Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка8/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   55

24 Світова література (нім.).

Отже, говорити про порівняльне літературознавство означало говорити про взаємодію світових літератур між собою, однак це поле було епістемологічно організоване як певна ієрархія — з Європою та її латинсько-християнськими літературами в центрі і на вершині. Коли Авербах у своєму заслужено відомому есе «Філологія світової літератури», написаному по Другій світовій війні, звертає увагу на появу «інших» літературних мов і літератур (неначе нізвідки: він не згадує ні про колоніалізм, ні про {89} деколонізацію), то висловлює більше болю й жаху, ніж задоволення щодо перспектив явища, яке він, здається, так неохоче визнає. Рим під загрозою [45].

Звісно, американські фахівці й університетські кафедри вважали цю європейську схему спорідненою, а тому придатною для наслідування. Першу американську кафедру порівняльного літературознавства, як і перший компаративістичний журнал, було засновано 1891 року в Колумбійському університеті. Ось що сказав Джордж Едвард Вудберрі, перший професор — голова кафедри, про сферу своєї діяльності:


Частини світу сходяться докупи, а з ними й частини знання поволі сплітаються в одну інтелектуальну структуру. Саме вона, вивищуючись над політикою і маючи не більше інституційної машинерії, ніж суддівські колеґії та конґреси джентльменів, нарешті стане справжніми узами цілого світу. Сучасний науковець більше за інших громадян користається з отакого зростання й комунікації, з цієї доби масштабної експансії і водночас концентрації, з цього безконечно розширеного і глибокого змішання народів між собою та з минулим. Його звичайний досвід має більше родової пам’яті й родової уяви, ніж його попередники, і горизонти його поглядів ширші. Він живе в просторішому світі: фактично він народжений не лише для свободи міста, хоч якої шляхетної, а для нового громадянства у новоформованій державі, яка (як у прихованих чи виразних мріях усіх великих учених від Платона до Ґете) не визнає расових або примусових кордонів лише верховенство розуму. Поява і розвиток нової науки, відомої як „порівняльне літературознавство“, характерні для становлення цього більшого світу та долучення до нього вчених. Наука йтиме своїм шляхом, разом з іншими схожими елементами прагнучи своєї мети — єдності людства, ґрунтованої на духовних єдностях науки, мистецтва й любові [46].
Така риторика природно і без труднощів резонує з впливом Кроче і Де Санктіса, а також із раніше висловленими ідеями Вільгельма фон Гумбольдта. Проте «суддівські колеґії та конґреси джентльменів» Вудберрі доволі химерні й сильно суперечать реаліям життя в «більшому світі», про який він говорить. У часи найбільшої в історії західної імперської гегемонії Вудберрі примудряється не помітити цю панівну форму політичної єдності задля відзначення єдності ще вищої, цілком {90} ідеальної. З його слів незрозуміло, як «духовні єдності науки, мистецтва й любові» поєднуватимуться з менш приємними реаліями, і вже зовсім неясно, як можна чекати, що «духовні єдності» подолають прояви матеріальності, влади й політичного поділу.

Академічні дослідження з порівняльного літературознавства принесли з собою уявлення про те, що Європа та Сполучені Штати разом були центром світу не лише завдяки їхнім політичним статусам, а й тому, що їхні літератури були найбільш гідними вивчення. Коли Європа впала перед фашизмом і США чудово скористалися з великої еміґрації науковців, мало що з їхнього кризового відчуття перемандрувало разом із ними. Наприклад, «Мімезис», написаний Авербахом у Стамбулі, де він переховувався від нацистської Європи, був не просто вправлянням у текстових тлумаченнях. Як сам він згадував в есе 1952 року (на нього я щойно посилався), це був акт цивілізаційного виживання. Його власна місія компаративіста бачилася йому як представлення (можливо, востаннє) складної еволюції європейської літератури в усьому її розмаїтті — від Гомера до Вірджинії Вульф. Свою книжку про латинське середньовіччя Курціус створив в атмосфері такого самого нагнаного страху. Одначе як мало цього духу передалося тисячам академічних науковців-літературознавців, наснажених цими двома книгами! За «Мімезисом» визнали, що це видатна книга з багатою аналітикою, проте сенс її призначення помер через її неодноразове використання з тривіальною метою [47]. Нарешті, наприкінці 1950-х років з’явився радянський супутник і перетворив вивчення чужоземних мов, а заразом і порівняльного літературознавства, на сфери, які безпосередньо впливають на національну безпеку. Національний оборонний закон про освіту [48] підтримав цю сферу і разом з нею, на жаль, навіть більш самовдоволений етноцентризм та приховану «холодну войовничість», ніж міг собі уявити Вудберрі.

Однак, як безпосередньо демонструє «Мімезис», поняття західної літератури, що лежить у самому центрі порівняльного дослідження, здебільшого висуває на передній план, драматизує й уславлює певну ідею історії, водночас затемнюючи фундаментальну географічну й політичну реальність, яка уможливлює цю ідею. Висловлена в «Мімезисі» та інших наукових працях з компаративістики ідея європейської і західної літератури {91} посутньо ідеалістична та непослідовно геґельянська. Отже, принципом розвитку, який стверджує, що Рим досяг домінування, виявляється об’єднання і синтез. Дедалі більше реальності входить у літературу, яка розширюється і розвивається від середньовічних хронік до величних споруд оповідної художньої прози XIX сторіччя — творів Стендаля, Бальзака, Золя, Діккенса, Пруста. Кожен наступний твір репрезентує синтез проблемних елементів, які порушують засадничий християнський порядок, так вікопомно виведений у «Божественній комедії» 25. Класові й політичні перевороти, зрушення в економічній системі й організації, війна — для великих письменників на зразок Сервантеса, Шекспіра, Монтеня (так само, як і для сили-силенної менших авторів) усі ці теми охоплені раз у раз поновлюваними структурами, баченнями, стабільностями, які засвідчують непорушний діалектичний порядок, що його репрезентує Європа як така.

Рятівне бачення «світової літератури», яке у XX сторіччі здобуло статус спасителя, збігається також із тим, що формулювали теоретики колоніальної географії. У творах Гелфорда Маккіндера, Джорджа Чисголма, Жоржа Арді, Леруа-Больє і Люсьєна Февра з’являється відвертіша, але так само метропоцентрична й імперська оцінка світової системи. Тільки тепер — замість самої лише історії — і імперія, і наявний географічний простір співпрацюють, щоб створити «світову імперію», керовану Європою. Проте в цьому географічно артикульованому баченні (як показує Пол Картер у «Дорозі до Ботанічної затоки», воно ґрунтоване здебільшого на картографічних результатах реальних географічних досліджень і завоювань) існує не менше твердої віри в те, що європейська вищість природна. Кульмінацією цього Чисголм називає різноманітні «історичні переваги», які дозволили Європі зневажити «природні переваги» багатших, заможніших і доступніших реґіонів, контрольованих нею [49]. Феврова «Земля й еволюція людства» (1922) — переконлива й інтеґральна енциклопедія — за своїм масштабом і утопічністю дорівнює творчості Вудберрі.

25 Укр. переклад див.: Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / Пер. з італ. Євген Дроб’язко. — К.: Дніпро, 1976. — 548 с.; або новіше видання: Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / Пер. з італ. Є. А. Дроб’язко. — X.: Фоліо, 2001. — 607 с. {92}

Наприкінці XIX і на початку XX сторіччя великі географічні синтезатори пропонували своїй аудиторії формальні пояснення для готової політичної дійсності. Європа уже керувала світом, імперська мапа уже вможливлювала культурне бачення. Сторіччя по тому для нас збіги чи подібності між одним баченням світової системи та іншим, між географією та літературною історією видаються цікавими, але проблематичними. Що нам робити з цією схожістю?

Гадаю, по-перше, вона потребує артикуляції та активації, які можливі лише тоді, коли ми серйозно зважатимемо на сучасність, а особливо на демонтування класичних імперій і нову незалежність десятків колись колонізованих народів і територій. Ми повинні побачити, що збіги та конверґенції між географією, культурою й історією, які були неабияк важливі для піонерів порівняльного літературознавства, вже окреслили і передрекли сучасне ґлобальне оточення — взаємонакладні території, переплетені історії. Тоді ми зможемо по-новому, динамічніше збагнути й ідеалістичний історицизм, який підживлює компаративістську схему «світової літератури», і синхронну йому непохитно імперську мапу світу.

Проте цього не можна зробити, не визнавши, що демонстрація влади спільна для них обох. Справді ґрунтовні дослідження тих, хто вірив у Weltliteratur і вивчав її, містили надзвичайний привілей спостерігача, котрий, перебуваючи на Заході, фактично міг оглядати обшир світової літератури з почуттям суверенної безсторонності. Орієнталісти й інші фахівці з проблем неєвропейського світу — антропологи, історики, філологи — мали цю владу. Як я вже намагався показати, вони часто рухалися пліч-о-пліч з імперським підприємством, відповідальність за яке вони свідомо взяли на себе. Ми мусимо з’ясувати ці різноманітні незалежні явища і виявити їхню спільну методологію.

Цілком географічну модель подано в есе Ґрамші «Деякі аспекти південного питання». Непрочитана і непроаналізована ця розвідка — одинока послідовна (хоча так ніколи й не закінчена) розвідка політичного й культурного аналізу, який розробив Ґрамші. Вона стосується географічної головоломки, сформульованої його соратниками як поштовх до дії та вивчення: як можна осмислити, спланувати, вивчити Південну Італію, враховуючи, що соціальна дезінтеґрація перетворила її на, {93} здавалося б, незрозумілу, однак парадоксально вирішальну для розуміння Італії Північної. Гадаю, блискучий аналіз Ґрамші — це більше, ніж просто тактичний зв’язок з італійською політикою 1926 року, адже це кульмінація його публіцистики до 1926 року і прелюдія до «Тюремних зошитів», у яких він зосередився передусім на територіальних, просторових і географічних підвалинах суспільного життя (чого не зробив його видатний колеґа Лукач).

Лукач належить до геґельянської традиції марксизму, Ґрамші — до традиції Віко та Кроче. Для Лукача центральна проблематика його головних праць від початку наукової кар’єри й аж до книжки «Історія і класова свідомість» (1923) — темпоральність. Ґрамші розуміє соціальну історію та реальність у географічних термінах — це очевидно навіть із побіжного огляду його понятійного словника, де переважають такі слова, як «терен», «територія», «квартали» та «реґіон». У «Південному питанні» Ґрамші не лише докладає зусиль, аби показати, що поділ на північний і південний реґіони Італії — підґрунтя проблеми: як політично вирішити питання національного робітничого руху, який наразі зайшов у глухий кут. Він також витончено описує специфічну топографію півдня, прикметну, як він каже, разючим контрастом між чималими недиференційованими масами селян, з одного боку, й існуванням «великих» землевласників, важливих видавництв і видатних культурних формацій — з другого. Самого Кроче — вельми поважну й шановану в Італії фігуру — Ґрамші з характерною проникливістю трактує як південного філософа, якому легше встановити зв’язки з Європою і Платоном, ніж із його власним південним оточенням, що розвалюється.

Отже, проблема полягає в тому, як пов’язати південь, чия бідність і велика кількість робочої сили пасивно вразливі перед північною економічною політикою і владою, із залежною від нього північчю. Ґрамші формулює відповідь, провіщуючи свою знамениту критику інтелектуала в «Тюремних зошитах»: він розглядає П’єро Ґобетті, котрий як інтелектуал розумів потребу поєднати північний пролетаріат із південним селянством (стратегія, яка рішуче контрастувала з діяльністю Кроче і Джустіно Фортунато) і пов’язував північ і південь завдяки своїй здатності облаштувати культуру. Його праця «поставила південне {94} питання на ґрунті, що відрізнявся від традиційного [який розглядав південь просто як відсталий реґіон Італії], долучивши до нього пролетаріат півночі» [50]. Однак, веде далі Ґрамші, це долучення не могло відбутися, якби не пам’ять про те, що інтелектуальна праця повільніша, що інтелектуали працюють за куди розтягнутішими календарями, ніж будь-яка інша суспільна група. Культуру не можна розглядати як безпосередній факт, її слід розглядати (як він зазначав у «Тюремних зошитах») sub specie aeternitatis 26. Постання нової культурної формації вимагає багато часу, а цей процес потребує інтелектуалів, залежних від багаторічної підготовки, діяльності та традиції.

Ґрамші також розуміє, що впродовж тривалого часового відрізка, коли відбувається коралоподібне формування культури, існує потреба в «розламах органічного походження». Ґобетті репрезентує один такий розлам, тріщину, що відкрилася всередині культурних структур, які так довго підтримували і закріплювали північно-південну суперечність в італійській історії. Ґрамші ставиться до Ґобетті з очевидною теплотою, розумінням і сердечністю. Проте політичне й соціальне значення останнього для Ґрамшівського аналізу південного питання (цілком зрозуміло, що незакінчене есе раптово завершується цим міркуванням про Ґобетті) полягає в тому, що Ґобетті підкреслює потребу в розвитку соціальної формації, в розробці та заповненні нею розламу, породженого його працею і його наполяганням на тому, що інтелектуальне зусилля забезпечує зв’язок між нерівними, безсумнівно автономними реґіонами людської історії.

Те, що можна назвати чинником Ґобетті, функціонує як сполучна ланка, яка оживляє, виражає і репрезентує стосунки між розвитком порівняльного літературознавства та появою імперської географії. І робить вона це динамічно й органічно. Якщо просто назвати обидва дискурси імперіалістичними, це мало що скаже про те, де і як вони існували. Адже тоді ми випустимо те, що дає нам можливість формулювати їх разом, як ансамбль, як щось, що перебуває у більш ніж збіжних, випадкових, механічних стосунках. Отже, треба поглянути на панування над неєвропейським світом з позицій опірної, дедалі викличнішої альтернативи.

26 З огляду на вічність (лат.). {95}

Дискурси універсалізації, притаманні сучасній Європі та Сполученим Штатам, (без суттєвих винятків) свідомо чи несвідомо симулюють мовчання неєвропейського світу. Тут вам і об’єднання, і приєднання, і пряме правління, і насильство. Але рідко визнають те, що колонізовані народи конче потрібно почути, а їхні ідеї треба знати.

Можна стверджувати, що завдяки самим лише безперервним продукуванню й інтерпретації західної культури ця ж таки симуляція простяглася глибоко у XX сторіччя, навіть коли зріс політичний опір західній владі у «периферійному світі». Внаслідок цього опору та його наслідків наразі з’явилася можливість реінтерпретувати західний культурний архів, немовби географічно розірваний активізованим імперським поділом, можливість цілком відмінного прочитання та витлумачення. По-перше, історію таких царин, як порівняльне літературознавство, англійські студії, культурний аналіз, антропологія, можна розглядати як нерозривно пов’язану з імперією і навіть у певному сенсі як таку, що сприяє імперським методам підтримки західного домінування над незахідним корінним населенням (особливо якщо ми свідомі просторового розуміння, проілюстрованого «південним питанням» Ґрамші). А по-друге, наша інтерпретаційна зміна погляду дозволяє кинути виклик найвищому і нездоланному авторитету нібито неупередженого західного спостерігача.

Західні культурні форми можна вилучити з автономного замкненого простору, де вони зберігалися, і натомість розташувати в динамічному ґлобальному середовищі, створеному імперіалізмом, що постав у переосмисленій іпостасі невпинного змагання півночі й півдня, метрополії та периферії, білого й тубільного. Отже, ми можемо розглядати імперіалізм як процес, що триває в межах метрополійної культури, яка іноді потверджує, а іноді приховує саму неперервну імперську справу. Важливе питання — у дусі Ґрамші — полягає в тому, як національні культури Британії, Франції й Америки підтримували гегемонію над периферіями? Як усередині себе вони досягнули й постійно укріплювали згоду щодо віддаленого панування над тубільними народами й територіями?

Повертаючись до культурного архіву, починаємо перечитувати його не однозначно, а контрапунктно, пам’ятаючи про наратив метрополійної історії та водночас інших історій, що {96} проти них (або вкупі з ними) діє панівний дискурс. У контрапункті західної класичної музики різноманітні теми протиставляються одна одній із лише тимчасовою перевагою котроїсь із них; однак підсумкова поліфонія — це злагодженість і порядок, організована взаємодія, що походить із самих тем, а не з суворих мелодичних чи формальних принципів з-поза твору. Гадаю, у схожий спосіб можна прочитувати й інтерпретувати, наприклад, англійські романи, зв’язок яких (здебільшого прихований) із островами Вест-Індії або Індією, сказати б, сформувала і, можливо, навіть зумовила специфічна історія колонізації, опору і, врешті-решт, тубільного націоналізму. У цій точці виникають альтернативні чи нові наративи, відтак перетворюючись на інституціалізовані чи дискурсивно стабільні сутності.

Очевидно, що жоден загальний теоретичний принцип не керує цілою імперіалістичною єдністю. Так само очевидно, що принцип домінування та опору, який ґрунтується на поділі між Заходом і рештою світу, — довільно переказуючи африканського критика Чинвейзу, — розколює все навколо. Ця розколина вразила весь гамуз місцевих конфліктів, взаємонакладень і взаємозалежностей в Африці, Індії та на інших периферіях. Усі вони відмінні, кожна зі своєю власною концентрацією об’єднань і форм, своїми власними мотивами, працями, інституціями та — що найважливіше з нашої позиції перечитування — своїми власними можливостями й умовами пізнання. Для кожної зони конфлікту, де демонтується імперіалістична модель, а її об’єднавчі коди узагальнення і підсумку стають неефективними й непридатними, закладається специфічний тип дослідження й пізнання.

За приклад нового знання можуть правити студії з орієнталізму, африканізму та, беручи споріднений приклад, студії з англійськості і французькості. Сьогодні ці ідентичності аналізують не як богом дані сутності, а як результат взаємодії між, приміром, африканською історією й вивченням Африки в Англії або між вивченням французької історії та реорганізацією моделей пізнання в часи Першої імперії. Важливо те, що ми маємо справу з утворенням культурних ідентичностей, котрі тлумачаться не як есенціалізації (хоча їхня стабільна привабливість почасти полягає в тому, що вони видаються і вважаються есенціалізаціями), а як контрапунктні єдності. Адже жодна ідентичність не може існувати сама по собі, без низки протилежностей, {97} заперечень та опозицій: греки завжди потребують варварів, а європейці — африканців, орієнталів і т. д. Однак правда й протилежне. Навіть у наш час величезні баталії через такі есенціалізації, як «іслам», «Захід», «Орієнт», «Японія» чи «Європа», відкривають особливе знання і структури ставлення й референції, що вимагають уважного аналізу та студіювання. При вивченні деяких головних культур-метрополій (наприклад, англійської, французької й американської) в географічному контексті їхньої боротьби за імперії вочевиднюється характерна культурна топографія. Вживаючи фразу «структури ставлення і референції», я маю на увазі цю топографію так само, як і влучний вислів Реймонда Вільямса про «структури почування». Мені йдеться про те, як у культурних мовах літератури, історії або етнографії з’являються структури місцеположення і географічної референції — деколи алюзивно, а деколи ретельно прокреслені через різні твори, які інакше ніяк не пов’язані один з одним чи з офіційною ідеологією «імперії».

Скажімо, в британській культурі можна простежити постійний інтерес до Спенсера, Шекспіра, Дефо та Остін. Він установлює в метрополійній Англії та Європі соціально бажаний, дозволений простір і за допомогою задуму, мотиву й висновку поєднує його з віддаленими чи периферійними світами (Ірландією, Венецією, Африкою, Ямайкою) — бажаними, але підпорядкованими. А разом із цими орієнтирами, що їх так уважно підтримували, формується ставлення — до правління, контролю, прибутку і приросту та відповідності, — яке з дивовижною силою увиразнюється з XVII й аж до кінця XIX сторіччя. Ці структури не постають з якогось передсущого (напівзмовницького) задуму, який потім використовують письменники. Вони пов’язані з розвитком британської культурної ідентичності, з тим, як ця ідентичність уявляє себе у світі, котрий сприймається з погляду географії. Схожі структури, які виникли з різних причин й, очевидно, в різний спосіб, можна відзначити у французькій та американській культурах. Ще не можна сказати, чи ці всеохопні структури готують культуру для імперського контролю й завоювання, чи вони супроводжують ці імперські процеси, а чи вони з’являються внаслідок імперії як дещо необережний відбиток. Проте нам уже слід звернути увагу на дивовижну повторюваність географічних артикуляцій у трьох західних {98} культуpax, які мали найбільше влади над величезними територіями. Докладніше я досліджую це питання у другій частині книжки.

Навіть за найретельнішого прочитання й розуміння «структур ставлення і референції», на яке я був здатний, мені не трапилося жодне непогодження, жодне заперечення, жодне відхилення від них: існувала фактична одностайність стосовно того, що підлеглі раси мусять бути керованими, що вони є підлеглими расами, що лише одна раса гідна (і послідовно завойовувала право) вважатися такою, що її головна місія полягає у розширенні за межі власної території. (Як 1883 року Сілі зазначив стосовно Британії: Франція і Сполучені Штати мали своїх теоретиків — лише так можна зрозуміти британців.) Очевидно, досить неприємно визнавати, що прояви метрополійної культури, які відтоді стали аванґардом суспільної боротьби нашого часу, покірно пристали на цей імперський консенсус. За деякими винятками жіночий (так само як і робітничий) рух був проімперським. І хоча завжди треба намагатися показати, що тоді діяли відмінні уявлення, смаки, ідеї та філософії і що кожний твір літератури або мистецтва особливий, проте в цьому питанні існувала фактична єдність мети: потрібно було зберегти імперію і її зберегли.

Без руху опору імперії, який відбувся на всіх периферіях, неможливо було б читати й інтерпретувати головні культурні тексти метрополії у цей по-новому активізований, переформований спосіб. У третій частині цієї книжки я стверджую, що нова ґлобальна свідомість пов’язує всі різноманітні локальні арени антиімперської боротьби. І сьогодні письменники та науковці з колишнього колонізованого світу позначають свої несхожі історії, накреслюють свої власні місцеві географії у великих канонічних текстах європейського центру. І з цих взаємонакладних, але суперечних взаємодій починають виникати нові прочитання і нове знання. Варто лише замислитися над могутніми зрушеннями, які сталися наприкінці 1980-х років: ламання бар’єрів, народні повстання, дрейф через кордони, загрозливі проблеми з правами імміґрантів, біженців і меншин на Заході, — щоб побачити, наскільки застаріли давні категорії, глибокі відокремлення й зручні автономії.

Однак дуже важливо оцінити те, як було збудовано ці сутності, та зрозуміти, як наполегливо, наприклад, ідея англійської культури {99} без кордонів завойовувала авторитет і владу нав’язувати себе на віддалених територіях. Це непосильна ноша для однієї людини, але ціле нове покоління науковців та інтелектуалів із «третього світу» зайнялося тільки цією справою.

Тут я хотів би закликати до розважливості та обережності. У цій книжці я, зокрема, зачіпаю тему непростих стосунків між націоналізмом і визволенням — двома ідеалами, двома цілями противників імперіалізму. Здебільшого це правда, ніби внаслідок створення великої кількості нових незалежних національних держав у постколоніальному світі відновилася першість так званих уявлених спільнот: їх спародіювали і висміяли письменники, як-то В. С. Найпол і Конор Круз О’Брайєн, їх захопила юрба диктаторів і дрібних тиранів, вони виплекані у різноманітних державних націоналізмах. Проте загалом свідомість багатьох науковців та інтелектуалів «третього світу» опозиційна, зокрема (але не винятково) вигнанців, еміґрантів і біженців на Захід, більшість із яких успадкувала зроблене еміґрантами першої половини XX сторіччя на зразок Джорджа Антоніуса та С. Л. Р. Джеймса. Їхнє намагання з’єднати досвіди різних сторін імперського поділу, їхній перегляд великих канонів, їхнє витворення критичної літератури — все це не могли кооптувати та, зрештою, й не кооптували відроджені націоналізми, деспотизми і дріб’язкові ідеології, які зрадили ідеям визволення на користь реальності націоналістичної незалежності.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка