Одинак, тільки сімнадцять ро­ків... Йой! Застрілили на даху через якусь малу лярву, кигсуки1... Якби ж він бодай вмер за о^ісгугпи2... Яка втрата! Господи, зми­лосердься над Польщею.

Хтось запалив каганець, який висів під склепінням сховку. Вузькі вікна щільно затулили. Запалили свічки. Сім’ї збирались за столом, за ними сунули довжелезні тіні. Батько Ванди нагадав, що слід дотримуватися правил - не можна запалювати світла. Він мав на те право, адже сховище було у його будинку, до того ж він був головою місцевого загону цивільної оборони.

Я самотньо сидів на підлозі, прихилившись до колони в гли­бині сховища. Напівзаплющеними очима я стежив за мерехтінням свічок і примарними силуетами довкола столів. Я хотів, щоб пан Коваль був тут. Однак залізничні шляхи зруйновано, і він, мабуть, зараз й уявлення не мав, коли зможе повернутися до Львова.

Ні з ким було й словом перемовитися, тому я взявся лічити людей у сховищі. Всі тут були з довколишніх будинків. Багато кого я знав досить близько, щоб вітатися, як і належало хлопцеві мого віку. Біль­шість були поляками. Родини Ґольдшмітів та Шварців були єдиними євреями в сховищі. Пан Ґольдшміт був другом пана Коваля. Він мав будинок «в американському стилі» - перший в кварталі з внутрішнім телефонним зв’язком. Подзвонивши біля воріт, можна було говорити прямісінько зі служницею в кухні. Іноді, знаючи напевне, що пана Ґольдшміта немає вдома, ми з Богданом дзвонили служниці, казали якісь дурниці, а вона аж навісніла. Не те, щоб ми хотіли її подратувати, нас просто цікавило, як влаштовано той зв’язок.

Пан Лєпінскі, батько Ванди, був власником цементного за­воду в передмісті Львова. Він мав «Мерседес-Бенц». Погідними літніми неділями він їздив містом на втіху дітлахам і на заздрість багатьом дорослим. Дружина пана Лєпінского була німкенею за походженням, одначе його знали, як великого польського патріота, їхня старша донька Урсуля більше схилялась до матері й торік ви­їхала до Німеччини на навчання.

Закутана в коци, Ванда спала на похідному ліжку, тільки пальці ніг стирчали. Насправді Єжи не любив Ванду, казав я собі. Я ви­нувато уявляв себе поруч із нею, як ми походжаємо рука в руку, качаємось у траві, сидимо на лавочці в парку, дивимося на зорі.

Мої марення різко перервав гучний вибух знадвору, від якого будинок аж струснуло. Дехто попадав на підлогу, інші скочили на рівні ноги, а каганець собі похитувався - туди-сюди, сюди-туди.

Почали нервово шепотіти молитви. З іншого кутка сховища почувся крик Ванди: «Єжи, де ти?!» - її перші слова відколи вона спустилася з даху.

Батько Ванди ввімкнув радіоприймач «Віаирипкі»,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка