Walt Whitman «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий». Водт Вітмен



Сторінка1/12
Дата конвертації27.11.2016
Розмір3.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


«Each of us inevitable,

Each of us limitless,,,

Each of us here as divinely

as any is here».

Walt Whitman



«Кожен із нас неминучий,

Кожен із нас безмежний...

Кожен із нас неповторний,

як і будь-хто сущий». Водт Вітмен





ББК 84.4 Укр 6=7СПО Я 22

Автор на тлі особистого життя змальовує українські реалії Другої світової війни. Із патріотичним запалом молодої людини він розпочинає дорогу в доросле життя із окупованого Львова, як член таємної націона­лістичної Організації продовжує її битими шляхами Центральної України і раптом... усі поривання зупиняють в ’язниці. Спочатку - для політичних в’язнів на Лонцького у Львові, а потім - краківська Монтелюпа.

Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її під­ручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.

Я 22 ЯВОРСЬКИЙМ.

Поцілунок лева. Роман. - Львів: ПА «ПІРАМІДА», 2006. -264с. ІБВМ 966-8522-64-8

© Михайло Яворський, текст, 2006 © Дмитро Конюхов, оформлення обкладинки, 2006 ІБВМ 966-8522-64-8 © ЛА «ПІРАМІДА», макет, 2006

«Мир - це просто слово. Насправді ж, за природним законом, кожен поліс перебуває у стані постійної неоголошеної війни з іншими полісами».

Платон


«Це не мир, це лише перемир ’я на двадцять років».

Передбачення маршала Франції Фердинанда Фока після закінчення Першої світової війни 1919 року

ЧУТКИ ТА ЗАГОЛОВКИ

Літо 1939 року. Мені чотирнадцять років. Я щойно закінчив перший клас Першої державної гімназії у Львові. До Першої світової війни місто належало до Австро-Угорської імперії. Те­пер, після закінчення війни, з 1919-1920-го року воно належить Польщі. Мовою моєї мами це місто звучить як Львів. Офіційною польською мовою - Lwow. У літописах воно має назву Leopolis. У всіх трьох випадках це означає - місто Лева. Лише німці дали йому інше ім’я. По-їхньому це був - Lemberg. Значення цієї назви мені незрозуміле.

Вважають, що це місто заснував у XII сторіччі король Данило Галицький для свого старшого сина Лева. Містом, у сучасному значенні цього слова, Львів став лише згодом. Почалось усе з об­городженого дерев’яного замку на вершині пагорба, який височів посеред розлогої рівнини. В низині жили так звані смерди. Вони обробляли землю, розводили худобу, свиней, овець. То були кріпаки князя Лева. А смерділи вони гноєм.

Звісно, дерев’яного замку вже давно немає. Його спалили мон­голи. Відбудували. Знову спалили турки. Відбудували з каменю. Потім, коли мистецтво війни вдосконалилось, його вщент зруйну­вали гарматними ядрами. Однак пагорб із залишками оборонних мурів і досі височить над містом. Його називають Високим Замком. Внизу, там, де колись жили смерди, розкинувся парк, де в соняч­ні недільні дні прогулюються елегантно вбрані пані та панови. Тепер до Високого Замку можна доїхати четвертим трамваєм, а від зупинки до вершини доводиться йти пішки. Пан Коваль, мій опікун, полюбляє там гуляти. «Це місце, - каже він, - де творилась історія». Стоячи разом із ним на верху пагорба, я бачу все місто й неозорі рівнини за ним. Іноді, коли я дивлюсь на південь, мені ввижаються обриси рідних гір.

Це мій п’ятий рік у Львові. А народився я в Яворі, карпат­ському селі понад сто кілометрів звідси. Живу з паном Ковалем у кам’яниці, яку побудовано на початку XX сторіччя, на розі вулиць Задвірянської й Ожешкової. Кам’яниця належить пані Шебець


  • вдові протестантського пастора. Я й не чув про протестантів, допоки не приїхав до Львова, знав тільки про греко-католиків, римо-католиків і євреїв.

Того року червень видався напрочуд щедрим. Парки та садки духмяніють цвітом бузку й акацій. Трохи раніше, ніж звичайно, розцвіли каштани. їхні розкішні білі суцвіття свічечками здійма­ються вгору поміж густозеленим листям. Для мене каштани такі незвичні! Дивлячись, як вони вишикувались обабіч нашої вулиці, я тішусь, що я у Львові. В горах, звідки я прибув, ростуть лише смереки й ялиці.

Львів для мене, немов різнобарвне полотно. Хто тут тільки не проживає! Найбільше поляків, євреїв і українців. Кожна з цих гро­мад має власну футбольну команду. Змагання між ними, зазвичай запеклі, як справжнісінька війна. Мешкають тут також німці, вірме­ни, грузини, болгари, серби і навіть греки. Неважко здогадатись, який народ живе в якій частині міста - про це розповідають назви вулиць, мова, що лунає довкола, вбрання подорожніх, вигляд цер­ков чи синагог, навіть пахощі страв. Запахи на вузьких, звивистих вуличках довкола Вірменської катедри й каплиці Боїмів занадто екзотичні, як на мене. Від того солодкуватого, як дим ладану на відправах у соборі св. Юра, гострого запаху мені аж слинка текла, а в животі бурчало так, наче я ось уже місяць не їв. Мої нюхові рецеп­тори спокійніше почувались у польських, єврейських й українських частинах міста, де повітря пронизували земніші запахи часнику та цибулі. Проживши чотири роки у Львові, я звик до цього міста, проте іноді воно мені досі нагадує Вавилонську вежу.

Я люблю прогулюватись вулицями міста. Кожного разу мої очі уловлюють щось непересічне. Пригадую, як мене вразив пам’ятник польському королю Янові Собєському. Споглядаючи ту постать із високо піднятою булавою, верхи на коні, що здавалось от-от кинеться в бій, я немов переносився в час, коли Собєський захис­тив Відень від турецької навали. На пам’ятнику був напис, який я колись бачив у підручнику з історії: «Veni, Vidi, Vici» - «Прийшов. Побачив. Переміг».

Однак найбільше мене здивувало те, що я побачив, коли звів очі вище - понад голову Собєського. Там на виступі, під дахом будинку на розі, сиділа копія статуї Свободи. Як вона потрапила до міста Лева, було для мене загадкою. Здавалось, вона почувалась не в своїй тарілці. Адже, на відміну від своєї американської посестри, що гордо стояла зі смолоскипом свободи, вона - сиділа, мабуть, виснажена довгою мандрівкою, або втомилася тримати смолоскип.

Іноді під час таких прогулянок у мене виникає відчуття, наче я в левиному лігві. Ці різьблені леви живуть всюди - пишаються на просторих майданах, зазирають із фасадів будинків, лазять завулка­ми. Буває, мені сниться, що леви драпаються по стіні, щоб вдертися до моєї кімнати. Найвеличніші скульптури цих звірів встановлено перед Пороховою вежею. Вирізьблені зі сніжно-білого мармуру, їхні масивні тіла ліниво розтягнулися на сходах до вежі. Вони ви­даються вдоволеними, сонними, але водночас готовими щомиті дати відсіч будь-якій небезпеці.

Мої прогулянки часто закінчувались на площі Ринок, у центрі міс­та, на південь від середньовічної стіни. Кам’яниці, що облямовують цю площу, було збудовано декілька сторіч тому. В її центрі височіє Ратуша, вхід до якої охороняють два величезні леви, додаючи величі й так величній споруді. На дах вежі ведуть вузькі сходи. Доглядач Ратуші - знайомий пана Коваля, тому дозволив нам вийти нагору. Мені аж дух забило від захвату, забув навіть лік сходинкам.

Червневими вечорами, після роботи пан Коваль сидить на ве­ранді, читаючи газету «Діло»*. Я приєднуюсь до нього незадовго перед вечерею. Іноді газета повністю поглинає його увагу, тоді я тихенько сиджу, насолоджуючись пахощами бузку та акацій, що

*«Діло» - перша українська щоденна газета. Її видавали з 1 січня 1880 р. по 5 вересня 1939 р. у Львові. Заснована групою «народовців» на чолі з В. Барвінським для захисту прав українців Галичини, виступала за дер­жавну незалежність та соборність України (прим. - Ред.).

долинають у відчинені вікна. Однак буває він переповідає мені прочитане, бо хоче, щоб я знав, «що діється в світі». Світ, на його думку, «стає дедалі тіснішим та, відповідно, й дедалі паскудні­шим». «Наш народ надто сумирний, нам слід навчитися стояти за себе». Він ретельно добирає слова, стисло висловлює свої думки, однак часто те, що він говорить, занадто складне для мене.

Утім віднедавна пан Коваль читає менше. Це через цензуру. Багато шпальт у його газеті просто не задруковують. Одного разу перша сторінка була порожнісінькою з єдиним написом - «ЦЕН­ЗУРОВАНО». Це не надто хвилювало пана Коваля, бо, як він казав: «Незадруковані сторінки говорять читачеві, що влада намагається щось приховати. Проте народ бачить, що владущі чинять, і новини про це поширюються з вуст у вуста серед більшої кількості людей, ніж задруковані сторінки».

Він таки мав рацію. Чи не щодня можна було стати свідком знущань над меншинами з боку ендеків - не надто молодих тупо- головців, які перебрали собі монополію на польський патріотизм. Вони ненавиділи кожного, хто був неподібним до них, поводились так, наче місто належало їм.

Свою діяльність вони розпочали декілька років тому з розмальо­вування стін написами «Ві| £ус1а»*. А торік влітку вони вдерлися до Державного університету й побили українських студентів. Серед них був і мій вуйко Михайло, материн молодший брат. Боячись за своє життя, він втік із Польщі до Німеччини.

Утім від початку того літа ендеки трохи забули про євреїв і українців, спрямувавши свою злість проти німців, або «швабів», як їх називав польський простолюд.

Містом поширюються тривожні чутки. їх можна почути скрізь



  • на базарі, в цирульника, навіть у церкві. Бульварна преса об­смоктує і роздуває їх, як може. Ось, приміром, декілька днів тому в «Бгіеппіки ХУіесготут» опублікували статтю під заголовком «Скоро війна! Гітлер готує напад на Польщу!» Безхмарний спокій липневих вечорів порушили пронизливі вигуки продавців газет: «Сенсація! Екстрений випуск! Скоро війна!»

Нашу господиню пані Шебець, яка жити не може без вечірніх газет, справді бентежать усі ті чутки про війну. Підлітком її захо­пив вир Першої світової війни. Мабуть, то були не найліпші часи, бо згадуючи їх, вона каже лише одне: «То було страхіття, жах, безконечний жах - москалі вбивали, ґвалтували, грабували».

Я ніколи не читаю вечірніх газет, бо пан Коваль каже, що вони підходять хіба розчарованим у житті паням. Та одного разу, коли його не було вдома, я зауважив, що пані Шебець залишила газету на столі веранди, і не зміг втримати свою цікавість. Там була стаття під величезним заголовком про віщування якоїсь Аґнєшки Пілч, провидиці, яка ще десять років тому передбачила війну.

Вона говорила про те, що грядуть насилля і жах, про пекельні вогні в таборах, обгороджених колючим дротом, про спалені трупи, про кровожерливих духів, що втілились у Гітлера і спонукають його до нападу на державу червоної п’ятикутної зірки.

Схильна до сенсаційності й залежна від неї, пані Шебець була гли­боко вражена віщуванням Аґнєшки. Мені ж усі ці чутки та пророцтва щодо війни здавались, з одного боку, жахливими, а з іншого - просто смішними. Для мене війни були чимось дуже абстрактним - вони іс­нували тільки в книжках з історії. До того ж, зважаючи на рясноту воєн на сторінках підручників, вони здавались мені цілковито нормальним, неуникним явищем. Без воєн, казав наш учитель, не було б ні історії, ні поступу. Війни приносили зміни, а разом із ними щось нове, не­збагненно інше. Саме це таємниче «щось» й інтригувало мене.

На моє уявлення про війну вплинуло й те, що я чув про неї ще малим. Дитиною, ще перед навчанням у початковій школі в Яворі, я час до часу слухав спогади діда, баби та матері про те, що вони пережили впродовж Першої світової. Я не все розумів із цих роз­мов, але бачив, якими поважними й напруженими ставали їхні обличчя, як вони стишували голоси, немов говорили про щось, не призначене для моїх вух, або ж сороміцьке чи страшне.

Лише у розмові про Вовка, нашого здоровенного кудлатого пса, їхні обличчя прояснювалися. Цю розповідь мені не тільки дозволяли слухати, а навіть спонукували до цього.

Під час Першої світової війни мій дідо мусив втікати з дому разом із родиною через наступ австро-угорської армії. Угорські гусарські загони тієї армії славились тим, що без найменших до­корів сумління вішали прихильників інших королів або невідпо­відних богів, мстили за страждання своїх предків, яких завдали їм у давнину. Клопотом мого діда була прихильність не до того правителя. Він був русофілом, лояльним до російського царя. Це дало би причину гусарам повісити його на гіляці старої, грубезної липи, яка росла поблизу нашої хати.

Тому мій дідо поквапом розсадив дружину, п’ять синів, чотири доньки та Вовка на дві фіри й вирушив утікачем у нелегку подорож на північний схід, під крило російської армії, що відступала. Щоб не вмерти з голоду, він взяв із собою ще й дві корови.

Подолавши сотні кілометрів болотистих доріг, зупиняючись лише, щоб набрати води та попасти коней і корів, він опинився поміж австрійською та російською лініями фронту поблизу Києва. Серед всього того безладу собака згубився - чи то заблукав, чи, ймовірніше, загинув у перестрілці.

Зрештою, воєнна фортуна усміхнулась росіянам, і австро-угорці були змушені похапцем відступати. Мій батько з родиною цілі та неушкоджені повернулися до рідного села. Серед втрат були Вовк, одна фіра та двоє коней, один із яких здох із голоду, а іншого вбило сліпою кулею. Одну корову привели назад, а другу мусили заколоти дорогою, щоб вижити самим.

Повернувшись, батько побачив, що його будинок спалили. Однак зі своїми п’ятьма синами він без особливих клопотів від­будував дім. Життя повернулось у звичну колію. Всім бракувало Вовка, а найбільше моїй мамі, бо, як вона казала, він її особливо любив. Проте минув рік і собаку, хоча й не забули цілковито, але вже не згадували.

Прийшла наступна весна після повернення до рідного села, а разом із нею й ранній Великдень. Моя бабуся спекла паску, а її доньки розмалювали писанки. Великодньої неділі всі пішли до церкви святити паску, а повернувшись, взялися накривати стіл у світлиці. І ось родина сіла до святкового столу. Не було лише двох старших синів - одного забрали до австрійського війська на початку війни, а інший, щоб уникнути такої долі, замельдувався працювати на корабель, який відпливав до Америки.

То було перше за шість довгих років справжнє великоднє святкування. Запала урочиста тиша і батько почав проказувати молитву.

Аж раптом із подвір’я долинув схвильований гавкіт. Не встиг ніхто з місця зрушити, як відчиненим вікном до хати вскочила обдерта вівчарка.

То був Вовк.

Всі рушили до нього. З тієї радості перекинули стіл і паска ра­зом із писанками опинилась на підлозі. Для Вовка після всіх його поневірянь паска була справжнім бенкетом. А для нашої сім’ї та Великодня неділя стала днем одразу двох воскресінь, адже сталось справжнісіньке диво. Згодом переказ про те диво незмінно торже- ственно розповідали на кожен Великдень. А я слухаючи його, по­глядав на вікно - і надіявся, що раптом Вовк стрибне в кімнату.

Якщо вже Вовк потрафив вижити та ще й самотужки знайти дорогу додому, гадав собі я, то війна, мабуть, не така страшна, як її малюють. Принаймні не така, як описувала пані Шебець. Розгля­даючи деякі картинки в підручнику з історії, я навіть думав, що для молодих людей війна мала би бути дуже цікавою й захоплюючою. Інакше вони не зголошувалися б добровольцями до війська.

Мені особливо запала в пам’ять одна світлина добровольців, які записались на фронт наприкінці Першої світової. Ті юнаки виглядали лише на декілька років старшими за мене. Вони йшли під руку з гарненькими дівчатами, обличчя їхні світились радістю. Всім своїм виглядом вони, здавалось, говорили, яка ж то весела забава - війна. На світлині був напис: «Війна перетворює хлопців на справжніх мужчин». Розглядаючи те фото, я й себе уявляв поміж тих юнаків, хоча був ще замалим, щоб воювати.

Іншим разом я бачив тижневі новини в кінотеатрі «Атлантик», який я відвідував із Богданом, своїм однокласником і шаховим парт­нером. В тому випускові показували військовий парад у Берліні. Колони солдатів у три ряди проходили оглядовим майданом. їх по­казували у різних ракурсах. Спереду було видно їхні обличчя - мо­лоді, щасливі юнаки салютували своєму провідникові, вдячні, що він зробив із них солдатів. Збоку колони видавались багатоногами тілами, які рухалися з точністю швейцарського годинника. У ракур­сі зверху вони зливались у повноводну ріку, спліталися в руйнівну потугу, готову змести все на своєму шляху. То були «молоді німець­кі леви», як було написано в субтитрах. Коли я дивився на них, мої ноги мимоволі рухалися в такт із музикою військового оркестру. Інформаційний випуск закінчився, почався фільм «Тарзан, годова­нець великих мавп», але ті молоді леви досі крокували мені перед очима, їхні обличчя сяяли радістю під сталевими шоломами, а за плечима виблискували дула рушниць. «От би нам таке військо!»


  • сказав Богдан, коли ми виходили з кінотеатру.

Після того випуску мене дивувало, що наш учитель малює кар­тину Першої світової війни такими похмурими, гнітючими барва­ми. Він називає її «божевільною війною, війною без переможців, війною мільйонів смертей і безупинних суспільних заворушень». Він говорить про війну так, начебто вона щойно закінчилася, але для мене вона була лише тихим відлунням далекої минувшини, дав­нішої, ніж перехід Ганібала через Альпи два тисячоріччя тому.

Можливо, я не сприймав серйозно його поглядів через таємничі зміни в своєму організмі. В моєму тілі немов прокинулась нестрим­на сила й тепер відчайдушно намагалась вирватись із нього назовні. Вона не давала мені зосередитись на важливих питаннях, про які пан Коваль хоче, щоб я міркував. Гадаю, саме цю силу священик називає «нечистою силою», яка постійно спокутує нас до гріха.

Від весни мене понад усе почали цікавити дівчата. Історія з її славетними війнами й завоюваннями у списку моїх зацікавлень посідала надзвичайно скромне місце. Моїми помислами заволоділа Соня - мрійноока однокласниця з хвостиком. Нерідко я мрію й про Ванду, яка мешкає неподалік за рогом. Ванда вища, ніж Соня, каро­ока, каштанове волосся з рівним проділом посередині, заплетене у дві косички. Утім щодо неї в мене нема шансів, бо вона старша та ще й має хлопця. Його звати Єжи. Вона називає його «Тарзаном». Він зависокий як на свій вік, міцний, а влітку носить спортивну сорочку без рукавів, виставляючи напоказ свої м’язи. Його батько


  • полковник польської армії, і Єжи має намір піти його шляхом. Він називає себе циніком, хоч, я певен, навіть не розуміє цього слова, і має дивну звичку примовляти: «Насолоджуйся життям, допоки живий».

Я на якихось два-три роки молодший за Єжи, але в присутності Ванди він обходиться зі мною, як із малечею. Йому подобається принижувати мене перед нею, кличучи «малий» або «g6wniarz»*. На диво, він часто просить мене пограти з ним у шахи, мабуть, тому, що завжди виграє. Та одного разу біля Ванди, коли я за­пропонував йому зіграти партію, він заявив, що «принизиться» до такого тільки задля того, щоб «намилити мені дупу». Єжи по­любляв вживати паскудні слова. Але мене прикро вразило те, що він вдається до таких слів у присутності Ванди, і я вирішив, що він не вартий її.

«З німцями ми ризикуємо втратити свободу.

З росіянами ми втратимо свої душі».

Йозеф Бек,

міністр закордонних справ Польщі, липень 1939

МАНДРІВНИЙ БАБІЙ



  • Нарешті, зрушилося, - сказав пан Коваль, підвівши погляд від газети. Його очі під облямівкою густих брів спалахнули тим особливим вогником, який з’являвся, коли він бачив привабливу жінку або читав про якісь приголомшливі міжнародні події. Я не знав, що він має на увазі й, глибоко занурившись у власні думки, не мав бажання розпитувати.

Оце вперше від часу мого прибуття до Львова, п’ять років тому, я не їхав на вакації до батьків. Уже був кінець серпня. Я знав, що батьки сумуватимуть за мною. Для них літо завжди було повне клопотів. Моя мати здає житло панам зі Львова, які приїжджають на відпочинок. Здебільшого це друзі пана Коваля або друзі його друзів. Вони приїжджають по двоє, троє і залишаються, зазвичай, на два тижні. Явора приваблює їх гірським повітрям, лісовими прогулянками і стравами моєї матері. Пан Коваль найдавніший і найулюбленіший гість моїх батьків. Він залишається в нас на цілий місяць. Він любить гори і часто бере мене зі собою в одно­денні мандрівки.

Щоб піклуватися про своїх гостей, батьки наймають тимчасо­вих помічників: мама - дівчину, зазвичай з убогого гірського села для допомоги на кухні, а батько - юнака для роботи у стайні та на полях. Мій же обов’язок на літніх вакаціях - заганяти корів на пасовище раненько після доїння. Сусідські діти робили те саме. На моїй відповідальності було п’ять-сім корів, кожна, як і в інших ґаздів, із дзвінком на шиї. Оскільки ґрунтова дорога до пасовищ вилась аж ген до краю лісу на горі Вінець, корови ступали повіль­ною процесією, а дзвіночки дзеленчали в такт їхнім неквапним крокам. Так витворювалася урочиста, іноді какофонічна симфонія. Натомість назад вони хутко збігали із безладним калатанням.

Завваживши, що я занурився у власні роздуми, пан Коваль встромив мені газету: «На-от, синку, прочитай. Від рішень у Бер­ліні та в Москві залежить й твоє життя». Зазвичай він називає мене «Михасем», а іноді, як-от, сьогодні звертається «синку», хоч це звучало для мене дивно.

Я не мав настрою читати, але таки ретельно простудіював ту газету, знаючи, що він може запитати мене про найдрібнішу деталь. Газета підтвердила те, що пан Коваль почув учора по своєму корот­кохвильовому приймачеві. Гітлер і Сталін, дотепер затяті вороги, 23 серпня підписали Пакт про ненапад. Цей пакт, на думку пана Коваля, не провіщав нічого доброго для Польщі, географічно розта­шованої між Росією та Німеччиною. Тоді я не надто замислювався над словами свого опікуна, які виявилися пророчими, адже, як ми потім дізналися, Пакт про ненапад мав таємний пункт, за яким Німеччина та Росія ділили Польщу між собою.

Сьогодні пан Коваль від’їжджав на запізнілі вакації. Вперше за багато років він проведе їх не в Яворі у моїх батьків. Він каже, що їде на місяць до сестри, яка живе далеко на захід від Львова. Два роки тому вона відвідувала пана Коваля. Оскільки вона мала залишитись на цілий тиждень, пан Коваль попросив мене пожити в мого однокласника Богдана, що я й зробив.

Ото були дні! Ми грали в шахи, гасали парками, поринали в комікси, змагалися в грі «Інтелігенція»1, говорили про одно­класниць, сходячись на тому, що Соня таки найкраща. В мене тоді закралась підозра, що, як і я, Богдан був таємно закоханий в неї. Ми також переглянули два випуски тижневих новин у паса­жі Міколяша. Там, на екрані ми бачили Гітлера, який знавісніло розмахував руками, промовляючи до натовпу. Здавалось, єдиною нерухомою частиною його обличчя були ті смішні вуса. Він гово­рив про призначення Німеччини керувати світом, вимагав більше ЬеЬетгаит2 для німецького народу. Богдан тлумачив це так, що

Гітлер має намір завоювати собі декілька європейських країн і поробити з них колонії.

В іншому випуску новин ми бачили Сталіна. Його обличчя зда­валось вилитим зі сталі. Зарозуміла, якщо не презирлива, посмішка на його обличчі немов свідчила, що він знає якусь таємницю. Як і Гітлер, Сталін мав вуса, але в нього вони нагадували густу на­їжачену щітку.

Після кіно Богдан запитав: «Ти знаєш, ким були і що робили Гітлер і Сталін до того, як стали тим, ким вони є зараз?»

Те запитання спантеличило мене. Виходячи з Богданових вуст, воно звучало, як мат у наших шахових змаганнях. Відчуваючи моє невігластво, Богдан продовжував освічувати мене, не чекаючи на зізнання, що я й не замислювався над цим.



  • Що ж, Михайле, - сказав він сухо й поважно, як наш директор школи, - маєш знати, що Гітлер австрієць. Під час Першої світової він був капралом, а після війни заробляв собі на хліб малярством, аж поки не став фюрером Третого Райху*. А Сталін, ти сміяти­мешся, був всього лише сином грузинського шевця. Він вивчав богослов’я, прагнучи стати священиком, та натомість став атеїстом і ще й комуністом.

Богданова обізнаність - а він любив нею похизуватися - завжди вражала мене, хоч іноді я мав відчуття, що він все це вигадує. Одного разу він запитав мене, чи знаю я, що Ісус був педерастом, а я на це відрубав, що йому, мабуть, клепки бракує і щоб такого блюзнірства я більше не чув. Моя відповідь його анітрохи не збен­тежила. Відказав лише: «Навіть якщо це неправда, про це варто помізкувати».

  • Отже, ви нас покидаєте! - з жалем вигукнула пані Шебець, коли пан Коваль з’явився на веранді. Він був у коричневому твідо­вому піджаку та в сірих штанах, а в руках мав свою звичну шкіряну валізу. Сорочка з накрохмаленим білим комірцем і темно-синя кра­ватка у світло-червону та золотаву смужку надавали йому вигляду справжнього джентльмена.

  • Щось мені не дуже віриться, що ви просто їдете на відвідини до сестри, - сказала пані Шебець, докірливо поглядаючи на пана Коваля. - Наступне любовне побачення?

Пан Коваль зігнорував її запитання, але вона не вгавала.

  • Знаєте, Іване, всі ці ваші цьогорічні поїздки видаються мені доволі дивними. - Вона глибоко зітхнула і з ноткою ревнощів у голосі продовжила. - Чим ви насправді займаєтеся? Чому так часто слухаєте Берлін по тому своєму приймачеві? Скажіть-но, Іване, чи ви, бува, не німець, не шпигун? Так?

Як розбещена дитина, якій не дали тістечка, але яка вперто намагалась його видурити, вона чекала відповіді пана Коваля. Я й не думав, що в неї така бурхлива уява. Вона чудово знала, що пан Коваль захоплювався вивченням іноземних мов. Він вільно розмовляв десь чи не п’ятьма. Проте найбільше йому до вподоби була мова Ґете та Шиллера, як він казав. Саме тому він так часто налаштовував приймач на берлінські хвилі.

Мабуть, звиклий до дорікань пані Шебець, пан Коваль спокійно пропустив повз вуха її підозри. «Не турбуйтесь про мене, - сказав він. - Попіклуйтесь про Михася, дивіться, щоб він не голодував». Обернувся до мене: «А ти, Михасю, не забудь, що першого вересня початок навчання».



  • Щасливої дороги, пане Ковалю, - відповів я, потискаючи йому руку.

Ми з пані Шебець стежили, як він йде вниз східцями до саду, відчиняє чавунну хвіртку й повертає праворуч. Він не озирнувся, не помахав пані Шебець рукою, як вона того хотіла. «От, пішов... мандрівний бабій, - вголос сказала вона те, про що міркувала, мабуть, лише подумки. - Цікаво, скільки в нього сестер? Певне, по одній в кожному місті».

«Не питай, що буде завтра».

Горацій


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка