Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка12/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
CAFÉ DE LA PAIX

Я стояв на порожніх рейках і дослухався до слабенького свисту потяга, що зникав ген за обрієм. Із ним зникала й моя мрія про­вести Великдень із матір’ю. Іншого потяга до Явори не було, хіба завтра. «Чорний», який допомагав гестапівцю перевіряти мене, сказав, щоб я сідав на перший потяг до Львова і забув про Явору. «Німці дуже нервові, - казав він, - партизани вбили когось із їхніх. Підозрюють усіх і кожного, затримують заручників».

Він усе поглядав на мій Tissot і примовляв, що такого «алі- ґанського» годинника він ще не бачив. Підсміхаючись він сказав: «Я звернув увагу на нього ще в туалеті. Знаєш, якби не я, німець вважав би тебе євреєм. Ти вже прямував би до Аушвіцу - і це в ліп­шому випадку. Я врятував тобі життя. Це чогось варто. Хіба ні?»

Я добре його зрозумів. Вдавати, що ні, означало серйозні не­приємності. Тоді не допоможе ні «Отче наш», ні «Богородице». Я зняв свій Tissot і віддав йому. Він взяв його, як свій, і байдуже защепнув на зап’ясті. З лукавою посмішкою він сказав: «Зараз 12.30, потяг на Львів відбуває за дві години. Я простежу за твоєю безпекою до того часу».

Я відчув полегшення, коли прибув потяг, бо мав дивне відчуття, що «чорний» може щомиті повернутися і сказати, що ніколи не бачив такого гарного піджака.

У Львові я безцільно бродив вулицями. Не мав настрою з кимсь бачитися, а найменше - з панею Шебець. Разом із почуттям без­силля в мені закипав гнів на всіх і все. «Той недоумок, лакей у дешевій уніформі, - думав я, - навіть він має наді мною владу. Я покірно віддав йому свій Tissot».

Я зупинився перед «Café de la Paix». Мою увагу привернули тістечка. Між ними був «Наполеон» - справжній наполеон, із тов­стими шарами крему, товстішими, ніж недоїджений наполеон під час мого допиту в Монтелюпі. Та у тій же вітрині висіла табличка «Nur Für Deutsche - Тільки Для Німців».

На мене немов лавина накотила - неначе життя не могло б іс­нувати без «Наполеона».

До Café заходили через вестибюль готелю «Жорж». Я вис­трунчився, поправив краватку, набрав самовпевненого вигляду і твердою ходою рушив до дверей. Не зважаючи на другу табличку «Nur Für Deutsche», я пройшов повз портьє, дивлячись прямо в його очі. Він привітав мене, кажучи Guten Tag!

У вестибюлі я звернув праворуч і зайшов до Café. То була най­краща кав’ярня Львова. Тут, як казали, гості отримують солодощі й випивку без продовольчих талонів.

Не встиг я й оком зморгнути, як переді мною з’явилася офіціант­ка в чорній суконці й білому фартушку.


  • Ви сам? - запитала вона німецькою.

  • Ja, - відповів я, намагаючись виглядати якнайвпевненіше.

Оглянувши кімнату, вона вказала мені на невеличкий круглий

столик у глибині зали. Звідти мені було видно всю кімнату, а також табличку «Nur Für Deutsche» на вітрині.

Спочатку стіни, оббиті панелями з червоного дерева, величні вік­на, пишна ліплина на стелі з грандіозним канделябром посередині справляли погрозливе враження на мене. Однак згодом, як я огля­дав людей за малими круглими мармуровими столиками і слухав лагідну музику, змішану з притишеними голосами, то більше ця атмосфера ставала для мене привабливою.

Офіціантка запитала: «Was wünscht der Herr?»1 - так офіційно і гречно, на відміну від гестапівця, який перевіряв, чи я не об­різаний.

Я відповів коротко: «Kremschnitte und eine Tasse Kaffe»2. Я намагався якнайліпше вимовляти слова - лекції німецькою в Монтелюпі пригодилися.

За мить тістечко й кава були переді мною. Я не міг стриматися



  • миттю ковтнув «Наполеон» й замовив ще одного. Цього разу, щоб не збуджувати підозр, я їв повільно, кавальчик за квальчиком, попиваючи каву.

За столом ліворуч сиділа жінка з білявим волоссям до пліч. Я не бачив її обличчя, бо вона сиділа до мене спиною. її супутник був військовий, офіцер із Залізним Хрестом на шиї. Коли він повернув голову, я побачив, що в нього бракує частини лівої щоки.

За три столи від мене сиділа самотня жінка, обличчя якої част­ково прикривав широкополий капелюшок. З глибокого декольте чорної сукні виднілася довга низка білих перлів. Доїдаючи другу порцію «Наполеона», я помітив, що вона допитливо дивиться на мене. її темне волосся насправді було світлішим, ніж здавалося на перший погляд. Вона курила. Виглядала звабливо й заманливо. її довгий мундштук дуже личив до сукні. Вона видихнула тоненьку цівку диму в моєму напрямку. Я відчув солодкий запах тютюну. Був би тут пан Коваль, вона миттю опинилася б у його ліжку.

Проходячи повз, офіціантка запитала, чи принести мені чек. Я сказав ні, ще ні, можливо, ще щось візьму, але підійду гляну на прилавок.

Піти до прилавку, який знаходився біля входу до Café, було частиною мого плану - вийти не заплативши. Я мав повно окупа­ційних грошей - легальної валюти для не-німецького населення окупованих територій. Було навіть трохи доларів, які я купив на чорному ринку. Проте в місцях «Nur Für Deutsche» розплачувалися лише райхсмарками - які ходили в самій Німеччені.

Я стояв за прилавком і вдавав, ніби вибираю собі тістечка, а насправді спостерігав за рухом відвідувачів й офіціанток.

Я бачив, як жінка в широкополому капелюшку заплатила і вста­ла. Тим часом моя офіціантка брала замовлення з сусіднього сто­лика. Проходячи повз мене, жінка зміряла мене довгим поглядом, немов знала мою таємницю. За нею залишився шлейф парфумів. Я був радий, що вона пішла. Через неї я почувався ніяково.

Я потай роззирнувся. Моя офіціантка якраз пішла до кухні, а з Café виходила компанія з чотирьох чоловік. Я повільно ступив перед них і спокійнісінько вийшов із кав’ярні.

Полегшено послабив краватку і розщепнув ґудзик комірця. Однак у вестибюлі я почув м’який жіночий голос, що говорив німецькою: «Стій. Я тобі не ворог. Не роби дурниць. Тебе схопить портьє». Я здригнувся, немов наміряючись втекти, але натомість обернувся. Переді мною стояла жінка в широкополому чорному капелюшку.

Може, вона таємна поліцайка? Виглядає так вишукано! її об­личчя, підкреслене чорною сукнею і низкою білих перлів, виявляло лагідність і водночас холодну рішучість. Очі мала великі, ясні, ніздрі - тоненькі, чуттєві. Повні вуста легенько підкреслювала помада. Вона не чекала, коли я запитаю, чого їй від мене треба. «Ти - брехун, - сказала вона і, спостерігаючи за моєю реакцією, продовжила: - Ходи зі мною. Не бійся».

Я роззирнувся. Втекти неможливо. Мене зловить якщо не портьє, то будь-хто з військових, які тинялися у вестибюлі. Я пішов із нею.

Ми піднялися мармуровими сходами і опинилися в тьмяно освіт­леному коридорі, встеленому килимом. Я вперше був у готелі. Мені впало в око, що з кожного боку коридору були кімнати із золотими металевими номерами на важких дверях із червоного дерева.

Вона зупинилася біля кімнати № 4 і, відчинивши двері, сказала мені ввійти першим. Коли ми були всередині, вона замкнула двері ключем. Клацання замка насторожило мене, але я помітив, що вона залишила ключ у шпарині.

«Будь, як вдома», - сказала вона. Мені це звучало дивно, бо я в готелі був уперше, до того ж не мав поняття, що я тут роблю. Крізь широке склепінчасте вікно, що виходило на майдан Міцкевича, виднівся пам’ятник цьому польському поетові. Парчеві шпалери, тепер вже облізлі, й кришталевий канделябр нагадували про мину­лу славу готелю й безжурні часи. Домінуючим у кімнаті було ліжко з купою білих, пишних подушок, хоча воно було не таке велике, як у пана Коваля. Праворуч під стіною стояла шафа, а навпроти ліжка - креденс із шухлядами і широким люстром понад ним. На креденсі стояла чорно-біла світлина якогось військового.

Вона увімкнула радіо. Почувся глибокий, спокусливий жіночий голос. То була Цара Леандер, улюблениця німецького радіо.



  • Як вас звати? - ніяково запитав я, тоді як вона знімала капе­люшок. Вона глянула на моє відображення в дзеркалі, немов не певна, чи варто їй казати мені своє ім’я.

  • Називай мене Гельґою, - сказала вона, підмальовуючи губи.

  • А тебе? - запитала вона.

  • Михайлом.

Вона намарне намагалася правильно вимовити моє ім’я, а тоді зі сміхом сказала:

  • Я називатиму тебе Вернером.

  • Чому Вернером? - запитав я.

  • Так звали мого чоловіка.

  • «Звали»? А де він тепер?

Мабуть, не варто було про це запитувати. її грайливий настрій вмить щез.

  • Я покажу тобі, - сказала вона й пішла до шафи. Вийняла військову уніформу і кинула її на ліжко.

  • Це все, що від нього залишилося, а там на креденсі його світлина.

Я придивлявся до медалей на уніформі, а Гельґа налила два келихи.

  • Це шампанске, - сказала вона і запросила мене за столик у кутку. Шампанське я бачив хіба в кіно. Ми стукнулися келихами. Я випив ту рідину, як воду, не розібравши навіть, чи подобається мені той кислуватий смак.

Вказуючи на уніформу, розкладену на ліжку, вона сказала:

  • Так, це все, що від нього залишилося. Я купила шампанське в Берліні, щоб відсвяткувати десяту річницю нашого одруження.

  • Але... - я не закінчив свого запитання, бо вона продовжила.

  • Він був одним із вищих офіцерів, який прорвався першим до Сталінграда, за це йому дали Лицарський Хрест, найвищу військову відзнаку. Два тижні тому я отримала повідомлення, що він приїжджає у коротку відпустку до Лемберґа. Тому я тут... Я не бачила його від початку війни. Однак, приїхавши, я отримала по­відомлення, що дорогою до Лемберґа його вбили партизани.

Вона знову налила келихи, запалила цигарку, запропонувала одну мені.

  • Він був закоханий в армію - це його родинна традиція. Для мене йому постійно бракувало часу. Я хотіла дитину, а він усе від­кладав. Потім почалася війна. Тепер, я гадала, - якраз час, поки я ще можу мати дітей.

То була нещаслива історія, але після всього, що я пережив і бачив, що інші пережили, вона мене не зворушила. Я промовчав, хоча відчував, що вона сподівалася бодай на «Як прикро».

Вона розкоркувала ще одну пляшку - цього разу пласку з роже­вощоким монахом на етикетці - й налила. Сказала, що то лікер, зро­блений в монастирі, десь у Баварії - її чоловік любив його більше за шампанське. Запропонувала пити до дна. Я вихилив густу солодку рідину одним махом, вона лоскотала горло, залишаючи в роті сосно­вий присмак. Запаморочливі відчуття в голові й теплота всередині змусили мене забути про питання, чому Гельґа привела мене сюди.



  • Чому ти прийшов до Café? - раптом запитала вона.

Не було потреби відповідати - вона продовжувала:

  • Я відразу зрозуміла, що ти - не німець. Ти тримав тістечко руками - жоден німець не дозволив би собі такого на людях. Як примітивно!.. Де ти живеш? У печері?

Вона захихотіла, а я й собі засміявся на згадку, як жадібно я ковтав свого першого «Наполеона».

  • Ти - сміливець, але заплатив би велику ціну, якби я тебе видала.

Вона стояла переді мною, попиваючи лікер - струнка, з крутими стегнами, пишними грудьми. Пальці мала довгі, з доглянутими нігтями. Тепер вона вже не здавалася мені «старшою жінкою».

  • А як би ти виглядав в уніформі? - раптом запитала вона.

Якби я був тверезий, ця ідея видалася б мені мерзенною, але

зараз вона здалася навіть веселою. Ми реготали і вар’ювали, як діти, поки Гельґа допомагала мені знімати піджак, взуття і штани. Невдовзі я вже був в уніформі її чоловіка, яка виявилася мого роз­міру. Вона за руку притягнула мене до дзеркала.

Біля Гельґи стояв чоловік у сталево-зеленому мундирі зі сріб­ними погонами та з медалями, в галіфе, наґлянцованих чорних чоботах і з чорним поясом, на якому з лівого боку висіла кобура. Кашкет зі зображенням черепа і перехрещених кісток ховав час­тину мого обличчя. Я заледве впізнав себе. Дивовижно, як форма може змінити людину!


  • Тепер ти виглядаєш, як справжній мужчина, ein echter Mann!

  • вигукнула Гельґа і впала на ліжко. Сміючись, вона додала: - Ходи сюди, я хочу тебе з близька побачити!

Коли я підійшов до ліжка, вона несподівано схопила мене і притягнула до себе. За мить я лежав на ній. Відчував, як її рука розщіпає мої штани. Мене пройняло жаром.

  • Mach mir ein Kind! Зроби мені дитину! - жагуче сказала вона.

  • Обіцяєш? Обіцяєш? - повторила вона, підіймаючи стегна, щоб полегшити мені вхід.

Зачарований всеохопними глибинами її тіла, я пообіцяв. У тому шалі я ладен був пообіцяти все, будь-що. Однак я кінчив на сторону.

Вона відштовхнула мене і скочила на рівні ноги. Я почув, як вона висуває шухляду, а коли розплющив очі, вона стояла наді мною з пістолетом у руках.



  • Schwein! Свиня! - ти не дотримав слова. Який із тебе мужчи­на! Чому ти так вчинив?

Я думав, вона жартує, але побачивши її бліде обличчя і дикий погляд, гейби в раненої тварини, яка прагне помсти, я похолов.

  • Чому ти так вчинив? - вона націлила пістолет мені в пах. - Чому?

  • Я не навмисно, - відповів я.

Запала тиша. Я відчув, що пістолет трохи відсунувся вбік. Роз­плющивши очі, я побачив світлину на креденсі - Гельґин чоловік некліпно дивися на мене. Раптом я уявив собі, як моя мама кохалася з паном Ковалем за батьковою спиною.

Гельґа хотіла зробити мене партнером у брехні, адже вона, напевне, сказала б дитині, що її батько - той чоловік зі світлини в есесівській формі. Або...

Гельґа відклала пістолет і запалила цигарку. Пускала дим мені в обличчя, немов хотіла продемонструвати всю свою зне­вагу до мене.

Мені раптом спала дивна думка. А що, коли батьківство не має жодного значення? Та думка не полишала мене. Що більше я над нею міркував, то кумеднішою вона мені видавалася, адже я мав двох батьків. Одним був Андрій - чоловік моєї матері. На відміну від багатьох інших, він був справді хорошим батьком. Не пригадую, щоб він підвищував голос на мене чи сварив, хоч я іноді цього й заслуговував. Раптом я збагнув, що «хорошим батьком» для мене він був, бо знав, що я - не його син. Він не мав права погано зі мною поводитися, та й мама не дозволила б йому цього.

Думаючи про пана Коваля, я мало не розреготався, але стримався, бо Гельґа могла б подумати, що я сміюся з неї. Як і Андрій, пан Коваль грав свою роль опікуна й наставника, а насправді був батьком. Чи мав він намір коли-небудь розповісти мені правду? І все ж він блискучий актор. За стільки часу нічим себе не видав. А може, я просто такий йолоп, що нічого не помічав? Справді, він іноді звертався до мене «синку», але я гадав, що це просто задля красного слівця.

Гельґа докурила цигарку й підкрутила радіо. Кімнату заповнив вихор вальсу «Wiener Blut». Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два, три... Гельґа почала підспівувати. Мабуть, під впливом цієї мелодії, що була на вустах в усіх німців та багатьох підкорених ними, білий гнів на її обличчі поступився місцем рум’янцю та тихому сяйву очей.

Вона сіла поруч зі мною.


  • Вибач. Я не хотіла. Ти - солодкий, невинний... майже муж­чина. .. Я збагнула це тієї ж миті, коли побачила тебе.

Вона налила шампанського - ми стукнули келихи в гармонії з вальсом, і почали танцювати. Раз, два, три, раз, два, три... Я ступав за нею, три кроки вперед, три дозаду, потім ми кружляли, і знов раз, два, три... «Sondermeldung» - спеціальний випуск новин про становище на фронті перебив вальс, але ми продовжували... Грайливо, імпровізуючи якісь вихиляси, Гельґа почала знімати одяг, розкидала його довкола. її бюстгальтер впав на креденс і перекинув світлину її чоловіка.

  • Ти чого чекаєш? - прикрикнула вона на мене.

За мить я був голим, як і Гельґа. Музика гучнішала й швидша­ла, ми з нею кружляли, стрибали, гупали, реготались, аж поки не перехопило подих, а тоді впали на ліжко.

Я відчув її гарячі губи на своїх грудях, на животі, дедалі нижче й нижче. Я заплющив очі. Ми, хлопчаки, про таке говорили, але я не вірив, що це справді роблять. Я немов літав... Раптом вона зупинилася:



  • Ти чудовий, але я хочу дитину.

Вона сіла на мене. Я пожирав її очима. Вона звивалася із за­плющеними очима, немов у химерному арабському танці. її від­криті вуста хапали ковтки повітря одночасно з її рухами. Ритмічно гойдалася її низка перлів. Моє тіло пронизували хвилі жагучого шалу. її живіт задрижав. Рухи стали швидшими. Все її тіло трем­тіло. Я здригнувся. Мене поглинуло бездонне море. Вона припала до мене...

Коли я прокинувся, вона ще обіймала мене. Я відсунув руки Гельґи, намагаючись не розбудити її. Радіо досі грало. Глянувши у вікно, я побачив місяць, що сходив понад будинками по той бік пам’ятника Міцкевича. Як завжди, лице Міцкевича було звернене вгору - він шукав натхнення від ангела творчості, що звисав зверху. Але в сяйві місяця, здавалось, його зір був спрямований у небесну далечінь, щоб не бачити, що діялось внизу.

З ліжка доносилося тихеньке сопіння. Гельдзі щось снилось...

Дивлячись на неї, я стояв, як зачарований - водночас дійсність і уява зливались в один потік почуттів, досі мені не знаних... Я чув, як моя мама шептала пану Ковалеві: «Я хочу дитину тільки від тебе».

Глянувши на форму Гельґиного чоловіка, я усвідомив, що стою голий. А ще я подумав про те, що наші підпільники шукають ні­мецьку офіцерську форму. Вони потребували її, щоб спілкуватися з німецькими військовими і збирати розвідувальну інформацію.

Форма була мого розміру. Я вдягнув її - галіфе, чорні чоботи, коричневу сорочку, піджак, пояс із кобурою, нарешті кашкет зі срібним зображенням черепа і перехрещених кісток.

Я стояв перед дзеркалом, виструнчившись, немов віддаючи честь. Як відреагував би пан Коваль, побачивши свого сина в цій формі? Подумавши, я вклав до кобури пістолет на випадок, якщо портьє чіплятиметься. До того ж, іде війна - зброя може згодитися.

Я востаннє глянув на Гельґу. Вона спала. Низка перлів звисала з її плеча і обіймала її груди. Обличчя сяяло рум’янцем, як у дитини, якій сняться дивовижі. її вуста трохи розтулені...

Я хотів поцілувати її, та коли нахилився, усвідомив що це зайве - це б її тільки розбудило. Наші стежки перетнулися, Гельґа осягнула чого бажала. Переді мною відкрита дорога. Я стишив радіо - співала Цара Леандер. Залишаючи кімнату, я все ще чув її глибокий голос. Той голос звучав похмуро, але в ньому вчувалася надія:

«Я знаю,

що станеться диво і тисячі казок утіляться в життя... »


ЗМІСТ

ЧУТКИ ТА ЗАГОЛОВКИ 3

МАНДРІВНИЙ БАБІЙ 9

ЛИСТ ВІД МАТЕРІ 12

1 ВЕРЕСНЯ 1939 РОКУ 15

ПОСТРІЛ 17

ПРО СОЛДАТІВ І КАПУСТУ 21

ХТО ВБИВ МОГО БАТЬКА? 25

СВІТ ГОЛОДНИХ І РАБІВ 28

ВИНОКУРНЯ 30

Я ВТІШАЮ ВАНДУ 32

«ДИТЯЧА» МІЛІЦІЯ 33

РОЖЕВИЙ «МЕРСЕДЕС» 37

ВІДВІДИНИ ПАЛАЦУ КУЛЬТУРИ 39

НІЧНІ ЩУРІ 42

МОВА МАЙБУТНЬОГО 44

НОВИНИ З ЯВОРИ 48

Я ВЖЕ НЕ ТОЙ, ЩО БУВ КОЛИСЬ 52

НАПАРФУМЛЕНИЙ РОТ 54

ХМАРА ПУХУ 56

ДВЕРІ ДИРЕКТОРСЬКОГО КАБІНЕТУ ВІДЧИНЕНО ДЛЯ МЕНЕ 60

МЕНІ Б РУЧНУ ГРАНАТУ! 63

ПАРИЗЬКИЙ ГІПС 66

НАША ДИРЕКТОРКА ПОЗА ПІДОЗРАМИ 68

ЧОРНИЙ ВОРОН 70

БОГДАНОВА ВУЛИЦЯ 73

НІЧНА ЗУСТРІЧ 76

ДУХ СПОКОНВІЧНОЇ СТИХІЇ 80

ТАЄМНИЧИЙ ЛИСТ 83

МАМИН ХЛІБ 85

ТАНЕЦЬ ЛАСТІВОК 89

КІНЕЦЬ МАЙБУТНЬОГО? 92

BLITZKRIEG, 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ 95

ПОХІДНІ ГРУПИ 98

СМАЖЕНИЙ ЛЕНІН 101

ДИТЯЧА ГРА 104

ЛЕТЮЧА ХЛІБИНА 107

ПРИЙОМ У ЛЬВОВІ 111

ЛІТОПИС СТІН 113

ЗАБЛУКАЛИЙ ГОРОБЧИК 116

МИ НАСТУПНІ? 118

МОНТБЛЮПА 121

НІЧНІ ГОСТІ 124

ВЛАДА ЛЮДЕЙ ТА ВОШЕЙ 126

ПРО ДЕРЖАВУ І ВОЛЮ 129

ДЕНЬ, КОЛИ НЕ БУЛО «ВОШИНОЇ ГОДИНИ» 132

МІЙ «НАПОЛЕОН» 136

БУКЕТ ТРОЯНД 140

МАДОННА-РОЗПУСНИЦЯ 142

ВІН ДОСЛУХАВСЯ ДО ЗВУКУ МОЇХ КРОКІВ 145

Я БАЧУ ВЛАСНЕ ОБЛИЧЧЯ 149

Я КИНУВ СНІЖКУ В ПОВІТРЯ 151

НИЗКА КОРАЛІВ 154

ТІЛЬКИ ДЛЯ НІМЦІВ 158

МАРЕВО БАРБАРОССИ 161

ОБРІЗАННЯ В САМБОРІ 163

CAFÉ DE LA PAIX 167

ЗМІСТ 174



Літературно-художнє видання

ЯВОРСЬКИЙ Михайло Андрійович ПОЦІЛУНОК ЛЕВА

Видавець Василь Г/тковський Редактор Ірина Школик Дизайн обкладинки Дмитра Конюхова Оформлення й верстання Гз оргія Беглярова Директор із виробництва Андрій Василик Відповідальний за випуск Орест Бакайчук

Літературна агенція «ПІРАМІДА» Україна, 79006 а/с 10989 м.Львів, вул.Стефаника, 11, тел./факс 72-50-62 E-mail: piramida@utel.net.ua www.piramidabook.com

Здано на складання 17.11.2005. Підписано до друку 20.12.2005.

Формат 84x108/32.

Папір офсетний. Друк офсетний.

Умов. друк. арк. 13,86 Обл. вид. арк. 12,16.

дтеипуии «гати

ПТРАЛНДА

Віддруковано в друкарні ЛА «Піраміда» Свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356.



Я 22 ЯВОРСЬКИЙ М. Поцілунок лева. Роман. - Львів:

ЛА «ПІРАМІДА», 2006. - 264с.

ІЗВІЧ 966-8522-64-8

Автор на тлі особистого життя змальовує українські реалії Другої світової війни. Із патріотичним запалом молодої людини він роз­починає дорогу в доросле життя із окупованого Львова, як член таємної націоналістичної Організації продовжує її битими шляхами Центральної України і раптом... усі поривання зупиняють в’язниці. Спочатку - для політичних в’язнів на Лонцького у Львові, а по­тім - краківська Монтелюпа.



ББК 84.4 Укр 6=7СПО








1Завданням тієї гри було творити якнайбільше слів із літер іншого слова.

2Життєвий простір (нім.)

 Третій Райх (Das Dritte Reich (нім.) - «Третя Імперія») - офіційна нацистська назва режиму правління, який існував у Німеччині з січня 1933 р. по травень 1945 р. (прим. -Ред.).



1Мала курва (пол.)

2Батьківщина (пол.)

1Bce своє ношу з собою (лат.)

1Німець по крові (нім.)

1Руки вгору (нім.)

2Приятелі (нім.)

3Пан полковник (нім.)

1Бандерівський рух (нім.)

13аксснгау зсн (нім.) - один із гітлерівських концтаборів для політичних в’язнів.

1Аушвіц (пол. Освенцим) - один із найбільших гітлерівських «таборів смерті», який було створено у Польщі в травні 1940 року. За різними відомос­тями, в роки війни там було знищено від 1 до 4 млн. людей (прим. - Ред.).

1 Армія Крайова - польська національна партизанська організація, яка діяла з 1942 по 1945 рр. на окупованій Німеччиною території Польщі (прим. —Ред.).

2Рейд (пол.)

1Кутас (нім.)

2Звичайний кутас (нім.)

1Що пан бажає? (нім.)

2**«Наполеон» і філіжанку кави (нім.)
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка