Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка9/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   55

Крім того, їхній доробок належить розглядати як такий, що має багато спільного з «витісненими» голосами й голосами меншості всередині самої метрополії: з феміністками, афро-американськими письменниками, інтелектуалами, митцями та іншими. Але й тут важливо залишатися пильним і самокритичним, бо існує природна небезпека інституціоналізації опозиційності, перетворення марґінальності на сепаратизм, догматизації опору. Звісно, діяльність, яка стверджує й переформульовує політичні проблеми в інтелектуальному житті, убезпечена від ортодоксальності. Однак ніколи не втратить актуальності потреба втримати на першому місці спільноту, а не примус, критичність, а не просту солідарність, пильність, а не згоду.

Позаяк питання, які я порушую, певним чином продовжують «Орієнталізм» (він так само, як і ця книжка, був написаний у США), слід ураховувати культурне й політичне {100} середовище Америки. Сполучені Штати — це не просто велика країна, це остання наддержава, надзвичайно впливова сила, здатна часто втручатися в хід подій майже по всій планеті. Громадяни й інтелектуали Сполучених Штатів особливо відповідальні за стосунки США з рештою світу. Цієї відповідальності не можна позбутися, її не можна «виконати», заявивши, що Радянський Союз, Британія, Франція чи Китай були або є гіршими. Ми справді відповідальні за цю країну, а тому можемо вплинути на неї в спосіб, недоступний догорбачовському СРСР чи іншим країнам. Отже, спочатку варто скрупульозно розглянути, як у Центральній і Латинській Америці (це найочевидніше), на Близькому Сході, в Африці та в Азії Сполучені Штати заступили попередні великі імперії, ставши єдиною панівною зовнішньою силою.

Чесно кажучи, ця історія не з найкращих. Після Другої світової війни військові вторгнення США мали (й мають) місце майже на кожному континенті, більшість із них — досить складні й масштабні — вимагали приголомшливих національних інвестицій (що ми тільки тепер починаємо розуміти). Усе це, за словами Вільяма Еплмена Вільямса, — імперія як спосіб життя. Безперервні відкриття нових фактів про війну у В’єтнамі, про американську підтримку «контрас» у Нікараґуа, про кризу в Перській затоці — це лише частина історії цього комплексу вторгнень. Мало уваги звертають на те, що винятково імперіалістичною можна назвати політику США на Близькому Сході та в Центральній Америці: експлуатація геополітичного розламу між так званими іранськими поміркованими, допомога так званим борцям за свободу «Контрас» у скиненні законного обраного уряду в Нікараґуа, підтримка королівських родин Саудівської Аравії та Кувейту.

Навіть якби ми припустили, як це багато хто робить, що зовнішня політика США принципово альтруїстична і віддана таким безсумнівним цілям, як свобода й демократія, причин для скептицизму цілком достатньо. Очевидно важливою видається релевантність міркувань Т. С. Еліота в «Традиції та індивідуальному таланті» щодо історичного чуття. Чи не повторюємо ми як нація попередній досвід Франції та Британії, Іспанії й Португалії, Голландії й Німеччини? І водночас чи не намагаємося ми вважати себе якоюсь мірою звільненими від брудніших {101} імперських авантюр, що передували нашим? Крім того, чи не оперуємо ми незаперечним припущенням, ніби наше призначення — керувати світом і панувати над ним, призначення, що його ми самі собі приписали як частину виправи до диких земель?

Одним словом, ми як нація зіткнулися з глибоким, надзвичайно дражливим і бентежним питанням наших стосунків з іншими — іншими культурами, державами, історіями, досвідами, традиціями, народами й долями. За межами цього питання немає Архімедової точки, з якої можна було б на нього відповісти. Немає переваги в існуванні поза реальністю стосунків між культурами, між нерівними імперськими й неімперськими силами, між нами та іншими. Ніхто не має епістемологічних привілеїв судити, оцінювати і тлумачити світ, не обтяжений інтересами та боротьбою стосунків. Ми, сказати б, складаємося зі зв’язків, а не перебуваємо поза або над ними. І нам як інтелектуалам, гуманітарям, секулярним критикам слід розуміти Сполучені Штати у світі націй і влади зсередини реальності, адже ми її учасники, а не відірвані зовнішні спостерігачі, котрі, як Олівер Ґолдсміт у чудовому вислові Єйтса, «неквапно сьорбають мед із горщика свого ума» 27.

27 Єйтс Вільям Батлер. Кров і місяць / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 176.

Останні розвідки з сучасної європейської та американської антропології доволі цікаво й симптоматично відбивають ці ломиголовки і плутанину. Головний конститутивний елемент такої культурної практики й інтелектуальної діяльності — це нерівні силові стосунки між зовнішнім західним ентографом-спостерігачем і примітивною або принаймні іншою, але напевне слабшою і менш розвинутою неєвропейською і незахідною людиною. У своєму надзвичайно багатому творі «Кім» Кіплінґ екстраполює політичне значення цих стосунків і втілює їх в образі полковника Крейтона, етнографа, відповідального за Картографічну службу Індії, а ще голови британської розвідки в Індії — «великої гри», до якої належить молодий Кім. Ці проблематичні стосунки часто повторювались у модерній західній антропології, а останні праці кількох теоретиків мають до діла з {102} майже неподоланною суперечністю між замішаними на силі політичними реаліями та науковим і людським бажанням герменевтично і співчутливо зрозуміти Іншого у спосіб, який не зазнав впливу сили.

Питання про успіх або поразку цих спроб не таке цікаве, як питання про те, що їх вирізняє й уможливлює, а саме гостре й розгублене усвідомлення невідворотного і всеосяжного імперського оточення. Мені не відомий спосіб осягнути світ ізсередини американської культури (з цілою її історією викоренення й приєднання) без одночасного осягнення самого імперського контексту. Я назвав би це культурним фактом надзвичайної політичної й інтерпретативної важливості, попри те, його не визнають у теорії культури й літератури, його постійно оминають і відмежовують у культурних дискурсах. Читаючи більшість деконструктивістів культури, марксистів або нових історицистів, бачимо авторів, чий політичний обрій та історичне місце — всередині суспільства й культури, надто вплутаних в імперське домінування. Проте ці обрії майже не помічені, імперське оточення практично не визнане, усвідомлення імперської закритості фактично табуйоване. Натомість складається враження, що інтерпретація інших культур, текстів і народів (яка насправді є суттю інтерпретації як такої) відбувається в безчасовому вакуумі, настільки всепрощальному й потуральному, що вона одразу стає універсальною — без прив’язаності, інтересів і заборон.

Звісно, ми живемо у світі не самих лише товарів, а й репрезентацій, а репрезентації — їхнє продукування, обіг, історія та інтерпретація — це чистий елемент культури. У найновіших теоріях проблему репрезентації називають центральною, проте рідко коли розглядають у її справжньому політичному, здебільшого імперському контексті. Натомість ми маємо, з одного боку, ізольовану культурну царину, яку вважають безперешкодно й безумовно відкритою для невпливових теоретичних роздумів і розвідок, з іншого боку — зіпсовану політичну царину, де повинна відбуватися справжня боротьба інтересів. Для фахового дослідника культури — гуманітаря, критика, науковця — лише одна царина дотична до його діяльності. Ба більше, вважається, що ці дві царини роз’єднані, тоді як вони не просто пов’язані, а є одним цілим. {103}

Це роз’єднання закладає радикальне підтасовування фактів. Із культури, заплямованої стосунками з владою, знімають тягар відповідальності за ці стосунки; репрезентації трактують лише як аполітичні образи, що потребують граматичної й синтаксичного аналізу, як численні граматики обміну, — й відрив теперішнього від минулого вважається завершеним. Проте, позаяк це роз’єднання сфер ані нейтральне, ані випадкове, його реальне значення полягає в акті співучасті, у виборі гуманітаря на користь закритої, відмежованої, систематично очищуваної текстуальної моделі, а не моделі войовничішої, принципові ознаки якої неминуче обертаються довкруг нескінченної боротьби навколо питання самої імперії.

Можна сказати й інакше, використовуючи всім відомі приклади. Впродовж щонайменше десяти років у Сполучених Штатах тривала доволі серйозна дискусія про значення, зміст і завдання ліберальної освіти. Більша частина цієї дискусії (хоч і не вся вона) виникла в університетському середовищі після заворушень 1960-х років. Тоді вперше в цьому сторіччі руйнівні сили, що їх вивільнили соціально й інтелектуально інспіровані провокації, поставили під сумнів структуру, авторитет і традицію американської освіти. Здобули престиж та прихильність новіші течії академічної думки і те, що називають теорією: у цій графі зібралося багато нових дисциплін, як-от психоаналіз, лінґвістика й ніцшеанська філософія, вигнані з таких традиційних галузей, як філологія, етика й природничі науки. Вони, здається, підірвали авторитет і стабільність усталених канонів, добре розбудованих царин, непорушних процедур акредитації, дослідження й розподілу інтелектуальної праці. Те, що все це сталося на скромній і обмеженій території культурно-академічного праксису одночасно з потужною хвилею антивоєнного й антиімперіалістичного протесту, було не випадковим, а радше справжнім політичним та інтелектуальним поєднанням обставин.

Велика іронія є в тому, що наші пошуки наново наснаженої, відновленої традиції в метрополії почалися після виснаження модернізму і проявляються у вигляді постмодернізму або, як я вже казав раніше, цитуючи Ліотара, втрати леґітимізуючої влади наративу західної емансипації та просвітництва. Водночас модернізм віднаходиться у колишньому колонізованому, периферійному світі, де тон задають опір, логіка насмілювання й {104} різноманітні дослідження вікових традицій (в ісламському світі al-Turath).

Одинока відповідь західного світу новим обставинам була абсолютно реакційною: намагання підняти старі авторитети й канони, спроби відновити десять, чи двадцять, чи тридцять важливих західних книжок, без яких західна людина не може вважатися освіченою — усе це виражено в риториці войовничого патріотизму.

Проте може бути й інша відповідь. До неї варто тут звернутися, бо вона відкриває важливу теоретичну можливість. Культурний досвід або взагалі кожна культурна форма засадничо, у своїй суті, гібридна, тому якщо з часів Іммануїла Канта Захід практикував ізолювання культурної й естетичної царин від мирського світу, то нині настав час знову їх поєднати. Це справа непроста, бо, на моє переконання, сама суть західного досвіду, принаймні з кінця XVIII сторіччя, полягала не лише в тому, щоб запанувати над віддаленими землями і посилити гегемонію, а й у розведенні культури та досвіду в позірно окремі сфери. Утворення на зразок рас і націй, сутності на кшталт англійськості чи орієнталізму, способи виробництва, як-от азійський чи окцидентальний — усе це, на мою думку, свідчить на користь ідеології, культурні кореляти якої добре передують фактичному накопиченню імперських територій в усьому світі.

Більшість істориків імперії вважають, що формально «доба імперій» почалася приблизно 1878 року — від «бійки за Африку». Пильніший аналіз культурної дійсності відкриває набагато раніші, глибші й упертіші погляди на закордонну гегемонію Європи. Вже наприкінці XVIII сторіччя ми бачимо зв’язну і цілком завершену систему ідей, наслідком яких була низка невідлучних від них подій, як-от перші великі послідовні завоювання під проводом Наполеона, постання націоналізму й європейської національної держави, масштабна індустріалізація та зосередження влади в руках буржуазії. У цей-таки період роман і новий історичний наратив перевершують інші оповідні форми, утверджуючи важливість суб’єктивності для історичного часу.

Проте більшість істориків культури й, напевне, усі літературознавці не зауважили географічного транскрибування, теоретичного картографування й окреслення території, на яких ґрунтуються західна художня література, історичне письмо й {105} філософський дискурс того часу. Їм передує авторитет європейського спостерігача — мандрівника, торговця, науковця, історика, романіста. Далі — просторова ієрархія, в якій сама метрополія, а з часом і економіка метрополії розглядаються як такі, що залежать від закордонної системи територіального контролю, економічної експлуатації та соціокультурного бачення. Без цієї системи стабільність і процвітання вдома (а «дім» тут — слово з надзвичайно сильним резонансом) були б неможливі. Мою думку чудово ілюструє приклад із «Менсфілд парку» Джейн Остін: рабовласницька плантація Томаса Бертрама в Антиґуа виявляється незбагненно конечною умовою стабільності і краси Менсфілд парку, описаного в категоріях етики й естетики задовго до «бійки за Африку» і до офіційного початку доби імперії. Цитуючи Джона Стюарта Мілля у «Принципах політичної економії»:
Навряд чи ці [наші віддалені володіння] можна сприймати як країни... радше як віддалені сільськогосподарські чи виробничі маєтки, що належать більшій спільноті. Наприклад, наші весті-ндські колонії не можна розглядати як країни з власним виробничим капіталом... [бо це радше] місце, де Англії зручно продукувати цукор, каву та кілька інших тропічних товарів [51].
Прочитайте цей надзвичайний пасаж разом із романом Джейн Остін — і проступить далеко не така великодушна картинка, ніж та, що зазвичай представляє культурні формації доімперіалістичної доби. В голосі Мілля чути безжальні власницькі нотки білого господаря, звиклого викреслювати зі своєї свідомості існування, роботу і страждання мільйонів рабів, перевезених «середнім рейсом» 28, редукованих до самого лише збірного статусу «для вигід власників». За словами Мілля, ці колонії треба сприймати як зручності і не більше.

28 «Середнім рейсом» [Middle Passage] називався відтинок традиційного маршруту атлантичної работоргівлі між африканським та американським узбережжями. Атлантична работоргівля мала «трикутникову» форму: кораблі вирушали з Європи, навантажені крамом для африканських ринків; в Африці крам продавали або обмінювали на рабів, яких потім транспортували до Америки; в Америці рабів продавали або обмінювали на товари для європейських ринків, після чого кораблі поверталися до Європи. За місцем у цьому маршруті перший перетин Атлантичного океану назвали «середнім рейсом».

Таке ставлення потверджує {106} Джейн Остін, котра у «Менсфілд парку» зводить багатостраждальне карибське життя до якогось пів тузіня побіжних згадок про Антиґуа. Чи не те саме можна сказати про інших канонічних письменників Британії і Франції. Одним словом, метрополія отримує свій авторитет великою мірою за рахунок знецінення й експлуатації віддалених колоніальних володінь. (Недаремно Волтер Родні назвав свій великий деколонізаційний трактат 1972 року «Як Європа недорозвинула Африку».)

Нарешті авторитет спостерігача й авторитет європейської географічної центральності підкріплює культурний дискурс, який обмежує неєвропейськість, зводячи її до вторинного расового, культурного й онтологічного статусу. І хоч як парадоксально, та ця вторинність суттєва для першості європейськості. Звісно, цей парадокс досліджували Сезер, Фанон і Меммі, однак те, що його рідко вивчали дослідники апорій і неможливостей прочитань, — лише одна з багатьох іроній модерної критичної теорії. Так, мабуть, сталося, бо він наголошує не стільки на тому, як читати, а радше що читати і де про це написано та представлено. Величезна заслуга Конрада полягає в тому, що в його такій складній і такій розщепленій прозі зазвучала автентична імперіалістична нота: як забезпечити сили всесвітнього накопичення й панування самопідкріплюваним ідеологічним двигуном (те, що Марлоу у «Серці темряви» називає дієвістю, ґрунтованою на відданості ідеї, яка стоїть за «цим», себто за відбиранням землі у тих, хто має темніший колір шкіри і пласкіший ніс) та водночас замовчувати цей процес, стверджуючи, що культура й мистецтво не мають з «цим» нічого спільного.

Повне питання звучатиме так: що читати і що робити з тим читанням? Усі зусилля, вкладені в критичну теорію, в роман і демістифікаційні теоретичні практики, як-от новий історицизм, деконструкція чи марксизм, уникали головного, на мій погляд, визначального політичного горизонту модерної західної культури — імперіалізму. Таке масове уникання закріпило канони залучення й вилучення: залучаються всі руссо, ніцше, вордсворти, діккенси, флобери та інші і водночас вилучаються їхні стосунки із затяжною, складною й неоднорідною справою імперії. Але чому питання полягає в тому, що і де прочитати? Дуже просто: критичний дискурс не звертав уваги на вельми привабливу і розмаїту постколоніальну літературу, що постала як опір {107} імперіалістичній експансії Європи та Сполучених Штатів упродовж останніх двох сторіч. Читаючи Остін, не знаючи Фанона, Кабрала й інших, ми відриваємо модерну культуру від її зв’язків і зобов’язань. Такий підхід треба змінити.

Одначе мета мусить бути ширшою. Критична теорія й історико-літературні дослідження перетлумачили і перезатвердили головні взірці західної літератури, мистецтва й філософії. Більшість цих праць дуже захопливі й переконливі, хоча незрідка в них відчувається більше переробки й удосконалення, ніж відданості тому, що я назвав би секулярною й асоційованою критикою. Така критика неможлива без глибокого розуміння того, як свідомо вибрані історичні моделі стосуються соціальних та інтелектуальних змін. Але якщо прочитувати й інтерпретувати модерну європейську й американську культуру як таку, що мала щось спільне з імперіалізмом, обов’язковою стає також реінтерпретація канону у світлі тих текстів, місце яких у цьому каноні мало пов’язували з європейською експансією і надавали йому недостатньої ваги з огляду на неї. Інакше кажучи, така процедура зумовлює прочитання канону як поліфонічного акомпанементу європейській експансії, відкориґовує напрям і переглядає значення письменників на зразок Конрада й Кіплінґа. Їх завжди читали як розвагу, а не як письменників, чия відверто імперіалістична тематика приховано або ж імпліцитно існувала задовго до них у творах, скажімо, Остін чи Шатобріана.

По-друге, слід розпочати теоретичну роботу для означення стосунку між імперією та культурою. Цей процес уже має кілька віх, наприклад праці Кірнана або Мартіна Ґріна, але інтерес до теми ще слабкий. Однак, як я вже зазначав, ситуація починає змінюватися на краще. Ціла низка праць із інших дисциплін, нова група здебільшого молодих науковців і критиків — і тут, і в «третьому світі», і в Європі — розпочинають теоретичну й історичну справу. Багато з них у той чи той спосіб, здається, наближаються до питань імперіалістичного дискурсу, колоніалістської практики тощо. В теорії ми ще перебуваємо на стадії спроб інвентаризувати запотребуваність культури імперією, та й ці спроби хіба тільки починають розвиватися із зародкового стану. В міру того як вивчення культури сягає в царину мас-медіа, популярної культури, мікрополітики тощо, загострюється увага до моделей влади й гегемонії. {108}

По-третє, ми повинні завжди пам’ятати про прероґативи сьогодення як дороговкази й парадигми для вивчення минулого. Коли я наполягав на поєднанні і зв’язках між минулим і теперішнім, між імперіалізатором та імперіалізованим, між культурою та імперіалізмом, я робив це не для того, щоб вирівняти чи зменшити відмінності, а радше для того, щоб наголосити взаємозалежність між речами. Імперіалізм як досвід із вирішальним культурним виміром настільки широкий і різнобарвний, що ми повинні говорити про взаємонакладні території та переплетені історії — спільні для чоловіків і жінок, білих і небілих, жителів метрополії і периферії, для минулого, і теперішнього, і майбутнього. Ці території й історії можна побачити лише з перспективи цілісності секулярної історії людства.


Частина друга
Консолідоване бачення

Ми називали себе „групою вторгнення“, адже прагнули увірватися до затхлих залів англійської зовнішньої політики і, незважаючи на колії, прокладені для нас нашими предками, витворити на Сході новий народ.

Т. Е. Лоуренс, «Сім стовпів мудрості»
1. Наратив і соціальний простір
У британській і французькій культурах XIX — початку XX ст. майже повсюдно можна виявити алюзії на імперію, проте найчастіше і найреґулярніше вони трапляються саме в британському романі. Разом ці алюзії складають те, що я назвав «структурою ставлення і референції». «Менсфілд парк» — роман, який у доробку Джейн Остін оприявнює етичні й соціальні цінності, засадничі для інших її творів, — пронизують референції на віддалені володіння сера Томаса Бертрама. Ці володіння дають серу Томасу його багатство, створюють приводи для від’їздів, закріплюють його соціальний статус удома й за кордоном, уможливлюючи існування його цінностей, які, зрештою, поділяє і Фанні Прайс (і сама Остін). Якщо, як каже Остін, це роман про «впорядковування», то право на колоніальні володіння безпосередньо сприяє встановленню соціального порядку й етичних пріоритетів удома. Можна пригадати й народжену у Вест-Індії Берту Мейсон, божевільну дружину Рочестера з «Джейн Ейр» 29, чия загрозлива присутність замкнена в кімнаті на горищі. Джозеф Седлі з «Ярмарку суєти» Теккерея 30 — індійський набоб, чий норов і надмірне (вочевидь, незаслужене) багатство переплітаються зі, зрештою, неприйнятною нещирістю Бекі.

29 Укр. переклад див.: Бронте Шарлотта. Джен Ейр / Пер. з англ. Петро Соколовський. — X.: Фоліо, 2004. — 480 с.

30 Укр. переклад див.: Теккерей Вільям Мейкпіс. Ярмарок суєти / Пер. з англ. Ольга Сенюк — X.: Фоліо, 2003. — 398 с.

Останній протиставлена, своєю чергою, пристойність Емілії, кінець кінцем, відповідно винагороджена. {112} А наприкінці роману Джозеф Доббін безтурботно заходиться писати історію Пенджабу. Корабель «Троянда» мандрує Карибами та Південною Америкою в романі Чарльза Кінґслі «Вествард Хо!». У «Великих сподіваннях» Діккенса Абель Меґвіч каторжник, засланий до Австралії, а його багатство (про походження якого навіть не здогадується Піп-тріумфатор — провінційний юнак, котрий під машкарою джентльмена процвітає в Лондоні) за іронією долі вможливлює великі сподівання, що їх плекає Піп. У багатьох інших романах Діккенса бізнесмени мають зв’язки з імперією (варто згадати лише Домбі та Квілпа). У «Танкреді» Дізраелі та «Деніелі Деронді» Еліот Схід виступає як середовище, де живуть тубільці (або європейський імміґрантський люд), а також як територія, об’єднана під владою імперії. Ральф Тушет із «Портрета дами» Генрі Джеймса подорожує Алжиром і Єгиптом. А що вже казати про Кіплінґа, Конрада, Артура Конан Дойла, Райдера Гаґґарда, P. JI. Стівенсона, Джорджа Орвелла, Джойса Кері, Е. М. Форстера та Т. Е. Лоуренса — у їхніх творах імперія відіграє роль кардинально важливої обставини.

У Франції ситуація була інакшою, бо на початку XIX сторіччя французькі імперські нахили відрізнялися від англійських, підтримуваних неперервністю і стабільністю самого державного устрою Англії. Політичне задкування, втрата колоній, незахищеність володінь та зміни у філософії, через які проходила Франція під час Великої французької революції й доби Наполеона, призвели до того, що французька імперія мала не таку стабільну ідентичність і менш ґарантовану присутність у французькій культурі. Риторика імперської величі вчувається у творах Шатобріана й Ламартіна; в малярстві, в історичних і філологічних писаннях, у музиці й театрі подибуємо доволі чітке уявлення про віддалені володіння Франції. Проте загалом у культурі аж до другої половини сторіччя вагоме, майже філософське відчуття імперської місії (як у Британії) трапляється рідко.

Існує також щільний корпус американських творів, синхронних зі згаданими британськими і французькими працями, який представляє особливо гострий імперський тип. Хоча — парадоксально — у його підґрунті лежить нещадний антиколоніалізм, спрямований проти Старого світу. Пригадаймо, {113} наприклад, пуританську «виправу до диких земель», пізніший надміру нав’язливий інтерес Купера, Твена, Мелвілла й інших письменників до експансії США на захід, а заразом і до тотальної колонізації та знищення корінного американського життя (що його вивчали Річард Слоткін, Патріція Лімерік і Майкл Пол Роджин) [1]. Імперський мотив з’являється, щоб скласти конкуренцію європейському. (У частині IV цієї книжки я звернуся до інших, сучасніших аспектів, пов’язаних зі Сполученими Штатами імперського ґатунку кінця XX ст.)

Будучи орієнтиром, точкою відліку, цілком імовірним джерелом багатства й послуг, метою подорожей упродовж більшої частини європейського XIX сторіччя, імперія кодифіковано присутня (хоча тільки непрямо помітна) в художній літературі. Це дуже нагадує присутність слуг у великих домах і в романах: їхню працю сприймають як даність, про яку нечасто згадують, яку рідко вивчають (хоча Брюс Роббінс нещодавно написав про це [2]) і якій здебільшого не надають значення. Наведу іншу цікаву аналогію: імперські володіння — анонімні, спільні, завжди напохваті — схожі на категорію вигнанців — міґраційних робітників, тимчасових працівників або сезонних ремісників (проаналізовані Ґаретом Стедменом Джонсом [3]). Значення має їхня присутність, а не імена й особистості. Вони приносять прибуток, не будучи вповні присутніми. Послуговуючись дещо самовдоволеним висловом Еріка Вульфа, можна сказати, що це літературний аналог «людей без Історії» [4]. Від них залежали економіка й державний устрій, підтримувані імперією, але їхня реальність не вимагала історичної та культурної уваги.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка