Вступ Причина і метапричина



Сторінка1/11
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.84 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
СИЗИГІЙНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ

(ЄДНІСТЬ ПРИЧИННИХ ДІЙ І МЕТАПРИЧИННИХ ВПЛИВІВ)



Вступ

Причина і метапричина

Вади причинної раціональності

Метапричинна парадигма

Роль умов

Раціональність як сизигійність

1.Підходи до сизигійної раціональності

2.Природа сиизигійної самодетермінації

3.Сизигійна діяльність людини

4.Принципи сизигійної раціональності

А)Технологічні принципи


Б)Смислові імперативи

В)Сизигійна свобода

Післямова




Вступ

Люсьєн Леві-Брюль, визначаючи головну рису свідомості архаїчної людини, казав про її «дологічний стан» (фр.etat prelogique), як такий, що побудований не на причинних уявленнях, а на колективних усвідомленнях про духів, чаклунів тощо. Враховуючи, однак, що для первісної людини таке непричинне мислення не було грою, а реально визначало її життя, виникає питання: як це могло бути, у чому полягала об”єктивна конструктивна сила цієї непричинної детермінації? І якщо вона дійсно мала місце, то тоді чи достатньо лише причинних уявлень про світ? Визнання причинності Леві-Брюль розглядав як головну ознаку сучасного мислення і раціональності. Воно й досі є критеріальним фактором відокремлення «цивілізованого», наукового мислення від первісного.

Проте, причинна раціональність давно піддається критиці або просто викликає антипатію своїм фаталізмом. Недовіра до неї розгортається хоч і повільно, але, здається, невідворотно - через відкидання лапласівського детермінізму, спроби легітимації індетермінізму та телеологізму при вивченні мікросвіту, біологічного життя та психологічних явищ, виявляється в емоційному несприйнятті багатьма, особливо гуманітарно налаштованими авторами, застосування принципу причинності у справах людської творчості, свободи і суспільних цінностей, нарешті, прямо відкидається через заміну її уявленнями про акаузальні чинники. Поступово стверджується думка про необхідність більш рішучого й конструктивного виходу за межі причинної парадигми і врахування інших детермінантів, хоч якими б незвичними вони не були. Отже, фактично мова йде про орієнтування не лише на причинні, а й на позапричинні можливості детермінації, відтак про якісне переосмислення концепції детермінізму взагалі і усунення, або звуження невизначеності поняття раціональності, яка має місце сьогодні (1). Наскільки обгрунтовані ці сподівання? Який непричинний детермінант чи детермінанти можна запропонувати як доповнення до традиційної причинності? У якому відношенні вони перебувають між собою і що ховається за поняттям «сизигійної раціональності» у назві даної роботи? Розгляду цих питань і присвячена дана робота.
Причина і метапричина
Фіксація ідеї причини (різних типів причин) Аристотелем спиралася на аналіз структури людської діяльності, зокрема будівельної і праці скульптора. Наступне перенесення асиметрії людських дій (активність людини - пасивний характер об”єкту її дії) на явища будь-якої природи і надання їй характеру універсальної властивості світу стало основою виокремлення Ф.Беконом з чотирьох аристотелевих типів причин матеріального і діючого фактора. Саме цей крок означав початок переходу суспільства на позиції сучасної причинної раціональності. (У даному випадку неважливо як у цьому процесі така причинність сприймалася - як властивість самого світу, як апріорна форма мислення, або як об»єкт критики, наприклад юмівської).

Принциповою ознакою даної причинності з самого початку вважається однозначна відповідність між причиною і її дією, оскільки причина тільки тоді й існує як діюча, отже як причина, коли породжує відповідні їй результати (хоч би останні виступали і у формі рівноваги дій), бо не можна уявити причину та її результат в їх взаємній окремішності і незалежності одне від одного, інакше дія не була б дією причини, а причина не була б джерелом дії, тобто причиною. Однозначна відповідність причинної активності і її прояву слугує з часів Ф.Бекона орієнтиром пошуку причинних зв”язків і розрізнення у них причинної дії і того, що спричиняє дію. Г.Галілей писав, що «кожного разу, коли спостерігається постійна і стійка зміна в явищі, повинна бути постійна і стійка зміна у причині» (2, с.316). Д.Юм, окрім інших атрибуцій причинних відносин, відмічав: «Одна й та причина завжди породжує одну й ту дію, а одна й та дія завжди викликається однією й тією причиною» (3, с.282). Б.Спіноза зазначав: «З даної певної причини з необхідністю випливає дія, і навпаки, - якщо немає ніякої визначеної причини, неможливо, щоб відбулася дія» (4, с.362). Взагалі, якби однозначна відповідність дій і причин була відсутня, то зникав би сенс їх виділення як таких. Для ХХ ст. це стало аксіомою.

Якщо виходити з вищеозначеного, то причинна раціональність може розглядатися як універсальне слідування людини у її пізнанні та діяльності принципу причинності («усе має причину») за умови розуміння зв»язку причини і дії як однозначного. Згідно з нею мислення і практичні дії можуть вважатися розумними лише тоді, коли аналіз будь-якої ситуації спирається на гасло «шукайте причину!», або коли за наявними причинами роблять однозначні висновки про події, які повинні випливати з них. Відповідно, прийняття безпричинних дій до розгляду, чи чекання спонтанних подій «з нічого» у цьому разі мають сприйматися як хибні, нераціональні, отже як нерозумні. К.Г.Юнг про причинну раціональність казав: «Наша раціональна вихідна посилка полягає у тому, що все має свої природні, видимі причини. У цьому ми впевнені a priori. У цьому сенсі каузальність є для нас самою священною догмою. У нашому світі немає законного місця для невидимих, довільних... надприродних сил... Нас оточує всесвіт, який підкоряється законам розуму. Хоч ми і не знаємо усіх причин, але вони мають бути відкриті і відповідатимуть чеканням розуму» (5, с.163). Те, що не відповідає такій раціональності, Юнг називав проявами акаузальності, зараховуючи до останніх, зокрема, синкретичне мислення первісної людини та феномен, який він назвав «синхроністичністю».

Вади причинної раціональності. Чи спрацьовує причинна раціональність у тій мірі, у якій на неї розраховують? Є підстави вважати, що ні, причому з різних міркувань. Перш за усе, в аспекті її значення для людини і суспільного життя. В суспільній практиці, оскільки причина завжди виявляє себе у певній дії, тобто як сила, принцип причинної раціональності функціонує частіше за усе як принцип силової стратегії. За логікою останнього, головним засобом досягнення мети, будь-яких бажаних соціальних змін (дій), є сила - здатність бути причиною. Адже свідома причинна дія людини передбачає цілком певний (однозначний) результат, і забезпечити таку однозначність, здавалося б, здатна саме відповідна причина за самою суттю причинності. Та й досвід засвідчує, що несилові, наприклад миротворчі умовляння агресора часто не мають результату, якщо за ними не стоїть сила. «Сильний» політик, чи «сильна» людина взагалі – ті, які здатні нав”язати свою волю, тобто до кінця здійснити задумане. Для окремої людини важливо також, що можливість бути причиною, наприклад приймати реальні рішення, - це умова здатності дії за власним вибором, і, за даних обставин, причина може розглядатися як знаряддя свободи, а діяльність відповідно до причинної раціональності - як постійне буття свободи. Свобода ж тоді виступає як реальне володіння причинними інтенціями, виявляється, що не лише право, а й свобода - там, де сила. Так здається.

Проте, причинна раціональність недостатня для розуміння процесів суспільства, зокрема і для усвідомлення сутності свободи. Дія людини, як було відмічено ще Віко, Фіхте, Шеллінгом і Гегелем, завжди має непередбачуваний момент (цей факт як принципово важливий для даного дослідження, означимо спеціальним терміном дискрепансія (від англ.discrepancy - розбіжність, суперечність)) і тому не відповідає вимозі її однозначності. Більше того, наявність непередбачуваних результатів необхідна, оскільки дає поштовх до подальшого розвитку суспільства, як мутації створюють можливість біологічної еволюції, або проблемні ситуації в науці сприяють її прогресу. Свобода, якщо її розуміти лише як генерування людиною однозначних причинних дій, особливо якщо йдеться про дії багатьох людей одночасно, породжувала б хаос, який сам по собі не тотожній організації їх діяльності в новий результат. Незрозуміло, яким чином «вільний» комплекс довільних причинних дій здатний сам по собі щось створювати. На це питання не дають відповіді і природничі науки - не лише класична механіка або термодинаміка з її висновком про «теплову смерть Всесвіту», а й сучасна синергетика. Остання, хоч і зафіксувала реальність явищ самоорганізації і описала деякі з них (визнавши тим самим недостатність традиційного принципу причинності), але фактично цим і обмежилася. Більше того, вона одночасно опинилась у стані логічного протиріччя, оскільки на місце причинного фаталізму висунула біфуркаційну сваволю і пов”язану з нею парадоксальну відсутність організаційної наступності, - «пам”яті» системи при переході її від хаотичного стану до впорядкованого. Оскільки процес самоорганізації, який відбувається через бифуркаційні розриви, не можна визнати ідентичним ... самому собі, тобто вважати його реальністю, - зникає сам об”єкт синергетики.

Ще один момент. З точки зору причинної методології неспівпадіння цілі і результатів діяльності саме повинне розглядатися як результат дій певних побічних або випадкових причин. Тому «логічним» стає намагання силовим чином позбавитися останніх, перемагаючи їх заради збереження власної причинної здатності - свободи. У такому випадку діюча свобода фактично ототожнюється з насильством. Свобода виявляється джерелом репресій і несвободи. Так, сутність держави, особливо коли влада поєднується з криміналом, яскраво ілюструє причинне світорозуміння і причинну методологію, зокрема у формі відповідних режимів - тоталітаризму і диктатури, і в антигуманних методах державного управління, аж до терору. Опосередкованими проявами панування причинної раціональності в управлінській справі є методологія керування за допомогою адміністративно-командних важелів - наказів, розпоряджень і інших. На міжнародному просторі силова стратегія втілюється як агресія, породжує ідеологію експансіонізму, завойовництва, підкорення. Стимульована у свій час великими географічними відкриттями, вона набула загрозливого для людини і суспільств характеру, що в ХХ ст. виявилося з усією очевидністю у вигляді двох світових воєн, екологічних, фінансових, політичних і інших глобальних криз. У ХХI ст. рух у силовому напрямку продовжується, на цей раз у формі «антитерористичних» репресивних дій щодо цілих країн і народів без найменших спроб проаналізувати і усунути глибинні джерела виникнення самого терору. Як наслідок, до нього зараховується все ширше коло проявів соціальної активності - від намагань захистити свій суверенітет і політичну та економічну незалежність до антиглобалістських виступів, спрямованих на встановлення більш справедливого світового порядку.

Специфічний характер має застосування причинної раціональності і до природи. Останню «допитують» в наукових експериментах, хижацьким чином використовують на свій розсуд як джерело виробництва та задоволення особистих примхів сильних світу цього. Завдяки появі експериментального методу головним стало примусове перетворення об”єкту пізнання з такого, яким він є в дійсності, в такий яким його робить експериментатор. Причинна раціональність, з одного боку породила сучасну науку, а з другого - сприяла створенню штучного, неорганічного (мертвого, негармонійного) світу, що протистоїть природі і сутності самої людини як щось інородне. Причинна ідеологія сприяє розквіту того загального агресивного настрою і активістського способу життєдіяльності людей, який М.Бердяєв назвав волею до «життя» на відміну від волі до культури.

Самі природні процеси, хоч ззовні здаються цілком підкореними причинній детермінації, також не вичерпуються силовими діями і однозначними причинними відносинами. Усвідомленням цього стала нищівна критика лапласівського детермінізму. Останній був зпочаткований за часів панування механіки, але навіть в її межах вже тоді виникали суперечності і сумніви щодо його універсальності. З одного боку, стосовно застосування його до людини: як зазначав М.Мерло-Понті: «Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Мальбранш, кожний по-своєму оцінюючи взаємодію каузальних відносин, визнавали і другий тип Буття... Поряд з зовнішнім буттям існує буття суб”єкта, або душі, буття його ідей і відношення між ідеями, внутрішнє відношення до істини, і цей універсум такий же великий, що й інший, або, скоріше, він обіймає його...» (6, с.128). З другого, - у межах самих механістичних уявлень про природу. Ж.Адамар в Х1Х ст. при вирішенні питання про рух тіла по геодезичній лініі довів, що розуміння однозначності механічної картини світу є хибним (на цю роботу Адамара звернув увагу К.Поппер в одній з ранніх своїх праць у ході аналізу феномену причинності). В природознавстві ХХ ст. у квантовій фізиці виникла неусувна необхідність введення ймовірнісного, отже неоднозначного розуміння причинних дій, що підривало причинну раціональність і вело до ідеї індетермінізму, про що пише, наприклад, К.Поппер (75). Реальна історична картина відходу від лапласівського детермінізму є багатоплановою і складною, але невпинною (7).

Нетотожність, і, в той же час, нерозривність причинності і непричинного фактору поступово виявлялася у ході розвитку і поширення не лише теоретичного, а й практичного використання причинної методології. Цей розвиток призвів до конкретизації і посилення пов”язаних з нею суперечностей, особливо у зв”язку з переходом від досліджень окремих причинних дій до вивчення причинних ланцюгів. Аналіз багатоланцюгових еволюційних процесів відбувався по різних напрямках - у ході проектування та здійснення складних технологічних систем; побудови алгоритмів вирішення завдань самого різного типу; застосування у багатьох сферах діяльності сітьових графіків; розвитку галузі дослідження операцій та розробки стратегій у політиці та військовій справі; вирішення проблем динамічного (поетапного) прийняття рішень та комп”ютерного програмування і еволюційного моделювання тощо. При цьому на перше місце виходить цілий комплекс нових питань, які були в тіні при аналізі ізольованих причин. Замість відношення «причина-дія» починає розглядатися інше - «причина-наслідок», а це викликає труднощі, оскільки дія пов”язана з причиною однозначно, а наслідки тієї самої причини можуть бути різними, отже, порушується фундаментальний принцип однозначності причинної дії, - він спрацьовує щодо дії, але хибує щодо наслідків. Крім того, сплетіння причин породжує і сплетіння наслідків, у якому наслідки самі можуть ставати причинами. Це зовсім заплутує ситуацію, хоч така внутрішня суперечність була підмічена і зафіксована ще Ф.Беконом і Б.Спінозою у вигляді парадоксальних суджень, що ведуть до ототожнення причини і дії, отже знецінюють самі ці поняття (про це далі).

Перехід до вивчення складних, багатофакторних систем потребував зміни в методах і засобах пізнання, зокрема сприяв розвитку математичної статистики. Це виявило якісно нові, важливі, але непричинні зв»язки - кореляційні. Їх дослідження, розвиток, використання кореляційного аналізу з того часу лише поширювалися. Наприклад, в соціальній психології статистичні методи і кореляційний підхід фактично витіснили причинний прнинцип з провідної позиції. Різниця між ними у тому, що кореляційне дослідження фіксує лише зв”язок явищ і ступінь його кількісного значення («тісноти»), а причинний підхід вимагає визначення того, яке з явищ є причиною, а яке наслідком. Практика засвідчила, що «кореляція не доводить причинність» і ігнорування цього правила є великою і частою методологічною помилкою (8, с.62-63). Автори роботи, що цитується, вважають все ж таки, що саме причинний аналіз є головним у соціально-психологічному дослідженні («мета соціального психолога ідентифікувати причину соціальної поведінки» (8,с.62)). Їм не спадає на думку, що кореляція і не повинна «доводити» причинність і що можливо вона відображує дію зовсім іншого (непричинного) чинника, який виявляє себе у соціальній детермінації не менш яскраво, ніж причина і дія, і для якого суттєвою є саме відносність їх протиставлення, яку і відображує метод кореляції. У соціології і соціальній психології ще попереду визнання поряд з причинним детермінантом також процесів самоузгодження, які можна визначити як сизигійні.

Сьогодні можна виділити цілий ряд властивостей причинних ланцюгів, які спірні щодо окремого відношення причини і дії. Серед них: передування у часі причини наслідку (для причинно-дійового відношення беззастережне застосування цього положення неможливе, оскільки інакше між причиною і дією виникає часовий розрив), неоднозначний характер можливості розгортання причинно-наслідкових ланцюгів (причина за відповідних умов обов”язково породжує наслідок, але - на відміну від дії - різний у різних умовах), якісна різноманітність просторової неперервності (немає розривів між причинно-наслідковими ланками, але, на відміну від причинно-дійової якісної єдності, ці ланки можуть мати якісно різний характер), безпочатковість і нескінченність причинних ланцюгів (на відміну від локальності відносини причини і дії). Вимальовується досить складна картина причинної детермінації, яка насправді ще більш заплутана, оскільки треба врахувати додатню істотну обставину, - вплив на будь-яку річ багатьох факторів одночасно, а серед останніх окремо треба звернути увагу на специфічні впливи на об”єкт з боку минулого (наприклад, дитинства на життя дорослої людини) і майбутнього (вплив мети, або уявлень про те, що потрібне людині, на її дії в даний момент). Усе це дуже ускладнює причинну ситуацію і заводить проблему «достатності» принципу причинності у глухий кут.


Метапричинна парадигма. Навіть лише за вказаних, проте принципово важливих, обставин причинна раціональність не може вважатися вичерпною і розумною безвідносно до ситуації її застосування. Вона діє лише якщо впливами зовнішньої ситуації можна знехтувати, чи вважати ці впливи незмінними. І за цих умов відкидати принцип причинності було б помилкою - вся класична наука побудована на ньому. Але в набагато ширшому колі інших випадків чинник причинності має сенс не сам по собі, а лише при врахуванні середовища в якому розглядаються причинні відносини. У цьому разі середовище виступає як така ж важлива (але по іншому) специфічна обставина, що і причина. Середовище є чинником, що коректує, тобто певним чином організує дії причини. Отже, ситуація, у якій діють різні причини, може вважатися специфічним метапричинним чинником щодо них, який здатний вгамовувати їх довільність. Причому не за рахунок придушення чи підміни останніх (це навпаки означало б триумф сили і редукування метапричинного фактора до причини), а в іншій спосіб - через організацію причинних дій у нову якість. Інакше кажучи, причинна детермінація повинна поєднуватися у свідомості з метапричинною детермінацією як організаційною, без чого з безладних причинних дій не можуть бути породжені бодай найпростіші якісно нові форми, не кажучи про такі складні, як життя чи суспільні організаційні процеси і сама природна і соціальна історія. Метапричинні чинники - це ті, що керують причинними діями не підмінюючи їх, і знімають загрозу тотальної причинної деструктивності.

Що являють собою зазначені метапричинні детермінанти і завдяки чому вони здатні бути організуючим чинником? Намагаючись у свій час пояснити феномен дискрепансії, класики німецької філософії Фіхте, Шеллінг, Гегель розглядали неспівпадіння цілей і результатів діяльності людини модифікуючим впливом на дії людини деякого плану історії, що здійснюється якоюсь надлюдською силою - Богом, світовим розумом і т.п. Цей момент вельми характерний, але дуже абстрактний і недостатній для практичного використання. Проте, він корисний тим, що породжує інше питання: чи існує метапричинна раціональність і метапричинні чинники в обєктивній природній дійсності? І відповідь на це питання може бути лише однозначною: не лише існують, а й постійно присутні у нашому житті, внаслідок чого воно, власне, і здатне продовжуватися не лише як хаос, а, перш за усе, як постійне упорядкування і самоорганізація. Виявлення метапричинного чинника в житті людини має місце постійно, але не завжди усвідомлюється як таке, хоч часто можна почути посилання на дію загадкового «ходу історії», на «долю, проти якої людина безсильна», на те, що «так склалися обставини». Ми навіть не помічаємо, що часто самі користуємося заходом впливу на події шляхом штучного створення обставин, у яких ці події розгортаються як нам потрібно, причому в багатьох випадках цілком свідомо. Коли дівчина, бажаючи зустрітися з хлопцем, але не наважуючись прямо сказати йому про це, створює ситуацію, у якій хлопець «за своїм бажанням» пропонує їй таку зустріч, дівчина використовує метапричинний механізм впливу на нього. Цей вплив не можна назвати причинно-силовим, бо він не дає однозначного результату без певних опосередковуючих дій хлопця, тобто передбачає свободу вибору останнього. Але, в той же час, у своїх діях і рішеннях хлопець керується ситуацією, яка створена дівчиною. Людина діє певним чином за певних умов. Ці умови «просто існують» і ззовні ніби нейтральні по відношенню до неї у причинному сенсі. Вона гуляє в лісі відповідно до рельєфу місцевості, галявин і стежок тощо, хоч сама вирішує по якій стежці йти, куди повернути тощо. Проте, хоч умови творчої діяльності не є її причиною, але визначають її особливості, нюанси, конкретний її характер, породжують її саме такою за її конкретною специфікою, діють як метапричинний чинник.



Л.Толстой наводить у «Війні і мирі» цікаве спостереження. Він порівнює дві ситуації, у які потрапив П”єр Безухов під час його перебування у французькому полоні. У цьому порівнянні підмічена нетотожність причинності і надпричинного фактора у відносинах людей. Дається опис побутових сцен людського взаємопорозуміння П”єра з французьким капралом, який дружньо налаштований до П”єра, пригощає його тютюном, люб”язні розмови між ними відбуваються як між рівноправними і зацікавленими учасниками діалогу. Але загальна ситуація змінюється у зв»язку з наказом французького штабу про виступ французів і проведення необхідних для цього приготувань. В атмосфері загальних зборів, барабанного бою, наказів і метушні П”єр побачив того самого капрала і інших знайомих французьких офіцерів настільки іншими, що подумав, чи не помилився він. Усі вони не звертали на нього уваги, ні про які людські стосунки мова вже не йшла, вони усі ніби підкорялися якійсь іншій, всепронизуючій анонімній силі, що перебувала над ними і була нездоланною. Д.Толстой пише: «В обличчі капрала, що так змінилося, у тріскоті барабана, що збуджував і заглушав, П”єр впізнав ту таємничу, байдужу силу, котра примушувала людей проти своєї волі убивати собі подібних, ту силу, дію якої він бачив під час страти. Лякатися, намагатись уникнути цієї сили, звертатися з проханнями або умовляннями до людей, які слугували знаряддям її, було марно»(9, с.526-527).

Що являє собою зазначена Л.Толстим «сила», яка керувала людьми поза їх бажанням? Вона не є традиційною причинною силою, тому що не походить від однозначних дій приставлених до кожного офіцера, капрала чи рядового конкретних причинних та ще й постійно діючих поштовхів, вона впливає, але під її впливом люди діють свідомо і самостійно. У даному випадку, мова йде про вищий за міжлюдські причинні дії і спілкування комплексний вплив військового керівництва, про «штабний чинник» і всю армійську командну систему, яка йому підвладна. Саме ця цілком реальна розгалужена влада як упорядкована система здатна була привести в рух одночасно величезну кількість окремих причинних суб»єктів і їх дій у ході приготувань армії до виступу, не підмінюючи собою мотиви дій жодного з них, але ставлячі у певні умови їх власну поведінку. Адже кожний суб”єкт діяв в конкретній ситуації на власний розсуд (усі деталі безлічі організаційних дрібниць не були відомі Наполеону і його штабу і тому фізично не могли причинно визначатися з їх боку), але при тому діяв у межах загального плану, який визначався військовим командуванням і порушити який було неможливо з власного розуміння. Слід звернути увагу ще на одну обставину. Організаційний момент простежується тут таким чином, що хоч однозначність поведінки окремої людини не задавалась, але свідомі дії окремих індивідів несвідомо вибудовувалися так, що загальний результат - виступ війська, був однозначним. Отже, наказ Наполеона про виступ можна вважати причиною щодо французької армії як цілого, але він мав метапричинний характер щодо внутрішнього її життя, був одночасно причинним і метапричинним. Він мав примусовий всезагальний характер, не будучи таким для окремого учасника подій. Для окремого індивіда він був анонимною і, в той же час, реальною і невідворотною, майже містичною силою, тому що окремий учасник виконує накази безпосереднього командира, а не Наполеона, але одночасно за наказами командира він відчуває і «дух Наполеона». Подібні анонімні сили можуть здаватися незрозумілими у своїй «байдужості», або «загадковості», і хоч вони діють поряд з очевидними і близькими місцевими причнами, але часто сприймаються як такі, що випромінюються звідкилясь «згори» і беззастережно панують над усім, задаючи всьому порядок можливих рухів і причинних дій і виключаючи усі інші. Їх об»єктивно поцейбічна, природна дія суб”єктивно може сприйматися як потойбічна за своєю суттю. Реальні метапричиннї сили скоріше за все були і є істотною основою виникнення і підтримання ідеї божественного втручання в життя людей і природи. Адже, вони цілком підпадають під «дещо таке», про що зазначав Ф.Аквінській: «людині необхідно для свого спасіння знати дещо таке, що вислизає від його розуму...» (10, с.824). (Зауважимо, з другого боку, що історично мав місце і зворотний рух від аналізу сутності Бога до ідеї метапричинності в її релігійно-онтологічному баченні, який отримав відносне завершення в законі достатньої підстави Г.В.Ляйбніца).

Розглядувана ізольовано метапричинна детермінація невідворотно набуває рис містичної сили, що веде до телеологізму, провіденціалізму і фаталізму. Це «спрацьовує» і в науковому пізнанні. Згадаймо, що Г.Дріш на основі біологічних дослідів ввів уяву про непричинний фактор - ентелехію. Але механізм його дії залишився при цьому нерозкритий і Дріш вважав це принциповим обмеженням як наслідок непізнаваності ентелехії, отже наділив її надприродною силою. Інколи метапричинність розглядається як суб”єктивний феномен. Навіть К.Г.Юнг, що активно пропагував ідею синхроністичності (акаузального фактору) у психологічному світі, був не завжди послідовним і вважав, що синхроністична форма існування «може бути лише трансцендентальною», оскільки перебуває «у контінуумі простору-часу, який не може бути уявлений» (11, с.292). Перебування людини у світі весь час «контролюється» метапричинними факторами, хоч при цьому завжди залишається певний інтервал для людської свободи і відповідальності, але лише певного дозволеного типу чи типів. Наприклад, в суспільстві окремі причинні людські дії, що визначаються самою людиною, узгоджуються імперативним впливом ціннісних детермінантів, таких, як суспільні «ідеали», «ідеї», «цілі», «сенс», «суспільна думка», «право», «закон», «моральність», «звичаї», всілякі «плани» тощо. За їх межами дії людини набувають неможливого чи «антисоціального» характеру.

Метапричинні фактори не зникають при зникненні і взаємозаміні тимчасових причинних відношень, які вони організують (наприклад, «перестановка» чи «зміна кадрів» у виробничому процесі не обов»язково означає перебудову процесу), і у цій відносній незалежності їх від причинних дій також виявляється їх реальність. Вони існують ніби над причинними процесами і не редукуються до них. В культурно-історичному процесі кожний значний історичний етап, що виступає як певна епоха, має свій відносно незмінний у її межах комплекс духовно-практичних регулятивів. Ці духовно-практичні комплекси були позначені раніше як «пізнавально-діючі системи» (12, с.70-99). Останні являють собою нормативно-ціннісні утворення, що обумовлюють функціонування головних сфер суспільного життя (духовної, виробничо-трудової, соціально-політичної) в їх єдності. Зміна цих систем пов”язана з радикальними культурно-історичними трансформаціями суспільства. Цілісність пізнавально-діючої системи обумовлює цілісність суспільного життя, а сама забезпечується наявністю провідної (центральної) світоглядної ідеї суспільства як всезагального чинника повноти життя суспільства на певному його етапі (13) У функціонуванні суспільних відносин існує безліч метапричинних впливів менш універсального значення. Сьогодні метапричинні чинники набули особливо різнобарвного і диференційованого вигляду, широко використовуються у політичному і міжнародному житті у вигляді впливу на суспільство не шляхом безпосередньої причинно-силової дій, а через порушення необхідного йому життєвого середовища і джерел існування (у формі санкцій проти країни, ізоляції її як «країни-вигнанця» тощо).

Метапричинність діє і в природі і була давно підмічена людиною. Більше того, як зазначалося на початку даної роботи, людська історія розпочиналася з панування саме метапричинної раціональності і її відмінність від причинної спонукала Л.Леві-Брюля до характкристики мислення первісної людини як «дологічного» чи як «колективного уявлення», для якого характерний феномен співпричетності (партиципації). У цікавому співставленні причинної раціональності з архаічним уявленням про детермінацію, яке зробив К.Г.Юнг у своїй доповіді «Архаїчна людина» (1930р.), архаїчне уявлення характеризується, зокрема, такими властивостями: воно довіряє «не чистим каузальним зв”язкам природничих наук, а заплутаним переплетінням каузальних ланцюжків, які безглузді і називаються випадковостями... Для первісної людини безпека світу полягає в упорядкуванні звичайних явищ. Будь-яке виключення з цього здається їй таким, що тягне за собою загрозу... Якщо де-небудь трапляється порушення цієї звичної цілісності, у світовому порядку з”являється пролом. І тоді Бог знає що може трапитись. Усі події, що заслуговують на найменшу увагу, тут же пов”язуються разом... Чим впорядкованіше умови буття, тим менше вірогідність виникнення випадковості і,відповідно, менша необхідність від неї захищатися» (5, с.166, 167, 164) (курсив - К.В.). Отже, тут інша за причинну логіка поведінки - на перше місце висувається не боротьба одних хаотичних (випадкових) причинних дій з іншими, а - через підтримання загального порядку - недопущення самої появи випадковостей. Однозначність досягається не причинними впливами, а жорсткою метапричинною впорядкованістю причинних процесів.

Діями по стабілізації порядку як цілого шляхом усунення загрозливих своєю випадковістю подій за допомогою доступних первісній людині механізмів (жертвоприношення, благання до вищих сил, здійснення ритуалів тощо) архаїчна людина вказувала на механізм оволодіння випадковостями іншій, ніж причинний. Самі ж випадковості мали характер не тих мало зрозумілих розуму і серцю феноменів, які за сучасним визначенням «можуть бути, а можуть не бути», а значно більш евристичних симптомів небезпечних метапричинних змін, які можуть викликати цілу зливу різноманітних деструктивних (по відношенню також і до людини) процесів. Лише коли окремі незвичні дії вдавалося вибудувати в систему, тоді означені дії отримували розуміння. Характерним в цьому плані є аналіз К.Леві-Стросом процесу обвинувачення злочинця і покарання злочину в архаїчному світі (76, с.153), де процес проти обвинувачоного має за мету “не покарати злочин, а скоріше засвідчити реальність системи, яка зробила його можливим” (курсив – К.В.) (77). В політиці здавна керуються методами державного примусу і дій відповідних силових структур жорстко присікаючи будь-які прецеденти інакомисля і локальної непокори владі, оскільки ці «випадковості» небезпечні порушенням загального порядку і можливими катастрофічними наслідками для всієї системи життя. Як казав римський імператор конокраду перед його стратою: «ми так караємо тебе не за те, що ти вкрав коней, а тому, що коні не повинні бути вкрадені».

Сьогодні реальність метапричинної детермінації виявляється в тому парадоксі, що сучасна пересічна людина, сповідуючи причинність, всупереч цьому не тільки визнає також і метапричинні впливи, а й часто розглядає їх як єдине, що лише і гідне її уваги. Йдеться, перш за усе про ідеали і цілі, без яких кожна окрема дія людини втрачає сенс і які саме тому часто витлумачуються у платонівському дусі як вища реальність. Без них самі по собі причинні дії і гонитва за частковими успіхами поступово формують відчуття безглуздості життя. К.Лоренц справедливо зазначив, що думка про причинну напередзаданість наповнює людей схожим на клаустрофобію відчуттям несвободи і люди хочуть, «щоб їх дії визначалися не випадковими причинами, а високими цілями» (14, с.218-219). Вони хочуть знати не лише «чому?», а й «для чого?».

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка